Текст книги "Дивовижна історія Мері Стенз"

Автор книги: Роберт Уэйд

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 14 страниц)

Розділ шостий

Доктор Джеймс Рафф був людиною складної й суперечливої вдачі. Він зруйнував свою медичну кар’єру, порушивши закон задля одного дурноверхого вагітного дівчиська, що було не варте такої жертви і мало необачність померти після бездоганно зробленого аборту. Відтак йому довелося скуштувати невеселого життя тюремного в’язня, а коли він вийшов на волю, то твердо поклав собі відновити свою репутацію у медичному світі, хоч на той час ім’я його було вже викреслене із списків корпорації. Він міг би, звичайно, подати прохання про поновлення, але природжена гордість не дозволила йому зробити такий крок. Понад усе він ставив свою особисту незалежність, яка грунтувалася на досить істотній матеріальній підвалині – щорічній ренті, успадкованій від багатого родича, що помер за кілька років перед тим. Якийсь час доктор Рафф вів дослідницьку роботу і, працюючи в галузі ендокринних гормонів та штучних ферментів, відкрив складну молекулярну сполуку, якій дав назву стимулін.

Стимулін являв собою, власне, один з ізомерів оксиамінопуринової групи сполук, похідних від нуклеопротеїну. Він мав властивість пожвавлювати діяльність тих чи інших ендокринних залоз і підтримувати їх в такому стані протягом тривалого часу. Інші дослідники в Америці та Європі також виділили цю сполуку і, позначивши її умовними назвами, провадили обережні клінічні досліди над тваринами й хворими на порушення ендокринної діяльності. Але доктор Рафф майже відразу збагнув, які перспективи відкриває стимулін у його вузькій галузі, і сміливо рушив найкоротшим шляхом.

Клініка Мортімера являла собою невелику приватну лікарню для обмеженого кола осіб і містилася в затишному особняку на західній околиці Лондона. Вона спеціалізував лася на нелегальних операціях для заможних жінок: на бажання пацієнтки, там їй могли зробити за фантастичну ціну кесарів розтин або ж без зайвих розпитів перервати вагітність, що й складало основну статтю прибутку лікарні. Окрім шістьох чоловік медичного персоналу та жінки-лікаря, що мешкала при клініці, там співробітничало чимало фахівців-кансультантів, серед яких був один відомий гінеколог і, звичайно, сам доктор Рафф, котрий майже весь свій час у і клініці віддавав поліпшенню зовнішності пацієнток. Згодом його наполеглива праця почала привертати до себе увагу, і в міру того, як слава про нього поширювалася в місті, попит на такі послуги дедалі зростав.

Аманда Белл, почувши про чудодійні методи доктора Раффа від однієї приятельки, яка після курсу лікування невпізнанно змінилася на краще, вирішила сама зустрітися з ним. Десь у закутку її свідомості вже зародився план оригінального й сміливого рекламного трюку, і, маючи суто практичний розум, вона відразу ж пов’язала його з новим, косметичним засобом, що на той час розроблявся в лабораторіях фірми і мав з’явитися на ринку протягом найближчого року.

Рафф зустрів її холодно й неприязно – не тому, що мав проти неї якесь упередження, а просто через свою відлюдну й похмуру вдачу. Він справляв враження неговіркої і замкнутої людини, що цікавиться тільки своєю роботою, але йому, як видно, до смерті набридло день у день гальванізувати обличчя нескінченної низки підстаркуватих красунь. Його заповітною метою, як дізналась Аманда, була власна приватна практика, і для здійснення її він потребував лише часу і грошей.

Тільки під час другої зустрічі з Раффом Аманда зважилася згадати про те, що мала на думці. Перед тим вона зібрала про нього які могла відомості й дізналася про дещо з його темного минулого. Тепер їй стала зрозуміла Раффова відлюдкуватість, і, щоб здобути його довір’я, вона відверто виклала свою пропозицію. Спочатку Рафф узагалі відмовився розмовляти на цю тему, але поступово, як у перспективі все виразніше вимальовувалися гроші, його опір слабшав, і зрештою він дав свою згоду.

Рафф прийняв цю пропозицію не тільки з матеріальних міркувань, його зацікавила й сама робота – адже він ніколи ще не провадив експериментів у такому широкому обсязі. По суті, йому надавалася цілковита свобода дій, і він дістав змогу наново перетворити зовнішність дівчини, користуючись усіма методами фізіологічної біохімії. Щоб пов’язати цей експеримент з косметикою, він погодився постачати фірмі невеликі дози стимуліну, який у мікроскопічній кількості мав увійти до складу нового виробу. Тепер фірма “Черіл” мала підстави твердити, що кожний тюбик “Врододію” містить у собі той самий препарат, з допомогою якого проста, непоказна дівчина з рекламних оголошень перетворилася на сліпучу красуню. Етичний бік такого комерційного заходу мало обходив Раффа, і він зажадав тільки одного – щоб його участь у досліді лишилася таємницею. Основні клінічні процедури ухвалено було провести під наркозом, щоб піддослідна дівчина навіть не знала, що з нею робитимуть. А в рекламних оголошеннях буде сказано тільки те, що вона пройшла посилений курс лікування стимуліном – головною складовою частиною “Врододію” – під наглядом відомого фахівця, який з професіональних міркувань побажав лишитися невідомим. Всі ці умови було погоджено на обопільне задоволення сторін, і доктор Рафф одержав свої п’ять тисяч завдатку, що, однак, і трохи не змінило на краще його відлюдної вдачі. Обговорення побічних деталей плану наганяло на нього нудьгу, не цікавила його й процедура вибору об’єкта для досліду. Теоретично на це годилася перша-ліпша дівчина, проте було бажано підібрати певний склад анатомічної будови – це полегшувало його завдання і дозволяло швидше домогтись успіху. Ця дівчина була для нього всього лиш безформною масою протоплазми та кісток, що їй він мав надати довершеного вигляду – не хірургічним скальпелем, а крихітними дозами складних органічних речовин та гормонів. З цього сирого матеріалу треба було виліпити досконалий витвір мистецтва, здатний тішити людське око.

Рафф не боявся того, що його уявлення про фізичну красу жінки може різнитися від уявлень інших. Він знав, що краса – поняття чисто расове і що кожна раса – а раса це не що інше, як біологічний вид, – має свої власні критерії. Справжня краса – надзвичайно рідкісне явище, і коли вона десь з’являється, то зараз же здобуває визнання всієї раси, а часто й цілого світу. Він ставив собі за мету створити такий тип красуні, який насамперед відповідав би уявленням читачів рекламних оголошень в Англії і загалом у Європі, а також в Америці, тобто там, де мали найбільший збут вироби фірми “Черіл”. Це завдання, як він вважав, не становило особливих труднощів.

У п’ятницю зранку він поїхав у Стенмор. Приземкувата новітня будівля фабрики “Черіл” займала чималу територію на розгалуженні двох головних доріг. Рафф пройшов у дослідний відділ, де на нього вже чекала Аманда Белл. Неуважно привітавшись, він рушив за нею через лабораторію, що виблискувала білою фарбою та нікелем, до меншої суміжної кімнати з скляними дверима. Тут усе було, як у справжній лікарні: операційний стіл з регульованою висотою, безтіневі лампи, пересувні столики з інструментами на металевих підносах, блискучий стерилізатор, а в кутку – невеличкий рентгенівський апарат.

– Ми постаралися дістати все, що ви звеліли, – сказала міс Белл. – Більшість обладнання взято напрокат і після закінчення досліду має бути повернено.

Рафф схвально кивнув головою. Він підійшов до операційного столу і покрутив регулятор, потім оглянув інструменти.

– А рентгенолог? – спитав він.

– Вона буде з хвилину на хвилину. Її звуть міс Х’юз, а вас я відрекомендую як доктора Престона.

– Добре, – кивнув Рафф.

Він перейшов до високої шафи й відчинив дверцята. В шафі висіло чотири білих халати. Рафф узяв один і надягнув, потім видобув із внутрішньої кишені піджака й насадив на ніс великі рогові окуляри.

– Невеличкий маскарад, – пояснив він без усмішки.

– Тут поряд є ще одна кімната, де дівчата зможуть перевдягатись. Я приготувала для них простенькі халати, – сказала місіс Белл. – Думаю, спочатку я поговорю з кожною кілька хвилин, а тоді попрошу роздягтись і проведу до вас.

– Насамперед міс Х’юз, – мовив Рафф. – : Мені потрібні рентгенівські знімки голів усіх кандидаток. Зовнішній огляд триватиме кілька хвилин, але він буде досить детальний, і я хочу, щоб ви були присутні.

– Гаразд.

– І ще мені знадобляться деякі аналізи. Власне, це мала б робити медсестра.

– У нас є медсестра в фабричній амбулаторії. Послати по неї?

– Так, – уривчасто кинув Рафф і подивився на годинник. – А що ми маємо в запасі ще чверть години, то я був би вам вельми вдячний, якби ви звеліли принести чашечку кави.

– Авжеж, – мовила місіс Белл і квапливо вийшла з кімнати.

Через три хвилини з’явилася міс Х’юз, рентгенолог, і о пів на десяту перша з чотирнадцяти дівчат зайшла до кімнати на розмову та огляд.

Розділ сьомий

Була вже пізня година, коли, повечерявши в китайському ресторанчику, Пол Дарк повернувся до своєї квартири в Найтсбріджі, В кишені його був грубенький жмуток папірців, списаних від руки й надрукованих на машинці, – попередній звіт невеличкої розвідувальної групи, якій він загадав добути відомості про косметичну фірму “Черіл”, Він мав намір приділити часинку, щоб ознайомитися з ними, а може, й спробувати накидати щось на зразок доладної історії.

Квартира була простора й зручна, вмебльована в старовинному стилі. Вишукані бра розливали по вітальні приємне м’яке світло, що відбивалося від дзеркальної поліровки піаніно в одному кутку та екрана великого телевізора в другому. Паркетну підлогу вкривав індійський килим. Біля протилежної до каміна стіни стояв великий письмовий стіл, а обабіч нього – засклені шафи, напаковані книжками всіх форматів і кольорів, з корінцями, пошарпаними й вицвілими в одних або ж схованими від п:ілу під новісінькими суперобкладинками – в інших.

Дарк сів біля столу, закурив сигарету й, відсунувши набік друкарську машинку, взявся уважно читати принесені з собою папірці. Закінчивши читання, підвівся, перейшов до вікна і втупив замислений погляд на майже нечутний з висоти третього поверху вуличний рух. Потім швидко повернувся до столу, зібгав у попільниці недокурка, присунув до себе машинку і, заклавши аркуш паперу, заходився друкувати.

“Наприкінці війни тридцятивосьмирічнии французький фармацевт на ім’я Еміль Фасберже. несправедливо звинувачений у співробітництві з ворогом під час окупації Франції, приїхав до Лондона з дружиною англійкою Черіл. та деякими прихованими заощадженнями у вигляді коштовного каміння і, заорендувавши занедбану аптеку в районі Комершел-роуд, почав коротати в ній свій час. Торгівля його ледь животіла, та Еміля це не бентежило: головне, що він був при ділі, яке цілком відповідало його комерційним нахилам.

Серед родичів Черіл, дуже радих її щасливому поверненню з континенту, був і традиційний багатий дядечко, директор верстатобудівної фірми, що під час війни гребла чималі прибутки на урядових поставках. Та Еміля, так само як і Черіл, верстати цікавили не більш, ніж торішній сніг. Прикликавши на допомогу всю свою проникливість, вони разом стали міркувати, що обіцяє найбільший зиск у царині комерції тепер, коли світ повертається до мирного життя і праці. Що насамперед купуватимуть жінки (адже саме вони становлять головний чинник попиту) після довгих років знегод і нужди, чекаючи додому своїх чоловіків? Відповідь виявилася досить простою: те, чого вони весь час були позбавлені, – одяг та косметику.

Спираючись на Емілів професійний досвід у галузі фармакології та на жіночу інтуїцію Чертл в усьому, що стосувалося косметики (вона завжди ретельно дбала про свою зовнішність), вони поклали собі першими в повоєнному світі обернути пахощі парфумів і пудри на веселий дзенькіт готівки. Багатому дядечкові, що визнавав тільки свої верстати й ніколи в житті не погодився б фінансувати таку ризиковану авантюру, все ж довелося розлучитись із чималою часткою свого легко збитого капіталу – ці гроші буцімто мали піти на зміцнення й розширення підупалої аптечної торгівлі. Так народилася косметична фірма, відома тепер під назвою “Черіл”.

Першу скромну продукцію – пудру, крем для обличчя та губну помаду – виготовляли й розфасовували у задній кімнаті аптеки. З самого початку Черіл поклала в основу торгівлі вимогу якості. Мініатюрна фабрика Фасберже не мала змоги виробляти багато продукції, тож треба було ставити на добротність і вишукану упаковку товару, що призначався для того обмеженого ринку, де жінки ладні платити дорожче. Крім того, Черіл була ревна прихильниця широкої реклами і не шкодувала на неї витрат. Принципи, що їх вона запровадила, виявилися плідними, і коли через два роки Черіл померла від тяжких пологів, фірма, названа її ім’ям, уже містилася в новому фабричному приміщенні у східній частині Лондона і штат її налічував понад п’ятдесят чоловік.

Еміль був більше хімік, аніж комерсант, і, перейнявши після смерті дружини всі справи фірми на себе, неухильно здійснював усталені за її життя засади. Косметичні вироби з маркою “Черіл” почали здобувати визнання в компетентних колах. Він і далі витрачав величезні кошти на гучні рекламні кампанії, і з часом фірма придбала велику новітню фабрику в Стенморі й відкрила фешенебельну торговельну контору на Парк-лейн у Лондоні.

Сьогодні Еміль Фасберже – великий ділок з квітучою зовнішністю, власник двох пишних вілл і розкішної квартири в Мейфері, а також трьох автомобілів найдорожчих у світі марок. Як видно, він не забув, що завдячує своїм успіхом проникливості й здоровому глузду Черіл, і тому, порядкуючи справами фірми, й тепер воліє спиратися на жінок. Його політика проста й досить логічна: жінки найкраще знають, що потрібно жінкам. Відповідно до цього на чолі всіх відділів його фірми стоять жінки, причому привабливі, сама зовнішність яких є чудовою рекламою продукції фірми. Еміль знайшов ключ до успіху в комерції: коли хочеш мати великі гроші, нехай їх роблять для тебе жінки…”

“Ні, не те! – подумав Дарк, витягаючи з машинки черговий аркуш. – Це можна витлумачити як обмову, до того ж забагато всіляких деталей. Хоч головну лінію взято правильно. Треба ущільнити матеріал, подати його стисліше, лаконічніше, а загалом, як попередній начерк, – годиться. Втім, головне ще попереду: розповідь про дівчину – живу рекламу “Врододію” і про те, як усе робитимуть. Будемо сподіватися, що нею стане Мері Стенз…”

І, наче у відповідь на його думки, раптом розлігся телефонний дзвінок. Дарк зняв трубку.

– Це міс Стенз, – почувся знайомий голос. – Сьогодні вранці я була на розмові й медичному огляді.

– Ви дістали роботу? – спитав він.

– Ще не знаю, містере Дарк. Мене повідомлять.

– А лікар?.. Ви довідались, як його звуть?

– Так. Доктор Престон. Я не мала змоги про нього дізнатись, але можу описати його. На ньому були великі рогові окуляри, волосся…

– Потім, потім, – перепинив її Дарк. – Звідки ви дзвоните?

– З автомата в метро “Саут-Кенсінгтон”.

– А я живу в Найтсбріджі, це за кілька хвилин звідти. Ви б могли заглянути зараз до мене?

– Чому ж ні?.. Звісно…

– От і добре. Ловіть таксі й мерщій сюди, тоді й розкажете все до ладу. Я дам вам адресу. Маєте під рукою олівець і папір?

– Так, містере Дарк. Будь ласка, почекайте хвилиночку.

Запала довга мовчанка, і Дарк уявив собі, як дівчина нишпорить у сумочці. Нарешті вона озвалась:

– Я слухаю, містере Дарк.

Він назвав їй адресу і поклав трубку. Тоді пішов до невеликої шафки з пляшками, що стояла в кутку кімнати, й налив собі иерозведеного віскі.

– Славна дівчинка, – пробурмотів сам до себе, думаючи про Мері Стенз.

Він знав, інстинктивно відчував, що приголомшлива сенсація вже майже у нього в руках і що він завдячує нею цій дівчині. Та, власне, вона і є тією сенсацією, а все решта не таке важливе.

Звісно, якщо тільки вона дістане ту роботу…

На ній усе ще була та сама незграбна сукня з голубої матерії, схожої на мішковину. Обличчя, не прикрашене косметикою, видавалося ще буденнішим і невиразнішим, ніж звичайно, хоч на ньому й проглядав тихий смуток, що збудив у Даркові бажання легенько поплескати її по плечу й сказати кілька підбадьорливих слів; але він цього не зробив.

Він присунув стільця, і дівчина сіла.

– Вип’єте чогось? – спитав він. Вона якусь хвилю вагалась.

– Хіба трохи хересу, якщо у вас є…

Він скрушно похитав головою.

– Даруйте. Іншим разом неодмінно буде. Але ось є джин, віскі, бренді й такі речі, як содова вода, тонізуючий напій, пиво.

– Трохи джину, коли ваша ласка, – шанобливо мовила Мері. – Якщо можна, з тонізуючим напоєм.

Дарк налив їй джину, а собі віскі. Вони цокнулися.

– За вас, за фірму “Черіл”, а понад усе – за “Очевидець”! – промовив він.

Вона всміхнулась і надпила чарку. Дарк зручно вмостився проти неї.

– А тепер розповідайте.

Міс Стенз коротко переказала події минулого ранку. Вона приїхала в Стенмор за десять хвилин до одинадцятої, її провели в кімнату, де вже сиділи дві дівчини – судячи з вигляду, теж претендентки на те місце. Хоч виклик був на одинадцяту, довелося чекати ще з півгодини, доки її прийняла місіс Аманда Белл. Було поставлено кілька запитань щодо особистого життя, освіти, фаху. Вона назвалася звичайною друкаркою-стенографісткою, і місіс Белл це видимо задовольнило. Рекомендацій не питали,

– Авжеж, – докинув Дарк. – Ваші фахові здібності чи риси характеру для косметичного досліду нічого не важать. Головне – щоб їм підійшло ваше обличчя, особливо з погляду фотогенічності.

– Після розмови місіс Белл повела мене до невеличкої кімнати й попросила роздягтися, – вела далі дівчина, подолавши легку ніяковість. – Вона сказала, що треба зробити рентген, а потім мене огляне доктор Престон. Ми пішли в іншу кімнату, схожу на хірургічний кабінет, і якась молода жінка зробила рентгенівський знімок моєї голови, а тоді сказала лягти на стіл, такий, ніби операційний, і доктор Престон почав мене оглядати.

– Який він із себе, цей доктор Престон? – спитав Дарк.

– Ну, як вам сказати… Досить худорлявий, не дуже високий на зріст, але весь якийсь суворий. Носить окуляри. За весь час, що я була там, він не промовив, либонь, і десятка слів. – Вона трохи помовчала, наче збираючись з думками. – Огляд був дуже ретельний…

– А далі? – озвався Дарк.

– Далі він узяв аналізи – кров і все таке інше, та ще клаптик шкіри з руки. Власне, сам тільки зрізав шкіру, а все інше зробила медсестра. Ну, як звичайно… Місіс Белл теж була там,

– Він не казав, з якою метою провадять огляд?

Міс Стенз поволі пила джин і задумливо дивилася на Дарка.

– Ні, нічого такого не казав. Він начебто головним чином цікавився вимірами – все орудував циркулем і ще якимись приладами, ніби хотів обернути мене на щось таке… ну, мовби статистичне, чи як.

– Життєва статистика, – напівжартома підказав Дарк.

Міс Стенз ніяково усміхнулася.

– Аби ж то все воно обернулося життєвим, містере Дарк..

Та він не підтримав цієї розмови.

– А що ж було потім?

– Оце і все. Я одяглась і пішла додому. Місіс Белл сказала, що повідомить мене про наслідки протягом тижня. Думаю, мої шанси доволі мізерні.

Дарк допив рештки віскі.

– А я думаю, що ваші шанси досить певні, – заперечив він. – А скажіть… місіс Белл не згадувала про платню?

– Так… Вони платитимуть мені по п’ять фунтів у день за весь час, поки я перебуватиму під лікарським наглядом. Вона вважає, що це триватиме місяця півтора. Отже, загалом вийде щось із двісті фунтів чи, може, трохи менше.

– Це ж однаково що нічого! – обурено вигукнув Дарк. – Жалюгідні двісті фунтів за рекламну кампанію, що коштуватиме не менш як сотню тисяч.

– Для мене це чималі гроші, – заперечила дівчина. – До того ж я сподіваюся, що “Очевидець” надрукує репортаж… Звісно, коли мене візьмуть.

– Якщо візьмуть, “Очевидець” неодмінно надрукує репортаж, – запевнив Дарк. – А тим часом давайте вип’ємо ще.

Він знову наповнив чарки, тоді видобув з-за телевізора невеличку радіолу і поставив довгограючу платівку. Музика була м’яка й ритмічна – тиха мелодія у виконанні приглушених саксофонів.

– Наскільки я розумію, – сказав він, – ви дістанете цю роботу, а ми – матеріал для журналу. Я більш ніж певен, що оті ділки з “Черіла” заварили всю цю кашу недаремно. От тільки важко поки що сказати, чи це поважне діло, чи просто афера. Навряд, щоб вони викинули стільки грошей на рекламу, якби не сподівалися мати з цього добрячий зиск. Що ж до вас, то ви так чи сяк, а вигадаєте – я маю на увазі й гроші, й красу. Це може стати початком вашої артистичної кар’єри, і якщо я зумію хоч чим-небудь вам допомогти, то зроблю це з превеликою охотою.

– Ви дуже добрий, – тихо мовила вона.

– Аніскілечки, Мері. Просто бувалий у бувальцях журналіст, що напав на слід цікавої історії. До певної міри я використовую вас так само, як не раз уже використовував інших. Сподіваюся, ви мені пробачите. По-моєму, ви тут нічого не втратите.

– Що ж, мабуть, ваша правда, – пробурмотіла вона.

– Я ще ніколи не помилявся, – похвалився Дарк. – Єдине, чого я у вас прошу, це щирого співробітництва.

– Ви можете завжди звіритися на мене, – серйозно сказала вона.

Мері посиділа ще хвилин двадцять, посьорбуючи джин і слухаючи приємну, музику. Пол Дарк розповідав їй про журналістські справи. Час від часу й вона примушувала себе докинути слівце, бо їй теж хотілося говорити. В неї було таке відчуття, наче між ними виник якийсь невловимий зв’язок, непевний і, либонь, однобічний, – а втім, то могло бути просто легке сп’яніння. Та зрештою, вже збираючись іти, вона раптом збагнула, що те все означало: цілком несподівано, сама не знаючи як, вона закохалася в цього чоловіка!..

Та ні-бо, не може бути, це просто якась мара!.. Гамуючи розбурхані почуття, що вирували в її душі, вона чемно попрощалася й рушила додому, в осоружну квартиру, яку ділила з Пенелопою.