Текст книги "Катріона"

Автор книги: Роберт Льюис Стивенсон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 18 страниц)

Але й той один погляд, який я зважився кинути на Катріону, звеличив мене у власних очах, і я відчув себе вільніше в товаристві цих молоденьких дівчат. Так, вони, безперечно, вродливі, але й Катріона не поступалася красою. Вона вся світилася, сяяла щирим світлом, зогрівала, наче вогонь. Якщо ці дівчата пригнічували мене, то Катріона підносила, звеличувала. Я згадав, як легко було з нею розмовляти, і подумав, що коли в мене не клеїлася розмова з молоденькими вродливими леді, то в цьому, мабуть, вони винні самі. Зніяковілість моя почала зникати, до неї поступово примішувався веселий настрій, і, коли тітка посміхнулася Мені, відірвавшись на мить од плетива, а сестри обступили мене, як дитину (на обличчях дівчат було написано, що це робиться з батьківського наказу), я відчув, що теж здатний посміхатись.

Невдовзі повернувся батько, такий же бадьорий, жвавий і говіркий.

– Ну, дівчатка, – почав він, – мушу забрати від вас містера Бальфора, але сподіваюся, що ви умовили його приходити до нас. Я завжди буду радий бачити його.

Кожна з доньок сказала мені кілька приємних слів, і я пішов слідом за прокурором.

Якщо знайомство з родиною прокурора мало на меті послабити мій опір, то з цього нічого не вийшло. Не такий уже я й дурень, щоб не розуміти, як погано зіграв свою роль; не встиг я переступити поріг, як дівчата, мабуть, з полегкістю позіхнули. Я був певен, що вже показав, як мало в мені люб'язності й витонченості, і тепер прагнув показати, що вмію бути впертим і небезпечним.

Бажання мої незабаром здійснилися. Прокурор підготував для мене сцену, з якої я зробив відповідні висновки.

Розділ шостий
КОЛИШНІЙ ЛОРД ЛОВАТ

В кабінеті Престонгрейнджа нас ждав чоловік, який одразу ж викликав у мене огиду, мов тхір або кліщ. Він був відразливий, але мав вигляд джентльмена; незважаючи на спокійні манери, він бував різким і спалахував, як той сірник, його кволий голосок, залежно від бажання, звучав то вкрадливо, то погрозливо.

Прокурор дружньо й невимушено познайомив нас.

– Фрейзер, – сказав він, – ось той самий містер Бальфор, про якого ми говорили. Містер Давід, це містер Сімон Фрейзер, його раніше називали інакше, але це давня історія. Містер Фрейзер має до вас доручення.

По цьому прокурор одійшов до полиці з книжками в найдальшому кутку і вдав, що шукає довідку.

Отже, мене залишили віч-на-віч з чоловіком, якого я зовсім не сподівався побачити. Форма знайомства не лишала жодного сумніву, Це міг бути не хто інший, як позбавлений прав власник Ловата і ватажок великого клану Фрейзерів.

Я знав, що колись він очолював повстання свого клану, що його батька – мого лерда, сірого гірського лиса, страчено на пласі за участь у повстанні; землі цієї родини конфісковані, а членів її позбавлено дворянських привілей. Важко було уявити, які справи могли привести Фрейзера в будинок Гранта. Не міг же я догадатися, що він тепер на службі в суді, зрікся своїх переконань і завдяки плазуванню перед урядом став помічником генерального прокурора в справі про аппінське вбивство.

– Ну, містер Бальфор, – заговорив Фрейзер, – що це я чую про вас?

– Не знаю, що ви маєте на увазі, – відповів я. – Коли ж ви говорите на підставі слів прокурора, то йому добре відомі мої погляди.

– Мушу вам сказати, що я теж беру участь в аппінській справі, – вів він далі. – Виступатиму помічником Престонгрейнджа. Ознайомившись з вашими попередніми свідченнями, я можу запевнити вас, що ваші переконання помилкові. Провина Брека незаперечна, а ваших власних свідчень, де ви стверджуєте, що бачили його на пагорбі саме в час вбивства, вистачить, щоб його повісили.

– Нелегка справа повісити людину, яку ще не спіймано, – зауважив я. – Усе ж інше я охоче залишаю на ваш розсуд.

– Герцога вже поінформовано, – говорив Фрейзер. – Я щойно повернувся від його світлості, він висловився переді мною відверто, як і годиться сановній особі. Згадував ваше ім'я, містер Бальфор, і заздалегідь подякував вам, сподіваючись, що ви підете за тими, хто краще вас розуміє ваші власні інтереси й інтереси країни. Подяка в устах його світлості не порожній звук – experto crede. Ви, очевидно, чули дещо про мене і мій клан, про гідний зневаги приклад і безславну смерть мого батька, не кажучи вже про мої власні помилки. Тепер я помирився з шановним герцогом, він заступився за мене. Так що на цей час, як то кажуть, я на коні і в якійсь мірі поділяю обов'язки Престонгрейнджа щодо переслідування ворогів короля Георга і помсти за обурливу й відверту образу його величності.

– Безсумнівно, почесна посада для сина вашого батька, – кинув я.

Він спохмурнів і повів бровою.

– Бачу, ви схильні до іронії. Але обов'язок вимагає від мене бути тут, я чесно виконую доручення, і даремно ви намагаєтеся збити мене. Дозвольте зауважити, юначе, що людині з вашим розумом, самолюбством і гордощами добрий поштовх з самого початку важитиме набагато більше, ніж десять років найважчої роботи. Цей поштовх зараз у ваших власних руках, отож вибирайте, чим би ви хотіли зайнятися, і його світлість, герцог, подбає про вас, як рідний батько.

– Боюсь, з мене вийде неслухняний син, – заперечив я.

– Невже ви серйозно думаєте, що весь державний лад затремтить і повалиться через якогось невихованого, норовистого хлопчака?! – вигукнув Фрейзер. – У житті все побудовано на випробуванні; хто хоче забезпечити собі майбутнє, повинен і сам походити в упряжці. Ось я, наприклад. Думаєте, я з власної волі встряв у цю сумнівну справу і зараз переслідую людину, з якою колись разом боровся? Для мене не лишилось іншого вибору.

– На мою думку, сер, ви самі позбавили себе вибору ще тоді, коли брали участь у тому повстанні, – зауважив я. – Моя справа, на щастя, зовсім іншого характеру; я людина чесна і можу сміливо подивитися в очі герцогу, а то й самому королю Георгу.

– Чи багато правди в цих словах? – мовив він. – Запевняю вас, ви самі себе обманюєте. Престонгрейндж досі був настільки люб'язний (він сам мені про це казав), що не спростовував ваших доказів, але ви не повинні тішити себе думкою, що їх приймають на віру і вони не викликають сумнівів. Ви твердите, що невинні, наче ягня, а воно не так, любий сер; факти доводять протилежне.

– Цікаво, які це факти? – кинув я.

– Свідчення Мунго Кемпбелла, ваша втеча після вбивства і те, що ви так довго переховувалися, чоловіче добрий! – вигукнув містер Сімон. – Хіба це не докази?! їх вистачить, щоб повісити самого янгола, а не тільки Давіда Бальфора! Я буду на суді, і голос мій прозвучить твердо. Я говоритиму тоді не так, як сьогодні. Коли мої слова не подобаються вам зараз, то що ви тоді заспіваєте! Ага! Зблідли! – розходився Сімон Фрейзер. – Я таки добрав ключі до вашого безсоромного серця. Ви зблідли, ваші очі блукають, містер Давід! Що? Побачили могилу й шибеницю значно ближче, ніж уявляли?

– Я взагалі не міцного гарту, – відповів я. – Та це, на мою думку, не така вже й ганьба. Ганьба… – вів я далі.

– Ганьба чекає вас на шибениці, – не стримався він.

– О, там я зрівняюся з лердом, вашим батьком, – поглумився я.

– Не зовсім так! – все більше запалювався містер Ловат. – Ви ще не все зрозуміли. Мій батько постраждав за велику справу, за те, що втрутився в життя королів. А що ви? Вас повісять за брудне вбивство заради нещасних грошей. На вас було покладено завдання затримати бідолаху зрадливою розмовою. А хто ваші співучасники? Жалюгідна зграя горян-обідранців. Усе це можна довести, вельмишановний містер Бальфор. Не тільки можна, а й неодмінно буде доведено, повірте мені, людині, причетній до цього. Буде доведено, що вас підкупили на злочин. Навіть зараз бачу цікавий вираз облич присутніх у залі суду, коли я викладатиму свої докази. Ні в кого не лишиться сумніву, що ви, юнак з освітою, дали себе підкупити на цей страшний злочин, спокусившись на подертий піджак, пляшку пійла горян, три шилінги і п'ять з половиною пенсів мідяків.

В його словах крилась деяка правда, і мене наче хтось ударив обухом по голові: подертий піджак, пляшка горілки і згадані гроші – це майже все, що ми мали з Аланом, коли виходили з Аухарна. Ясно, що хтось з людей Джеймса вибовкав про це у в'язниці.

– Бачите, я знаю більше, ніж ви уявляли собі, – переможно зауважив Фрейзер. – Нам небагато треба, щоб справа повернулася так, як оце я кажу. Ви, любий містер Давід, не повинні тішитись оманою, що уряд Великобританії та Ірландії не матиме належних доказів. У нас у в'язниці є люди, які за нашою або, коли хочете, за моєю вказівкою заприсягнуться в чому завгодно. Зараз, сподіваюся, ви можете собі уявити, якою безславною буде ваша смерть, коли ви її оберете. По один бік – життя, вино, жінки і герцог до ваших послуг; по другий – мотузок на шиї, шибениця та ганебна, принизлива історія підкупного вбивці для ваших нащадків. Погляньте-но сюди! – вигукнув він грізним голосом. – На цей папірець, що я витягаю з кишені! Бачите прізвище? Це ваше, любий містер Давід. Дивіться, ще не висохло чорнило. Ви догадуєтесь, що це за папірець? Ордер на ваш арешт, і варто мені тільки торкнути цього дзвоника на поясі, як наказ буде негайно виконано. А коли цей папірець заведе вас в Толь-бут, тоді хіба що сам бог помилує на тому світі.

Не приховую, така підступність нагнала на мене страху, і я занепав духом перед лицем близької і ганебної смерті. Містер Сімон радів, як переможець, помітивши, що я змінився на лиці; не сумніваюся, що я стояв білий, як полотно моєї сорочки, голос мій тремтів.

– У цій кімнаті присутній джентльмен! – вигукнув я. – Звертаюсь до нього, віддаю в його руки своє життя і честь.

Престонгрейндж різко захлопнув книжку і сказав:

– Я, здається, попереджав, Сімон, що у вас нічого не вийде. Ви використали в цій грі все, що могли, але програли. Містер Давід, – вів він далі, – я радий за вас, ви з честю пройшли крізь таке випробування. У цій справі вам може здатись не все зрозумілим, але де в чому ви допомогли мені самому. Якби моєму колезі пощастило домогтися більшого, ніж мені учора, то склалося б враження, що він набагато краще розуміється на людях і що з нас двох хтось сидить не на своєму кріслі. Мені добре відомо, що наш друг Сімон – честолюбець, – сказав він, злегенька поляскуючи Фрейзера по плечу. – Щодо цієї комедії, то з нею покінчено; мої симпатії на вашому боці, і, хоч які будуть наслідки цієї нещасної справи, я вважатиму за свій обов'язок простежити, щоб з вами повелися милостиво.

Так, це були хороші слова. До того ж я помітив, що між моїми супротивниками немає доброзичливості та згоди, між ними навіть якісь нещирі відносини. Проте у мене не виникло сумніву, що ця зустріч була заздалегідь підготовлена, а можливо, навіть заздалегідь розіграна за згодою обох: було ясно, що мої супротивники серйозно сподівалися вплинути на мене усіма методами. Тепер, коли переслідування та погрози виявилися марними, мене не могли не цікавити їхні дальші наміри. В очах у мене відбилося занепокоєння, коліна тремтіли від страху, який щойно довелось пережити. Затинаючись, я ледве спромігся промимрити кілька слів:

– Віддаю життя і честь у ваші руки.

– В такому разі, – сказав Престонгрейндж, – спробуємо врятувати їх. А тим часом давайте повернемося до пристойніших методів. Ви не повинні гніватися на мого друга, містера Сімона, який діяв відповідно до вказівок. Якщо ж у вас зародилася неприязнь і до мене, адже я був тут і нібито підтримував усе це, то прошу не поширювати свого гніву на ні в чому не повинних членів моєї родини. Вони такі раді бачити вас, і дуже не хотілося б, щоб молодь зневірилась у своїх сподіваннях. Завтра вони збираються в Хоуп-Парк. Добре було б і вам піти туди, але раніше зайдіть до мене. Можливо, мені треба буде дещо сказати вам наодинці, потім я відпущу вас, і ви підете з моїми дівчатками. Зараз же повторіть свою обіцянку зберігати нашу розмову в таємниці.

Мені краще було б зразу відмовитись, але, кажучи правду, я не міг тоді розважливо мислити; тому я зробив так, як мені веліли, і не пам'ятаю, як ми розпрощалися. Коли за мною зачинилися двері і я знову опинився на вулиці, я невимовно зрадів нагоді притулитися до стіни і витерти обличчя. Страхітлива поява містера Сімона настирливо свердлила мій мозок, як часом у наших вухах ще довго дзвенить несподівано почутий акорд. У пам'яті одна за одною зринали розповіді про його батька, про його особисту підступність та одвічну зрадливість, зринали і змішувались з усім тим, що я тільки що пережив сам. Я весь тремтів од обурення, коли пригадував підлу вигадку цього чоловіка, щоб зганьбити мою честь. Моє становище мало чим відрізнялося од становища тих людей, яких уже повісили біля Лейз Уока. Звичайно, пограбування дитини двома дорослими чоловіками – підлий вчинок, але й моя власна справа, як її збирався подати на суді Сімон Фрейзер, не краща і не поступалася своєю ганебністю та підлістю.

Мене повернули до дійсності голоси двох слуг Престонгрейнджа, що розмовляли на порозі.

– Оцю записку, – сказав один з них, – якнайскоріше віднеси капітанові.

– Що, знову треба привести розбійника? – поцікавився другий.

– Здається, так, – почулася відповідь. – Він потрібен прокуророві і Сімону.

– Скидається на те, що Престонгрейндж з глузду з'їхав, – зауважив другий. – Мабуть, скоро почне класти цього Мора до себе в ліжко.

– Це справи не нашого розуму, – застеріг перший.

Слуги розійшлися. Один поспішив виконувати доручення, другий повернувся в дім.

Такий стан речей не віщував для мене нічого доброго. Не встиг я вийти, як уже посилають по Джеймса Мора. Це, мабуть, на нього натякав містер Сімон, коли хвалився, що має у в'язниці людей, які ладні рятувати своє життя будь-якими засобами. Від згадки про Катріону на моїй голові піднялося волосся і до лиця густо прилила кров. Бідолашна дівчина! Її батька засуджено до страти за вчинок, якому не знайдеш виправдання. Та найжахливіше те, що він, як здавалося, ладен був рятувати свою шкіру найпідлішим злочином убив-ці-боягуза фальшивою клятвою, і на завершення всіх нещасть своєю жертвою обрав мене.

Я раптом пішов швидше, відчуваючи потребу рухатися, дихати чистим повітрям, бачити навколо необмежений простір.

Розділ сьомий
Я ПОРУШУЮ ОБІЦЯНКУ

Мушу визнати, що я незчувся, як вийшов на Ленг-Дайкс – звичайну польову дорогу, що підходить до міста з півночі. Звідси я міг бачити всю панораму міста; воно простяглося вздовж затоки темною смугою шпилів та гостроверхих будівель, над якими курилися димки, а над усім цим височів на скелі замок.

Душу мою раптом огорнув смуток. Як я вже казав раніше, за свій недовгий вік мені не раз випадало зустрічатися віч-на-віч з небезпекою, однак те, з чим довелося мати справу сьогодні ранком, серед так званої безпеки міста, набагато перевершувало пережите досі. Я з честю вистояв у боротьбі з небезпекою невільництва, пережив загибель корабля, загрозу загинути від шпаги або кулі, але те, що вчувалося у різкому голосі і відбивалося на не в міру м'ясистому обличчі Сімона (точніше лорда Ловата), остаточно паралізувало мої сили й волю.

Я сів на березі озера, де розрісся очерет, зачерпнув води у пригорщі і змочив скроні. О, коли б я тільки міг хоч трохи приборкати властиве мені почуття власної гідності, то неодмінно подався б геть, облишивши свої безглузді наміри. Проте (звіть це виявом мужності чи боягузтва, а на мою думку – і те й друге) я був певен, що відступати вже пізно, адже ранком я зустрічався з цими людьми, то не злякаюсь їх і в майбутньому. Хай буде що буде, я не відступлюся од своїх слів.

Усвідомлення власної непохитності трохи піднесло мій настрій, але ненадовго. На серце ніби хтось поклав шматочок криги; здавалося, що життя лягло непомірним тягарем на мої плечі. Найбільше було шкода дві людські душі. Однією був я сам, що заблукав усіма забутий серед численних страшних небезпек, другою – дівчина, дочка Джеймса Мора. Її я бачив лише раз, але й того було досить, щоб мати про неї свою власну думку. Я вважав, що у цієї дівчини розвинене непомірно високе почуття власної гідності, властиве хіба що чоловікам, і що вона скоріше загине, ніж знесе безчестя; водночас я майже був певен, що в цю хвилину її батько виторговує своє підле життя ціною мого. В думках я поєднував свою долю з долею дівчини. І відчув, як доля немов зблизила нас: мене і дочку мого найзапеклішого ворога, ба, навіть вбивці. Раптом мені здалося жорстокою несправедливістю терпіти весь час знущання і переслідування через чужі справи і не зазнати самому ніколи ні втіхи, ні радості. Щоправда я був не голодний і завжди мав місце для відпочинку, коли цьому не заважали які-небудь обставини, але в іншому моє багатство не давало мені ніяких переваг. Якщо мені судилося бути повішеним, то жити лишилося вже недовго; коли ж пощастить виплутатися з цього нещастя, життя може бути довгим і нудним. Перед моїми очима чітко постало її обличчя таким, як я бачив дівчину з перший раз, – з напіввідкритим ротом. Серце чомусь завмерло, а ноги рішуче підхопились і самі понесли мене дорогою в Дін. «Якщо мене завтра повісять (на ніч неодмінно посадять у в'язницю), то ще хоч раз побачу Катріону і поговорю з нею», – вирішив я.

Швидка хода та думки про Катріону підбадьорили мене. У тому місці, де село Дін підступало долиною до річки, я розпитав у мірошника про дорогу. Той показав рівну стежку вгору, яка вела аж на протилежний куток села, а далі до чепурненької хатинки в яблуневому садочку з невеличкими галявинками. Серце моє затремтіло від хвилювання, коли я зайшов за огорожу, а коли просто передо мною, мов із землі, виросло суворе, потворне обличчя старої леді у білому вбранні і в чоловічому капелюсі, в грудях у мене похололо.

– Чого ви тут вештаєтеся? – спитала жінка.

Я відповів, що прийшов до міс Драммонд.

– Що вам від неї потрібно? – допитувалася стара.

Я розповів, що зустрів дівчину минулої суботи, мав щасливу нагоду зробити їй дріб'язкову послугу, а зараз прийшов на запрошення молодої леді.

– Так це ви, Сикспенс! – вигукнула жінка глузливо. – Хороший подарунок, а ще кращий джентльмен! Хіба у вас немає іншого імені, чи вас і назвали Сикспенсом? – невгавала стара леді.

Я назвав себе.

– О сили небесні! – вигукнула вона. – Так у Ібенізера є син?

– Ні, мадам, – сказав я. – Я син Олександра, а тепер лерд Шооза.

– Нелегко вам буде довести це, – зауважила леді.

– Бачу, що ви знаєте мого дядька, – сказав я, – і вам, мабуть, приємно довідатись, що справу вже владнали.

– Що, власне, привело вас до міс Драммонд? – не заспокоювалась леді.

– Прийшов по свої шість пенсів, місіс, – повторив я. – Адже як племінник свого дядька, я маю бути ощадливим.

– О, то ви ще не позбавлені лукавства, – схвально зауважила стара. – А я, було, грішна, подумала, що ви ще теля з своїми шістьма пенсами та щасливим днем і пам'яттю Балкіддера.

З цих слів я зробив висновок, що Катріона не забула нашої розмови.

– Так, але все це тільки привід, – зробила висновок жінка. – Як мені розцінювати ваш прихід? Може, хочете одружитися з дівчиною?

– Думаю, що це передчасне запитання, – сказав я. – Дівчина надто молода, а ще гірше, що я теж молодий. Бачив її лише один раз, хоч не приховую… – тут я навмисне перервав мову з наміром підкупити стару своєю відвертістю, – не приховую, що з того часу вона полонила мене. Та всього цього ще замало, щоб зважитись на щось серйозне. З мого боку такий крок був би необачним.

– Бачу, говорити ви мастак, – не втерпіла стара леді. – Не буду гнівити бога, він теж мене на язичок не зобидив! І де був мій розум, коли я бралася доглядати дочку цього розбійника? Нічого не скажеш, чудовий обов'язок! Та хто в цьому винен? Сама бралася, сама і доглядатиму. Чи не збираєтесь ви, містер Бальфор, запевнити мене, що одружитеся з дівчиною навіть у тому разі, коли її батька, Джеймса Мора, повісять? Ось що, юначе, зарубайте собі на носі, що там, де не йдеться про одруження, не може бути ніяких відвідин. Дівчата легковажні, – додала вона, кивнувши головою, – і, хоч вам важко повірити мені, дивлячись на мої зморшки, я сама була молодою і гарною.

– Леді Оллардайс, – звернувся я до неї, – гадаю, що вас саме так звуть. Ви, здається, ведете мову одразу за двох, а це ненадійний метод дійти згоди. Так і накрили своїм запитанням, чи не збираюсь, бува, я, вже майже з зашморгом на шиї, одружитися з дівчиною, яку бачив усього раз. Я вже казав, що я не такий уже й необачний, щоб зважитись на це. Проте де в чому я з вами згоден. Якщо дівчина і надалі мені подобатиметься, а є всі підстави сподіватися на це, то ніщо – ні батько її, ані шибениця не розлучать нас. Що ж до моєї родини, то я випадково знайшов її при дорозі, як кинуте дитя! Я нічим не зобов'язаний своєму дядькові і якщо коли-небудь одружуся, то лише заради самого себе.

– Я чула такі слова, коли вас ще не було на світі, – мовила місіс Ожілві, – і тому не надаю їм великого значення. У всьому цьому багато «але», є над чим замислитись. Хоч і соромно, проте мушу признатися, що Джеймс Мор – мій родич. А в нещасній Шотландії вже так повелося, що чим краща сім'я, тим більше в ній повішених і страчених на ешафоті. О, якби йшлося тільки про повішення! Краще нехай уже Джеймса повісять, це принаймні означатиме для нього кінець. Що ж до Катріони, то вона чудова дівчина, з добрим серцем і день у день терпляче зносить, бідолашна, товариство такої старої відьми, як я. Але, розумієте, у неї є і свої вади. Вона так вболіває за цим довгов'язим, брехливим, підступним жебраком – своїм батьком, побивається за Грегором, за всіма відщепенцями, за королем Яковом і багатьма іншими. Коли ви тішите себе надією, що зможете керувати нею, то жорстоко помиляєтесь. Ви кажете, що бачили її тільки раз?

– Вірніше сказати, розмовляв з нею лише раз, – перебив я стару леді. – Сьогодні ранком я бачив її ще раз з вікна будинку Престонгрейнджа.

Останні слова я бовкнув тому, що вони добре звучали, але одразу ж був покараний за свої хвастощі.

– Що, що? – аж закричала стара, змінившись на обличчі. – Здається, ви й перший раз зустрілися з нею біля дверей прокурора.

Я сказав, що це справді так.

– Гм, – мугикнула жінка і раптом зацокотіла з докором, аж кипіла. – Хто ви і що, я знаю лише з ваших слів. Ви кажете, що ви Бальфор із Шооза, а насправді можете бути Бальфором з бісового кодла! Може, ви прийшли по гроші, але не виключено, що вас принесло сюди чортзна-що! Я досить поміркований віг, щоб сидіти нищечком і допомагати людям мого клану, рятуючи їх від шибениці. Але дурити мене – зась! Скажу вам відверто, чи не забагато ви говорите про двері та вікна прокурора, прийшовши залицятися до дочки Макгрегора. Можете переказати мій привіт прокуророві, який послав вас сюди. Бувайте здоровенькі, містер Бальфор, – і вона послала мені рукою поцілунок. – Скатертю доріжка туди, звідки прийшли, сер.

– Якщо ви вважаєте мене за шпигуна… – вибухнув я, але одразу ж слова застряли в горлі. Я постояв якусь мить, кинув на леді вбивчий погляд, нашвидку вклонився, крутнувся на закаблуках і пішов до виходу.

– Скажіть на милість! – вигукнула вона. – За шпигуна! А за кого ж іншого я повинна вас вважати, коли зовсім не знаю, хто ви і звідки?! Зараз я бачу, що помилилась, і мушу перепросити вас, бо битися на шпагах не вмію. Уявіть мене з шпагою в руках! Втішне видовище, нічого сказати. Ось як виходить! – ніяк не вгамовувалася стара. – Власне, ви вже не такий і поганий юнак; сподіваюсь, що й у вас знайдеться дещо хороше. Але, Давід Бальфор, ви надто вже самолюбиві. Вам не завадило б позбутися цього, хлопче; треба навчитися гнути спину і трохи менше думати про власне «я»; вам також необхідно було б знати надалі, що жінки не гренадери. Та цього ніколи не буде, до кінця днів своїх ви знатимете про жіноцтво не більше, ніж я про військову справу.

Мені ще ніколи не доводилося такого чути з вуст жінок. Щоправда я й знав їх усього дві, це місіс Кемпбелл і мою матір, але вони обидві були надто сумирними та вихованими.

Мабуть, місіс Ожілві помітила здивування на моєму обличчі, бо раптом зайшлася сміхом.

– Ой, не можу! – вигукнула вона, аж захлинаючись од сміху. – Ви з таким одерев'янілим обличчям збираєтесь одружитися з дочкою гірського розбійника! Ха-ха-ха! А зараз, – вела вона далі, – вам нічого тинятися тут без діла, бо дівчини немає вдома, а я, стара відьма, не підхожа компанія для такого молодця, як ви. Приходьте іншим разом по свої шість пенсів! – кричала вона мені вже вслід.

Сутичка з цією дивачкою надала моїм думкам певного спрямування й рішучості, яких мені досі бракувало. Протягом двох днів образ Катріони неодмінно переслідував мене, створюючи ніби фон для всіх інших думок. Дівчина стала для мене набагато ближчою, здавалося, що я навіть доторкуюсь до неї, хоч насправді торкнувся її лише раз; я линув до неї всією душею і, з трепетом оглядаючись навкруги, бачив, що весь світ – лише дика пустеля, по якій ідуть люди, наче солдати в поході, скоряючись обов'язку з властивою їм впертістю; і лише Катріона, тільки вона може дати мені щастя, прикрасити мої похмурі дні. Сам дивуюсь, як я міг у такий нещасливий для мене час, час ганьби і небезпеки, думати про це. Пізніше, згадуючи свою молодість, я часом сам соромився своїх вчинків. Мені треба було закінчити; освіту, зайнятися корисною справою, відслужити, нарешті, там, де всі мають служити, треба було багато дечому навчитись і стати мужчиною. Про одруження в такі роки у мене й гадки не було. Я знав, що той, хто не збирається бути батьком, не може бути хорошим чоловіком, а бути батьком мені, хлопчакові, – просто безглуздя.

Отак міркуючи, я вже пройшов майже половину відстані до міста, коли помітив, що назустріч мені хтось іде. Серце моє затріпотіло. Це була Катріона. Здавалося, мені треба так багато сказати їй, але я не знав, з чого почати. Пригадавши, яким небалакучим я був сьогодні ранком у прокурора, я боявся, що зовсім онімію. Коли ж нарешті вона підійшла, весь мій страх розсіявся. Мене навіть не бентежили щойно пережиті думки, я відчув, що можу говорити з нею так само легко і розважливо, як говорив з Аланом.

– О, – вигукнула дівчина, – ви приходили по свої шість пенсів! Ну що, дали їх вам?

Я сказав, що не просив їх, але оскільки зустрівся з нею, то не вважаю прогулянку марною.

– Хоч я вже й бачив вас сьогодні, – додав я і розповів їй, де й коли.

– Я вас не помітила, – мовила дівчина. – Очі в мене, щоправда, великі, але, виходить, бувають кращі, коли бачать далі. Я тільки чула співи в будинку.

– То співала міс Грант, – відповів я, – найстарша серед них і найвродливіша.

– Кажуть, вони всі гарні, – зауважила дівчина.

– На їх думку, ви теж красуня, міс Драммонд, – вставив я, – всі вони юрмилися коло вікна, щоб краще вас розгледіти.

– Шкода, що я така короткозора, – мовила Катріона, – інакше побачила б їх. А ви були в будинку? Сподіваюся, дістали задоволення від музики і чудово провели час у товаристві таких вишуканих леді?

– Тут-то ви помиляєтесь, – щиро визнав я, – почував я себе не краще, ніж риба без води. Якщо бути відвертим, то я скоріше створений для товариства грубих чоловіків, ніж гарненьких леді.

– Авжеж. Можу погодитися з вами, – мовила міс Драммонд, і ми обоє розсміялися.

– Хоч і дивно, – відповів я на це, – однак вас я чомусь не боюся, а від міс Грант ладен був тікати. Ваша тітонька теж налякала мене.

– О, вона самого чорта налякає! – вигукнула дівчина. – Мій батько теж її боїться.

Згадка про її батька вплинула на мене гнітюче. Я глянув на Катріону, що йшла поруч. В уяві сплив образ чоловіка, якого я так мало знав, але багато в чому підозрював. Порівнюючи дочку з батьком, я відчув, що буду зрадником, коли нічого їй не скажу.

– До речі, – почав я, – не далі як сьогодні ранком я зустрічався з вашим батьком.

– Правда? – вигукнула дівчина з неприхованою радістю, наче навмисне глузуючи з мене. – Ви бачили Джеймса Мора? Навіть розмовляли з ним?

– Навіть розмовляв, – ствердив я.

Отоді-то й почалося найгірше. Дівчина подивилася на мене з виразом безмежної вдячності в очах.

– Велике вам спасибі! – почув я голос Катріони.

– Я не заслуговую на подяку, – почав я і враз замовк. Але треба було хоч трохи розповісти з того, що я приховував. – Я розмовляв з ним досить грубо, – сказав я. – Він мені не дуже сподобався. Я повівся з ним грубо, і він розсердився.

– Тоді вам нема чого говорити і з його дочкою, тим більше розповідати їй про це! – випалила дівчина. – Не хочу й знатися з тими, хто не любить і не поважає мого батька.

– Дозвольте сказати ще слово, – благав я, починаючи тремтіти. – Напевно, ні мене, ані вашого батька не годують у Престонгрейнджа медом: нам там буває невесело; це небезпечний будинок. Мені було шкода вашого батька, тому я перший заговорив до нього. Що я міг тоді зробити розсудливішого? Але мені здається, що незабаром його справи трохи покращають.

– Сподіваюся, не тому, що у нього об'явився такий друг, як ви, – вколола дівчина.

– Міс Драммонд! – вигукнув я. – У цьому світі я зовсім самотній…

– А це й не дивно, – байдуже пролунав її голос.

– О, дайте висловитись! – благав я. – Скажу все, що на серці, а потім, коли вам так хочеться, піду від вас назавжди. Я прийшов до вас, сподіваючись почути ласкаве слово, воно мені так потрібне! І сам же необережним словом завдав вам болю. Більш того, я знав наперед, що так вийде. Було б набагато легше говорити м'якше, власне брехати; думаєте, це не спокушало мене? Хіба ви й досі не бачите, що серце моє палає щирою правдою?

– Навіщо завдавати собі зайвого клопоту, містер Бальфор, – мовила дівчина. – Гадаю, що з нас вистачить однієї зустрічі і ми розійдемось, як порядні люди.

– Невже ви й тепер не вірите мені? – благав я. – Де взяти сили, щоб усе це стерпіти? Весь світ проти мене! Як мені виконати свою справу!? Що можна вдіяти, коли тобі не вірять? Виходить, невинний чоловік має померти, бо я не в силі нічого зробити.

До цього дівчина весь час дивилася кудись вперед, гордо підвівши голову, але, зачувши мої слова, а може, стривожена тоном мого голосу, раптом зупинилася.

– Що ви сказали? – запитала вона. – Про кого ви кажете?

– Мої свідчення могли б врятувати невинну людину, – сказав я. – але мене навіть не допускають у свідки. Що б ви робили в такому разі? Ви знаєте, що це значить, адже вашому батькові загрожує така ж небезпека. Чи кинули б ви напризволяще бідолашного? Вони випробували на мені всі засоби. Намагалися підкупити, обіцяли золоті гори. А сьогодні той хитрий лис сказав мені, в яке становище я потрапив, які в нього наміри, щоб остаточно зганьбити, знищити. Мене хочуть заплутати у всю цю історію з вбивством, збираються довести, що я заради грошей і дрантя затримав Гленура розмовою; мене вб'ють і знеславлять. Якщо так трапиться зі мною, з хлопцем, у якого ще пушок під носом, якщо таку славу пустять про мене по всій Шотландії, ви теж повірите усьому цьому, і моє ім'я стане посміховищем? Катріоно. Як мені знести все? Ні, це неможливо! Цього ніхто не витримає.