Текст книги "Катріона"

Автор книги: Роберт Льюис Стивенсон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 18 страниц)

Розділ другий
СТРЯПЧИЙ ГОРЯН

Містер Чарлз Стюарт, стряпчий, жив на горішньому поверсі, куди вели, мабуть, чи не найдовші у світі сходи: в них було не менше п'ятнадцяти прогонів. Добравшись нарешті до дверей – їх мені відчинив клерк, сказавши, що хазяїн дома, – я перевів подих і відіслав розсильного.

– Забирайтеся геть, на всі чотири вітри! – сказав я і, взявши у нього мішок з грішми, ввійшов слідом за клерком у квартиру.

У першій кімнаті, напевно, була контора, бо тут стояв стілець клерка і стіл, завалений судовими справами. В другій, внутрішній, куди можна потрапити тільки з першої, сидів моложавий невисокий на зріст чоловік і зосереджено вивчав якийсь документ. Він ледве підвів очі, коли я увійшов, і навіть тримав палець, яким водив по паперу, на тому місці, де зупинився, ніби збираючись випровадити мене і знову зайнятися своєю справою. Такий прийом мені аж ніяк не сподобався, а ще менше втішало те, що клерк міг підслухувати нашу розмову. Я сказав, що хотів би бачити містера Чарлза Стюарта, стряпчого.

– До ваших послуг, – відповів той. – Дозвольте поцікавитися, з ким маю честь розмовляти?

– Вам ніколи не доводилось чути ні про мене, ні про мій рід, – сказав я у відповідь, – але в мене є знак од знайомого вам чоловіка. Ви його добре знаєте, – пси вторив я, притишуючи голос, – однак, можливо, враховуючи обставини, не бажали б чути про нього. Справа, з якою я прийшов до вас, надто конфіденціальна. Власне, мені хотілося б, щоб вона лишилася між нами.

Не промовивши й слова, стряпчий підвівся, незадоволено кинув на стіл свій папір, відіслав клерка з якимсь дорученням і замкнув за ним двері.

– А тепер, сер, – сказав він, повернувшись у кімнату, – кажіть, що вам потрібно, і не бійтесь нічого. Та я вже передчуваю, у чому справа! – вигукнув він. – Кажу вам наперед: ви або сам Стюарт, або прислані Стюартом! Це славне ім'я, і мені не годиться нарікати на нього, але мене дратують самі звуки, з яких воно складається.

– Ні, моє прізвище Бальфор, – промовив я. – Давід Бальфор з Шооза. Про те, хто послав мене, ви дізнаєтесь по цьому знакові. – І я показав йому срібного ґудзика.

– Заховайте його назад у кишеню, сер! – нервував він. – Немає потреби говорити ім'я власника. Я надто добре знаю ґудзик цього негідника! Сто чортів на його голову! Де він зараз?

Я відповів, що не знаю, де зараз Алан, але мені відомо, що він знайшов собі безпечне місце (так принаймні думав сам Алан) десь на північ від міста; він мав залишатися там, поки не підшукають для нього корабель. Я сказав також, як і де можна побачити Алана.

– Серце моє давно віщувало, що мені доведеться гойдатися на шибениці через цю сімейку, – вигукнув стряпчий. – І ось цей день настав! Дістати корабель, каже він! А хто заплатить за нього? Він, мабуть, з глузду з'їхав!

– Хай це вас не турбує, містер Стюарт, заплачу я. Ось вам мішок з грішми, а коли знадобиться більше, дістанемо ще.

– Не варто запитувати, до якої партії ви належите, – зауважив стряпчий.

– Нічого й запитувати, – усміхнувся я, – бо я справжнісінький віг.

– Стривайте, стривайте, – розгубився містер Стюарт. – Що все це означає? Ви віг? Чого ж тоді ви прийшли сюди з ґудзиком Алана? І що це за темна справа, у якій ви замішані, містер віг? Ви просите мене взятися за справу засудженого бунтівника, голова якого оцінена в двісті фунтів, а потім виявляється, що ви віг! Я зустрічав чимало вігів, але таких щось не пам'ятаю!

– Так, він – засуджений зрадник, – погодився я, – і мені прикро чути це, бо я вважаю його своїм другом. Треба було б тільки, щоб у молодості його краще виховували. Та, на нещастя, він обвинувачується також у вбивстві, хоч це обвинувачення і несправедливе.

– Вперше чую від вас… – почав стряпчий.

– Не тільки ви почуєте це від мене, – перебив я. – Почують і інші. Алан Брек невинний, так само, як і Джеймс.

– Зрозуміло, – зауважив Стюарт, – адже йдеться про одну й ту ж справу. Якщо Алан непричетний до неї, то і Джеймс не може бути винен.

Тут я коротко розповів про своє знайомство з Аланом, про випадок, коли я мимоволі став свідком аппінського вбивства, про різні пригоди під час нашої втечі і про те, що я став власником маєтку.

– Отже, сер, – вів я далі, – тепер ви знаєте все і можете самі судити, як я виявився замішаним у справи ваших родичів і ваших друзів. Усі ми зацікавлені, щоб справи ці були простіші і менш криваві. Не треба вам натякати, що звідси випливають деякі доручення, які навряд чи можна було б довірити першому-ліпшому адвокатові. Мені лишається тільки запитати вас, чи візьметесь ви за мою справу?

– Якщо казати правду, то особливого бажання братися за неї я не маю, але ви прийшли з ґудзиком Алана, тому мені нічого вибирати, – мовив містер Стюарт і, взявши ручку, спитав: – Які будуть ваші розпорядження?

– Перше – це таємно відправити Алана з Шотландії, – почав я. – Сподіваюся, що нагадувати про це не доведеться.

– Цього я ніяк не забуду, – відповів стряпчий.

– Друге – йдеться про гроші, які я заборгував Клюні. Я не маю можливості відіслати їх, а для вас це не становитиме особливих труднощів. Там було два фунти, п'ять шилінгів і чотири пенси без чверті.

Він записав.

– Далі – містер Гендерленд, – сказав я, – проповідник і місіонер в Ардгурі; я б дуже хотів послати йому тютюну. Ви, очевидно, підтримуєте зв'язок з своїми аппінськими друзями, – а це близько від Аппіна, – і, безсумнівно, зможете взятися й за цю справу.

– Скільки послати тютюну?

– Фунтів зо два.

– Два, – повторив стряпчий.

– Потім ще Елізон Хесті, дівчина з Лаймкілнза. Та, що допомогла нам з Аланом переправитись через Форт. Я б хотів послати їй гарну святкову сукню, це значно полегшило б моє сумління. Адже, правду кажучи, ми обидва зобов'язані їй життям.

– Мені приємно бачити, що ви щедрий, містер Бальфор, – сказав Стюарт, записуючи всі мої доручення.

– Було б дивним не бути щедрим у той день, коли розбагатів, – відповів я. – А тепер підрахуйте, будь ласка, витрати і плату за ваші послуги. Я б хотів знати, чи не залишиться трохи грошей мені, однак не подумайте, що я шкодую віддати всю суму заради безпеки Алана й що це всі мої гроші. Сьогодні я взяв у банку дуже велику суму, і якось незручно прийти наступного дня знову за грішми. Тільки дивіться, щоб вам вистачило, – додав я. – Зовсім не хотілося б знову зустрічатися з вами.

– Мені подобається така обережність, – сказав стряпчий. – Однак, по-моєму, ви рискуєте, залишаючи таку велику суму на мій розсуд.

Він сказав це з явною насмішкою.

– Що ж, доведеться рискувати, – відповів я. – До речі, я хочу просити вас зробити ще одну ласку – порадити, де можна знайти квартиру, бо поки що я без притулку. Тільки треба влаштувати справу так, ніби я випадково знайшов цю квартиру; було б дуже погано, коли б генеральний прокурор дізнався, що ми знайомі.

– Можете не турбуватися, – запевнив містер Стюарт. – Я ніколи не промовлю вашого імені, сер. І думаю, що генеральному прокуророві можна тільки висловити співчуття, що він не знає про ваше існування.

Я зрозумів, що не зовсім вдало взявся за справу.

– В такому разі для нього готується неприємний сюрприз, – зауважив я, – бо прокурор дізнається про моє існування завтра ж, коли я буду в нього.

– Коли ви будете в нього? – повторив містер Стюарт. – Хто з нас збожеволів – ви чи я? Навіщо вам іти до генерального прокурора?

– Щоб видати себе, – відповів я.

– Містер Бальфор! – вигукнув він. – Ви насміхаєтесь наді мною!?

– Зовсім ні, сер, – заперечив я. – Хоч ви, здається, дозволили собі таку вільність по відношенню до мене. Але кажу вам раз і назавжди: я й не думаю жартувати.

– Я теж, – заявив містер Стюарт. – І кажу вам відверто, вживаючи ваші ж слова, що ваша поведінка чимдалі мені подобається менше й менше. Ви з'являєтесь до мене з всілякими пропозиціями, втягуєте мене в цілий ряд досить сумнівних справ, доручаючи тривалий час підтримувати зв'язок з небажаними людьми. А потім заявляєте, що прямо з моєї контори йдете миритися з генеральним прокурором! Ні, друже, ні ґудзики Алана, ні навіть він сам не допоможуть підбити мене на таку справу.

– Чи варт отак злитися, – промовив я. – Може, ви знаєте, як можна уникнути того, що вам не до вподоби. Особисто я не бачу іншого виходу, як видати себе прокуророві. Якщо ж ви запропонуєте кращий, то, признаюсь, у мене спаде камінь з серця, бо я й сам гадаю, що розмова з лордом не віщує нічого доброго. Ясно тільки одне: будь-що-будь, а я повинен дати свої свідчення, цим я сподіваюся врятувати репутацію Алана (коли від неї щось лишилось) і голову Джеймса, а це ще потрібніше.

Містер Стюарт помовчав якусь мить, а потім сказав:

– Послухайте, юначе, вас ніколи не допустять свідчити про це.

– Ну, ми ще подивимось, – заперечив я, – я вмію бути наполегливим, коли хочу.

– Ех ви, дивак! – вигукнув стряпчий. – Адже їм потрібен Джеймс, Джеймс повинен бути повішений. Алан теж, коли б вони могли спіймати його, а Джеймс безсумнівно! Прийдете до генерального прокурора з такою справою і тоді побачите, що він зуміє заткнути вам рота.

– Я кращої думки про генерального прокурора, – зауважив я.

– Власне, справа не в прокуророві, ну його к бісу! Головне тут Кемпбелли, любий мій! Весь клан постане проти вас та й проти бідолахи прокурора! Просто дивно, як ви не розумієте свого становища! Якщо вони не знайдуть чесних шляхів зупинити ваше базікання, то, будьте певні, вживуть крайніх заходів. Вас можуть посадити на лаву підсудних, хіба ви не розумієте цього?

– Розумію, – сказав я. – Сьогодні вранці те саме казав мені інший стряпчий.

– Хто він? – поцікавився Стюарт. – Принаймні говорив він розумно.

Я відповів, що не можу назвати його імені, бо це достойний старий віг, який ні в якому разі не бажав би вплутуватися в такі справи.

– Мені здається, що вже весь світ замішаний у цю справу! – вигукнув Стюарт. – І що ж ви йому відповіли?

Я розповів стряпчому про свою розмову з Ренкейлором перед Шооз-гаузом.

– Значить, вас повісять! – сказав стряпчий. – Ви будете гойдатися поруч з Джеймсом Стюартом. Така вже ваша доля.

– І все ж я сподіваюсь на краще, хоч і не заперечую, що тут є риск.

– Риск! – повторив Стюарт і знову замовк. – Я повинен дякувати вам за вірність моїм родичам, до яких ви виявляєте таку прихильність, – порушив він мовчанку, – якщо тільки у вас вистачить стійкості не зрадити їй. Але застерігаю, що ви наражаєтесь на небезпеку. Особисто я не хотів би стати, як оце ви, на захист усіх Стюартів з часів Ноя, хоч сам я і Стюарт. Риск! Та я завжди рискую своїм життям. Однак судитися в країні Кемпбеллів, у справі Кемпбеллів, коли і суддя й присяжні – Кемпбелли, – думайте про мене що завгодно, Бальфор, але це вище мого розуміння.

– У нас, очевидно, різні погляди на речі, – зауважив я. – Мені прищепив такі погляди мій батько.

– Мир праху його! Він залишив достойного сина, – сказав Стюарт. – Та мені не хотілося б, щоб ви судили мене надто суворо. Я потрапив у дуже прикре становище. Розумієте, сер, ви називаєте себе вігом, а я сам не знаю, хто я такий. Безперечно, не віг, вігом я не можу бути. Але я, мабуть, не дуже ревний прихильник супротивної партії.

– Правда?! – вигукнув я. – Цього можна було чекати від такої розумної людини.

– Тільки без лестощів, будь ласка! – образився стряпчий. – Розумні люди є в обох партіях. Але я зовсім не хочу шкодити королю Георгу, що ж до короля Якова, то я нічого не маю проти того, що він за морем. Бачите, насамперед я юрист, люблю свої книги, вдалу промову на захисті обвинуваченого, добре оформлений документ, люблю розпити з колегами пляшку вина в приміщенні парламенту ну й ще, може, зіграти партію в гольф у суботу ввечері. Яке відношення все це має до пледів і палашів горян?

– І справді, – зауважив я, – ви мало схожі на дикого горянина.

– Мало? – спитав він. – Зовсім не схожий, юначе! Проте я родом горянин і змушений танцювати під дудку свого клану. Клан і ім'я повинні стояти над усе. Це те саме, про що й ви казали. Батько навчив мене цього, і ось тепер мені доводиться займатися таким прекрасним ремеслом! Завжди маю справу то із зрадою, то з самими зрадниками, таємно переправляю то одних, то других сюди й туди, а тут іще французькі рекрути, хай їм грець, їх теж доводиться переправляти таємно у Францію. А їхні позови, просто горе з ними! Недавно я порушував одну справу від імені молодого Ардшіля, мого двоюрідного брата; він вимагав маєток на підставі шлюбного контракту – претендував на конфіскований маєток! Я сказав Стюартам, що це безглуздя, та хіба вони зважили на мої слова? І це примусило мене ховатися за спиною другого адвоката, якому ця справа так само не подобалась, бо загрожувала нам обом загибеллю, давала зброю в руки нашим ворогам, падала ганебною плямою на нашу репутацію. А що я можу зробити? Адже я Стюарт і повинен захищати свій клан і рід. Ще вчора одного із Стюартів одвезли в замок. За що? Можу відповісти: акт 1736 року, набір рекрутів для короля Людовіка. Ось побачите, він проситиме, щоб я захищав його, а це буде ще одна пляма на моєму імені! Повірте, коли б я хоч трохи тямив у святому письмі, то кинув би все і став священиком!

– У вас і справді незавидне становище, – мовив я.

– Надзвичайно тяжке! – вигукнув стряпчий. – Ось чому я такої високої думки про вас, не Стюарта, за те, що ви з головою поринули у справу Стюартів. Не знаю тільки, заради чого ви це робите, хіба що з почуття обов'язку:

– Ви не помиляєтесь, – ствердив я.

– Чудова риса, – мовив Стюарт. – Ага, ось повернувся і мій клерк. Якщо не заперечуєте, ми пообідаємо втрьох, а потім я одведу вас до пристойної людини, яка охоче надасть вам притулок. Крім того, поповню ваші кишені золотом із вашого ж мішка. Ваша справа не така вже й дорога, як ви думаєте, навіть враховуючи переїзд на кораблі.

Я подав йому знак, що, мовляв, клерк, може почути його слова.

– Вам нічого боятися Роббі! – вигукнув стряпчий. – Він теж Стюарт і таємно переправив французьких рекрутів і зрадників-папістів більше, ніж у нього на голові волосся. Робін веде цю частину моїх справ. Кого б нам тепер знайти, Роб, для перевезення до Франції?

– Незабаром повинен прибути Енді Скаугел на «Трістлі», – відповів Роб. – Цими днями я зустрів і Хозізена, але в нього немає корабля. Є ще Том Стобо, проте я не зовсім упевнений в ньому: бачив, як він розмовляв з якимись надто вже веселими і підозрілими людьми. Якщо йдеться про когось поважного, то я б не довірив Тому.

– Голову цього чоловіка оцінено в двісті фунтів, Робін, – сказав Стюарт.

– Невже Алан Брек?! – вигукнув клерк.

– Він самий, – відповів його хазяїн.

– Хай йому чорт, це справа серйозна! – протяг Робін. – Я спробую поговорити з Енді, він найбільш підхожий для цього.

– Це, мабуть, дуже важка справа, – зауважив я.

– Таким справам кінця не буде, містер Бальфор, – кинув Стюарт.

– Ваш клерк, – вів я далі, – щойно назвав ім'я Хозізена. Це, очевидно, той Хозізен, якого я знаю, капітан брига «Ковенант». Невже б ви звірились на нього?

– Він не дуже люб'язно повівся з вами й Аланом, – відповів містер Стюарт, – але взагалі я про нього не зовсім поганої думки. Коли б він узяв Алана на борт свого корабля за домовленістю, то, я певен, він би повівся з ним чесно. Що ви скажете на це, Роб?

– Важко знайти чеснішого шкіпера, ніж Елі, – відповів клерк. – Я б звірився на його слово, коли б навіть був шевальє або самим аппінським начальником, – додав він.

– Це він привіз тоді лікаря, правда? – спитав стряпчий.

– Він самий, – відповів клерк.

– І він же й одвіз його?

– Авжеж, причому гаманець лікаря був набитий золотом, і Елі знав про це! – вигукнув Робін.

– Очевидно, не так легко правильно судити про людей, – сказав я.

– Ось про це я, було, й забув, коли ви увійшли до мене, містер Бальфор! – відповів стряпчий.

Розділ третій
Я ВИРУШАЮ В ПІЛРІГ

Вранці другого дня, прокинувшись у своїй новій квартирі, я одразу ж схопився на ноги, одягся в нове вбрання і, похапцем проковтнувши сніданок, вирушив у дальші мандри. Щодо Алана, то я чомусь сподівався, що все якось уладнається, а от з Джеймсом справа значно важча, і я розумів, що вона може обійтись мені дорого. Такої думки були всі, кому я відкривав свій план. Здавалося, що я забрався на вершину гори, щоб стрімголов кинутися звідти вниз. Знести стільки тяжких знегод заради багатства, здобути визнання, носити міський одяг і шпагу, а потім, кінець кінцем, покінчити самогубством, та ще яким – бути повішеним за наказом короля!

– Навіщо я роблю все це? – питав я себе, коли вийшов на Гай-стріт і прямував на північ через Лейз-Вінд. Спочатку відповів, що хочу врятувати Джеймса Стюарта; справді, мене тяжко вразили його відчай, сльози його дружини і кілька слів, сказаних в будинку Джеймса. Але разом з тим мою душу гнітили сумніви – адже мені однаково (або повинно б бути однаково), де помре Джеймс: у ліжку чи на ешафоті. Щоправда, він родич Алана; проте, враховуючи становище Алана, краще було б сидіти нишком, і хай король, герцог Арджайльський та все це гайвороння по-своєму розправляються з Джеймсом. Я не міг забути, як повівся Джеймс, коли ми всі потрапили в біду. Він не дуже турбувався за долю Алана та мою.

Потім мені спало на думку, що, може, я дію в ім'я справедливості? «Яке чудове слово», – подумав я і вирішив, що коли вже існують державні закони, хоч і не зовсім зручні для нас, то завжди має перемагати справедливість і що смерть невинної людини завдасть шкоди державі. На це відповіло сумління; воно присоромило мене за те, що я уявив собі, ніби дію з якихось вищих мотивів, і довело, що я всього-на-всього балакучий зарозумілий хлопчисько, який наговорив гучних слів Ренкейлору і Стюарту, а тепер хоче з самолюбства довести, що він не хвалько. Більше того, воно звинуватило мене в підступній підлості, в бажанні за допомогою незначного риску купити собі більшу безпеку. Безсумнівно, поки я ще не заявив про себе і не виправдався, мене кожної хвилини могли зустріти Мунго Кемпбелл або чиновник шерифа, впізнати і заарештувати в справі аппінського вбивства. Незаперечним було й те, що коли я вдало завершу свою справу, то зможу бути спокійнішим у майбутньому. Обміркувавши цей аргумент, я не знайшов у ньому нічого ганебного. Що ж до іншого, то я подумав: «Передо мною два шляхи, і обидва вони ведуть до одного. Не можна допустити, щоб Джеймса повісили, коли я можу врятувати його; а ще гірше, якщо я, наговоривши так багато, нічого не зроблю. Щастя Джеймса, що я похвалився заздалегідь, та й для мене це вийшло непогано, бо тепер я зобов'язаний робити, як велить совість. У мене ім'я і достатки джентльмена, і буде дуже погано, якщо виявиться, що мені бракує благородства джентльмена».

Такою могла бути тільки мораль язичника, а тому я квапливо прошепотів молитву, благаючи бога надати мені сміливості й рішучості, яких мені зараз не вистачало, щоб я зміг чесно виконати свій обов'язок, як робить солдат у бою, і лишитись при цьому живим і здоровим.

Ці міркування влили в мене свіжих сил, хоч я й на хвилину не забував про небезпеку, яка мене підстерігала, і добре розумів, що за цю справу легко можу потрапити на шибеницю. Ранок видався погожий, ясний, дув східний вітер, його подих холодив мені кров, нагадуючи про осінь, коли опадає листя, і про мертвих, що спочивають у могилах. Мені здавалося, що коли я загину в такий щасливий період мого життя за чужі справи, то в цьому винен буде тільки диявол.

На вершині Колтонського пагорба галасувала дітвора, запускаючи паперових зміїв. Змії чітко вимальовувались на фоні неба; я помітив, як один з них, високо злетівши в небо, упав між кущами дроку. Я мимоволі стишив ходу і подумав: «Отаким був і ти, Деві».

Мій шлях лежав через Маутерський пагорб і далі вздовж селища, розташованого на схилі серед полів. З кожного будинку долинав розмірений стукіт ткацьких верстатів, у садках гули бджоли, люди перемовлялися між собою незнайомою для мене мовою. Пізніше я дізнався, що селище називається Пікарді і в ньому живуть французькі ткачі, які працюють на Британську льонопрядильну компанію. Тут мені вказали дорогу в Пілріг, куди я прямував. Трохи далі край дороги стояла шибениця, на якій гойдалися два закутих у кайдани чоловіки. Їх, за звичаєм, занурили в дьоготь, а потім повісили на ланцюгах. Трупи, гойдаючись на вітрі, подзвонювали ланцюгами: над повішеними з криком кружляло гайвороння. Це видовище було ніби наочною картиною того, що могло чекати мене в майбутньому. Незважаючи на страх, я не зміг утриматись від спокуси ближче розглянути жахливу споруду і обійшов навколо шибениці. За одним із стовпів я натрапив на стару, схожу на відьму жінку. Вона похитувала головою, вклонялася і голосно розмовляла сама з собою.

– Хто це, бабусю? – спитав я, показуючи на трупи.

– Не доведи господи! – вигукнула вона. – Це мої коханці: колишні коханці, голубе.

– За що їх повісили? – поцікавився я.

– За справедливу справу, – відповіла жінка. – Я пророкувала їм, чим усе це скінчиться. За два шотландських шилінги, чуєте, всього за два шилінги, ці добрі молодці тепер висять! Вони відібрали гроші в дитини з Браучтона.

– Боже милосердний! – мовив я скоріше собі, аніж божевільній жінці. – Невже вони рискували своїм життям заради такої дрібниці? Заради цього погубити себе!

– Покажіть свою долоню, серденько, – заговорила знову стара, – і я скажу вам про вашу долю.

– Ні, бабусю, я й так досить далеко бачу той шлях, яким іду. Не зовсім приємно знати надто багато наперед.

– Я читаю у вас на обличчі, – не зважала вона на мої слова. – Бачу вродливу дівчину з ясними очима, маленького чоловічка в нечестивому чужоземному вбранні, високого мужчину в напудреному парику, і прямо на вашу дорогу лягає тінь од шибениці. Покажіть долоню, соколику, і стара Меррен вам гарненько поворожить.

Два випадкові натяки, які, здавалось, вказували на Алана й на дочку Джеймса Мора, приголомшили мене, і я подався геть від страшної відьми, кинувши їй півпенні. Вона так і лишилася сидіти, граючись монетою під рухливими тінями від повішених.

Коли б не ця зустріч, то шлях мій по Лейз-Уокському шосе був би приємнішим. Скрізь довкола тяглися старанно оброблені поля, які перетинав старовинний вал. Мені завжди подобалась така сільська глушина. Однак у вухах ще лунав дзвін кайданів повішених, ввижалися патли й гримаси старої відьми і, мов страшний кошмар, гнітили думки про повішених. Не дуже принадна доля – висіти на шибениці! Чи потрапить на неї чоловік за два шотландських шилінги, чи – як казав Стюарт, – з обов'язку, різниця була, власне, невелика, коли цього чоловіка вимазали дьогтем, закували в кайдани й повісили. Так міг би висіти й Давід Бальфор; інші юнаки проходили б повз шибеницю у своїх справах і зневажливо думали б про нього, а божевільні старі відьми сиділи б коло підніжжя шибениці і пророчили б їм їхню долю. Молоді леді, проходячи мимо відверталися б і затуляли носи. Я виразно уявляв їх собі: з сірими очима і в капелюшках кольорів Драммондів.

Хоч я й занепав духом, проте настрій мій був ще досить рішучим, коли я підійшов до Пілріга. Над дорогою, потопаючи в зелені дерев, височів красивий будинок з гостроверхим дахом, біля дверей стояв осідланий кінь лерда. Сам господар сидів у кабінеті серед різних учених книг і музичних інструментів, бо він був не тільки глибоким філософом, а й неабияким музикантом. Лерд прийняв мене досить привітно, а прочитавши листа Ренкейлора, люб'язно запропонував свої послуги.

– В чому можу бути вам корисним, кузене, – адже, виявляється, ми родичі? Потрібна записка до Престон-грейнджа? Це дуже легко зробити. Але що в ній написати?

– Містер Бальфор, я певен (та й містер Ренкейлор теж), що коли б я розповів вам свою історію з усіма подробицями, то вона б вам навряд чи сподобалась, – наважився я.

– Прикро чути таке од вас, любий родичу, – промовив містер Бальфор. – Мені жаль вас.

– Мені не потрібне ваше співчуття, містер Бальфор. Я нічого не вчинив такого, щоб у чомусь розкаюватись або ж сподіватися на вашу жалість. Ідеться про звичайні людські вади. «Первородний гріх Адама, відсутність природженої праведності і гріховність усієї моєї природи» – ось за що я повинен відповідати. Мене також навчили, куди звертатися по допомогу, – додав я, помітивши, що містер Бальфор буде набагато кращої думки про мене, коли я виявлю добрі знання катехізису. – Що ж до світської честі, то і тут ні в чому недоречному я не можу дорікнути собі; всі мої труднощі виникли не з моєї волі і, наскільки можу судити, не з моєї вини. Справа в тому, що я мимоволі вплутався у політичні чвари, про які ви, як мені сказали, не захочете навіть згадувати.

– От і чудово, містер Давід, – відповів він, – я радий, що ви саме такий, яким вас рекомендує Ренкейлор. Що ж до ваших політичних непорозумінь, то ви маєте рацію: я намагаюсь триматися подалі од всяких підозр і уникати їх. Звідси постає питання: яким чином, не заглиблюючись у суть справи, я можу допомогти вам?

– Дуже просто, сер, – мовив я. – Я прошу вас написати лорду, що я юнак з досить порядної сім'ї і з добрим достатком; усе це, як мені здається, щира правда.

– Ренкейлор ручається за це, – сказав містер Бальфор, – а я високо ціную його думку.

– До цього можете додати (якщо повірите мені на слово), що я добрий син церкви, вірний королю Георгу і вихований у належному дусі.

– Ні те, ні друге не зашкодить вам, – зауважив містер Бальфор.

– Далі можете написати, що я з'явився до лорда у дуже важливій справі, пов'язаній з служінням його величності і правосуддю, – підказав я.

– Я не знаю, в чому справа, а тому не можу судити про її значення. Отже, слова «дуже важлива» випускаються. Решту можна висловити приблизно так, як ви пропонуєте.

– Крім того, сер, – сказав я, мимоволі потираючи собі підборіддя великим пальцем, – крім того, мені б дуже хотілося, щоб ви вставили туди слівце на мій захист.

– Захист? – спитав він. – На ваш захист? Ці слова трохи бентежать мене. Якщо справа така небезпечна, то, признаюсь, я не дуже схильний втручатися в неї з зав'язаними очима.

– Мені здається, я міг би двома словами пояснити, в чому справа, – запропонував я.

– Так, мабуть, було б краще, – погодився він.

– Це – аппінське вбивство.

– Боже! Боже! – вигукнув містер Бальфор, схопившись руками за голову.

Я вже подумав, що назавжди втратив протеже.

– Дозвольте пояснити… – почав я.

– Ні, красненько дякую, я більше не хочу про це чути. Відмовляюся слухати… Заради нашого роду й містера Ренкейлора, а може, трохи і заради вас самого я зроблю все можливе, щоб допомогти вам, але про факти більше ні слова. Крім того, вважаю за свій обов'язок застерегти вас. Це дуже небезпечна справа, містер Давід, а ви ще такий молодий. Тож будьте обережні і добре все обміркуйте.

– Повірте, я вже не раз обмірковував, містер Бальфор. Звертаю ще раз вашу увагу на лист Ренкейлора, де, сподіваюсь, він схвалює моє рішення.

– Так, так, – кинув містер Бальфор, а потім додав: – Гаразд, я зроблю все, що зможу.

По цьому він узяв ручку й папір, посидів деякий час, розмірковуючи, і почав писати, зважуючи кожне слово. Потім раптом спитав:

– Так, кажете, Ренкейлор схвалює ваші наміри?

– Спочатку сперечався, а потім сам побажав мені успіху, – мовив я.

– Це добре, – зауважив містер Бальфор, дописуючи листа. Скінчивши, він перечитав його і знову звернувся до мене:

– Ось вам, містер Давід, рекомендаційний лист. Я поставлю на ньому печатку, але віддам вам незаклеєним, як того вимагає форма. Однак, враховуючи ту обставину, що я дію, так би мовити, наосліп, спочатку прочитаю вам листа, щоб ви могли самі судити, чи все написано так, як вам потрібно.

«Пілріг, 26 серпня, 1751

Мілорде!

Наважуюсь просити Вашої ласки звернути свою увагу на мого родича, кузена Давіда Бальфора з Шооза, есквайра, молодого джентльмена незаплямованого походження і з достатком. Крім того, він вихований у релігійному дусі, а його політичні переконання не залишають бажати нічого кращого. Містер Бальфор не розповів мені про свою справу, проте я зрозумів, що він хоче поговорити з Вами відносно служіння його величності й правосуддю, а в цьому, як відомо, Ваша пильність не має собі рівних. На закінчення додам, що наміри молодого джентльмена схвалені кількома його друзями, які від початку й до кінця стежитимуть за ходом цієї справи».

– Далі йде підпис, – сказав містер Бальфор, – де я висловлюю йому свою пошану. Ви, напевно, звернули увагу, що я пишу «кілька ваших друзів»? Думаю, що це не перебільшення і ви зможете підтвердити правдивість цих слів?

– Певна річ, сер; про мій намір знає не одна людина, і всі схвалили його. Що ж до вашого листа, за який я дуже вдячний, то в ньому є все, на що я тільки міг сподіватись.

– Це все, що я можу зробити, – сказав містер Бальфор, – і, знаючи, у яку справу ви збираєтесь втрутитись, мені лишається тільки молитися, щоб це вам допомогло.