Текст книги "Катріона"

Автор книги: Роберт Льюис Стивенсон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 18 страниц)

Розділ двадцять п'ятий
ПОВЕРНЕННЯ ДЖЕЙМСА МОРА

Несподіваний стукіт у двері порушив мій пізній, тривожний сон. Я схопився, відчинив двері і мало не впав од напливу протилежних почуттів, здебільшого гнітючих: на порозі у волохатому пальті і непомірно великому капелюсі, обшитому галуном, стояв Джеймс Мор.

Мені слід було б радіти, що він прийшов, бо це майже відповідало моїм молитвам. Хіба я не повторював до болю в скронях, що нам з Катріоною необхідно розлучитися, хіба не вишукував приводу, щоб розійтися назавжди? І ось така нагода трапилась, привід цей приходить до мене сам на двох ногах, але радості чомусь не приносить. Треба сказати, що, коли прихід цього чоловіка і знімав з моїх плечей тягар за майбутнє, то в цю хвилину я відчував, що на мене насувалося щось тяжке, загрозливе. Якусь мить я стояв перед прибулим, як був у сорочці й кальсонах, потім шарпнувся назад, наче підстрелений.

– А-а-а, – сказав Джеймс Мор, – нарешті я знайшов вас, містер Бальфор, – і простягнув мені свою велику випещену руку, яку я взяв дуже нерішуче, підійшовши знову до дверей, наче готувався до захисту. – Як дивно переплітаються наші дороги, – вів він далі. – Насамперед повинен вибачитися перед вами за неприємне втручання у вашу справу, бо мене самого тоді втягнув у неї цей наскрізь фальшивий Престонгрейндж; сором признатися, що я міг звіритися на якогось там суддю. – По цьому Джеймс Мор знизав плечима зовсім, як француз. – Але цей чоловік мимоволі викликає до себе довір'я. А тепер, виявляється, ви люб'язно подбали про мою дочку, і я прийшов по її адресу.

– Думаю, сер, – почав я пригніченим голосом, – нам треба порозумітися.

– Сподіваюсь, нічого поганого не сталося? – спитав він. – Мій агент, містер Спротт…

– Ради бога, говоріть тихіше! – заблагав я. – Вона не повинна нічого чути, поки ми не порозуміємося.

– Хіба вона тут?! – вигукнув Джеймс Мор.

– Ось двері її кімнати, – відповів я.

– Ви з нею тут самі? – допитувався він.

– А хто ще мав бути з нами? – поцікавився я. Віддаю йому належне, на ці слова він зблід.

– Це дуже дивно, – зауважив мій гість, – і незвичайно. Ви маєте рацію, нам слід порозумітися.

Сказавши так, він пройшов повз мене, і мушу визнати, що старий пройдисвіт був у цю хвилину навіть величним. Переступивши поріг, він мав змогу оглянути мою кімнату, а разом з ним я теж критично подивився на неї. Промінь вранішнього сонця, пробившись крізь вікно, освітив ліжко, сундук, умивальник, розкиданий одяг і згаслий камін, так би мовити, усе моє умеблювання. Безумовно, кімната була порожньою й непривітною; це вбоге пристановище здавалося таким злидарським притулком для молодої леді. Раптом мені згадалися нові плаття, які я накупив Катріоні, і я мимоволі подумав, що невідповідність між цією убогою кімнатою і розкішним вбранням може здатися підозрілою.

Джеймс оглянув кімнату, шукаючи, де б сісти, але, не знайшовши нічого підходящого, сів на краєчок мого ліжка. Зачинивши двері, я був змушений сісти близько біля нього, бо, чим би не закінчилась ця незвичайна розмова, мені не хотілося розбудити дівчину, а для цього треба було говорити пошепки. Не берусь описувати, яка з нас була дивна пара – він у теплому пальті, дуже доречному в моїй холодній кімнаті, а я тремтів у сорочині та кальсонах. Він мав вигляд судді, а я (не знаю, на кого був схожий) відчував себе в становищі людини, якій щойно оголосили остаточний вирок.

– Ну? – кинув він.

– Ну… – почав було я, але одразу ж відчув, що неспроможний говорити далі.

– Так ви кажете, що вона тут? – напосідав Джеймс уже з ноткою нетерпіння, що в свою чергу надало мені мужності.

– Вона в цьому будинку, – сказав я. – Розумію, що обставини можуть здатися незвичайними, але ви повинні розуміти, наскільки незвичайною була справа з самого початку. Уявіть собі, що молода леді висаджується в Європі і має в цей час за душею всього-на-всього два шилінги й півтора пенні. Її спроваджують до Спротта в Гельветі, якого ви називаєте своїм агентом. Так от, цей агент дуже лаявся, коли згадував про вас, і я був змушений заплатити йому з власної кишені, щоб він зберіг речі Катріони. Ви кажете, що випадок надто вже незвичайний. Може й так, містер Драммонд, але наражати її на всілякі випадковості було варварством.

– Я не розумію ось чого, – з притиском сказав Джеймс. – За моєю дочкою мали наглядати поважні люди, імена яких я забув.

– Це були Джеббі, – підказав я йому. – І містеру Джеббі, безперечно, слід було б поїхати з дівчиною до Гельвута.

– Я ще матиму розмову з містером Джеббі, – кинув Джеймс Мор. – А от ви могли б зрозуміти, що для обраної вами ролі ви ще надто молодий.

– Але ж не було, власне, ніякого вибору! Крім мене, не було нікого! – вигукнув я. – Ніхто не пропонував своїх послуг. Мушу зауважити, що ви чомусь не висловлюєте належної подяки за мій вчинок.

– Трохи зачекаю, поки з'ясую, яка ж це послуга.

– Мені здається, що її одразу видно, – не поступався я. – Ви кинули свою дочку посеред Європи з двома шилінгами в кишені, до того ж вона й двох слів не зв'яже тутешньою мовою. Чудово, нічого сказати! Я привів бідолашну до себе, назвав її своєю сестрою і ставився до неї, як брат. Навряд чи треба пояснювати, що на все це потрібні були гроші. Я вважав за свій обов'язок не скупитися заради молодої леді, яку я, до речі, поважаю… Який же я дивак! Розхвалюю перед рідним батьком його ж власну дочку.

– Ви надто молодий… – почав знову Джеймс.

– Я вже чув це від вас, – відповів я гарячково.

Але Джеймс не поступався.

– Так, молодий, кажу. Інакше ви зрозуміли б усю відповідальність свого вчинку.

– Вам тепер легко говорити про все це, – напосідав я. – А що мені лишалося робити? Можливо, треба було найняти порядну жінку, щоб між нами був хтось третій, але мені таке й на думку не спадало. Та й де б я її взяв? Для іноземця це не так легко. До того ж за все треба було б платити з власної кишені. Мені й так уже влетіла в копієчку ваша недбалість. Ви були такі безтурботні і легковажні, що загубили сліди рідної дочки.

– Не личить осуджувати інших тому, у кого й самого рильце в пушку, – вколов Джеймс. – Давайте закінчимо розгляд поведінки міс Драммонд, а вже потім візьмемося за її батька.

– Тут я з вами не погоджуюсь. Честь міс Драммонд поза будь-якою підозрою, кому-кому, а батькові треба це знати. Те ж саме можна сказати і про мене. Вам лишаються тільки два напрямки дій: перший – висловити мені подяку, як джентльмен джентльменові, й забути про це; другий (коли ви ще чимсь незадоволені) – відшкодувати мені витрати і піти собі з богом.

– Стривайте, друже, стривайте! – вигукнув Джеймс Мор, рухом руки заспокоюючи мене. – Ви надто швидкі, містер Бальфор, не варт так поспішати. Добре, що я навчився бути терплячим. Ви, здається, забуваєте, що я ще не бачився з дочкою.

Після цих слів я почав трохи заспокоюватися, помітивши деякі зміни у манерах Джеймса, коли мова зайшла про грошові розрахунки між нами.

– Думаю, буде набагато краще, коли ви дозволите мені переодягтися у вашій присутності й піти звідси, щоб ви змогли зустрітися з нею на самоті? – спитав я.

– Саме цього я сподівався од вас! – сказав Джеймс Мор надзвичайно люб'язно.

Я подумав, що справи поліпшуються, і, пригадавши, як безсоромно він канючив гроші у Престонгрейнджа, вирішив остаточно закріпити перемогу.

– Якщо ви маєте намір побути якийсь час у Лейдені, – сказав я Джеймсові, – то ця кімната цілком до ваших послуг. Для себе я легко знайду іншу. Так ми уникнемо зайвого клопоту, бо переїжджати доведеться лише одному.

– Сер, – мовив Джеймс, випинаючи груди, – я не соромлюсь, що зубожів, служачи своєму королю. Не приховую, що справи мої розладналися і я не можу їхати далі.

– Поки ви встановите зв'язок із своїми друзями, – сказав я, – можливо, вам буде зручніше (це становило б мені честь) пожити у мене гостем.

– Сер, – промовив він, – ваша щирість вимагає від мене бути теж цілком щирим. Вашу руку, містер Давід; таку вдачу, як у вас, я найбільш поважаю. Ви один з тих, від кого джентльмен може не вагаючись прийняти послугу. Я старий солдат, – мовив Джеймс Мор, з огидою оглядаючи мою кімнату, – і вам не слід боятися, що я буду для вас тягарем. Надто часто доводилося мені їсти край дороги, пити воду з калюж, днювати й ночувати просто неба під дощем.

– До речі, саме в цей час нам завжди приносять сніданок, – поінформував я свого гостя. – Зараз я піду в таверну, замовлю порцію і на вас і звелю відкласти сніданок на годину, щоб ви встигли поговорити з дочкою.

Мені здалося, що ніздрі його ворухнулися.

– О, цілу годину! – протягнув він. – Це, мабуть, забагато. Півгодини, містер Давід, навіть двадцять хвилин мені цілком вистачить. Між іншим, – додав він, тримаючи мене за полу, – що ви п'єте за сніданком, ель чи вино?

– Правду кажучи, сер, – відповів я, – ні того, ні другого, п'ю чисту холодну воду.

– О-о-о, чоловіче! – вигукнув Джеймс Мор. – Це дуже шкідливо для шлунка, повірте старому служаці. Наша домашня горілка найкраща й найкорисніша, але тут її не дістанеш, тож найкраще брати рейнське або біле бургундське вина.

– Подбаю про те, щоб ваше бажання було виконано, – сказав я.

– Оце добре, – зрадів він, – ми ще зробимо з вас мужчину, містер Давід.

Кажучи правду, в цей час він мене цікавив лише в такій мірі, щоб уявити собі, яким він буде тестем. Усі мої думки зосередилися навколо його дочки, яку я вирішив попередити про відвідувача. Я підійшов до дверей її кімнати і, постукавши, гукнув: «Міс Драммонд, ваш батько прийшов нарешті!»

Потому я пішов у своїх справах, нашкодивши, як то кажуть, самому собі.

Розділ двадцять шостий
ТРОЄ

Нехай читачі розсудять, гудити мене, а чи поспівчувати мені. Проникливість моя, якої мені, здається, не бракувало, не така вже й велика, коли йдеться про жінок. Будячи Катріону, я насамперед думав про те, яке враження справлять мої слова на Джеймса Мора, а тому і в час сніданку поставився до молодої леді з холодною шанобливістю. Я й досі вважаю, що повівся тоді розумно: батько її сумнівався у чистоті нашої дружби, і мені треба було розвіяти усякі підозри. Катріону теж не можна було ні в чому звинуватити, адже напередодні між нами відбулася ніжна, сповнена пристрасті сцена, ми нагородили один одного поцілунками, потім я її різко відкинув, щось викрикував їй із своєї кімнати, а вона теж довго не могла заснути, плакала і, мабуть, думала про мене. Зараз же її чомусь розбудили з незвичною церемонністю, назвавши міс Драммонд, ставляться до неї з байдужою чемністю, наче нічого вчора і не було. Усе це завело дівчину в оману відносно моїх справжніх почуттів, глибоко образило, і вона уявила собі, ніби я каюся в усьому.

Непорозуміння між нами, здається, полягало ось у чому: я, забачивши великого капелюха Джеймса Мора, весь час тільки й думав про нього, про його повернення та можливі підозри, вона ж, навпаки, дуже мало звертала на це уваги, навіть я сказав би, що під впливом учорашнього дівчина майже не помічала батька. Почасти така поведінка Катріони пояснюється її недосвідченістю та сміливістю вдачі, а трохи й тим, що Джеймс Мор, зазнавши невдачі у розмові зі мною, прикусив язика в подяку на моє запрошення і не обмовився перед нею й словом з цього приводу. За сніданком виявилося, що ми з Катріоною не розуміємо одне одного. Я сподівався побачити її в своєму власному платті, а вона, начебто зовсім забувши про батька, наділа одне з найкращих, куплених мною. Це плаття, як їй здавалося, найбільш мені подобалось. Я сподівався, що й дівчина буде стриманою, холодною, манірно ввічливою, але замість цього побачив, що обличчя її пожвавішало, пашіло рум'янцем, очі світилися яскравим блиском; зверталася вона до мене зворушливо і ніжно, називаючи на ім'я, запобігливо вгадувала мої думки і бажання, наче послужлива дружина.

Однак тривало це недовго. Побачивши, що дівчина не дбає про свої інтереси, якими я в свій час знехтував і тепер намагався якось виправити становище, я посилив свою суворість, ніби збирався дати дівчині урок. Чим ближче вона підступала до мене, тим далі я відходив: чим більш вона виявляла наші відносини, тим холоднішою і підкреслено офіціальною була моя поведінка, навіть її батько, якби не так захопився сніданком, помітив би таке дивне протиріччя. Та вона якось раптом перемінилася, і я з полегкістю подумав, що дівчина зрозуміла нарешті мою тактику.

Весь день я витратив на лекції та на шукання нової квартири, і хоч мені бракувало нашої звичайної прогулянки, я, признатись, був щасливий, що тепер був вільний, дівчина знову під належним наглядом, її батько задоволений або ж принаймні не гнівається, та й сам я можу чесно й вільно втішатися своїм коханням. За вечерею, та й взагалі за столом, розмову завжди підтримував тільки Джеймс Мор. Треба віддати йому належне – говорив він добре й до ладу, аби тільки були слухачі, які б вірили. Докладніше про нього розповім трохи далі. Коли ми повечеряли, він враз підвівся, надів пальто і, дивлячись, як мені здалося, на мене, зауважив, що має піти у своїх справах. Я розцінив це, як натяк, що й мені теж час піти з дому, і підвівся; тоді дівчина, яка ледве спромоглася привітатись, коли я прийшов, звела на мене широко відкриті очі, ніби наказуючи лишитись. Я стояв між ними безпорадний, повертаючись від одного до другого. Здавалося, ніхто з них не дивився на мене, вона втупила погляд у підлогу, він застібав своє пальто, а це тільки посилювало моє збентеження. Видима байдужість Катріони таїла в собі небезпеку: дівчина кипіла гнівом, який міг щохвилини прорватися. Настрій Джеймса теж не обіцяв нічого доброго, і я не на жарт злякався, припускаючи, що незабаром може розгулятися буря. Вважаючи Джеймса небезпечнішим, я повернувся до нього і віддався, так би мовити, в його руки.

– Можу я стати вам у пригоді, містер Драммонд? – поцікавився я.

Джеймс Мор ледве стримався, щоб не позіхнути, але я бачив, що він прикидається.

– Що ж, містер Давід, якщо вам так хочеться услужити, то покажіть мені, будь ласка, дорогу в таверну (він назвав яку), де я сподіваюсь зустріти декого з друзів по зброї.

Говорити далі не було про що, а тому я взяв капелюха і плаща з наміром супроводити свого гостя.

– Тобі, дочко, – сказав він, звертаючись до Катріони, – краще лягти спати, я вернусь додому пізно, – потім додав – Рано спать лягати – користь для дівчат, щоб раніше встати з блиском у очах.

З цим Джеймс ніжно поцілував її і, пропустивши мене вперед, вийшов з кімнати. Зробив він це навмисно, щоб позбавити нас можливості попрощатися; до того ж я помітив, що й Катріона не дивилася на мене, мабуть (принаймні я так розцінив), злякалася батька.

До таверни було далеченько. Всю дорогу він говорив на теми, які мене аж ніяк не цікавили, а коло дверей попрощався зі мною досить холодно. Звідти я пішов на нову квартиру, де не було ні каміна, щоб зігрітися, ні якогось товариства, крім власних думок. Думки, щоправда, були поки що радісні, бо я собі не уявляв, щоб Катріона одвернулася од мене. Я вважав нас все одно що зарученими і думав, що ми надто близькі одне одному, надто ніжні й теплі були наші відносини, щоб отак розійтися через саму тільки обережність.

Найбільш мене непокоїв мій майбутній тесть, який аж ніяк не відповідав моїм вимогам, а також неминуча між нами розмова, що лякала мене своєю делікатністю з двох причин. По-перше, коли я згадував, який я ще молодий, то неодмінно червонів, а часом усвідомлював, що, коли дозволю їм виїхати з Лейдена, не порозумівшись, то можу назавжди втратити Катріону. По-друге, наше становище не можна було назвати нормальним, і того ранку я не задовольнив Джеймса Мора своїм поясненням. Зрештою, я вирішив, що незначне зволікання не зашкодить справі, і з тягарем на серці ліг у свою холодну постіль.

Другого дня, оскільки Джеймс Мор, здавалось, був невдоволений моєю кімнатою, я запропонував докупити дещо з меблів і, повернувшись на квартиру вдень у супроводі носильників з стільцями та столами, застав дівчину саму. Вона чемно привіталася, але одразу ж пішла у свою кімнату і замкнула за собою двері. Коли розставили меблі, я розплатився з людьми і відіслав їх, намагаючись зробити так, щоб вона почула, коли ті підуть, бо сподівався, що дівчина вийде поговорити зі мною. Довелося трохи почекати, потім я постукав у двері.

– Катріоно! – покликав я.

Я ще не вимовив до кінця слова, як двері враз відчинилися, ніби дівчина стояла за ними і прислухалася. Вона так і лишилася стояти нерухомо в дверях, але погляд її, який я не беруся описувати, свідчив про глибоку тривогу.

– Хіба ми й сьогодні не підемо на прогулянку? – промимрив я затинаючись.

– Дякую, – відповіла Катріона, – мене не дуже приваблюють прогулянки тепер, коли повернувся мій батько.

– Але ж він пішов собі, а вас лишив саму, – зауважив я.

– А не здається вам, що неввічливо говорити мені це? – сказала вона з докором.

– Я не мав наміру ображати вас, – відповів я. – Що з вами, Катріоно? Що я вам зробив? Чому ви одвертаєтесь од мене?

– Зовсім не одвертаюсь, – промовила вона обережно. – Я завжди буду вдячна другові, котрий зробив мені стільки добра. Але зараз, коли повернувся батько, дещо повинно змінитися. Мені здається, що ми наробили й наговорили одне одному таких речей, про які краще забути. Однак другом я вам лишуся назавжди і в усьому, де тільки зможу… якщо цього не досить… якщо я кажу не те… а втім, хіба це вас цікавить! Мені не хотілося б, щоб ви лишилися про мене поганої думки. Але ви казали правду. Я надто молода, щоб діяти розважливо, не забувайте, що я майже дитина. У всякому разі, мені не хотілося б втрачати вашої дружби.

Коли дівчина заговорила, то спочатку була бліда, потім так густо почервоніла, що не тільки її слова, а й лице та тремтіння рук вимагали від мене витримки. Вперше я побачив, наскільки помилився, поставивши дитину в таке становище. Вона віддалась хвилинному пориванню, а зараз стояла переді мною присоромлена.

– Міс Драммонд, – почав я і, затнувшись, повторив ці слова, – коли б ви тільки зазирнули в моє серце! Ви прочитали б у ньому, що моя повага до вас не зменшилась, а напевно, якщо це взагалі можливо, збільшилась. Те, що було між нами, – результат нашої помилки; рано чи пізно, а воно б сталося, і чим менше ми говоритимемо про це, тим краще. Обіцяю вам, що про наші відносини ніколи не нагадаю й словом, хотілося б одразу пообіцяти, що й не думатиму, але не можу: надто вже дорогі для мене ці спогади. А другом я вам буду завжди, другом, який готовий віддати за вас життя.

– Дякую, – сказала вона.

Ми трохи помовчали, але почуття жалю до самого себе поступово почало брати надо мною гору, всім моїм мріям і сподіванням надходив сумний кінець, кохання моє виявилося марним, і я знову відчув себе, як і колись, найсамотнішою людиною в світі.

– Так, – мовив я, – ми назавжди залишимося друзями, це напевно. Але зараз ми прощаємося, прощаємося з усім, що було. Я завжди знатиму міс Драммонд, а тепер прощаюся з своєю Катріоною.

Тут я глянув на неї. Чи бачив я тоді її, не берусь казати, але мені здавалося, що дівчина непомірно виростає в моїх очах, якось яснішає. У цю хвилину я, мабуть, втратив розум, бо знову назвав її на ім'я і зробив до неї крок з простягнутими руками.

Катріона спалахнула і шарпнулася назад, наче її хтось ударив; якщо кров густо залила обличчя дівчини, то у мене в серці вона запеклася від каяття і досади. Я не знаходив слів на своє виправдання, а тому низько їй вклонився і вийшов з дому з важким тягарем на серці.

Минуло десь днів п'ять, а змін ніяких не помічалося. Бачився я з дівчиною лише за столом, завжди у товаристві Джеймса Мора. Коли ж ми хоч на хвилинку лишалися самі, я вважав своїм обов'язком поводитись стримано, посилюючи необхідну шанобливість; у думці завжди спливала картина, коли дівчина з палаючим, наче на вогні, обличчям жахається мене. Тоді мою душу огортав такий жаль до неї, що я не можу навіть його описати. Нічого й казати, мені було дуже прикро, що за кілька секунд я так низько впав у її очах; за дівчину теж до болю нило серце, я навіть не сердився на неї за її поривання та стриманість. У неї було виправдання: потрапила в досить складне становище і коли й обманулася в якійсь мірі, а разом з тим обманула і мене, то цього й слід було чекати.

Катріона тепер здебільшого лишалася сама. Дома батько був з нею дуже ніжний, але він часто ходив кудись у справах або ж повеселитися, кидаючи її без жодних пояснень з цього приводу, і проводив цілі ночі в таверні, якщо мав гроші, а мав він їх частіше, ніж я сподівався. Раз за ці кілька днів він не прийшов вечеряти, і ми з Катріоною повечеряли самі. Я одразу підвівся з-за столу й пішов, зауваживши, що їй, мабуть, хотілося б лишитися на самоті. Катріона погодилася, і я повірив їй, бо справді думав, що я, наче та скалка в оці дівчини, весь час нагадую їй хвилинний прояв слабості, про який вона соромиться навіть подумати. Їй, бідолашній, довелося лишатися самотньою в кімнаті, де нам колись бувало так весело вдвох при світлі каміна, що був свідком і тяжких, і ніжних хвилин. Сиділа й думала про себе, як про дівчину, що так необережно виявила свої почуття, а ними так жорстоко знехтували. В той самий час я сидів самотньо в іншому місці й читав собі проповіді про чоловічу слабість та про жіночу делікатність. Мабуть, не знайдеться в усьому світі ще двох таких безумців, як ми, що робили б самі себе нещасними через непорозуміння.

Що ж до Джеймса, то його не цікавило ніщо в світі, крім власного гаманця, шлунка та хвастощів. Не минуло ще й дванадцяти годин відтоді, коли я побачив його на порозі, як він уже встиг виканючити в мене невеличку позичку. Через кілька годин він знову попросив грошей, але я відмовив. Проте і гроші, і відмову Джеймс сприймав однаково добродушно. У нього й справді була якась зовнішня величавість, яка впливала на дочку. У розмові він умів виставити себе у вигідному світлі, мав витончену зовнішність і «широку натуру». Усе це гармонійно поєднувалося між собою. Той, хто не мав з ним справи, міг у ньому легко помилитися. Я ж після двох зустрічей розкусив його остаточно. Я бачив, що він завершений егоїст, до того ж наївний, слухав його хвастливе базікання про зброю, про «бувалого солдата» і «бідного джентльмена-горянина», «про міць та силу моєї країни і друзів», як слухають базікання папуги.

Дивно, що він, здається, вірив частині своїх вигадок; але, на мою думку, він наскрізь просяк брехнею і втратив здатність відрізнити, де він бреше, а де каже правду. Знаю тільки, що хвилини смутку були в нього правдивими. Часом він був не в міру мовчазним, ніжним, відданим створінням, якого не знайдеш у цілому світі; тоді він, наче доросла дитина, тримав у своїх руках руку Катріони і благав мене нікуди не їхати, якщо у мене є хоч крихітка любові до нього, його, звичайно, я не любив, але до його дочки мав найніжніші почуття. Він настійливо благав нас розважати його розмовами, однак за наших взаємин зробити це було нелегко, і він знову брався за сумні спогади про рідний край, друзів та гельські пісні.

– Це одна з журливих пісень моєї батьківщини, – говорив він. – Ви дивуєтесь, що солдат плаче при вас, а це тільки доводить, що я вважаю вас близьким другом. Мотив цієї пісні в моїй крові, а слова йдуть од самого серця. А коли згадаю рідні червоні гори, крики диких птахів і стрімкі потоки, що мчать з гір, то й перед ворогом не посоромився б заплакати. – Потім він знову брався за пісню, перекладаючи мені зміст на англійську мову, але робив це з великими паузами і дуже незадоволено. – Тут говориться, – пояснював він, – що сонце зайшло, битва скінчилася і хоробрі воєначальники зазнали поразки, а далі – як зірки дивляться на їхню втечу в чужі країни або ж на мертвих на червоних горах; уже ніколи вони не кинуть бойовий клич і не помиють ніг у струмках долини. Коли б ви хоч трохи знали цю мову, то самі плакали б, такі зворушливі слова пісні, їх не перекладеш на англійську – це просто глум, та й годі.

Як на мене, то я в усьому цьому вбачав глум, однак визнаю, що тут було й справжнє почуття, але саме за це я найбільше ненавидів Джеймса Мора. Мене допікало до живого, коли я помічав, як Катріона вболіває за старим пройдисвітом, як вона плаче, коли бачить його сльози, бо я був певен, що добра половина його смутку породжувалася надмірною випивкою напередодні. Мені частенько хотілося позичити йому чималу суму грошей, щоб він назавжди зник з моїх очей, але тоді я міг би вже ніколи не побачити й Катріони, а цього мені не хотілося. Крім того, моє сумління не дозволяло мені викидати гроші на чоловіка, який був таким поганим батьком.