355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Роберт Льюис Стивенсон » Катріона » Текст книги (страница 10)
Катріона
  • Текст добавлен: 9 октября 2016, 22:53

Текст книги "Катріона"


Автор книги: Роберт Льюис Стивенсон



сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 18 страниц)

Я дав їм нагоду висловитись, але ніхто не мав такого бажання.

– Серед тих, кому ця справа мала бути вигідною, – вів я далі, – шериф Міллер згадав у числі кількох імен і моє.. Сподіваюсь, він пробачить мені, але я думаю інакше. Я не вагався, поки йшлося про врятування Джеймса, хоча й усвідомлював, що надзвичайно рискую. Тепер же я думаю, що молодій людині, яка збирається стати юристом, незручно, не проживши на світі й двадцяти років, закріпити за собою репутацію підбурювача й бунтівника. Що ж до Джеймса, то, здається, при теперішньому стані справ, коли вирок уже майже винесено, у нього тільки й надії, що на милість короля. Хіба не можна в такому разі звернутися безпосередньо до його величності, зберегти репутацію високопоставлених урядовців в очах громадськості і допомогти мені самому уникнути становища, яке може зіпсувати мою кар'єру?

Всі сиділи мовчки, втупивши очі в келихи. Було видно, що моя точка зору їм не до вподоби. Та Міллер уже мав свою думку з цього приводу.

– Якщо дозволите мені точніше сформулювати міркування нашого молодого друга, – почав він, – то, наскільки я його розумію, нам пропонується подати доповідну записку урядові, описавши в ній викрадення та ув'язнення містера Бальфора, а також, можливо, і деякі деталі свідчення, яке він готувався давати на суді. Що ж, цей план має деякі шанси на успіх. Він може допомогти клієнтові не гірше від нашого плану, а то навіть і краще. Його величність, можливо, відчує симпатію до всіх тих, хто матиме якесь відношення до цієї записки. А її можна було б написати так, щоб дуже делікатно проявлялися вірнопідданські почуття; на мою думку, при редагуванні треба буде підкреслити саме цей бік.

Юристи кивнули головами і зітхнули: їм, безсумнівно, більше подобався перший план.

– В такому разі, містер Стюарт, дайте, будь ласка, паперу, – попросив Міллер. – Думаю, що записку підпишуть усі тут присутні як повірені засудженого.

– Це принаймні нікому з нас не зашкодить, – зауважив Колзтаун і ще раз глибоко зітхнув: за останні десять хвилин він уже бачив себе генеральним прокурором замість усунутого Престонгрейнджа.

Після цього вони заходилися без особливого ентузіазму складати доповідну записку, поступово проймаючись професійним запалом; мені ж не лишалося нічого іншого, як дивитись на них і відповідати на випадкові запитання. Записку написано було дуже добре. Починалась вона з викладу фактів про мене: про нагороду, обіцяну за мій арешт, про те, як я добровільно віддав себе до рук правосуддя, про тиск, якому мене піддали, про моє ув'язнення і прибуття в Інверарі, коли вже було надто пізно. Потім в ній говорилося про ті почуття вірності королеві й турботи про суспільне благо, заради яких було вирішено відмовитися від свого права дії. Закінчувалась записка зворушливим закликом до короля помилувати Джеймса.

Мені здається, що мене особисто принесли в жертву і виставили неспокійним баламутом, якого начебто вся ця група юристів ледве утримувала від крайностей. Та я не чіплявся до цього, а тільки запропонував, щоб підкреслили мою готовність дати власні свідчення й підтвердити свідчення інших перед будь-якою слідчою комісією, а також попросив дати мені копію записки.

Колзтаун щось промимрив, затинаючись, а потім сказав:

– Але ж це дуже секретний документ.

– У мене з Престонгрейнджем склалися своєрідні відносини, – сказав я у відповідь. – Я, безсумнівно, завоював його серце в час першого нашого побачення, і відтоді він завжди був мені другом. Коли б не він, джентльмени, я давно вже був би мертвим або чекав би вироку з нещасним Джеймсом. Тому-то я й хочу послати йому цю записку, як тільки вона буде переписана. Зважте також, що цей крок послужить мені захистом. Я маю ворогів, які вже звикли діяти рішуче, його світлість тут, в Інверарі, і поруч з ним Ловат; якщо наші дії виявляться хоч трохи двозначними, я можу легко потрапити в тюрму.

Не знайшовши готової відповіді на ці міркування, мої порадники вирішили, нарешті, погодитися, тільки висунути умову, що, подаючи записку Престонгрейнджу, я висловлю йому пошану від імені всіх зацікавлених.

Прокурор був у замку на обіді в його світлості. Одним із слуг Колзтауна я послав йому від себе записку, в якій просив призначити мені побачення, і дістав у відповідь пропозицію негайно ж зустрітися з ним в одному приватному будинку. Я застав прокурора в кімнаті самого, на обличчі в нього не можна було нічого прочитати. Однак у мене вистачило спостережливості й розуму, щоб помітити в сінях кілька алебард і зрозуміти, що Престонгрейндж був готовий заарештувати мене негайно, коли б у цьому виникла потреба.

– Так це ви, містер Давід? – сказав він.

– Боюсь, що ви не раді бачити мене. Але перш ніж починати розмову про справи, мені хотілося б висловити подяку за ваші дружні послуги, навіть коли б зараз вони і припинились.

– Я вже чув про вашу вдячність, – сухо зауважив він, – і гадаю, що ви, очевидно, не для того відірвали мене від обіду, щоб ще раз висловити її. На вашому місці я б не забував також, що ви стоїте зараз на дуже хисткому грунті.

– Сподіваюсь, тепер усе скінчилося, мілорде, – відказав я. – Коли ви тільки прочитаєте цей папір, то, мабуть, подумаєте те саме.

Прокурор уважно прочитав записку, насупившись і зупиняючись по кілька разів то на одній, то на другій її частині, ніби зважував і порівнював викликане ними враження. Обличчя його трохи прояснилось.

– Це ще не так погано, могло бути й гірше, – промовив він, – хоча не виключено, що я ще дорого заплачу за своє знайомство з містером Давідом Бальфором.

– Скоріше за вашу поблажливість до цього нещасливого юнака, мілорде, – зауважив я.

Він ретельно переглядав папір, і настрій його, здавалося, поліпшувався.

– І кому я цим зобов'язаний? – спитав він нарешті. – Очевидно, обговорювалися й інші пропозиції. Хто ж запропонував цей приватний метод? Міллер?

– Я сам, мілорде, – відповів я. – Ці джентльмени всі були за процес, мета якого викликати досить значні зміни в парламенті. Коли я втрутився, вони вже були готові поділити між собою всі судові посади. Мали намір перетягти на свій бік і вашого друга містера Сімона.

Престонгрейндж усміхнувся.

– Отакі-то наші друзі! – сказав він. – А чому ви не погодилися з ними, містер Давід?

Я розповів йому все щиро, надаючи, однак, більше ваги і сили тим причинам, які стосувалися самого Престонгрейнджа.

– Ви були до мене не більше, як справедливі, – зауважив прокурор. – Я так само енергійно боровся за ваші інтереси, як ви проти моїх. А як ви змогли прибути сюди сьогодні? – спитав він. – Справа затягувалася, і я вже почав турбуватися, що призначив такий короткий строк. Я чекав вас завтра. Але сьогодні – ніколи б не подумав!

Я, розуміється, не хотів видавати Енді.

– Гадаю, що по дорозі знайдеться не один загнаний кінь, – кинув я.

– Коли б я знав, що ви такий розбійник, ви б довше посиділи на Бассі, – сказав Престонгрейндж.

– До речі, мілорде, повертаю вам вашого листа. – І я подав йому записку, написану зміненим почерком.

– Тут був ще конверт з печаткою, – сказав він.

– У мене його немає, – відповів я. – На ньому стояла тільки адреса, а тому він не може нікого скомпрометувати. Але друга записка у мене, і я, з вашого дозволу, дуже хотів би зберегти її.

Мені здалося, що він трохи насупився, хоч не сказав нічого.

– Завтра, – підсумував прокурор, – наша справа в Інверарі буде закінчена, і я поїду назад через Глазго. Був би дуже радий вашому товариству, містер Давід.

– Мілорде… – почав я.

– Не заперечуватиму, що цим ви зробите мені послугу, – перебив він. – Я навіть хотів би, щоб, коли ми повернемося в Едінбург, ви зупинилися в мене. Мої доньки відчувають до вас велику прихильність і будуть дуже раді вашому товариству. Якщо ви вважаєте, що я колись став вам у пригоді, то можете таким чином легко відплатити мені, не втрачаючи нічого, а навпаки, навіть маючи з цього деяку користь. Не кожного молодого чоловіка вводить у світське товариство королівський генеральний прокурор.

Незважаючи на наше порівняно недавнє знайомство, цей джентльмен досить-таки часто задавав мені карколомні загадки. Ось зараз знову доводиться помізкувати: він повторював стару вигадку про якусь особливу прихильність до мене його дочок, одна з яких була така добра, що насміхалась надо мною, а дві інші ледве удостоїли мене своєю увагою. А тепер я мав їхати з Престонгрейнджем в Глазго, мав жити з ним в Едінбурзі і вступити у вищі кола під його протегуванням.

Здавалося досить дивним, що в прокурора вистачило сердечності пробачити мені, і майже неможливо було припустити, що він щиро бажає прийняти мене за гостя і бути мені корисним. Тож я почав дошукуватись прихованого змісту його слів. Я розумів, що коли стану його гостем, то відступати вже буде неможливо, пізно буде відмовитися від здійснення теперішнього плану, щоб почати діяти. Крім того, хіба моя присутність у його будинку не зведе нанівець усю в'їдливість доповідної за» писки? Хіба зможуть серйозно розглядати цю скаргу, коли сам потерпілий є гостем офіційної особи, яку найбільше обвинувачують? Подумавши про це, я не міг утриматися від посмішки.

– Це протидія доповідній записці? – спитав я.

– Ви дуже хитрий, містер Давід, – зазначив Престонгрейндж, – і близькі до істини: цей факт має послужити мені захистом. Однак ви, здається, надто низько цінуєте мої дружні почуття, а вони цілком щирі. Я відчуваю до вас повагу, змішану з страхом, містер Давід, – сказав він, посміхаючись.

– Я не тільки згоден, але й радий, мілорде, виконати будь-яке ваше бажання, – відповів я. – Мій намір – стати адвокатом, а ваша підтримка в цьому буде для мене неоціненною. Крім того, я щиро вдячний вам і вашій родині за співчуття й прихильність. Та ось у чому утруднення. В одному пункті наші з вами інтереси розходяться: ви прагнете повісити Джеймса Стюарта, я ж намагаюсь врятувати його. Якщо моя поїздка з вами сприятиме вашому захисту підсудного, мілорде, я до ваших послуг, але якщо вона допоможе повісити Джеймса Стюарта, то не знаю, що й казати…

Мені здалося, що він тихенько вилаявся.

– Вам неодмінно треба стати адвокатом. Суд – ось справжня арена для ваших здібностей, – промовив він з жалем і на деякий час поринув у роздуми. – Послухайте, що я вам скажу, – нарешті порушив він мовчанку, – зараз не може бути й мови про Джеймса Стюарта ні за, ні проти нього. Джеймс повинен вмерти; життя його віддане і прийняте або, коли вам так більш подобається, продане й куплене; тут не допоможе ніяка записка, ніяке спростування чесного містера Давіда. Як не старайтесь, а Джеймсу Стюарту не буде помилування, запам'ятайте! Зараз ідеться тільки про мене одного: залишусь я на своєму посту чи ні? Не приховую од вас, що мені загрожує деяка небезпека. Але чому? Чи може містер Давід Бальфор це зрозуміти? Не тому, що я невірно спрямував справу проти Джеймса; в цьому, я знаю, мене виправдають; не тому також, що я ув'язнив містера Давіда на скелі, хоч чіплятимуться саме до цього, а тому, що я не пішов готовою і прямою дорогою, яку мені неодноразово підказували, і не спровадив містера Давіда в могилу або на шибеницю. Звідси й виник скандал і ця проклята записка, – додав він, вдаряючи по папірцю, що лежав у нього на колінах. – Моя м'якість до вас завела мене в це скрутне становище. Хотілося б знати, чи не надто високо ви цінуєте своє сумління, що навіть не вважаєте за потрібне допомогти мені?

Безперечно, в його словах крилося багато правди: коли Джеймсу вже нічим не можна допомогти, то кому ж тоді лишалося допомагати, як не цьому чоловікові? Він так часто допомагав мені і навіть зараз був втіленням терпіння. Крім того, мені не тільки набридло, але й соромно було весь час підозрювати й відмовляти.

– Якщо ви призначите мені час і місце, я буду готовий супроводжувати вас, мілорде, – сказав я.

Престонгрейндж потис мені руку.

– Здається, у моїх дівчат є для вас новини, – кинув він на прощання.

Я вийшов з кімнати надзвичайно задоволений тим, що зустріч з прокурором закінчилася миром, хоч у душі й відчував деякий неспокій. Дорогою в голову закралися сумніви, чи не був я надто поступливим. Однак лишалося незаперечним фактом, що цей чоловік, який годився мені в батьки, був талановитим високим сановником і не раз у хвилину небезпеки подавав мені руку допомоги. З великим задоволенням я згаяв решту вечора в чудовому товаристві адвокатів, хоч, мабуть, пуншу ми випили більше ніж слід, бо хоч я і рано пішов спати, але не дуже пам'ятаю, як дістався до ліжка.

Розділ вісімнадцятий
М'ЯЧ

Вранці другого дня з судової кімнати, де ніхто не міг мене бачити, я вислухав рішення присяжних засідателів і вирок Джеймсу. Оскільки я цілком певен, що вірно запам'ятав слова герцога і тому, що ця знаменна промова стала пізніше предметом суперечок, краще перекажу її у своєму викладі. Пославшись на сорок п'ятий рік, ватажок Кемпбеллів, він же і голова суду, звернувся до нещасного Стюарта з такими словами:

– Коли б ви здобули перемогу у тому повстанні, ви могли б зараз диктувати закони там, де слухаєте вирок. Тих, хто сьогодні виступає суддями, судили б одним з ваших блазнівських судів. І тоді ви мали б змогу насититися кров'ю кожного роду або клану, до якого відчували антипатію.

«Це справді називається випустити кота з мішка», – подумав я. Таке ж враження склалося і у всіх інших. Не дивно, що молоді адвокати вхопилися за слова герцога й, де тільки могли, насміхалися з них. Здавалося, не минало жодного званого обіду або вечері, щоб хто-небудь не сказав: «І тоді ви мали б змогу насититися». В той час з цього приводу навіть склали багато пісень, які тепер майже забуті. Пам'ятаю, одна з них починалася так:

 
Чия кров вам потрібна, чия кров вам потрібна?
Роду чи клану якогось,
Чи дикого жителя гір?
Чия кров вам потрібна, чия кров вам потрібна?
 

Іншу співали на мій улюблений мотив «Замок Ерлі». Починалася вона словами:

 
Колись Арджайл в суді головував,
І на обід йому дали Стюарта.
 

Джеймса було вбито так просто, ніби герцог взяв у руки мисливську рушницю й застрелив його. Я знав це напевне, але інші цього не знали і тому були більше за мене вражені скандальними натяками під час розгляду справи. Найгіршим був, звичайно, цей випад в адресу правосуддя. Не менш відверто й зухвало прозвучали слова одного з присяжних, якими той перебив захисну промову Колзтауна: «Будь ласка, сер, говоріть коротше, ми дуже стомилися». Та дехто з моїх нових друзів-юристів був ще більш вражений нововведенням, яке безчестило і навіть робило недійсним весь судовий процес: одного свідка зовсім не викликали на суд. Ім'я його, звичайно, було надруковано, і ще й тепер його можна бачити на четвертій сторінці списку: «Джеймс Драммонд, інакше Макгрегор, інакше Джеймс Мор, колишній орендатор в Інверонахілі». Попередній допит його, як і належить, був проведений письмово. Свідок пригадав чи видумав (хай бог йому простить!) речі, які лягли тяжким звинуваченням на Джеймса Стюарта, а йому самому, безсумнівно, відчинили двері тюрми. Було дуже бажано довести його свідчення до відома присяжних, не наражаючи самого свідка на небезпеку перехресного допиту; і спосіб, яким скористалися для цього, здивував усіх своєю несподіваністю. Папірець, як незвичайну рідкість, передавали на засіданні суду з рук в руки; він обійшов лаву присяжних засідателів, відповідно вплинув на них і знову зник (ніби випадково), перш ніж дійшов до захисників підсудного. Нічого підступнішого й не вигадаєш. Думка про те, що тут було замішано ім'я Джеймса Мора, примусила мене червоніти за Катріону й подбати про самого себе.

Другого дня я з Престонгрейнджем, в досить численному товаристві, вирушив у Глазго, де (на моє превелике нетерпіння) ми згаяли чимало часу на різні справи й відпочинок. Я жив з мілордом, який заохочував мене поводитися з ним просто й невимушено, брав участь у прийомах, був представлений найповажнішим гостям; взагалі на мене звертали більше уваги, ніж того заслуговували мої здібності й становище, так що в присутності сторонніх я часто червонів за Престонгрейнджа. Признаюся, що все бачене мною за останні місяці відбилося на моєму характері: я став замкненим і похмурим. Мені доводилося зустрічатися з людьми, багато з яких за походженням або власними здібностями займали високі посади: і хто ж з них виявився незаплямованим? Я бачив також егоїзм усяких Браунів і Міллерів і не міг більше поважати цих людей. Престонгрейндж був ще кращим за інших. Він врятував мене і щадив, тоді як інші думали тільки про те, щоб вбити мене; проте кров Джеймса Лежала на ньому, а його лицемірство по відношенню до мене здавалося непростимим гріхом. Мене завжди дратувало, коли він намагався показати, ніби має задоволення від розмови зі мною. У такі хвилини я сидів і спостерігав його, відчуваючи, як у душі закипає нестримний гнів. «Ех, друже, друже, – думав я, – коли б тільки закінчилась ця справа з доповідною запискою, чи не вигнали б тебе на вулицю?» Як показали дальші події, я був до нього аж надто несправедливий: він, по-моєму, був водночас і щирішою людиною, і майстернішим артистом, ніж я гадав.

Однак деяким виправданням мого недовір'я була поведінка групи молодих адвокатів, які крутилися біля нього з надією на протегування. Несподівана прихильність до юнака, про якого ніхто раніше нічого не чув, спочатку їх дуже хвилювала, та не минуло й двох днів, як я виявився оточеним лестощами й увагою. Я був тим же самим, – не кращим і не красивішим, – яким вони знехтували місяць тому, а тепер вони не знали, як догодити мені! А втім, чи я й справді лишився тим самим? Ні, і доказом цьому було прізвисько, яке вони давали мені заочі. Бачачи мої добрі стосунки з прокурором, впевнені в тому, що в майбутньому я піду далеко вгору, вони скористалися терміном гри в м'яч і назвали мене the tee'd ball [5]5
  Тhе tee'd ball– м'яч, покладений на невеликому підвищенні, щоб його легше було підкинути.


[Закрыть]
. Віднині, казали вони, я належу до їхнього товариства. Мені, вже звиклому зносити їхню грубість, тепер доводилось знайомитися з їхніми «м'якими» манерами. Один з них, якому мене колись представляли в Хоуп-Парку, був настільки самовпевнений, що навіть нагадав мені про нашу першу зустріч. Я сказав, що не маю приємності пам'ятати його.

– Як, – зауважив він, – адже сама міс Грант представляла мене! Мене звуть так-то.

– Дуже можливо, сер, – заперечив я, – але я цього не пам'ятаю.

Тоді він одчепився від мене, і відраза, яку. я завжди відчував до них усіх, на хвилину змінилася радістю.

Немає терпіння зупинятися детально на цьому проміжкові часу. Коли мені доводилось бувати у товаристві таких молодих політиків, мене мучив сором за самого себе, за своє неуцтво і злість на них, за їхнє лицемірство. Престонгрейнджа я вважав меншим злом і, будучи завжди твердим та невблаганним з молодими людьми, я намагався приховати свою неприязнь до прокурора, висловлюючись словами старого містера Кемпбелла, був «поступливим». Він сам критикував мою поведінку, умовляв не бути серйознішим, ніж треба у мої роки і подружитися з моїми юними товаришами.

На це я відповів, що дуже погано сходжусь з людьми.

– В такому разі забираю свої слова назад, – сказав прокурор. – Але на світі існує і проста ввічливість, містер Давід. З цими молодими людьми вам доведеться прожити все життя: ваше небажання зійтися з ними схоже на зарозумілість. І я боюсь, якщо ви не станете ввічливішим, то зустрінете на своєму шляху багато перешкод.

– Марна праця робити шовковий гаманець із свинячого вуха, – відповів я.

Вранці першого жовтня я прокинувся від кінського тупоту під вікном – прибув кур'єр. Підійшовши до вікна, поки вершник ще не встиг спинитися, я побачив, що він, очевидно, дуже поспішав.

Невдовзі мене покликали до Престонгрейнджа. Той сидів у нічній сорочці й ковпаку, на підлозі коло нього були розкидані листи.

– Містер Давід, – сказав він, – у мене для вас новина. Вона стосується ваших друзів, – яких ви, здається, трохи соромитесь, бо ніколи не згадували про них.

Я, мабуть, почервонів.

– Бачу з вашого обличчя, що ви розумієте мене, – вів він далі. – Мушу віддати вам належне, у вас непоганий смак. Але знаєте, містер Давід, вона здається мені дуже заповзятливою дівчиною. Як-то кажуть, де не посієш, там і вродить. Урядові Шотландії не під силу справитися з міс Кетрін Драммонд, як це ще недавно сталося і з відомим містером Давідом Бальфором. Хіба ці двоє не складуть чудової пари? її перше втручання в політику… Та я не повинен розповідати вам цього, уряд вирішив, що ви почуєте про все це за інших обставин і від цікавішого співрозмовника. Однак її теперішній подвиг серйозніший, і я, очевидно, схвилюю вас, коли скажу, що вона зараз у в'язниці.

Я не стримався і скрикнув.

– Так, – ствердив Престонгрейндж, – маленька леді у в'язниці. Але не впадайте в розпач. Якщо тільки ви з допомогою друзів і доповідних записок не позбавите мене посади, дівчина ніскілечки не постраждає.

– Що ж вона накоїла? В чому її провина?! – вигукнув я.

– Її провину можна назвати зрадою, – відповів прокурор, – бо вона відімкнула королівський замок в Едінбурзі.

– Молода леді – мій добрий друг, – зауважив я. – Ви, очевидно, не жартували б, коли б справа була серйозною.

– І все ж вона у певному розумінні серйозна. Ця шельма Кетрін чи Кетран випустила на волю дуже сумнівну особу, свого батенька.

Отже, одне з моїх передчуттів виправдалось: Джеймс Мор знову на волі. Він доручив своїм людям стерегти мене в ув'язненні, він же запропонував свої свідчення в аппінській справі, і ці свідчення – за допомогою яких викрутів, не має значення – вплинули на присяжних засідателів. Тепер прийшла винагорода – він був вільний. Урядові хотілося надати його звільненню вигляду втечі; але я знав напевне, що це не що інше, як наслідок угоди. Після таких міркувань я вже не тривожився за Катріону. Люди могли думати, що вона відімкнула в'язницю для батька, вона сама могла вірити цьому. Проте головною дійовою особою у всій справі був Престонгрейндж, і я не сумнівався, що він не тільки не доведе її до покарання, але й не допустить суду.

Тому я не зовсім тактовно вигукнув:

– О! Я чекав цього!

– Часом ви буваєте надзвичайно обережним! – зауважив Престонгрейндж.

– Що ви хочете цим сказати, мілорде? – спитав я.

– Я тільки здивувався, – відповів той. – Коли у вас досить розуму, щоб робити такі висновки, то його не вистачає, щоб держати язик за зубами. Однак, гадаю, вам хотілося б дізнатись про подробиці справи. Я одержав два повідомлення: найменш офіційне значно повніше й цікавіше, бо написане жвавим стилем моєї старшої дочки. «У місті тільки й розмов що про незвичайну подію, – пише вона, – яка привернула б до себе ще більше уваги, коли б знали, що злочинниця – протеже мого тата, мілорда Престонгрейнджа. Ви завжди берете дуже близько до серця свої службові обов'язки і, напевно, не забули «Сірооку». Що ж вона робить? Дістає крислатого капелюха, довгий волохатий чоловічий плащ і великий галстук, підбирає свою спідницю, надіває дві пари гамаш на ноги, в. руки бере латані черевики і вирушає до замка! Там видає себе за шевця, який працює на Джеймса Мора; її впускають у камеру, причому лейтенант (очевидно, дуже веселий) разом з солдатами потішається над плащем шевця. Раптом вони чують суперечку і звуки ударів у камері. Звідти вилітає швець у розстебнутому плащі, з опущеними на обличчя крисами капелюха; лейтенант і солдати сміються з нього, поки він біжить. Та вони вже не сміялись так весело, коли зайшли пізніше у камеру і побачили там тільки високу вродливу дівчину з сірими очима у жіночому вбранні! Що ж до шевця, то він був уже, як кажуть, «за синім морем»; і бідній Шотландії доведеться, очевидно, обійтися якось без нього. Того вечора я прилюдно пила за здоров'я Катріони. Все місто захоплюється нею; я думаю, що наші франти почали б носити в петличці шматочки її підв'язок, коли б могли дістати їх. Я збиралася провідати Катріону, але вчасно згадала, що я дочка свого тата, і написала записку, яку доручила вірному Дейгу передати їй у в'язницю. Гадаю, ви погодитесь, що і я вмію бути політиком, коли хочу. Той самий вірний дурень відправить цього листа з посланцем разом з листами вчених мудреців, так що ви одночасно з Соломоном Премудрим почуєте й Івана-дурника. Оскільки я вже згадала про дурнів, повідомте цю новину Давідові Бальфору. Хотілося б бачити його обличчя, коли він почує, що його довгонога красуня зараз у такому небезпечному становищі. Не кажу вже про легковажність вашої люблячої дочки і його шанобливого друга». Так підписується моя пустуха, – вів далі Престонгрейндж. – Ви бачите, містер Давід, я кажу вам щиру правду, коли запевняю, що мої доньки ставляться до вас з дружньою жартівливістю.

– Дурень їм дуже вдячний, – кинув я.

– Хіба все не добре було зроблено? – захоплювався він. – Адже ця горянка своєрідна героїня.

– Я завжди був певен, що Катріона великодушна і смілива. Можу побитися об заклад, що вона нічого не підозрювала… Але прошу вибачити, я знову торкаюся заборонених тем.

– Я теж готовий поручитися, що вона нічого не знала, – щиро сказав Престонгрейндж. – Вона, безсумнівно, думала, що йде проти самого короля Георга.

Згадка про Катріону й думка, що вона ув'язнена, якось дивно діяла на мене. Я бачив, що навіть Престонгрейндж захоплювався поведінкою дівчини і не міг стримати посмішки, коли згадував про неї. Що ж до міс Грант, то, незважаючи на погану звичку насміхатися, захоплення її було справжнім. Мною оволодів якийсь запал.

– Я не ваша дочка, мілорде… – почав я.

– Це мені відомо! – перебив він, посміхаючись.

– Я говорю дурниці, – мовив я вже спокійніше, – або, вірніше, не так почав. Безсумнівно, для міс Грант було б нерозумно йти у в'язницю, але щодо мене, то я був би поганим другом, коли б не полетів туди зараз же.

– Так, так, містер Давід, – зауважив Престонгрейндж, – а я гадав, що ми з вами вже домовилися.

– Коли ми домовлялися, мілорде, я був дуже зворушений вашою добротою, однак не можу заперечувати, що керувався, крім того, і власними інтересами. Я скорився егоїзмові, якого зараз соромлюсь. Може, для вашої безпеки, мілорде, вам треба скрізь казати, що неспокійний Давід Бальфор ваш друг і гість. Кажіть це, я не буду спростовувати. Що ж до вашого заступництва, то я відмовляюсь од нього. Прошу лише одного: відпустіть мене і дайте перепустку, щоб я міг побачитися з нею у в'язниці.

Він суворо подивився на мене.

– По-моєму, ви ставите візок попереду коня. Я був прихильний до вас від щирого серця, а ви з вашою нерозсудливою вдачею, здається, цього не помітили. Але заступництва я вам не обіцяв і, кажучи правду, не пропоную його. – Він помовчав трохи. – Застерігаю «вас: ви самі себе не знаєте. Молодість – гаряча пора. Через рік ви думатимете інакше.

– О, як би я хотів, щоб молодість моя була саме такою! – вигукнув я. – Надто вже багато суперечливого в молодих адвокатах, які підлабузнюються до вас і навіть хочуть підлабузнюватися до мене. Те саме я помітив і в старших. Усі вони, вся їхня зграя дбають тільки про свої власні інтереси! Тому-то й здається, що я не довіряю вашій прихильності. Чому я маю думати, ніби ви любите мене? Адже ви самі казали, що дбаєте про власні інтереси!

Тут я спинився, збентежений, що зайшов так далеко; прокурор дивився на мене, але його обличчя було непроникним.

– Прошу пробачення, мілорде, – знову порушив я мовчанку. – Я вмію говорити тільки грубо, по-сільському. Мені здається, що було б пристойно навідати мого друга в тюрмі, але я зобов'язаний вам життям і цього ніколи не забуду. І коли це потрібно для вашого блага, мілорде, я залишусь тут, залишусь з почуття вдячності.

– Це можна було б сказати й коротше, – похмуро мовив Престонгрейндж. – Легко, а іноді й ввічливо сказати просто «так».

– Послухайте, мілорде, ви, здається, все ще не зовсім розумієте мене! – вигукнув я. – Заради вас, за врятування мого життя, за прихильність, яку, з ваших слів, ви відчуваєте до мене, – за все це я згоден лишитися тут, а не заради якоїсь користі для себе. Якщо я триматимусь осторонь, коли судитимуть молоду дівчину, то цим ні в якому разі нічого не виграю, а, навпаки, тільки програю. Я скоріше згоден зазнати повного краху, ніж на цьому будувати своє благополуччя.

З хвилину Престонгрейндж сидів серйозний, а потім посміхнувся.

– Ви нагадуєте мені чоловіка з довгим носом, – сказав він. – Коли б вам довелося дивитись у телескоп на місяць, ви й там побачили б Давіда Бальфора! Та хай буде по-вашому. Я попрошу вас зробити мені одну послугу, а потім звільню. Мої клерки дуже перевантажені; перепишіть, будь ласка, кілька оцих сторінок, а коли закінчите – тоді з богом! Я ніколи б не згодився обтяжити себе турботою про сумління містера Давіда, і коли б ви самі змогли дорогою кинути частину його в торф'яне болото, то їхали б далі набагато легше.

– Хоч, може, і не в тому самому напрямку, мілорде! – зауважив я.

– За вами неодмінно повинно лишитися останнє слово! – весело вигукнув Престонгрейндж.

Звичайно, він мав причину веселитися, бо знайшов спосіб добитися свого. Для того щоб зменшити значення доповідної записки і мати завжди готову відповідь, він хотів, щоб я показувався в його колі як близька йому людина. Та коли б я так само прилюдно з'явився як відвідувач Катріони у тюрмі, люди неодмінно зробили б свої висновки, і всім стала б ясною справжня картина втечі Джеймса Мора. Такою була невелика, задача, яку я несподівано запропонував йому і на яку він так швидко знайшов розв'язання. Мене затримували в Глазго під приводом переписки, від якої я з простої ввічливості не міг відмовитись, а поки я був зайнятий, постарались позбутися Катріони приватним способом. Соромно писати так про людину, яка зробила мені стільки послуг. Престонгрейндж був добрим до мене, як батько, але я завжди помічав, що він фальшивить, як надтріснутий дзвін.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю