355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Роберт Льюис Стивенсон » Катріона » Текст книги (страница 16)
Катріона
  • Текст добавлен: 9 октября 2016, 22:53

Текст книги "Катріона"


Автор книги: Роберт Льюис Стивенсон



сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 18 страниц)

Розділ двадцять сьомий
ДВОЄ

Минуло, мабуть, днів чотири; на п'ятий день, коли Джеймс Мор саме перебував у пригніченому настрої, я одержав одразу аж три листи. Перший був від Алана; він писав, що хоче відвідати мене в Лейдені; інші два з Шотландії, в одній і тій же справі – у них сповіщалося про смерть мого дядька та про остаточний перехід до мене прав на спадщину. Лист від Ренкейлора, як і годиться, був написаний у діловому тоні, від міс Грант – схожий на неї саму: багато дотепного, гострого, але мало серйозного. Вона докоряла мені за те, що я не писав їй (а хіба я міг писати за таких обставин?), кинула кілька жартівливих слів щодо Катріони, які мені було важко читати у присутності дівчини.

Листи я одержав, звичайно, у себе на квартирі, коли прийшов обідати, тому про мої новини стало відомо одразу, тільки-но я прочитав їх. Для нас трьох це було бажаною розвагою, бо ніхто не міг навіть передбачити наслідків нашої розмови. Зовсім випадково листи надійшли в один і той же день і потрапили мені до рук тоді, коли в кімнаті сидів Джеймс Мор. А тому й наслідки, які випливали з цієї обставини і яким я міг би запобігти, коли б тримав язик за зубами, були визначені ще до того, як Агрікола прибув у Шотландію або Авраам вирушив у мандри.

Першим, безумовно, я розпечатав листа від Алана, він тільки сповіщав про свій намір відвідати мене. Однак я помітив, як Джеймс, уважно прислухаючись, раптом виструнчився на стільці.

– Це не той Алан Брек, якого підозрюють в аппінському вбивстві? – спитав він.

Я відповів, що той самий. Тоді Джеймс Мор довгенько не давав мені прочитати двох інших листів, розпитуючи, як ми познайомилися з Аланом, що той робить у Франції (хоч я й сам цього не знав), про його майбутній візит.

– Усі ми, вигнанці, намагаємося триматися одне одного, – пояснив Джеймс, – і до того ж я знаю цього джентльмена. Хоч походження його не бездоганне і він, власне, не має права називатися Стюартом, однак цим чоловіком захоплювалися в день битви при Драммосі. Там він поводився, як справжній солдат; коли б інші, котрих мені не хочеться називати, взяли з нього приклад, то наслідки повстання не були б такими сумними. Того дня ми обидва зробили все, що могли, і це в якійсь мірі єднає нас, – висловився мій гість.

Я ледве стримався, щоб не показати йому язика, і навіть, хотів, щоб Алан був тут і примусив цього чоловіка ясніше висловитись про його походження. Щоправда, згодом я довідався, що в словах Джеймса крилась частка правди.

Нарешті я розпечатав листа від міс Грант і не стримав вигуку.

– Катріоно, – закричав я, забувши, вперше з часу приїзду її батька, звернутися до дівчини церемонно, – я став власником маєтку і тепер справді лерд Шооза! Мій дядечко, нарешті, помер!

Дівчина заплескала в долоні і рвучко схопилася з місця. Проте за якусь мить ми обоє зрозуміли, як мало радісного було для нас у цьому повідомленні, і стояли похнюплені одне проти одного.

Однак Джеймс і тут показав своє лицемірство.

– Доню моя, – почав він, – хіба такого поводження вчила тебе твоя кузина? У містера Деві помер близький родич, і ми повинні висловити йому співчуття з приводу такого горя.

– Ось що, сер, – сказав я сердито, обертаючись до нього, – я не вмію прикидатися, його смерть – найприємніша для мене новина.

– Справжня філософія солдата, – розходився Джеймс. – Нам, смертним, усім одна дорога. Рано чи пізно всі ми підемо туди, всі. Коли ж цей джентльмен не користувався вашою прихильністю, то що ж, прекрасно! Нарешті ми можемо поздоровити вас як господаря маєтку.

– Я й з цим не можу погодитись, – заперечив я знову з запалом. – Це добрий маєток, але що він вартий для одинокої людини, у якої і так добрий достаток? Я ощадливий, і мені вистачило б того, що я мав, і коли б не смерть цього чоловіка, якій я, хоч і соромно сказати, дуже радий, то не знаю, кому буде краще від такої переміни.

– Ну годі, – сказав він на це, – ви схвильовані більше, ніж вам хотілося б показати, інакше не виставляли б себе таким одиноким. Візьмемо, наприклад, ці листи – вони свідчать, що троє вам уже бажають добра; я міг би назвати ще двох, які сидять у цій кімнаті. Я вас знаю не дуже давно, але Катріона, як тільки ми лишаємося самі, не перестає вихваляти вас.

Дівчина поглянула на батька трохи здивовано, і той одразу ж змінив тему, заговорив про розміри мого маєтку і майже весь час, поки ми обідали, з великим інтересом підтримував цю розмову. Однак дарма він прикидався, бо надто вже грубо торкнувся цієї справи, і я добре знав, чого далі чекати. Тільки-но ми пообідали, як Джеймс Мор відкрив свої плани. Але перед тим він послав Катріону виконувати якесь його доручення.

– Не барися, – додав він, – а наш друг Давід буде таким люб'язним, що посидить зі мною, поки ти повернешся.

Дівчина мовчки скорилася. Не знаю, чи зрозуміла вона, в чому справа, але думаю, що ні. Я ж був вельми задоволений і приготувався до того, що мало відбутися.

Коли за дівчиною зачинилися двері, Джеймс Мор, розлігшись у кріслі, одразу ж звернувся до мене з добре розіграною невимушеністю. Зраджувало його тільки обличчя, яке раптом вкрилося рясними краплинками поту.

– Дуже радий поговорити з вами на самоті, – почав він, – бо під час першої розмови ви не зовсім мене зрозуміли. Моя дочка поза підозрою, ви теж, і я ладен довести це зі зброєю в руках проти всіх наклепників. Але, любий Давіде, світ суворо дотримується своїх порядків. Кому ж це краще знати, як не мені, котрого з дня смерті його батька (мир праху його!) переслідують наклепи? Ми повинні врахувати це і завжди пам'ятати, – на ці слова Джеймс хитнув головою, наче проповідник на кафедрі.

– Навіщо це, містер Драммонд? – спитав я. – Був би вдячним, коли б ви говорили ближче до суті.

– Гай, гай, – відповів він сміючись, – пізнаю ваш характер, повірте! Але саме це мені у вас і подобається. Однак, мій любий, суть часом делікатна річ, – і він налив собі склянку вина. – Щоправда, між нами, такими близькими друзями, недомовок не повинно бути. Суть, та чи є потреба говорити вам про це, – в моїй дочці. Але скажу вам спочатку, що й гадки не маю докоряти вам у чомусь. За таких несприятливих умов, як ви могли діяти інакше?

– Дякую вам за це, – відповів я, насторожуючись.

– До того ж я вивчив ваш характер, – вів він далі. – Ви здібний, маєте, здається, помірний достаток, що не пошкодить справі, тому, зваживши «за» і «проти», я радий оголосити вам, що з двох придатних для нас рішень я віддаю перевагу другому.

– Боюсь, я надто недогадливий і не розумію, до чого ви ведете.

Він рішуче насупив брови і випростав ноги.

– Думаю, сер, – перейшов у наступ Джеймс, – нема потреби пояснювати джентльмену, який опинився в такому становищі. Або я повинен перерізати вам горло, або ви одружитеся з моєю дочкою.

– Нарешті ви ясно висловились, – зауважив я.

– Здається, я з самого початку висловлювався ясно! – закричав він гнівно. – Я дбайливий батько, містер Бальфор, але, дякуючи богові, терплячий і розважливий чоловік. Інші батьки, сер, одразу ж потягли б вас або під вінець, або ж на дуель. Моя повага до вас…

– Містер Драммонд, – перебив я його, – якщо ви маєте до мене хоч крихту тієї поваги, про яку кажете, то прошу, понизьте голос. Немає потреби кричати на людину, яка перебуває в одній з вами кімнаті і слухає з великою увагою.

– Ай справді, – сполошився він і враз перемінився. – Пробачте, будь ласка, хвилювання батька.

– Здається, тепер я розумію, – знову почав я, – (не буду зайвий раз нагадувати про другий вихід, про нього можна було б і не говорити), з ваших слів мені стає ясно, що я можу сподіватися на підтримку, коли проситиму руки вашої дочки.

– Ви прекрасно зрозуміли мене, – зауважив Джеймс. – Бачу, що ми добре порозуміємося.

– Це ще буде видно. Але не хочу нічого таїти від вас. До леді, про яку ви тут згадували, у мене найніжніші почуття, і мені навіть уві сні не снилося більшого щастя, ніж назвати її своєю дружиною.

– Я був певен у цьому, я вірив вам, Давід! – вигукнув Джеймс і простягнув мені руку.

Я відхилив її.

– Ви надто поспішаєте, містер Драммонд, – сказав я. – Треба врахувати ще деякі обставини. На нашому шляху є перешкода, і її не так легко подолати. Я вже казав, що з свого боку не маю жодних заперечень проти одруження, але є підстави гадати, що у леді їх знайдеться багато.

– На це не звертайте уваги, – запевнив він. – Я ручуся за її згоду.

– Ви, здається, забуваєте, містер Драммонд, – зауважив я, – що навіть зі мною повелися грубо, допустили кілька неввічливих виразів. Мені б не хотілося, щоб ви так говорили і про леді. Я маю говорити й думати за нас обох; врахуйте, що я аж ніяк не хотів би, щоб її силували вийти за мене заміж, так само, як і не потерплю, щоб мене примушували.

Він сидів і дивився на мене сердито й недовірливо.

– Ось як ми домовимося, – запропонував я. – Я з радістю одружуся з міс Драммонд, якщо вона добровільно погодиться на це. Коли ж я помічу хоч найменше небажання з її боку (а у мене є підстави цього боятися), то ніколи не одружуся з нею.

– Добре, добре, – мовив Джеймс, – це легко владнати. Як тільки вона повернеться, я трохи розпитаю її і, сподіваюся, заспокою вас…

Тут я знову перебив його.

– Прошу вас не втручатися зовсім, містер Драммонд, інакше я відмовлюся і ви можете шукати для своєї дочки жениха в іншому місці, – випалив я. – Я діятиму сам і висновки робитиму також сам. Ніхто не повинен втручатися в цю справу, і особливо ви.

– Ач який! Слово честі, не знаю, чому це ви маєте бути суддею?

– Сподіваюся, це право кожного жениха, – зауважив я.

– Це зачіпка! – вигукнув Джеймс. – Ви нехтуєте фактами. Моїй дочці не лишається вибору. Її репутація заплямована.

– Пробачте, – заперечив я, – поки справа відома лише нам трьом, то нічого ще не втрачено.

– Хто мені за це поручиться? – напосідав він. – Хіба я можу допустити, щоб честь моєї дочки залежала від якогось випадку?

– Треба було думати про це раніше, – відповів я. – Ще до того, як кидати її, а не тоді, коли вже пізно. Я відмовляюся брати на себе відповідальність за вашу недбалість, і нікому не дозволю залякати себе. Рішення моє незмінне, і я нізащо не поступлюся. Як тільки вона повернеться, я вийду з нею, і ми поговоримо між собою, без вашого втручання. Якщо вона скаже, що погоджується на такий крок, я зроблю його, якщо ж ні, то так і буде.

Джеймс аж підскочив на стільці, наче його хтось укусив.

– Це ваші хитрощі! – вигукнув Джеймс. – Ви зробите все, щоб вона відмовила.

– Може, й так, а може, й ні. У всякому разі, я так вирішив.

– А якщо я не погоджуся?

– Тоді, містер Драммонд, доведеться вдатися до поєдинку, – відповів я.

Зріст цього чоловіка, його довжелезні руки (чим він не поступався своєму покійному батькові), слава вправного фехтувальника, – усе це, коли навіть не брати до уваги, що він батько Катріони, відповідно вплинуло на мене, і я з трепетом промовив останні слова. Але хвилювався я даремно. Моє вбоге житло і те, що я відмовляв йому в позичці, переконало Джеймса Мора в моїй бідності. Та несподівана звістка про маєток підбадьорила його, і він так захопився новим планом, що, мабуть, погодився б на що завгодно, аби тільки не битися зі мною.

Джеймс Мор ще трохи посперечався, але я примусив його замовкнути словами:

– Якщо ви так гаряче заперечуєте проти мого побачення з леді, то, мабуть, у вас є підстави думати, що вона відмовить?

Він щось промимрив, вибачаючись.

– Усе це надто дратує нас обох, – додав я, – краще помовчимо.

Ми так і зробили, і мовчали, поки не повернулася дівчина. Коли б хтось у той час подивився на нас збоку, то, думаю, ми здалися б йому досить кумедною парою.

Розділ двадцять восьмий
Я ЗАЛИШАЮСЬ ОДИН

Відчинивши Катріоні двері, я зупинив її на порозі й сказав:

– Ваш батько хоче, щоб ми погуляли.

Дівчина глянула на Джеймса Мора. Той кивнув, і вона, як вимуштруваний солдат, повернулась і пішла зі мною.

Ішли ми одною з наших улюблених доріжок, де так часто гуляли разом у найщасливіші хвилини свого життя. Я тримався трохи оддалік і мав змогу непомітно поглядати на неї. Цокіт її черевичків навівав на мене приємні й разом з тим сумні думки. Здавалося дивним, що я зараз ніби зупинився на роздоріжжі, йдучи назустріч двом долям, і не знаю, чую ці кроки востаннє, чи, може, отакий цокіт супроводжуватиме мене до самої смерті.

Катріона уникала навіть мого погляду і йшла мовчки, наче догадувалась, що для неї щось готується. Я вирішив говорити скоріше, поки ще не втратив мужності, але не знав, з чого почати. У такому становищі, коли дівчину мало не силоміць нав'язують мені після того, як вона так щиро висловила свої почуття, зайва настирливість була б непристойною, а мовчання доводило б мою. байдужість до неї. Я розгубився, а коли, нарешті, зважився відкрити рота, то заговорив навгад.

– Катріоно, я потрапив у складне становище… вірніше, ми обоє, і я був би дуже вдячний, коли б ви не перебивали й дали мені змогу висловитись до кінця.

Дівчина пообіцяла.

– Я знаю, що не маю права говорити на цю тему після того, що сталося між нами в минулу п'ятницю. Ми заплутались, і в цьому я винен. Знаю, що було б краще тримати язик за зубами; це я, власне, й хотів зробити і зовсім не думав турбувати вас. Та зараз необхідно поговорити, нічого не зробиш! Хоч і прикро, але вся справа в маєтку. З ним я, так би мовити, вигідний жених, і тому питання про наші взаємини стає серйозним. Особисто я вважаю, що справи надто заплутані і їх було б краще залишити так, як вони склалися останнім часом. По-моєму, все надзвичайно перебільшено, і коли б я був вами, то не задумувався б над вибором. Зрозумійте, що я не міг не згадати про маєток, а саме він вплинув на Джеймса Мора. Мені здається, ми були не такі вже й нещасливі, коли жили вдвох у цьому місті. Навіть чудово ладнали одне з одним. Тільки згадайте, люба…

– Не буду я згадувати і не забігатиму наперед, – обірвала мене Катріона. – Скажіть краще: це влаштував мій батько?

– Принаймні він схвалює, – відповів я, – схвалює мій намір просити вашої руки.

Говорячи, я намагався вплинути на почуття дівчини, але вона не слухала мене й знову перебила.

– Це батько умовив пас?! Тільки не заперечуйте, бо ви самі признались, що раніше не мали такого наміру. Батько умовив вас одружитися зі мною!..

– Якщо сказати правду, він перший завів мову про одруження, – визнав я.

Катріона пішла швидше, весь час дивлячись перед собою, але, почувши останні слова, схопилася руками за голову й, здавалося, хотіла бігти.

– Інакше, – заговорив я знову, – хіба я міг після минулої п'ятниці коли-небудь наважитися просити вашої руки? Джеймс Мор майже велів мені це зробити.

Дівчина зупинилася й обернулась до мене.

– У всякому разі, я відмовляю – і справі кінець! – вигукнула вона і пішла вперед.

– Я не сподівався на щось краще, – зауважив я, – але ви могли б бути ласкавішою хоча б на прощання. Не розумію, як можна бути такою жорстокою. Я дуже любив вас, Катріоно… Пробачте, бо називаю вас так востаннє. Мені завжди хотілося бути якомога кращим, намагаюся бути таким і зараз, але шкода, що не можу зробити нічого більшого. Невже й справді ви такі жорстокі?

– Я думаю не про вас, – сказала у відповідь дівчина, – мене цікавить мій батько.

– В такому разі я можу стати вам у пригоді! – відгукнувсь я. – Нам треба порадитись, як бути далі з вашим батьком. Він дуже розгнівається, дізнавшись про наслідки нашої розмови.

Катріона знову зупинилась і запитала:

– Мабуть, тому, що я збезчещена?

– Принаймні він так вважає, – хитнув я головою, – але я вже просив вас не звертати на це уваги.

– Мені все одно, – вигукнула дівчина. – Краще вже бути збезчещеною!

Я не знав, що відповісти, і мовчав. Здавалося, щось закипало в її грудях після останніх слів, і раптом вона вибухнула гнівом:

– Що це все означає? Чому така ганьба випала на мою бідну голову? Як ви сміли допустити до цього, Давід Бальфор?

– Що ж я міг зробити, моя люба? – відповів я.

– Я не ваша люба, – обурилась Катріона, – забороняю називати мене так.

– Що мені слова? – зауважив я. – У мене серце болить за вас, міс Драммонд. Повірте, я дуже шкодую, що так вийшло, і співчуваю вам. Давайте обміркуємо спокійно, що скажемо Джеймсу Мору, бо коли ми повернемося додому, неодмінно виникне сутичка. Треба за всяку ціну закінчити справу миром.

– А-а! – протягла дівчина, і на щоках її виступили червоні плями. – Він хотів битися з вами?

– Хотів, – відповів я.

Катріона якось неприродно засміялась.

– Тільки цього й не вистачало! – вигукнула вона, а потім, звертаючись до мене, заговорила далі: – Ми з батьком – чудова пара, та, виходить, на світі є ще гірша людина. Хвалити бога, я побачила вас таким, який ви є насправді! Думаю, що не знайдеться на світі дівчини, яка б поважала вас.

Досі я терпляче слухав її, та на цьому не витримав.

– Ви не маєте права так говорити зі мною! – обурився я. – Що я вам зробив поганого? І ось винагорода! Це вже занадто.

Дівчина дивилася на мене очима повними ненависті і посміхалася.

– Боягуз! – кинула вона.

– Ні ви, ні ваш батько не смієте мене так обзивати! – аж кипів я. – Сьогодні я вже викликав його на поєдинок. І знову викличу цього мерзенного лиса. Байдуже, кого з нас буде вбито. Ходімо. Час кінчати з усім цим, з усім вашим кодлом! Побачимо, що ви думатимете, коли мене вб'ють.

Катріона похитала головою з тією самою посмішкою, за яку я ладен був убити її.

– Смійтесь, смійтесь! – захлинався я од обурення. – Вашому батькові сьогодні було не до сміху. Я не кажу, що він злякався, – квапливо виправився я, – але він віддав перевагу іншому.

– Про що ви кажете?

– Я пропонував йому битися.

– Битися з вами? – здивувалась Катріона.

– Так, – відповів я. – Але він не захотів, інакше ми б не були тут.

– Не розумію вашого натяку, – зауважила дівчина. – Що ви маєте на увазі?

– Ваш батько наполягав, щоб я одружився з вами, а я не погоджувався. Сказав, що ви самі повинні вирішувати таке питання, й пообіцяв йому поговорити з вами без свідків. Я навіть не уявляв, що між нами відбудеться така неприємна розмова! «А що коли я відмовлю?» – спитав він. «Тоді доведеться вдатись до поєдинку, – відповів я. – Не потерплю, щоб мене накидали в женихи молодій леді, і сам не потерплю, щоб мене примушували». Так я й сказав, то були слова друга. А як ви мені віддячили? Відмовили і з своєї власної волі, а тому ніхто в світі, ніякий батько не примусить мене до шлюбу. Бажання ваше буде виконано, але свого ставлення до вас я не зміню. Сподіваюсь, хоч заради пристойності, ви висловите мені подяку. Я чомусь думав, що ви знаєте мене краще! Можливо, я не зовсім тактовно повівся з вами, але то була хвилинна слабість. А називати мене боягузом! О моя люба, це вже занадто.

– Хіба я могла знати, Деві? – збентежилась дівчина. – Це жахливо! Я й мої родичі, – і вона відчайдушно вигукнула, – я й мої родичі недостойні говорити з вами! О, я готова на вулиці стати перед вами на коліна й цілувати вам руки, просячи вибачення.

– Краще я збережу ті поцілунки, які вже колись мав від вас! Збережу те, чого палко бажав і що таке дороге мені. Не хочу, щоб мене цілували заради каяття.

– Що вам лишається думати про нещасну дівчину? – зітхнула Катріона.

– А про що я говорив вам весь цей час? Вам краще залишити мене, бо більшого горя, ніж я маю зараз, ви мені не завдасте, коли б навіть і хотіли. Краще подбайте про Джеймса Мора, свого батька, з яким вам ще доведеться мати серйозну розмову.

– О, який жах лишатися на самоті з цим чоловіком! – вигукнула дівчина, силкуючись опанувати себе. – Але не турбуйтесь більше про це. Він не знає моєї вдачі і дорого заплатить за цей день, дуже дорого!

Катріона повернулась і пішла додому, а я – слідом за нею. Раптом вона зупинилась:

– Далі я піду сама. Мені не потрібні свідки.

Сердитий, я трохи поблукав містом, скаржачись на свою нещасливу долю. Мене душив гнів; здавалося, що в Лейдені не вистачає для мене повітря і що я ось-ось задихнуся. Зупинившись на розі вулиці, я якось по-дурному зареготав, здивувавши перехожого. Це повернуло мене до пам'яті.

«Я надто довго був простачком, вірніше дурнем і ганчіркою, – думав я. – Тепер цьому кінець. Я дістав добрий урок – ніколи не зв'язуватися з проклятою статтю, що згубила чоловічий рід на початку світу і губитиме, поки житимуть люди на землі. Бог свідок, яким я був щасливим, поки не побачив її, і можу заприсягтися, що буду знову щасливим, коли розлучуся з нею».

У мене на той час було єдине бажання, щоб Катріона з батьком скоріше виїхали, і в моїй голові крутилася невідступна думка про те, в яких злиднях вони житимуть, коли не стане дійної корови – Давіда Бальфора. Я навіть злорадно втішався з цього приводу. Та раптом настрій мій різко змінився. Я все ще гнівався, все ще ненавидів її, але водночас вважав своїм обов'язком подбати про неї, щоб вона не бідувала.

Коли я з такими думками повернувся додому, то біля дверей побачив упаковані чемодани, а на обличчях батька й дочки було написано, що між ними нещодавно відбулася сварка: дівчина стояла, мов дерев'яна лялька, а Джеймс Мор важко дихав, щоки його взялися білими плямами, ніс якось повернувся набік. Як тільки я увійшов, дівчина кинула на батька гнівний погрозливий погляд, начебто могла і вдарити його. Але погляд виявився красномовнішим за наказ, і я здивувався, що Джеймс Мор скорився. Було ясно, що Катріона добре вичитала йому і що дівчина енергійніша, ніж я гадав, а батько показав свою слабість.

Першим заговорив Джеймс Мор. Він називав мене містером Бальфором, очевидно, повторював чужі слова. Говорив він недовго, бо як тільки його голос задзвенів піднесено й урочисто, Катріона обірвала його.

– Я скажу вам, що хотів висловити мій батько. Він хоче сказати, що ми прийшли до вас жебраками, але повелися не дуже чемно і тепер соромимося своєї невдячності й непристойної поведінки. Ми вирішили поїхати звідси і дати вам спокій, але мій батько так невдало вів свої справи, що не можемо зробити й цього, якщо ви не подасте нам знову милостині. Адже ми – жебраки і блюдолизи.

– Пробачте, міс Драммонд, – перебив я дівчину, – але мені треба поговорити з вашим батьком.

Вона не сказала й слова, навіть не глянула на мене, пішла в свою кімнату і замкнула двері.

– Не ображайтесь на неї, містер Бальфор, – зауважив Джеймс Мор, – вона просто невихована.

– Я прийшов сюди не теревені слухати, – відрубав я, – а поквитатися з вами. Тому я не можу не сказати вам про ваше становище. Містер Драммонд, я знаю про ваші справи більше, ніж вам би того хотілося. Знаю також, що у вас були свої гроші тоді, як ви позичали у мене. В Лейдені ви одержували ще від когось, але чомусь приховували це навіть від рідної дочки.

– Раджу бути обережнішим! Я не дозволю більше дратувати мене! – спалахнув він гнівом. – Ви до біса остогидли мені обоє. Бути батьком – кара господня! То дочка всіляко обзивала мене… – Тут він затнувся і притулив руку до серця: – Сер, моє серце – це серце солдата і батька, і ви, мабуть, не розумієте, що ображаєте мене подвійно. Закликаю вас бути обережнішим, прошу вас!

– Коли б ви дали мені можливість висловитись, – зауважив я, – то побачили б, що я дбаю про ваші ж інтереси.

– Любий друже, – схаменувся Драммонд, – я знаю, що можу покластися на вашу великодушність!

– Дайте ж висловитись, – не стримавсь я. – Від того, чи багаті ви, чи бідні, я не виграю нічого. Але мені здається, що тих грошей, походження яких огорнуте таємницею, не вистачає навіть для вас; а мені не хотілося б, щоб ваша дочка терпіла нестатки. Коли б я міг говорити про такі речі з нею, то мені, звичайно, й на думку не спало б звіритися вам, бо добре знаю, що ви любите тільки гроші, а вашим гучним словам не надаю ніякого значення. Проте я вірю, що ви по-своєму любите свою дочку, і мені лишається задовольнятися цим.

Потім ми домовились, що він повідомлятиме мені про своє місцеперебування і про здоров'я Катріони, а я в свою чергу зобов'язувався висилати йому невелику грошову допомогу.

Джеймс Мор вислухав уважно і, коли я скінчив, вигукнув:

– Мій дорогий, любий сину, ви гідні пошани й любові! І я служитиму вам вірою і правдою, як солдат…

– Краще помовчіть! – перебив я його. – Завдяки вам, мене одразу нудить, коли почую слово «солдат». Однак досить. Угоду укладено. Я піду і сподіваюся, що за півгодини вас уже не застану тут.

Найбільше я боявся ще раз зустрітися з Катріоною. Хоч глибоко в душі я мало не плакав, проте гідності не втрачав, весь час підтримуючи в собі гнів. Минула, мабуть, година; сонце вже сховалося за обрій, і на фоні криваво-багряного неба виплив вузький серп молодика; на сході замиготіли зорі, і, коли я, нарешті, увійшов у свою квартиру, в ній уже панувала темрява. Я запалив свічку і оглянув кімнати. У першій не лишилось нічого такого, що могло б викликати згадку про тих, хто колись жив тут, але в другій, у кутку на. підлозі, я побачив невеличкий клуночок, і в мене серце болісно стиснулося. Від'їжджаючи, вона залишила все, що я купив їй. Цей удар виявився найболючішим ще, мабуть, і тому, що він був останнім. Я впав на цю купу одежі і повівся так по-дурному, що мені навіть соромно говорити про це.

Вже пізно вночі, коли стало дуже холодно і я почав тремтіти, до мене повернулася мужність, і я став дещо усвідомлювати. Не міг я без хвилювання дивитися на ці плаття, стрічки, білизну й панчохи з стрілками. Я розумів, що насамперед повинен до ранку позбутися усіх речей, коли мені дорогий спокій. Спершу я мав намір розвести вогонь і спалити все, але то було невластиве мені марнотратство, до того ж я ніяк не міг зважитись на те, щоб знищити речі, які вона носила так близько до тіла. У кутку кімнати стояла шафа, і я вирішив покласти одяг туди. Робив це я довго, невміло, але старанно. Складаючи речі, я часом зрошував їх слізьми.

Та незабаром сили зрадили мені, я відчув страшенну втому, ніби перед цим пробіг кілька миль або ж мене хтось побив. Згортаючи косинку, яку часто бачив у неї на шиї, я раптом помітив, що один кінчик її старанно одрізаний. Косинка була дуже гарного кольору, і я не раз звертав на це увагу, а одного разу, пам'ятаю, коли Катріона пов'язала її на шию, жартома зауважив, що вона носить кольори мого роду.

В душу враз закрався проблиск надії й ніжності, та в наступну мить мною знову опанував відчай: я побачив, що цей кінчик трохи далі зім'ятий валяється на підлозі.

Поміркувавши спокійніше, я знову відчув надію: дівчина, очевидно, відрізала цей кінчик, сповнена дитячого, але ніжного почуття. Не було нічого дивного в тому, що вона потім кинула його. Мене тішила перша догадка, і я більше радів, що їй спало на думку залишити собі такий подарунок на спогад, ніж горював, що вона викинула його в хвилину зрозумілої досади.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю