Текст книги "Катріона"

Автор книги: Роберт Льюис Стивенсон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 18 страниц)

Я сипав словами, не переводячи подиху, а коли, нарешті, зупинився, то помітив, яким пильним і збентеженим поглядом дівчина дивиться на мене.

– Гленур!? Це аппінське вбивство, – мовила вона тихо, але з помітним здивуванням.

Проводжаючи дівчину додому, я повернув назад, і тепер ми вже були майже на вершині пагорба, що височів над селом Дін. На голос Катріони я в нестямі вихопився наперед, закричав:

– Господи! Що я накоїв? – і затис скроні долонями. – Хто мене спокусив на це? Напевне, нечиста сила, і я наплів тут такого?

– Боже милостивий, що з вами?! – вигукнула дівчина.

– Я дав слово, – мовив я, – дав слово, а ось зараз порушив його. О Катріоно!

– Я питаю вас, що сталося, – наполягала вона, – хіба ви не повинні були цього говорити? Може, ви думаєте, що я без честі, здатна зрадити друга? Ось моя рука, заприсягаюся, що нікому не скажу.

– О, я знаю, ви дотримаєте слова! – випалив я. – А от я! Ще сьогодні ранком я сміливо стояв перед ними і був ладен скоріше обрати ганебну смерть на шибениці, аніж зважитися на нечесний крок, а через кілька годин у випадковій розмові порушую свої ж власні слова. Прокурор говорив: «З нашої бесіди мені стало ясно, що я можу цілком покластися на ваше чесне слово». Де воно, це слово зараз? Хто мені тепер повірить? Хіба ви повірите мені? О, до якої ганьби я докотився! Краще вже вмерти. – Усе це я сказав плаксивим голосом, проте очі були сухі.

– Мені боляче за вас, – почувся голос дівчини, – але повірте, ви надто вразливі. От ви кажете, що я не віритиму вам, а я вже у всьому звірилася на вас. Що ж до тих людей, про яких ви говорите, я й думати про них не хочу. Вони полюють на вас, заманюють у пастку, щоб знищити! Тепер не час схиляти голову. Мужайтесь! Я пишатимусь вами, як справжнім героєм, вами, майже моїм однолітком. Не варто так побиватися тільки через те, що сказали другові кілька слів, другові, який скоріше помре, ніж стане зрадником. Краще забудьмо про все це.

– Катріоно, – сказав я і подивився на неї благальними очима. – Правда? Ви ще вірите мені?

– Хіба ви не бачите моїх сліз? – відповіла вона схвильовано. – О містер Давід Бальфор! Якщо вас і повісять, я ніколи не забуду вас, постарію, а все ж пам'ятатиму. Мені здається, що в такій смерті є щось величне. Я заздритиму, що ви отак загинули.

– А може, вони все це влаштували, щоб налякати мене, як дитину, – сказав я. – Може, вони просто сміються з мене?

– Я повинна знати це, – знову заговорила дівчина. – Знати все. Однаково я вже дещо знаю, тому розповідайте.

Я сів край дороги, а дівчина примостилася поруч, і я розповів їй свою історію, яку потім описав у книзі, викинувши, звичайно, свої міркування відносно поведінки її батька.

– Так, – мовила дівчина, коли я закінчив, – ви справжній герой, а мені це ніколи і на думку не спало б. Тепер я розумію, вам загрожує небезпека. О Сімон Фрейзер! Хто б подумав, що він на таке здатний! Заради власної шкури і проклятих грошей встрявати в таку справу.

Раптом вона вигукнула якісь дивні слова своєю, зрозумілою тільки їй самій мовою – Ой. лишенько! Подивіться на сонце!

Справді, воно вже майже торкнулося вершини гори.

Дівчина запросила мене приходити до них, подала руку і пішла, лишивши мене в надзвичайно піднесеному настрої. Я не поспішав додому, боячись, що мене заарештують, а, повечерявши на заїжджому дворі, самотньо блукав майже всю ніч ячмінним полем, відчуваючи Катріону так близько, наче ніс її на руках.

Розділ восьмий
НАЙМАНИЙ ВБИВЦЯ

Другого дня, 29 серпня, я прийшов на призначене прокурором побачення в новому, тільки-но пошитому костюмі.

– А-а, – протяг Престонгрейндж, – сьогодні ви такий нарядний, у моїх дівчаток буде чудовий кавалер. Проходьте. Дуже люб'язно з вашого боку, дуже люб'язно, містер Давід. Ще не все втрачено, нам теж усміхнеться доля. Від сьогодні, сподіваюсь, вашим нещастям прийде кінець.

– Є якісь новини для мене? – мало не крикнув я.

– Перевершено всі сподівання, – почув я у відповідь. – Ваші свідчення будуть, врешті, прийняті, і ви, якщо хочете, можете їхати зі мною на суд, який відбудеться в Інверарі в четвер, 21 вересня.

Від здивування мені забракло слів.

– А поки що, – вів прокурор далі, – хоч я й не прошу вас повторити клятву, однак мушу застерегти, щоб ви тримали язик за зубами. Завтра у вас візьмуть попередні свідчення; врахуйте, чим менше буде сказано, тим краще.

– Постараюсь говорити коротко, – відповів я. – Думаю, що це я вам зобов'язаний цією ласкою. Дуже вдячний. Після того, що було вчора, мілорде, я наче знову на світ народився. Аж не віриться.

– Однак доведеться повірити, – сказав він заспокійливо. – Дуже радий, що ви вдячні мені, і, сподіваюсь, найближчим часом зробите мені послугу, – прокурор кашлянув і додав: – Навіть зараз. Справи значно перемінилися. Ваші свідчення, якими я сьогодні не турбуватиму вас, безперечно, розрядять атмосферу для всіх, хто так чи інакше зв'язаний з цією історією; мені теж буде набагато легше поговорити з вами про інше.

– Мілорде, – спинив я його, – вибачте, що перебиваю вас, але скажіть, як усе це сталося. Перепони, про які ви казали в суботу, навіть мені здалися непереборними. І ось маєш! Як усе це владналося?

– Шановний містер Давід, – сказав прокурор, – я не маю права розкривати («навіть вам», як ви висловились) того, що робить уряд; вам лишається задовольнитися простим фактом.

Говорячи зі мною, прокурор якось по-батьківськи посміхався, граючись новим пером, і мені здавалося, що в цій людині не може бути й натяку на будь-яку підступність, проте, коли він підсунув до себе аркуш паперу, вмочив у чорнило перо і знову звернувся до мене, в мою душу закралась підозра, і я інстинктивно насторожився.

– Я хотів би з'ясувати одну обставину, – почав він. – Раніш я навмисне уникав її, а зараз у цьому немає потреби. Звичайно, я не збираюся влаштовувати вам допит, його провадитиме інший; це просто моя цікавість. Ви стверджуєте, що зустріли Алана Брека на горі?

– Так, мілорде.

– Це відбулося одразу ж після вбивства?

– Авжеж.

– Ви розмовляли з ним?

– Розмовляв.

– Гадаю, ви знали його раніше? – ніби ненароком кинув прокурор.

– Не розумію, чому ви так думаєте. – Відповів я, – але факт лишається фактом, я знав його.

– Коли ви розійшлися з ним? – допитувався він далі.

– Утримуюсь з відповіддю, – сказав я, – бо таке запитання поставлять мені в суді.

– Містер Бальфор, – невгавав прокурор, – повірте, що це ніскільки вам не зашкодить. Я обіцяв врятувати вам життя і честь, а я вмію дотримувати свого слова. Вам немає потреби хвилюватись. Я бачу, вам здається, начебто ви можете захистити Алана, разом з тим ви твердите про вдячність за виявлену мною послугу, яку (примушуєте мене це сказати) я справді заслужив і неабияк. Безліч різноманітних міркувань вказують на одне й те ж; я певен, що ви могли б допомогти нам вистежити Алана, коли б тільки захотіли.

– Мілорде, – відповів я на це, – даю слово, що навіть не уявляю, де зараз Алан.

Прокурор перевів подих і знову за своє:

– А як його розшукати?

Я сидів перед ним задерев'янілий.

– Ось вона, ваша вдячність, містер Давід! – кинув мій співрозмовник, і знову запала мовчанка. Потім він підвівся. – Гм… Мені не щастить, ми з вами люди різних поглядів. Краще облишимо це; ви одержите повідомлення, де, коли і хто братиме у вас попередні свідчення. Мої дівчатка, мабуть, чекають вас. Вони ніколи мені не пробачать, що я затримую їхнього кавалера.

Нарешті мене спровадили до рук цих красунь у розкішному вбранні, які разом створювали чудовий букет.

Коли ми виходили з дверей, трапилась, здавалося б, зовсім незначна подія, але вона згодом набула неабиякого значення. Раптом я почув голосний уривистий посвист, наче якийсь умовний сигнал. Кинувши оком навколо, я помітив руду голову Нейла-Тома, сина Дункана. Він миттю зник, і мені не пощастило побачити хоч краєчок спідниці Катріони, бо, на мою думку, Нейл мав супроводжувати дівчину.

Мої супутниці повели мене по Брісто і Брунтсвільд-Лінкс, а звідти стежкою до Хоуп-Парк. То було чудове місце для відпочинку, з посипаними гравієм доріжками, з лавами і критими альтанками. За всім цим доглядав сторож.

Іти було далеченько, тому дві молодші леді манірно вдавали втомлених, що впливало на мене гнітюче; старша дивилася на мене, як на якогось дивака, і, здавалось, глумилася. Я весь час намагався втішати себе, що виглядаю набагато краще, ніж учора, але це було не так легко.

В парку я раптом опинився в товаристві восьми, а то й десяти молодих джентльменів (деякі з них були з кокардами – офіцери, більшість адвокати). Вони юрмилися навколо трьох красунь, пропонуючи один перед одним свої послуги. Мене чемно познайомили з усіма, а потім, здавалося, про мою особу одразу ж забули. Молодь у товаристві схожа на диких тварин, вона або нападає на чужинця, або ж зневажає, позабувши будь-яку чемність, ба навіть елементарну людяність. Я певен, що коли б опинився серед павіанів, то вони повелися б точнісінько так, як ця молодь. Дехто з адвокатів вирішив похизуватися своєю дотепністю, а офіцери галасом. Важко було визначити, що мені більш надокучало. Офіцери манірно торкалися рукояток шпаг, адвокати обсмикували поли курток. Я заздрив їм і ладен був виштурхати всіх із парку. Вони ж у свою чергу заздрили мені, що я прийшов у такому чудовому товаристві. Врешті мене затерли, і я плівся позаду всієї компанії, поринувши у свої невеселі думки. Та ось до мене підійшов один з офіцерів, лейтенант Гектор Дункансбі, вайлуватий і пустий горянин. Він запитав, підморгнувши, чи мене, бува, не Пальфуром звуть.

Я відповів ствердно, але не дуже люб'язно, бо в його тоні відчувалась неввічливість.

– А, Пальфур! – вигукнув офіцер, а потім кілька разів повторив: – Пальфур, Пальфур!

– Я бачу, вам не до вподоби моє ім'я, сер, – кинув я роздратовано, бо мене просто нервував цей неотесаний бовдур.

– Ні, – мовив той, – я думав…

– Не радив би вам займатися цим ділом, сер, – обірвав я його. – Не підходяще для вас зайняття.

– Чи ви коли-небудь чули, де Алан Грегор знайшов рогача? – спитав він.

Я поцікавився, що це має означати, але той, пирскаючи сміхом, відповів, що я, напевне на тому самому місці знайшов кочергу і проковтнув її.

– Краще навчіться говорити по-англійськи, а не ображати людей, – відрубав я.

Офіцер узяв мене за руку, вклонився і, підморгуючи, спокійно вивів з Хоуп-Парку. Та не встигли ми заховатися від сторонніх очей, як обличчя мого компаньйона враз змінилося.

– Ви болотяний негідник, – вигукнув він і кулаком ударив мене по зубах.

Я відплатив йому таким самим ударом, якщо не кращим. Офіцер трохи подався назад і з належною чемністю зняв переді мною капелюха.

– Досить рахувати зуби, – сказав він. – Мене, джентльмена, образили. Де ви чули, щоб королівському офіцерові насмілились говорити, що він не знає англійської мови? Ми маємо шпаги, та й Кінгс-Парк недалеко. Підете самі вперед чи показати вам дорогу?

У відповідь я теж вклонився, попросив його йти попереду, а сам пішов слідом. Дорогою він щось бурмотів собі під ніс то про англійську мову, то про королівський мундир. Усе це переконувало мене, що офіцер справді дуже ображений. Але разом з тим поведінка офіцера під час нашого знайомства зраджувала його. Було ясно, що. Його заздалегідь підготували, щоб він посварився зі мною чи то правдою, чи неправдою; ясно було й те, що мене втягнули в якусь нову витівку моїх ворогів; я добре знав свою непідготовленість до дуелі і розумів, що офіцер легко зможе вбити мене.

Коли ми опинилися в похмурому і безлюдному скелястому Кінгс-Парку, мене кілька разів спокушала думка втекти звідти, надто вже не хотілося демонструвати свого неуцтва у фехтуванні, а ще дужче не хотілося вмирати або навіть дістати рану. Однак я зрозумів, що колі! підступність моїх ворогів зайшла так далеко, то їх уже ніщо не спинить. Хоч і нелегко вмирати безславно від шпаги, але це краще, ніж теліпатися на шибениці. Крім того, я побачив, що своїми нерозважливими словами, поспішною відповіддю на удар остаточно відрізав собі шлях до відступу; навіть якщо я втечу, мій супротивник неодмінно переслідуватиме, піймає, тоді до мого нещастя прилучиться ще й ганьба. Отак, зважуючи всі «за» і «проти», я йшов за офіцером, як іде приречений за катом, втративши будь-яку надію на порятунок.

Дійшовши до того місця, де кінчалися скелі, мій супротивник повернув до галявинки, встеленої зеленим мохом, і витяг шпагу. Нашими свідками були тільки птахи. Мені не лишалося нічого іншого, як наслідувати приклад офіцера і стати в бойову позицію, намагаючись вдавати спокійного. Але, здається, приготування не задовольнили містера Дункансбі, який помітив кілька помилок у моїх рухах; він зупинився, зміряв мене пронизливим поглядом, затупцював на місці і почав загрожувати вістрям шпаги. Оскільки у Алана я ніколи не бачив таких прийомів, то, наляканий думкою про неминучу смерть, я остаточно розгубився і відчув себе безпорадним, як мале дитя, бажаючи лише одного – втекти.

– Що з вами? – вигукнув лейтенант.

Раптом, зробивши блискавичний випад, він вибив у мене з рук шпагу, і та залетіла далеко в очерет.

Двічі він повторив подібний маневр, і коли я втретє приніс свою знеславлену зброю, то побачив, що він засунув свою шпагу в піхви і, заклавши руку за борт мундира, чекає мене з сердитим виразом обличчя.

– Будь я проклятий, коли хоч пальцем торкнуся вас! – вигукнув офіцер і з досадою запитав, яке я мав право виходити на дуель з джентльменом, коли не вмію відрізнити вістря шпаги від рукоятки.

Я відповів, що це недолік мого виховання, і в свою чергу запитав, чи віддає він мені належне, що я не боягуз, бо прийняв його виклик і до деякої міри задовольнив його.

– Так, це правда, – визнав він. – Мені самому не бракує сміливості і відваги, я хоробрий, як лев, але отак стояти, як ви, нічого не тямлячи у фехтуванні! Так поводитись на дуелі! Ні, буду відвертим, на такі вчинки я нездатний. Шкода, дуже шкода, що я вас ударив, хоч мушу визнати, ваш удар був дужчий. У мене ще й досі в голові гуде. Коли б я знав раніше, як виглядатиме все це, то нізащо не встряв би в таку історію.

– Добре сказано, – підхопив я, – сподіваюся, що вдруге ви не будете іграшкою в руках моїх заклятих ворогів.

– Авжеж, не буду, Пальфур, – мовив він. – Я думаю, що зі мною теж повелися нечесно; це все одно, що примушувати битися з старою жінкою або з малою дитиною. Так і скажу хазяїнові і викличу його самого, їй-богу, викличу!

– Коли б ви тільки знали, чого ворогує зі мною містер Сімон, – почав я, – то обурилися б ще більше за те, що вас втягують у такі справи.

Офіцер заприсягся, ніби вірить у те, що всі Ловати зліплені самим чортом з одного тіста: потім квапливо потис мені руку і сказав, що я врешті непоганий хлопець, тільки дуже шкода: виховання моє надто занедбане, але він обіцяє, коли в нього буде час, взятися за мене.

– Ви й зараз могли б зробити мені послугу кращу за ту, яку щойно обіцяли, – натякнув я і на питання, в чому вона полягає, додав: – Піти зі мною до одного з моїх ворогів і засвідчити, як я тримався сьогодні. Це буде справжня послуга, – вів я далі. – Хоч містер Сімон на перший раз підіслав на мене люб'язного супротивника, однак у голові в нього засіла думка вбити мене. Після вас буде другий, потім третій. Ви самі пересвідчились, як я володію холодною зброєю, і можете уявити собі, який буде кінець.

– Мені це теж не сподобалося б, коли б я був такий недотепа, як ви! – вигукнув офіцер. – Однак я допоможу вам, Пальфур. Ведіть.

Якщо, йдучи в цей клятий парк, я ледве тяг ноги, то звідти я не йшов, а наче летів, а в моїй голові снувалася старовинна пісня «І подалася геть з косою гострою своєю смерть». Пригадую, як тоді мене мучила спрага і якою смачною була вода в криниці Святої Маргарита. Ми перетнули дворик біля церкви і, спустившись нижче, опинилися перед самісіньким порогом будинку Престонгрейнджа, докладно обмірковуючи дорогою подробиці нашої поведінки у прокурора. Лакей сказав, що господар вдома, але дуже зайнятий з іншими джентльменами секретними справами і нікого не приймає.

– Я на три хвилинки, і моя справа невідкладна, – сказав я. – Можете доповісти, що секретів у мене немає і я навіть радий, якщо будуть свідки.

Лакей неохоче пішов доповідати, а ми хоробро рушили слідом за ним до передпокою, де мій слух уловив кілька приглушених голосів, що долинали з сусідньої кімнати. Безсумнівно, там засідали троє – Престонгрейндж, Сімон Фрейзер та містер Ерскін, перзький шериф. Вони зібралися, щоб разом обговорити справу аппінського вбивства, тому моя поява трохи збентежила їх, однак вони вирішили прийняти мене.

– Не розумію, містер Бальфор, що привело вас сюди знову? Хто це з вами? – звернувся до мене Престонгрейндж.

Фрейзер мовчки втупився в стіл перед собою.

– Він прийшов сюди, щоб посвідчити на мою користь, мілорде; прошу вас вислухати його, – сказав я і повернувся до Дункансбі.

– Мушу вам доповісти, – мовив лейтенант, – що я сьогодні бився на дуелі з Пальфуром в Ханерс-Позі і зараз вельми шкодую, що так усе вийшло; запевняю вас, панове, що Пальфур поводився, як справжній джентльмен, і я його дуже поважаю.

– Дякую за правдиве свідчення, – сказав я.

По цьому Дункансбі вклонився присутнім і вийшов з кімнати, як ми домовились.

– Чому про все це доповідають мені? – дивувався Престонгрейндж.

– Поясню у двох словах, мілорде, – почав я. – Я привів цього джентльмена, королівського офіцера, щоб підтримати свою честь. Тепер, гадаю, мета досягнута, і до певного дня – ви добре знаєте, якого саме – не варто насилати на мене інших офіцерів. Я не згоджуюсь пробиватися крізь увесь гарнізон замка.

Жили на скронях у Престонгрейнджа набрякли, і він гнівно зиркнув на мене.

– Я певен, що сам біс кинув мені цього хлопчиська під ноги! – вигукнув він і звернувся до сусіди сердитим тоном: – Це ваша витівка, Сімоне. Відчувається справа ваших рук, і, дозволю сказати, сер, мені це не подобається. Нечесно, домовившись зі мною про одне, поза моєю спиною потайки вдаватися до іншого засобу. Ви повелися зі мною вкрай негідно. Примушувати мене посилати туди цього хлопчиська з моїми дочками! Тому, що я натякнув… Тьху, сер, яка гидота! Не ганьбили б інших.

Сімон страшенно зблід, а потім вибухнув:

– Не буду більше м'ячем між вами та герцогом. Або доходьте згоди, або сваріться, але вирішуйте все між собою, а я далі не хочу бути у вас попихачем, не хочу виконувати ваших примхливих вказівок, не хочу вислуховувати напучень одного й другого. О, якби я висловив вам свою думку про вашу хеноварську справу, то у вас голова б запаморочилась.

Шериф Ерскін, що весь час стримувався і не втручався, спокійно зауважив:

– Панове, на мою думку, нам слід сказати містеру Бальфору, що він довів свою мужність та хоробрість і зараз може спати спокійно. До того дня, на який він так чемно натякнув, вони не будуть більше випробовуватись.

Витримка шерифа остудила запал його колег, і ті з удаваною чемністю поквапилися спровадити мене геть.

Розділ дев'ятий
СТАНОВИЩЕ УСКЛАДНЮЄТЬСЯ

Виходячи того дня від Престонгрейнджа, я вперше розгнівався. Прокурор поглумився наді мною. З його власних слів я зрозумів, що не тільки Сімон, який замахувався на моє життя руками офіцера-горянина, а й він сам, обіцяючи взяти до уваги мої свідчення і зберегти мою честь, здійснював проти мене якийсь план. Я підрахував своїх ворогів – Престонгрейндж, якого підтримує вся королівська влада; герцог і вся підлегла йому західна частина гірської Шотландії; Ловат, що всіма силами допомагає їм, має неабиякий вплив на півночі і верховодить цілим кланом якобітських шпигунів та найманців. А пригадавши Джеймса Мора та руду голову Нейла, сина Дункана, я подумав, що у змові, можливо, діє ще й четверта сила: залишки відчайдушного клану Роб-Роя. Отже, мені потрібен був сильний друг або розумний порадник. У країні, напевне, знайшлося б чимало здатних підтримати мене людей, інакше Ловат, герцог та Престонгрейндж не вдавалися б до різних засобів позбутися мене. Коли мені спадало на думку, що можна отак випадково пройти по вулиці повз свого можливого захисника і навіть не знати про це, я просто шаленів.

Саме в цю мить (наче у відповідь на мої думки) якийсь джентльмен і справді, проходячи зовсім поруч, штовхнув мене ліктем, значуще подивився і звернув у провулок. Краєчком ока я встиг помітити, що це був Стюарт – стряпчий. Благословляючи свою щасливу долю, я крутнувся на місці і пішов слідом за ним. Тільки-но я звернув у провулок, як побачив, що Стюарт стоїть біля сходів. Він подав мені знак і щез. Я пішов слідом. Па сьомому поверсі стряпчий зупинився біля дверей. Ми ввійшли в квартиру, і Стюарт одразу ж замкнув двері.

Виявилося, що квартира була порожня. Ніде ніяких меблів, власне, то була одна з тих квартир, яку Стюартові доручили здати в оренду.

– Що ж, доведеться сидіти на підлозі, – сказав мін супутник, – проте ми тут у цілковитій безпеці, а я так хотів побачити вас, містер Бальфор.

– Як Алан? – спитав я.

– Чудово. Енді завтра, тобто в середу, забирає його з Джіланських пісків, йому дуже хотілося попрощатися з вами, але, на мій погляд, за обставин, які склалися, вам краще бути далі один від одного. Зараз же поговоримо про головне. Як ваші справи?

– Начебто гаразд, – відповів я. – Сьогодні сказали, що мої свідчення взято до уваги і я поїду в Інверарі з прокурором.

– Ну, я цьому ніколи не повірю! – вигукнув Стюарт.

– Мені й самому не віриться, – признався я, – але дуже хотілося б почути ваші міркування.

– Гаразд. Буду відвертим. Я просто божеволію від обурення. Коли б дотягнутися бодай однією рукою до їхнього. уряду, я зірвав би його, як гниле яблуко. Обов'язок адвоката Аппіна та Джеймса Гленського захищати життя свого родича. Послухайте, як складаються справи, а висновки робіть самі. Перше, чого вони хочуть, – це позбутися Алана, бо не можна притягати Джеймса до відповідальності за співучасть, поки не притягли Алана як головного злочинця. Так вимагає закон, не поставите ж воза попереду коня.

– Як же можна притягнути Алана до відповідальності, не спіймавши його? – здивувався я.

– Можна уникнути арешту. Це теж передбачено законом, – пояснив Стюарт. – Було б зручно, коли б зникнення одного злочинця надавало можливість другому ухилитися од відповідальності. Щоб такого не сталося, насамперед викликають головного злочинця і в разі неявки судять його заочно. Виклик оголошується у чотирьох місцях – на місці постійного проживання обвинуваченого, там, де він прожив не менше сорока діб, у головному місті графства, де він мешкає, і нарешті (якщо є підстави вважати, що він збирається виїхати з Шотландії) на едінбурзькому перехресті (на дамбі та березі Лейза) протягом шістдесяти днів. Мета останнього заходу зрозуміла: відпливаючі кораблі за цей час матимуть змогу повідомити про виклик, і він не буде звичайною формальністю. Тепер повернімося знову до Алана. Я ніколи не чув, щоб у нього було постійне житло, і якби хтось показав мені, де прожив Алан сорок днів на одному місці (звичайно, після сорок п'ятого року), то я подякував би йому. Немає такого графства, де б він перебував більш-менш постійно, якщо в нього взагалі є домівка, в чому я сумніваюся, напевне, тільки в полку, у Франції. І коли він ще не виїхав з Шотландії (ми це знаємо, а вони догадуються), то навіть дурню зрозуміло, що намагатиметься зробити це. Де ж тоді і як оголошувати виклик? Я питаю у вас, не юриста.

– Ви самі вже відповіли, – сказав я. – Тут, на перехресті, на дамбі та на березі Лейза, протягом шістдесяти діб.

– Та ви кращий юрист, ніж Престонгрейндж! – вигукнув Стюарт. – Той лише раз викликав Алана двадцять п'ятого, в той день, коли ми вперше зустрілися. Тільки раз, і все. І де? На перехресті в Інверарі, головному місті Кемпбеллів! Скажу вам по секрету, містер Бальфор, вони його не шукають.

– Не шукають? – здивувався я. – Що ви хочете цим сказати?

– Так мені здається, – сказав він. – Навіть, як підказує мій малий досвід, не хочуть його знайти. Бояться, що Алан зможе на свій захист висунути солідні докази, і тоді Джеймс, на якого вони гострять зуби, викрутиться. Ви бачите самі, що це звичайна змова.

– І все ж Престонгрейндж наполегливо розпитував про Алана, – сказав я Стюарту. – Але, пригадую, інтерес його чомусь швидко згас.

– Ага! – вигукнув стряпчий. – Бачите! Я можу помилятися, зрештою, це мої власні здогади, тому краще звернімося до фактів. До мене дійшли чутки, що Джеймса і свідків – так, так, не дивуйтеся, містер Бальфор, саме свідків! – кинуто в підземелля військової тюрми форту Вілліам; до них нікого не впускають, їм не дозволяють навіть писати. Чули ви коли-небудь щось подібне? Запевняю вас, жоден навіть найстаріший і найнікчемніший з Стюартів не глумився отак над законом. В акті парламенту 1700 року чорним по білому написано відносно незаконних ув'язнень. Почувши про таку несправедливість, я одразу ж надіслав скаргу на ім'я лорда-секретаря суду. Сьогодні одержав відповідь. І що б ви думали? Не відповідь, а глум над правосуддям.

З цими словами він всунув мені в руку отой солоденький, вкрай лицемірний папірець, який згодом було видано у формі памфлету «Стороннього» на користь (як зазначалось у заголовку) бідолашної вдови та п'ятьох дітей Джеймса.

– Дивіться, – сказав Стюарт, – він не наважився відмовити мені в зустрічі з клієнтом, а тому радить старшому офіцерові по нагляду впустити мене. Чуєте, радить! Лорд-секретар суду Шотландії радить! Хіба не видно, куди він хилить? Сподівається, що старший офіцер або надто дурний, або надміру розумний і не послухає поради. Тоді мені довелося б знову повертатися з форту Вілліам сюди, а тут знайшовся б новий привід для затримки, поки я діставав би дозвіл. Тим часом вони виправдали б офіцера, як людину військову, котра, мовляв, зовсім не знає законів – чув цю пісню! Дійшли б до того, що ганяли б мене тричі, а то й більше. Власне я ні разу не встиг би зустрітися з своїм клієнтом, як почався б суд. Хіба це не змова?

– Схоже на те, – ствердив я.

– Зараз доведу вам, – почав він знову. – Ув'язнити Джеймса вони мають право, а от заборонити мені відвідати його – ні. Так само немає у них права затримувати свідків. Свідки повинні бути такими ж вільними, як і лорд-секретар суду! Ось читайте: «Що ж до всього іншого відмовляємося давати будь-які вказівки наглядачам тюрем, бо їм не можна закинути ніяких протизаконних дій». Ніяких протизаконних дій, сер! Навіщо ж тоді акт 1700 року? Серце не витримує такого глуму над законом, містер Бальфор, а в грудях справжня пожежа.

– Звичайною англійською мовою ці слова означають, – зауважив я, – що свідки й надалі лишатимуться в тюрмі, і ви їх не побачите.

– Виходить, мені не дозволять бачити їх аж до Інверарі, де відбуватиметься суд! – вигукнув він. – Потім я вислухаю слова Престонгрейнджа про те, яку велику відповідальність покладено на нього і якими необмеженими правами користується захист. Але я перехитрю їх, містер Давід. Я перехоплю свідків дорогою і спробую добути хоч крихту справедливості від того військового, який «зовсім не знає законів». Він супроводжуватиме їх на суд.

– Після цього мене вже ніщо не здивує в цій справі, – зауважив я.

– А я здивую! – вигукнув Стюарт. – Бачите ось це? – І він подав мені аркуш, на якому ще не зовсім висохла фарба друку. – Подивіться на цю фальшивку, на список свідків, підписаний Престонгрейнджем, імені Бальфора там не знайдете. Та справа не в цьому. Хто, на вашу думку, платив за друк?

– Напевне, сам король Георг, – відповів я.

– Уявіть собі, що платив я! – вигукнув Стюарт. – Фальшивка друкувалася ними і для них – для Грантів, Ерскінів і нічного злодюги Сімона Фрейзера. Хіба міг я одержати примірник? Не міг. Мені довелося б наосліп будувати свій захист, вперше слухаючи обвинувачення в суді разом з присяжними.

– А хіба це не протизаконно? – поцікавився я.

– Не буду стверджувати, – відповів він. – Ця послуга така звичайна, що закон ніколи не цікавився подібними питаннями. Дивні діла твої, господи! У друкарню Флемінга заходить стороння людина, бачить коректуру на підлозі, підбирає її і приносить мені. Виявляється, що це й був той злощасний список, я взяв його й надрукував за рахунок захисту – sumptibus moesti rei. Ви чули що-небудь подібне? Тепер матеріали доступні кожному, великий секрет став відомим. Як ви думаєте, могла мені сподобатися їхня поведінка? На моїй же совісті життя мого родича!

– По правді сказати, не дуже, – відповів я.

– Тепер ви самі бачите, як повертаються справи, – підсумував Стюарт. – Ось чому, коли ви кажете, що вам дозволять свідчити на суді, я сміюся вам просто в обличчя.

Настала моя черга. Я стисло розповів усе – про погрози й пропозиції містера Сімона, про найманого вбивцю і про те, що відбулося потім у Престонгрейнджа. Про свою першу розмову у прокурора, згідно з моєю обіцянкою, я змовчав, та, власне, розповідати про неї й не було потреби.

Поки я говорив, Стюарт весь час кивав головою, наче механічна іграшка, але тільки-но стих мій голос, він одразу ж з помітним притиском висловив свою думку двома словами:

– Негайно щезніть!

– Не розумію вас, – сказав я.

– Можу пояснити, – кинув Стюарт. – На мій погляд, вам неодмінно треба зникнути. Тільки не думайте заперечувати. Прокурор, у якого ще лишається крихта совісті, вирвав вашу душу з рук Сімона та герцога. Він відмовився віддати вас до суду і не захотів убивати. Ось причина, чому між ними немає згоди; Сімон та герцог не можуть бути вірними ні другові, ні ворогові. Отож, вас не судитимуть і не вб'ють, але вас можуть викрасти і вивезти, як леді Грейндж. Закладаюся на що завгодно, що саме в цьому полягає їхній підступний план.

– Це наводить мене на думку… – почав я і розповів про свист, який почув, та про рудоголового служника Нейла.

– Де Джеймс Мор, там завжди якесь шахрайство, і ніколи не сумнівайтеся в цьому, – промовив Стюарт. – Батько його, щоправда, був не такий уже й лихий чоловік, хоча він не поважав законів і не був другом нашій родині, так що мені немає потреби захищати його. Що ж до Джеймса, то це телепень і негідник. А поява отого рудоголового мало тішить мене, так само, як і вас. Щось тут підозріле. Тхне недобрим. Старий Ловат встругнув штуку з леді Грейндж, а коли молодший займеться вами, то це відповідатиме сімейним традиціям. За що ув'язнено Джеймса Мора? За такий же злочин, за викрадення. Його люди набили на цьому руку. Він передасть їх у розпорядження Сімона, і незабаром ми почуємо, що Джеймса звільнено або він утік; ви ж на той час будете в Бенбекулі або Епплкроссі.

– Ви намалювали невтішну картину, – зітхнув я.