Текст книги "Катріона"

Автор книги: Роберт Льюис Стивенсон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 18 страниц)

Роберт Луїс Стівенсон
КАТРІОНА

Переклад з англійської І. В. КОВАЛЕНКА

Художник М. ШТАЄРМАН

ПРИГОДИ
Давіда Бальфора, описані в романі «Викрадений»

Брати Олександр та Ібенізер Бальфори з Шооз-Гауза, розташованого біля Крамонда, в Етрікському лісі, обидва закохалися в одну леді. Коли ця леді віддала перевагу старшому, Олександрові, то брати погодились на тому, що Олександр одружиться з нею, а Ібенізер в нагороду за своє розчарування забере собі маєток Шооз. Олександр переїхав з дружиною в Іссендін, де, діставши посаду шкільного вчителя, жив дуже скромно. Тут у них народився єдиний син Давід Бальфор – герой цього роману. Давіда виховали так, що він не знав обставин одруження батьків і не догадувався про свої права на маєток Шооз. На вісімнадцятому році життя юнак втратив обох батьків і не одержав у спадщину нічого, крім батькового запечатаного листа Ібенізеру Бальфору, якого Давідові вручив іссендінський священик містер Кемпбелл. Давід вирушив у Шооз, щоб віддати листа дядькові Ібенізеру. Дядько – бездітний скнара – погано прийняв племінника. Після багатьох невдалих спроб позбавити Давіда життя дядько заманив його на борт брига «Ковенант» (під командою капітана Хозізена), який ішов у Кароліну, щоб там Давіда продали невільником на плантації. Але на самому початку подорожі «Ковенант» наскочив на човен і потопив його. З пасажирів човна врятувався і потрапив на судно Алан Брек, дворянин з гірської Шотландії, вигнаний звідти після повстання сорок п'ятого року. В той час він таємно доставляв подать, яку сплачував його клан своєму начальникові Ардшілю, що жив вигнанцем у Франції. Хозізен і екіпаж брига, дізнавшись, що Алан везе золото, змовилися вбити і пограбувати його, але Давід, почувши про розмову, попередив про це Алана і обіцяв допомагати йому.

Під прикриттям рубки, а також завдяки хоробрості Алана та його умінню фехтувати, обидва вони відбили напад команди судна, убивши і поранивши більше як половину нападаючих.

Після цього капітан Хозізен умовився з Аланом, що висадить його на берег у такому місці, звідки йому найлегше буде потрапити в Аппін, на його батьківщину. Та, намагаючись досягти берега, «Ковенант» наскочив на мілину і потонув коло берегів Мулля. Частина екіпажу врятувалась. Давіда море викинуло на острів Іррайд, звідти він потрапив на Мулль і перетнув його. Алан, який раніше проходив тією самою дорогою, переказав через людей Давіду, щоб той ішов за ним і зустрівся з ним в Аппіні, в його родича Джеймса Гленського. Ідучи на це побачення, Давід прибув в Аппін у той самий день, коли королівський агент, Колін Рой Кемпбелл із Гленура, в супроводі загону солдатів вирушив виганяти орендаторів із конфіскованих маєтків Ардшіля. Випадково Давід став свідком смерті Гленура, убитого на дорозі пострілом з лісу. Давід погнався за вбивцею, але зрозумівши, що його самого вважають спільником убивці, почав тікати. Незабаром до нього приєднався Алан Брек, який ховався поблизу за деревами (хоч стріляв не він). Обом довелося миритися з життям втікачів, яких переслідували. Вбивство зчинило багато галасу, і обвинувачення в ньому падало на Джеймса Стюарта Гленського, на вже засудженого Алана Брека та на невідомого юнака, під яким мався на увазі Давід Бальфор. Було оголошено нагороду за спіймання обвинувачених, і солдати нишпорили по всій країні. Під час своїх поневірянь Алан і Давід відвідали Джеймса Стюарта в Аухарні, ховалися в будинку Клюні Макферсона і, на час хвороби Давіда, зупинялись у Дункана Ду Макларена в Балкідеррі, де Алан змагався на флейтах з Робіном Ойгом, сином Роб-Роя. Нарешті, після багатьох небезпек і страждань, вони досягли кордону гірської Шотландії і річки Форту; але, побоюючись, щоб їх не заарештували, не наважувались переправитися через річку, поки не переконали дочку хазяїна постоялого двору в Лаймкілнзі, Елізон Хесті, перевезти їх уночі на Лотіанський берег. Алан переховувався, а Давід пішов до містера Ренкейлора, стряпчого, колишнього повіреного в справах маєтку Шооз. Стряпчий погодився захищати інтереси Давіда і склав план дій, який з допомогою Алана було виконано: внаслідок цього Ібенізер Бальфор змушений був визнати право свого племінника на володіння маєтком, а поки що виплачувати йому щороку кругленьку суму з доходу.

Давід Бальфор, одержавши спадщину, вирішив їхати в Лейденський університет закінчувати свою освіту. Але насамперед він мусив виконати обов'язок дружби і допомогти Алану виїхати з Шотландії, а також обов'язок сумління, який полягав у тому, щоб засвідчити невинність Джеймса Стюарта Гленського, ув'язненого перед судом за аппінське вбивство.

ЧАСТИНА ПЕРША
ГЕНЕРАЛЬНИЙ ПРОКУРОР

Розділ перший
«ВИСКОЧКА»

Близько другої години дня 25 серпня 1751 року я, Давід Бальфор, виходив з будинку Британської льонопрядильної компанії; розсильний ніс за мною мішок з грошима, а кілька поважних чиновників фірми вклонялися мені, коли я проходив повз їхні двері. Не далі як учора вранці я ще був, мов той жебрак, одягнений в лахміття, без копійки в кишені. Моїм товаришем був державний злочинець, а за мою голову встановлено винагороду. Нас обвинувачували у злочині, чутка про який облетіла всю країну. Сьогодні ж я одержав спадщину, і вона забезпечувала мені певне місце в суспільстві. Я став землевласником-лердом. Поруч зі мною йшов службовець банку, несучи моє золото, а в кишені у мене лежали рекомендаційні листи – словом, я був справжнім господарем свого становища.

Проте дві обставини затьмарювали мою радість: по-перше – справа, яку я мав довести до кінця, була дуже важка й небезпечна, і, по-друге – місце, де я знаходився, було незвичне для мене. Величезне місто з високими похмурими будинками, тисячі людей на вулицях, нестихаючий шум і гамір приголомшували мене, адже я виріс у сільській глушині, а потім довго поневірявся в безлюдному степу, порослому вересом, та по піщаних берегах моря. Найбільше мене бентежили мешканці міста. Син Ренкейлора був невисокий на зріст і тонкий у талії, тому його одяг аж тріщав на мені. Звичайно, в такому вигляді я не міг гордо виступати попереду розсильного банку, бо люди сміялися б з мене і (що в даному разі було б ще гірше) почали б цікавитися мною. Тому я вирішив у першу чергу купити собі необхідний одяг, а тим часом ішов поруч з розсильним, взявши його під руку, ніби ми були друзями.

В Люкенбузі я завітав до крамниці і придбав нове вбрання, правда, не дуже розкішне, бо мені не хотілося бути схожим на вискочку, але в цілому одяг був пристойним. Звідти я пішов до зброяра і купив шпагу, бо того вимагало моє становище. Із зброєю я почував себе значно безпечніше, хоч, коли врахувати моє вміння захищатись, її швидше можна було б назвати зайвою небезпекою. Розсильний, безсумнівно, людина досить досвідчена, схвалив мій вибір одягу.

– Нема нічого кричущого, – сказав він. – Усе просто і пристойно. Що ж до шпаги, то у вашому становищі вона, звичайно, потрібна; однак на вашому місці я скористався б з грошей краще.

І він запропонував мені купити у торговки в Каугейт-Бек, яка доводилась йому двоюрідною сестрою, теплі панчохи, що відзначалися, за його словами, «надзвичайною міцністю».

Проте в мене були інші, невідкладні справи. Я опинився в старовинному, похмурому місті, схожому на кролячу нору не тільки кількістю мешканців, а й заплутаними вулицями та провулками. Жоден чужинець не міг розраховувати на те, що знайде тут приятеля або знайомого. А коли б він навіть і натрапив на той будинок, якого шукав, то міг би цілісінький день шукати потрібні-двері, – так багато людей жило в цих будинках. У таких випадках завжди наймали хлопчика-провідника, якого називали тут кедді, і той водив вас куди треба, а потім, коли ви справлялися, проводив назад.

Кедді завжди займалися однією й тією ж справою і добре знали кожний будинок, кожне обличчя в місті. Тому з них було організовано зграю шпигунів. Я чув від містера Кемпбелла про їхній взаємний зв'язок, про ту настирливість і цікавість, з якою вони намагалися якнайбільше дізнатися про справи свого наймача. Це були очі й вуха поліції. В моєму становищі нерозсудливо було б водити такого шпигуна за собою. Мені треба було зробити три візити, причому всі конче потрібні: моєму родичеві містеру Бальфору з Пілріга, адвокатові Стюартів – аппінському присяжному повіреному, і Уільяму Гранту, есквайру з Престонгрейнджа, генеральному прокуророві Шотландії. Візит до містера Бальфора не міг скомпрометувати мене; до того ж Бальфор жив за містом, і мій язик та ноги могли самі довести мене туди. Але щодо інших двох відвідин, то справи складалися інакше. Візит до аппінського повіреного в той час, коли всюди кричали про аппінське вбивство, був не тільки небезпечний, а й ніяк не в'язався з третім візитом. Навіть коли б усе склалося якнайкраще, то й тоді розмова з генеральним прокурором Грантом не віщувала нічого приємного для мене; а коли б я пішов до нього просто від аппінського повіреного, то це навряд чи поправило б мої власні справи і могло б зовсім зіпсувати справу Алана. Скидалося на те, ніби я водночас біжу вкупі з зайцями і переслідую їх разом з собаками, – таке становище мені зовсім не подобалось. Тож я вирішив чимскоріше закінчити з містером Стюартом і всією якобітською частиною моєї справи, скориставшись для цього порадами розсильного з банку. Однак сталося так, що тільки-но я сказав йому адресу, як почав накрапати дощ, – правда, не дуже рясний, але такий, що міг зіпсувати моє нове вбрання, – і ми зупинилися під навісом біля входу у вузький провулок чи, може, прохід.

Зацікавившись вуличкою, я ступив трохи вперед. Вузька бруківка круто спускалася вниз, по обидва боки вулиці височіли величезні багатоповерхові будинки, вгорі просвічував лише клаптик неба. З того, що я міг розглянути у вікнах, а також з вигляду поважних чоловіків, які входили й виходили з будинків, я зробив висновок, що тут живуть заможні люди.

Я все ще стояв зачудований, коли позаду раптом почулися чіткі військові кроки і брязкіт сталі. Швидко обернувшись, я побачив взвод озброєних солдатів і серед них високого чоловіка в плащі. Ішов він впевнено, розмахуючи руками, трохи нахилившись уперед, наче вклонявся – благородно і вкрадливо, його вродливе обличчя мало хитрий вигляд. Мені здалося, що він глянув на мене, але я не зміг перехопити його погляду. Вся процесія пройшла повз мене, прямуючи до дверей, що виходили в провулок. Двері відчинив чоловік у гарній лівреї, і двоє солдатів повели арештанта в будинок, а решта з рушницями залишились чекати коло дверей.

У місті нічого не може відбутися, щоб не зібралися цікаві – ті, хто тиняється без діла, та дітлахи. Так було й тепер, але невдовзі всі розійшлися, лишилось тільки троє. Серед них була вишукано одягнена дівчина в шапочці кольору Драммондів. Ті товариші, вірніше супровідники, швидше скидалися на тих обірваних бродяг, яких я зустрічав під час поневірянь у гірській Шотландії. Всі троє серйозно розмовляли між собою по-гельськи; гельські слова приємно тішили мій слух, і я згадав Алана. Дощ уже перестав, і розсильний сіпав мене за рукав, але я непомітно підійшов ближче до незнайомців і прислухався до їхньої розмови. Молода дівчина вичитувала обох обірванців, а ті запобігливо вибачалися; очевидно, вона була з сім'ї їхнього начальника. Весь час супутники дівчини нишпорили в кишенях, але, наскільки я міг розуміти, всі разом нашкребли всього півфартинга. Я мимоволі посміхнувся, подумавши, що всі горяни схожі один на одного: у всіх благородні манери і порожні гаманці.

Дівчина раптом обернулась, і я вперше побачив її обличчя. Часом трапляється так, що обличчя молодої жінки надовго залишається у вашій пам'яті, і ви не можете пояснити причину цього. Так сталося й зі мною. У неї були надзвичайно красиві очі, вони сяяли, мов зорі. Та найкраще я запам'ятав її рот, трохи відкритий, коли дівчина обернулась. Не знаю, чим пояснити, але я стояв і дивився на неї, як бовдур. Вона ж, не підозрюючи, що хтось може підійти так близько, теж затримала на мені здивований погляд, але довше, ніж дозволялося правилами пристойності.

У моїй голові селюка майнула думка, що її увагу привернув мій новий одяг, і я почервонів до корінців волосся. Помітивши це, дівчина, очевидно, зробила власні висновки, бо відійшла з своїми супровідниками далі в провулок; там вони знову почали сперечатися, але я вже цього не міг чути.

Я й раніше часто захоплювався молодими дівчатами, та ще ніколи моє захоплення не було таким сильним і раптовим. Я завжди був більш схильний відступати, ніж сміливо йти вперед, бо дуже боявся бути осміяним жінкою. Здавалося б, що в даному разі було багато причин діяти так, як і раніше: я зустрів цю дівчину на вулиці у супроводі двох горян, одягнених в лахміття, і не сумнівався, що вона проводжала арештанта. Однак до цього приєдналося і дещо інше: дівчина, очевидно, подумала, що я підслухував її таємниці; тепер, у моєму новому становищі, в новому вбранні, з шпагою, я не міг цього знести. Розбагатілий злидар не міг примиритися з думкою, що впав так низько в очах цієї молодої жінки.

Я підійшов до неї і, скинувши свого нового капелюха, з усією вишуканістю, на яку був здатний, сказав:

– Пані, вважаю своїм обов'язком заявити вам, що я не розумію по-гельськи. Правда, я слухав вашу розмову, бо в мене є друзі по той бік кордону і звуки цієї мови нагадують мені про них. Та коли б ви говорили й по-грецькому, то й тоді я мав би більше уявлення про ваші приватні справи, ніж зараз.

Дівчина холодно вклонилася мені.

– Але ж ніхто не постраждав від цього, – сказала вона у відповідь. У неї була прекрасна вимова, майже така, як у англійців, тільки набагато приємніша. – Дивитись ні на кого не забороняється.

– Я не хотів образити вас, – вів я далі. – Я не знаю міського поводження і ще ніколи до сьогоднішнього дня не бував у Едінбурзі. Вважайте мене за селюка, і ви не помилитесь. Мені легше самому признатися в цьому, ніж чекати, коли ви це відкриєте.

– І справді, тут не заведено, щоб незнайомі починали розмову на вулиці, – зауважила дівчина. – Та якщо ви виховувалися в селі, то це міняє справу. Я теж сільська дівчина і родом, як бачите, з гірської Шотландії. Я вже знудьгувалася за домівкою.

– Ще не минуло й тижня відтоді, як я перейшов кордон, – мовив я. – Менше тижня тому я був на схилах Балкіддера.

– Балкіддера!? – вигукнула вона. – Так ви з Балкіддера? На саму тільки згадку про нього стало радісно на серці. Якщо ви пробули там довго, то не могли не знати декого з наших друзів і родичів.

– Я жив у дуже чесного і доброго чоловіка Дункана Ду Макларена.

– Невже? Я знаю Дункана, і ви не помилилися, назвавши його чесним чоловіком, – зраділа дівчина. – Дружина його теж чесна жінка.

– Це правда, – погодився я, – вони чудові люди, й місцевість там теж дуже мальовнича.

– Такої не знайдете у всьому світі! – вигукнула вона. – Я дуже люблю це місце, його цілюще повітря, люблю все, що там росте.

Мені надзвичайно сподобався запал дівчини.

– Жаль, що я не привіз вам гілочку вересу, – сказав я. – Звичайно, я допустив нетактовність, заговоривши з вами на вулиці, однак тепер, коли виявилось, що в нас є спільні знайомі, дуже прошу вас не забувати мене. Давід Бальфор. Сьогодні у мене щасливий день: я став власником маєтку, а нещодавно уникнув смертельної небезпеки. Мені хотілося б, щоб ви пам'ятали моє ім'я заради Балкіддера, – додав я, – а я пам'ятатиму ваше у зв'язку з моїм щасливим днем.

– Моє прізвище не вимовляється, – заявила вона гордовито. – Вже більше ста років воно ніким не згадувалось, хіба що тільки на смертному ложі. Я безіменна, як ті феї. Зараз мене називають Катріоною Драммонд.

Тепер, звичайно, я знав, з ким маю справу. У всій Шотландії було заборонене тільки одне ім'я – ім'я Макгрегорів. Та замість того, щоб тікати від такого небажаного знайомства, я ще більше скріпив його.

– Мені доводилося сидіти за одним столом з чоловіком, що був у такому ж становищі, як і ви, – сказав я, – і думаю, що він ваш родич, його звали Робін Ойг.

– Невже?! – вигукнула вона. – Ви зустрічалися з Робом?

– Я провів з ним цілу ніч, – відповів я.

– Він – нічний птах, – зауважила дівчина.

– У господаря було дві флейти, – вів я далі, – тож ви можете судити, як минув час.

– У всякому разі ви, очевидно, не ворог, – промовила Катріона. – Це його брата, а мого батька щойно провели тут червоні мундири.

– Невже? – здивувався я. – Так ви дочка Джеймса Мора?

– Єдина його дочка, – відповіла вона, – дочка в'язня! Як я могла забути про це хоч на годину і розмовляти з незнайомцем!

Тут один з її супутників звернувся до неї жахливою англійською мовою, запитуючи, як їм добути хоч трохи тютюну. Я затримав на ньому свій погляд: це був невисокий на зріст клишоногий чоловік з рудим волоссям і великою головою. Згодом мені довелося, на своє нещастя, ближче познайомитися з ним.

– Сьогодні тютюну не буде, Нейл, – сказала дівчина. – Як ви дістанете його без грошей? Це навчить вас надалі бути уважнішим. Думаю, що Джеймс Мор буде не дуже задоволений Нейлом з Тома.

– Міс Драммонд, – сказав я, – я вже говорив вам, що сьогодні у мене щасливий день. Слідом за мною йде розсильний з банку. Згадайте, що мене гостинно прийняли на вашій батьківщині, в Балкіддері.

– Вас приймала людина не мого клану, – перебила дівчина.

– Ну й що ж. Я дуже зобов'язаний вашому дядькові за його гру на флейті. Крім того, я запропонував вам свою дружбу, а ви забули своєчасно відмовитися від неї.

– Ваша великодушність робила б вам честь, коли б ішлося про велику суму, – мовила вона, – але скажу вам, у чому справа. Джеймс Мор сидить у в'язниці, закутий у кайдани. Останнім часом його щодня приводять сюди до генерального прокурора…

– До генерального прокурора? – здивувався я. – Хіба це…

– Це будинок генерального прокурора Гранта з Престонгрейнджа, – відповіла вона. – Сюди вже кілька разів приводили мого батька, не знаю, з якою метою; та, здається, з'явилася якась надія на його звільнення. Весь цей час мені не дозволяють бачитися з батьком, а йому – писати мені. Нам доводиться чекати його на Кінг-стріт, щоб передати по дорозі тютюн або щось інше. А сьогодні цей роззява Нейл, син Дункана, загубив чотири пенні, які я дала йому на тютюн. Джеймс Мор залишиться тепер без тютюну і думатиме, що дочка забула про нього.

Я вийняв з кишені монету в шість пенсів, дав її Нейлу і послав його по тютюн. Потім, звертаючись до дівчини, зауважив:

– Ці шість пенсів були зі мною в Балкіддері.

– О-о, – розчулилась вона. – Ви друг Грегорів!

– Мені не хотілося б обдурювати вас, – промовив я. – Дуже мало знаю про Грегорів, а ще менше про Джеймса Мора і його справи; але тепер, здається, дещо узнав про вас, і якщо ви назвете мене «другом міс Катріони», то зовсім не помилитесь.

– Одне не може бути без другого, – мовила вона.

– Постараюсь заслужити це ім'я, – сказав я.

– І якої ви будете про мене думки, – вигукнула дівчина, – коли я простягаю руку першому-ліпшому незнайомцеві!?

– Скажу тільки, що ви хороша дочка.

– Я поверну вам гроші. Де ви зупинились?

– Правду кажучи, поки що ніде, – відповів я, – бо прибув у місто менше трьох годин тому. Та коли ви дасте мені свою адресу, я наберуся сміливості і сам прийду по них.

– Чи можу я покластися на вас? – спитала вона.

– Вам нічого боятися, – запевнив я.

– Інакше Джеймс Мор не прийняв би ваших грошей, – зауважила Катріона. – Я живу за селом Дін, на північному березі річки, у місіс Драммонд-Ожілві з Оллардайса, моєї близької родички. Вона буде рада подякувати вам.

– В такому разі ми побачимося, як тільки дозволять мої справи, – сказав я і, знову згадавши Алана, поспішив розпрощатися.

Прощаючись, я не міг не думати, що ми поводились надто вільно для такого короткочасного знайомства і що добре вихована дівчина була б не така рішуча. Але розсильний перервав мої недостойні думки.

– Я думав, що ви хлопець з головою, – почав він, презирливо копилячи губи. – А так ви далеко не заїдете. З першого кроку розкидаєтеся грішми. Ви ще зелений, – вигукнув він, – а вже такий розпусний! Чіпляєтесь до шлюх!

– Якщо ви тільки посмієте так говорити про молоду леді… – почав я.

– Леді! – вигукнув розсильний. – Боронь боже! Про яку леді? Хіба це леді? У місті повно таких леді. Леді! Видно, що ви погано знаєте Едінбург.

– Досить! – скипів я. – Ведіть мене, куди я велів. І держіть язик за зубами!

Розсильний не зовсім послухався мене. Дорогою він хоч і не звертався безпосередньо до мене, але з зухвалим натяком фальшиво наспівував:

 
Йшла вулицею Меллі Лі, злетів із неї плащ,
Вона ж на сукню зиркнула, чи там усе гаразд.
А ми йдемо на захід, схід, у всі кінці землі,
Йдемо, щоб залицятися до неї – Меллі Лі!