Текст книги "Дивовижна історія Мері Стенз"

Автор книги: Роберт Уэйд

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 14 страниц)

Роберт Уейд
ДИВОВИЖНА ІСТОРІЯ МЕРІ СТЕНЗ

_{Перекладено за виданням: Robert Wade. The Wonderful One. London, 1960.}

ЧАСТИНА ПЕРША
ПРЕЛЮДІЯ

Розділ перший

“Відома, косметична фірма шукає невродливу дівчину років 25–30 для участі у випробуванні нового виробу. Пропонується добра плата. Листи з недавньою фотографією і даними про вік та інші прикмети надсилати на адресу: п/с В-2855”.

То було одне з десятка оголошень, що їх Пол Дарк дбайливо повирізував із розкладених на письмовому столі лондонських газет. Він неквапливо, одне по одному, наклеїв їх на аркуш паперу й уважно перечитав ще раз, роблячи олівцем якісь нотатки на берегах. Кожне оголошення було по-своєму цікаве й незвичне, і гостре журналістське чуття Дарка вгадувало в кожному з них зернину майбутньої сенсаційної історії для журналу. Зупинившись у думці на чотирьох вирізках, він зняв телефонну трубку.

– Комутатор, – озвався жіночий голос.

– Прошу кабінет міс Мейсон, – сказав Дарк.

У трубці клацнуло, змовкло, тоді клацнуло знову.

– Редактор побутового відділу слухає, – пролунав енергійний голос міс Мейсон.

– Це Пол, – мозив Дарк. – Ти маєш час, Брендо?

– Як для кого. А що ти хотів?

– Я тут надибав одне оголошення, що ним варто б зайнятись. Це твоя галузь – жінки і врода.

– В “Гардіані”?

– Так.

– Я бачила, Косметична фірма. Невродлива дівчина. Так?

– Атож.

– Сумніваюсь, чи воно нам пригодиться, та коли хочеш – можна поміркувати.

– Є тут одна деталь, варта уваги, – сказав Дарк. – Кому б це могла знадобитися невродлива дівчина і навіщо? Адже в рекламі косметичних виробів здебільшого використовують професіональних красунь-манекенниць. Ти розумієш, до чого я веду?

– Так, розумію. Зараз я зайду до тебе.

Дарк закурив сигарету й зосереджено перечитав оголошення. Він довіряв своєму нюхові. За двадцять років журналістської роботи й, зокрема, роботи в “Очевидці”, що спеціалізувався на висвітленні всіляких закулісних справ, він навчився мало не інстинктивно чути цікавий матеріал у звичайнісіньких на перший погляд дрібницях.

“Очевидець” був, по суті, такий собі ілюстрований часопис, але факти, висвітлювані в його нарисах і репортажах, рідко знаходили відображення на сторінках провідних англійських газет. Він залюбки друкував історії з приватного життя акторів і актрис, що нерідко спричинялися до небезпідставних звинувачень у наклепі, науково-технічні нариси, що грунтувались на інтерв’ю відомих учених і часом стояли на грані розголошення державних таємниць, розповіді про незвичайних людей – від аристократів до злодіїв, – які мали зацікавити широкого читача. Таким чином, цей щотижневик був своєрідним доповненням до звичайних інформаційних видань і завдяки своїй сміливості й злободенності здобув з роками чималу популярність. Сім разів проти нього порушувано судові справи про наклеп., та задоволено було тільки один позов, що коштував “Очевидцеві” двадцять тисяч фунтів стерлінгів і редактора відділу репортажів – йому довелося подати заяву про звільнення. Це сталося п’ять років тому, і відтоді відділ репортажів очолював Пол Дарк, що залишив своє скромне місце в редакції одної вечірньої газети й перебрався в модерний кабінет у новому десятиповерховому будинку поряд з Фліт-стріт^[1]_{1
   Вулиця в Лондоні, на якій містяться редакції провідних англійських газет і журналів.}


[Закрыть], з широких вікон якого видно купол собору святого Павла. В “Очевидці”, крім Дарка, було ще понад тридцять співробітників і приблизно стільки ж позаштатних кореспондентів у різних країнах світу, і всі вони працювали задля одної мети– робити першорядний журнал, що друкував би тільки такі матеріали, яких не можна знайти десь-інде. То була нелегка праця, але й вона мала свої принади. Тираж “Очевидця” поступово зростав, спочатку від чотиризначної цифри до п’ятизначної, а далі сягнув і Шестизначної. Відповідно зростали й прибутки від рекламних оголошень. Девіз журналу, надрукований на обкладинці, був такий: ““Очевидець” завжди попереду”.

Свою чорну чуприну Дарк зачісував назад, проте непокірне пасмо волосся завжди спадало йому на лоба. В нього були голубі, незмінно холодні очі й худорляве обличчя, на якому немовби застиг ледь помітний зневажливо-насмішкуватий вираз. Курив він неквапливо, глибокими затяжками, що свідчило про давню звичку, потім загасив сигарету, роздушивши її в скляній попільниці, вже наполовину заповненій такими ж зім’ятими недокурками. Знічев’я зібрав розкидані на столі аркуші гранок і недбало кинув у дротяний кошик з написом “До архіву”. Тоді поглянув на золотий наручний годинник і закурив знову. Бренда Мейсон, як завжди, не поспішала: певно, по дорозі нагору зайшла причепуритись до туалетної кімнати – як редактор побутового відділу, вона клопоталася своєю зовнішністю не менш за перську кішку-медалістку.

Дарків кабінет був невеликий, але досить зручний. Три місяці тому його відремонтували, і стіни та стеля ще й досі вилискували свіжою фарбою. На підлозі, як і годилося в кабінеті редактора відділу, лежав килим, щоправда, вже не новий і трохи пошарпаний, – колись він прикрашав кабінет відповідального редактора. На металевому стелажі під однією стіною вишикувався довгий ряд усіляких довідників та оправлені комплекти “Очевидця” за попередні роки. Тут же стояли три чималі конторські шафи, заповнені пронумерованими теками з паперами та фотографіями. За скляними дверима була невеличка приймальня, в якій Даркова секретарка займалася поточними справами, готувала чай і каву, відповідала на телефонні дзвінки, а подеколи й розв’язувала кросворди в “Таймсі”.

Міс Мейсон стрімко, навіть не постукавши в двері, увійшла в кабінет і впевнено попростувала до стільця. То була висока й доволі огрядна брюнетка з кмітливими сірими очима, що проникливо Дивилися крізь окуляри в роговій оправі. Бездоганний колір її обличчя свідчив про те, що його й справді підновлено п’ять хвилин тому, а модну зачіску, поза всяким сумнівом, було зроблено в одній з найкращих лондонських перукарень. Дорогий сірий костюм підкреслено строгого крою робив міс Мейсон дещо схожою на мужчину.

Дарк кинув їй сигарету, яку вона спіймала на льоту й, клацнувши маленькою срібною запальничкою, спритно видобутою з якоїсь, невидимої кишеньки, закурила.

– Ми вже з півроку нічого не давали про косметику, – мовив Дарк.

Міс Мейсон злегка всміхнулась.

– Лосьйон “Королева”. Викривальний нарис. Дві з половиною тисячі слів.

Дарк кивнув на аркуш паперу з наклеєними оголошеннями.

– Випробування нового виробу… Відома косметична фірма… Але яка ж саме?

– Я була в рекламному відділі, розмовляла з Біллом “Мерріт і Хау” замовили місце для серії двосторінкових кольорових оголошень.

– “Мерріт і Хау”?

– Це рекламне агентство з поважною клієнтурою: автомобілі, телевізори, патентовані ліки і, певна річг косметика.

– А чи є в Білла якісь припущення?

Міс Мейсон похитала головою.

– Вони поки що нічого не кажуть. Це якийсь новий замовник. Можливо, досі він мав справи з іншим рекламним агентством. Я попрохала Кері довідатись, чи не втратило якесь агентство солідного замовника в галузі косметики.

Дарк замислено відкопилив губу.

– Хтось грається в хованки. Можливо, ця фірма умисно міняє агентства, аби нишком підготувати грунт для реклами нового товару, що його до пори тримають у таємниці. Тут може бути щось цікаве.

– Мабуть, твоя правда, – погодилася мїс Мейсон. – Я постараюсь дізнатися про все, що зможу. Та це, напевне, буде нелегко.

Дарк узяв авторучку і в задумі тицяв пером у прес-пап’є, залишаючи на промокальному папері безладний візерунок із синіх цяточок.

– По-моєму, нам слід піти коротшим шляхом, – сказав він і обвів оголошення косметичної фірми рівним колом. – Буде краще, коли на це оголошення відповість хто-небудь з наших людей і розвідає, що там і до чого.

– Можна й так, – непевно озвалася міс Мейсон.

– Чи є в нас невродливі дівчата?

Міс Мейсон трохи подумала.

– Та ні, щось не можу отак враз пригадати… Крім мене самої, звичайно… – Вона скептично посміхнулася.

– Ти надто стара, – безжально відказав Дарк. – Та й, зрештою, залучати до цього когось із “Очевидця” навряд чи розумно. Вони легко можуть виявити все, якщо захочуть. Це має бути стороння людина, що відповідала б їхнім вимогам. Де можна знайти невродливу дівчину років двадцяти п’яти – тридцяти?

Міс Мейсон знизала плечима.

– Таких дівчат тисячі. Скрізь і всюди. Та щоб зіграти цю роль, вона повинна мати хоч трохи артистичного хисту.

– З цього, мабуть, і треба виходити, – погодився Дарк. – Послухай, Брендо, може, ти майнеш до якогось театрального агентства чи кіностудії і спробуєш там щось підшукати?

– Що ж, гаразд. Можна пропонувати якісь умови?

– Про це потім, коли знайдемо потрібну дівчину.

– А чи пояснювати, що вона має робити?

– Поки що не варто. Просто скажи, що йдеться про особливе журналістське доручення, для якого “Очевидцеві” потрібна актриса з певними зовнішніми даними. Можливо, доведеться перебрати кілька кандидатур, перш ніж ми знайдемо те, що треба, отож не будемо зволікати.

Міс Мейсон встала й розправила спідницю.

– Я відразу ж беруся до діла, Поле, – мовила вона. – Аби тільки воно було щось варте,

– Все залежить від того, чи вийде цікавий матеріал, – зауважив Дарк. – Спіймав не спіймав, а погнатися можна. Даси мені знати.

Міс Мейсон рушила до дверей.

– Як тільки щось з’ясую, одразу ж повідомлю, – відказала вона і вийшла з кімнати.

Дарк присунув до себе наклеєні на аркуш оголошення і знову перебіг їх очима. Тоді зняв телефонну трубку.

– Прошу редактора промислового відділу, – сказав він.

Закуривши сигарету, він став чекати відповіді. Невдовзі у трубці обізвався чоловічий голос.

– Привіт, Дейве, – сказав Дарк. – Слухай, в одній сьгоднішній газеті з’явилося таке оголошення: якийсь фабрикант скуповує бите скло в необмеженій кількості. Можливо, тут варто копнути. Чи не зайшов би ти зараз до мене?

Діставши ствердну відповідь, він поклав трубку й зосереджено почав дивитися на кінчик сигарети.

Розділ другий

“Верстатка” – це невелика пивничка в одному із завулків Фліт-стріт. Назва ця походить від друкарської дошки, на якій компонують газетні шпальти, отож і постійна клієнтура, пивнички складається переважно з редакційного та рекламного люду, що заходить сюди перехилити чйрчйКу. Особливо багато відвідувачів буває тут між третьою та о пів на шосту, коли решту навколишніх пивниць зачинено на перерву.

У пивничці два довгих вузьких бари, що містяться один під одним – на першому поверсі і в підвалі. В кожному – невичерпний запас найрізноманітніших напоїв – від томатного соку до сливовиці; для тих, хто, крім спраги, почуває ще й голод, виставлено тарелі з маслинами, цибулею та корнішонами; а коли вже хто негоден триматися на ногах, до його послуг кілька пошарпаних столиків та стільців. У нижньому барі стоїть телевізор, проте звук у нього завжди вимкнуто, за винятком тих випадків, коли транслюють кінні перегони: бармен Джо приятелює з одним букмекером, добропорядним хлопцем, що сповна виплачує всі виграші. Стіни прикрашено дотепними шаржами на осіб, добре відомих у світі преси; їх малювали провідні газетні карикатуристи. В цьому своєрідному клубі завжди велелюдно, гамірно й весело.

Після чотирьох подвійних порцій джину з тонізуючим напоєм Клайв Роуз трохи розімлів. Його жовта краватка зсунулась набік, хвилясте біляве волосся розкуйовдилось, на тонкому нервовому обличчі заграли рум’янці, а очі заяскріли, мов нерозведений спирт у кришталевій чарці. Навалившись вузькими кощавими грудьми на ріг стойки нижнього бару, він глибоко застромив руки в кишені зелених плисових штанів. На його смугастій шовковій сорочці темніла пляма від джину, що не знати як хлюпнув із склянки, коли він ніс її до рота. Роуз був службовець агентства “Мерріт і Хау” і відповідав за рекламу анонімної косметичної фірми, що замовила серію великих оголошень в “Очевидці”.

Білл Кері, який очолював рекламний відділ “Очевидця”, також спирався на стойку, але його рука, що тримала склянку віскі, навіть після чотирьох подвійних доз анітрохи не тремтіла. Кері був нижчий на зріст, увесь кругленький, привітний і квітучий; його пухке, трошки схоже на поросячий писок обличчя переділяли навпіл великі рудуваті вуса. Волосся, яке ще залишилось у нього на голові, мало виразно темніший колір і облямовувало гладеньку рожеву лисину, наче шорстке волокно кокосового горіха. На ньому був темно-сірий, майже чорний костюм гарного крою та незаймано біла сорочка з бездоганно накрохмаленим комірцем. Синю краватку прикрашали химерні обриси штучних супутників, гаптовані золотистою ниткою. Зовсім недоречними видавалися при цьому вбранні його коричневі замшеві черевики, але то була своєрідна ознака приналежності до рекламної корпорації.

Клайв Роуз сьорбнув джину, тоді поставив склянку і з жартівливою зухвалістю подивився на Кері.

– Запевняю вас, Білле, – мовив він своїм тонким жіночним голосом, – це буде грандіозний, незрівнянний рекламний трюк. Він не може не мати успіху, просто не може.

– Це мені однаково нічого не говорить, – озвався Кері. – Розкажіть, про що саме йдеться… Між нами, звичайно.

– Ха-ха! – Роуз посварився пальцем на співрозмовника. – Не вийде. Сувора таємниця. Нам зовсім ні до чого, щоб якась інша косметична фірма розгадала цю штуку й прибрала її до рук, зрозуміло?

– Зрозуміло, але ж…

– Думаєте, я не збагнув, чого ви запросили мене випити? Ха-ха! Я вас, хлопців з “Очевидця”, добре знаю. Ви завжди все бачите. – Він трохи помовчав, наче про щось міркуючи. – А втім, це краще, аніж не бачити нічого, еге ж? – І тоненько засміявся з власного дотепу.

– Я не прошу вас виказувати таємниці фірми, – з притиском мовив Кері. – Але ж є речі, які рано чи пізно однаково стануть відомі. Коли ця штука й справді.така незвичайна, як ви кажете, про неї скоро знатиме вся Фліт-стріт. То чом би вам не просвітити давнього приятеля? Обіцяю, що й словом не прохоплюся нікому, хто міг би скористатись із цього вам на шкоду.

Роуз заперечливо помахав тендітною рукою.

– Скажіть, – не вгавав Кері, – ваш замовник – це та сама фірма, що вмістила сьогодні оголошення: потрібна невродлива дівчина для участі в косметичному досліді?

– Можливо, – ухильно відповів Роуз і похмуро втупив очі в свою склянку. – Завважте: я не кажу “так”, а тільки “можливо”.

– Отже, невродлива дівчина і цей ваш сенсаційний рекламний трюк мають бути якось пов’язані між собою.

Роуз відсьорбнув із склянки й делікатно облизав губи кінчиком язика.

– Ну, це вже занадто. Невже ви справді гадаєте, Віллє, що я так легко спіймаюся на ваш гачок?

– Як я розумію, – замислено вів далі Кері, – ваш клієнт розробив новий косметичний засіб, який, можливо, й справді чогось вартий. Випробування цього засобу на вродливій жінці навряд чи поліпшить її зовнішність. Щоб довести його ефективність, потрібна звичайна або й зовсім негарна жінка. Здається мені, що саме в цьому й полягатиме трюк: узяти просту, непоказну дівчину, застосувати до неї новий еліксир, чи що воно там є, і, коли наслідки будуть позитивні, розгорнути на цій основі гучну рекламну кампанію.

Роуз поблажливо засміявся.

– Жодна фірма не стане вкладати гроші в таку ризиковану справу. Вам слід би про це знати, Білле. Ця кампанія коштуватиме не менш як сто тисяч фунтів. Вона захопить майже всі столичні й місцеві газети, всі журнали й бюлетні. А також комерційне телебачення – ціла серія хвилинних передач у найкращі вечірні години. Все розраховано наперед, мій любий друже, все до найменших дрібниць. – Він на мить замовк і, підозріливо озирнувшись, прошепотів: – Скажу вам одне лиш слівце, Білле. “Врододій”. “Вро-до-дій”. Запам’ятайте цю назву. Колись вона ввійде в усі словники.

– Вип’ємо ще по одній, Клайве, – коротко мовив Кері.

Роуз квапливо підхопив свою недопиту склянку й вихилив її до дна.

– Оце ви гарно придумали, друже, – зауважив він. – Саме час промочити горлянку.

Кері дав знак барменові і, коли склянки було наповнено знову, звернув на співрозмовника задумливий погляд, пестячи пальцем свої пишні вуса.

– “Вро-до-дій”, – пробурмотів він, неначе куштував це слово на смак. – Непогано. Поєднання двох слів – “врода” і “чудодій”.

– “Чудодій” у них уже був, – озвався Роуз. – Треба було знайти щось інше, але близьке, щоб показати зв’язок. Цю назву я вигадав сам, і, коли хочете знати, тільки завдяки їй “Мерріт і Хау” дістали це замовлення. Винайти назву для нового виробу запропонували шістьом агентствам. Та жодна не витримала порівняння. От, приміром, “Лиск”. Воно ж годиться хіба що для вакси. А ще одне агентство запропонувало назву “Про”.

– Чому “Про”?

Роуз хихикнув у склянку.

– Отож і я питаю, Білле. Чому, як ви гадаєте?

– Ну, може, вона має наводити на думку, що цей засіб призначено для професіональних акторок, манекенниць тощо.

– А наводить?

– Щиро кажучи, ні. Я навіть уявити собі не можу, щоб пристойна дівчина спитала в крамниці косметичний засіб під назвою “Про”.

– Що таке назва? – промовив Роуз перебільшено патетичним тоном. – Назва – це все, Гарна назва допомагає збути абиякий товар, і навпаки – кепська назва може занапастити найкращий виріб. Асоціативна психологія – не справжнісінька наука, але більшість наших рекламних геніїв про неї і гадки не мають.

Кері відпив із склянки.

– Ви меткий хлопець, Клайве. Вас чекає велике майбутнє А скажіть, цей “Врододій” і справді добрий товар?

– Це не має аніякісінького значення, – відказав Роуз, незграбно махнувши рукою, яку простягнув був до склянки. – Щоб забезпечити йому успіх, цілком досить самої реклами.

– Ви маєте на увазі щось на зразок “раніш – і тепер”? Дві фотографи поряд: на одній – потворна нечупара, на другій – казкова красуня. І підпис: “Коли я відкривала обличчя, всі реготали”. Одна пляшка “Врододію” – і тепер усі прикладають до чола лід, щоб прийти до тями…”

– “Врододій” випускатимуть не в пляшечках, а в тюбиках, – перепинив його Роуз, – але загальну ідею ви вловили. Вся штука в перевтіленні. На ньому будуватиметься вся кампанія. Навіть більше – ми покажемо його наочно, крок за кроком. Візьмемо звичайну непоказну міс – продавщицю чи друкарку – і зробимо з неї першу в світі красуню.

Кері недовірливо гмукнув.

– А чи не краще було б узяти манекенницю чи акторку, таку, яка б знала, що й до чого?

Роуз допив свій джин і терпляче зітхнув.

– Білле, манекенниць і акторок використовують усі косметичні фірми. А тут зовсім інша річ. Йдеться про справжнє перевтілення. Ми не хочемо, щоб хтось казав, ніби все це просто фокус. Тим-то й шукаємо просту, нічим не примітну дівчину, яка навіть уявлення не має про такі речі. А потім зробимо її красунею. Справжньою, природною красунею.

– Щось на зразок Пігмаліона?

– Нехай так, коли хочете. Але все без обману. Можете не сумніватися. Нашому агентству добряче поталанило. Якщо ми успішно проведемо цю кампанію, вона здобуде нам славу, а отже, й нові замовлення. – Він замовк і похмуро втупив очі в порожню склянку. – Давайте-но ще по одній на дорогу, і я вже піду.

– Гаразд, Клайве, – обізвався Кері. – Ще по одній на дорогу.

Розділ третій

Вона була середнього зросту і вся якась незграбна, наче необтесана. Але то не була природна незграбність – просто обриси її постаті скрадала дешева бахмата сукня з грубої голубої матерії (“Фарбована мішковина”, – саркастично визначила в думці Бренда Мейсон). Підстрижені пасмочка тьмяно-каштанового волосся, спадаючи на чоло. робили її коротке обличчя ще коротшим. Шкіра на обличчі мала жовтуватий відтінок, неначе з неї не зійшов торішній загар або задавнений бруд.

Проте, як спостерегла міс Мейсон, в усій поставі дівчини відчувалася певна невимушеність, ба навіть елегантність, а руки її були тонкі й гарні. До того ж вона мала розумні очі й приємний голос. Звали її Мері Стенз.

Того ранку вони з Полом Дарком розглянули чотири кандидатури. Ні міс Мейсон, ні сам Дарк не знали до пуття, з якою міркою підходити до претенденток, Згідно з оголошенням потрібна була невродлива дівчина, хоч це дуже мало про що говорило. Невродливість, як видно, мала становити щось на зразок проміжної ланки між красою і потворністю, але хто міг би з певністю сказати, де кінчається перше й починається друге? До цього долучалося й інше: вдача людини, її виховання, манери. Всі чотири дівчини були невродливі з виду, але в усьому іншому дуже різнилися між собою. Намагаючись дивитися на них очима керівника реклами косметичної фірми. Дарк нарешті зупинив свій вибір на одній – вона була не позбавлена жіночності, мала непогану статуру й буденне обличчя, що його, як судити з вигляду, могли поліпшити вправний перукар і досвідчена косметичка. То й була Мері Стенз.

Дарк неквапно походжав по кабінету міс Мейсон, курив і дослухався до того, як дівчина, сидячи біля столу, відповідає на Брендииі запитання. Час від часу він і собі докидав якесь зауваження або про щось питався, але здебільшого мовчки спостерігав. З розрізнених запитань і відповідей в його уяві, мов у калейдоскопі, дедалі виразніше Складалася картина минулого Мері Стенз.

Мері була акторка, але, як видно, далеко не першорядна. Протягом чотирьох сезонів вона грала в репертуарному театрі невеличкі ролі, що не вимагали показної зовнішності. Якось виступила й по телебаченню– у сцені, що за хронометром режисера тривала одинадцять секунд; не раз брала участь у радіоспектаклях – ставала в пригоді чітка дикція. Років зо два тому зіграла епізодичну роль у якомусь непримітному фільмі, але монтажер вирізав її епізод, отже, це не слід брати до уваги, її амплуа – характерні ролі, та останнім часом такі акторки щось не дуже потрібні, і ось уже кілька місяців вона “відпочиває”, заробляючи собі на прожиття стенографією та передруком на машинці. На жаль, стенографістка з неї поганенька, а друкарка – ще гірша Отже, ані в артистичній, ані в дідовій кар’єрі особливого успіху Мері Стенз не мала.

Батько її був австрієць, що емігрував до Англії пірля фашистського путчу і помер від раку в перші місяці війни. Що ж до матері, то їй пощастило виграти дві тисячі шунтів у футбольному тоталізаторі, й тепер вона сумлінно пропивала їх у своїй маленькій кімнатці в Бейзвотері. Брат Мері жив у Канаді, старша сестра – в Беркенхеді. Обоє були одружені й, певне, мали вже кожне по купі дітей.

Ось уже багато років, як Мері відокремилась від родини, вважаючи за краще жити незалежним життям. Разом з такою ж, як сама, невдахою-акторкою вона наймала квартиру в районі Саут-Кенсінгтону, але взаємини їхні залишали бажати кращого. Пенелопа – так звали її товаришку – мала надто гарячий темперамент, і постійні відвідини її незліченних “приятелів” ставали для Мері вже просто нестерпні. Мері залюбки виїхала б звідти, якби знайшла недорогу кімнату в пристойному районі. Вона зовсім не була святенницею, проте вважала, що навіть такі випадкові зв’язки повинні мати за собою щось більше, ніж любощі з першим-ліпшим мужчиною. Щоправда, вона не вжила таких слів, але Даркові неважко було це зрозуміти.

Занотувавши належним чином основні дані про дівчину, Бренда Мейсон сказала:

– Я повинна пояснити, міс Стенз, що ми не пропонуємо вам постійної роботи в редакції “Очевидця”. Йдеться скорше про тимчасове журналістське доручення. Здебільшого ми полюємо на всілякі незвичайні історії і часто-густо залучаємо до цього сторонніх осіб, щоб не виказати себе.

– Розумію, – стиха озвалася дівчина. – Тільки боюсь, що я надто мало тямлю в журналістиці.

– Нехай це вас не турбує. Вам треба буде тільки виконувати певні вказівки і якнайдетальніше доповідати нам про все. За це ви дістанете щедру винагороду, але остаточна цифра залежатиме від того, яку інформацію ви спроможетесь нам дата.

– Що я маю робити? – спитала дівчина.

Міс Мейсон розповіла їй про план у зв’язку з оголошенням, надрукованим у “Гардіані”.

– Ми вже маємо деякі корисні відомості, – сказала вбна, – Ця фірма не хоче вдаватися до послуг професіональної манекенниці чи акторки. Тим-то нам дуже до речі, що ви тепер працюєте друкаркою-стенографісткою. Від сьогодні й далі, аж до завершення вашої місії, ви залишитесь тільки нею. Забудьте про все, що пов’язане зі сценою. Ви – звичайна дівчина, що працює в конторі й шукає нагоди спробувати щастя десь-інде.

– І найголовніше, – втрутився в розмову Дарк, – ні слова про ваші стосунки з “Очевидцем”. Ви цього журналу ніколи й у вічі не бачили. А на оголошення відповіли з власного почину.

Міс Мейсон посунула через стіл аркуш паперу.

– Ми вже склали для вас лист-відповідь, – мовила вона. – Вам лишається тільки підписати його. – І подала дівчині авторучку.

Мері Стенз підписала листа не читаючи.

– Внизу наша фотолабораторія, – провадила міс Мейсон. – Там вас сфотографують. Найбільш вдалу фотокартку пошлемо разом із листом. Звичайно, може статися, що з цього нічого не вийде. Можливо, вас не запросять навіть на розмову. Але не менш імовірно, що саме ви дістанете цю роботу. З нашого погляду це було б найкраще.

– А в чому саме полягатиме та робота? – спитала дівчина.

На її запитання відповів Дарк.

– Ми ще самі не знаємо, – просто мовив він. – Вона пов’язана з рекламою нового косметичного засобу. Його буде випробувано на обраній дівчині, а потім вона фігуруватиме в рекламних оголошеннях, у пресі й телебаченні. І, певна річ, отримає за це від фірми відповідну винагороду.

– Отже… якщо я дістану цю роботу, то матиму подвійну платню?

– Безперечно. Не знаю, скільки платитимуть вам панове од косметики, зате скажу, на що ви можете розраховувати в нас. Майте на увазі, нас цікавить тільки матеріал для журналу, що, зрештою, зводиться до кількості надрукованих слів. Що більший репортаж – то більше слів. Давайте умовимося так: якщо у вас нічого не вийде і вас навіть не викличуть на розмову, ми платимо вам десять фунтів за згаяний час. Якщо викличуть, але на роботу не візьмуть, ми додаємо ще десять фунтів. А от коли дістанете ту роботу й дасте нам потрібні відомості для журнального репортажу, то отримаєте від нас по фунту за кожне надруковане слово.

Дівчина збентежено кліпала очима.

– Звичайно такий репортаж складається щонайменше з двох тисяч слів, – пояснив Дарк. – Інакше кажучи, якщо ви дасте нам відповідний матеріал, то заробити дві тисячі фунтів чи навіть більше… Ну, й те, що визнає за потрібне сплатити вам косметична фірма.

Дівчина схвильовано перевела дух.

– Такі великі гроші! – прошепотіла вона з ледь відчутною недовірою.

– Все залежить од вас, міс Стенз, – коротко мовив Дарк. – Ми даємо вам пораду, а далі дійте на власний розсуд.

– Я старатимусь як зможу, – пообіцяла вона.

– От і добре. – Дарк обернувся до міс Мейсон: – Мабуть, можна робити фотографії, Брендо.

– Я все влаштую. Поле, – відказала міс Мейсон. Він вийшов з кімнати.

Через півгодини, вирушаючи на ділове побачення з представником великої фірми електронних машин, з яким вони умовились поснідати, Дарк мало не зіткнувся у вестибюлі з Мері Стенз, яка саме виходила з ліфта, піднявшись із підвального приміщення фотолабораторії. Він підхопив дівчину під руку, щоб підтримати, і вона вдячно усміхнулась,

– Пробачте, – мовив Дарк і, трохи помовчавши, спитав: – Зафіксували ваш образ?

– Та нібито.

Запала ніякова мовчанка. Зазирнувши в карі очі дівчини, Дарк тільки тепер помітив, з якою довірливою щирістю вони дивляться на нього, і в порівнянні з поглядом цих очей його власний скептицизм видався йому жалюгідним і нікчемним.

– Може, ви хотіли ще про щось спитати? – поцікавився він.

Дівчина нерішуче поглянула на нього.

– Не знаю, містере Дарк. Чесно кажучи, все це мене трохи спантеличило.

– Тоді, можливо, варто розповісти вам трохи, як ми робимо наш журнал, – запропонував він і швидко поглянув на годинник. – Якщо маєте кілька вільних хвилин, міс Стенз…

– Ну звісно.

– Гаразд. То давайте десь зайдемо на часинку, вип’ємо й побалакаємо. Чим більше ви знатимете про “Очевидець”, тим краще зумієте впоратись із своїм завданням.

– Дякую, – просто відказала дівчина.

Дарк повів її через Фліт-стріт до найближчого бару. Вони сіли за столик, і він замовив напої: дівчині херес, а собі віскі. Тоді заходився розповідати про загальний напрямок журналу й про те, яким чином вони вишукують і готують сенсаційні матеріали.

– Внаслідок цього, – сказав він, – наш журнал зажив слави сміливого викривача всіляких темних справ. Ми свідомо відмовляємося від того, що друкують на своїх шпальтах столичні газети, і прагнемо копнути глибше. Ми завжди шукаємо чогось трохи незвичайного, тоді питаємо себе: “А чим воно, власне, незвичайне?” – і в дев’яти випадках із десяти натрапляємо на дивовижні історії. Тринадцять разів завдяки нашим викриттям злочинців було притягнуто до суду. Два директори великих промислових компаній з нашої ласки мусили піти у відставку. А одного разу наш виступ призвів до самоліквідації концерну, що випускав дуті акції. І тепер скрізь кажуть, що матеріали “Очевидця” можна виставляти як докази на суді.

– Ви гадаєте, що і в цій косметичній історії може бути щось протизаконне? – спитала дівчина.

Дарк знизав плечима.

– Аж ніяк. Просто в людини виробляється підсвідоме чуття на всякі такі речі… Себто на цікавий матеріал. Отож я відчуваю, що й тут щось ховається, хоч усе воно може бути цілком законне й добропорядне.

– Щодо цього досліду… – нерішуче мовила дівчина. – Я весь час думаю про нього… власне, про рекламу. Я ж добре знаю, що дуже буденна й непоказна. Через те й не здобула успіху на сцені. Але я подумала…

– Про що? – спитав він.

– Подумала, що цей дослід має на меті… ну… зробити обрану дівчину гарною.

Дарк поблажливо всміхнувся.

– Це, мабуть, надто скромно сказано. Вчора шеф нашого відділу оголошень розмовляв з представником агентства, що провадитиме цю рекламну кампанію. Обрана дівчина, як сказав той” має стати найпершою красундао в світі. Ото буде штука!

Дівчина пильно подивилася на нього.

– Якщо вони й справді зможуть таке зробити…

– Не, дуже на це розраховуйте, – гостро Дарк, – Так само як і на те, що дістанете цю роботу. Там буде сила-силенна претенденток. До того ж пам’ятайте: ваш обов’язок полягає тільки в тому, щоб виконати завдання “Очевидця”.

– Я пам’ятатиму, – пообіцяла вона.

“Дивна річ, – думав Дарк, їдучи в таксі на умовлене побачення. – Вона така безбарвна, в ній так мало принадного, а проте є, либонь, щось таке невловиме, що інакше й не назвеш, як жіночністю. Ні, вона зовсім непогана дівчина. Біда лише в тому, що надто рано визнала свою поразку в житті, їй двадцять вісім, а вона вже зневірилась у собі. Життя висотало з неї всю снагу, лишило їй тільки одне: роботу, роботу, роботу…”

“А наче ти й сам не такий, – заперечив він собі по короткій хвилі, – Твоє життя теж безнастанна робота: “Очевидець” удень, “Очевидець” уночі – і так щодня, щомісяця, щороку… Погрузнув у ній з головою. Не дивно, що й Віра тебе покинула, – жодна жінка не житиме з роботом. А втім, шлюб і розлучення – це тільки розділові знаки життя, так само як народження і смерть. Людина і в розлуці живе собі й, мабуть, ще завзятіше хапається до роботи, дбаючи про кар’єру. Та коли розібратися, усе це, зрештою, марне. Десь через сотню років ні мені, ні оцій Мері Стенз нічого не знадобиться, анічогісінько. І навіть якщо вона здобуде собі красу, це теж нічого не варте. У домовині краса не потрібна…”