Текст книги "Дивовижна історія Мері Стенз"

Автор книги: Роберт Уэйд

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 14 страниц)

Розділ шістнадцятий

Аманда Белл зняла телефонну трубку і викликала чергову на комутаторі.

– У містера Фасберже нарада, – попередила вона. – Не з’єднуйте нікого з його кабінетом до мого розпорядження.

Вона поклала трубку і, відкинувшись на стільці, обернулася до Фасберже. Той важко розсівся у своєму обертовому кріслі і, навалившись ліктями на стіл, у свою чергу звів очі на Віллербі.

Ерік Віллербі, закинувши ногу на ногу й почуваючи себе цілком невимушено, з ледь помітним зверхнім виразом переглядав якісь нотатки в невеличкому записнику.

– Прошу, говоріть далі, – холодно мовив Фасберже.

– Це почалося ще того першого вечора в “Онікс-Асторії”, коли ви, я і міс Смайт сиділи разом в американському барі. Ви, може, пам’ятаєте, вона тоді дзвонила по телефону подрузі.

– Еге ж, пам’ятаю.

– Так от, того ж таки дня, але трохи раніш, я побував у квартирі міс Смайт і розмовляв з її подругою, щоб пояснити заходи, вжиті фірмою. У квартирі телефону немає.

– То виходить…

– Насправді міс Смайт дзвонила своєму особистому знайомому.

Фасберже розгублено наморщив чоло,

– Навіщо ж вона прикидалася?

– Атож, – радісно підхопив Віллербі. – Навіщо вона прикидалася? Як видно, через те, що, коли б ми встановили особу знайомого, це загрожувало б прикрощами їй і вам.

– Шкода, що ми не бачили, який номер вона набирала.

– Вона затулила диск рукою. Проте існує метод визначення номера за клацанням диска.

– Отже, ви таки маєте номер?

Віллербі самовдоволено всміхнувся.

– Авжеж. Потім я сказав про це міс Смайт, щоб побачити, як вона реагуватиме. Вона трималася насторожено, ніби щось приховувала.

– Ви дізнались, хто він такий?

– Так. Це було не дуже важко, його ім’я є в телефонній книзі. Звуть його Пол Дарк, він має квартиру в Найтсбриджі.

– Ага, – замислено мовив Фасберже. – А що ж він усе-таки за один, цей Пол Дарк?

Перш ніж відповісти, Віллербі витримав театральну паузу.

– Редактор відділу репортажів у журналі “Очевидець”, – з притиском проказав він.

Фасберже голосно застогнав і впав у крісло. Тоді, приголомшено втупивши очі перед себе, почав ритмічно вистукувати пальцями по столу.

Аманда Белл спитала:

– А ви з’ясували, відколи міс Смайт зв’язана з Дарком?

– Атож, – жваво озвався Віллербі, видимо задоволений собою. – Від самого початку досліду, а може, й раніш.

– Ви дістали ці відомості від самої міс Смайт?

– Ні, і не від містера Дарка. Вчора, коли дівчина була в Стенморі, а Дарк, за моїми розрахунками, в редакції, я взяв на себе сміливість залізти до нього в квартиру. – Він вибачливо усміхнувся. – Я маю неабиякий досвід. Для мого фаху це корисна навичка. Ви, звісно, розумієте, що я вдався до цього з чисто пізнавальною метою і залишив там усе, як було.

– Так, так, – нетерпляче мовив Фасберже. – То що ж ви знайшли в Дарковій квартирі?

– Камери, освітлювальні лампи, тобто всіляке фотоприладдя. А також великий письмовий стіл із замкненою шухлядою. Замок був незвичного зразка, а я не мав при собі ключів або інструментів, що підійшли б до нього. Але зрештою я все-таки його відімкнув.

– Ну, і що ж?

– У шухляді була тека з повним і детальним викладом плану “Врододій”, а до того ж десятки фотографій та кольорових плівок із зображенням Лори Смайт на всіх стадіях її, сказати б, метаморфози. Я прочитав усе, що там було. В цілому це складає дуже ретельно розроблене й безжальне викриття всього досліду з “Врододієм”. Доктор Рафф постає в дуже непривабливому освітленні – навряд чи це йому сподобається. Та й про вас, містере Фасберже, там говориться чимало невтішного, а також про рекламних агентів. Зважте, що весь звіт досить об’єктивний і виглядає цілком обгрунтовано, хоч надто вже гострий. Він може відчутно похитнути авторитет вашої фірми і знищити “Врододій” як косметичний засіб ще до того, як його пустять у продаж.

– Це дуже схоже на звичайні методи “Очевидця”, – зауважила Аманда Белл. – Але яким чином Пол Дарк дізнався про те, що міс Смайт і є та сама дівчина, над якою провадили дослід?

– Йому не треба було про це дізнаватися, – відказав Віллербі, заглядаючи в свої нотатки. – Дарк сам доручив Лорі Смайт зайняти це місце, як тільки в “Гардіані” з’явилося оголошення фірми “Черіл”. У звіті про все це детально говориться. Він, можна сказати, робив точнісінько те саме, що й ви: шукав просту дівчину, яка могла б підійти для вашого досліду. Через театральне агентство познайомився з кількома статистками і зупинив свій вибір на міс Смайт, чи, краще сказати, міс Стенз. А тоді вона звернулася з листом до фірми “Черіл”, як і всі інші. З примхи долі вийшло так, що саме вона дістала це місце, і “Очевидець” мав свого агента у вашому стані. Дівчина; яку_ви найняли, насправді працювала на їхній журнал, та й досі працює.

– Де цей звіт? – сердито запитав Фасберже.

– У шухляді письмового столу в Дарковій квартирі, – спокійно відповів Віллербі.

Фасберже роздратовано грюкнув кулаком по столі.

– Ви повинні були його знищити, містере Віллербі! Або принаймні забрати й віддати мені.

Віллербі рішуче похитав головою.

– Крадіжка не входить у мої обов’язки, містере Фасберже. Якби звіт про “Врододій” зник з шухляди. Пол Дарк негайно запідозрив би нас. Втрутилася б поліція, і ви мали б дуже неприємний розголос у газетах. Краще діяти обережно.

– Згодна з вами, – сказала місіс Белл, пильно розглядаючи свої рожеві нігті. – Мені здається, нам треба вирішити, що робити з цим звітом і з самою дівчиною.

– Тепер ми нічого не можемо вдіяти, – розлючено мовив Фасберже. – Ми вже вгатили в це кругленьку суму, й тому не можемо дозволити собі залишити його й почати все спочатку, та навіть коли б зробили, так, це все одно нічого б не змінило – адже “Очевидець” міг би заявити, що він змусив нас визнати свою поразку, і став би перешкоджати всім нашим подальшим спробам досягти мети. Ми вже тримаємо цю панночку на припоні, отож припнемо її ще міцніш, щоб вона й кроку не могла ступити… А згодом просто позбудемось її.

– Позбудетесь? – зачудовано перепитав Віллербі.

– Відішлемо кудись, де вона не зможе нам зашкодити, і нехай собі робить кар’єру на своїй зовнішності. Зрештою, ми дали їй те, чого не дав “Очевидець”, – красу. Вона повинна зрозуміти, де лежить більш ласий шматок.

– Може, мені поговорити з нею? – запропонувала місіс Белл.

– Ні, – рішуче заперечив Фасберже, – Коли й дійде до розмови, я зроблю це сам. А тим часом, мабуть, краще взагалі нічого не казати. Вони й не підозрюють, що ми про все знаємо, а це дає нам ініціативу. Що ж до того звіту…

– Чи не можна його знищити в такий спосіб, який ні в кого не збудив би підозри? – спитала місіс Белл, звівши очі на Віллербі. – Скажімо, пожежа в квартирі Пола Дарка. Адже пожежа – це чиста випадковість…

Віллербі неспокійно засовався на стільці.

– Боюся, що підпали – це не мій фах.

– Але ж такі речі можна влаштувати інакше. Зовсім не обов’язково встрявати в це особисто. Припустімо…

– Забудьмо про пожежі й насильство, – різко перервав її Фасберже. – Є простіші засоби полагоджувати подібні справи. Скажіть мені, хто видає “Очевидець”, чи не концерн “Стайн – Хеннінгер”?

– Так;– потвердила місіс Белл, – і ми вміщуємо чимало оголошень у різних виданнях цього концерну, в тому числі й в “Очевидці”. Можна пристрашити їх скасуванням…

– Оголошень не чіпайте. Ми не станемо вдаватися до погроз. Зрештою, це вдарило б по нас самих.

– Що ж тоді робити? Фасберже замислився.

– Поки що нічого. Річ у тім, що Чарлз Хеннінгер і я належимо до одного клубу – “Ділового клубу” на Пел-Мелі. Можливо, буде найкраще, коли я спокійно побалакаю з ним за добрим сніданком. Я певен, що Чарлз зрозуміє ті проблеми, з якими нам доводиться стикатись у промисловості й торгівлі, так само як я розумію його труднощі в керівництві видавничим концерном.

– І ви справді гадаєте, що вам пощастить вплинути на нього?..

Фасберже заперечливо підніс руку.

– Йдеться зовсім не про якийсь вплив. Усі ми конкуруємо один з одним у своїх галузях діяльності – ми мусимо це робити, щоб лишатися сильними й життєздатними. Іноді трапляється, що між нами виникають конфлікти з тих чи тих питань, Та керівні особи завжди можуть знайти спільну мову. Чарлз – голова концерну “Стайн – Хеннінгер”, і я певен, що він так само, як і я, схоче уникнути дріб’язкового конфлікту. Я зараз же подзвоню йому й запрошу поснідати зі мною в “Діловому клубі”. А тим часом… – Він швидко перевів погляд з місіс Белл на Віллербі. – Тим часом нічого не робіть.

Фасберже взявся за телефонну трубку.

– Дякую вам, містере Віллербі, за вашу пильність, – додав він. – Сподіваюся, ви й надалі доповідатиме мені про все, що визнаєте за потрібне.

– Звичайно, – озвався Віллербі.

Тон Фасберже раптом став офіційний.

– Бажаю вам успіхів, – мовив він, усім своїм виглядом показуючи, що розмову закінчено.

Віллербі зрозумів натяк і рушив з кабінету, слідом за ним вийшла й Аманда Белл.

Фасберже почекав відповіді чергової на комутаторі й сказав:

– З’єднайте мене з Чарлзом Хеннінгером, головою видавничого концерну “Стайн – Хеннінгер”.

Він із задоволеним виразом поклав трубку й зручніше вмостився в кріслі, чекаючи дзвінка чергової телефоністки.

То був добрячий з будь-якого погляду сніданок і до того ж доволі дорогий: розпорядники “Ділового клубу” давно вже зрозуміли, що вишуканість страв визначається солідними видатками. Фасберже щедро замовляв коктейлі та вина, і за столом весь час панувала щира, невимушена атмосфера. Дружня розмова переходила з кінних перегонів на політику, з місячних ракет на жінок, і в усіх цих питаннях Чарлз Хеннінгер виявляв неабияку обізнаність.

Хеннінгер був маленький жвавий чоловічок, років десь під шістдесят, випещений і бездоганно вдягнений, з округлим обличчям, наче перерізаним тонкими устами. Більш як за тридцять років перед тим він поступив на службу до невеличкої видавничої фірми, власником якої був Роджер Стайн і, розпочавши свій шлях як розсильний, невдовзі вибився в клерки, тоді в секретарі, аж поки, нарешті, ввійшов до складу ради директорів і став компаньйоном Стайна. Після смерті Стайна, під час війни, Хеннінгер зробився, по суті, поновладним самодержцем видавничої імперії “Стайн – Хеннінгер”, але він знався більше на бухгалтери, аніж на журналістиці. Його знайомство з друкарською справою обмежувалося віддрукованими на машинці аркушами фінансових звітів, а успіх того чи іншого журналу визначався лише тиражем та прибутками від рекламних оголошень. Він майже не знав в обличчя нікого з редакційних працівників, полишаючи оцінку їхніх здібностей на відповідальних редакторів. Найближчим його співробітником був головний бухгалтер концеряу.

Наприкінці сніданку, після того, як обидва приятелі присвятили кілька хвилин недбалій розмові про гольф, Фасберже сказав:

– До речі, Чарлзе, я хотів би порадитися з вами в одній невеличкій справі. Це стосується нового виробу нашої фірми, що його ми скоро маємо пустити в продаж.

Хеннінгер прибрав зацікавленого вигляду.

– Буду надзвичайно радий, Емілю, коли зможу вам чимось прислужитися.

– Так от, – сказав Фасберже, подавши знак офіціантові принести сигари, – ви розумієтесь на економіці й добре знаєте, як важко буває просунути новий товар на перенасиченому ринку. Але цього разу ми сподіваємося здобути цілковиту перемогу. Мова йде про косметичний крем під назвою “Врододій”.

– Гарна назва, – схвально зауважив Хеннінгер. – Дуже гарна, дозволю собі сказати.

– Зрозуміла річ, цьому передує широка рекламна кампанія в пресі й телебаченні, одна з найгучніших у цій галузі виробництва. Більшість ваших журналів вміщують великі рекламні оголошення про “Врододій”, зокрема “Очевидець”, зважаючи на його масове поширення серед обраних верств читачів.

Хеннінгер не приховав задоволення, що на мить відбилося в його очах.

– Нам пощастило винайти блискучий рекламний задід, справжнісінький гачок на покупців. Ми беремо звичайну непоказну дівчину, піддаємо її курсові лікування одною з активних складових частин “Врододію”, і, хоч вірте, хоч ні, вона протягом кількох тижнів перетворюється на казкову красуню.

– Фотографічний трюк, – посміхнувся Хеннінгер.

Офіціант приніс сигари. Обидва співрозмовники зірвали ярлички й одночасно закурили.

– Уявіть собі, це зовсім не фотографічний трюк, – пояснив Фасберже. – Ми справді робимо дівчину красунею, тобто зовсім змінюємо її зовнішність, і це щира правда.

– Ви й справді вже таке зробили, Емілю, чи це тільки ваш задум?

– Ми зробили це, Чарлзе. Дослід уже завершено. Все зафіксоване на плівці й готове для телебачення і преси.

– Еге ж, це таки цікаво. І тепер, звичайно, ви хотіли б еисвітлити це в пресі, на додачу до рекламних оголошень.

– Ні, – твердо відказав Фасберже. – Нам менш за все потрібні будь-які коментарі преси. Ми вважаємо за краще зосередити всю силу цього… цього чуда в своїх оголошеннях. Одне тільки залишиться нашою таємницею: в який спосіб досягнуто цього дивовижного перевтілення. Але воно абсолютне правдиве. – Він притишив голос майже до шепоту. – Вам я, звісно, можу сказати, Чарлзе. Весь секрет у новому препараті під назвою стимулін, що вживається в сполученні з іншими складовими речовинами. Оце й перетворило сіреньку, непривабливу дівчину на сліпучу красуню. Кожний тюбик “Врододію” міститиме певний процент стимуліну.

– Диво дивне, – зауважив Хеннінгер. – Але якщо вам не потрібні редакційні коментарі, то чим я можу прислужитися?

Фасберже тицьнув пальцем у скатертину.

– От у тім-то й річ, Чарлзе. Один із співробітників вашого “Очевидця” потихеньку розвідав цю справу й виявив секрет нашого досліду. До того ж він розкопав деякі темні подробиці, що стосуються минулого кількох першорядних його учасників. Знаєте ж, як воно буває: майже в кожного з нас є за душею якісь давні грішки.

– Атож, атож, – докинув Хеннінгер, наче пригадавши власне минуле.

– Ми, зрозуміло, нічого не маємо проти істини, коли вона доречна. Та яящо такий войовничий журналісх покладе собі написати статтю… тут уже начувайся!.. Ви знаєте… – Він нахилився до Хеннінгера й пошепки проказав: – Цей добродій зайшов так далеко, що натякає на те, ніби ми діяли неетично.

Хеннінгер нахмурився, тоді відсьорбнув трохи кави.

– Хто цей журналіст? – спитав він.

– Ваш редактор відділу репортажів, Пол Дарк.

– Дарк… – пробурмотів Хеннінгер. – Пол Дарк… Ага, знаю. Меткий хлопець. Можливо, трохи надміру заповзятливий і беручкий, але це непогано, зовсім непогано, запевняю вас.

– Авжеж, – погодився Фасберже. – Я сам завжди перший захоплювався бойовитістю “Очевидця”. Однак у даному разі містер Дарк псує нам усю обідню. За інших обставин для нас нічого не важило б, якби той чи інший доскіпливий журналіст витяг на світ божий якусь залаштункову історію – адже що більше розголосу, то краще. Але з “Врододієм” ми таки справді сподівалися зберегти таємницю, бо це головна підвалина всієї рекламної кампанії. Опублікувати таку історію – майже те саме, що викрити секрет дуже дотепного фокуса.

– То все ж таки це фокус? – поважно спитав Хеннінгер.

– Аж ніяк, – квапливо відповів Фасберже. – Але щось на зразок того, ви розумієте? Скільки мені відомо, містер Дарк збирається видрукувати таку ж саму, як і в наших рекламних оголошеннях, серію фотографій, що показують поступове перевтілення дівчини в красуню, і пояснити, як усе відбувалося. Щиро кажучи, ми воліли б розповісти цю історію самі, по-своєму. Зрештою, Чарлзе, ми маємо власний відділ реклами і наше діло – радше продавати “Врододій”, аніж розводитися про те, як він впливає на організм. Так чи інак, але я не думаю, щоб ваших читачів надто зацікавив редакційний звіт, що буде чистісіньким переспівом рекламних оголошень.

– Звичайно, ви маєте рацію, – замислено мовив Хеннінгер. – Але ж ви знаєте, мої редактори весь час полюють на незвичайні, сенсаційні історії. Така вже політика “Очевидця”. Я думаю, Дарк просто не зрозумів усієї суті справи, до того ж він журналіст і, певне, дуже мало знає про ваші рекламні плани.

– Так само подумав і я, – сказав Фасберже, приязно всміхаючись. – Звичайно ми дістаємо всіляку підтримку з боку преси, особливо коли йдетеся про нові вироби. Мушу признатись, я почуваю себе трохи винним, що взагалі заговорив про це. Мені менш за все хотілось би, щоб ви подумали, ніби я намагався якось вплинути на редакційну політику одного з ваших журналів…

– Що ви, що ви! – мовив Хеннінгер, великодушно махнувши рукою. – Я дуже радий, що ви про це сказали. Такі непорозуміння час від часу трапляються, і куди краще полагодити їх, поки ще не заподіяно шкоди. Я додбаю про те, щоб секрет “Врододію” був збережений – принаймні на редакційних шпальтах “Очевидця”, коли не на його рекламних сторінках.

– Ви дуже люб’язні, Чарлзе.

Фасберже підкликав офіціанта.

– Мені здається, – весело мовив він, – що такий приємний сніданок треба гідно завершити… Гей, подайте нам “Арманьяк”!

– “Арманьяк”! – луною озвався Хеннінгер. – Чудово!

Розділ сімнадцятий

Перенісши теку з матеріалами про фірму “Черіл” до редакції, Пол Дарк щодня присвячував їй з годину чи трохи більше: переглядав чернетки, редагував і переписував окремі місця рукопису – одне слово, ретельно шліфував, готуючи до наступної публікації. Остаточного вигляду репортаж мав набрати в руках Коулбі та Майєрса, у кімнаті літературних редакторів, однак думати про завершення рукопису було ще зарано; в кожному разі, не вистачало ще деяких додаткових відомостей. Десь за тиждень перед публікацією, думав Дарк, він передасть рукопис і фотографії Дікону, секретареві редакції, і той через технічний відділ зв’яже його з друкарями та гравірувальниками. Але цей день був ще далеко – десь за місяць чи, може, й більше.

Бренда Мейсон була в захваті.

– В наші дні рідко кому щастить натрапити на такий яскравий випадок кричущого обману публіки, – казала вона. – Цей репортаж відчутно похитне репутацію фірми “Черіл” і напевне знищить “Врододій” у зародку. Єдина особа, яку мені щиро жаль, це Мері Стенз. Боюся, що її буквально розіпнуть.

– Навряд, – заперечив Дарк. – Скорше навпаки – весь цей галас піде їй тільки на користь. Зрештою, її врода справжня, і цього ніхто в неї не забере. Вона хоче стати актрисою і має тепер для цього всі можливості.

– Сама врода ще не робить жінку актрисою, – не здавалася міс Мейсон.

– Але сприяє цьому. Втім, я гадаю, що їй не забракне й таланту. В певному розумінні цей удар по “Врододію” може відкрити перед нею широкі перспективи. Тисячі людей прагнутимуть самі побачити дівчину, яку зробив красунею ескулап, що відсидів у тюрмі за підпільний аборт. Така реклама в наш час має високу ціну. Завтра Мері Стенз може стати знаменитістю.

– Будемо сподіватися, що вийде по-твоєму, – пробурмотіла міс Мейсон. – Що ж до мене, то я гадаю, що її чекають тяжкі випробування.

– Мене це не обходить, – рішуче заявив Дарк. – Єдине, що для мене важить, – це репортаж.

Наступного дня перед самою обідньою перервою його викликали до кабінету відповідального редактора. Безіл Бомон сидів за столом, знічев’я малюючи щось на аркуші паперу. Він показав Дарковї на крісло.

– Послухайте, Поле, – трохи ніяково заговорив Бомонд. – Ви пам’ятаєте, десь цими днями ми розмовляли з вами про репортаж, присвячений новому косметичному виробові “Врододій”, чи як його там?

– Атож, – відповів Дарк. – Робота посувається успішно.

Бомон помовчав, тоді глибоко зітхнув.

– Боюся, вам доведеться відмовитись од нього. Це матеріал не для нас.

Дарк пильно подивився на співрозмовника, не зовсім розуміючи його.

– Це розпорядження ради директорів, – пояснив Бомон, – А точніше кажучи, самого Чарлза Хеннінгера. Репортаж друкувати заборонено.

– Стривайте, Безіле, – сердито мовив Дарк. – Адже це не просто собі звичайний репортаж, а важливе викриття. Ми повинні надрукувати його. Ви самі так казали.

Бомон знизав плечима.

– Я розумію, Поле, але ж не я голова концерну “Стайн – Хеннінгер”. Я заробляю собі на прожиття так само, як і ви. Шеф звелів, щоб до його подальшого розпорядження на сторінках журналу і словом не згадувалося про будь-які вироби фірми “Черіл”, в тому числі й про “Врододій”.

– А чи знає Хеннінгер, про що йдеться в цьому репортажі?

– Не моє діло вчиняти допит голові концерну, – роздратовано відповів Бомон. – Коли він забороняє друкувати якийсь матеріал, то для мене це означає, що матеріал не побачить світу. – Він тицьнув пальцем на Дарка. – І для вас також.

– Але чому? Чому?

– Не знаю. Якісь таємні пружини, Хтозна, а може, він один з провідних акціонерів фірми “Черіл”.

– Треба, щоб хто-небудь з’ясував йому становище, – невгавав Дарк. – Я витратив на цей репортаж стільки часу і знаю напевне: це саме те, що потрібно “Очевидцеві”. Скажу навіть більше: надрукувати його– наш громадянський обов’язок. Хеннінгер не має права забороняти такий важливий матеріал.

– Він голова концерну і відповідальний директор, – спокійно відказав Бомон. – Він платить нам гроші і має право на все.

– Але ж репортаж уже майже готовий, це ґрунтовне висвітлення злободенного громадського питання.

Бомон терпляче зітхнув.

– Єдине злободенне питання для нас з вами, Поле, полягає в тому, чи будемо ми й далі працювати в “Очевидці”. Певне, Хеннінгер має на те свої причини: можливо, якісь політичні міркування, чи тиск з боку рекламодавців, чи, може, знає якихось осіб, причетних до цієї справи.

– Я й сам знаю кількох таких осіб. Безіле. Одна з них – дівчина, якій ми маємо сплатити по фунту за слово за її участь у цьому викритті. Я не можу покинути її ні з чим.

– Ну, це не проблема. З нею укладено договір?

– Ні, але була усна угода.

– Гаразд. Ми не будемо дріб’язкові. Гадаю, вона погодиться на певну взаємоприйнятну суму – скажімо, двісті чи триста фунтів. Найістотніше зараз те, що шеф наклав на репортаж цілковите вето, і ні ви, ні я нічого не можемо вдіяти.

– Дозвольте мені побалакати з ним, – невгавав Дарк. – Я можу показати йому рукопис і фотографії. Він повинен змінити своє рішення, коли сам ознайомиться з фактами.

– Ні, – твердо відказав Бомон. – Усе вже вирішено. Я відповідаю перед Хеннінгером за “Очевидець” і мушу виконувати його розпорядження. Репортаж про “Врододій” не побачить світу. Коли ви спробуєте діяти через мою голову, Поле, це вам нічого не дасть, повірте.

Дарк похмуро кивнув.

– От уже не гадав, що доживу до такого дня, коли “Очевидець” побоїться викрити відвертий обман, незалежно від того, зачіпає це інтереси реклами чи ні, – гірко мовив він.

– Річ не в боягузтві, і, скільки мені відомо, інтереси реклами тут ні до чого. Ми ніколи не знімали матеріал через те, що він може образити рекламодавця. Шеф має свої причини. Цілком можливо, що це послуга якомусь приятелеві. Але концерном керує він, Поле. Публікація репортажу виключена. Зрозуміло?

– Зрозуміло, – стомлено озвався Дарк. – Щиро кажучи, за таких обставин мені слід би піти з роботи…

– Але ви цього не зробите. Дарк промовчав.

– Майже всі ми ладні залишити роботу, коли йдеться про наші принципи, – співчутливо мовив Бомон, – але насправді ніколи цього не робимо. Коли доходить до діла, ми всі виявляємось схильними до компромісів із власним сумлінням, починаємо чіплятися за насиджене місце, і зрештою все минається. Через кілька тижнів нагодиться якась нова справа, ви й думати забудете про “Врододій” і тільки радітимете з того, що не покинули роботи.

– Ваша правда, – невесело сказав Дарк. – Хай живе вільна преса. Борімося за істину, але тільки з дозволу хазяїна.

– Авжеж, – усміхнувся Бомон. – Таке життя. Вищий нижчого гне, пам’ятаєте?

Дарк не визнав за потрібне відповісти усмішкою на усмішку. Його гнів не вщухав майже тиждень.

Днів через десять по тому Дарк одержав листа від… Пенелопи. Вона бачилася з відомою йому особою, писала Пенелопа, і відома особа занепокоєна тим, що він не робить жодних спроб зв’язатися з нею. Дослід з “Врододієм” закінчено. Знімальний, павільйон ліквідували, а медичне обладнання операційної повернули тим, у кого його було позичено. Відома особа от-от має виїхати на південь Франції, але сподівається зустрітися з ним до від’їзду. Якщо він зможе почекати на неї у своїй машині біля готелю “Онікс-Асторія” сьогодні вночі, десь близько першої, вона буде дуже рада, а він матиме нагоду зробити останні фотознімки. Крім того, додавала Пенелопа од себе, він повинен пам’ятати, що, коли йому схочеться трохи розважитись, двері квартири в Саут-Кенсінгтоні для нього завжди відчинені.

Дарк зібгав листа й шпурнув його в корзинку для паперів; тоді налив собі віскі. Відколи репортаж про “Врододій” заборонено, він свідомо викинув з голови будь-які думки про Мері Стенз. Його обурення й образа не минули, і він волів, щоб ніхто не нагадував йому про цю історію, яку він вважав за свою особисту поразку. Єдине його зобов’язання щодо дівчини, запевняв себе Дарк, полягало в тому, щоб, вона дістала грошову винагороду за свою участь у підготовці викриття “Врододію”, а це можна було зробити на першу ж вимогу. Загалом для неї все склалося добре з будь-якого погляду, так само як і для Фасберже та фірми “Черіл”. Рекламна кампанія мала розпочатись у наперед визначений строк, і, як Даркові було відомо, жодна газета так і не спромоглася добути й рядка інформації про суть справи – такою непроникною виявилась запона, що приховувала її від сторонніх очей. І він визнав за краще цілком усунутись від цієї брудної афери.

Однак трохи згодом, увечері, його думки набрали іншого напряму: адже, зрештою, сама дівчина була всього-на-всього пішаком у хитромудрій грі Фасберже. Попри всю оту розкіш готелю “Онікс-Асторія”, всі коштовні вбрання та наступну подорож на Французьку Рів’єру, вона мала почуватися дуже самотньою і розгубленою, потребуючи співчуття й розради.

О пізній порі Дарк пішов повечеряти і, вернувшись додому після півночі, згаяв ще з півгодини, закурюючи сигарету за сигаретою, перш ніж вирушити машиною до “Онікс-Асторії”. Як і минулого разу, Мері спізнилась. Він і не бачив, як дівчина вийшла з готелю, тільки відчув, що вона стоїть поряд з машиною. На ній було строге біле вбрання й хутряний капелюшок, і навіть з першого погляду крізь шибу Дарка приголомшиламї краса. Все, що він бачив під час останньої їх зустрічі, було далеко перевершене і здавалося тепер ніби потьмянлим Вона була прекрасна, незрівнянно прекрасна, і Дарк зачудовано втупив у неї очі, зовсім забувши про те, що треба відчинити дверцята машини. Лише тоді, коли Мері легенько постукала, він схаменувся й натиснув на нікельовану клямку, щоб впустити її.

– І ви теж, Поле… – мовила вона, сідаючи поруч нього.

– Не можу нічого з собою вдіяти, – тихо відказав він, не маючи сили одвести погляду від її обличчя. – Що він з вами зробив, цей доктор Рафф? Це ж просто неймовірно!

– Це остаточний результат досліду, – пояснила Мері. – Хвалити бога, все скінчилося.

– Схиляю голову перед доктором Раффом.

– А я гадала, ви збираєтесь викрити його…

Дарк нічого не відповів, тільки повернув ключ запалювання. Мотор тихо захурчав.

– Поле, чому ви не показувалися? – спитала вона. – Мені вас так бракувало.

– По-моєму, ми погодились, що це буде небезпечно, – відказав він, – і вирішили зустрітися ще раз наприкінці досліду…

– Я знаю, але мені чомусь здається, що якби я не попрохала Пенелопу написати вам, ми б так і не побачились.

Він промовчав.

– Ви не хочете мене бачити? – спитала вона. Дарк скоса позирнув на неї.

– Що ви! Хто б не схотів вас бачити!..

– Не будьте циніком, – докірливо мовила Мері. – Ви говорите точнісінько так, як усі. Мені набридло захоплення чоловіків. Їх цікавить тільки моя зовнішність. Вони говорять мені компліменти, залицяються, упадають коло мене, але все це таке пусте! Кілька тижнів тому жоден з них не поступився б мені місцем в автобусі. А так хочется поговорити з ким-небудь, хто знає мене такою, яка я є, кому байдуже до моєї зовнішності.

– Приміром, зі мною, ви це хотіли сказати?

– А хіба я помиляюся, Поле?

Він увімкнув зчеплення, і машина рушила.

– Не знаю, Мері. Я бачив усе від початку до кінця, якщо це й справді кінець. То була зовсім непогана вистава, поки вона тривала. Сподіваюся, що зрештою ви матимете з неї зиск.

Мері нахилилася до нього.

– Ви чимось пригнічені, Поле.

– Можливо, що й так, – погодився він.

– Це через мене?

Дарк збентежено всміхнувся.

– Коли ви тут, поруч, я почуваю себе менш пригніченим.

– Ви говорите загадками, – мовила Мері. – Я не розумію вас.

– Мене самого оточують загадки, – озвався він. – Чесно кажучи, я б з охотою перехилив чарчину.

Далі вони їхали майже мовчки. До квартири в Найтсбріджі дісталися о пів на другу. Дарк налив обом випити, і вони легенько торкнулися чарками.

– За найвродливішу в світі жінку, – промовив він.

– За найдивовижнішого в світі чоловіка, – відказала Мері.

Він сумно похитав головою.

– Я думала, може, ви схочете зробити останні фотографії, – сказала вона. – Завтра я відлітаю до Ніцци. Повернуся тільки десь за місяць.

Дарк закурив сигарету і замислено подивився на дівчину.

– Хто вас супроводитиме?

– Я їду сама. Торговельні агенти Фасберже в Канні приготували віллу десь біля Антіба^[2]_{2
   Курортне містечко на півдні Франції.}


[Закрыть]. А через тиждень до мене приєднається Тоні Лурі – вона керує відділом збуту фірми “Черіл” і приїде трохи відпочити. Як я зрозуміла, там уже є друзі Фасберже. Адже він француз, ви знаєте.

– Усе це виглядає дуже звабливо. А що буде, коли ви повернетесь до Лондона?

– Не знаю, Поле. Це залежатиме од вас. Від того, що станеться, коли в “Очевидці” з’явиться ваш репортаж про “Врододій”. Від того, як реагуватиме на нього Фасберже, коли дізнається, яку роль я відіграла…

– Не дізнається, – з притиском мовив Дарк. – “Очевидець” не виступить з викриттям. Надійшло розпорядження зняти мій репортаж.

Дівчина недовірливо втупила в нього очі.

– Ви хочете сказати…

– Хочу сказати, що хтось натиснув кнопки, і голова концерну “Стайн, – Хеннінгер” заборонив його друкувати. Усе, як бачите, дуже просто. Репортаж поховано. Фасберже радіє, доктор Рафф у безпеці, і вам зовсім нема чого турбуватися.

– Мені дуже прикро, – сказала вона. – Я знаю, як багато це для вас важило.

Дарк знизав плечима, силкуючись удати байдужого.

– Е, нічогісінько воно не важило. Просто це був добрячий репортаж, ото й тільки. Я згаяв на нього силу часу. Коли хочете, мене більше обурює сам факт – те, що якийсь можновладець має право отак свавільно забороняти правдиве слово. Але будьмо щирі – таке діється завжди і скрізь: оця спритна корупція, скрадливі телефонні розмови, випивки у вишуканих клубах, дружні поплескування по плечу. Я працюю в “Очевидці” вже п’ять років і звик вважати, що наш журнал незалежний і вільний від будь-якого впливу. Мені й досі важко повірити, що це неправда. Мері лагідно торкнулася його руки.