Текст книги "Катріона"

Автор книги: Роберт Льюис Стивенсон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 18 страниц)

Розділ четвертий
ГЕНЕРАЛЬНИЙ ПРОКУРОР ПРЕСТОНГРЕЙНДЖ

Мій родич затримав мене на обід, як він сказав, «для честі дому», і потім мені довелося поспішати, щоб вчасно повернутися в Едінбург. Я не міг думати ні про що інше, крім того, щоб швидше почати й закінчити останню справу і таким чином повністю віддати себе до рук правосуддя. Для людини у моєму становищі сама перспектива покласти край нерішучості й спокусі була надзвичайно принадною. Тим більше я розчарувався, коли, прийшовши до Престонгрейнджа, почув, що він кудись поїхав. Вірю, що в ту хвилину його й справді не було дома, але потім він, напевне, повернувся і весело коротав час у сусідній кімнаті в товаристві друзів. Про мене, мабуть, забули. Я вже давно пішов би геть, коли б не сильне бажання збути з рук цю справу і лягти спати з спокійною совістю. Спочатку я читав, бо у маленькому кабінеті, де мене залишили чекати, була сила-силенна книжок, але скоро довелося відмовитись і від цієї розваги: небо раптом затягло хмарами, надворі посутеніло, а єдине малесеньке віконечко ледь-ледь цідило світло. Решту часу я просто нудився без діла. Товариство мені заміняли чоловічі голоси, приємні звуки клавікордів і жіночий спів, що долинали з сусідньої кімнати.

Не можу визначити години, але було вже темно, коли відчинилися двері кабінету, і я при світлі, що падало крізь них, побачив на порозі високого чоловіка. Я зразу ж підвівся.

– Тут хтось є? – здивувався він. – Хто такий?

– Я прийшов з листом від лерда Пілріга до генерального прокурора, – озвався я.

– Давно ви тут? – спитав чоловік.

– Важко сказати, скільки годин, – відповів я.

– Вперше чую, – промовив він, пирснувши сміхом. – Слуги, очевидно, забули про вас. Але ви, нарешті, дочекались, бо я і є Престонгрейндж.

По цьому він зник у другій кімнаті, подавши знак, щоб я йшов слідом за ним, засвітив там свічку й сів за письмовий стіл. Кімната була велика, продовгувата і вздовж стін вся вставлена книжками. Навіть при тьмяному світлі свічки виразно виділялася ставна постать і мужнє обличчя прокурора. На його щоках грав рум'янець, очі були вологі й блищали. Я помітив, що він злегка похитувався, поки не сів. Очевидно, прокурор у той день добре повечеряв, хоч володів своїми думками і словами.

– Ну, сер, сідайте, – запросив він, – і показуйте листа Пілріга.

Прокурор недбало перебіг очима кілька перших рядків, кинув на мене погляд і вклонився, коли дійшов до мого імені. Але далі його увага подвоїлась, і я певен, що кінцівку він перечитав двічі. Можете собі уявити, як калатало у мене серце, адже я тепер перейшов Рубікон і перебував на полі бою.

– Радий познайомитися з вами, містер Бальфор, – промовив він, дочитавши листа. – Чи не вип'єте часом зі мною келих кларета?

– Це навряд чи принесе мені користь, мілорде, – мовив я. – Як бачите з листа, я прийшов сюди у дуже важливій справі; я не звик до вина, і воно, може погано вплинути на мене.

– Вам краще знати, – кинув Престонгрейндж. – Що ж до мене, то я, з вашого дозволу, вип'ю.

Він подзвонив, і незабаром з'явився лакей у лівреї з вином і келихами.

– Ви й справді відмовляєтесь підтримати компанію? – спитав прокурор. – В такому разі за наше знайомство! Чим можу вам служити?

– Мені, мабуть, варт почати з того, що я прийшов сюди на ваше власне невідкладне запрошення, – сказав я.

– У вас, мушу визнати, передо мною деякі переваги, – зауважив він. – До сьогоднішнього вечора я навіть не чув про вас.

– Так, мілорде, моє ім'я вам і справді не знайоме, – погодився я. – А тим часом ви вже давно прагнете познайомитися зі мною і навіть оголосили про це публічно.

– Хотілося б почути з цього приводу деякі роз'яснення, – попросив він. – Адже я не Даніїл.

– Чи не послужить вам роз'ясненням те, що коли б мені зараз заманулося пожартувати, – чого я зовсім не схильний робити, – то, здається, я мав би право вимагати од вас двісті фунтів.

– Не розумію.

– Вимагати винагороди, обіцяної за мою голову. Престонгрейндж одразу ж відсунув келих і випростався на стільці, на якому сидів досі, розвалившись.

– Як це розуміти? – здивувався він.

«Високий, дужий юнак років вісімнадцяти, – процитував я, – розмовляє як житель низинної Шотландії, безбородий».

– Впізнаю ці слова, – сказав Престонгрейндж, – і, якщо ви з'явилися сюди з наміром розважатись, вони можуть бути згубними для вас.

– Мої наміри цілком серйозні, – відказав я, – і ви чудово все зрозуміли. Я – той хлопець, котрий розмовляв з Гленуром в день його вбивства.

– Ви, значить, прийшли сюди, щоб переконати нас у своїй невинності, – зауважив прокурор.

– Припущення цілком правильне, – погодився я. – Я вірнопідданий короля Георга, і коли б мав у чомусь дорікнути собі, то, мабуть, не прийшов би до вас із своєї власної волі.

– Радий, дуже, радий, цьому, – кинув він. – Адже це такий жахливий злочин, містер Бальфор, що не допускає ніякого милосердя. Так по-варварському пролита кров всупереч волі його величності і всіх наших законів, до того ж людьми, ворожість яких добре відома! Я надаю цьому великого значення і не заперечую, що вважаю злочин спрямованим особисто проти його величності.

– На жаль, мілорде, – додав я сухувато, – вважають, що він зачіпає особисто ще одну високопоставлену особу, ім'я якої краще не називати.

– Якщо ви цими словами хочете на щось натякнути, то мушу зауважити, що вони просто недоречні в устах вірнопідданого; коли б ви проголосили їх публічно, то я вважав би за свій обов'язок звернути на них особливу увагу, – застеріг Престонгрейндж. – Мені здається, ви не усвідомлюєте небезпеки свого становища, інакше були б обережнішими і не погіршували б його, кидаючи тінь на правосуддя. В нашій країні і в моїх скромних руках правосуддя безстороннє.

– Ви надто багато мені приписуєте, мілорде, – сказав я. – Я тільки повторив те, що чув дорогою від людей різних переконань.

– Коли ви станете розважливішим, то зрозумієте, що таких розмов слід уникати, а тим більше не повторювати, – зазначив прокурор. – Шанований всіма нами вельможа, якого справді зачіпає це варварське вбивство, посідає надто високе становище, щоб до нього міг долинути брудний наклеп. Герцог Арджайльський, – ви бачите, я з вами відвертий, – дивиться на все це так само, як і я, бо ми обидва повинні діяти з точки зору наших судових обов'язків і служіння його величності. Мені хотілося б, щоб у наш недобрий час усі були позбавлені почуття. родової ворожнечі, як і він. Однак сталося так, що жертвою виконаного обов'язку стан Кемпбелл. А хто, як не Кемпбелл, завжди йшов попереду, виконуючи свій обов'язок? Я не Кемпбелл і можу сміливо говорити про це. До того ж виявляється, що, на наше щастя, ватажок цього знатного роду – зараз голова судової палати. І ось на заїжджих дворах по всій країні заворушилися нікчемні людці й марнослови, а молоді джентльмени, такі, як містер Бальфор, необдумано повторюють їхнє базікання. – Усе це він говорив так запально і красномовно, ніби виголошував промову в суді. Потім, ніби схаменувшись, додав: – Та яке це, врешті, має відношення до справи? Мені залишається тільки одне – вирішити, що ж робити з вами.

– Заради цього я й прийшов до вас, мілорде.

– Ви маєте рацію, – погодився прокурор. – Але, розумієте, ви прийшли до мене з доброю рекомендацією – листом, підписаним відомим своїми чеснотами вігом, – вів він далі, взявши листа на хвилину з столу. – Крім судового порядку, містер Бальфор, завжди є можливість домовитися. Однак попереджаю, будьте обережні, бо ваша доля цілком і повністю в моїх руках. У цій справі, – дозволю собі так висловитись, – я маю більшу владу, ніж сам король. Коли ви сподобаєтесь мені і виправдаєте моє довір'я своєю поведінкою, то обіцяю, що сьогоднішня розмова лишиться між нами.

– Що ви маєте на увазі?

– Я хочу сказати, містер Бальфор, що коли ваші відповіді задовольнять мене, то жодна душа не дізнається, що ви були тут. Зверніть увагу, я навіть не кличу свого клерка.

Я зрозумів, куди він хилить.

– Не бачу потреби оголошувати будь-кому про мої відвідини, – відказав я, – хоч і не розумію, яка з цього може бути мені користь. Я не жалкую, що прийшов сюди.

– Вам нічого жалкувати, – сказав він схвально, – так само, як і нічого боятись наслідків, коли ви будете обачливим.

– Даруйте на слові, мілорде, але мене залякати нелегко.

– Повірте, я зовсім не збираюся вас залякувати, – заперечив Престонгрейндж. – Краще почнемо допит. Тільки застерігаю: не говоріть нічого зайвого, відповідайте лише на мої запитання. Від цього у значній мірі залежатиме ваша безпека. Хоч я маю велику свободу дії, але всьому є межі.

– Постараюсь скористатися з вашої поради, мілорде.

Він розгорнув на столі аркуш паперу і написав заголовок.

– З ваших слів випливає, що в момент згубного пострілу ви були в Леттерморському лісі, – почав він. – Це була випадковість?

– Так, мілорде.

– Яким чином ви вступили в розмову з Коліном Кемпбеллом?

– Я спитав у нього, як потрапити в Аухарн, – сказав я і помітив, що прокурор чомусь не записує цієї відповіді.

– Гм… – протяг він. – Я й забув про це. Знаєте, містер Бальфор, на вашому місці я б менше зупинявся на взаєминах з цими Стюартами. Це тільки ускладнює справу. Поки що я не схильний вважати ці подробиці істотними.

– А мені здається, мілорде, що в даному випадку всі факти однаково істотні, – заперечив я.

– Ви забуваєте, що ми тепер судимо цих Стюартів, – відповів багатозначно Престонгрейндж. – Коли нам доведеться коли-небудь судити вас, то буде зовсім інакше. Тоді мене цікавитиме саме те, що я зараз хочу обійти. Однак ближче до справи. В попередньому свідченні містера Мунго Кемпбелла сказано, що ви негайно ж після пострілу побігли схилом вгору. Як це сталося?

– Так, я побіг, але не зразу, мілорде, і лише тому, що побачив убивцю.

– Значить, ви бачили його?

– Отак, як вас, мілорде, хоч і не так близько.

– Ви знаєте його?

– Ні, але думаю, що впізнав би.

– Виходить, вам не пощастило догнати вбивцю?

– Так, мілорде.

– Він був один?

– Один.

– І нікого більше поблизу?

– Неподалік у лісі був Алан Брек Стюарт.

Прокурор поклав ручку.

– Ми, здається, діємо наперекір один одному, – не стримався Престонгрейндж. – Боюсь, що ви вибрали погану розвагу.

– Роблю так, як ви радили, мілорде: відповідаю на ваші запитання.

– Будьте розважливим і вчасно схаменіться, – віз він далі трохи спокійніше. – Я поставився до вас з виключною ласкою, але ви, здається, її ніскільки не ціните, і, якщо не будете обережнішим, вона може виявитися марною.

– Безмежно вдячний за вашу доброту, однак гадаю, що ви не зовсім розумієте мене, – промовив я, затинаючись, бо відчув, що зараз, нарешті, розпочнеться справжня боротьба. – Я прийшов сюди дати свідчення, які переконали б вас, що Алан непричетний до вбивства Гленура.

Якусь мить, здавалося, прокурор не знав, що казати, і, міцно стуливши губи, гнівно блимав на мене, мов той скажений кіт.

– Містер Бальфор, – нарешті порушив він мовчанку, – ще раз застерігаю, що ви обрали хибний шлях. Глядіть, від цього можуть постраждати ваші інтереси.

– Мілорде, – відповів я, – у цій справі я дбаю про свої власні інтереси не більше, ніж ви. У мене лише одна мета: щоб перемогла справедливість і невинні були виправдані. Якщо ж, прагнучи здійснити цю мету, я викликаю ваше невдоволення, мілорде, то мені доводиться миритися з цим.

На мої слова він підвівся, запалив ще одну свічку і деякий час пильно дивився мені у вічі. З подивом я помітив, що обличчя його стало надзвичайно серйозним і, як мені здалося, блідим.

– Ви або дуже наївний, або, навпаки, надзвичайно хитрий. Бачу, з нами треба поводитись більш конфіденціально, – мовив Престонгрейндж. – Це справа політична, містер Бальфор, подобається нам це чи ні, але справа ця політична, і я тремчу від самої думки про те, які можуть бути наслідки. До політичної справи – навряд чи є потреба говорити це молодій людині з вашою освітою – ми повинні ставитися зовсім інакше, ніж просто до кримінальної. Salus populi suprema lex [1]1
  Salus popyli suprema lex (лат.) – суспільний добробут – найвищий закон.


[Закрыть], – принцип, що допускає великі зловживання, але він сильний тією силою, необхідності, яку ми знаходимо в законах природи. З вашого дозволу, містер Бальфор, поясню вам це детальніше. Ви хочете запевнити мене…

– Прошу вибачити, мілорде, але я хочу запевнити вас лише в тому, що можу довести…

– Не гарячіться, юначе, – обірвав мене прокурор, – не чіпляйтесь до слів і дозвольте чоловікові, який годиться вам у батьки (коли не більше), вживати свої власні хоч і недосконалі вирази і висловлювати свої скромні думки, навіть якщо вони, на жаль, не збігаються з думками містера Бальфора. Ви хотіли б запевнити мене, що Брек не винний. Я надав би цьому мало значення, тим більше, що ми не можемо зловити його. Однак справа про невинність Брека не кінчається на цьому. Визнати його невинність – значить звести нанівець усі обвинувачення проти іншого злочинця-зрадника, який двічі піднімав зброю проти короля і якого двічі милували, підбурювача до розбрату й незадоволення і, безперечно (хоч стріляв, може, й не він), ініціатора аппінського вбивства. Нема потреби пояснювати, що я говорю про Джеймса Стюарта.

– Признаюсь відверто, мілорде, що я саме заради цього й прийшов сюди, щоб заявити вам неофіціально про невинність Алана й Джеймса, і готовий підтвердити це своїми свідченнями в суді, – сказав я.

– На це можу відповісти з такою ж відвертістю, містер Бальфор, – мовив він, – що в даному разі я не допущу вас давати свідчення і хотів би, щоб ви взагалі утримались від них.

– На вас покладено вершити правосуддя у всій Шотландії, – обурився я, – а ви пропонуєте мені вчинити злочин!

– Я всією душею вболіваю за інтереси Шотландії, – мовив прокурор, – і підказую вам те, чого вимагає політична необхідність. Патріотизм не завжди буває моральним у точному значенні цього слова. Мені здається, що ви повинні б радіти такому: у цьому ваш захист. Факти проти вас. І якщо я все ще намагаюсь визволити вас з дуже небезпечного становища, то роблю це почасти тому, що ціную вашу чесність, яка привела вас сюди, почасти завдяки листу Пілріга, але, головним чином, тому, що в цій справі на перше місце я ставлю свій політичний обов'язок, а обов'язок прокурора на друге. З тих же причин – повторюю вам відверто – я не хочу бачити вас серед свідків.

– Мені не хотілося б, щоб ви зрозуміли мої слова як заперечення, я тільки хочу точно визначити наше взаємне становище, – сказав я. – Коли вам, мілорде, не потрібні мої свідчення, то супротивна сторона, напевне, буде надзвичайно рада їм.

Престонгрейндж підвівся й почав ходити по кімнаті.

– Ви не такий молодий, – зауважив він, – щоб не пам'ятати сорок п'ятого року і заворушень, які прокотилися по всій країні. Пілріг пише, що ви відданий церкві й урядові. А хто врятував їх того фатального року? Я не кажу про його королівську високість і його військо, яке в свій час принесло дуже велику користь.

Та країну було врятовано, а бій виграно ще до того, як Кумберленд напав несподівано на Друммоссі. Хто ж врятував її? Повторюю: хто врятував протестантську віру і весь наш державний устрій? По-перше, покійний лорд – президент Куллоден; він зробив багато, хоч йому погано за це віддячили; так само й я напружую кожен нерв на тій же службі і не жду іншої винагороди, крім усвідомлення виконаного обов'язку. А потім хто, після президента? Ви самі знаєте не гірше від мене. Про нього багато лихословлять; і ви натякнули на це, коли увійшли сюди, а я спинив вас. То був герцог великого клану Кемпбеллів. І ось тепер Кемпбелл по-злодійському вбитий при виконанні державної служби. Герцог і я – обидва горяни. Але ми цивілізовані горяни, тоді як значна більшість наших кланів і родів не цивілізовані. У них і чесноти, і вади диких племен. Вони ще варвари, як і Стюарти. Тільки варвари Кемпбелли стояли на боці закону, а варвари Стюарти виступали проти закону. Тепер розсудіть самі. Кемпбелли жадають помсти. Якщо вони не задовольняться, коли Джеймс уникне смерті, серед Кемпбеллів почнуться заворушення. А це означає заворушення у всій гірській Шотландії, яка й так неспокійна і далеко не беззбройна. Роззброєння – одна комедія…

– У цьому я можу підтримати вас, – перебив я його.

– Заворушення у гірській Шотландії на руку нашому давньому пильному ворогові, – вів далі лорд, ходячи по кімнаті, – і, даю вам слово, сорок п'ятий рік може повернутися з тою тільки різницею, що Кемпбелли будуть на супротивній стороні. Невже заради врятування Стюарта, котрий і до цього вже був кілька разів засуджений за різні справи, ви пропонуєте втягти всю нашу батьківщину в міжусобну війну, наражати на небезпеку віру своїх батьків, рискувати життям і майном багатьох тисяч ні в чому неповинних людей?.. Ці мої міркування беруть гору над усіма іншими, сподіваюсь, вони переважать і над вашими, містер Бальфор, якщо ви любите свою батьківщину, уряд і правду в питаннях релігії.

– Ви говорите зі мною відверто, і я вам за це вдячний, – мовив я. – Я, з свого боку, постараюсь бути таким же чесним. Я вірю, що ваша політика цілком правильна. Вірю також, що ви взяли на себе важкі обов'язки, коли вступали на цю високу посаду. Що ж до мене, то я простий смертний, майже хлопчисько, і з мене досить простих обов'язків. Я можу думати лише про дві речі: про нещасного чоловіка, несправедливо засудженого на ганебну смерть, і про ридання його дружини, які не виходять у мене з голови. Я не можу не звертати на це уваги. Таким уже я вродився. Якщо країні судилося загинути, хай гине. Коли я засліплений, то молю бога, щоб він просвітив мене, поки ще не дуже пізно.

Слухаючи мене, Престонгрейндж стояв нерухомо і, коли я скінчив, усе ще не рушав з місця.

– Це непередбачена перепона, – промовив він голосно сам до себе.

– Які ваші наміри відносно мене, мілорде? – спитав я.

– Чи знаєте ви, – відповів він, – що, коли б я захотів, ви могли б спати у в'язниці?

– Я спав і в гірших місцях, мілорде, – кинув я.

– Ось що, юначе, – сказав прокурор, – з нашої розмови ясно видно, що я можу покластися на ваше чесне слово. Обіцяйте мені, що збережете у таємниці не тільки те, що відбулося між нами сьогодні, а й усю аппінську справу, і я відпущу вас.

– Я можу обіцяти зберігати це у таємниці до завтра або до іншого найближчого дня, призначеного вами, – заперечив я. – Мені не хотілося б, щоб ви були про мене надто поганої думки. Однак коли б я дав слово без обмеження, то ви, мілорде, досягли б своєї мети.

– Я не хотів піймати вас у пастку, – відказав він.

– Вірю вам… – буркнув я.

– Хвилинку, – спинив він мене, – завтра неділя. Приходьте в понеділок, о восьмій ранку, а до того обіцяйте мовчати.

– Охоче обіцяю, мілорде, – відповів я. – Що ж до ваших слів, сказаних сьогодні, то обіцяю зберегти їх у таємниці до кінця моїх днів.

– Зверніть увагу, – додав прокурор, – я не вдаюся до погроз.

– Це повністю відповідає вашому благородству, мілорде, – зауважив я. – Проте я не настільки тупий, щоб не відчути їх, хоч вони й не були висловлені.

– Ну що ж, – промовив він. – На добраніч. Бажаю вам добре виспатись; я ж на це не розраховую.

Він зітхнув, узяв свічку і провів мене до виходу.

Розділ п'ятий
У ГЕНЕРАЛЬНОГО ПРОКУРОРА ВДОМА

Другого дня, в неділю 27 серпня, мені нарешті випала нагода послухати кількох уславлених едінбурзьких проповідників, про яких я багато чув від містера Кемпбелла. Та що це! Таке саме я міг почути в Ессендіні, слухаючи містера Кемпбелла. Безладні думки, що невідступно крутилися навколо побачення з Престонгрейнджем, відвертали мою увагу, і я ніяк не міг зосередитись. Я майже зовсім не заглиблювався в зміст проповідей церковних служителів, мене більше цікавило само видовище, велике скупчення прочан. Все нагадувало театр або – як на мій настрій – зал суду. Особливо це стосувалося Вест Кірки з трьома ярусами галерей, куди я потрапив, сподіваючись побачити міс Драммонд.

У понеділок я вперше в житті завітав до перукаря і вийшов звідти вельми задоволений його роботою. З перукарні попрямував до будинку прокурора; біля дверей знову вешталися червоні мундири, утворюючи єдину яскраву пляму в похмурому провулку.

Очима я весь час шукав молоду леді та її супутників. Однак їх не було й сліду. Коли ж мене завели в кабінет чи то в передпокій, де мені довелося провести кілька страшних годин у суботу, то в кутку я помітив високу постать Джеймса Мора. Він, здавалося, був чимось страшенно занепокоєний, бо сидів, випроставши руки й ноги, і збентежено бігав поглядом вздовж стін маленької кімнати. На мить я подумав про одчайдушність його становища. І мені стало шкода чоловіка. Почасти через співчуття, а може, через посилений інтерес до його дочки, я привітався до нього.

– З добрим ранком, сер, – промовив я.

– Вас теж, юначе, – озвався чоловік.

– Ви чекаєте побачення з Престонгрейнджем? – спитав я.

– Так, сер, і дай боже, щоб ваша справа до нього була приємнішою, ніж моя, – відповів Джеймс Мор.

– Я принаймні сподіваюся, що ваша справа не буде загайною, бо вас приймуть раніше, – зауважив я.

– Тут усіх приймають раніше за мене, – кинув він, знизавши плечима. – А колись було інакше. Усе міняється. Не так було, юначе, коли меч не залежувався у піхвах і солдат міг постояти за себе.

Говорив чоловік якось у ніс, як говорили горяни, і це дратувало мене.

– Містер Макгрегор, – зауважив я, – мені здається, що найголовніша якість солдата – тримати язик за зубами і ніколи не нарікати на свою долю.

– Бачу, ви знаєте моє ім'я, – і він, схрестивши руки, вклонився, – хоч я сам не повинен називати його. Я надто часто бував серед ворогів, ніколи не маскувався і не приховував свого імені, а тому мені нічого дивуватися, коли моє обличчя та ім'я відомі людям, яких я не знаю.

– Не знаєте, сер, як не знають мене й інші, – зауважив я. – Якщо ж ви зволите вислухати, то мене звуть Бальфор.

– Добре ім'я, – чемно відповів Мор. – його мають чимало гідних пошани людей. Як я пригадую, ім'я Бальфор мав один юнак, що в сорок п'ятому році служив лікарем у моєму батальйоні.

– Думаю, що то брат Бальфора з Беса, – відповів я, бо вже дещо чув про лікаря.

– Він самий, сер, – сказав Джеймс Мор. – Оскільки ваш родич був моїм товаришем по зброї, дозвольте потиснути вашу руку.

Чоловік гаряче і довго тис мені руку, дивлячись на мене таким ніжним поглядом, наче він розшукав рідного брата.

– О! – вигукнув Мор. – Багато дечого змінилося відтоді, як біля мене і вашого родича свистіли кулі.

– То, мабуть, був мій далекий родич, – стримано промовив я, – і мушу визнати, що я його ніколи не бачив.

– Можливо, – сказав чоловік, – та це байдуже. А от вас, я думаю, тоді не було при ділі. Щось не пригадую вашого обличчя, хоч його й не так легко забути.

– І не дивно, сер. Того року я вперше пішов до школи, – відповів я.

– Ви ще такий молодий! – вигукнув Джеймс Мор. – Тоді вам не зрозуміти, що означає для мене ця зустріч. Зустрітися в час нещастя, та ще в будинку свого ворога з людиною, близькою по крові до мого колишнього товариша по зброї! Від усього цього завмирає серце, як завмирає воно при звуках флейти горян! Так, сер, багатьом нам з сумом доводиться згадувати про своє минуле, так, із сумом, а то і з слізьми на очах. У себе вдома, в рідному краї, я жив наче той король: мені було досить меча, гір і вірності друзів. А тепер кинули в смердючу тюрму. Чи знаєте ви, містер Бальфор, – вів він далі, тримаючи мене під руку і походжаючи по кімнаті, – що я не маю тепер найнеобхіднішого?! Немилосердні вороги позбавили мене всіх засобів до існування. Мене схопили, як вам відомо, сер. на підставі сфабрикованих матеріалів і звинувачують у злочині, в якому я винен не більше, ніж ви. Мене не наважуються судити, а тим часом обдерли, як липку, і тримають у тюрмі. Як мені хотілося б, щоб оце замість вас я зустрів вашого родича або його брата з Беса! І той і другий, я певен, були б раді допомогти мені, а що ви – чужа людина…

Я заслуговував би на зневагу, коли б переказав усе, що відбулося між нами, розповів про те, що він наговорив мені, скаржачись та благаючи, а також про мої уривчасті, непривітні відповіді. Часом я поривався спинити його, повернути мову на якусь дрібницю. Однак це було понад мої сили, і сам не знаю чому. Можливо, з сорому або з гордощів, може, заради себе самого чи Катріони, бо я вважав такого батька не гідним своєї дочки, а можливо, мене просто обурювала безсоромність і нещирість цієї людини. Сам не знаю чому.

Він підлещувався до мене, благав і, не випускаючи моєї руки, весь час кружляв по крихітній кімнатці, ступаючи три кроки вперед, три назад. Кількома уривчастими відповідями я вже встиг трохи розгнівати цього канюку, хоч і не позбавив його надії остаточно, коли на порозі з'явився Престонгрейндж і люб'язно запросив мене у велику кімнату.

– Я буду трохи зайнятий, – сказав він, – а щоб ви не нудьгували, познайомлю вас із своїми милими доньками. У мене їх три. Мабуть, ви вже чули про них, бо, думаю, їх більше знають, ніж їхнього батька. Сюди, будь ласка!

Він повів мене в іншу велику кімнату, поверхом вище, де, схилившись над п'яльцями, сиділа сухорлява літня леді, а біля вікна стояли три найвродливіші в Шотландії – так мені принаймні здалося – дівчини.

– Це мій новий друг, містер Бальфор, – сказав Престонгрейндж, взявши мене за руку. – Давід, оце моя сестра, міс Грант, така добра, що веде моє господарство; вона буде дуже рада, коли зможе й вам у чомусь допомогти. А ось, – вів він далі, звертаючись до дівчат, – мої прекрасні доньки. Скажіть відверто, містер Давід, яка з них найкраща? Ладен закластися, що у нього не вистачить хоробрості відповісти так щиро, як чесний Алан Рамсео!

На таку витівку батька всі троє, а з ними і міс Грант, вибухнули гнівом. Не приховую, що і в мене (бо я знав вірші, на які він натякав) аж вуха почервоніли від сорому. Я вважав, що батькові не до лиця натякати на такі речі. Уявіть мій подив, коли я побачив, що, обурюючись або вдаючи, що вони обурюються, дівчата сміялися.

Скориставшись з пожвавлення, містер Престонгрейндж вислизнув з кімнати, лишивши мене, наче рибину на піску, в такому недоречному зараз для мене товаристві.

Згадуючи тепер про ті далекі дні, я усвідомлюю, яким я був тоді неотесаним і як добре були виховані леді, якщо вони так довго мене терпіли. Їхня тітка, щоправда, поринула у свою роботу і тільки зрідка, відірвавшись на мить од п'яльців, зводила на нас очі й посміхалася; але дівчата, особливо старша, найвродливіша з них, приділяли мені неабияку увагу, а я був неспроможний відповісти їм тим же. Даремно твердив я собі, що й у мене є чимало хорошого, що я маю маєток, і мені не личить почувати себе приниженим у товаристві молодих дівчат, серед яких найстарша майже моя однолітка, і, мабуть, не знайшлося б жодної серед них, що могла б змагатися зі мною своєю освіченістю. Та ці міркування не міняли справи, і я мимоволі червонів, пригадуючи, що сьогодні вперше у житті поголився.

Незважаючи на старанність дівчат, розмова чогось не клеїлась. Тоді найстарша, змилостивившись над моєю безпорадністю, сіла за клавікорди, на яких, до речі, грала чудово, і деякий час розважала мене музикою й співами. Грала вона шотландські та італійські мелодії. Музика надавала мені хоробрості, і я відчув себе вільніше. Пригадавши мотив пісеньки, якої навчив мене Алан у печері поблизу Каррідена, я навіть зважився просвистати кілька тактів і запитати, чи знає вона таку мелодію.

Дівчина похитала головою.

– Ніколи не чула, – відповіла вона. – Прошу, просвистіть до кінця. Ще раз, будь ласка, – додала вона, коли я просвистів.

Я виконав прохання дівчини, і вона підібрала мелодію на інструменті, прикрасивши її вдалими акордами. Награючи цю пісеньку, вона з комічним виразом обличчя заспівала з шотландським акцентом:

 
Хіба невірно я мелодію схопила?
Хіба не та це пісня, що ви просвистали?
 

– Бачите, – додала дівчина, – я можу складати і слова до пісні, тільки чомусь не римуються рядки.

І вела далі:

 
Міс Грант я, дочка прокурора,
А ви, по-моєму, Давід Бальфор?
 

Я сказав їй, що вражений її обдарованістю.

– Як називається ваша пісня? – спитала дівчина.

– Справжньої назви я не знаю. Але називаю її «Піснею Алана».

Вона глянула мені просто у вічі.

– Я називатиму її «Піснею Давіда». До речі, якщо ваш ізраїльський тезко Давід награвав Саулу схожі на ці мелодії, то мене не дивує, чому цар не подобрішав. Надто вже сумна музика. Ваша назва пісні мені не подобається; тож коли вам заманеться знову почути її, питайте пісню під моєю назвою.

Останні слова було вимовлено так переконливо, що в мене затремтіло серце.

– Чому так, міс Грант? – запитав я.

– Чому? – здивувалася дівчина. – Якщо вас коли-небудь повісять, я покладу ваші останні слова перед смертю на музику і співатиму їх.

Зміст слів дівчини не лишав сумніву, що вона в якійсь мірі поінформована і знає про небезпеку, яка мені загрожує. Але наскільки їй відома моя історія, догадатись було важко. Вона, очевидно, знала, що в імені Алана криється якась небезпека, і застерігала не згадувати про нього; знала, мабуть, і те, що на мене падає підозра як на співучасника у злочині. Я зрозумів, що рішучий тон, з яким вона вимовила останні слова (а потім заглушила гучними акордами), мав означати намір дівчини покласти край цій розмові.

Я стояв поруч і вдавав, ніби слухаю мелодію і захоплююсь її грою, а насправді мене підхопив потік власних думок і закружляв у вихорі. Я ще раніше відчував, що ця дівчина любить усе таємниче, а тепер з розмови, остаточно впевнився, що зустрівся з таємницею, розгадати яку неспроможний. Дещо я взнав значно пізніше. Я довідався, що неділю не було змарновано – за цей час знайшли й допитали розсильного з банку, відкрили мої відвідини Чарлза Стюарта, зробили з цього висновок, що я причетний до справи Джеймса й Алана і, можливо, і досі підтримую з ними зв'язок. Ось чому мені так прозоро натякнули на це в час гри на клавікордах.

Саме під час гри пролунав голос однієї з молодших дівчат, яка стояла біля вікна, що виходило в провулок. Вона кликала сестер підійти до неї і подивитись на вулицю, бо в провулку знову з'явилася «Сіроока». Ті поспішили, і всі збилися купою біля вікна, щоб хоч краєчком ока поглянути на незнайомку. Вікно, біля якого з'юрмилися дівчата, було над парадними дверима.

– Ідіть сюди, містер Бальфор, – гукали дівчата. – Подивіться, яка красуня! Вже кілька днів вона зупиняється перед нашими вікнами і завжди у товаристві якихось дивних обідранців. Сама ж тримається, як леді.

Мені не було потреби довго дивитись на неї. Я тільки повів оком, боячись, щоб вона не побачила, як я розглядаю її з кімнати, де лунає музика, а вона, сердешна, стоїть на вулиці, біля будинку, в якому її батько, мабуть, просить з сльозами на очах за своє життя. Я сам щойно пішов од нього, не дослухавши його благань.