Текст книги "Дивовижна історія Мері Стенз"

Автор книги: Роберт Уэйд

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 14 страниц)

Розділ дванадцятий

Пол Дарк не належав до тих людей, що легко втрачають спокій, проте не міг позбутися почуття невиразної тривоги за Мері Стенз. Телефонна розмова була надто ухильна й загадкова і, як видно, мала на меті дати йому певні відомості, що їх дівчина не могла сказати відкрито. Дуже скидалося на те, що за нею встановлено якийсь нагляд, і тому вона говорила наче не до нього. Сам факт здавався досить очевидним, що ж до причин, то вони були не такі зрозумілі.

Та Дарк був більш схильний до рішучих дій, аніж до пустих розумувань. Він дістав з шухляди кілька тек з нотатками та фотографіями до репортажу про “Врододій” і заходився швидко переглядати їх, мимоволі дивуюнись із неймовірного перетворення скромної, непримітної дівчини на справжню красуню. Відшукавши папірця з її домашньою адресою, він переклав його до портфелика і засунув теки на місце. Потім, неначе раптом про щось згадавши, інстинктивно замкнув шухляду й поклав ключ у кишеню.

Він закурив сигарету, поглянув на себе в дзеркало, тоді рушив, до вузенького провулка, де стояла його машина, і поїхав у Саут-Кенсінгтон.

Вулиця, на якій жили Мері і Пенелопа, була широка, облямована двома смугами бульвару. Високі, потемнілі від часу будинки з жовтої цегли давно вже поділили на окремі помешкання. Дарк знайшов потрібний будинок і перебіг очима довгий ряд табличок з кнопками обіч дверей, доки зупинив погляд на прізвищі Стенз, поруч з яким у дужках стояло Дайсон – певно, Пенелопине. Він нічого не знав про неї, окрім того, що раз чи два принагідно згадувала Мері, але уявляв її собі яскравою моторною блондинкою. Він натиснув на кнопку і став чекати.

Через деякий час двері йому відчинила сподівана блондинка. Щоправда, вона видалася Даркові швидше блідою й стомленою, аніж яскравою й моторною, але волосся її наочно свідчило про те, що може зробити перекис водню, її жваві зеленкуваті очі гарно контрастували з червоним халатиком, недбало обгорнутим навколо тендітної постаті. Дівчина дивилася на Дарка з неприхованою цікавістю.

– Міс Пенелопа Дайсон? – спитав Дарк.

– Так.

– Моє прізвище… – Він якусь мить вагався, тоді визнав за краще бути обережним. – Я приятель Мері Стенз. У мене є до вас доручення від неї.

– Справді? – мовила Пенелопа, пильно розглядаючи ігого. – Може б, ви зайшли, містере… е-е…

– Бейкер, – швидко підказав Дарк.

– Ну що ж, це ви вже другий сьогодні. І що вона собі думає, ця Мері, хотіла б я знати. Проходьте.

Дарк рушив за нею у тьмяно освітлене парадне і піднявся до квартири.

– Може, ви сядете, містере Бейкер? – спитала Пенелопа і відгорнула полу халатика, відкриваючи довгі стрункі ноги.

Дарк сів на хиткий стілець, миттю осягнувши оком усю вбогість кімнати – дешевенькі меблі, щербате дзеркало, вицвілі шпалери на стінах. Він ніколи не уявляв собі Мері в такому жалюгідному оточенні.

– На жаль, я не можу з пропонувати вам чогось випити, – вибачилася Пенелопа. – Наші гості звичайно приносять пляшки з собою.

– Міс Стенз просила мене передати вам, що її не буде вдома кілька тижнів, – мовив Дарк, переходячи до справи. – Сказала, що їде за місто з друзями.

– Я знаю, – озвалася Пенелопа. – І що я не повинна розмовляти з репортерами і взагалі з представниками преси, А звідки мені знати, чи ви теж не репортер?

– Хіба я схожий на репортера? – спитав Дарк.

Дівчина знизала плечима.

– Та ні, наче не схожі, але хто вас знає.

– Якби я був репортер, то навряд чи міг би принести вам звістку від Мері, – нагадав він.

Вона посміхнулася.

– Ах, он як! Значить, Мері? То ви, мабуть, і є отой таємничий знайомий, до якого вона ходить майже кожного вечора, – той, що живе десь у районі Найтсбріджа.

– Можливо, – погодився Дарк. – А що, хіба вона розповідала вам про мене?

– Та ні, не вона. Відколи її почали робити красунею, з, неї слова не витягнеш. Я сама одного разу простежила, куда вона пішла, – просто з цікавості, знаєте. Їй дуже поталанило, правда ж?

– Так, їй, звісно, поталанило. А скажіть, міс Дайсон, хто ще приходив до вас сьогодні?

– Та такий собі цибатий здоровило з вусиками і в капелюсі. Сказав, що він представник фірми “Черіл”, що Мері довго не буде і що я не повинна розмовляти з газетярами і взагалі ні з ким.

– Він не сказав, куди вона поїхала?

– Ні. Сказав тільки, що фірма дбає про її інтереси, хоч і невідомо, що воно має означати.

– А прізвища свого не назвав?

– Ні. Але я запам’ятала номер його машини. Стежила з вікна, як він поїхав.

– Ви розумна дівчинка, – похвалив її Дарк. – То який же номер?

Вона закопилила губи і напустила на себе суворість,

– А чого це я маю вам казати? Я ж не повинна розмовляти ні з ким.

Дарк нетерпляче підвівся й почав походжати по кімнаті.

– Даю вам слово честі, що я добрий друг Мері і ваш також, коли хочете. Я гадаю, вона попала в якусь біду Оте діло, в яке її втягнуто, досить нечисте і має дуже скоро лопнути. Я хочу допомогти їй.

– Я б не сказала, що то біда – зробитися красунею і дістати цілу купу чудових суконь, – невдоволено зауважила Пенелопа. – Я б і сама не відмовилася від такої роботи. Мене анітрохи не здивує, якщо вона подалася десь з яким-небудь мужчиною, таким собі старим товстуном, що добре знається на гарних жінках і вміє їм догоджати. Далебі, винуватити її я б не стала.

Дарк не зводив з неї похмурого погляду, немовби всотуючи ті слова. На свій превеликий подив і всупереч здоровому глуздові, він нараз відчув спалах незрозумілого роздратування, що дуже скидалося на ревнощі. Сама думка про те, що Мері живе з якимось мужчиною, збурювала темну хвилю в його спокійній, поміркованій душі. “Мабуть, це тому, що ми так часто бували разом, – подумав він, силкуючись знайти розумне пояснення. – Людям взагалі властиво створювати собі ідолів, а потім вважати, ніби це їхня власність”.

– Це неправда, – рішуче заперечив він. – Я скажу вам, як воно є, коли хочете. Мері причетна до одної таємної справи, пов’язаної з рекламою нового косметичного виробу. Про це якимось чином пронюхала преса, і фірма “Черіл” вжила застережних заходів. Мабуть, вони її десь переховують, аби знати напевне, що газети не розживуться на докладніші відомості.

– Он як, – ухильно мовила Пенелопа.

– І ще пораджу вам от що, – твердо провадив він далі. – Я думаю, вам слід робити так, як вони кажуть. Не розмовляйте з репортерами і взагалі ні з ким. Інакше Мері можуть загрожувати великі прикрощі.

– І з вами теж не розмовляти?

– Зі мною можете розмовляти, коли хочете. Я друг Мері.

Вона всміхнулася, і в очах її несподівано сяйнув розум.

– Знаю, містере Бейкер, коли ви й справді Бейкер. Я здогадалася про це з виразу вашого обличчя, коли сказала про старого товстуна. – Вона перейшла до низенького столика і взяла з нього чорну сумочку. – Я дам вам номер машини.

Порившись у сумочці, вона подала Даркові клаптик паперу. Він швидко глянув на нього і сховав у портфелик.

– Дякую, Пенелопо. А тепер знаєте що? Накиньте на себе якусь одіж, і ми з вами підемо трохи вип’ємо.

– У мене є інша ідея, – сказала вона, несміливо позирнувши на нього. – Ви сходіть і принесіть пляшечку, а я краще скину одіж.

Дарк осміхнувся.

– Навряд чи це сподобається Мері, – відказав він. – Ідіть одягайтеся.

Пенелопа знизала плечима й рушила до спальні.

Раптом біля дверей пролунав дзвінок.

Дарк підійшов до вікна і вихилився надвір, але того, хто дзвонив, затуляла арка під’їзду. З сусідньої кімнати озвався Пенелопин голос:

– Містере Бейкер, подивіться, будь ласка, хто там. Я сьогодні нікого не чекаю.

– Гаразд, – сказав Дарк.

Він спустився сходами до надвірніх дверей.

У тьмяному світлі прибулий виглядав ставним, молодим і гарним з виду. На плечі в нього висіла репортерська фотокамера в брунатному шкіряному футлярі. Його обличчя здалося Даркові знайомим, але він не міг пригадати, де й коли бачив його.

– Добривечір, – ґречно привітався молодик. – Міс Стенз дома?

– Ні, – коротко відказав Дарк. – А хто ви такий?

– Джефкот, репортер “Івнінг Діспетч”. Я зустрів міс Стенз сьогодні вранці й пообіцяв, що зайду… – Він нараз затнувся і втупив очі в Даркове обличчя. – Стривайте… – мовив здивовано. – Б’юсь об заклад… ви Пол Дарк із “Очевидця”!

– Привіт, Джефкоте, – похмуро озвався Дарк. – Світ тісний – ніде розминутися.

– Либонь, уже років п’ять спливло відтоді, як ви працювали в “Діспетчі”…

– Еге ж. П’ять років. Даруйте, може, це негостинно, але в мене побачення. Що вам треба?

– Просто міс Стенз.

– Її немає і більше тут не буде.

Джефкот осміхнувся, не зводячи з Дарка підозрілого погляду.

– Я так і знав, що за цим ховається якась історія, – мовив він, – і коли вже нею цікавиться “Очевидець”, то, певне, неабияка. В чому тут штука, Поле? Шепніть колезі хоч слівце.

– Для вас тут немає ніякої історії, – сказав, наче відрубав, Дарк.

– Натрапили на золоту жилу?

– На що я натрапив, вас не обходить. Дайте спокій міс Стенз. Це не знахідка.

– Гарна жінка завжди знахідка, а я, признатися, ніколи ще не бачив такої красуні. До того ж, вона зв’язана з “Черіл”, а ті затялися, мов чорти, і ні пари з уст. Чим тут пахне, Поле?

– Нічим.

– Ну що ж, полишаю вам бути першим на місці злочину, – невдоволено, проте не без поваги, мовив Джефкот. – Принаймні тепер я знаю, що тут є за чим полювати. Ми маємо свої методи.

– Помагай боже, – буркнув Дарк.

Він уже збирався зачинити двері, коли почув позад себе голос Пенелопи:

– Хто це, містере Бейкер?

Дарк швидко озирнувся і побачив, як вона спускається сходами, у короткій зеленій сукні, схожа на ляльку з розмальованим обличчям та пишно збитим золотавим волоссям.

– Та так, пусте, – обізвався він. – Якийсь страховий агент.

Джефкот звів брови й тихенько присвиснув.

– На добраніч, містере Бейкер, – мовив він з образливою чемністю.

Тоді обернувся й пішов геть.

Дарк почекав, доки Пенелопа зійде до нього. Дівчина взяла його під руку і грайливо усміхнулась,

– Ну, ходімо вже вип’ємо, – пробелькотала вона. – Мені це корисно.

– Мені теж, – цілком щиро признався Дарк. І вони рушили до найближчої пивнички.

Розділ тринадцятий

Наступного ранку Пол Дарк запросив до свого кабінету Бренду Мейсон. Вона зайшла, як завжди, твердою ходою, випромінюючи навколо себе невичерпну енергію, і рівно сіла навпроти, допитливо дивлячись на Дарка крізь рогові окуляри. Той за звичкою подав сигарету, і вона закурила.

– Щось ти кислий, Поле. З похмілля?

– Не зовсім. Річ у тім, що ми загубили свою райську пташку.

– Це ти про Мері Стенз?

– Атож. Ділки з “Черіл” поквапилися сховати її від сторонніх очей.

– Навіщо?

– Напала на слід “Івнінг Діспетч”, а може, й інші газети. Міс Стенз більше не живе дома.

– А де ж вона?

– Оцього я не знаю, але хочу дізнатися. Я мушу розшукати її з чисто корисливих міркувань – щоб поставити крапку в цій історії. Мені потрібні фотографії.

Міс Мейсон замислилась, раз у раз пахкаючи сигаретою.

– Гадаю, це викрадення з сералю влаштувала фірма “Черіл”.

– Майже напевне.

– Що ж вони могли вдіяти? Ти кажеш, дівчина дуже гарна, отже, вона має привертати до себе увагу. В той же час їй, очевидно, й досі потрібно щодня їздити на фабрику в Стенмор… можливо, в автомобілі. Вона може жити або десь у готелі, або в когось із службовців фірми.

– Скажімо, в тієї ж таки Аманди Белл, – висловив припущення Дарк.

– Або й у самого Еміля Фасберже, – цинічно докинула міс Мейсон.

Дарк спохмурнів.

– Ну що ж, так чи інак, а це дає нам якийсь ключ. Послухай, Брендо, скажи отому своєму Роджерсону, нехай пошукає по лондонських готелях особу на ім’я Мері Стенз, або ж Лора Смайт. Якщо ла кінець дня не буде чогось позитивного, то, може, я сам під’їду в Стенмор і проведу невеличке приватне розслідування.

– Гаразд, – мовила вона. – І не забувай, тобі ще потрібне фото доктора Раффа.

– Плюс інтерв’ю – додав Дарк. – Але це ми залишимо на кінець. А тим часом треба зробити ще одну річ. – Він дістав портфелика, вийняв звідти згорнутий клаптик паперу і подав його міс Мейсон. – Це номер машини. Я хочу знати, кому вона належить. Можливо, Роджерсонові вдасться з’ясувати й це, коли він перевірятиме готелі.

– Я все влаштую, – сказала міс Мейсон.

Коли вона вийшла з кабінету, Дарк ще хвилину нерухомо сидів за столом, поринувши в роздуми. Потім глибоко зітхнув, протер очі й узявся до роботи.

На четверту годину Роджерсонові не вдалося роздобути потрібних відомостей. У записах жодного великого готелю не значилось особи на ім’я Лори Смайт чи Мері Стенз. Скидалося на те, що її записано під іншим ім’ям, якщо вона й справді жила в готелі. Що ж до номера автомашини, то поліція пішла назустріч, але це потребувало часу. Урядовець, який мав дати дозвіл, саме кудись виїхав, проте відомості можна було одержати вже другого дня.

Не маючи іншого вибору, Дарк вирішив діяти на власний розсуд. Він вийшов з редакції, сів у машину і з максимальною швидкістю помчав у Стенмор. На початку шостої Дарк був біля фабрики “Черіл”. Він зупинив машину в зручному для спостереження місці й став чекати, закурюючи одну сигарету за одною.

Він приїхав трохи невчасно: о пій на шосту з фабрики посунули робітники. Суцільний людський потік – чоловіки й жінки, хлопці й дівчата – виливався з головної брами і простував до найближчої автобусної зупинки. За ним рушила процесія велосипедів, моторолерів і автомобілів найрізноманітніших форм, розмірів і марок. Дарк напружував зір, намагаючись не пропустити Мері, і водночас розчаровано думав, що, мабуть, спізнився. Очевидно, вона вийшла ще перед тим, як він приїхав.

Робітники швидко розходились, і невдовзі фабрика стала мовчазна й безлюдна. О шостій Дарк остаточно втратив надію і вже збирався ввімкнути мотор, щоб їхати геть, коли на дорозі з’явився невеликий сірий автофургончик і, повернувши до фабрики, зупинився біля головної брами. На кузові були яскраві жовті літери: “Кінокомпанія “Бельведер”.

Дарк забрав руку від ключа і став спостерігати. Шофер виліз із кабіни, обійшов фургончик і, відчинивши задні дверцята, почав діставати з кузова круглі бляшанки, в яких, очевидно, була кіноплівка. Він поскладав їх одну на одну рівним стосом і поніс до брами. Тоді повернув до невеличких бічних дверей фабричного будинку, штовхнув їх і зник з очей.

Дарк облизнув губи кінчиком язика. В його мозку гарячково снувалися думки. Звичайно, все це мало про що говорило, однак скидалося на те, що в знімальному павільйоні ще працюють, отже, можливо, Мері й досі на фабриці. А навіть коли й ні, все одно йому випадає нагода, якої не проминув би жодний заповзятливий журналіст. Як настане час опублікувати репортаж про фірму “Черіл”, йому, безперечно, знадобляться свідчення очевидця про дослідний відділ фабрики, а надто про знімальний павільйон і операційний кабінет, де задля слави “Врододію” було створено Лору Смайт. Дарк на мить пошкодував, що не взяв з собою фотокамери, але потім подумав, що вона впадала в око і могла б здобути непотрібну підозру. Зрештою, якщо його вилазка скінчиться щасливо, її можна буде повторити колись іншим разом.

Він неквапно вийшов з машини і замкнув дверцята. Тоді розміреною ходою рушив через дорогу, без перешкод поминув відчинену браму і звернув до невеличких бічних дверей. Він не вагаючись штовхнув двері й, переступивши поріг, опинився у довгому вузькому вестибюлі з голими стінами, в кінці якого розгалужувався пеперечний перехід. Дарк рушив уперед.

Нараз перед ним виникла постать шофера з автофургончика, який вийшов з-за рогу і простував йому назустріч. Дарк відступив убік, даючи дорогу.

– Добридень.

Шофер торкнувся рукою кашкета.

– День добрий, сер, – привітно озвався він і пішов далі.

В кінці вестибюля Дарк зупинився. Шофер вийшов з переходу праворуч, отже, павільйон, як видно, був десь там. Дарк упевнено, з незалежним і діловим виглядом попрямував переходом. Кілька східців, розчинені подвійні двері – і він побачив широкий, засланий килимом коридор, Дарк пішов повільніше.

Коридор мав кроків двадцять завдовжки, і з кожного боку в нього виходило по троє чи четверо дверей. Над другими дверима ліворуч тьмяно світилася червона лампочка. Даркові здалося, ніби він чує десь приглушені голоси.

Він тихенько рушив до дверей з червоною лампочкою. На них була тимчасова, написана від руки табличка: “Знімальний павільйон. Вхід заборонено”. Дарк простягнув руку до клямки, тоді завагавсь і озирнувся навколо. Сторожко пішов далі коридором, оглядаючи інші двері, аж поки, як і сподівався, побачив табличку: “Доктор Престон”.

Він обережно прочинив двері і, пересвідчившись, що всередині темно, зайшов. Тоді щільно зачинив за собою двері й увімкнув світло. Він був у невеличкій кімнаті, вмебльованій як службовий кабінет. Побачивши у заскленій перегородці ще одні двері, пройшов до суміжної кімнати і клацнув вимикачем.

Це, поза всяким сумнівом, і була операційна. Дарк упізнавав те, про що розповідала Мері, але всього було набагато більше, ніж він собі уявляв. Усе-таки камера стала б у великій пригоді, подумав він. Фотографія операційного столу поряд з портретом доктора Раффа справила б сильне враження на читачів і привернула б їхню увагу дю репортажу.

Дарк не поспішаючи оглянув інструменти, пляшки й пляшечки в засклених шафах. В одній шухляді знайшов теку з фотографіями обличчя й тіла Мері Стенз, помереженими чорнильними лініями та іншими позначками, що, безперечно, накреслювали перебіг лікувального курсу й вирізняли ті деталі анатомічної будови, які потребували особливої уваги. Були там також віддруковані на машинці й писані від руки нотатки про гормональні та біохімічні ін’єкції. Дарк швидко перебіг їх очима, тоді наче про щось згадавши, заходився переносити цікаві відомості в свій записник. Нарешті відібрав дві фотографії: зображення обличчя дівчини, яким воно було тижнів за два перед тим, з розгонистими позначками Раффового пера, та знімок ноги, на якому було визначено бажану форму коліна. Він дбайливо скрутив їх рурочкою і поклав у кишеню. “Наш млин усе перемеле, – мовив сам до себе. – Зробимо кліше, а згодом я поверну йому ці фото з привітом від редакції “Очевидця”. На той час репортаж матиме такий вигляд, що й комар носа не підточить”.

Він востаннє обвів поглядом операційну і вийшов у коридор. Над дверима павільйону все ще світилася червона лампочка, – отже, зйомки, як видно, тривали. Затамувавши віддих, Дарк натиснув на клямку й почав поволі прочиняти двері, аж поки утворилася щілина, що дозволяла зазирнути всередину. Та побачив лише зворотний бік якогось великого панно, підпертого дерев’яними стояками. Він прослизнув до павільйону, крадькома перейшов до краю панно і висунувся з-за нього.

Всі присутні метушилися біля камер та освітлювальних приладів у протилежному кінці кімнати. Мері теж була там, у самому центрі яскравого світла, і видавалася ще вродливішою, ніж звичайно. Вона тримала в руках букет квітів і повільно походжала перед декорацією, що, як видно, мала зображувати паркову терасу. Далі стояла група з шістьох чоловіків, а пересувна камера повагом повзла вперед на рейках.

– Усе! – пролунав чийсь голос. – Можна проявляти.

Хтось гучно плеснув у долоні.

– На сьогодні досить. Завтра о тій же годині кольорові зйомки.

Люди, що стояли групою, розбрелися по кімнаті. Мері ступила вперед до камери й віддала букет комусь із них. Дарк визнав за краще ретируватися. Він нишком вибрався з павільйону, пройшов назад тими самими коридорами й знову опинився за фабричною брамою, у сірих надвечірніх сутінках. У небі громадилася важка темна хмара, накрапав дощ. Фургончик уже поїхав, зате біля головного входу на когось чекав розкішний чорний лімузин.

Дарк швидко повернувся до машини і ввімкнув мотор, даючи йому прогрітися, потім закурив сигарету й став чекати. Хвилин через три з бічних дверей вийшли четверо і рушили до автомобільної стоянки на фабричному подвір’ї. І раптом з головного входу появилася Мері. З лімузина враз вискочив шофер, відчинив перед нею дверцята. А за кілька секунд машина з дівчиною на задньому сидінні вже виїжджала на шосе, що вело до Лондона.

Дарк почекав, доки вона віддалиться метрів на триста, тоді ввімкнув швидкість і поїхав слідом. Ближче до Північного кільця, де рух став жвавіший, він поступово скоротив розрив і наблизився до лімузина. На якусь мить виразно побачив знайоме чарівне обличчя, що дивилося на нього крізь заднє скло, але не подав знаку, боячись, щоб його не помітив шофер, коли б ненароком глянув у своє дзеркальце. Вона повинна була впізнати машину, це майже напевне, подумав він, а може, побачила і його, хоч їй заважало миготіння щіток на вітровому склі.

Обличчя більше не показувалось, але Дарк уперто не відставав од лімузина, що набирав швидкість на вільній ділянці дороги.

Все сталося так швидко й несподівано, що він не встиг навіть опам’ятатися. З бічного вікна лімузина на мить висунулася рука, і клаптик паперу затріпотів на вітрі. Дарк інстинктивно натиснув на гальма І, поступово сповільняючи швидкість, пропустив уперед машини, що їхали слідом. Тоді зупинився, провів очима лімузин, а коли той зник удалині, вийшов з машини й побрів під дощем назад по дорозі.

Знайти невеличкий клаптик паперу було нелегко, але Дарк усе-таки побачив його, мокрий і зібганий, у траві на узбіччі дороги. Він підняв і розправив його на руці. Записка була коротка, поспіхом надряпана рукою Мері:

“Я в “Онікс-Асторії” як Аманда Белл. Не треба їхати слідом. М.”.

Він замислено згорнув папірець і поклав його в портфелик. Тоді повернувся до машини й поїхав додому в Найтсбрідж.