Текст книги "Катріона"

Автор книги: Роберт Льюис Стивенсон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 18 страниц)

Коли саме розбудили мене, сказати не можу, тільки місяць уже кудись подівся, і вогонь майже згас. Тепер мені розв'язали ноги і повели руїнами до моря, а далі стрімкою стежкою, що збігала по скелі, в бухточку, де нас чекав рибальський човен. Мене посадили в човен, і в казковому сяйві зірок ми відпливли од берега.

Розділ чотирнадцятий
СКЕЛЯ БАСС

Я не знав, куди мене везуть, і тільки озирався навкруги, шукаючи очима корабель; у голові ще й досі лунали слова Ренсома «двадцятифунтові». Душу гнітили невтішні думки. Якщо мені вдруге загрожуватиме небезпека потрапити на плантації, то справи мої кепські – не буде вже другого Алана, не буде загибелі корабля, випадкового уламка реї… Я вже побачив себе на тютюновій плантації, відчув удар нагая по спині. Тіло пройняв дрож і не тільки тому, що на воді тягло прохолодою і що човен був мокрий і холодний від роси. Я сидів поблизу стернового і цокотів зубами. Кермував той самий смуглявий чоловік, якого досі я називав лотіанцем, справжнє його ім'я було Дейл, але звали його просто Чорний Енді. Помітивши, що я тремчу, він люб'язно передав мені грубого, вкритого риб'ячою лускою піджака, і я з радістю натягнув його собі на плечі.

– Дуже вдячний за вашу добрість, – сказав я, – але насмілюся відплатити вам за неї застереженням.» Ви берете на себе дуже велику відповідальність у цій справі. А ви ж не з тих затурканих варварів-горян і добре розумієте, що таке закон і чим рискують ті, хто його порушує.

– Не такий-то я вже і поборник закону, але цього разу дію з солідною гарантією.

– Що ви збираєтесь робити зі мною? – запитав я.

– Нічого поганого, – відповів чоловік. – Справді, нічого поганого. Певен, що ви матимете велику свободу і взагалі вам буде добре.

На той час поверхня моря вже трохи проясніла, зі сходу заіскрилося, на хвилі висіялися рожеві та червоні блискітки, наче незгаслі жаринки, а на вершині скелі Басе заґелґотіли, прокинувшись, гуси. Басе, як відомо, це самітня скеля, але така велика, що каменю з неї вистачило б на ціле місто. Море було на диво спокійне, тільки біля підніжжя скелі якось глухо шуміло. Поволі зі сходу загорявся ранок, і при світлі я все ясніше бачив стрімкі скелі, поцятковані білими плямами від помету морських птахів, пологу вершину, вкриту зеленою шапкою, табуни білосніжних гусей, що кричали з усіх боків, а на самому березі похмуру, зруйновану будівлю тюрми.

Раптом мені відкрилась уся правда.

– Так от куди ви мене везете! – вигукнув я.

– У Басе, любий, в Басе, – відповів Чорний Енді. – До вас тут жили древні святі, але я сумніваюсь, що ви безневинно потрапляєте сюди.

– Але ж тут тепер ніхто не живе! – вигукнув я. – Тюрма давно вже перетворилася на руїни.

– Тим приємніший сюрприз для бакланів, – сухо кинув Чорний Енді.

Ставало дедалі видніше, і я вже міг бачити на дні човна між великим камінням, яке звичайно править рибалкам за баласт, кілька бочонків та плетених кошиків, а також дрова. Все це було потім вивантажено на скелю. Енді, я та моїх троє горян (я називаю їх своїми, хоч це далеко від істини) теж вийшли на берег. Сонце ще не зійшло, коли човен одплив від острівка, лишивши нас у цьому незвичайному місці ув'язнення. Скрип весел у кочетах відлунював серед стрімких скель.

Енді Дейл був водночас і губернатором (як жартома я називав його) Басса, і пастухом, і охоронцем дичини цього невеличкого, але багатого маєтку. Він мав наглядати за дюжиною овець, що нагулювали жирок, випасаючись на пологому схилі, ніби на куполі святого собору, і за бакланами, які гніздилися серед скель. Вирощувати цих птахів було дуже вигідно: молоді баклани такі смачні, що любителі попоїсти охоче платили по два шилінги за штуку. Навіть дорослі птахи дорого цінувалися за жир та пір'я, і часто платню норд-бервікському священикові сплачували бакланами, тому дехто вважав цю парафію вигідною.

Щоб впоратися з своїми обов'язками і вберегти дичину від злодіїв, Енді часто днював і ночував серед скель, а тому не дивно, що він, як ми помітили, почував себе тут, як господар у своїй хаті.

Звелівши кожному з нас взяти частину вантажу (я не загаявся виконати його наказ), він одімкнув двері – єдиний вхід на острів – і через руїни фортеці довів нас до свого житла. Побачивши попіл у каміні та ліжко п кутку, можна було догадатися, що це місце його постійного проживання.

Чорний Енді запропонував мені своє ліжко, бо, як він висловився, гадає, що я джентльмен.

– Моє дворянське походження не має ніякого значення щодо того, де я сплю, – зауважив я. – Досі я мав жорстку постіль і не гніваюся на бога. Я ладен і зараз спати так само. Поки я тут, містер Енді, – вас, здається, так звуть, – я братиму участь у всьому, що ви робитимете, і ділитиму все нарівні з іншими. А вас просив би облишити свої жарти, вони мені, признаюсь, не подобаються.

Він невдоволено побурчав трохи, але потім, подумавши, здавалося, схвалив мою відповідь. Енді і справді був кмітливим, розсудливим чоловіком. Як завзятий віг» і пресвітеріанець, він щоденно читав кишенькову біблію, охоче і з знанням справи говорив про релігію, впадаючи помітно в камероніанські крайнощі. Але поведінка його була далеко не така чиста. Я знав, що він багато займався контрабандою і що руїни Танталлону правили йому за схованку контрабандних товарів. Митну сторожу він просто обдурював. Ця частина Лотіанського берега ще й досі зовсім дика, а люди, які там живуть, – найгрубіші в Шотландії.

Один випадок з мого ув'язнення надовго лишився в пам'яті завдяки тим наслідкам, які виявилися значно пізніше. На той час у Форті базувався військовий корабель «Морський кінь» під командою капітана Паллізера. Вийшло так, що цей корабель у вересні курсував між Файфом та Лотіаном, позначаючи підводні перешкоди, небезпечні для мореплавців. Якось рано-вранці його побачили десь за дві милі на схід від нас; спустивши шлюпку, моряки, здавалось, оглядали Вайлдфайрські скелі та Чортів кущ – дуже небезпечні місця. Потім, піднявши шлюпку на борт, корабель пішов проти вітру просто на Басе. Це дуже занепокоїло Енді та горян: адже моє ув'язнення мало зберігатися в таємниці, а зараз, коли військовий капітан зійде на берег, справа стане загальновідомою.

Я не був певен, що поява військового корабля полегшить моє становище. Тому, зваживши всі обставини, запевнив Енді, що в усьому скорятимусь йому, і пообіцяв добре поводитись. Після цього мене швидко спровадили на вершину скелі, де всі ми полягали в різних місцях на самому краю урвища і, добре замаскувавшись, стежили за кораблем.

«Морський кінь» ішов просто до берега, і мені здалося, що він ось-ось вріжеться в скелю. У мене аж в голові паморочилося, коли я дивився вниз: таким стрімким було урвище. Зверху добре було видно матросів на вахті і чути голос лотового. Та ось корабель розвернувся і дав залп по берегу. Не знаю, чи багато було гармат, але скеля затремтіла, над нашими головами попливли хмари диму, а в небо знялася сила-силенна гусей. Їхній галас, миготіння безлічі крил було неповторним видовищем. Напевне, капітан Паллізер підійшов так близько до Басса тільки заради хлопчачої витівки. Згодом він дорого заплатив за свою легковажність. З свого місця я добре розглянув снасті корабля і міг впізнати по них корабель за кілька миль. Невдовзі саме це допомогло мені відвернути від друга велике нещастя і завдати капітанові Паллізеру відчутного удару.

На Бассі нам жилося непогано. Було вдосталь елю, горілки і вівсяного борошна, з якого ми ранком і ввечері готували кашу. Іноді з Каслтона човном нам доставляли чверть барана, бо ми не мали права забивати овець, яких випасали на схилах Басса спеціально на продаж. На гусей, як на лихо, ще не підійшов сезон, і ми їх не чіпали. На цьому острівці ми самі рибалили, але здебільшого рибу за нас ловили баклани, а нам лишалося тільки пильнувати за ними і вчасно віднімати в них здобич.

Природа тут була дуже своєрідна. Все мене так цікавило, що я не мав часу сумувати. Втекти звідси було неможливо, тому мені дали повну волю, і я блукав по всіх куточках, досліджуючи поверхню острова там, де тільки могла ступити нога людини. На острові ще й досі зберігалися залишки колишнього тюремного саду, повсюди росли вже здичавілі квіти і овочі, на одинокому кущі червоніли вишні. Трохи нижче стояла чи то церковка, чи келія відлюдника. Ніхто вже не скаже, хто будував її, хто жив за цими стінами. І я мимоволі почав думати про той далекий час. Сама в'язниця, в якій мені судилося побути разом з конокрадами-горянами, була колись ареною багатьох історичних подій. Здавалося дивним, щоб так багато святих і мучеників, які проживали тут порівняно недавно, не лишили по собі бодай аркушика з своєї біблії або ж видовбаного у стіні імені, тоді як грубезні солдати, що вартували на мурах, заповнили всі закутки пам'ятками про себе – здебільшого поламаними люльками (їх було особливо багато) і металевими ґудзиками з військових мундирів. Часом мені здавалося, що я почую набожний спів псалмів у підземних темницях, де сиділи мученики, побачу, як солдати з люлькою в зубах походжають високими мурами, а за ними з Північного моря піднімається вранішня зоря.

Безсумнівно, мою фантазію розпалював ще й Енді своїми розповідями. Він на диво добре, до найменших дрібниць знав історію скелі, знав навіть імена окремих рядових солдатів, бо його батько служив колись тут у гарнізоні. До того ж Енді був чудовим оповідачем. Іноді слухаєш його, і перед тобою наче оживають люди далекого минулого, ти ніби чуєш їхню мову і бачиш усі речі такими, якими вони були колись. Те, що він так уміло розповідав, а я з неослабною увагою слухав, поступово зблизило нас. Не заперечую, Енді мені сподобався, а згодом я переконався, що і він з любов'ю ставиться до мене. Через це мені дуже хотілося завоювати його ще більшу прихильність. Дивна випадковість допомогла мені в цьому, перевершивши всі мої сподівання, але і з самого початку між нами зав'язалися досить дружні взаємини, якщо врахувати, що він був тюремником, а я його в'язнем.

Отож, я був би нещирим, коли б сказав, що моє перебування на Бассі було нестерпним. Ні, місце здавалося спокійним і безпечним, воно ніби рятувало мене від усіх нещасть та клопоту. Але часом я згадував, як багато пообіцяв Ренкейлору та Стюарту, і мене мучило сумління. Я добре розумів, що моє ув'язнення на Бассі, звідки, як на долоні видно береги Файфа і Лотіана, було скоріше уявним, а не справжнім. В очах цих двох джентльменів я був принаймні хвальком і боягузом. Іноді я ставився до всього цього досить легковажно і переконував себе, що доки зберігаю добрі стосунки з Катріоною Драммонд, думка всіх інших людей для мене байдужа, і мною оволодівали мрії закоханого, які мені самому здавалися такими солодкими, а читачеві, певно, здаватимуться, на диво порожніми. Часом мене гризло інше почуття, в душу закрадався страх, прокидалося самолюбство і ці уявні осуди здавалися до болю в грудях несправедливими. Іноді набігали думки про Джеймса Стюарта, ув'язненого в тюрмі, вчувався розпачливий голос його дружини. В такі хвилини я вже не міг миритися з своєю бездіяльністю, здавалося, що коли я справжній мужчина, то міг би полетіти чи поплисти, а все одно втекти з своєї тюрми. Тоді, ніби лякаючись власних думок, і щоб заспокоїти докори сумління, я особливо уважний був до Енді Дейля, намагаючись будь-що здобути його прихильність.

І ось, коли ми одного чудового ранку лишилися вдвох на вершині скелі, я недвозначно натякнув йому, що зміг би відкупитись. Він зиркнув на мене, різко закинув голову і зайшовся сміхом.

– Які ви чудні, містер Дейл, – зауважив я йому, – коли б ви хоч краєчком ока подивилися на цей папірець, то, мабуть, змінили б свою думку.

Дурні горяни, схопивши мене, відібрали тільки наявні гроші, а от папірця, якого я зараз простяг Енді, лишили. Це був чек Британської льонопрядильної компанії на досить значну суму.

Енді прочитав чек.

– О-о, та ви, я бачу, заможна людина, – промовив він.

– По-моєму, це могло б змінити ваші погляди на деякі речі.

– Не вийде! – вигукнув Енді. – Ви цим тільки стверджуєте мою думку, що здатні підкупити мене. Та не вийде, сер.

– Побачимо. А зараз я доведу вам, що добре розбираюся в ситуації. Ви одержали наказ затримати мене тут до вівторка, 21 вересня.

– Ви не дуже помилилися, – відповів Енді, – я маю відпустити вас, якщо не буде додаткових вказівок, 23-го, в суботу.

Я не міг не розуміти, яка підступність крилася в цьому розпорядженні. Мені надавалася можливість з'явитися на суд, коли вже буде надто пізно і мої свідчення не матимуть належної сили, коли б я навіть і зважився говорити. Така невтішна перспектива вкрай обурювала мене.

– Слухайте, Енді. Ви добре знаєте життя, і я хотів би, щоб ви вислухали мене і подумали над дечим. Я знаю, що в цій справі замішані поважні особи, і не сумніваюся, що вам добре відомі їхні імена. Декого з них я бачив і говорив з ними. Подумайте, Енді, в чому я винен? Як зі мною повелися? Кілька голодранців-горян схопили мене ЗО серпня і кинули на купу старезного каміння – бо цю скелю вже не можна назвати ні фортецею, ні тюрмою (як колись у далекому минулому), – притулок охоронця дичини на Бассі; більш того, збираються відпустити мене на волю 23 вересня так же таємно, як і схопили. Хіба це закон? Чи, може, цього вимагає справедливість? – питаю я. – По-моєму, це брудна інтрига, якої мусять соромитися ті, хто в ній замішаний.

– Я не можу заперечити вам, Шооз. Воно й справді виглядає якось негарно, – відповів Енді, – і коли б ці верховоди не були добрими вігами і ревними пресвітеріанцями, то я скоріше загнав би їх за синю хмару, аніж став би допомагати їм.

– Виходить, Ловат добрий віг і ревний пресвітеріанець? – зауважив я.

– Його я не знаю, – відповів Енді. – Не маю з ним ніяких справ.

– Значить, ви підтримуєте зв'язок з Престонгрейнджем…

– Цього я вам не казав, – захищався він.

– А тут і казати нічого. Я сам знаю, – напосідав я.

– В одному ви можете бути певні, Шооз, – сказав Енді. – Як би ви не старалися, з вами ніяких справ я не маю… і не хочу мати.

– Гаразд, Енді. Бачу, що треба поговорити з вами відверто, – не поступався я і виклав йому все, що вважав за необхідне.

Він вислухав мене серйозно, а коли я скінчив, здавалося, над чимось замислився.

– Шооз, – заговорив він нарешті, – буду також відвертим. Ваша розповідь надто вже дивна й не заслуговує на довір'я, якщо розглядати її у вашому тлумаченні. Що ж до вас, то ви здаєтеся мені досить порядним юнаком. Однак я старіший за вас і розсудливіший, а тому, мабуть, трохи більше розуміюсь у цій справі. Я виклав вам усе ясно й відверто. Ви не постраждаєте від того, що я вас тут затримаю, а, навпаки, тільки виграєте. Країна теж не постраждає, коли повісять одного якогось там горянина. Коли ж я відпущу вас, то кому-кому, а мені це зашкодить у першу чергу. Отож, як порядний віг, як чесний товариш і, звісно, не ворог самому собі, я вважаю, що для всіх буде найкраще, коли ви залишитеся тут з Енді та бакланами.

– Енді! – благально звернувся я до нього, кладучи руку йому на коліно. – Цей горянин не винен!

– Шкода, дуже шкода, – мовив він. – Але ж ви самі бачите, що в цьому світі не все виходить так, як нам хотілося б.

Розділ п'ятнадцятий
РОЗПОВІДЬ ЧОРНОГО ЕНДІ ПРО ТОДА ЛАПРАЙКА

Поки що я мало сказав про горян, які перебували з нами на острові. Вони всі троє були прихильниками Джеймса Мора, і це ще більше затягало зашморг на шиї їхнього ватажка. З англійської мови кожен знав не більше двох-трьох слів, але Нейлу чомусь здавалося, що він по-справжньому володіє цією мовою, щоб підтримувати загальну розмову. Проте коли він зважувався на це, слухачі лишались цілком протилежної думки. Хлопці виявилися простими, смирними людьми, значно витриманішими, ніж можна було сподіватися, судячи з їхнього вигляду. Майже з самого початку нашого перебування на острові вони були ніби слугами Енді та моїми.

Тут, на цьому відрізаному од світу клаптику землі, серед руїн колишньої тюрми і нестихаючого шуму моря та крику морських птахів хлопці-горяни, як мені здалося, відчували якийсь забобонний страх. Коли не було роботи, вони або вкладалися спати (це, здавалось, ніколи їм не набридало), або ж Нейл розважав їх розповідями про різні страхіття. Якщо цей розпорядок чомусь порушувався – приміром, двоє спало, а третій не міг цього зробити, – тоді я бачив, як, напружившись, наче тятива лука, цей третій прислухався до найменшого шурхоту, сторожко озирався на всі боки, нервував, здригався, обличчя його блідло, а руки стискалися в кулаки. Я не мав нагоди довідатись, звідки береться той дивний страх, але тривога й занепокоєння горян передавалися й мені. Не можу підшукати відповідних слів, щоб визначити цей стан, проте від Енді я частенько чув по-шотландському:

– Так, Басе – жахливе місце.

Таким воно завжди мені й уявляється. Моторошно жахливим уночі, жахливим вдень. Тут ніколи не замовкав жахаючий крик птахів, гуркіт моря та гучна луна в скелях. Таким був Басе у звичайну погоду, а коли хвилі були особливо крутими і били з страшною силою об скелі, то шум їх громом котився далеко навкруги, відлунюючи барабанним боєм невидимого війська – в такі хвилини ставало водночас і страшно й весело. Проте і в спокійну погоду Басе міг нагнати страху на людину, і не лише на горянина, я сам у цьому не раз переконувався. Надто вже багато загадкових, глухих звуків линуло десь знизу і, підіймаючись, гуло під склепінням диких скель.

Ніколи не забуду почутої на острові розповіді і тієї сцени, в якій мені довелося брати участь і яка відіграла велику роль для моєї втечі. Сталося так, що я, замислившись біля вогнища, почав насвистувати пісню Алана. Раптом на моє плече лягла чиясь рука, і голос Нейла звелів замовкнути, бо то була «нехороша пісня».

– Нехороша? – спитав я. – Чому?

– Тому, що це пісня привида, у якого від тулуба відтято голову [2]2
  Один знайомий мені фольклорист так говорить про пісню Алана: вперше вона, здається, була надрукована у збірці Кемпбелла «Казки заходу гірської Шотландії». При розгляді їх справді виявляється, що неримовані вірші міс Грант (див. розділ V)з деякою натяжкою передають оригінал.


[Закрыть].

– Тут не може бути привидів, Нейл. Вони б не тратили сили на те, щоб лякати на острові бакланів.

– О-о! – протяг Енді. – Ви так говорите! Можу запевнити, що тут колись водилося дещо гірше, ніж привиди.

– Що саме, Енді? – не втерпів я.

– Чаклуни, – відповів він. – У всякому разі, один чаклун був. Це дивна історія. Якщо хочете, розповім, – додав Енді.

Ми, звичайно, всі захотіли послухати історію, і навіть той з горян, що найгірше знав англійську мову, підсів ближче до товаришів.

РОЗПОВІДЬ ПРО ТОДА ЛАПРАЙКА

– Мій батько, Том Дейл, – мир праху його! – замолоду був диким, нестримним юнаком, як-то кажуть, без розуму і без виховання. Він полюбляв молоденьких дівчаток, чарочку і ніколи не минав бійки. Я так і не чув, щоб він був здатний на якесь путнє, чесне діло. Дійшло до того, що він згодився піти в солдати і служив у гарнізоні цього форту – тоді-то вперше й ступила нога Дейлів на Басе. Служба, ніде правди діти, була паскудною! Начальник сам варив ель, і, здавалося, найгіршого й вигадати не можна. Продукти для гарнізону мали привозити з берега, але справа ця велась недбало, і часто-густо солдати жили тим, що ловили рибу і стріляли гусей. На завершення всього це відбувалося в страшні часи, коли холодні камери були забиті святими й мучениками.

І хоч Том Дейл тягав за плечима рушницю і був звичайним солдатом, що полюбляв (як я вже відзначив) дівчаток та чарочку, душу він мав праведнішу, ніж того вимагало його становище.

Він знав дещо про ту славу, яку здобула собі церква, і часом дуже гнівався, бачачи, як обманюють божих святих. У такі хвилини він просто згоряв від сорому, вважаючи, що в якійсь мірі сам допомагає чинити чорну справу. Іноді вночі в хуртовину, стоячи на варті і відчуваючи навколо себе непроникну пустку, він раптом чув, як хтось із в'язнів затягував псалом, інші підхоплювали його, і священні звуки линули з кожної камери (вірніше, підземної темниці) аж до неба. Душу Тома тоді гнітило почуття сорому, гріхи виростали в його ж власних очах до розмірів самого Басса, а то й більше: однак головним гріхом він вважав те, що змушений власними руками допомагати вішати і нищити служителів церкви христової. Та він намагався боротися з таким почуттям. Надходив день, прокидалися товариші, і всі його добрі поривання згасали.

У той час на Бассі жив божий чоловік на ім'я Педен-провісник. Ви, мабуть, чули про нього? Відтоді ніколи не було такого та й взагалі більшість людей вважають, що не було й раніше. Він був дикий і потворний, на нього моторошно було дивитись, моторошно його слухати, на обличчі провісника ніби відбивався страшний суд. Голос Педена, різкий, як у баклана, дзвенів в ушах людей, а коли він говорив, його слова пекли, як жар.

На Бассі жила молода дівчина, напевне, сумнівної поведінки, бо порядній жінці там не місце: Здається, вона була гарненькою і потоваришувала з Томом Дейлом. Сталося так, що Педен сидів у саду і молився, коли повз нього проходили Том з дівчиною. Дівчина раптом почала сміятися з молитви святого. Той підвівся і так глянув на обох, що в Тома аж ноги затремтіли.

Коли ж святий заговорив, то в його голосі вчувалося більше скорботи, ніж гніву.

– Бідолашна, бідолашна! – промовив він і подивився на дівчину. – Я чую твій крик, чую сміх, але господь приготував тобі смертельний удар, і в хвилину нежданого суду божого ти зойкнеш лише один раз.

Через кілька днів після цього, коли дівчина блукала з двома чи трьома солдатами серед скель, раптом налетів вихор, підхопив її так, як була, і поніс геть. Солдати помітили, що бідолашна й справді встигла тільки раз зойкнути.

Ця кара, безсумнівно, вплинула на Тома Дейла, але з часом усе минулося, стерлося з пам'яті, і він не покаявся, не став кращим. Якось, прогулюючись з своїм товаришем-солдатом, Том лайнувся: «Чорт би мене схопив!», – бо полюбляв міцні слівця. Раптом він помітив, що на нього пильно дивиться Педен, змучений і сумний; обличчя його змарніло і стало довгим, очі палали неприродним блиском, а на руці, коли він простягнув її, під нігтями чорнів бруд – він взагалі не дбав про своє тіло.

– Гай, гай, бідолашний чоловіче! – вигукнув Педен. – Нещасна божевільна людино! «Чорт би мене схопив», – повторив він лайку Тома. – А я от бачу, як чорт іде слідом за тобою.

Почуття власної провини і віра в милосердя бога хвилею набігали на Тома, і він, – кинувши на землю списа, якого тримав у руках, промовив:

– Віднині ніколи не здійматиму зброї проти своїх братів! – Сказав і додержав слова.

Спершу виникло непорозуміння, але начальник пересвідчився, що намір Тома непохитний, і звільнив його від служби. Том виїхав у Норд-Бервік, одружився там і зажив доброї слави серед чесних людей.

У тисяча сімсот шостому році, коли Басе перейшов до рук Далрімплів, охороняти його домагалося два чоловіки. Обидва мали певний досвід, бо як один, так і другий служили солдатами в гарнізоні, вміли доглядати бакланів, знали, коли їх можна продавати. Крім того, обидва були, принаймні так здавалось, людьми освіченими, вміли підтримати пристойну розмову. Одним з них був Том Дейл, мій батько, другим Лапрайк, якого люди звичайно називали Тод [3]3
  Tod (англ.) – лисиця.


[Закрыть]Лапрайк; чи було це його справжнє ім'я, а чи прізвисько, дане завдяки його характеру, я не знаю.

Так от, Том якось пішов у цій саме справі до Лапрайка і мене, тоді ще маленького хлопчика, узяв з собою.

Тод жив у вузенькому провулку на північ від цвинтаря у церковному дворі. Провулок був похмурий, страшний, до всього й сама церква мала недобру славу ще з часів Якова VI через той диявольський обман, що втнули там, коли королева плавала по морю. Той, хто добре знав це місце, не любив там бувати. Двері в Тода були незамкнені, і ми з батьком одразу ж зайшли в хату. Тод був ткачем. У кутку кімнати я побачив ткацький верстат, за яким сидів сам господар, гладкий, але блідий і змучений, схожий на недоумкуватого; на вустах у нього застигла посмішка, під якої мене пройняв дрож. Рукою Тод тримав човник, але очі були заплющені. Ми кликали його, кричали на вухо, торсали за плече – марні зусилля! Він все так же нерухомо сидів на стільці, тримаючи човника, і недоумкувато посміхався.

– Бог свідок, це недобре! – сказав Том. Тільки-но він вимовив ці слова, як Тод Лапрайк раптом ожив.

– Це ви, Том? – спитав він. – Радий вітати вас, чоловіче добрий. Отак часом, гляди, я й знепритомнію, підводить шлунок.

Потім батько й Тод завели мову про Басе, про те, кому з них двох доручать охороняти острів; так слово за словом вони посварилися і розійшлися нарешті ображені. Добре пам'ятаю, що коли ми поверталися додому, батько всю дорогу твердив, як мало йому подобається Тод Лапрайк, а ще менше його дивацтва.

– Непритомніє! – казав він. – Колись за такі штуки живцем спалювали на вогні.

Невдовзі мого батька призначили охороняти Басе, а Тод лишився ні при чому. Потім частенько згадували, як він сприйняв це.

– Том, – сказав він, – ви ще раз взяли наді мною гору, і я щиро сподіваюсь, що на Бассі ви знайдете все, чого бажали.

Згодом майже всі прийшли до висновку, що то були пророчі слова.

Нарешті, настав час, коли Том Дейл мав брати молодих бакланів. Він уже давно звик до цього, бо ще малим навчився спритно лазити по стрімких скелях. От і цього разу, обв'язаний вірьовкою, він лазив по найстрімкіших і найвищих схилах. Кілька дужих хлопців стояли на вершині, тримаючи кінець вірьовки, і стежили за його сигналами. Над Томом стрімко нависала скеля, внизу плюскотіло море, а навколо з криком літали баклани. Весняний ранок був чудовий, і Том, насвистуючи, вправно ловив молодих птахів. Пізніше батько часто розповідав мені, що скоїлося з ним того дня, і кожного разу його проймав холодний піт.

Сталося так, що батько глянув угору і побачив, як велетенський баклан клює вірьовку. Поведінка птаха здалася йому дивною, досі нічого подібного за бакланами не спостерігалося. Батько зміркував, що вірьовка надто м'яка, а дзьоб баклана і скелі Басса надто тверді і що падати з висоти двохсот футів досить-таки неприваблива річ.

– Кш! – погнав Том птаха. – Кш!.. Геть звідси!

Баклан глянув Томові просто в обличчя, і в очах. у нього було щось страшне. Глянув раз і знову за вірьовку, тільки він тепер уже клював і шматував її, як очманілий. Мабуть, жоден баклан ще ніколи не робив свого діла з таким завзяттям і вмінням.

У душу Тома закрався страх. «Це не птах», – подумав він, кинув погляд назад, і в нього потемніло в очах.

«Якщо зараз запаморочиться голова, то прощавай Том Дейл». – І він подав знак, щоб його підняли.

Баклан, здавалось, розумів сигнали, бо тільки-но Том подав знак, як той облишив вірьовку, розгорнув крила, голосно крикнув і, описавши в повітрі коло, полетів просто на Тома Дейла. Том вихопив ножа, якого завжди носив при собі, і холодна сталь блиснула проти сонця. Птах, мабуть, знав, що таке ніж, бо, забачивши сталь, ще раз крикнув, уже не так голосно, і ніби з розчаруванням полетів за скелю. Том більш ніколи його не бачив. І коли птах зник, голова Тома важко впала на груди, його, наче мертвого, витягли нагору.

Чарка горілки, – а він з нею ніколи не розлучався, – повернула його до життя, наскільки це було можливо, і Том сів.

– Джорді, швидше біжи до човна, гляди, щоб баклан не відігнав його, – кричав він. – І не гайся!

Присутні здивовано перезирнулись і спробували заспокоїти Тома, але це їм не вдавалося доти, поки один з них не пішов стерегти човна. Ті, що лишилися, спитали, чи полізе він на скелю ще раз.

– Ні, – відрубав Том, – не полізу, і вас не пущу. Як тільки стану на ноги, ми поїдемо з цього диявольського місця.

Зрозуміло, часу більше не гаяли, і добре зробили, бо не встигли вони ще доплисти до Норд-Бервіка, як у Тома почалася страшна лихоманка. Він пролежав ціле літо, і хто б ви думали, був настільки люб'язним, що відвідував його? Тод Лапрайк! Згодом люди розповідали, що коли Тод підходив до хати, лихоманка у Тома посилювалась. Цього я не пам'ятаю, але добре знаю, чим усе скінчилося.

Була осінь. Дід мій вирушив у море ловити сигів, і мені, як усім дітям, захотілося поїхати з ним. Пам'ятаю, улов був великий, і, переслідуючи рибу, ми опинилися біля самого Басса. Там зустрілися з човном Сенді Флетчера з Кастлтона. Він теж недавно помер, інакше ви могли б спитати в нього самого. Сенді гукнув до нас:

– Що там на Бассі?

– На Бассі? – перепитав дід.

– Так, – відповів Сенді, – з боку низини.

– А що там такого? – здивувався дід. – На Бассі самі тільки вівці.

– Ні, там є щось дуже схоже на людину, – сказав Сенді, підпливаючи до нас.

– На людину?! – здивувалися ми. Нам це дуже не сподобалося: біля скелі ми не бачили жодного човна, який міг би привезти туди людину, а ключі від тюрми висіли вдома у головах розкладного ліжка мого батька.

Ми вирівняли човни і вже разом підійшли до острова. У діда була підзорна труба, він колись плавав капітаном на риболовецькому судні, яке затопив на мілині Тея. Подивившись у трубу, ми справді побачили чоловіка в заглибині зеленого схилу, трохи вище від каплички, над самісінькою стежкою. Він стрибав, крутився, танцював, мов божевільний.

– Це Тод, – сказав дід і передав трубу Сенді.

– Так, він, – ствердив Сенді.

– Або хтось інший, що перейняв його образ, – зауважив дід.

– Різниця в цьому невелика, – мовив Сенді, – чи це чорт, чи, може, чаклун, але спробую вистрілити в нього. – І він узяв у руки рушницю, з якою полював на дичину. Сенді, до речі, був стрільцем на всю округу.

– Стривайте, Сенді, – стримав його дід, – спочатку треба добре його розглядіти, інакше ця справа може нам обом дорого обійтися.

– Чого ж чекати? – заперечив Сенді. – Це буде божий суд, прости господи мою грішну душу!

– Може, й так, а може, й ні, – зауважив на це дід. Він був порядною людиною. – Не забувайте, Сенді, про прокурора, з яким ви, здається, вже зустрічались.

Це була правда, і Сенді трохи розгубився.

– Енді, – мовив він, – як би ви зробили на моєму місці?

– А ось як! – відповів дід. – Мій човен трохи швидший за ваш, то я повернуся в Норд-Бервік, а ви лишайтесь тут і стежте за ним. Якщо я не знайду Лапрайка дома, то повернуся, і ми разом поговоримо з ним, а коли він дома, я вивішу на причалі прапорець, і тоді стріляйте.

Так і вирішили зробити. Я перебрався у човен Сенді, сподіваючись, що там буде цікавіше. Мій дід дав Сенді срібну монету, щоб той зарядив нею рушницю разом з свинцевим дробом, бо монета вважалася смертельною для перевертнів. Потім один човен поплив до Норд-Бервіка, а другий лишився на місці спостерігати за таємничою істотою на схилі скелі.

Весь час, поки ми були там, ця істота металася, стрибала і крутилася, наче дзига; інколи було чути, як вона реготала в божевільному танку. Я вже колись бачив, як молоді дівчата, отак протанцювавши всю довгу зимову ніч, не переставали танцювати і вдень. Проте з ними завжди були парубки, котрі заохочували їх, а ця дивна істота була самотньою. Там грав скрипач, а для цієї істоти єдиною музикою був крик бакланів. Дівчата були молодими, і життя просто буяло в них, а ми бачили хворого, товстого, блідого чоловіка похилого віку. Кажіть, що хочете, але я висловлю свою думку: в душі цього створіння буяла нестримна радість, якась пекельна радість, але все ж таки радість. Кілька разів я питав себе: навіщо відьми і чаклуни продають свої душі – найдорожчу власність – і залишаються старими, зморшкуватими, немічними. І я знову думками повертався до Тода Лапрайка, що кілька годин витанцьовує на скелі, сповнений у душі чорною, злобливою радістю. Безсумнівно, вони потім горять за це у пеклі, але ж тут упиваються щастям, прости нас, господи!