Текст книги "Дерево бодхі. Повернення придурків [Романи]"

Автор книги: Петро Яценко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 15 страниц)

Вервечка похоронних автомобілів, оточених натовпом людей, повільно сунула містом, роблячи деколи зупинки. Ми з Мулою йшли разом з усіма. Неподалік, на сцені, влаштованій з трьох вантажівок, що їхали в ряд, в пасмах білого диму розпочав виступ рок-співак. Конвульсивно завила електрогітара та зайшовся чергами гупів невидимий в диму барабан. За мить до них додався справжній оркестр інструментів, який невідомо де розташовувався на цій невеликій сцені; і співак відкинув назад своє довге волосся й заговорив тихо, чи то розмовляючи сам з собою, чи звертаючись до когось у натовпі, кого добре знав:

– Ти вмієш… надію продавать на щастя?.. Ні?.. То навіщо ти вбив Продавця лотерейних квитків?..

Тут гітара виробила неймовірний звуковий кульбіт, барабан гупнув так, що позакладало вуха, а співак заволав у мікрофон в дикій істериці: «Хто?!!..» І йому допомогла підспівка з кількох струнких дівчаток, що раптом вигулькнули з диму на сцені. «Хто-у-о?» – мелодійно вивели вони, а співак вів далі свій хриплуватий допит:

– Чий це слід на газоні?.. Хто не виграв мільйонів? Хто багато хотів?.. Хто убив Продавця лотерейних квитків?..

Публіка, що оточувала похоронну процесію, прилинула до рухомої сцени, утворивши тисняву. Та обличчя довкола ми з Мулою бачили лише радісні.

Невидимий оркестр підхопив мелодію з усією своєю могуттю, і співак раптом зіскочив зі сцени й пішов у натовп:

– Це ти вбив лотерейника? – він наставив мікрофон до рота якомусь парубкові, той відсахнувся та відповів злякано:

– Ні.

– А, може, ти-у-и? – співав артист і тицяв своїм мікрофоном у публіку, немов рапірою.

Несподівано якась дівчина вхопила руку співака й запищала зовсім не мелодійно:

– Я! Я вбила Продавця квитків!..

– Справді? – запитав артист, забувши про трагізм свого виступу й розвеселившись. – А, може, ще хтось убив Продавця?..

І, на наш із Мулою подив, за кілька хвилин поруч з артистом зібрався чималий строкатий гурт молоді, що вигукував:

– Я!.. Я вбив Продавця квитків!.. Це я!..

– Супер! – підбадьорював їх співак, а дівчата підспівки йому допомагали:

– Су-о-у-упе-ер!

Я сказав:

– Мула, поглянь, скільки людей вбивало Продавця, а він у своїй брилі льоду, немов живий!..

Тим часом уже й співак з’їхав з глузду та кричав розлого на всю площу:

– Я-а-а-а! Це я вбив Продавця-а-а!.. Ця-ця-ца-а-а!..

Мелодія була запальною, приставучою, і скоро вже навіть ми з Мулою, тихенько співаючи, зізнавалися в скоєнні злочину проти лотерейника, і нам було вже навіть не те що його не шкода, а більше, ми раділи, що Продавця нема. Співак, здавалося, теж радів цьому, і весь натовп гудів, підтанцьовуючи та підспівуючи. А коли останні звуки оркестру стихли, похоронна процесія вибухнула оваціями.

Разом з усіма ми: Мула, я та малий Цербо в мене на руках, потрапили нарешті на майдан перед міським цвинтарем, де процесія зупинилась. На вантажівці знову виник язикатий розпорядник, але тепер він уже стояв не в кузові, хоча й призів там уже майже не лишилося, і місця було вдосталь, а розв'язно виліз на кабіну та сидів на ній наче дитина, бовтаючи ногами.

– Ну от і настав час провести останній на сьогодні розіграш, – розпочав розпорядник, а динаміки рознесли його слова над натовпом проводжаючих в останню путь. – І від того, чи буде цей розіграш успішним, залежить, чи зустрінемося ми з вами невдовзі знов у цьому видовищі під назвою «Похорон Продавця»; або цей серіал усе ж скінчиться, і Продавець отримає нарешті спокій…

– Г-у-у-у! – несхвально загудів натовп. – Не хочемо! – закричали з нього. – Ми не хочемо, щоб Продавця ховали! Нам подобається грати в лотереї!..

– Так, безперечно, подобається, – гірко всміхнувся розпорядник. – Та уявіть, що відчуваємо ми, ті, хто ходить на цей похорон не для розваги, а на роботу… Так, Продавця багато хто недолюблював, проте він був знаною та заможною людиною; мав величезні пасіки, але ніколи не забирав у бджіл меду, створив бригади для розчистки джерел; він власноруч посадив у нашому місті безліч дерев, а за його гроші впорядковано наші парки… Продавець щоліта організовував фестивалі жартівливих пісень і завжди мріяв мати четверо дітей: двох донечок і двох синів… – тут голос розпорядника затремтів, і він пустив навіть сльозу. – Але навіщо! – чоловік підвів очі до неба. – Навіщо Продавець склав такий дивний заповіт?!..

Натовпу тим часом набрид цей крик душі ведучого, і в нього кинули пластиковою пляшкою.

– Отже, ми розпочинаємо розіграш Щасливого Квитка! – закричав розпорядник знову радісно, і дівчата в кузові теж заусміхались і розкрутили лототрон. – Увага всім, хто придбав білети лотереї «Щасливий Квиток»! – говорив розпорядник. – Приготуйтесь звіряти номери!..

Він власноруч витяг з лототрона папірчик, розгорнув його та прочитав серію й номер.

На мить запала цілковита тиша. Розпорядник повторив дані, потім ще раз, і тут над натовпом почувся зойк.

За кілька хвилин на вантажівку-сцену піднесли півпритомну жінку. Ведучий підсунув їй стільця, вона сіла, і ми з Мулою впізнали ту саму розповсюджувачку, що придбала в нас розірваного білета.

– Ми відчували, що вона виграє, – сказав я.

– Ага, – гордо випнув груди Мула.

– Отже, ви впевнені, що виграли? – запитав у жінки розпорядник тремтячим голосом. – Покажіть вашого квитка…

Вона в кулаці простягнула затиснутий папірець, і на долоню ведучого впали дві половинки.

– О, то ви, мабуть, у пориві радості порвали його, – здивувався розпорядник, – але нічого, – поспішив додати він, – квиток все одно дійсний! Номер справді збігається!!.. – тут заграв туш, жінка-власниця квитка знову знепритомніла, і ведучий та дівчата-лототронниці взялися приводити її до тями.

За хвилину туш з аудіоколонок припинився, на вантажівці-сцені все прийшло до ладу, і на машину піднявся якийсь невисокий поголений чоловік у міліцейській формі. Розпорядник підлетів до нього, обійняв, тис руку, припрошував, а відтак оголосив у мікрофон:

– Пан капітан!.. Вітайте пана капітана!

Почулися ріденькі оплески.

До мікрофона підійшов сам представлений, кхекнув, подивився на жінку, що знов уже опритомніла й сиділа так само на стільці:

– Це ви, значить, виграли Щасливого Квитка?.. – заговорив він лагідним голосом. – Поздоровляю вас сердечно…

– Виграла, – сказала раптом жінка, – це значить, похорон скінчиться?

– Звичайно скінчиться, – весело примружився міліціянт.

– І процесії більше не буде? – знов з надією спитала вона.

– Звичайно-звичайно, згідно із заповітом Продавця, ніколи більше не буде ніякої процесії!

Після цих слів щасливиця полегшено зітхнула, і з нею разом зітхнули розпорядник, дівчата-лототронниці, співак, що відпочивав на іншій, великій сцені, а з ним зітхнула й підспівка: «У-у-ф!»

Натовп, що оточував похоронну процесію, розчаровано зашумів і почав розсмоктуватися.

– Лишень дозвольте поставити вам, шановна переможнице, одне запитання, – скрадливо в мікрофон промовив міліціянт.

– Ну, – сказала вона.

– Річ у тім… розумієте, що серія вашого квитка… так би мовити… збігається із серією тих квитків, які розповсюджував лише Продавець, і які зникли під час убивства… – люди на площі перестали розходитись та уважно слухали. – Не могли б ви, шановна переможнице, – вів далі капітан, – пригадати, за яких обставин ви придбали або ж отримали цього білета?

– Придбала! Придбала! – зарепетувала жінка. – Я його купила щойно… з годину тому… тут, у процесії, у двох таких… ну… придурків. Босих і з собакою!

Натовп на площі затамував подих, і ми з Мулою також.

– А як же нам тепер їх знайти, не підкажете? – знов скрадливо, нахилившись до жінки та примружившись, мов лис, допитувався капітан. Його слова транслювали на всю похоронну процесію.

Жінка раптом схопилася зі стільця, закрутила головою навсібіч, роздивляючись натовп, та зойкнула:

– Ось!.. Онде вони! – пальцем вона вказала прямісінько в наш із Мулою бік.

Люди довкола почали озиратися на нас, шепотіти щось одне одному, відступати, і за мить ми вже стояли окремо від усіх.

– Вони, гади! Це вони вбили лотерейника! – махав стиснутими кулаками якийсь здоровань.

– Бандити!.. Покидьки! – чули ми вигуки.

– Дави їх, бий!! – крикнув хтось, і вільний простір навколо нас почав стискатися.

З облич натовпу було зрозуміло, що ніхто тут не зичить нам нічого доброго.

– Нас зараз роздеруть, і ми потрапимо до лихого Харона! – прошепотів мені Мула.

«Нам не треба до Харона, – подумав я. – Що ж діяти?!»

Зненацька у високу сосну, що росла за кам’яною огорожею цвинтаря, вдарила з тріскотом блискавка, і сосна зайнялася, наче смолоскип. Ще за мить у безхмарному небі почувся страшенний гуркіт, ніби грім.

Усі, хто був на майдані, позадирали голови й зачудовано вклякли: над площею розпочався грандіозний, фантастичний, небачений салют! Тисячі зарядів розсипалися в небі на сотні тисяч різнобарвних іскор – таких яскравих, що їх було добре видно навіть цього сонячного дня. Та після вибуху вони не падали і не зникали, як звично, а летіли всі в один бік та складались, ніби шматочки мозаїки, у велетенську райдугу, що нависла над містом.

Скоро салют перетворився на вибухи їжі: ба-бах! – і в блакиті ніби з рогу достатку з'являються, розлітаються навсібіч, опускаються на землю на маленьких парашутиках загорнуті в серветки бутерброди з ковбасою, сиром та шинкою; летять смажені ще гарячі курчата з соковитою хрусткою скоринкою; вітер розносить на парашутах довгі палки копчених ковбас і в'язанки сосисок, а за ними пливе зграя фаршированих щук…

Про нас із Мулою всі забули, і ми, скориставшись сум’яттям, полишили майдан. Я озирався й бачив, як співак та перемащені кулінарним кремом дівчата з підспівки стрибали й ловили руками тістечка, а з іншого боку майдану на асфальт приземлялися десятки тортів у коробках.

– Мула, а яблука?.. – питав я. – Ти забув про них?..

– Ні, не забув, – відповідав мій товариш. – Яблук нема. Ще повинен вирости сад!..

Вулицями міста ми бігли, несучи по черзі Цербо, бо пес на трьох коротеньких лапах не міг пересуватися так швидко, як ми. Але він цього не розумів і тому на руках пручався.

Зупинились ми лише тоді, коли за межею міста побачили ручний водяний насос. Ми зраділи, роздяглися до пояса, качали воду й по черзі підставляли голови й спини під крижаний струмінь. Хотіли скупати ще й Цербо, але герой-коханець здогадався про наш намір і відшкутильгав подалі.

Тепер ми простували до нашого села шляхом, яким ніколи раніше не ходили, бо він був найдовшим. Обабіч автостради до обрію простягалися квітучі поля, і в них ми з Мулою бачили безліч маленьких будиночків – жовтих та блакитних. Між квітів розташовувались справжні містечка, в яких мусили жити дуже й дуже малі мешканці.

– Вулики, – сказав вдоволено Мула. – Тут стоять пасіки Продавця лотерейних квитків.

Мула знався на бджолах, і ми з ним навіть інколи допомагали сусіду-пасічнику качати, мед. Цю роботу я не надто любив, бо мене комахи жалили, а Мулу – ніколи. Мабуть тому, що він їм подобався.

Далеко в полі, поруч з однією пасікою, ми помітили кілька легковиків і автоцистерну, в яких зазвичай возять бензин. Навколо вуликів бігали якісь люди, і вітер з поля приносив до нас звуки пострілів.

Ми з другом вирішили підійти ближче, щоб дізнатись, чи не потрібна допомога.

Від пасіки чулися зойки та лайка. Люди, схожі на нас, – у костюмах, але з пістолетами в руках, кружляли полем, махали руками, кричали, падали й качалися по траві.

За хвилю ми розгледіли, що ті люди зовсім не люди, а хроби, і за кожним із них женеться й жалить хмарка розлючених бджіл. Вся пасіка була розтривожена, загрозливо гула, і з власного досвіду я знав: підходити до такої пасіки близько не слід.

– Атдавайтє мьод, жужжащіє! – волав якийсь хроб з обліпленим комахами обличчям. – Атдавайтє, а то другой базар будєт!.. – і він рукою стер зі своєї розпухлої пики бджіл, пересмикнув затвор пістолета й вистрілив у найближчий вулик.

У дерев'яному будиночку утворилась маленька дірка, з неї вервечкою вилетіли кілька десятків бджіл і накинулись на хроба.

– А-а-а! – закричав він, впустив зброю та побіг у поле.

Один з автомобілів, що стояли неподалік пасіки, завівся та під’їхав до нас. Скло дверцят опустилося на сантиметр, і зсередини в утворену щілину закричали:

– Ми зробимо, зробимо!.. Скоро все зробимо!.. Зачекайте ще хвилинку!.. Ми заберем у цих клятих бджіл мед. Зараз їх усіх потруїмо й заберем! Ви ж бачите: по-доброму вони віддавати не хочуть!..

Раптом до щілини залетіла бджола, скло негайно піднялося, з машини почувся приглушений зойк, дах легковика прошила автоматна черга. Автомобіль рвонув з місця й завихляв по полю.

Ми нічого не второпали, проте, неподалік у траві побачили повалений дерев’яний стовпчик із табличкою:

«Приватна власність Продавця лотерейних квитків.

Пасіка № 12».

Замість нього стояв уже новий, металевий, зі словами: «Медофірма Великого Боса. Вхід стороннім заборонено!»

– Цю пасіку, мабуть, купив Великий Бос, – припустив Мула, коли я вголос прочитав напис.

– А наші невзуті ноги в траві не видно, а видно лише над травою краватки та костюми. Тому ці, в машині, не здогадалися, що ми придурки, – сказав я.

Тим часом із кабіни автоцистерни вилізло двоє екіпірованих, немов пожежники, дворуких і двоногих істот. Неможливо було дізнатись, хто вони, бо на їхні обличчя були вдягнуті протигази.

Бджоли не могли протнути жалом ґуму протигаза і лише застрягали в ній, билися своїми брунатними тільцями в круглі скельця, що захищали очі істот.

Дворукі й двоногі перевальцем дісталися шлангу позаду цистерни й почали відкручувати якісь червоні вентилі. На цистерні було написано: «Обережно! Отрута!»

Ми з Мулою побігли до істот у протигазах, кричучи:

– Не можна!.. Усе на світі має бути справедливо!..

Дворукі та двоногі повернули до нас свої пики в протигазах, щось нерозбірливо один одному пробубоніли, нахилились та продовжували відкручувати вентилі. Тоді ми з товаришем накинулися на одного й ухопили його за заховані у срібний скафандр кінцівки: я – за верхні, а Мула – за нижні. Двоногий тривожно забубонів, почав борсатись із нами, і тут раптом я відчув удар по голові. Я озирнувся: за мною стояла друга істота і тримала в руці великий гайковий ключ.

«Зрозуміло, – подумав я, – тепер усе зрозуміло…» – і впав у квіти.

Прийшов я до тями через те, що хтось лизав мені щоку. Я подумав, що це знову дорожня повія, і вирішив ще трохи не подавати ознак життя – поки не почне робити мені штучне дихання… Та я все лежав із заплющеними очима, а щось тепле, шорстке, вологе й велике торкалося моєї щоки, з шурхотом облизуючи її, немов льодяник, і не поспішало робити «реанімацію».

«Якесь воно підозріле, – міркував я, лежачи, – надто велике. Язичок повії був разів у п’ять меншим. А це дихає важко… Мабуть, мене вподобала якась корова», – і я наважився розплющити очі. У мою темну голову порснуло світло, і відразу заболіла потилиця.

Наді мною височів наш Цербо. Так, саме височів! У бійці з істотами ми забули про нього, а тепер Цербо стояв наді мною великий, наче слон. Один лиш його висолоплений язик важив, певно, десяток кілограмів.

«Я зменшився! – істерично здогадався я. – Неймовірно зменшився!» – і тут наді мною став ще й Мула, але звичних розмірів, посміхнувся та сказав:

– Підводься.

«І Мула теж зменшився!» – тихо панікував я, але поволі встав.

– Він їх зжер, спокійно повідомив мій товариш.

– Хто? Кого?.. – не зрозумів я.

– Цербо їх проковтнув, – уточнив Мула.

– Та кого ж?

– Дворуких і двоногих. Проковтнув і збільшився.

Я зітхнув полегшено, але все одно мені не вірилось, тому я спитав ще в такси, задерши голову:

– Цербо, ти поковтав тих істот?..

Очі собаки були сумні, і пес жалібно вискнув, ніби підтверджуючи: «Так, я їх зжер!»

– Ну, то тепер із півмісяця можеш не їсти, – підбадьорив таксу Мула. – Їжа, то таке марнування сил і часу!

Напевно, велет-Цербо не поділяв цієї думки, бо гримнувся на траву, поклав велетенську голову на землю та зробився ще сумнішим.

Ми позакручували вентилі на автоцистерні, знайшли в кабіні грубу мотузку та зробили для Цербо імпровізований нашийник, щоби було видно, що це хазяйський пес, і щоби його не забрали гицлі.

На автоцистерні ми рушили польовим шляхом. Цербо, не коротший тепер від нашого довгого автомобіля, дріботів за нами, мов лоша за возом. А хвора лапа собаки дивним чином видужала.

Незабаром ми під’їжджали до нашого села. Мула смикнув мене, показуючи щось у вікні зі свого боку. Я поглянув туди й рвучко зупинив машину: у полі, поміж жовтих і білих квітів, стояла Вона – наша дівчина!..

Ми з товаришем, щасливі, вистрибнули з кабіни, пірнули в польові трави та побігли до неї. А наша дівчина була вбрана в простий сарафан, мала на голові віночок із квітів, сміялась і махала нам рукою.

Ми все бігли й бігли полем, плутаючись у траві, а вона не наближалась, а навпаки, віддалялася, манила рукою, розсипала над собою білі пелюстки, що падали на її сарафан, обличчя… Вона купалася в них. Ми з Мулою теж уже з ніг до голови були жовті від пилку і лише тоді зрозуміли, що перед нами видиво, марево, омана…

Ми зупинились, озирнулися на цистерну з отрутою, поруч із якою стояв довгий чорний пес Цербо, – усе це тепер було далеке й маленьке. Коли ж ми знову повернули голови, щоб подивитись на марево, воно зникло без сліду. Лише припікало сонце та дзвеніли на різнотрав’ї золоті бджоли.

Засмучені, ми поволі повернулися назад на дорогу, попросили Цербо стерегти отруту, а самі пішки рушили до нашого села: воно було вже поруч.

– Наша дівчина кликала нас, – сказав я товаришеві. – Вона хоче, щоб ми швидше її знайшли.

– Вона, певно, дуже сильно загубилася, – відповів Мула. – З’їмо бляшанку шпротів?..

Біля напіврозваленої хати, якою починалося наше село, стояв міліційний «бобик». Поряд гуляв дорогою міліціянт – той, що був на похороні Продавця. Побачивши нас, міліціянт зрадів, пішов до «бобика», витяг з нього пластикову пляшку з водою, закинув до рота й запив якусь пігулку.

– Моє село! – сказав він радісно, коли ми з Мулою наблизились. – Моє рідне село!.. – він показав рукою на наше село і з усмішкою на вустах представився: – Капітан Перелюб.

– Нас заарештовано? – спитав, колупаючись у носі. Мула.

– Ні, – обличчя капітана перетворилося з радісного на здивоване, – не заарештовано. Як можна заарештовувати симпатичних земляків, які печуть такі чудові пляцки?.. – його посмішка була навіть якоюсь сором’язливою. – Просто в мене є до вас кілька запитань.

Ми з Мулою перезирнулися.

– Ходімо до машини, – запросив охоронець порядку, – прошвирнемось до міста… У «бобику», правда, нема комфорту, але… але ж не може держава купити всім міліціянтам службові лімузини! – він знову посміхнувся, відчинив для нас задні дверцята із заґратованим віконцем, сам сів за кермо, і ми в темному «бобику» коротким польовим шляхом затрусились назад до міста.

– Бачили дива? – обернувшись, крізь сітку кричав нам капітан Перелюб. – З неба смакота всяка на парашутах спускалася… Бутерброди, пиріжки… кажуть, був кав’яр і навіть спиртне!.. Я там підбирав дещо… Для експертизи…

– Бачили, – сказав Мула.

– О! – підняв догори вказівного пальця міліціянт. – Тікали, але бачили!.. Були б ви в мене в наручниках і заручниках… ги-ги!.. якби не пляцки… А так – алібі!..

Ми з товаришем знов здивовано перезирнулися.

– Шо, не зрозуміло?.. – показуючи нам свій профіль, шкірив зуби капітан. – Саме я… я у вас на базарі пиріжки купував, коли вбили Продавця!

– А! – мовив Мула. – Справді! Пригадую, ти ще клав їх до свого кашкета.

– Точно! – відгукнувся наш новий знайомий.

«Бобик», покружлявши по місту, зупинився біля якоїсь довгої будівлі. Ми вийшли з машини й побачили припарковану поруч новеньку «Тойоту».

– Дідько! – вилаявся міліціянт. – Чому, ну чому, щоб нагидити, вони обирають тебе?! – і він білим носовичком стер з даху іномарки свіжий пташиний послід.

– Ваше? – спитав Мула, дивлячись з повагою на авто.

– Та ні, голуби, напевно… – кинув Перелюб.

Ще за хвилю ми з Мулою стояли в якомусь кабінеті, де за столом, за великою друкарською машинкою сидів красень у міліційному однострої. Манікюрною пилкою він шліфував собі нігті. Капітан же лишився в коридорі, тис руку, цікавився життям і справами якогось неголеного типа, котрого конвоювали в наручниках.

Коли ми заходили до кабінету, на дверях я прочитав табличку: «Хабарів тут не беруть!» А в самому кабінеті повсюди на столах стояли й висіли на стінах маленькі іконки-репродукції із зображеннями святих.

Привертав увагу каліграфічно від руки написаний плакатик, що починався з інтриґуючого запитання:

«Чим людина відрізняється від таргана?..

Обидвоє мають мозок і здатність осмислено рухатись.

Обидвом притаманні інстинкти самозбереження та продовження роду. Тоді чому так різняться рівні життя цих істот?..»

Далі було пояснення:

«Навіть голодна людина може відмовитися від хабара. Голодний тарган завжди з'їсть отруйну приманку і загине. Беручи хабар, ми розбираємо власноруч місток, по якому йдемо. Під ним – прірва, де живуть таргани!»

Нижче, мабуть, для ілюстрації, був приколотий до аркуша булавкою справжній дохлий рудий тарган.

«Сильно!» – подумав я.

– Візьміть продегустуйте, – Мула поставив на стіл поруч із друкарською машинкою півлітрову скляну банку. За своїм звичаєм, мій товариш бажав усіх пригощати, правда, вже не яблуками (повинен вирости сад!), а чим заманеться. Та біда в тім, що Мула неписьменний і не прочитав суворих попереджень про наслідки давання хабарів.

Я пихнув товариша ліктем, та Мула лиш спитав у мене голосно:

– Навіщо штовхаєшся?..

– Хабарів не берем, – промимрив красень-міліціянт.

– А це не хабар, – посміхнувся Мула, – це желе з агрусу. Скарбниця вітамінів!

– Все одно не берем, – сором’язливо опустив очі міліціянт і сховав банку в стіл.

Тут відчинилися двері, і до кабінету ступив капітан Перелюб.

– Ні! – видихнув він тихо й нервово, просвердлюючи підлеглого поглядом. – Не можна!.. Гріх! – капітан миттю опинився біля металевого сейфа, рвучко відчинив його дверцята, натрусив з коробочки собі на руку кілька пігулок та ковтнув. – Молись! – наказав він красеню.

Той із дзенькотом впустив на підлогу свою манікюрну пилку, відсунув стільця, упав навколішки на брудний паркет, руки склав молитовно і забурмотів щось несамовито, дивлячись на картонні іконки.

– І ти покуштуй, – радісний Мула, певно, нічого не зрозумівши, простягнув ще одну банку з агрусовим желе капітанові.

Моє обличчя перекривило, і зо дві секунди я чекав катастрофи.

Капітан же перехрестився, узяв банку, поставив до сейфу, замкнув його, ключ закинув собі за комірець сорочки, висунув з-під канцелярського столу газетку з насипаним на неї битим склом і за мить стояв на ньому теж на колінах та молився на іконки.

– Це чесні люди, – сказав я тихенько Мулі. – Вони нам допоможуть.

– Вони знайдуть нашу дівчину! – зрадів мій товариш…

Помолившись кілька хвилин, міліціянти підвелися. Капітан пострушував зі своїх формених штанів назад на газету уламки скла, а красень підняв з підлоги манікюрну пилку. Капітан позадирав до колін штани, перевіряючи, чи не поранився. Але ні – на колінах у нього були великі мозолі…

Кабінет набув вихідного стану. Перелюб заспокоївся, люб’язно запропонував нам присісти і розпочав розмову голосно й твердо:

– Отож, усе впирається у ваше алібі!..

Ми з Мулою, не надто розуміючи, про що йдеться, поробили розумні фізіономії, замугикали й закивали. Капітан же поглянув на нас з-під лоба підозріло та продовжив:

– Якби ви не мали його, вашу справу вже завтра можна було б відправляти до суду, – він порухав на столі перед собою стос якихось паперів.

– Хм, – знову розумно мугикнули ми.

– Перший і основний момент, – вів далі капітан Перелюб, – це ваше самогубство… Вірніше, як дійшло висновку слідство, – зумисна інсценізація суїциду для… для можливого приховування слідів злочину або низки злочинів, – капітан спохмурнів. – Але… але знов-таки все впирається в алібі… Е-е-х!.. І звідки, не можу допетрати, у вас з’явилися гроші?..

Ми з Мулою уважно слухали.

– Ви, – вів далі міліціянт, – продаєте земельну ділянку за… – він перегорнув кілька аркушів, – за сто одинадцять гривень… Смішна ціна за двадцять соток так близько від міста… Цю оборудку ви здійснюєте в селі. Незабаром вас бачать уже в місті, у крамниці одягу. Там ви змінюєте зовнішність. Затим з’являєтесь на пошті, звідки до нас оперативно надійшов сиґнал. Туди не часто заходять люди з мішками валюти…

Незважаючи на введений у дію план «Перехоплення», вам вдається заплутати сліди. Ви купуєте легкове авто… – капітан вчитався у щось. – Поводитесь дивно, як свідчить старший межер, тьху, менеджер салону Марія Олександрівна… Одним словом, симулюєте розлад психіки… Прослизаєте крізь дорожні пости і нарешті, при дванадцятьох свідках на мості, організовуєте падіння в річку, – тут міліціянт посміхнувся. – Я довідався: у цьому місці під рікою була стара соляна копальня. Півроку тому її склепіння провалилось, і глибина на цій ділянці – ніхто не міряв. Але, кажуть, достатня, щоби в машині впасти і не розбитись об дно… А найголовніше, за лічені дні перед усім цим неподобством поруч із вашим обійстям убивають таку фігуру – Продавця лотерейних квитків!.. – міліціянт вичекав ефектну паузу та заговорив знов:

– На руїнах вашого будинку експерти знаходять частинки фарби, якою друкувалися білети лише для Продавця. І нарешті, сьогодні ви з’являєтесь у місті і продаєте жінці-розповсюджувачці квиток – Щасливий Квиток, що належав Продавцю! – завершив Перелюб тріумфально.

Ми з Мулою були в захваті від нього і ледь не влаштували йому овацій, але стримались, і вчасно, бо капітан міліції раптом охопив свою голову руками й заговорив уже не до нас, а у свій стіл:

– Яка красива, яка струнка та охайна версія! І – провал, повний провал!.. У вас – непорушне алібі на час убивства Продавця. У момент убивства ви вдвох торгували на базарі пирогами! Гроші, за які ви придбали авто і купували одяг у крамниці – не фальшиві, справжні… Нема пояснення, навіщо ви все це зробили (я маю на увазі падіння в річку). Нема складу злочину… майже нема… Але погодьтеся, забагато ниточок у справі вбивства Продавця тягнеться саме до вас, шановні. Отож, будьте ласкаві, дайте відповіді на кілька питань…

– Добре! – з готовністю випалили ми, а Мула з сяючими очима додав: – Лишень ваша інформація про наші злочини неповна…

– Ну ж бо… – очі капітана Перелюба зацікавлено звузились, він весь подався вперед, ніби готуючись до стрибка, і акуратно натис червону кнопку запису на невеликому бобінному магнітофоні, що був на його столі. Міліціянт-красень заніс руки над клавішами друкарської машинки, і з кутику рота в нього текла слина.

– Ми угнали з пасіки автоцистерну з отрутою, – продовжив Мула, – і залишили її на дорозі, неподалік села…

– Тероризм! – зойкнув капітан, хапаючись за телефон, а міліціянт-красень виявився слабодухим, бо знепритомнів і шумно впав головою на клавіші друкарки – її каретка заклацала, задзвеніла та від’їхала вбік до краю.

– Я отримав оперативну інформацію, – спокійно, солідно й чомусь із посмішкою на вустах казав у телефонну слухавку капітан Перелюб. – Автомобіль з отрутою, який ми шукаєм, перебуває на дорозі біля села… Так, їдьте негайно… – він поклав трубку на апарат і подивився на нас:

– Ну а звідки у вас, шановні, цей білет? – капітан відсунув шухляду і виклав на стіл заламіновані половинки знайомого нам із Мулою лотерейного квитка.

– Це на згадку про нашу дівчину, – мовив я.

– Вашу дівчину!.. – повільно, з тихим тріумфом повторив міліціянт.

– Так, цей квиток – один із тих, що належали нашій дівчині, – підтвердив Мула.

– Хм-хм, так-так, – заохотив продовжувати капітан.

– І тепер ми її шукаємо, – сказав я.

– Шукаєте?.. Виходить, вона – ця ваша дівчина – зникла? – здивувався Перелюб.

– Ні, не зникла, – заперечили ми, – вона від нас пішла.

– У той самий день, коли вбили Продавця? – здогадався міліціянт.

– Так, – підтвердили ми.

– А розкажіть-но, розкажіть мені докладніше, які в неї прикмети, як її звуть…

– О! Вона дуже гарна! – розпочав я. – Казково гарна…

– Вбрана в шкіряну бузкову курточку і такі ж штанцята або в просту ситцеву сукню, – перебив мене Мула, – і ще з яскравими комахами у волоссі або без них.

– Вона пече чудові тістечка і ще вона – марево в полі, розсипає над собою пелюстки квітів і манить до себе…

– Наша дівчина їздить у джипі Великого Боса, і в неї карі очі…

– Минулого разу ти вважав, що сірі, – зауважив я.

– Ну, то тепер твоя черга доводити, що сірі.

– Гаразд – сірі!

– Карі!

– Сірі!

– Карі!

– Одне – сіре, інше – каре! – пропонував я.

– Ні! Одне – каре, інше – сіре! – не погоджувався Мула.

– Досить! – гримнув кулаком по столу капітан.

Ми змовкли.

– Яке в неї ім’я?

– Не знаємо! – водно відрапортували ми.

Міліціянт набундючився:

– Якщо по правді, різного… дуже різного мені про вас нарозповідали, – він знову порухав стосик паперів на столі перед собою.

Почувся тихий стогін – це приходив до тями красень та підводив з друкарки свою випещену голову, а на щоках у нього лишилися відбитки клавіш і літер.

– На руїнах вашої оселі, – провадив далі капітан, – експерти знайшли багато ґумових жінок… – він подивився на нас значуще. – Та мене це не обходить. Це ваші проблеми… Мені не хотілося б застосовувати до вас ґумові методи, але… – капітан Перелюб притишив голос, нахилився вперед і знов наготувався за своїм столом до стрибка: – Мені потрібно знати її ім’я! – ці слова міліціянт зловісно прошипів.

Тут на його столі задзвенів телефон. Капітан підняв трубку і кілька секунд слухав мовчки, опісля спитав:

– Шо, так швидко?.. Шо, і мобільні їхні не відповідають?.. Ну, пошліть туди когось іще… Всі поїхали?.. Холєра, невже потруїлись? – він зиркнув на нас. – Ну, то я вам дам мого коханого. Розбереться, – капітан поклав слухавку і звернувся до красеня:

– Лейтенант Коханий, підготуватися до бойового виїзду! – красень підвівся зі стільця і виструнчився. – Візьмеш у зброярні на всяк випадок протигаз і кілька марлевих пов’язок… там побачиш – на верхній поличці зліва…

– А ви?.. – тремтячим тихим голосом спитав лейтенант.

– Я з тобою не поїду, – суворо сказав капітан, – ти ж бачиш: багато роботи…

Лейтенант зітхнув, дістав з шухляди пістолета та з ним у руці поволі виплентався за двері.

– Ледар, – сказав нам Перелюб, коли двері за лейтенантом зачинилися, – але в нього гарні сідниці… – і капітан змовницьки нам підморгнув. Поглянув на настінного годинника: – О-о! Таж робочий день давно скінчився!.. Час біжить, час летить. І скоро, скоро ніч… – він підвівся, підійшов до вішака та вбрався у форменого піджака, далі глипнув на нас: – Переночуєте в камері тимчасового утримання: там прохолодно і добре спиться…