Текст книги "Катріона"

Автор книги: Роберт Льюис Стивенсон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 18 страниц)

Розділ двадцять другий
ГЕЛЬВЕТСЛУЙЗ

На кінець подорожі погода зіпсувалася. У вантах раптом завив вітер, море розбурхалось, і корабель, поскрипуючи, ледве повз серед величезних хвиль. Вигуки лотового, що вимірював глибину, майже не припинялися, бо ми весь час ішли поміж обмілинами. Близько дев'ятої години ранку при тьмяному світлі зимового сонця, що виглянуло з-за хмар після бурі з градом, ми побачили берег Голландії – ряд вітряків, що вимахували крилами. Я вперше бачив ці химерні споруди, вигляд яких нагадував про закордонну подорож, новий світ і нове життя.

О пів на дванадцяту ми кинули якір неподалік од пристані Гельветслуйз у такому місці, Де час від часу накочувалися круті хвилі і корабель немилосердно гойдало. Зрозуміло, що всі ми, крім місіс Джеббі, були на палубі. Дехто надів плащ, інші загорнулись у брезент; усі трималися за канат і жартували, наслідуючи, як могли, досвідчених матросів.

Незабаром до корабля обережно, мов краб, підплив човен, шкіпер якого щось кричав по-голландському нашому капітанові. Стривожений капітан Сенг звернувся до Катріони. Ми всі стояли довкола, тому зразу ж зрозуміли, в чому справа. «Роза» прямувала в Роттердам, і решта пасажирів хотіли чимскоріше прибути туди, бо того ж вечора звідти вирушала у напрямку північної Німеччини поштова карета. Капітан Сенг сподівався, що встигне до того часу, бо був великий вітер. Однак Джеймс Мор домовився зустрітися з дочкою в Гельветі, і капітан обіцяв зупинитися в гавані і, як звичайно, висадити дівчину в береговий човен. Човен уже погойдувався на хвилях поблизу корабля, і Катріона приготувалася зійти в нього, але й капітан, і човняр не наважувались рискувати.

– Ваш батько, – сказав капітан, – не подарує нам, коли ми покалічимо вас, міс Драммонд, а то, можливо, і втопимо. Послухайтесь мене і їдьте до Роттердама. Звідти парусним човном по Маасу можна дістатись у Брілл, а потім диліжансом повернутися в Гельвет.

Катріона й слухати не хотіла про зміну маршруту. Побачивши фонтани бризок, зеленаві вали величезних хвиль, що часом заливали бак, і човен, який то злітав на хвилях вгору, то раптом зникав у морській безодні, вона сполотніла, проте порушити батьків наказ не хотіла. «Так вирішив мій батько, Джеймс Мор», – твердо заявила дівчина. Я вважав, що безглуздо дівчині бути такою впертою і не слухатись доброї поради; та в Катріони були на це причини, про які вона змовчала. Парусники й диліжанси – чудові речі, однак за них треба, платити, а в неї за душею не було нічого, крім двох шилінгів і півтора пенні. Тож і капітан, і пасажири, не знаючи про її бідність (Катріона ж була надто горда, щоб признатися в цьому), кидали слова на вітер.

– Але ж ви не знаєте ні голландської, ні французької мов, – промовив хтось.

– Не знаю, – відповіла вона, – та з сорок шостого року тут проживає так багато чесних шотландців, що я чудово влаштуюсь.

У її словах відчувалась така чарівна сільська простота, що дехто розсміявся, інші ж здавались ще більш засмученими, а містер Джеббі надзвичайно розгнівався. Він, очевидно, усвідомлював свій обов'язок, оскільки його дружина згодилася взяти Катріону під свій нагляд, і йому довелося б їхати на берег, щоб самому впевнитися, що з дівчиною все гаразд. Та ніякі сили в світі не примусили б його це зробити, бо тоді він спізнився б на диліжанс. Тож він своїм гучним голосом, здавалося, хотів заглушити докори сумління. Нарешті розлючений містер Джеббі накинувся на капітана Сенга й почав доводити, що було б ганьбою для них усіх висадити Катріону, що зійти зараз з корабля – значить піти на вірну смерть і що ми ні в якому разі не можемо кинути дівчину в човен з брутальними голландськими матросами й залишити її там напризволяще. Я був такої ж думки, а тому підкликав до себе штурмана й домовився, щоб він відіслав мої скрині в Лейден на адресу, яку я дав йому. Потім я почав подавати знаки рибалкам у човні.

– Я поїду на берег з молодою леді, капітане, – сказав я. – Мені однаково, яким шляхом добиратися до Лейдена… – З цими словами я плигнув у човен, але невдало, і разом з рибалками впав на дно.

Корабель горою височів над нами, гойдаючись на хвилях; він то поринав у воду, то знову виринав, ніби от-от зірветься з якоря. Я почав уже думати, що вчинив дурість, що Катріона ніколи не зможе спуститися в човен і що мене одного висадять на берег у Гельветі без надії на якусь іншу винагороду, крім обіймів Джеймса Мора, коли б я їх побажав. Але я недооцінив хоробрості дівчини. Побачивши, що я не вагаючись плигнув (хоч насправді дуже боявся), вона вже не могла примиритися з тим, щоб її перевершив відкинутий нею друг! Дівчина зійшла на бульверки, тримаючись за трос; вітер надув віялом її спідниці, і смілива спроба стала ще небезпечнішою. Присутнім на палубі було видно її панчохи вище, ніж вважалося пристойним у місті. Катріона не гаяла жодної хвилини, і коли б навіть хто захотів перешкодити їй, то не встиг би. Я стояв у човні і, розпростерши руки, приготувався ловити дівчину. Корабель трохи нахилило в наш бік, і човняр, незважаючи на риск, підплив ближче. В цю мить Катріона плигнула. Щастю моєму не було меж, бо я спіймав її й за допомогою рибалок утримався на ногах. Дівчина якусь мить міцно трималася за мене обома руками, дихаючи швидко й глибоко; потім човняр посадив нас (я ніс Катріону) на місця біля стернового, і під схвальні прощальні вигуки капітана Сенга, екіпажу й пасажирів наш човен попрямував до берега.

Нарешті Катріона опам'яталась і мовчки, без жодного слова відняла свої руки. Я теж мовчав; завивання вітру й шум розбурханого моря не сприяли розмовам. Гребці з усіх сил налягали на весла, але ми просувалися дуже повільно. Коли човен входив у гавань, «Роза» вже встигла знятися з якоря і вийти в море. Недалеко від берега човняр, за обурливим голландським звичаєм, зупинив човна й зажадав плату за проїзд. Він вимагав по два гульдени з кожного пасажира, тобто майже чотири англійських шилінги. Катріона розхвилювалась і почала сперечатися. Вона говорила, що цікавилась у капітана Сенга і той сказав, ніби проїзд коштує один англійський шилінг. «Невже ви думаєте, що я сіла б у човен, не спитавши за ціну?» – обурювалась дівчина. У відповідь човняр теж підвищив голос. Лаявся він по-англійськи, все ж інше висловлював голландською мовою. Помітивши, що Катріона розхвилювалася до сліз, я потихеньку сунув у руку негідника шість шилінгів, після чого він виявився настільки люб'язним, що взяв у неї один шилінг без будь-яких претензій. Я, звичайно, почував себе надзвичайно ображеним і присоромленим. Люблю, коли люди «бережливі, але не в такій мірі, як Катріона. Тому, тільки-но човен рушив до берега, я досить холодно спитав її, де вона повинна зустрітися з своїм батьком.

– Треба розшукати будинок Спротта, одного чесного шотландського купця, і в нього довідатись, – відповіла дівчина, а потім додала – Я хочу від щирого серця подякувати вам, ви були мені чудовим другом.

– На це ще вистачить часу, коли я доставлю вас вашому батькові, – сказав я, не підозрюючи, що все так і буде. – Я можу розповісти йому цікаву байку про слухняну і вірну доньку.

– О, я не думаю, щоб мене можна було назвати вірною! – вигукнула Катріона з болем у голосі. – Не думаю, щоб у душі я була вірною.

– Однак мені здається, що мало хто наважився б отак стрибнути тільки заради того, щоб виконати наказ батька, – зауважив я.

– Я не можу допустити, щоб ви були такої думки про мене! – знову вигукнула дівчина. – Хіба я могла залишитись на кораблі, коли ви плигнули в човен? У всякому разі, були й інші причини. – Тут вона, зашарівшись, призналася, що в неї немає грошей.

– Боже праведний! – вигукнув я. – Яке безумство лишити вас на материку Європи без копійки в кишені! Це ж неподобство… гірше, ніж неподобство.

– Ви забуваєте, що мій батько бідний чоловік, – одмовила Катріона. – Він всього-на-всього вигнанець.

– Не всі ж ваші друзі вигнанці! – обурився я. – А як ви поставились до тих, хто дбає про вас? Наприклад, до мене або міс Грант, яка порадила вам їхати. Вона, мабуть, збожеволіла б, коли б почула, що ви їдете з порожнім гаманцем! Навіть до Грегорів, у яких ви жили і які з любов'ю ставились до вас. Ваше щастя, що доля звела нас разом! Уявіть собі, що батько з якихось причин не прибуде сюди. Що станеться з вами в чужому краї? Сама думка про це жахає мене.

– Я б усім їм збрехала, – відповіла вона. – Сказала б, що в мене багато грошей. «Їй» я так і сказала. Не могла ж я принизити Джеймса Мора в їхніх очах.

Згодом я дізнався, що Катріона все ж таки принизила його, як то кажуть, змішала з брудом, бо брехню цю вигадав батько, а не дочка, яка мала тільки підтримувати її для врятування його репутації. Але в той час я не знав цього, й сама думка про злидні та небезпеки, з якими вона могла зустрітись, страшенно непокоїла мене.

– Так-то воно так, – зауважив я, – але вам треба навчитися бути розважливішою.

Багаж Катріони я тимчасово залишив у готелі на березі, де розпитав французькою мовою, як пройти до будинку Спротта. Спротт жив поблизу гавані, і ми одразу ж вирушили туди, з подивом розглядаючи навколишню місцевість. Для шотландців туг було чим захоплюватись: місто перетинало безліч каналів, у густій зелені дерев тонули гарні будинки з рожевої цегли; біля кожних дверей ми бачили дбайливо витесані з голубого мармуру східці й лави. В місті було так чисто, що можна було б пообідати просто на шосе. Спротта ми застали вдома. Він сидів, схилившись над конторською книгою, в низенькій, дуже чепурній приймальній, прикрашеній фарфором, картинами і глобусом у мідній оправі. Це був високий, кремезний червонощокий чоловік з хитрим і суворим поглядом. Він навіть не запропонував нам сісти.

– Джеймс Мор Макгрегор зараз у Гельветі, сер? – спитав я.

– Такого не знаю. Не чув навіть, – спроквола відповів він.

– Щоб бути точнішим, – не вдовольнивсь я такою відповіддю, – я зміню своє запитання. Де в Гельветі ми можемо знайти Джеймса Драммонда, він же Макгрегор, або Джеймс Мор, колишній орендатор Інверои-Хілла?

– Сер, – відповів купець, – він може бути хоч і в пеклі, і, скажу вам, я дуже хотів би цього.

– Ця молода леді його дочка, сер, – зауважив я. – При ній не дуже пристойно говорити про його вдачу.

– Не хочу мати ніяких справ ні з ним, ні з нею, ні з вами! – закричав він грубим голосом.

– Дозвольте пояснити, – містер Спротт, – невгавав я. – Ця молода леді приїхала з Шотландії, щоб зустрітися з батьком, і з якогось непорозуміння їй дали вашу адресу. Тут, очевидно, сталася помилка, однак, мені здається, що це покладає на нас обох – вас і мене, її випадкового супутника, – суворий обов'язок допомогти нашій землячці.

– Ви хочете забити мені баки, чи що?! – розпалювався Спротт. – Кажу вам, що нічого не знаю і не хочу знати про нього самого і про всю його породу. Цей чоловік заборгував мені.

– Цілком можливо, сер, – погодився я, розгнівавшись тепер більше, ніж він. – Я принаймні вам нічого не винен, а молода леді перебуває під моїм захистом; я не звик до таких манер, і вони мені не подобаються.

Я ступив крок, а може, й два до його столу, не задумуючись особливо над тим, що роблю, але виявилось, що цілком випадково натрапив на єдиний аргумент, який міг подіяти на нього. Кров враз відлила від його обличчя.

– Ради бога, не гарячіться так, сер! – вигукнув купець. – Далебі, я не хотів образити вас. Повірте, сер, я дуже добродушний, чесний, веселий хлопець – огризаюсь, але не вкушу, не бійтеся. З моїх слів вам могло здатись, що я трохи суворий; але ні, Сенді Спротт в душі добрий хлопець! Ви не можете собі уявити, скільки неприємностей і зла приніс мені цей чоловік…

– Чудово, сер, – перебив я його. – Дозвольте потурбувати вас ще одним запитанням. Які останні вісті про містера Драммонда ви мали?

– Радий прислужитися вам, сер, – сказав Спротт. – Що ж до молодої леді, – прошу її прийняти моє шанування, – то Джеймс Мор, очевидно, зовсім забув про неї. Розумієте, я знаю цього чоловіка. Він дбає лише за себе, і якщо тільки може набити собі черево, то йому не потрібні ні король, ні дочка, ні навіть його компаньйон. Справа в тому, що ми обидна беремо участь в одному ділі, яке може обійтися дуже дорого для Сенді Спротта. Хоч цей чоловік і компаньйон мені, та даю слово, що не знаю, де він. Може він і повернеться в Гельвет. Джеймс Мор така людина, що може повернутися завтра, а може й через рік. Мене ніщо не здивує; а втім, здивує, якщо він поверне мені борг. Тепер ви розумієте, які між нами відносини і чому я не хочу мати справ з молодою леді, чи як ви там її називаєте. Вона не може залишитися тут, бо я самітний чоловік, сер! Коли б я прийняв її, то не виключена можливість, що цей шахрай почав би нав'язувати дівчину мені і примусив би одружитися з нею.

– Досить, – не витримав я. – Я відвезу молоду леді до кращих друзів. Дайте перо, чорнило й папір, я залишу Джеймсу Мору адресу мого лейденського знайомого. Він знатиме, де шукати дочку.

Поки я писав і запечатував записку, Спротт з власної ініціативи взявся подбати про багаж Катріони і навіть послав по нього розсильного в готель. Я наперед заплатив йому за це один чи два долари, і він видав розписку, що одержав гроші.

Скоро ми (я вів Катріону під руку) пішли від цього негідника. За весь час Катріона не промовила жодного слова, довіривши мені говорити за неї. Я ж із свого боку намагався навіть поглядом не бентежити її і, згоряючи від сорому й гніву, вважав за потрібне прикидатися зовсім спокійним.

– А тепер, – запропонував я, – ходімо знову в той самий готель, де вміють розмовляти по-французькому, пообідаємо і дізнаємось, коли відходить диліжанс у Роттердам. Я не заспокоюсь, поки не побачу вас знову під опікою місіс Джеббі.

– Думаю, що доведеться так і зробити, – погодилась Катріона, – хоч вона, мабуть, не дуже зрадіє цьому. До речі, нагадаю, що в мене всього-на-всього один шилінг і три бобі [7]7
  Бобі– дрібна шотландська монета, близько півпенні.


[Закрыть].

– А я ще раз нагадаю вам, що, на щастя, приїхав разом з вами.

– Про це саме я й думаю весь час, – мовила дівчина і, як мені здалося, трохи сперлась на мою руку. – Не я вам, а ви мені вірний друг.

Розділ двадцять третій
БЛУКАННЯ ПО ГОЛЛАНДІЇ

Диліжанс, щось на зразок довгого вагона з лавами, за чотири години доставив нас у Роттердам. Уже смеркало, коли ми в'їхали на його яскраво освітлені, людні вулиці. Особливо багато було чужоземців – бородатих євреїв та чорношкірих. Цілі юрми непристойно одягнених повій чіплялися до моряків, шарпаючи їх за рукав. Від гамору у нас запаморочилося в голові, але найбільшою несподіванкою виявилось те, що на нас ніхто не звернув ніякої уваги. Заради дівчини і власної честі я намагався триматись незалежно, хоч насправді почував себе маленькою вівцею, що заблудилася у цьому великому місті, а на душі в мене було неспокійно. Раз чи два я розпитував зустрічних про дорогу в гавань і про місце стоянки корабля «Роза», але, очевидно, натрапляв на людей, які розмовляли тільки по-голландськи, а може, моя французька мова була недосконалою. Пішовши навмання якоюсь вулицею, ми вийшли на відкрите місце біля гавані.

– Тут десь і «Роза»! – вигукнув я, побачивши ліс щогл. – Ходімо вздовж набережної. Там, напевно, зустрінемо кого-небудь, хто розуміє по-англійськи, а може, пощастить знайти й корабель.

Цього разу щастя нас не минуло: близько дев'ятої години вечора ми зустріли самого капітана Сенга. Той розповів, що вони дуже швидко дісталися до Роттердама, бо весь час дув стійкий погожий вітер. Усі пасажири встигли вирушити в дальшу подорож. Звичайно, було б безглуздо гнатися за Джеббі в північну Німеччину, а тут ми не мали інших знайомих, крім капітана Сенга. Та, на нашу превелику радість, він виявився дуже люб'язним і пообіцяв допомогти. Сенг запевняв, що тут дуже легко підшукати порядну купецьку сім'ю, де Катріона могла б знайти притулок на той час, поки завантажуватиметься «Роза». Він запевнив, що тоді безплатно відвезе її в Лейз і доставить до містера Грегора. Разом з ним ми пішли в таверну й повечеряли, бо за цілий день добре зголодніли. Я вже казав, що капітан Сенг був дуже люб'язний, однак мене дуже здивувала його непомірна галасливість. Причину цього ми незабаром побачили. У таверні Сенг замовив собі рейнського вина, пив дуже багато і скоро зовсім сп'янів. Як і більшість людей, особливо ж тих, хто, як і він, займався важким ремеслом моряка, капітан у таких випадках втрачав і ту незначну частку добропорядності, яку мав у тверезому стані. Він так скандально повівся з Катріоною, так непристойно жартував над її виглядом, коли вона стояла на бульверках, що мені лишилось тільки скоріше вивести дівчину з таверни.

Виходячи, вона міцно притиснулась до мене.

– Заберіть мене звідси, Давіде, – просила Катріона. – Візьміть до себе. Вас я не боюсь.

– І немає ніякої причини боятись, мій маленький друже! – вигукнув я, зворушений до сліз.

– Куди ж ви заберете свого маленького друга? – непокоїлась Катріона. – Тільки не залишайте мене, ніколи не залишайте.

– А й справді, куди ж ми підемо? – розгубився я, і ми спинились, бо брели навмання. – Треба подумати. Але не бійтесь, я не покину вас, Катріоно. Хай мене покарає бог, якщо я скривджу вас.

У відповідь вона ще ближче пригорнулася до мене. Ми вже далеченько відійшли од таверни.

– Тут тихо і затишно, не те, що ми бачили у цьому гомінливому, діловому місті, – сказав я. – Сядемо під отим деревом і поміркуємо, як бути далі.

Дерево, яке назавжди лишилося у моїй пам'яті, росло біля самого берега. Ніч видалась темна, але в будинках і на завмерлих кораблях яскраво світилися вогні; по один бік од нас сяяло місто, звідки долинав гомін тисяч людей, що прогулювалися вулицями, а по другий – нависла нічна темрява і ледь чутно плескались морські хвилі. Я розіслав плащ на камені, приготованому для будівництва, і посадив дівчину. Катріона все ще тремтіла, згадуючи образливі слова капітана Сенга, і тулилася до мене. Але я хотів обміркувати справу спокійно і серйозно, тому вивільнився з її обіймів і, походжаючи перед нею, намагався придумати якийсь вихід. Та хоч я вкрай напружував мозок, у голові панував хаос. Раптом пригадав, що, поспішаючи, забув розрахуватися за вечерю і Сенгу доведеться платити й за нас. Я голосно розсміявся, радий, що він дістане по заслузі. Мимоволі рука моя опустилася в кишеню, де лежали гроші. Але що це!? Гаманець зник, очевидно, це сталося в провулку, де з нас насміхались жінки.

– Ви, мабуть, придумали щось хороше? – спитала Катріона, побачивши, що я спинився.

Нове непередбачене ускладнення нашого становища прояснило мій розум, і він раптом став чистий, як оптичне скло. Я зрозумів, що в нас немає вибору. У мене не було ні копійки; правда, в бумажнику лежав лист до лейденського купця, та дістатися до Лейдена ми могли тільки пішки.

– Катріоно, – промовив я, – ви мужня, хоробра дівчина, сподіваюся, що й сильна. Чи змогли б ви пройти тридцять миль рівною дорогою? – Відстань виявилась на цілу третину коротша, але тоді я цього не знав.

– Давід, – відповіла вона, – з вами я піду хоч і на край світу і зроблю все, що ви захочете. Мужність моя зламалася. Тільки не залишайте мене саму в цій жахливій країні, і я готова зробити все, що треба.

– А ви можете йти цілу ніч? – спитав я.

– Я виконаю всі ваші накази, – відповіла дівчина, – й ніколи не запитуватиму «як» і «чому». Я була поганим, невдячним дівчиськом, і тепер робіть зі мною, що хочете! А міс Барбару Грант я вважаю найкращою леді в світі, – додала вона. – У всякому разі, не розумію, чому вона відштовхнула вас.

Її слова були такими ж незрозумілими, як грецька або єврейська мова, але тепер мене турбувало інше і насамперед, як вибратися з цього міста й потрапити на лейденську дорогу. Завдання виявилося нелегким, і, коли ми розв'язали його, була вже перша чи друга година ночі. Небо затяглося хмарами, і нас огорнула непроникна темрява. Коли позаду лишились останні будинки, дорога ледве вирізнялася світлою стрічкою серед темних обрисів дерев. Іти було важко ще й тому, що вночі раптом випала паморозь і шосе перетворилося в суцільну ковзанку.

– Ну, Катріоно, – сказав я, – тепер ми схожі на королівських синів і на дочок старих бабусь із ваших казок. Скоро ми підемо через «сім гір, сім долин, сім боліт». Такою була її примовка до кожної казки, яка врізалась мені в пам'ять.

– О, – зітхнула дівчина, – тут нема ні долин, ні гір! Я, звичайно, не заперечуватиму, що тутешні дерева і деякі рівнини дуже красиві, але наша країна краща.

– Хотілося б, щоб так можна було сказати не тільки про край, а й про наш народ, – зауважив я, згадавши Спротта, й Сенга, і навіть Джеймса Мора.

– Я ніколи не висловлю незадоволення країною свого друга, – відказала Катріона з таким притиском, що мені здалося, ніби в темряві я бачу її очі.

У мене перехопило подих, і я мало не впав.

– Не знаю, як думаєте ви, Катріоно, – промовив я, коли трохи прийшов до пам'яті, – а, на мій погляд, сьогоднішній день був нашим найкращим днем! Мені соромно так говорити, бо вам довелося знести стільки образ і неприємностей, але для мене це був найкращий день.

– Хороший день, може, тому, що ви виявили до мене стільки любові, – сказала дівчина.

– І все ж соромно відчувати себе щасливим, – вів я далі, – коли ви глупої ночі тут, на битій дорозі.

– Де ж мені ще бути?! – вигукнула Катріона. – Думаю, що найбезпечніше бути з вами.

– Так ви вже не сердитесь на мене? – спитав я.

– Невже ви не можете не згадувати про ті останні дні? – не стрималась вона. – В моєму серці тільки вдячність до вас. Але хочу бути щирою, – несподівано додала вона. – Я ніколи не прощу тій дівчині.

– Знову про міс Грант? – спитав я. – Але ж ви самі сказали, що вона найкраща леді в світі.

– Я не відмовляюсь од своїх слів, – відповіла Катріона. – І все ж ніколи не прощу їй. Ніколи! Краще й не згадуйте про неї.

– Не розумію, – щиро дивувався я. – Такого я ще ніколи не чув. Просто дивуюсь вашим дитячим примхам. Ця молода леді була для нас обох другом, навчила, як одягатись і поводитись. Усі, хто знав нас раніше, погодяться зі мною.

Катріона рішуче зупинилась посеред дороги. – Послухайте, – сказала вона, – або ви й далі говоритиме про неї і тоді я повернуся в місто (я не побоюсь зробити це), або ж будете настільки люб'язними, що заведете мову про інше.

Я зовсім отетерів од несподіванки, але вчасно згадав, що дівчині потрібна моя допомога, що вона ще майже дитина і мені слід турбуватися за нас обох.

– Люба дівчинко, хоч я й нічогісінько не розумію з ваших слів, але сміятися з вас ніколи не буду. Що ж до розмов про міс Грант, то вони мене не цікавлять, і мені здається, що ви самі почали говорити про неї. Я заперечував вам, бо ненавиджу несправедливість. Звичайно, я не хотів би, щоб ви зовсім не мали самолюбства й жіночої делікатності, які дуже личать вам, та ви доводите їх до крайності.

– Ви скінчили? – спитала дівчина.

– Так.

– Ну й чудово, – кинула вона, і ми мовчки пішли далі.

Якось моторошно брести вночі безлюдною дорогою і чути тільки свої кроки. Спочатку, я думаю, в наших серцях таїлася неприязнь, але темрява, холод і тиша, яку тільки зрідка порушували півні та собаки, незабаром зламали наше самолюбство; щодо мене, то я радо скористався б з першої-ліпшої нагоди для розмови.

До світанку пішов теплий дощик і змив усю паморозь під ногами. Я хотів накинути на плечі Катріони свій плащ, але вона роздратовано сказала, щоб я залишив його собі.

– Не надіну, – промовив я. – Цей неотесаний юнак, що стоїть перед вами, вже звик до всякої погоди, а ви тендітна, вродлива дівчина! Люба, невже ви хочете, щоб я згорів од сорому?

Вона безмовно скорилася, і в темряві я на якусь мить затримав у неї на плечі руку, ніби обіймаючи її.

– Треба бути терпеливішою до свого друга, – сказав я.

Мені здалося, що вона трохи притиснулась до моїх грудей, а може, це було тільки в моїй уяві.

– Ваша доброта безмежна, – відповіла Катріона.

Далі ми знову пішли мовчки, але тепер усе різко змінилось. Я відчув себе щасливим безмежно; щастя зігрівало серце, пестило душу.

Дощ уже перестав, коли ми вранці прийшли в місто Дельфт. Уздовж каналу красиво вимальовувались червоні будинки з гостроверхими дахами. Служниці вже витирали й скребли щітками шосе. З сотень димарів валив дим, і я подумав, що час і поснідати.

– Катріоно, – звернувся я до дівчини, – у вас, здається, лишився шилінг і три бобі?

– Вони вам потрібні? – спитала Катріона, передаючи мені гаманець. – Хотілося б, щоб там було п'ять фунтів. Навіщо вони вам?

– А чого ми йшли всю ніч, наче двоє жебраків? – спитав я. – Тільки тому, що в цьому нещасному Роттердамі у мене вкрали гаманця з грішми. Тепер я можу говорити про це, бо сподіваюся, що найгірше минулося, хоч попереду у нас ще довгий шлях, поки ми дістанемось туди, де я зможу одержати гроші. Коли ви не купите шматок хліба, нам доведеться йти голодними.

Дівчина глянула на мене широко розкритими очима. При ранковому світлі вона здавалась блідою од перевтоми, і я відчув докори сумління за неї. Дівчина ж голосно засміялась і вигукнула:

– Ой, лишенько? Виходить, ми жебраки! І ви теж? Як мені хотілося б цього! Я страшенно рада, що можу купити вам сніданок. Але було б набагато краще, коли б мені довелося танцями заробляти вам сніданок. Сподіваюся, що тутешні мешканці не бачили наших танців і добре платили б за розвагу.

Я ладен був розцілувати її за такі слова. Чоловіків завжди чарує мужність жінки.

Ми купили собі молока у селянки, яка щойно приїхала в місто, а в булочній – ще теплий, пахучий хліб, який і з'їли дорогою. Від Дельфта до Хега рівно п'ять миль, і дорога пролягає чудовою, затіненою деревами алеєю, по один бік якої – канал, а по другий – багаті випаси для худоби. Так, це було справді гарне місце.

– А тепер, Деві, – подивилась мені у вічі дівчина, – скажіть, що ви робитимете зі мною далі?

– Саме про це нам і треба поговорити, – відповів я, – і чимскоріше, тим краще. В Лейдені я роздобуду гроші, з цим буде гаразд. Але як бути з вами до приїзду вашого батька? Учора ввечері мені здалося, що ви не хотіли б розлучатися зі мною.

– Вам не тільки здалося, – мовила дівчина.

– Ви дуже молода, – вів я Далі, – та і я теж. А це найгірше. Як нам влаштуватися? Хіба що видати вас за свою сестру?

– А чому б і ні? – підхопила вона. – Тільки б ви погодились.

– Хотілося б, щоб так і було! – вигукнув я. – Я був би найщасливішою людиною в світі, коли б мав таку сестру. Але й тут перешкода, бо ви Катріона Драммонд.

– А тепер стану Катріоною Бальфор, – зауважила вона. – Хто знатиме? Тут усі чужі.

– Ви думаєте, що можна так зробити? – спитав я. – А от мене це непокоїть. Мені не хотілося б давати вам недобрі поради.

– Давід, крім вас, у мене тут немає друзів.

– Біда в тому, що я надто молодий, щоб бути вашим другом і давати поради, яких ви слухалися б. Я не бачу іншого виходу і все ж повинен застерегти вас.

– У мене не лишається вибору, – сказала дівчина. – Мій батько повівся зі мною негарно, і це не вперше. Мене кинули вам на руки, наче мішок з борошном, і я повинна подбати насамперед, щоб було добре вам. Якщо ви хочете забрати мене – це було б дуже добре, якщо ж ні… – вона обернулась і взяла мене під лікоть, – Давіде, я боюсь.

– Однак я повинен застерегти вас, – знову почав я, але одразу згадав, що гроші мої і не слід виказувати надмірну скупість. – Катріоно, – вів я далі, – тільки зрозумійте мене правильно: я намагаюся виконати свій обов'язок щодо вас! Я їду в це незнайоме місто, щоб жити там одиноким студентом, а тут несподівано виявляється, що ви можете трохи пожити зі мною, бути начебто моєю сестрою. Сподіваюсь, ви розумієте, моя люба, що мені дуже й дуже хочеться бачити вас коло себе.

– Так я й буду у вас, – підхопила вона. – Значить, вирішено.

Я знав, що обов'язок вимагав від мене говорити ясніше, і добре розумів, що це було найбільшою плямою на моєму сумлінні, за яку, на щастя, мені не довелося розплачуватись дорогою ціною. Раптом пригадалося, як її налякали слова про поцілунки в листі Барбари. А хіба я міг бути сміливішим, хоч усе й залежало від мене? Крім того, я справді не бачив іншого виходу. Та й мої почуття штовхали мене на цей крок.

Тільки-но ми проминули Хег, як Катріона почала шкутильгати і далі ледве йшла. Двічі вона відпочивала, мило перепрошуючи мене, називала себе недостойною дочкою гірського краю та своїх предків, журилася, що завдає мені клопоту. Виправдовувалась вона тим, що, мовляв, не звикла ходити взутою. Я порадив їй роззутися, скинути панчохи і йти босоніж, але дівчина звернула мою увагу на те, що тут жінки навіть польовими дорогами ходять взутими.

– Я не повинна ганьбити свого брата, – зауважила вона і всю дорогу була весела, хоч і дуже бліда.

Та от, нарешті, і місто. Ми зайшли в сад, посипаний чистим піском, над головою склепінням перепліталися віти дерев, трохи нижче розрослися дбайливо підстрижені кущі, і всю цю природну красу доповнювали алеї та альтанки. Катріону я лишив у саду, а сам пішов до свого кореспондента. Там узяв грошей і попросив порекомендувати мені пристойну квартиру десь у затишному куточку. Потім, довідавшись, що мій багаж ще не прибув, я попросив його поручитися за мене перед господарями квартири і попередити їх, що потрібно буде дві кімнати, бо деякий час зі мною житиме сестра. Усе було б гаразд, коли б містер Бальфор у своєму рекомендаційному листі, в якому, до речі, повідомляв найменші дрібниці, хоч би словом натякнув про сестру. Я помітив, як насторожився голландець, і, дивлячись на мене поверх своїх велетенських окулярів, цей немічний, хворобливий чоловік, що нагадував чимось хворого кролика, влаштував мені ретельний допит.

Тоді я по-справжньому спанікував. Уявив, що може бути, коли він повірить моїй вигадці, запросить дівчину до себе в дім і я приведу її. Доведеться розплутувати складний клубок, і може трапитись, що я зганьблю ім'я дівчини і своє власне. Тому я поквапився змалювати йому вдачу сестри. Вона, мовляв, надто сором'язлива, дуже боїться зустрічі з незнайомими, і тому я лишив її саму в міському саду. Коли я вже ступив на стежку обману, то мусив діяти так, як діють усі брехуни в світі, тобто занурювався в брехню все глибше й глибше, додаючи безліч нікому не потрібних подробиць і плетучи байки про хворобливість міс Бальфор та про її самотнє дитинство. Коли здавалося, що вигадкам моїм не буде кінця, свідомість моя раптом проясніла, і я густо почервонів, зрозумівши непристойність своєї поведінки.

Старого не так легко було обдурити, і він, звичайно, охоче відкараскався б од мене. Але він був насамперед діловою людиною і добре розумів, що, незалежно від моєї поведінки, гроші у мене є, а тому послав зі мною свого сина за провідника і поручителя в справі найму квартири. Хоч-не-хоч, а його довелося познайомити з Катріоною. Бідолашне, миле дитя! Дівчина вже встигла трохи відпочити і повеселішала. Зустріла вона нас чудово, взяла мене за руку й так невимушено називала братом, що мені важко було наслідувати її. Та, намагаючись допомогти мені, Катріона була занадто люб'язною з голландцем, і я подумав, що міс Бальфор надто вже швидко втратила свою соромливість. Було ще й інше ускладнення: ми розмовляли на різних діалектах.