Текст книги "Дерево бодхі. Повернення придурків [Романи]"

Автор книги: Петро Яценко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 15 страниц)

Я поклав пістолета на стіл. Мула тим часом знайшов десь в’язанку ключів і, сказавши: «Відчуваю, що він десь тут», – пішов коридором.

Усі двері камер були прочинені, крім однієї, на якій було криво намальовано велику червону літеру «К». Мула відчинив віконце у дверях і зазирнув, потім поглянув на мене. Я подивився у віконце теж і побачив лиш морок.

– Він там, – сказав Мула.

– Хіба? – не повірив я.

Замість відповіді Мула, брязкаючи ключами, відчинив двері. Смуга світла впала з коридору до камери, і на нарах під стіною я розрізнив людський силует. Чоловік сидів, спершись ліктями на коліна й обхопивши руками голову. Він був голий.

– Вони й досі тримають Харона в карцері! – тихо сказав я.

Могутній перевізник повільно підвів голову й подивився на нас.

Я очікував, що в ньому заяріє лють, та постать Харона випромінювала невимовну тугу. Він знов опустив голову й пробубонів щось невідомою мовою.

– Ходімо з нами, – ласкаво сказав перевізникові Мула.

– Так, нумо звідсіль, – мовив я.

Харон зітхнув, піднявся з нар, і ми помітили на його боках та спині червоні смуги – певно, сліди ґумових палиць.

З вулиці долинуло виття сирени. Ми втрьох вийшли до коридору. Харон кульгав. Раптом він став занепокоєно озиратись, говорити й показувати нам щось. Ми здогадалися, що йому потрібно.

– Де його весло? – спитав я в на смерть переляканого небезпечним їжаком міліціянта. Охоронець порядку самими очима показав на прочинені двері навпроти.

Це була кімната чергового. Упоперек неї, спираючись на дві шафи, простягалось знаряддя Харонової праці. На веслі скраю висіла пара шкарпеток, ремінь до штанів, вішак із форменим кітелем. Мабуть, воно слугувало ще чимось на кшталт волейбольної сітки, бо на одній із шаф лежав м'яч.

Побачивши весло, перевізник помітно зрадів, вигукнув щось неголосно басом і ручицею ухопив свою цяцьку, від чого всі речі з весла попадали.

– Будівлю оточено! – загугонів з коридору мегафон. – Здавайтеся!

– Благаю!! – почувся зойк заїжачкованого міліціянта. – Саперів!..

Харон занервував, спробував вистрибнути у вікно, але там були ґрати.

– Отак-от, друже, – співчутливо проказав Мула. – Хотів ти подивитись на наш світ, а вляпався в нього по вуха!

Визирнувши до коридора, ми побачили двох людей у чорних масках. «Бандити», – подумав я, а Харон плеснув їх веслом. Незнайомці в чорному, впустивши маленькі автомати, з’їхали стінкою на підлогу.

Ми дременули коридором, а далі – вгору сходами.

За хвилину Харон, Мула та я з усім нашим озброєнням і веслом вже розташувались на плоскому даху будівлі.

Унизу, на вулиці, стояли два легковики з блимавками та автобус із темними вікнами. З нього виходили озброєні люди в камуфляжі.

– Іще бандити, – сказав Мула. – Щось їх багато.

По нас вистрілили, бо над моєю головою свиснула куля.

– Слід їм відповісти, – мовив я, – нехай знають, як стріляти по придурках! – і я підсунув на край даху кулемет.

Кулемет засмикався і заговорив голосно: «Та-тара-та!» від чого всі бандити внизу погепалися на асфальт. Я прицілився в один із припаркованих міліційних легковиків, наробив у ньому дірок і став чекати, поки авто займеться чи вибухне (якщо з великокаліберного кулемета продірявити машину – вона обов’язково має вибухнути. Про це я знав з американських кінострічок). Однак, на мій подив, підірвався й повільно перекинувся сусідній міліційний автомобіль: Мула поцілив у нього з ґранатомета.

Харон звівся на повен зріст і, вимахуючи кулаками, гортанним басом переможно закричав.

Затим ми знищили ще спорожнілий автобус унизу й забралися з даху.

Перевізник жестом попросив у мене кулемет. Я з радістю віддав, бо для мене він був заважкий. Натомість отримав від Харона непідйомне весло.

– Мула, допоможи! – захарчав я, притиснутий веслом до підлоги. Мій товариш простягнув свій ґранатомет Харонові, і ми вдвох ухопили й понесли знаряддя човняра.

На сходах, за камінним поруччям, невміло причаїлися кілька міліціянтів. Вони чигали на нас.

Харон широко посміхнувся, показавши великі зуби, тицьнув пальцем в напрямку міліціянтів і чергами з кулемета з неймовірним гуркотом і криками зруйнував чи не весь сходовий майданчик…

Ступаючи за міліціянтами, які у хмарах куряви накивали п’ятами, ми дісталися першого поверху. Тут стояла шеренга бандитів у камуфляжі й бронежилетах.

Харон пострілами з кулемета позбивав штукатурку над їхніми головами, і бандити шанобливо попростягались долі. Перевізник вишкірився, глянув на нас і рушив просто по вбраних у бронежилети спинах. Ми з Мулою, несучи весло, – за ним.

– Стоять!!.. Кинуть зброю!!.. – в нас із рушниці цілився міліціянт.

Від несподіванки ми з товаришем впустили весло – бандити під нашими ногами зойкнули. Харон же пожбурив у міліціянта ґранатомет. Почувся брязкіт – це рушниця вилетіла з рук охоронця порядку. Ґранатомет теж упав на підлогу й самовільно вистрілив. Ґраната з шипінням, обертаючись, полетіла долівкою, пострибала по сходах у вестибюль, підкотилася до кабінки чергового і там вибухнула. Ґрати з кабінки впали, скло розбризкалося, а сам черговий шкереберть злетів у повітря, вчинивши поросячий вереск. Приземлившись, він навкарачки підповз до нас, став навколішки й підняв руки…

Ми з Мулою узяли весло, а Харон, співаючи своєю мовою якоїсь хвацької пісні, вже виходив надвір: замість відчинити, вивалив двері ногою.

– Дивися – лежать! – у захваті сказав Мула, обернувшись і показуючи мені на принишклих міліціянтів. – Вони нас поважають!

– Та де там, – заперечив я. – Вони нас бояться.

– Ні, вони бояться мене, – з куряви виступив знайомий дядько-міліціянт у розхристаній сорочці, з їжаком-бомбою в руках. Дядько вже не тремтів, виглядав тверезо, і тільки його очі палали німим благанням.

– Зробіть щось, – смиренно попросив він, – я родич генерала Перелюба… А їжачок цокає…

Ми з Мулою прислухались: з їжака справді виразно долинав розмірений хід годинникового механізму.

– Півгодини ніхто в місті не повинен рухатись, – прошепотів міліціянту Мула. – Потім лишиш їжака тут і разом з усіма втечеш із будівлі. Тоді все буде гаразд.

– Вір йому, – сказав я дядькові, – Мула завжди каже правду.

Міліціянт вдячно всміхнувся і заблимав очицями.

– Наш капітан Перелюб уже генерал! – у захваті казав я Мулі, коли ми, ступаючи по виламаних Хароном дверях, виходили з веслом надвір.

– Це не дивно, – відгукувався мій товариш. – Дивно, чому перевізник стільки часу був у карцері й не намагався отак висадити двері.

– Мабуть, був морально пригнічений, – припустив я. – Недобрі міліціянти, чужий світ, лиха країна…

– Навіщо воно йому було?.. Га, Хароне? – питав Мула вже в перевізника, який чекав нас біля перекинутої й дотліваючої міліцейної машини. Одначе Харон не розумів і тільки широко всміхався, споглядаючи, як ми марудимося з веслом.

Перевізник викинув далеко непотрібний ґранотомет, узяв від нас своє знаряддя, і ми втрьох пішли ловити таксі.

Водії сахалися нас. Я їх розумію. Я б теж крутнув кермо в протилежний бік, коли б на узбіччі помітив голого велетня, а поруч – двох лахмітників, що голосували.

– Увага! – задеренчали раптом гучномовці на стовпах уздовж траси. – Усім!.. Розпорядження Великого Боса!.. Від цієї миті до сьомої години будь-який рух у місті заборонено!.. – автомобілі на дорозі негайно позупинялись.

Ми скористалися цим і полізли до кабіни фургона з написом «Пиво».

– Куди!?.. Ні! – закричав розлючений водій, випихаючи нас із Мулою, але тут до кабіни зазирнув Харон, і водій вдавився словами та змовк.

– О! Та я тебе впізнаю! – вигукнув Мула, дивлячись на водія. – Ти торговець пивом, який був на страті!

– А-а, – водило теж звузив очі, – так оце ж ви… ті, у фраках…

– Ага, – сказав я. – Ну, поїхали.

– Нікуди не поїду, – скоромовкою заявив торговець, – у мене колеса спущені й бензину нема.

– Ну, будь ласка… – почав просити Мула.

– Ні! – відрубав торговець. – Хіба що віддасте мені ваш дар!

– Ми ж уже віддали! – здивувались ми.

– Дідька лисого, – крізь зуби процідив водій. – Прибіг додому радісний, чаклував-чаклував – нічого!

– Бо ми віддали, а ти не взяв, – посміхнувся Мула. – А тепер їдьмо!

– Рух на півгодини заборонено, – заперечив торговець, – їхати не можна…

Харонові, певно, набридла ця дискусія, він дмухнув на водія, і торговець вилетів з машини на далекий газон, немов пір'їнка.

Я, не гаючи часу, сів на його місце, Мула – поруч. Харон з веслом завантажився до фургона ззаду, і ми негайно рушили.

За півгодини пивний фургон стояв на мості, високо над річкою. Це був міст, з якого ми з Мулою вирушали в нашу останню путь.

Верхівки хмар золотив ранок, робітників на мості ще не було, але один бетонний блок досі лишався відсунутим.

– Усе як треба, – зрадів Мула, стоячи поруч із машиною і дивлячись туди, де сходило сонце.

Здалеку долинув тихий гуркіт вибуху. Я подумав: «Шкода їжачка».

Щасливий Харон, передчуваючи швидке повернення додому, низько мурмотів якусь мелодію.

– Час, – сказав, підійшовши до нього. Мула.

– Так, час, – кивнув я.

Могутній перевізник раптом схлипнув, охопив нас із товаришем своїми велетенськими руками й обережно притис до себе, обіймаючи. Нам теж шкода було розлучатись із Хароном, бо він виявився чудовим хлопакою.

Залізаючи в кабіну фургона, перевізник із добрим сумом глипав на нас і гугонів щось приємним басом.

– Ні, ми лишимось тут, – відказав я, здогадуючись, про що мова. – А ти лети.

– Ти пізнав наш світ, друже, – озвався Мула. – Тікай…

Харон вистромив у вікно руку, махав нею, а ми ретельно зачинили двері фургона – щоб ненароком не вилетіло весло, та, впершись руками, покотили машину до прірви. Під колесами та нашими ногами шурхотів дрібний гравій…

– Мабуть, перевізник уже сідає до свого човна, – сказав Мула за хвилину, вдивляючись у щільний туман, що плив понад рікою.

– Мабуть, він вантажить до човна ще й барило з пивом, яке було у фургоні, – посміхнувся я.

Раптом поруч із нами на мості зупинився і засиґналив чудернацький автомобіль. Він був рожево-червоний, розмальований серцями, жіночими губами та силуетами, а на даху в нього сидів великий м’який іграшковий ведмедик. У лапах ведмедик тримав табличку з написом англійською «Sexy gerls».

– «Сексуальні дівчата», – переклав Мула. – Тільки «Girls» пишеться через «і».

Від здивування я роззявив рота:

– Мула-а!.. Ти знаєш англійську?!.. Ти можеш нею читати!?..

– А шо?.. – знітився мій товариш. – Я добре розмовляю ще французькою, німецькою, польською, трохи – корейською…

– Ей, мальчікі! – закричали нам з машини, опустивши скло, дві жіночки з яскравим макіяжем. – Ви што, апять тапіться сабралісь?..

Так, це були дорожні повії, що колись робили нам штучне дихання.

– Чому, хлопчікі, в такому поганому відє? – співчутливо запитувала молодша повія, визираючи з вікна авта. – Вас шо, кинули па бізнесу?..

– Знаєш, Свєт, ані мнє пачєму-та нравятся, – звернулась до неї старша. – І дєла у нас на іхнєй машінє харашо ідут…

– Нездійсненна Мрія! – прошепотіли ми, оглядаючи розмальоване авто.

– Давай увєзьом іх с маста – ат ґрєха падальше. Накормім і напоім, а?.. – пропонувала тим часом молодшій повії старша.

– Краще підкиньте нас до фортеці, – попрохав я.

– «Фартеця» ета што – замак? – перепитала старша, зацікавившись. А молодша плеснула в долоні й вигукнула:

– Вони подарять нам палац!..

VI

Коли ти – сонях, то спочатку будеш зелений та малий, і ніхто на тебе не зважатиме. І ти не зважай – рости, міцній, підведи нарешті свою велику жовтопелюсткову голову, і всі скажуть: «Погляньте, яке диво!.. Він став соняшником!..»

– Ми були в місті, – повідомили ми Продавцеві, коли нарешті розпрощалися з повіями та відшукали його у фортеці.

– Знаю, – всміхнувся він, – у теленовинах казали… – ми з Мулою перезирнулись. – Показували ще ваші фотороботи, – вів далі лотерейник, – не дуже схожі… І ще з вами хтось третій був – так це взагалі потвора…

Ми опустили очі й роздивлялись дрібно покришену цеглу в себе під ногами.

– Що ж нам робити? – пробубонів Мула.

– А нічого, – гладкий Продавець розвів руками – верхній ґудзик його піджака луснув та відпав. – Ви зробили все, що могли. Тепер слід чекати.

– На що? – спитав я.

– Ну, швидше за все, спочатку сюди завітає міліція. Буде розпитувати про вас, – відказав Продавець, мусолячи нитки на місці відірваного ґудзика. – Потім, гадаю, не пізніше завтрашнього дня, фортецю оточать війська і поставлять ультиматум…

– То слід готуватися! – вигукнув Мула, стривожившись і гарячково озираючись. – Зачинити брами, видати людям зброю – у тій вежі ще багато лишилося…

Мула викрив нас, і я закусив губу, однак Продавець тільки засміявся:

– Зброя у великих ділах не допоможе… Хоча в невеличких іноді помічна, – він підморгнув нам. – А от і міліція!..

Поруч з гуркотом і димом зупинився старий міліційний «бобик». Ми з Мулою приготувались тікати, але Продавець жестом нас спинив.

З машини вийшло два міліціянти, і ми їх одразу пізнали:

– Це вони! – загукали ми, тицяючи на охоронців порядку пальцями. – Це одні з тих бандитів, які в місті полювали на нас!.. Ловіть їх!.. Ловіть!..

Міліціянти, побачивши мене з Мулою, на секунду вклякли. Потім повільно, крадучись, ніби два вгодованих коти, почали наближатися й витягати на ходу пістолети та кайданки. Водночас на наші зойки звідусіль рушили мешканці фортеці: садівники в комбінезонах, з великими ножицями та городниками, повновиді пралі, що несли кошики з білизною; кондитери-поети та кароокі романтичні поетки у замащених шоколадом білих фартухах. Під’їхав молодий спортивний прибиральник на чудернацькому жовтогарячому, схожому на моторолер агрегаті. За ним поспішала до нас ще валка людей – чоловіків та жінок…

Продавець став між нами та міліціянтами, заступивши мене й Мулу своїм великим тілом.

Розуміючи, що події набувають небажаного перебігу, бандити-міліціянти зупинились і стривожено озиралися.

– Відійдіть, бо ми тих двох шукаємо, – похмуро сказав один з них Продавцеві.

– Ну то й що? – здивувався Продавець. – Це не дає вам ніяких переваг. А я захищаю не їх, а навпаки, – вас…

– Так-так, – підтвердили ми, визираючи з-за спини Продавця, – ви в небезпеці!

Навколо тим часом вже зібрався та гудів гурт фортечан.

– Повбирали форму і думають, що все отак і можна!.. – кричала гучним голосом праля міцної постави. – Отак просто людей забирати!.. Зразу видно – бандити вони!.. Бандити!..

Натовп схвально загудів та посунув на міліціянтів. Ті зі словами: «Ну, ви ще увидите… Увидим, хто бандит…» відступили до свого «бобика», бряцнули дверцятами, авто завило сиреною, надсадно гуднуло мотором і, розсікши людей, виїхало з фортеці…

– Як вони нас знайшли? – дивувався Мула, коли ми йшли разом до будинку, де мешкали.

– Дуже просто, – відказав я. – Ми ж лишили в місті «мобіль». Такі машини, певно, є лиш у цій фортеці…

– Перша частина Продавцевого передбачення справдилась, – уголос міркував я вже в нашій кімнаті. – Тепер слід очікувати справдження другої.

– Не пізніше як завтра фортецю оточать війська! – врочисто виголосив Мула.

Ми добряче потомилися за минулу ніч, тому, навіть не поснідавши, негайно полягали спати.

Прокинулись ми так рано, як, мабуть, ще ніколи добровільно не прокидалися. Годинник на моїй тумбочці показував п’яту ранку. За вікном ледь жевріло. До сніданку було ще далеченько, тож ми вдягли наше дрантя і вийшли з будинку в ранкову сутінь.

Мула показав на східці, прироблені до зовнішнього муру. Ми давно хотіли помандрувати ними.

Зійшовши нагору, ми опинилися на мурі, на майданчику, де, певно, колись стояли гармати. Ми розмовляли, дихаючи ранковим повітрям й дивлячись на чудовий краєвид унизу. Та раптом водночас змовкли. На наших очах із землі довколишніх полів, один поруч одного, почали рости гриби! Проте навіть з висоти муру ці гриби видавались велетенськими.

У перших променях сонця, що сходило, ми бачили, як оголена осінньо-весняна земля спочатку набухала, ніби піднята зсередини чиєюсь парасолею; затим розтріскувалась, немов яєчна шкаралуща; опісля всередині невеличкого пагорба, що утворився, з’являлась купка землі – отак бува, коли працює підпільник-кріт – і нарешті з неї виростала людська голова!.. Голова піднімалась вище, обтрушувала з себе землю та відпльовувалась, і з ґрунту вилазили вже плечі й тулуб. На світ, матюкаючись, з’являлася людина… О, ні-ні! Не людина! Ми з Мулою вже знали, що це були не люди. Навіть нам, придуркам, відомо: так народжуються лише хроби.

Хроби виходили з землі вже в повній амуніції: вбрані в чорні шкіряні куртки та чорні джинси, із ножами за поясом та великими дрючками в руках.

Поволі над полем розлігся гамір, що складався з одного лиш лихослів’я. Хроби не вміють інакше говорити, а надто, коли обтрушуються та протирають очиська від піску й землі.

Ми стрімголов скотилися з муру і побігли до апартаментів Продавця. Лотерейник мешкав у невеликому котеджі й, на нашу радість, не спав, а спокійно поливав зі шланга газон.

– Біда! – вигукнули ми з Мулою, зупинившись поруч і важко дихаючи.

– Що таке? – стривожився Продавець.

– На полях ростуть хроби!.. Повно!.. Десятки, сотні тисяч!!..

– А, – сказав лотерейник і полегшено зітхнув. – Це ще не біда… Це не біда, поки не приїхав Великий Бос. А він, наскільки я знаю, рідко прокидається раніше дев’ятої. Навіть задля війни.

– Війни? – перезирнулись ми.

– Ну так, – всміхнувся Продавець. – Поки Бос прокинеться, поки почистить зуби та поснідає… Ще з годину забере дорога сюди… У нас є час принаймні до одинадцятої. Облога не розпочнеться раніше… У нас повно часу! – Продавець квитків видавався цілком щасливою людиною. – Я ще встигаю полити зелень. Не люблю, коли це робить автоматика. Вранішнє власноручне поливання квітів – запорука доброго настрою впродовж цілого дня!.. – лотерейник поклав шланга на землю. – Але, на всяк випадок, скажіть сторожі, нехай позачиняє всі брами й запустить до рова воду… І крокодилів!.. – гукав Продавець уже в наші спини.

Умить діставшись головної брами, ми довгенько тормосили старенького вартового, який солодко спав. Він лежав на лаві й покрився зверху великим щитом, мов черепаха.

– Га?.. Шо таке?.. Шо сі стало?.. – глипав він на нас напівсонними очима, підводячись та позіхаючи.

– Фортецю облягають хроби, – сказав Мула. – Чуєте гамір?.. – знадвору справді линув дивний гуркіт, ніби океан розлився по той бік мурів.

– Ага, – мовив вартовий флегматично. Відтак він поглянув на наручного годинника, відсунув щит, побризкав на обличчя водичкою з крана і аж тоді підійшов до якоїсь круглої дірки в кам’яній стіні та закричав у неї:

– Іване!.. Василю!.. Вставайте!.. Війна!..

Опісля дідок-вартовий озброївся довгим списом та обережно визирнув з брами.

По той бік глибочезного широкого рову, над яким нависав перекидний міст, у пасмах ранкового туману, стояли нескінченні лави хроб’ячого війська. Передні ряди хробів чухались, тупцювали з ноги на ногу, точили камінцями ножі, вимахували важкими дубцями… Усі довколишні поля ожили й ворушилися.

– Вправляються, щоб не змерзнути, поки приїде Бос, – прошепотів мені Мула, з цікавістю оглядаючи велетенське військо.

Вартовий тим часом відчинив вмуровану в стіну невеличку шафу, попорпався в ній, і раптом десь поруч загуділо, а обабіч перекидного мосту з’явилися і з брязкотом напинались металеві ланцюги. Місток почав підійматися.

Звідкілясь знизу теж почувся гуркіт. Ми з Мулою схилилися, зазираючи до викладеного замшілими кам’яними брилами рову, і побачили, що туди зі стін фортеці вливаються потужні струмені води. Вода швидко затоплювала заросле травою та низенькими кущами дно.

Скоро перекидний міст піднявся й затулив собою головний вхід до фортеці. Ми з Мулою зайшли в невеличкі двері у брамі та спускалися кудись вузенькими стрімкими сходами. Попереду шкандибав, світячи ліхтарем, вартовий. Він попросив нас допомогти.

– Поки ті Іван з Василем свої брамки позачиняють та сюди прийдуть, – облога мине, – буркотів вартовий, – а крокодилів уже треба випускати…

Ми вийшли на невелике подвір’я і відразу притислись до стіни, бо просто перед нами лежав, роззявивши пащеку, довжелезний крокодил.

– Нічо-нічо, – всміхнувся вартовий, – він добрий, – і дідок долонею плеснув рептилію по верхній щелепі, кажучи: – Сніданку не буде, Ґєню… А обід сам собі зловиш.

Крокодил стулив пащу.

– Вони механічні, – пояснив дідок, – справжні тут би не жили… Але цей все ’дно дуже лінивий… Ну, пішов! – вартовий тупим кінцем списа пхнув крокодила в бік. Рептилія хижо вишкірилась і знехотя повільно стала розвертатись.

– У-ух і вредний! – бурчав дідок. – Я його до рівчака зажену, а ви шлюз піднімете…

Посеред подвір’я був влаштований довгий басейн з каламутною водою, над якою стирчали коричневі спини інших крокодилів. Ми з товаришем зайшли на металевий місток над басейном та вдвох почали крутити ручки рипучого коловорота.

Гнаний вартовим лінивий крокодил Ґєна тим часом перехилився через бордюр рівчака і з плескотом упав у воду, від чого інші механічні крокодили злякано потулилися до стінок.

Шлюз під містком, на якому ми стояли, почав підніматися, і вода полишала басейн.

– Скоріше крутіть! – командував дідок. – А то будем тварюк руками витягати!

Ми впріли, працювали щосили, допоки шлюз не піднявся до краю, і рептилії разом з водою, немов торпеди, одна за одною кудись загули.

– Попадали до великого рову, – прокоментував старенький. – Там тепера ліпше не плавати…

Великий Бос з’явився раніше, ніж на нього очікували, – о пів на одинадцяту. Звичайно, то був не він сам, а його гуркітливий танк, що швидко їхав дорогою до фортеці. За танком плив довгий білий лімузин, далі – автокран, кілька бульдозерів та вантажівка, у кузові якої височіло щось, закрите брезентом.

Сотні тисяч хробів привітали Боса моторошним гейканням, піднявши догори свою зброю. Тисячами люстерок над полем засяяли леза ножів, і забілів ліс палиць.

Хробів, що оточували фортецю зусібіч, було без ліку. Здавалось, самими лиш зойками ці потвори спроможні завалити товстелезні фортечні стіни.

Ми з Мулою спостерігали за всім, що діялось, з вікна вежі над головною брамою. Сюди нас привів старенький вартовий. Згодом до нас приєднався ще Продавець із біноклем та маленьким мегафоном.

Танк, а за ним – решта машин зупинились за кількасот метрів від фортеці.

Дверцята лімузина відчинилися, і з нього вийшла жінка в яскраво-червоній сукні. Услід з лімузина вистрибнуло зо два десятки мисливських собак.

– Мама Боса, – сказав Продавець, дивлячись у свою оптику.,

Лотерейник простягнув бінокль нам, і ми побачили, що стріла автокрану видовжилась, а на гаку похитувався велетенський гучномовець. Дріт від нього тягнувся до танка.

– Будуть присягати, – прорипів дід-вартовий. – Нові хроби завше перед Босом присягають…

Гучномовець завис над лавами хробів, і з нього полинуло:

– Ей ви!.. Скати!.. Кляньотєсь бить мнє вєрнимі?..

– Чіста кляньомся! – на диво злагоджено відповіли хроби. Цей вигук був такий гучний, такий потужний, що шибки в нашому вікні затремтіли й потріскали, й у вухах тонко противно задзижчало.

Мама Великого Боса тим часом дивилась на нашу фортецю в підзорну трубу.

Робітники стягнули брезент з вантажівки, і під ним відкрився пам'ятник Великому Босові – той, що стояв у парку.

– Напевно, сумно в парку стовбичити, і він хоче спостерігати за облогою, – припустив Мула.

Босова мама підняла руку, і незліченне хробське військо вмить опустилось навколішки, викинувши догори руки з ножами.

– Зара мізинці собі відтинатимуть, – похитав головою вартовий.

Та він помилився: хробаки знову повставали й затупотіли ногами.

– Вшановують пам’ятник, – озвався Продавець, уважно дивлячись у вікно. – А зараз буде найцікавіше…

Над обрієм, ніби велетенські чорні птахи, з’явилося кілька гелікоптерів. Вони підлетіли ближче та зависли над лавами хробів. Ті розступилися, і ґвинтокрили посідали. Хроби почали вантажитись до машин.

– Невже організовують десант? – скрушно і стривожено шепотів дідок.

Танк Боса загуркотів і, рушивши, підкотився майже до краю рову з крокодилами.

«Ні, крокодили навряд чи допоможуть», – подумав я, а з башти танка тим часом виліз Великий Бос, а за ним – капітан-генерал Перелюб. Обидва були в плямистій військовій формі, тільки Бос – у білій з коричневатими плямами, а Перелюб навпаки: у коричневій з білими. Бос тримав у руці мегафон і дивився знизу просто в наше вікно:

– Прадавєц! – закричав він. – Вийді!.. Паґаварім!..

– Даруйте, – всміхнувся нам лотерейник і, поправивши краватку (а вбраний він був, немов на співбесіду), вийшов у сусідню кімнату і там відчинив віконниці.

– Прадавєц! – вишкірився, побачивши гладуна, Бос. – Дараґой, ти зря васкрєс!..

– Гадаєш?.. – відповів у свого мегафончика лотерейник.

– Да увєрєн!.. – пихато глузував Бос. – Мала таво, што ти надаєл всєм са сваімі білєтамі, каториє нічєго нє виіґривают… Помню, сам у тєбя на дєсять тисяч купіл… Так вот… Мала таво, што ти абманщік і ґад… Но ти єщо укриваєш у сєбя тєх, кто должєн мнє дєньґі!.. – Бос почав судомно смикати рукою – певно, у нього починалась істерика. – Но мала!! – майже зойкнув він з мегафона. – Еті прідуркі і галадранци, каторих ти пріютіл в свайом ґнєздє, шляютса па ґораду, нарушают пакой і парядак… Бєрут заложнікав і взривают дама!!.. – Бос зробив паузу, відсапуючись. – Прадавєц!!.. Ти знаєш, ґдє лєжат тє, каториє думалі, што я бандіт?.. А?!..

– Знаю-знаю, – прогугонів Продавець з вікна. – Але я знаю також, що ти і твоє військо прийшли сюди не через тих двох хлоп’ят…

– Да, Прадавєц, да! – шкірився Бос. – Я прішол сюда із-за тєбя!.. Мнє нікаґда нє нравілась то, што ти сєбє пазваляєш!.. Я хачу убєдітьса сам, што ти больше нікаґда нє васкрєснєш!..

Тут танкова гармата націлилась на Продавця, ми з Мулою та вартовим відсахнулись від вікна, а лотерейник з криком: «Лягайте!» з неочікуваною спритністю вибіг із суміжної кімнати та повалив нас на кам’яну долівку.

Підлогу трусонуло. Я побачив, як у отворі дверей, у диму, літає каміння, і лише за мить почув страшенний гуркіт, і блискавкою нас осяяло полум'я.

Продавець, не гаючи часу, ухопив нас трьох: Мулу, мене та худого старенького вартового, і ми шкереберть покотились по старовинних сходах униз – геть із вежі над брамою…

– Стіни товстелезні, – важко дихав і посміхався Продавець вже на вулиці, під захистом мурів. – Танк – не біда…

Упевнившись, що ми не постраждали, лотерейник покинув нас, бо мав нагальні справи. Пошкандибав до свого поста й вартовий.

Ми з Мулою лишились самі. У подвір’ях фортеці, у великих казанах поети варили навіщось шоколад, і запахи какао, схрещуючись з димом березового вугілля, могли б звабити будь кого. Але не тепер, бо всі знали: починалась війна…

Якщо не враховувати пострілу з танка, бойові дії розпочалися з атаки гелікоптерів, які скидали на спорожнілі фортечні вулички бомби, стріляли з кулеметів, вибиваючи зі старих стін порох та псуючи бруківку. Мешканцям, на щастя, цей напад не завдав шкоди, бо всі встигли сховатись у будівлях та пивницях.

Обстрілявши фортецю, вертольоти опустились нижче й повипускали довгі мотузки, якими на землю почали з’їжджати хроби. Один з гелікоптерів ледве не зачепив повітряну кулю тримача неба – вона захиталась, і тієї ж миті небо похилилося.

Гелікоптери з тривожним виттям почали теж хилитися і ковзати до землі, ніби втративши в повітрі невидиму опору. Пілоти, остерігаючись зачепитися за мур або якусь вежу, підняли машини вище, але встигли не всі, і пара вертольотів торкнулась-таки зовнішнього муру і, перевалившись через нього, загриміла до крокодилячого рову.

Решті машин теж не вдалося врятуватись, бо, хоч гелікоптери й проминули високі фортечні стіни, їхню зграю несло далі. Машини з хробами на борту нарешті зійшлися докупи, мов мухи навесні, і зруйнувалися просто над лавами війська.

Перша невдача лиш додала хробам люті. Скориставшись вертольотами в рові як містками, вони, наче чорні таргани, посунули до стін фортеці. У штурханині багато хробаків падало у воду, де на них чекали голодні механічні крокодили.

Моторошний низький, схожий на протяжне мукання, крик хроб’ячого війська розлягся полями, і до нього додавались короткі верескляві лементування тих, що потрапляли в рів.

Хроби виявились досить здібними поторочами, бо ті, кому вдалося дістатись стіни, почали ставати один на одного й будувати таким чином піраміду. Хтось дерся камінням самотужки, встромляючи в щілини кладки ніж, але такі швидко падали, теж потрапляючи до крокодилів.

Піраміда швидко росла, і верхній її ряд мав уже дістатись якогось прорубаного в мурі вікна. Коли це вікно відчинилося, і кілька поетів перекинуло відра з гарячим шоколадом… Обпечені хроби заойкали, піраміда затрусилася й осипалась у рівчак.

Бос із Перелюбом, маневруючи на танку довкола рову, теж потроху чавили хробів, бо тих було справді, як колорадських жуків, і не чавити їх було неможливо. Отже, маневруючи, вони стріляли по фортеці і добряче поруйнували вежу над головною брамою. Що ж до власне головної брами, зачиненої мостом та грубезними ґратами, то її штурмував спочатку керований робітниками автокран. Видовживши стрілу, він зачепив гаком один із ланцюгів і намагався опустити міст. Коли це не вдалося, під’їхав розлючений Бос і кількома пострілами з танкової гармати вщент зруйнував моста.

Ми з Мулою тим часом видобули з вежі-музею наші улюблену зброю – ґранатомети і, знайшовши собі зручну позицію на мурі, поцілили спочатку в автокран, а згодом – у танк. Башту його заклинило, і вона шалено оберталась. Перелюб з Босом, однак, полишили машину неушкодженими…

Незважаючи на втрати, хробів на полях лишалося ще без ліку. Вони гойдались хвилями, напливали своєю масою на фортецю і бились у її стіни. Невдовзі вже і рову з крокодилами не було – його весь заповнили собою вбрані в чорне тіла хробаків. Інші, галасуючи, тупали по них, лізли на стіни, гризли ковані ґрати, намагалися виламати менші брами та будь-що опинитись у фортеці. Їм допомагали робітники, які на бульдозерах теж дісталися мурів…

Розказували, що під час усієї катавасії мама Боса спостерігала за перебігом подій, стоячи на постаменті поруч із пам’ятником сину. Удвох зі скульптурним зображенням вони пили з філіжанок чорну каву. Ґраційні мисливські собаки були внизу, обабіч вантажівки зі скульптурою, переступали з лапки на лапку, але чемно чекали повернення господаря.

Не минуло й двох годин облоги, як до фортеці таки просоталися перші ватаги хробаків. Вони перехлюпнули мур на тій ділянці, де під стіною стояли вулики.

Бджолам поторочі в шкірянках не сподобалися. Добряче пожалені, із матюками та лементом, хроби пустились по фортечних вулицях. Мешканці кидали у них з вікон горщики з квітами, кухарі влучали в пики хробів помідорами й картоплею, пралі молотили по спинах бандитів дрючками, а лікарі жбурляли в них списи, до кінчиків яких було прилаштовано шприци зі снодійним або послаблюючим.