Текст книги "Дивовижна історія Мері Стенз"

Автор книги: Роберт Уэйд

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 14 страниц)

Розділ двадцять четвертий

Лора Смайт прибула в лондонський аеропорт наприкінці того дня, коли надійшов у продаж номер “Очевидця” з викриттям афери “Врододій”. Вона прилетіла з Голлівуду в супроводі молодого, атлетичної будови американця на ім’я Скотт Френкел, який був помічником Рея Сомерса і дістав завдання стояти між Лорою та англійською пресою. Френкел був приємний з виду, майже гарний молодик років двадцяти трьох, який, не маючи великого досвіду в журналістських справах, умів, проте, з належним тактом і чемною усмішкою відповідати на звичайні запитання репортерів. Певна річ, коли б Рей Сомерс міг завбачити, яка зустріч чекає в Лондоні на його посланця, то полетів би з Лорою сам або й зовсім відклав подорож.

Представники преси заполонили аеропорт, влаштувавши засідки в усіх приміщеннях. Був там і Фасберже з Амандою Белл, Тоні Лурі та чотирма співробітниками рекламного агентства, включаючи Клайва Роуза, що мав знервований вигляд і ще блідіше, ніж звичайно, обличчя. Як і більшість журналістів та фоторепортерів, кожен тримав у руках останній номер “Очевидця”.

Загін фірми “Черіл” зосередився у порожній вітальні, перед дверима якої стовбичив здоровенний поліцай, щоб тримати газетярів на безпечній відстані. Фасберже, котрого репортери довели майже до нестями своїми запитаннями та фотокамерами, аж кипів з люті. Він роздратовано ходив із кутка в куток, раз у раз позираючи на свій примірник “Очевидця”, немов не ймучи віри власним очам, і щось сердито бурчав собі під ніс.

Аманда Белл, за своїм незмінним звичаєм, була зовні спокійна. Вона мовчки сиділа в кріслі й уважно переглядала журнал, почуваючи навіть деяке захоплення з того, як точно й влучно Пол Дарк завдав свого удару друкованим словом. Обкладинка з фотографією Лори Смайт в апогеї краси була чудова, але широка жовта смуга під нею і виразистий напис “Афера “Врододій”” боляче краяли душу. Сам репортаж був надрукований у найвигіднішому місці– в центрі номера – і забрав п’ять щедро ілюстрованих сторінок. Дарк не проминув нічого, вмістив навіть фотокопію вирізаного з “Гардіан” оголошення, що було відправним пунктом досліду.

Та ще гірше – він розповів, як Мері Стенз від самого початку найнялася шпигувати для “Очевидця” і як після втручання згори репортаж було заборонено. Він докопався до того, що Фасберже й Хеннінгер належать до одного клубу. Він розкрив усе темне минуле доктора Джеймса Раффа, а на додачу детально висвітлив деякі факти з приватного життя Фасберже та інших осіб, що брали активну участь в афері. Подробиці досліду було описано напрочуд промовисто й проілюстровано фотознімками дівчини, що їх зробив сам доктор Рафф, з його власноручними позначками щодо перебігу перевтілення та напрямку подальших ін’єкцій.

Та чи не найпереконливішим обвинуваченням була низка з двадцяти фотографій Лориного обличчя – від початку досліду і до його завершення, – з науково обгрунтованими, але цілком дохідливими поясненнями суті ін’єкцій на кожному етапі досліду:

“Фото 1. Глибокі внутрішні ін’єкції у яєчники з метою пожвавлення статево-гормональної діяльності, що спричинилося до поліпшення шкіри, волосся та збільшення грудей.

Фото 2. Гормональні ін’єкції для збудження росту кісток, і внаслідок цього – збільшення довжини ніг, виправлення постави й поліпшення будови обличчя.

Фото 3. Складні тироксино-адреналінові ін’єкції для регулювання обміну речовин та зменшення підшкірних жирових шарів і як наслідок – витончення й заокруглення обрисів постаті.

Фото 4. Перша ін’єкція стимуліну з метою підкріплення і врівноваження дії попередніх гормональних ін’єкцій та запобігання неправильному розвиткові тіла внаслідок посиленої діяльності ендокринних залоз”.

І отак, з невблаганною послідовністю, – аж до останньої фотографії, у написі під якою говорилося:

“Фото 20. Остання ін’єкція стимуліну для підтримання штучної зовнішньої оболонки, створеної внаслідок зумисного втручання в нормальну фізіологічну діяльність жіночого організму”.

На іншій сторінці місіс Аманда Белл натрапила на абзац, в якому з холодною безсторонністю відзначалося:

“Як експеримент у галузі чистої біохімії, цей дослід не позбавлений цінності, але виставляти те, що зроблено медичним шляхом, як наслідок вживання певного косметичного засобу з метою його реклами й продажу, – це грубе порушення медичної етики й кримінальний злочин щодо необізнаної публіки”.

А трохи далі:

“Цікаво відзначити, що протягом усього досліду Мері Стенз жодного разу не вживала “Врододію”. Спершу будь-які косметичні засоби було заборонено взагалі, бо це перешкодило б клінічним спостереженням за будовою шкіри. Наприкінці досліду, коли головні риси фізичної краси було виявлено, до косметики вдалися при павільйонних кінозйомках та фотографуванні, але жодного разу не застосували “Врододій”, що перебував тоді в стадії лабораторних досліджень”.

На наступній сторінці, під фотографією Віллербі, Дарк писав:

“З метою посилити заходи безпеки й перешкодити доступові представників преси до міс Стенз, фірма “Черіл” оселила її в готелі “Онікс-Асторія” і найняла приватного детектива, Еріка Віллербі, поклавши на нього обов’язки сторожового пса. Віллербі стеріг дівчину, як справжній цербер, і незабаром виявив її зв’язок з журналом “Очевидець”. Під загрозою неминучого викриття афери “Врододій” глава фірми “Черіл” Еміль Фасберже поквапився запросити свого давнього приятеля й одноклубника Чарлза Хеннінгера, шефа видавничого концерну “Стайн – Хеннінгер”, якому підлягає журнал “Очевидець”, на розкішну трапезу в фешенебельному “Діловому клубі”. Саме там, у дружній атмосфері, за пляшкою “Арманьяку”, репортажеві про “Врододій” було ухвалено смертний вирок. До своєї косметичної афери Фасберже прилучив підкуп преси”.

У заключному абзаці, надрукованому жирним шрифтом, Дарк підбивав підсумки:

“Афера “Врододій” являє собою безприкладний злочин проти науки, проти моралі, проти громадянської свободи, втіленої б традиційній свободі преси, – і все це задля того, щоб забезпечити комерційний успіх косметичному засобові, який, попри всі його властивості, не може дати тих наслідків, що їх обіцяє реклама. Прекрасну Лору Смайт можна вважати живим свідченням того, що здатен зробити гіподермічний шприц у спритних руках ескулапа з темним минулим, але нікому й ніколи в світі не вдасться довести, що вона завдячує своєю красою кремові “Врододій”.

Під репортажем стояло факсиміле Пола Дарка, а трохи нижче – рядок курсивом: “Редактор відділу репортажів журналу “Очевидець””.

Аманда Белл, зітхнувши, згорнула журнал і підвелася. З вікна вітальні видно було літак американської авіакомпанії, що поволі підрулював бетонною доріжкою до будівлі аеропорту. Місіс Белл підійшла до Фасберже, який усе ще не міг заспокоїтись.

– Літак прибув, Емілю, – тихо мовила вона.

Фасберже сердито зиркнув у вікно, тоді перевів погляд на місіс Белл.

– Нехай її зараз же приведуть сюди, – звелів він. – І щоб по дорозі ніяких розмов з репортерами. Нехай поліція їх і близько не підпускає.

Місіс Белл вийшла з вітальні й сказала щось поліцейському сержантові. Той непевно знизав плечима, немов уся ця метушня його не обходила, тоді зібрав чотирьох поліцаїв і неквапно повів їх до літака, з якого саме почали виходити пасажири. Всі журналісти були вже там. Фоторепортери й кінооператори проштовхувались на вигідніші місця. Коментатор телебачення без угаву щось бубонів у мікрофон, з’єднаний з портативним магнітофоном.

Лора Смайт сходила з літака шостою, слідом за Скоттом Френкелом. Обоє були здивовані такою несподіваною зустріччю. Кругом стрекотіли кінокамери, надвечірній присмерк раз у раз осявали спалахи фотоламп.

Тільки-но вона ступила на землю, як репортери враз ринули вперед. Дехто з них вимахував примірником “Очевидця”.

– Міс Смайт! “Очевидець” називає вас штучною красунею. Що ви на це скажете?…

– Чи справді ви були піддослідною морською свинкою?..

– Ви й досі працюєте на Пола Дарка?..

– Скільки заплатив вам Фасберже?..

– Ви бачили цей репортаж? Він правдивий?..

Запитання сипалися з усіх боків водночас, зливаючись у суцільний лемент, і дівчина не могла навіть до ладу зрозуміти, про що йдеться. Френкел розгубився ще більше. На щастя, втрутилася поліція, і за хвилину їх обох уже вели до будівлі аеропорту, а репортери сунули позаду, мов зграя голодних вовків. Ще через хвилину за ними зачинились двері вітальні. Очі всіх присутніх з голодною цікавістю звернулися до них.

– Ото було шелесту! – приязно мовив Френкел. – Що воно таке?

Фасберже, дивлячись просто в лице дівчині, подав їй свій примірник “Очевидця”. Він не сказав ані слова, але вираз його обличчя не віщував нічого доброго.

Мері швидко позирнула на обкладинку, тоді перебігла очима сторінки репортажу. Досить було півхвилини, щоб вона осягнула його основний зміст.

– Але ж я гадала… – почала вона і затнулася, не знаючи, що казати далі.

– Дякую, – мовив Фасберже із зловісною іронією. – Дуже й дуже вам дякую, міс Стенз, – майже з огидою наголосив він, – за ваш внесок у цю мерзенну суміш брехні й наклепу. Без ваших свідчень і фотографій Дарк ніколи 6 не зважився це надрукувати.

Дівчина дивилася на нього, мало не плачучи.

– Повірте, містере Фасберже, я й гадки не мала… Я думала, що репортаж заборонено. Відтоді я навіть і не чула про Пола Дарка…

– Зараз ви підете туди, – твердо промовив Фасберже, тицьнувши пальцем у напрямі головної зали аеропорту, де за кордоном поліції юрмилися репортери, – і зробите заяву для преси. Ви скажете, що надрукований в “Очевидці” репортаж від початку й до кінця брехливий і що фірма “Черіл” порушує судову справу про наклеп. Оце і все. На жодні запитання не відповідайте. Зрозуміло?

– Так, зрозуміло, – відказала дівчина, спантеличена й трохи налякана гнівним тоном Фасберже. – Але ж, по суті, репортаж правдивий. Все воно так і було…

Обличчя Фасберже перекривилось од люті.

– Ваше діло сказати, що це брехня! – гримнув він. – Брехня від першого до останнього слова, хоч би який він був правдивий. А тепер ідіть і скажіть про це!

Дівчина невпевнено рушила до дверей. В цю мить наперед виступив Скотт Френкел і простодушно, зовсім по-хлоп’ячому всміхнувся.

– Містере Фасберже, – сказав він. – Я представник Рея Сомерса. Може б, краще мені самому поговорити з репортерами?

Фасберже злісно зиркнув на нього.

– Вас це не обходить, – роздратовано відрубав він. – Це наші внутрішні справи. Я дам собі раду й без втручання американців.

Френкел знічено відступив.

Мері Стенз вийшла з вітальні й попростувала до головної зали. Репортери натиснули на поліцейський кордон і подалися вперед. На хвилину залу сповнив лемент багатьох голосів, що, перебиваючи один одного, вигукували запитання. Та дівчина стояла мовчазна й незворушна, і гомін поступово вщухав. За хвилину в залі запала цілковита тиша.

– Панове, – промовила Мері, силкуючись подолати нервовий дрож. – Я маю сказати вам лише дві речі. По-перше, репортаж “Очевидця” про так звану аферу “Врододій” – це чистісінька вигадка. По-друге, фірма “Черіл” порушує проти журналу “Очевидець” судову справу про наклеп.

– Запитання! – вигукнув чийсь голос. – Чи будете відповідати на запитання?

– Чи правда, що ви стали красунею завдяки гормональним ін’єкціям?..

– Чи вживали ви коли-небудь “Врододій”?..

– Скільки заплатив вам “Очевидець” за шпигунство?..

Дівчина похитала головою і швидко пішла назад до вітальні.

– Ну? – крижаним тоном спитав Фасберже.

– Я сказала… – стомлено відповіла вона. – Сказала все, як ви звеліли.

– Гаразд. – Він обвів присутніх сердитим поглядом. – Звідси ми поїдемо до адвокатів фірми. Я роздмухаю таку справу, якої ще ніколи не було, і розпочну негайно, сьогодні ж. Місіс Белл, влаштуйте, будь ласка, щоб нас провели до автомобільної стоянки.

Аманда Белл кивнула й пішла з кімнати. Фасберже знов обернувся до Мері Стенз і люто зиркнув на неї.

– Що ж до вас, пані добродійко, то з вами я ще побалакаю по щирості.

Вона мовчки похилила голову, зовсім приголомшена таким поворотом справи.

Розділ двадцять п’ятий

Події розгорталися з дедалі більшою швидкістю. Того ж вечора рекламу “Врододію” було вилучено з усіх телевізійних програм – “до розслідування деяких фактів, що стали відомі”. Знайомих оголошень фірми “Черіл” бракувало й на сторінках багатьох вечірніх газет. Преса обережно, з оглядкою на закон про наклеп, згадувала про викривальний репортаж “Очевидця” і вміщувала детальні, ілюстровані фотографіями звіти про прибуття Лори Смайт у лондонський аеропорт. Редактори газет нараз виявили, що їхні сині олівці не встигають за розвитком подій. Біржові ціни на акції косметичних фірм катастрофічно впали. Було виряджено загони репортерів і фотографів розпитувати всіх осіб, причетних до цієї історії, і, звичайно, самого Пола Дарка.

Наступного ранку знялася буря. Провідні газети, розважливо й цілком слушно усунувши із своїх сторінок всі рекламні оголошення про “Врододій”, дали великі заголовки:

ТВОРЦІВ “ВРОДОДІЮ”

ЗВИНУВАЧЕНО В ШАХРАЙСТВІ

ПРОТИ “ОЧЕВИДЦЯ” ПОРУШЕНО

СУДОВУ СПРАВУ

ПРАВДА ПРО ЛОРУ СМАЙТ

ЗАЯВА ДАРКОВОГО ТАЄМНОГО АГЕНТА

Здавалось, історія з “Врододієм” раптом стала справою державної ваги. “Гардіан” повідомила:

“Сьогодні в Палаті громад буде зроблено запити з приводу зловживань рекламою, викритих у репортажі про косметичний крем “Врододій”, що його надрукував учора журнал “Очевидець”. Сподіваються, що голова ради торгівлі призначить комісію для розслідування фактів, пов’язаних з цією справою”.

Тим часом Пол Дарк чекав іншої бурі. Цілий ранок він просидів у своєму кабінеті, читаючи й перечитуючи репортаж про “Врододій” і намагаючись оцінити його з усіх можливих поглядів. Злободенно? Так. Образливо? Можливо. Правдиво? Безперечно. В інтересах суспільства? Поза всяким сумнівом… Але що буде з Мері Стенз? Як цей скандал вплине на неї?.. Вперше за багато тижнів його серйозно непокоїла доля дівчини, і він відчув непереборне бажання побачити її. Тепер, коли гарячкове напруження підготовки репортажу минуло, він почав усвідомлювати, як йому бракувало Мері; але разом з тим здавалося, що тепер вона живе в іншому, далекому й недосяжному світі.

Рівно о пів на дванадцяту на його столі вимогливо задзвонив телефон. Він зняв трубку.

– Дарк слухає.

– Говорить секретарка містера Хеннінгера. Містер Хеннінгер просить вас негайно зайти до нього в кабінет.

– Зараз іду.

Він поклав трубку й задумливо закурив сигарету, анітрохи не кваплячись побачити шефа. Важко було вгадати, що скаже йому Хеннінгер. Певна річ, він навряд чи висловить своє задоволення з приводу Даркового вчинку, але, з другого боку, жадати крові йому також начебто не випадає. Зрештою, правда залишається правдою.

Нарешті він підвівся і знехотя рушив нагору, до шефового кабінету.

Чарлз Хеннінгер сидівза столом, поклавши руки перед себе. На його тонких губах з’явилася холодна, силувана усмішка, що немовби перетнула навпіл кругле, схоже на повний місяць обличчя.

– Сідайте, сідайте, містере Дарк, – спокійно мовив він.

Дарк сів і закурив нову сигарету. Хеннінгер сказав:

– Як я розумію, на час відпустки містера Бомона ви виконуєте обов’язки відповідального редактора.

– Цілком справедливо.

– А тепер скажіть мені, містере Дарк, чи не давав вам містер Бомон кілька тижнів тому особливої вказівки, щоб на сторінках журналу до пори не згадувалося про жоден виріб фірми “Черіл”?

– І це справедливо.

Хеннінгер присунув до себе примірник “Очевидця”, що лежав на столі, і, наче знічев’я, перегорнув кілька сторінок.

– Тоді чому ж ви надрукували п’ятисторінковий репортаж під назвою “Афера “Врододій”?

– Його однаково рано чи пізно треба було надрукувати, – просто відповів Дарк. – Щиро кажучи, це справді афера і її належало викрити.

– Як на чий погляд, містере Дарк. Чи розумієте ви, що своїм безвідповідальним вчинком ви спонукали фірму виставити проти нах; стотисячний позов?

– Ого, навіть так! – з цікавістю промовив Дарк. – Дивно, як Фасберже на це зважився.

– Він позиває до суду видавців, друкарів і редактора. Я не маю сумніву, що за таких обставин суд виправдає видавців і друкарів. На мою думку, тільки ви маєте бути покарані за те, що надрукували матеріал поза спиною відповідального редактора й не погодили його зі мною.

– Кожне слово цього репортажу правдиве, – урочисто заявив Дарк, – і кожне слово служить інтересам загального добра. Жоден суд ніколи не ухвалить обвинувального вироку. В разі потреби я можу викликати Мері Стенз як свідка, а все, що пов’язане з доктором Раффом, аж ніяк не піде на користь фірмі “Черіл” з юридичного погляду.

– Мене не цікавлять юридичні погляди. Мене цікавить факт непокори з боку підлеглого мені редактора. В жодному журналі не буде ладу, коли в його штаті є бунтівники. Я дав спеціальну вказівку, щоб про фірму “Черіл” не згадувалося в редакційних матеріалах. А ви підступно вичекали, поки відповідальний редактор поїде у відпустку, і взялися діяти на власний розсуд. Цим ви поставили наш концерн і мене особисто в дуже скрутне становище.

Дарк відчув приплив роздратування. Він підвівся і невдоволено зиркнув на Хеннінгера.

– За весь час свого існування “Очевидець” ще ніколи не мав такої реклами, – сердито мовив він. – Усі газети в країні підхопили цю справу. Буде зроблено запити в Палаті громад. Усі знають, що правда на нашому боці, ба навіть і сам Фасберже. Він ніколи не позове до суду, бо чудово розуміє, що в нього нема на те жодних підстав. Усе це пусте базікання. Можливо, він запропонує владнати справу без суду, але ви зробите дурницю, коли дасте йому хоч пенні. Авжеж, я знаю, що він ваш приятель, що ви члени одного клубу й таке інше. Та єдине, що вам треба, це почастувати його дорогим сніданком з марочним коньяком, так само як зробив він. Таким чином ви залишитесь друзями, і все стане на свої місця.

– Містере Дарк, – з величезним самовладанням промовив Хеннінгер, – я чекаю від вас заяви про звільнення.

– А я не збираюся писати такої заяви, – роздратовано відказав Дарк.

– Тоді мені доведеться обійтися без неї.

– Ви хочете сказати, що мене звільнено?

Хеннінгер кивнув.

– З цієї хвилини.

– В такому разі мені належить тримісячна платня.

– Якщо по дорозі звідси ви заглянете до каси, цю вашу вимогу, безперечно, буде вдоволено.

Хеннінгер шпурнув примірник “Очевидця” в кошик для паперів і, присунувши до себе пачку листів, заходився їх переглядати.

– Даруйте, містере Дарк, – обізвався він, – у мене сила роботи.

Не сказавши більше ні слова, Дарк вийшов з кабінету й одразу ж попрямував униз, до Бренди Мейсон.

– Мене звільнено, – коротко повідомив він.

Бренда сумно подивилася на нього.

– Мене це не дивує. Все було б не так погано, якби ти не зачепив у репортажі самого Хеннінгера. Всі оті розправи щодо приятеля-одноклубника й дорогого сніданку…

– Але ж це правда, – вперто сказав він. – Я розмовляв з обслугою “Ділового клубу”.

– Нехай собі буде правда, та чи розумно це?

– Брендо, я завжди намагався чинити краще чесно, аніж розумно. Розум надто часто тягне за собою хитрощі й підступи.

– То що ж ти тепер робитимеш, Поле?

Дарк непевно знизав плечима.

– Мабуть, відпочиватиму. Мені повинні дати тримісячну платню. Можливо навіть, пошукаю собі дружину.

– Кого ж би це, приміром? Він усміхнувся.

– Не знаю. Але це має бути найвродливіша жінка в світі.

Він повернувся до свого кабінету й узявся збирати особисті речі.

Вона знову мешкала в “Онікс-Асторії”. Кімната була інша, але така сама розкішна й гарна. Віллербі теж був там, охороняючи її від репортерів. Здавалося, час повернув назад. Голлівуд неначе відійшов у далеке минуле, і тепер її знов обсідали підступи й інтриги.

Обсідав її й Еміль Фасберже, непримиренний і владний Фасберже, в кожному слові якого вдувалися гнів і обурення. Але водночас то був і дуже настирливий Фасберже, який уперто домагався її особистої прихильності, попри все лихо, заподіяне йому викривальним виступом “Очевидця”.

– Єдине, що я ціную в людях і, зокрема, в своїх службовцях, це відданість, – з притиском мовив він. – Будемо говорити відверто: фірма “Черіл” здатна витримати й не таку кризу. Найболючіше вразило мене те, що ви, саме ви, своїми зносинами з отим суб’єктом Дарком стали безпосередньою причиною скрути, в якій ми опинилися. Це, я уважаю, майже непростимо.

– Я вже сказала, що мені дуже жаль, – зітхнула Мері. – Я ніколи не думала, що Дарк усе-таки надрукує той репортаж, і мені дуже прикро, що він це зробив. Це зачіпає мене особисто не менш, ніж фірму “Черіл”. В одних газетах мене називають фальшивкою, в інших – морською свинкою. Боюся навіть собі уявити, як це вплине на мої справи в американському кіно й телебаченні.

– Ніяк не вплине, – фиркнув Фасберже. – Американці понад усе полюбляють сенсації. Те, що ви стали найпершою красунею в світі завдяки курсові біохімічного лікування, тільки додасть їм цікавості. Весь цей галас аж ніяк не позначиться на вашій артистичній кар’єрі. Єдине, що він зробить, – це занапастить “Врододій” як товар. – Він подивився на дівчину з неприхованою ворожістю. – Відколи вийшов цей номер “Очевидця”, ми вже одержали понад дві тисячі відмов од торговельних фірм та приватних крамниць, що замовили великі партії “Врододію”. І це тільки початок!

Мері винувато поглянула на нього, але нічого не сказала.

Фасберже підійшов ближче.

– Невже ви не маєте ніякого почуття обов’язку? – спитав він. – Невже вас не, гризуть докори сумління? Після того як ви, по суті, занапастили виріб, що його повинні були рекламувати?..

– Ви хочете, аби я цілий вечір тільки те й робила, що вибачалась? – обізвалася вона.

Вираз обличчя Фасберже трохи пом’якшав.

– Звичайно, ні, моя люба. Даруйте ласкаво, це отой триклятий “Очевидець” зовсім вивів мене з рівноваги. Сьогодні, мабуть, такий день… Знаєте, людині часом так потрібна буває розрада… – Він трохи помовчав і підступив ще на два кроки. – А ви могли б так багато для мене зробити…

Мері відступила.

– Сказати правду, – мовила вона, – я страшенно втомилась. Ви собі уявити не можете, як це все було тяжко.

– Для нас обох, – лагідно докинув він.

Вона сіла на стілець і подивилася просто йому в вічі.

– Містере Фасберже, – спитала навпрямки, – чого саме ви од мене хочете? Просто переспати?

Товсті губи Фасберже викривились у посмішці.

– Ну, не так уже й просто…

– Мені не хочеться видатись негостинною, але єдина моя відповідь – ні. Ви змінили мені зовнішність, але мої моральні засади лишилися незмінні. Коли говорити по щирості, мені гидко на вас дивитися.

Масна посмішка Фасберже стала трохи ширша.

– Коли хочете знати, – спокійно відказав він, – мені теж гидко дивитися на вас, дарма що ви така вродлива. А може, ще настане час, коли вам і самій буде гидко на себе глянути.

Мері запитливо позирнула на нього, не розуміючи, до чого він веде.

– Чи придивлялись ви останнім часом до себе в дзеркалі? – спитав він. – Людина майже не помічає повсякденних змін. Коли я бачив вас перед від’їздом, ви були прекрасна. Минуло кілька тижнів, і тепер навіть я, хоч який старий, можу добачити різницю.

– Що ви хочете цим сказати? – спитала вона, знервовано торкнувшись рукою обличчя.

Фасберже посміхнувся ще ширше.

– Ось уже майже два місяці, як ви востаннє бачилися з доктором Раффом. Придивіться-но до себе пильніше.

Вона поволі перейшла кімнату і, зупинившись перед великим дзеркалом, втупила очі в своє відображення. Її раптова тривога враз поступилася місцем полегкості. Вона була все така сама сліпуча красуня, як і раніш, а проте… Шкіра видавалась не такою свіжою і пругкою, під очима з’явилися ледь помітні синці, риси обличчя нібито погрубшали. І, все ще розглядаючи себе у дзеркалі, Мері нараз усвідомила, що в очах її застиг переляк.

– То все пусте, – впевнено мовила вона, обертаючись до Фасберже. – Адже ми знали, що таке може статися. До того ж, це майже непомітно.

– Я це помітив, – наголосив Фасберже.

– Для доктора Раффа це не проблема. Одна-дві ін’єкції…

– Авжеж, якби тільки він був напохваті. Та боюся, що доктор Рафф несподівано зник, зараз же після того, як вийшов учорашній номер “Очевидця”.

Мері нічого не сказала, тільки подивилася на нього сповненими німого розпачу очима. Фасберже театрально зітхнув.

– На жаль, доктор Рафф завжди був надто чутливий щодо свого минулого. Ми намагалися розшукати його, але він, здається, ще вчора ввечері спакував свої валізи й подався геть. Можливо, навіть за кордон. Коли говорити по щирості, я його й не осуджую. Після цієї скандальної історії в “Очевидці”… Адже він чесно старався забути своє минуле й жити по-новому.

– То ви хочете сказати…

– Я хочу сказати, люба, що, можливо, настане такий час, коли вам будуть потрібні впливові друзі. Ви, певно, гадаєте, що вже сягнули всіх висот. Ї, мабуть, почуваєте себе дуже незалежною. Та, між нами кажучи, у вас нема для цього підстав. Сьогодні ви нехтуєте мною, а завтра, може статись, я нехтуватиму вами. Тоді вам доведеться нарікати тільки на саму себе.

– Містере Фасберже, прошу вас… Де доктор Рафф?

Обличчя Фасберже стало суворе й похмуре.

– Скажу вам відверто, міс Стенз: я не знаю. Доктор Рафф – людина незалежної вдачі, з перебільшеним почуттям ображеної гідності. Судячи з того, що мені про нього відомо, він не буде чекати, поки його почнуть переслідувати настирливі репортери. Він завжди наполягав, щоб його участь у кампанії “Врододій” зберігалася в цілковитій таємниці. І коли розібратися, то саме ви порушили цю умову, отже, тепер не ремствуйте. Доктор Рафф утік від галасу, в якому неминуче випливе на поверхню його досить темне минуле.

– Але ж його можна розшукати, де б він не був.

Фасберже здвигнув плечима.

– Можливо. Але це коштуватиме грошей. Поліція навряд чи стане вам у пригоді. Докторові Раффу можна закинути щонайбільше неетичну поведінку, та й то відносно – адже він не є членом корпорації. Ніякого кримінального злочину він, безперечно, не вчинив. Отже, щоб його знайти, треба вдатися до послуг приватних агентів. А коли він уже виїхав за кордон, і це може виявитись марним.

– У мене є гроші, – мовила Мері. – Я маю змогу заплатити, скільки буде потрібно.

– Можливо, тепер у вас і є гроші, та чи будуть вони й далі, якщо вам не вдасться розшукати доктора Раффа? Або ж припустімо, що ви його знайдете, але він відмовиться вас лікувати… Зрештою, він має не так уже й багато підстав почувати до вас вдячність.

– Навіть доктор Рафф повинен мати свою ціну.

Фасберже глузливо примружив очі,

– А ви маєте свою ціну? – спитав він.

Мері відвернулась і сказала:

– Містере Фасберже, залиште мене, будь ласка. Сьогодні був дуже тяжкий день. Мені потрібен час, щоб усе обміркувати й зважити.

– Гаразд, – погодився Фасберже. – Обмірковуйте і зважуйте, скільки вам завгодно, але пам’ятайте: ваш час збігає куди швидше, ніж ви собі уявляєте.

Після того як він пішов, Мері знову наблизилась до дзеркала й кілька хвилин пильно розглядала своє обличчя. А коли обернулася, в очах її блищали сльози.