Текст книги "Дерево бодхі. Повернення придурків [Романи]"

Автор книги: Петро Яценко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 15 страниц)

Уночі в камері, що виявилась справді холодною, ми з товаришем влаштували грандіозну пиятику. Ми прагнули лише повечеряти, але не так воно вийшло…

У гарній просторій камері ми опинились одні. На нарах лежали старі засалені матраци, більше ніякого постільного причандалля не було. Тоді я намалював у своїй уяві пару подушок, теплі ковдри, комплекти постільної білизни – усе це негайно з’явилось на нарах. Ми з Мулою зраділи, повлаштовували собі постелі і, зголоднілі, посідали на відкидну лавку під стіною.

– Зроби стола, – попрохав Мула.

Я зробив. Стіл був довгий, на всю камеру, – точнісінько такий, як я бачив колись у сусідів на весіллі.

– Гарно, – похвалив мій товариш.

Я окрилився і придумав ще по боках від столу два ряди стільців з високими, оббитими червоною тканиною спинками та різьбленими ніжками.

– Сіно, – підказав Мула.

А, так-так, не можна вечеряти без сіна! Розкидане довкола столу з наїдками трохи підсохле сіно додає до повітря особливих пахощів і робить кожну вечерю незабутньою.

У кутку вже стояв стіжок чудового сіна, ми з товаришем порозкладали його на підлозі, повішали на стіни каземату затишні в’язанки цибулі й жовтої кукурудзи – дарма, що надворі весна. На стіл я поставив чотири запалені гасові лампи – щоби було краще видно.

Тоді настала черга Мули. На столі з’явилось колесо голландського сиру, покраяний батон, подібна на діжку банка з медом, кавалок масла та дві високі склянки кефіру.

Ми посідали за стіл, передчуваючи добру вечерю, та ледь устигли випити кефір, як у дверях камери відчинилось віконце, і в нього зазирнула пика наглядача.

– Хроб, – посміхнувся і показав пальцем на здивовану пику Мула, жуючи сир.

– Давай до нас! – помахом руки запросив наглядача я.

Однак пика не відповіла, а з гуркотом зачинила віконце, і за стіною ми почули бурмотіння та швидкі важкі кроки.

– Пішов звати своїх, – припустив Мула, – треба приготуваться…

Коли за хвилину до нашої камери справді завалилося кілька наглядачів-хробів із ґумовими палицями, довгий стіл був весь укритий найвишуканішими стравами. Тут стояли в малій діжці квашені огірки, на тарілках лежала нарізана копчена ковбаса, молода цибуля та часник. В каструльках у гарячій підливі парували голубці. Точилися пахощами кілька велетенських, обкладених тонкими скибками цитрин та зеленню, коропів у сметані. Свого часу чекали десерти: блискучі полуниці та великі черешні у скляних вазах, а в дальньому кінці столу, у сутіні, висвічував білосяйним кремом височезний торт. У графінах на столі ще похитувалась горілка, а з великого срібного відра, з уламків льоду, стирчало… ні не шампанське, а білі від інею пляшки пива.

– Просимо-просимо до столу! – гречно припрошували гостей ми з Мулою.

Хроби довго мовчки дивились на наїдки та на нас, нарешті один заусміхався, за ним почали усміхатись інші, заговорили, загуркотіли стільцями, відсуваючи, зашурхали ногами по сіну, познімали кашкети і всілися нарешті за стіл. Але не всі. Хтось побіг у коридор, і за кілька хвилин поприходили ще якісь люди у формі та в цивільному, дивувалися, раділи і вмощувалися на стільцях навколо столу: благо, місць було вдосталь.

Гамір і гучний сміх запанували в нашій камері, а ми з Мулою сновигали довкола гостей, пропонуючи покуштувати те й те, і були вже захекані. Проте що далі тривали посиденьки, то легше нам ставало. Гості освоювались і брали все самі, наливали з графінів холодну горілку, а вона не вичерпувалася, сьорбали просто з пляшок пиво, голосно реготали, гикали, плювали на стіл риб’ячі кістки і розмовляли про своє, міліцейське…

Коли минула перша година посиденьок, у дверях раптом з’явився здивований капітан Перелюб із пом’ятим заспаним обличчям. Отетерілими очима він оглянув камеру, де веселились міліціянти, та сказав:

– Мені телефонують, а я не вірю…

– А-а-а! – загули й зареготали лавиною застільники. – От жук! Виставляє, а сам іде спати!.. Кидай!!.. – і всі міліціянти повилазили з-за столу, поперекидавши стільці, гуртом підскочили до капітана Перелюба, підхопили його на руки і почали не підкидати, а хитати знизу вверх, бо стеля була невисокою. Ошелешений капітан лиш охав та кректав, притримуючи рукою свого форменого кашкета.

Перелюба нарешті поставили на ноги, і він погойдувався з боку на бік, немов напідпитку, а справді вже захмілілі міліціянти тисли йому правицю, обіймали та поздоровляли з купівлею нового автомобіля:

– Ми думаєм: хто? Ну хто предоставив удовольствіє – такий стол?.. А потім понялі, шо ета ж ви, Пал Перович!..

– Гарна «Тайота», не то шо мій «Жигуль»…

– Во неажіданнасть!.. Думалі, на піво павєдьотє, а во какой празнік устроілі!..

– Дякую… спасіба… – повторював, ледь усміхаючись, капітан і стривожено дивився на нас із Мулою, як ми з перевішаними через руки рушниками, немов справжні офіціанти, відкорковуємо все нові й нові пляшки пива.

Скоро вже «Пал Перович» Перелюб теж сидів за столом і веселився разом з усіма. Хтось вийшов у коридор і кричав у старий телефон на столику чергового:

– Альо! Циганє?..

І за часину, що здалася нам із товаришем миттю, виникли в коридорі ізолятора, зашаруділи сукнями, заспівали, заграли на гітарах молоді хлопці й дівчата, вбрані як цигани, але на обличчях бліді та схожі швидше на росіян. Серед них, правда, був і зовсім чорний африканець, одягнутий у гуцульський стрій. Він хвацько витанцьовував гопака в колі, утвореному веселими міліціянтами, що плескали в долоні.

У камері стало тісно, немов на різдвяному розпродажі. У повітрі парував винний спирт, і всі, напившись і надихавшись його, були п’яні, і ми з Мулою теж були веселі та хмільні, і цигани були п’яні…

В'язні сусідніх камер гатили в стіни та у двері, вигукуючи, що час уже припиняти балаган, що вони вже хочуть спати, або, якщо всі гуляють, то випустили б і їх. Якийсь хроб із ключами побрів до камер і справді відчинив усі. Повиходили ув’язнені в смугастих робах і дуже швидко повпивалися геть. О п’ятій ранку вони впереміш із міліціянтами лежали та спали просто на підлозі широкого коридору, а хто був витриваліший, обіймав одну або й двох циганок.

Африканець, чомусь без штанів, у самій брудній вишиванці, із заплющеними очима сидів, прихилений до стіни, і тихо бурмотів щось нікому не зрозумілою мовою.

Капітан же Перелюб виявився молодцем, бо, лежачи горілиць у великій червоній калюжі, вітально підіймав руку та весело підморгував нам із Мулою.

– Мула, що це? – я з тривогою показував пальцем на підозрілу калюжу.

– Не було вина… Червоного вина не було! – хитав головою Мула.

Я нахилився, вмочив у калюжу пальця і спробував на смак:

– Сеча.

Мула теж спробував:

– Хм, сеча.

– А чому червона? – знову занепокоївся я.

Мій товариш замислився на мить, а далі розплився посмішкою:

– Буряк під майонезом з грецькими горіхами… На столі його було багато – чотири миски!..

Ми зітхнули полегшено, узяли капітана попід руки, підвели й, тримаючи між собою, потягли сходами на вулицю.

– Е-е!.. А ви шо, не пили? – почулося раптом позаду чиєсь звинувачувальне мимрення.

Ми з Мулою обернулись та побачили, що вслід повзе на самих руках, тягнучи ноги, підкошений та знесилений випивкою дядько з червоною пикою та одним погоном на плечі.

– Нам пити не можна: ми й так придурки.

– А-а-м-мм, – простогнав міліціянт співчутливо, – а я харашо розслабився, віддихнув… – промовивши це, він, мов риба, судомно заплямкав ротом й виблював (даруйте) на сходи невеличке озерце…

Опинившись у ранковій прохолоді, ми відчули полегшення. Нашому вантажу – капітану Перелюбу – теж стало краще. Він попросив пустити його. Ми з Мулою послухались і посадовили капітана на бордюр. Перелюб вдячно забурмотів, посміхнувся, дістав з однієї кишені маленьку іконку, з іншої – велику пігулку, запхав її до рота, а святе зображення прилаштував поруч на асфальті і, промовивши непевним язиком: «Обжиратись – гріх, обпиватися – гріх!» – молився, ледь похитуючись у такт словам.

І на наших із Мулою очах ставалося диво: чим довше Перелюб замолював гріхи, тим помітніше тверезів.

Коли міліціянт нарешті поцілував іконку та сховав її назад до кишені, його очі були вже сповнені сенсу. Капітан самотужки повільно підвівся з бордюра, оглянув свою одежину, обтрусився та почав стривожено обмацувати голову, шукаючи формений картуз.

– Ось, – простягнув картуз Мула, – я взяв.

– Дякую… дякую… А ви обидва гарні хлопці. І маєте здібності… Ходімо, – і він поманив нас рукою та побрів до найближчої забігайлівки.

Ранкова кав’ярня чепурилась після нічних відвідувачів. Двоє дівчат підмітали підлогу, а кульгавий молодик протирав столи й оглядав стільці – чи не поламані.

– Зачинено в нас, – втомлено сказав він Перелюбу і підозріло принюхався.

– А в нас відкрито! – нахабно заявив капітан, плескаючи себе по черевцю, і всівся за столик: – Нам би пива…

Ми втрьох сиділи за столом, кривилися, але сьорбали з кухлів тепле гірке пиво.

– А знаєте, – раптом, нахилившись до нас, тихо й довірливо заговорив Перелюб, – я теж цілком міг убити Продавця… Сам я робітник і з дитинства не терплю цих пройдисвітів-продавців. І пістолет у мене завжди з собою… – він розстібнув пасок, поліз рукою в мокрі свої штани, пововтузився там і справді добув важкий чорний пістолет.

– Але в тебе є алібі, – сказали ми з Мулою, – ти купував у нас пиріжки. Ти не міг одночасно їсти пиріжки і вбивати Продавця…

Уже зовсім розвиднілось, але на вулиці ще горів одинокий ліхтар. Капітан вилив своє пиво на землю. Ми з полегшенням зробили те саме і замислено дивилися крізь порожні гальби на ліхтарну пляму.

– Усі – мафія! – шепотів нам Перелюб, боязко озираючись. – І все я насправді знаю: і звідки у вас гроші, і що Великий Бос пасіки Продавця викупив та розорив, і про золото в нашому селі… Але в моєму кабінеті про це говорити не можна. Там «жучки» всюди: за сейфом, під столом… Слухають мене, а потім розповідають про все господарю… Великому Босу… і ця ваша дівчина, виходить, теж має до нього стосунок. Багато чого з ним пов’язано. Та я ніяк не можу викликати його на розмову. Стільки вже запрошень посилав – не відгукується… Ні, я розумію, звичайно: ну хто я такий?.. Простий капітан міліції. А йому пам'ятник у місті стоїть, він – Великий Бос!

Ми з розумінням закивали головами.

– Весь особовий склад мого підрозділу вчора кудись подівся, – продовжив тихо капітан. – Навіть мій Коханий зник… А ви мені до вподоби. Хочете отримати роботу в міліції?..

– Роботу! – зрадів Мула.

– Роботу? – злякався я.

– І ми зможемо знайти нашу дівчину? – поцікавився в капітана мій товариш.

– Ви будете шукати її з міліційним посвідченням. Це легше.

– Що ж, – зітхнув я, – заради того, щоб знайти нашу дівчину, я згоден навіть працювати.

– Вважаю, домовились, – зрадів капітан і потис нам руки. – Правда, зарплатня в міліції невелика – сімдесят євро на місяць, але що поробиш…

– Сімдесят євро! – в захваті видихнули ми. – Це на двох виходить сто сорок!.. І майже тисячу сімсот євро на рік!.. Через шість років, складаючи, ми зможемо купити собі нову Нездійсненну Мрію, і нам навіть вистачить на сиґналізацію!.. Ви на своє авто, мабуть, довше збирали?..

– Хм, – лукаво мугикнув Перелюб та, зачекавши, поки мине наш захват, сказав: – Перше ваше завдання – секретне завдання! – доставити до мене на допит Великого Боса… У живому, звичайно, стані.

Ми з Мулою виструнчились і вигукнули водночас: Мула – «гей-йа-а!», а я – «ура!..»

IV

Чорт забирай, вона згодна!..

Ми з товаришем простували ранковою вулицею, обійнявшись, співаючи куплети пісень і підтанцьовуючи. Ми ж бо сунули не абикуди – ми йшли забирати до міліції Великого Боса!..

– Гей ви-н, ідійонти!.. – долинув до нас згори гугнявий голос. – Зачиніть пельки-н!.. Недьоля. Шонста ранку!..

Ми позадирали голови й побачили на балконі панельного будинку старенького дідуся в самих шортах. У руках він затискав мисливську рушницю.

– Вибачте, але ми не можемо йти мовчки! – гукнув йому я. – У нас секретне завдання, ми повинні маскуватися під п’яниць!..

– Йой! – відкрив рота дідусь.

– Ми співробітники міліції і йдемо забирати Великого Боса! – заволав на всю вулицю Мула.

– Он воно йок! – сказав дідусь і раптом двічі вистрілив з рушниці в повітря.

Від несподіванки ми з товаришем присіли й руками позатуляли вуха.

Звуки пострілів відбилися від стін будинків тисячею гучних лун. Одразу ж зарипіли, відчиняючись, вікна квартир, загупали двері балконів. Розтривожені невиспані мешканці бажали дізнатися: хто непокоїть їх цього святого недільного ранку?..

– Еге-гей!! – закричав, вимахуючи рушницею, дід. – Слухай усьйо-н!.. Усьйо слухай!!.. Онті двоє, – він тицяв пальцем на нас, – з мільоції і йдуть Боза Велинкого арештонвувати!.. Смерть кровопивинцю!..

– З міліції… арештовувати… великого… – тихим шелестом пронеслося між вікнами й балконами.

– Я допомонжу! – тупцював на балконі озброєний старенький. – То боговгодна справа-н! Я ветернан світових воєн!..

– Допоможемо… допоможемо… піддержимо… – загуло з будинків навколо. І за якісь хвилини з під’їздів на вулицю почали витікати струмки люду. Чоловіки, жінки, молоді й старшого віку міщани гомоніли, мали в руках дрючки, металеві прути, дехто тримав лопати й невідомо звідки добуті коси… Плакали жінки, верещали на радощах діти, хтось смикав нас із Мулою за рукави й обіцяв за нас молитись, хтось наполегливо пропонував пригостити нас горілкою, салом… Дід, що його ми бачили на балконі, був уже внизу, оперезався патронташем, показував усім свою рушницю та галасував:

– Я того упиря – з обиндвох ствонлів… Же би не вижив… Я ветернан світових воєн!..

Ми з острахом поглядали на вируючий натовп, що сунув за нами до вілли, в якій мешкав Великий Бос. Та, на щастя, що меншою ставала відстань до помешкання майбутнього арештанта, то далі відставали від нас учасники несанкціонованої маніфестації. Нарешті, коли ми з Мулою спинилися перед вишуканою брамою – входом до резиденції Боса – поруч лишився тільки дід із патронташем, але чомусь уже без рушниці.

– Ну-н, ви стункайте або-н дзвоніть, – уже пошепки прогугнявив він, – а я пінду до церкви за ванші душі свінчку станвити, – і дід швидким підтюпцем полишив нас…

Ми натисли кнопку дзвінка, приязно всміхнулись у вічко відеокамери, що, оживши, спрямувалася в наші обличчя. Брама розсунулася, і за нею ми побачили… танк. Темний отвір його гармати був націлений на нас. Обабіч грізної машини стояло кілька хробів у чорному, з автоматами. Ще кілька сиділо на броні.

Ми розгубилися, а хроби зареготали, кажучи:

– Ета, блін, ви прішлі арєстовивать шефа?.. Басіком?..

Ми подивилися на наші ноги – справді, ми зовсім забули, що нам бракує взуття.

Хроби дуже швидко поздирали з нас піджаки, краватки й сорочки, і ми з Мулою лишилися в одних штанах, а хроби реготали, навіщось роздираючи наш одяг на дрібне шмаття:

– Ані прішлі арєстовивать без аружия, слишь!?..

Раптом поміж них виникла якась маленька худорлява жіночка зі зморшкуватими руками і молодим обличчям, вбрана в червоні брючки та гольф. Хроби миттю змовкли.

– Чєво раскрічалісь, далбайоби!?.. – заверещала жіночка несамовито. – Ви ж єво разбудітє!.. – тут таки почулося шурхання по камінних плитах, і перед нами постав сам Великий Бос у халаті й шльопанцях. Його обличчя виказувало невдоволення. Бос покліпав очима та сказав жінці:

– Мам, нє арі. Я сегодня рана встал. Што здєсь праісходіт?..

– Ми прийшли, щоб доставити вас до міліції на допит, – сказав Мула.

– Бо ви не відгукуєтеся на офіційні запрошення, – додав я.

Кілька хробів порснуло сміхом.

– Я? На запрошення?.. – стурбовано перепитав Великий Бос. – А! Ета ат таво капітана… Пєрєлюба!.. Ета он докатілся до такіх жєстокіх мєтадав, што паслал ка мнє вас… – хроби знов засміялися. – Ну, раз так, – продовжив Бос, – то мнє прідьоцца падчініцца. Власть нада уважать. Бєз власті всє будуть жіть в анархіі, в пєрвабитнам строє… – сказавши це, Бос поліз на танк.

Спочатку він поскидав у люк свої шльопанці, а далі спустився всередину сам. За мить з люку знов з’явилася його голова:

– Да! Етіх дваіх свяжитє для прафілактікі… – і наші з Мулою руки пов’язали мотузками, а протилежні кінці мотузок прикріпили до металевих скоб позаду танка.

Бойова машина загула, випустивши нам в обличчя хмару їдкого диму.

– Как же, синок, – бєз мєня?.. – жалібно простогнала жінка в червоних брюках.

– Я в слєдующій раз тєбя пакатаю, мама… – гукнув Великий Бос.

Зненацька з нетрів саду вибігла зграя гончих псів. Один із них – біло-рудий, із тонкими довгими лапами й подовгастою мордою – плигнув на броню і заскавчав. Проте, коли танк знову заревів мотором, пес зістрибнув на землю.

Бойова машина виїхала з вілли, а ми з товаришем бігли вслід, бо ж були прив’язані. Навколо нас, ніби почесний ескорт, граційно дефілювали гончі.

Танк опинився на дорозі, і водії легковиків, забачивши його, налякано тисли свої машини до бордюрів обабіч. Ми ж ледь встигали бігти за танком.

– Вигадай щось! – благав мене захеканий Мула.

Я давно б і сам був радий якось полегшити наш марафон, та ніяка путяща думка не приходила до моєї придуркуватої голови. Аж раптом на тротуарі я помітив дітлахів, що вибалушилися на нашу кавалькаду, а в руках тримали дошки з коліщатками.

«Скейтборди!» – подумки зрадів я, і тієї ж миті ми з Мулою стали ногами на такі самі дошки. Їх коліщата порипували, а ми ледь не попадали, однак дуже скоро навчилися втримувати рівновагу.

Танк повернув, і ми опинились на тій самій вулиці, де починався наш похід на чолі народних мас. Дід – ветеран світових воєн, стоячи під своїм балконом, ладнав велосипеда. Вздрівши танк, він на секунду вкляк, опісля вихопив з кишені новорічну хлопавку, бахнув нею, звільнивши хмарку конфеті, та закричав щодуху:

– Хур-р-ей!.. Слухай усьо-н!.. Усьо-н слухай!!.. Повз нас проїнжжає Вельонкий Боза!.. Сто літ Вельонкому Бозу!.. – дід у поспіху заліз на свого ровера та, вихляючи, їхав за нами та вигукував у захваті:

– Він самий!.. Самий Боз!..

У вікнах з’явилися людські обличчя. Хтось викинув над танком пелюстки троянд, а ще ми почули розмови та приглушений сміх:

– О, дивіться! Тих двох придурків везуть!..

– От недоумки… Боса – арештовувати!.. Га-га…

– Тепер будуть мати… ги-ги-ги…

Ми проминули довгу лавку, на якій сиділи три товсті тітоньки. Побачивши нас, тітоньки поперезиралися і підло захихотіли в кулачки.

– Чому всі глузують із нас тепер? – запитав Мула в діда, що ледь наздогнав нашу кавалькаду і їхав поруч.

– Бо-н вас лиш двійко-н, і ви нічого б не вдіяли з ним-н, – він показав на танк.

– Навіщо ж було нас підтримувати? – поцікавився я.

– А вдруг би-н у вас вийшло?.. – відповів герой світових воєн, усе далі відстаючи, бо сили полишали його. – Слава-н Бонзу!.. Во віки слава-н!..

Танк під’їхав до будівлі, де ми бенкетували цієї ночі, і де містився кабінет капітана Перелюба. Зачепивши і добряче пом’явши два міліційні «бобики», керована Босом машина повалила ще пару ялинок на газоні перед будівлею і, не думаючи гальмувати, в’їхала просто в стіну із вікнами, чим спричинила страшенний гуркіт.

Наступної миті ми тікали, бо танк позадкував і ледь нас не почавив.

Від’їхавши з проламаної діри, військова машина протяжно застогнала та зупинилась. Мисливські собаки, що весь час бігли за нами, тепер попідгинали хвости, висолопили довгі язики та злякано тулилися до вцілілих ялин.

На танку відчинився люк, з нього вистромилась і поставила на броню пару капців Босова рука. Собацюри з радісним гавчанням пострибали на танк, виляли хвостами, зазирали в люк, лизали Босові обличчя.

Бос нарешті повідвертав від себе собачі морди, позіштовхував псів з танка, взувся в шльопанці й зістрибнув на землю. Ми з товаришем тим часом спостерігали, як у проламаному в стіні отворі, з пилу, ступаючи по уламках цегли, з'являється капітан Перелюб. Він покашлює, мружиться, захищає обличчя рукою, а в іншій несе великий букет квітів.

Великий Бос і собі вибанячився на капітана та грізно зсунув брови:

– Ета ти, нєдаумак, пріслал ка мнє тєх дваіх? – Бос через плече глянув на нас із Мулою.

– Пане капітане! – гукнув я Перелюбу, намагаючись звільнити руки від мотузок. – Ми привели до вас цього Великого Боса, як і обіцяли. І ми гарантуємо, що він в усьому вам зізнається!

– Добре, дуже добре, молодці, – лагідно похвалив нас капітан, опускаючись перед Великим Босом на одне коліно:

– Момент приходить довгожданий – вітати радий вас!.. Ясновельможний милий пане, прийміть оце від нас!..

– Схоже на вірші! – прошепотів мені ошелешений Мула, а капітан простягнув Босові квіти.

Несподівано для нас Бос узяв букет, обійняв капітана і щось прошепотів йому на вухо. Обличчя Перелюба засяяло. Він випростався, раптом ухопив Боса з букетом на руки і поніс у проламаний отвір. Мисливські собаки, ревнуючи, погавкували й бігли слідом.

– Гадаєш, оце капітан його заарештував і несе на допит? – спитав у мене здивований Мула.

– Так, мабуть, – знизав плечима я. – Якщо Бос зізнався, міліціянт мусив його заарештувати…

Кількома хвилинами пізніше ми звільнились таки від мотузок і почули в міліцейській будівлі якусь метушню, а далі побачили на даху нашого капітана і Боса. Вони кидали вниз свій одяг та кричали:

– Гей, ви всі! Йолопи!.. Чуєте?!.. Ми кохаємо один одного!..

– Я люблю тєбя, Пєрєлюб!.. Люблю!!..

Перехожі підозріло косили очима наверх і зі стурбованими фізіями пришвидшували крок. Ми ж дивилися вгору неперервно, тому високо в небі помітили ключ дивних крилатих немовлят. Ми вже бачили їх на березі Стіксу. Тепер нам здалося, що немовлята в небі дзвінко тоненько деруть лаха.

Ми попідбирали скинуті з даху речі, вбралися, взулися (там чомусь було багато пар черевиків) та, озираючись, пішли геть. Ми бачили, як до заґратованих вікон міліційної будівлі тулилися зсередини налякані обличчя, а один мужчина, зовсім голий, прикриваючись руками, вибіг з будівлі на вулицю, ухопив якусь одежину і чкурнув назад.

– Наш капітан та Великий Бос закохались, – говорив Мула з побожністю. – Це прекрасно!.. Чи не час нам провідати Цербо?..

Неподалік нашого села дорога була перекрита червоною стрічкою. Її* тримали за кінці двоє змучених сонцем солдатів.

– Не можна далі, – сказали вони нам. – Запрєтна зона.

– Яка-яка? – перепитали ми.

– Запрєтна… Ніхто оттуда не повертається.

– Раз ніхто не повертається, значить, там добре! – зрадів Мула. – Тримайте, вояки, шоколадки…

– Нам би сіґарєтку… і мінералки, – мріяли солдати, розгортаючи золоту фольгу. І добрий Мула негайно вручив їм по пачці цигарок, коробку сірників та добув з-за пазухи дволітрову пляшку мінеральної води, чим викликав непідробне здивування.

Незважаючи на наполегливі поради вояків не ходити в «кляте місце», ми все ж рушили, і над нами швидко пролітали дирижаблі хмар.

Ми очікували побачити грандіозний силует нашої такси, одначе, були засліплені здалеку яскравим сяйвом. Здавалось, ніби посеред полів хтось покинув велетенську ялинкову прикрасу, в якій тепер відбивається сонце. Вражені, ми посунули далі й обабіч траси зауважили групи людей, що сиділи й лежали просто на збіжжі. Переважно це були чоловіки в міліційній або військовій формі. Рідше можна було бачити цивільних, а також жінок міцної статури, певно, селянок.

Хтось спав, хтось стиха розмовляв, ще хтось меланхолійно жував зелену травичку. Сяяла ж – тепер це стало зрозуміло – автоцистерна з отрутою, яку кільканадцятеро осіб завзято начищало сіном з дорожною пилюкою. Нашої такси досі ніде помітно не було.

– Біжи-и-ить!.. – раптом долинув до наших вух чийсь протяжний крик.

– Біжи-ить!.. Біжи-ить! – луною почулося з гуртів.

Люди заворушились, повставали з землі, тривожно заозирались. Ті, хто був далеко в полі, бігли до дороги, а гурти поблизу нас у паніці кидалися то в один, то в інший бік, немов косяки оселедців.

Халамидники, які полірували цистерну, почувши зойки, запрацювали енергійніше. Серед них ми впізнали й лейтенанта Коханого. Він утратив колишню пещеність, був тепер стомлений та змарнілий.

– Чим усі так настрашені? – спитали ми в нього.

І лейтенант тремтливо мовив:

– Це пекельний пес!.. Це жах!..

Люди в полі зліпилися тим часом в один величезний гурт, що рухався теж хаотично, ніби сахаючись невидимого нам страхіття.

Врешті-решт, людське стадо, зойкаючи, попрямувало в наш бік. Трохи відставало лише кілька неповоротких селянок.

– Цих людей ніби хтось випасає, не дає розбігтися, – зауважив Мула, примружившись і зацікавлено дивлячись у поле.

Тим часом кількасотенна юрба вивалилася на дорогу й зупинилась. Люди тислися один до одного, мов діти в темній кімнаті, і їх очі були налиті тваринним жахом.

Минуло ще кілька мовчазних хвилин, аж поки з трави на дорогу не вислизнув раптом Цербо. Наша кумедна такса була звичайного розміру й дріботіла до нас, радісно виляючи гострим хвостом.

– Ненажеро! Ти схуд! – вигукнув я, хапаючи собаку на руки.

– Привіт, Цербо, – мовив Мула, – а що це за натовп?.. – і мій товариш попрямував до юрби.

– Ми хотіли забрати отруту, – загуло з важко дихаючого гурту, – а той страшний собака нас за це ув’язнив.

– Не дає нам нікуди звідси йти… Змушує цистерну чистити до блиску… Ми добу не їли, – скаржилися міліціянти та військові.

– Цербо, ти організував концтабір просто неба!?.. – вигукнув я, розгнівавшись.

Та пес лишень винувато дивився на нас із Мулою і помахував приспущеним хвостом.

Я звернувся до людей:

– Ви всі вільні!..

Ще з годину ми з Мулою переконували юрбу, що боятися нашого Цербо не слід, і він уже ні за ким не поженеться. Нарешті, коли остання селянка зникла на дорозі під обрієм, а сяюча цистерна поїхала до міста, ми з Мулою сіли перепочити.

– Я не очікував такого від нашого собаки, – сказав я.

Та Мула мовив примирливо:

– Добре, що він цього разу нікого не зжер.

Тут я уважніше придивився до товариша й вигукнув:

– Мула! Поглянь, у що ти вбраний!

– У що? – злякався він, обмацуючи себе.

– На тобі міліційна форма!

Мула відтягнув на грудях тканину сорочки, роздивляючись:

– Правда… О! І на тобі теж!

Я в паніці порозстібав ґудзики і скинув із себе верхню частину вбрання:

– Та це ж піджак капітана!.. Ходімо повернемо!..

Та попервах нам кортіло відвідати наше село. Ми скучили за ним і, хай там що, бажали бачити продане обійстя. Тож ми скерували свої взуті в міліційні черевики ноги саме до села. Цербо дріботів за нами, раз по раз зупиняючись та чухаючись: у полях він нахапав чимало звичайних, безоплатних, генетично не модифікованих і тому дуже надокучливих блощиць.

У селі нас чекала приємна несподіванка, бо ніяких видимих змін воно не зазнало і жило своїм буденним життям. Усі будинки нашої вулиці стояли на своїх місцях і мали тих самих господарів. Лиш на руїнах нашої оселі де-не-де вже пробивалася молода зелень. Безнадійно заріс бур'янами город, а на місці, де бурувала землю непрохана машина, тепер звивався й плюскотів струмок.

Ми закричали й застрибали на радощах, побачивши недоторканим яблуневий сад, і я навіть обійняв та поцілував невисокий грубий стовпчик, що тримав на собі нашу поштову скриньку.

– Ми не втратили надію – і сад виріс, – сказав розчулено Мула.

– Ми не втратили надію – і наша скринька так само зелена, – радісно мовив я.

– І хоч ця скринька та цей сад тепер не наші, – сказали ми з Мулою, – добре, що вони є. Добре, що збереглася ось ця стежка, якою ніби вчора ходила Вона – наша дівчина…

Раптом з дороги почулося ойкання і сплески долонь. За хвилю, безперестанку охаючи, підбігла наша добра сусідка баба Ганка й почала навіщось обмацувати нашу форму:

– Ох!.. Живі!.. А люди казали – втопилися… Вір тим людям… А ви в міліції тепер працюєте?!

– В міліції… але не працюємо, – застидавшись, почав виправдовуватись я. – Ми шукаємо нашу дівчину.

– Вашу дівчину?.. Вір тим людям. Наплетуть такого, шо… А я вам скажу: не жінка вона Великого Боса. Не любить він узагалі жінок… Такий уже. Тільки свою маму.

– Але наша дівчина була тут із Великим Босом, – сказав я, – ми бачили.

– На джипі, – додав Мула.

– Та хіба то була ваша? – здивувалась баба Ганка. – Ваша симпатична була, добра, метка, бідно вбрана… А ця – розцяцькована, як мегера, зла… Мулу струмом вдарила – я з вікна дивилась… А вам усі дівки з лиця однакові: шо живі, шо ґумові… – баба Ганка махнула рукою й саркастично всміхнулась.

– Ні, – заговорив я, – не однакові. Разом із Босом була наша. Хоч і не схожа на нашу, але – вона. І квитки вона в нашій хаті мала.

– Так, – підтвердив Мула, – то була вона.

– Дідько вас розбере! – махнула рукою баба Ганка. – Ваша – не ваша… Мені яке діло?..

– А хіба Бос не викупив село? – перемінив тему Мула.

– Відмінилось, – щасливо видихнула сусідка. – Купив був вашу землю і ще кілька будинків, а потім силою назад гроші забрав. Нема тут, певно, золота… Онде – вода! – баба Ганка вказала на джерельце і стала поправляти хустину. – Піду, бо робота не жде…

Оголошення про розшук нашої дівчини, які ми порозклеювали колись по селі, вицвіли на сонці, пообтріпувалися вітром, і рідко на якому ще можна було прочитати слова: «Загубилася… гарна… світла… скажіть…»

– Навіть якщо хтось і бажає розповісти нам щось про нашу дівчину, він навряд чи розшукає нас у місті, – сказав я Мулі.

– І якби вона сама хотіла повернутись, то нема куди, – зітхнув Мула.

– Мула, я вирішив! – схопив товариша за руку я. – Ми викупимо назад цю ділянку. Будемо служити в міліції і заробимо грошей. Нам потрібно відпрацювати лише шість років!..

У відповідь Мула посміхнувся та простягнув мені величезне червонобоке яблуко.

Переночувавши в підвалі нашого зруйнованого будинку, ми прокинулись пізно, нашвидку поснідали і негайно рушили до міста. По дорозі зупинилися біля сільської дерев’яної церкви. Ранкова служба вже скінчилась, але перед храмом стовбичив самотній чоловік. На сходах перед ним лежав капелюх з копійками. Та як на жебрака, вбраний незнайомець був добре. Руки він тримав піднесеними вгору, підставивши долоні під якийсь невидимий тягар. Утримувати його було важко, бо засмагле чоло жебрака було напруженим, він закусив губу, тупцював на місці й важко дихав.

Ми наблизились, і Мула насипав перед диваком гірку яблук, а я поклав до його капелюха пачечку американських доларів (я знайшов її в кишені капітанського піджака). На папері, що оперізував долари, було написано олівцем: «От Серьожі Б.»

Цербо негайно прилаштувався цвіркнути на жебрацьку ногу, але ми з Мулою зашикали, і пес відбіг.

– Ви гадаєте, я несповна розуму?.. – заговорив раптом жебрак здавленим голосом. – Усі так думають… А я тримаю небо!.. Сто тисяч років, а може, більше… я збився з ліку… Я роблю все, щоби воно не впало.

Ми з повагою подивились на нього, і Мула сказав:

– Тебе, мабуть, годують податкові інспектори, які збирають податки за небо.