Текст книги "Дерево бодхі. Повернення придурків [Романи]"

Автор книги: Петро Яценко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 15 страниц)

…А як дивно було дізнатись, що люди в кінці дев’ятнадцятого – на початку двадцятого століть були нижчого зросту, ніж тепер. Чоловіки – метр шістдесят-сімдесят, а жінки – ще нижчі. Тобто, Мар’яна зі своїм «метр сімдесят вісім» була б просто недосяжною жінкою!.. Як же так? Може, тих людей тягнули вниз зв’язки важких ключів?.. Цікаво звучить оце «тих», так, наче вони – ті, що були перед нами, – інші. Ні. Інші були ключі. Люди ж і тепер такі самі. А дерева?..

Мар’яна відлинає від вікна, і протяг відносить її, наче ранкову мару, наче клапоть туману, блідий та відлякуючий, і несе до дверей, і далі – сходами вниз, на вулицю (вогку й сіру), де вона зливається з туманом, в якому так само пливуть і хитаються обриси її каштану; вона прямує до нього з однією метою: заплющити очі й відрахувати кроки до парадного… Що ж, дивуватись нічому: їх лишається двадцять шість – всього на один більше… Вона вертається і рахує кроки ще раз. Двадцять п’ять. Усе на місці. Та внутрішній голос, що тепер відчувається ясніше, ніж звичайно, такий, що й не подібний на голос, а значно швидший, мов музичний пасаж у темпі «віваче», мов поштовх, що зрозуміти можна: «Але-ж-ти-в-дитинстві-кроки-маленькі-маленькі-маленькі…» Значить, тепер відстань до дерева більша?..

…Скажіть, Олено Степанівно, а якщо дерева виробляють кисень, то звідки він береться взимку, коли листя нема?..

– Від інших дерев, Мар’янко, які по той бік екватору, або… або нам вистачає того кисню, що вони виробили за літо…

– Гуляєте?

– Гав… Гав-гав-гав-гав… гав…

– Архар!!

– Ні, – жінка побачила хлопця з дитинства, що тепер виріс і мав уже сам двійко дітей, хоч і гуляє з собакою в цьому тумані о п'ятій ранку (хлопець – коси – боляче, хлопець – це боляче).

– Ні? – здивовано.

– Гав…

– Архар! Харя…

– Ти не пам’ятаєш, оцей от каштан… то під ним ми колись бавились?..

– Та, – силует чоловіка повертається й дивиться на силует дерева, оповитий туманом, під яким рухається, копошиться коричнева шкіра розпливчастого ротвейлера. – Ніби той… Тут одне дерево росло.

– А що не так? – запитує Мар’яна.

– Що? – чоловік повертається обличчям до неї.

– Ти не помічаєш?

– А!.. – він сміється, згортаючи в складки обабіч рота синювату неголену шкіру щік. – Будинок трохи лівіше стояв – дрейфує! – «Ти ба, і він бачить…»

– Ти знаєш, Мáрко, все ж на світі не стоїть. Навіть континенти рухаються…

– А мені здається, то, Вітю, дерево.

– Може, – знизує плечем, – Архар, твою мать! Знову на мусорник поліз!..

Чоловік – дерево – тиша.

Туман розсіюється. «Чому, навіщо він тут відлюдьком із собакою ходить? – думає Мар’яна, вертаючи додому. – То треба йому чи собаці? Цей ранок?.. Цей каштан?.. Я сама…»

6

Тремтячими руками жінка відчиняє дверцята шафи у своїй кімнаті й, закусивши губу, добуває з її глибини вішак із чоловічим костюмом: під піджаком – сорочка з дрібним малюнком, краватка, зав’язана вузлом – тільки одягти й затягнути; дістає коричневі шкіряні туфлі сорок третього розміру, нарешті, із верхньої полички – старомодного капелюха з сіро-блакитною стрічкою. На піджаку зліва – кілька медалей, значок «відмінник військово-спортивної підготовки», два ордени. Мар’яна важить їх у долоні – пальці тремтять ще дужче, вона шурхає по рельєфу нагород, відчуваючи в тілі солодкий трем і напругу. Уже накручує ручку підривної машинки мінер часів Другої світової у напахченій потом жовто-зеленкавій гімнастерці; уже натягує тятиву мускулястий лучник, солодкаво дивлячись у ціль; вона бачить, як грозові хмари труться одна об одну, мов коханці, мов пасажири в переповненій маршрутці.

Швидко, рвучкими рухами, жінка починає роздягатися, ніби їй раптом стало душно в її оболонці, ніби вона виросла зі свого одягу, який її тисне…

Скинувши все, Марічка-Маруся-Мар’яна перестає бути собою, вона вже інакша: з рельєфним опуклим животом, з грубими білими стегнами, з роденівськими пухкими передпліччями і важкими обвислими персами, що увінчуються жорсткими темно-бузковими ареолами, наче засохлими тарілочками відцвілих квітів. Але то не вона, не вона! – жінка хапає заздалегідь наготовлений медичний бинт і обмотує свої груди хоч і нервово, але досить вправно, так, що зрозуміло: вона проробляє це не вперше. Мар'яна зачиняється в кімнаті і нищить свої перса – свої жіночі ознаки, прибинтовуючи їх щільніше до себе, занурюючи їх назад, звідки виросли (а їх не можна дуже стискати, це ж може бути… та нічого-нічого: вона не дуже сильно, вона акуратно…)

Завершивши сплащувати груди, обмотана бинтом, наче перенісши важку операцію, боса жінка швидко скручує косу у вежку на маківці, прагнучи закріпити її шпильками – падають під шафу, нахиляється, шукаючи, – волосся видно ззаду між стегон – у зачинені двері шкряботить й нявкає Рудень. Мар’яна знає, що, коли його не пустити, він нагидить. Її руки тремтять ще більше, і незважаючи на те, що в кімнаті прохолодно, жінка відчуває спеку-спеку-спеку… Він хоче увійти, це ж як соромно… він же ж десь гуляв, чорт!.. Дзвонить телефон. Коса падає Мар’яні на спину, жінка швидко хапає з шухляди сімейні труси й надягає, однією рукою хапаючись за клямку і впускаючи кота, що не хоче входити, а лише з інтересом зазирає. Телефон продовжує теленчати, Мар’яна вибігає в коридор, шпортається через кота, хапає слухавку:

– Ало!

– Ало, а хто то?

– Кого вам треба?

– А хто то? То собез?

– То квартира! Який собез?!.. – белькотіння, гудки.

Мар'яна тримає в руці трубку, відключити телефон вона не може – його дроти прикручено просто до мережі, видно, колись телефоніст «зекономив» розетку. Гупає серце. – Ще мені не вистачало зараз мати напад… Але я не можу: напруга, напруга… її треба розрядити, інакше вона розірве мене, я вже почала… У ванній вона промокає ваткою кров з подряпини на нозі і малює наслиненим цурпалком чорного олівця вусики над верхньою губою. Вони виходять кричуще ненатуральними, але це не турбує Мар'яну. Вона дивиться на себе в дзеркало – на свій обмотаний бинтом тулуб – і босоніж іде назад до кімнати, зганяє Рудня з костюма, розкладеного на ліжку, натягає штани, довго шукаючи спеціально пробиту дірку в паску.

За кілька хвилин з кімнати виходить смішний похмурий чоловік у костюмі, в капелюсі, з краваткою. Він чимось подібний на розповнілу дитину, але тільки зовнішньо. У костюмі знаходиться будь-хто чоловічої статі, у костюмі знаходиться тіло, що колись належало жінці, але тільки тіло. Внутрішньо – це чоловік у жіночій подобі, чоловік, з кожної пори якого випромінюється шаленство від факту усвідомлення цієї метаморфози і того, як це – бути чоловіком, водночас лишаючись жінкою, повернутися в безкордоння, у можливість тимчасово бути Ніким.

Вона (називатимемо її «вона», «Мар’яна», нехай, за інерцією) прочиняє двері в мамину кімнату, бо там є дзеркало, в якому можна бачити себе на повен зріст. Вона знає, що в цій кімнаті відбудеться завершальна стадія її карнавалу-маскараду, надзвичайно інтимна й безповоротна, тож це ще більше збуджує Мар'яну, вбрану як чоловік. Напруга зростає до критичних меж, до пробою ізоляторів, коли вона, стоячи перед дзеркалом, кахикає грубим голосом і погладжує пухкою рукою ордени й медалі в себе на грудях – цю безперечну матеріалізовану мужність. Дрож, що пробігає її тілом, змушує Мар'яну міцніше притиснути одне до одного стегна.

Мар’яна і чоловік у люстрі втискали себе в себе, зменшувались в об’ємі, занурюючись усе глибше й глибше, прокручуючи час назад, повертаючи до джерела той клітинний вибух, в результаті якого вони народилися. На кухні шипить молоко. У шафі лежить загорнутий у шматину газовий ключ. На ньому – пакунок з каліграфічним написом «похоронний пакет».

З кишені піджака Мар’яна вийняла пачку антикварної «Ватри», яку вона пояснювала собі раніше як спосіб вберегтися від молі (насправді завжди бракує справжніх слів для пояснень), з іншої – коробочку сірників. Мар’яна заспокоюється, знаючи, що се – око тайфуну, затишшя перед буревієм, чиркає франтувато, погойдуючись взад-уперед у мештах з незав’язаними шнурівками… Ця деталь на мить протвережує Мар’яну, вона дмухає на сірник і акуратно кладе його на край лакованої мушлі, присідає, підтягнувши брюки на колінах і виконуючи характерний рух ліктями, що оголює манжети сорочки… Шнурівки ретельно, бездоганно-симетрично зав’язано, вона підводиться, і знов у її руці з’являється пачка цигарок, і рука знов тремтить. Жінка чиркає – сірник ламається. Чиркає – ламається… Чиркає зі смачним шурхотом… спалахує… Спалахує!!.. Вона підносить до рота цигарку, всмоктуючи її в нервовій жадобі майже до половини, намальовані вусики ворушаться у люстрі, але вона стоїть спиною до світла, і тепер вони здаються на йогообличчі майже справжніми. Стегна стискаються й розпружуються.

Вона прикурює від полум’я в дзеркалі, бачачи його на тлі маминого портрету, що висить на стіні у сутінках: чорного, темного й освітленого ранішніми променями, світлого до різі в очах гілля її кімнатного дерева, що так швидко росте, і кутик відсунутого до стіни столу… Мар’яна затягується лоскітливим теплим димом, стримується, щоб не кашляти – затягується вдруге і тихо конвульсує, заплющивши очі з червоними плямами й смугами на чорному тлі, дивиться на стелю, опустивши руку з цигаркою, що димиться, кашляє, втирає сльози, відчуваючи вогкість усередині й назовні – у кімнаті, сповненій запахом тютюнового диму й довгою сірою павутинкою, яку вона зауважила, дивлячись на стелю.

За мить вона біжить на кухню, почуваючись незручно в більших на п’ять розмірів мештах, наче в ластах, «і рухи в тебе, наче біжиш на кухню в ластах», і гасить цигарку, що згорає зашвидко, в краплині води, у мийці, дякуючи, що їй не доводиться ще відкривати кран, бо ж вода все капає-капає: вже з іншої причини й місця…

Тепер це вже знову Мар’яна: скидає з себе чоловічий капелюх, розтріпує волосся, знімає з шиї петлю краватки із нав’язливою думкою про те, що вона щось пропустила або й забула… забула. Щось, заради чого вона тепер червона й присоромлена. На мить їй паморочиться в голові, Мар’яна похитується, спершись до стіни, тоді свідомість вертає до неї разом із гучними поштовхами серця, жінка поволечки вбирається у свою оболонку, одіж, та, ставши навколішки, молиться Богу:

– Прости мене, прости грішну, прости… у маминій кімнаті!.. грішна, прости… я… я знаю, що це була я… так, це була я… це все я робила… прости мене!.. Я невдячна, я сліпа, я… я така щаслива! Що Ти в мене є, Боже!.. я зовсім здуріла.

III

1

«Бог звичний до будь-яких гріхопадінь, і єдине, що його бентежить, – це те, що всі наші вчинки супроти свого сумління є вчинками проти Бога. Коли грішимо ми – впадає у гріх і Він. Тож Бог змушений відокремитися від нас якнайповніше для того, щоб бути незалежним від нашого впливу, бо зробивши нас усіх однаковими й рівними поміж усіма іншими живими істотами, Він тим самим узалежнив нас одне від одного… І коли ти хочеш вирватися звідси і подолати кордон, який відділяє тебе від Нього, то усвідом, що інші теж прагнуть цього. Кожен хоче звільнитися із маси, відокремитись, стати як Бог, та зважай, що будь-хто, такий як ти, просто скаже: чи ти кращий від мене, чи я гірший від тебе, коли ти хочеш відділитися від мене?.. Злодій, коячи злочин, намагається передовсім бути врешті відокремленим від суспільства, нехай ув адекватний жорстокий спосіб; митець, що пошуковує слави, прагне числитися найкращим у своїй царині на противагу іншим; навіть селянин-відлюдник, що ховається на хуторі посеред полів, є таким самим втікачем від світу, як і той, що полюбляє велелюддя…»– читає Мар’яна, сидячи на роботі, у бібліотеці. На її носі – окуляри в пластмасовій оправі, зі шнурочком; у неглибокому розрізі декольте видно позолочений хрестик на ланцюжку, її щоки все ще вкриті червоними прожилками – вуглинами від пожежі. Усе її єство являє собою згарище. Посеред згарища височить у небо власне вона, Мар’яна, її серцевина, кісточка з паростком, наче загартована вогнем і тому недоступна йому цегляна пічка з комином. Тепер їй нічого гріти, бо навколо – порожнеча. Власне, Мар’яна ні в чому не винна. Вона ж бо не вдіяла нічого протисутнісного. Просто її вихід поза межі себе, що закінчився так буденно, показав, що вона так само відповідає за вчинки інших, як і Бог, що її створив. Вона зрозуміла, що залежна.

Звичайно, вона могла вдатися й до боротьби, точніше, продовжити боротьбу, зміцнюючи себе як безчуттєву, позірно добру, працездатну жінку. Бабу. Скільки ж їх таких дивиться щовечора телевізор, мовчки співпереживаючи комусь?.. Чи, може, така незвична поведінка Мар'яни пояснюється тим, що в неї не було телевізора?.. Дуже просто: у неї не було телевізора, і їй нічим було себе розважити, отак… Але ж уже рік відтоді, як вона вдягає костюм діда, вона ще зо дві доби червоніє, і колеги по роботі запитують, чи в неї, бува, не лихоманка, а вона ще більше заливається фарбою й віднікується… Але ж як їй буває добре! Цікаво, що відбувається з атомами, з яких ми складаємося, коли ми відчуваємо орґазм?.. Є підоза, що Нічого.

– А як твоя рослинка? – питають у Мар’яни панянки-бібліотекарки.

– Та нічого, росте, – відгукується вона. – Росте швидко.

– Ти що, її поливала? – сміються. Вона теж посміхається:

– Ну та! Таке скажеш…

2

Мар’яна довго тримає пальця на кнопці біля сусідських дверей, прислухаючись до відлуння всередині, тулить носа до щілин, і їй видається, що з квартири пахне газом. Вона принюхується ще й справді відчуває запах газу. Тоді Мар’яна схвильовується й чинить звично: дзвонить до сусідів. Чути, як відчиняються внутрішні двері, хтось припадає до вічка й мовчить, нарешті відгукується рипучим старечим голосом: «Хто там?»

– То я, Мар’яна, ваша сусідка з другого поверху…

– Яка ще Мар’яна?.. Якась Мар’яна… А, Мар’янка! – інтонації змінюються на привітніші.

– Тут газом чути…

– Ба! Цыганам не открывай! – чути наказ онука.

– А, кхі-кхі… Нікого вдома нема… Син і нєвєстка в гостях… – долинає з-за дверей. – Ти в службу подзвони…

Мар’яна відходить від дверей, відчуваючи, що за нею пильно спостерігають у вічко, і знов пересвідчується, що в спільному коридорі виразно чути газом.

У себе вона набирає номер аварійної газу, і за п'ятнадцять хвилин на подвір’я з виттям приїжджають два пожежні автомобілі, а за ними – швидка, що спричиняє жвавий інтерес у сусідніх будинках: люди виходять на балкончики, відчиняють вікна… Мар'яна стоїть на подвір’ї. Підбігає командир пожежників у яскравому захисному костюмі, певно, подарованому американцями:

– То ви сусідка?

– Я… А вас газовики викликали?..

– Що тут вибухнуло, не бачу…

– Я не викликала… Я газовиків…

Жінка-медик, що вийшла з бусика швидкої, тримаючи руки в кишенях халату, повільно підходить і з саркастичною усмішкою дивиться на розлюченого пожежника і розгублену Мар'яну:

– Що? Визвали всіх, кого можна?.. Будинок заміновано, чи котик на дерево заліз?..

Лікарка, звичайно, не має на увазі саме Мар'яну, а говорить узагальнено, але Мар'янці від того не легше, і вона думає, що про котика – це точно.

Ще чверть години медики й пожежники погрожують Мар'яні різноманітними штрафами, потім зв’язуються з диспетчерською і з’ясовують, що телефонувала літня жінка, яка була дуже схвильована й налякана і тому говорила незв’язно, згадувала страшний вибух, пожежу й просила порятувати її з онуком. Дзвонять до дверей сусідки, але квартира вже не подає ознак життя, і коли вже всі збираються їхати, на подвір’я завертає сірий УАЗик із жовтою смужкою і написом: «Аварійна. Газ».

Пожежники з медиками вирішують побути ще трохи. Газовики – двоє старших чоловіків із жилистими засмаглими руками – намагаються перекрити газ на весь будинок, але їм це чомусь несила. Газом стає виразно чути вже й надворі. Сім'ю з другого поверху та Мар'яну просять відійти від будинку подалі, а краще – прогулятися парком (зараз-з…). Медичний бусик виїжджає з невеликого подвір’я й зупиняється неподалік на вулиці. Більшість глядачів з будинків довкола вже втратили інтерес до події, але кілька облич ще липнуть до вікон. Друга квартира зберігає мовчанку, незважаючи на всі погрози й обіцянки лих.

Прибігають захекані газовики, що перекрили газ ледь не на весь мікрорайон, але в тому, чи перекрили остаточно, вони не впевнені. Пожежник несе загрозливого виду інструмент, помальований яскраво-жовтою фарбою, певно, теж подарунок американців, – стара деревина дверей першої квартири м'яко хрускає – полотно злітає з петель і повисає на ланцюжку.

– Вони дома! – трагічним голосом коментатора футбольного матчу каже молодий пожежник у старому пожежному комбінезоні. За дверима – ґратка-гармошка, замкнута великим висячим замком явно зсередини, а не зовні; рух ломакою – замок із дзенькотом падає, відділившись від грубої дужки, ґратку смикають, складаючи, а вона несподівано і з гуркотом теж валиться в коридор – інший кінець її виявляється не прибитим, ґратка тримається лише на замку… Пожежники плюються, газовики обережно заходять в коридор, озираються, ідуть на кухню. У квартирі темно, хоч іще не вечір, – певно, господарі зашторили вікна.

– Тут газу не є! – кричать з кухні. – Не штиня!

Пожежники тупцюють у коридорі. Раптом у дверях квартири навпроти клацає замок, вони прочиняються, виходить стара, тримаючи за колечко якісь ключі:

– А то… от сусіди нам оставляють. На всякий случай… А я… Вдома нікого нема. Син і нєвєстка пошлі… – усі обертаються й дивляться на неї, хтось ногою з брязкотом попихає складену ґратку до стіни.

– Дарма ламали, – кажуть газовики, що вернулись із кухні, – то, мабуть, на загальній трубі стик свистить.

– А тут от сасєдка ключі якраз принесла, – гигикає молодий пожежник, киваючи на розгублену стару, що стоїть капцями на трісках в поламаному одвірку. Командир пожежників плює на підлогу й каже:

– Паєхалі.

– А двері опечатувати? – говорять газовики. – У нас печатки не є.

– У нас теж не є, – буркає командир пожежників і йде, відставивши набік бабцю-сусідку. За ним – двоє його підлеглих в старих пожежних брезентах, наче дві скромні курки за хвацьким яскравим півнем.

За хвилю до квартири боязко заходить Мар'яна, за нею, з цікавістю озираючись, – молода жінка з короткою стрижкою і багатою мімікою, далі в одвірку з’являється високий хлопець із відеокамерою на плечі.

– Влад, ты пока что выломанные двери запечатли, – махає йому жінка, і хлопець, стиснувши губи в смужку, виходить з коридору. – О! Тут еще чувствуется запах! – підносить пальці до носа і тре пучки жінка. – Мене звати Настя, – переходить вона на українську, звертаючись водночас до всіх у коридорі, – телевізійна патрульна служба…

До Мар’яни її щебетання долітає як у глибокий колодязь – зверху і дуже невідповідне, чуже її внутрішній тиші. «Вы, я так понимаю… я вас спрошу, запитаю, а вы скажете… сейчас мы запишем тут синхрончик… витік газу стався на вулиці Замкового Саду… завдяки пильності мешканців…»

3

Коли знов і вкотре настає вечір, коли вона йде назустріч вечорові, коли її очі напіввідкриті, Мар'яна бачить себе в його помешканні. В її руці – два ключі від дверей зламаної оселі, яку тепер охороняє вона, хоча це смішно: як оселю вечора можна охороняти?.. Тут на підвіконні, за фіранками, з’являються глиняні відбитки чиїхось облич, що так подібні на котячі, і Мар’яна бачить чергу заклопотаних людей, що ніби стоять у метро, і кожен кидає жетончик, мимохідь занурює обличчя в м’яку глину, їде, а глина твердне. «Відбитки часу, повз який ми рухаємося. Ми є майстрами ескалаторів, ми точно знаємо, де слід стояти, щоб побачити захід сонця», – вона підводить очі до стелі, намагаючись знайти там залишки води з перекинутої склянки (о, невже вона ще шукає, невже вона не перейшла?! Невже це її ще турбує, – ця подібна на правду імпровізація, одноманітне довільне розташування предметів: перекинута склянка, засохлі калюжки, біла сіль по краях…). Бачиш, Мар’яно, як легко вжитися в свій час. Ти просто його уважно розглядаєш, і невдовзі – ти там, і зовсім скоро ти дивишся на себе вже з нього – з цього часу, і бачиш у ньому себе, – а це дзеркало, йому немає кінця.

А на стелі замість… – моря. Саме кілька морів, вона в цьому впевнена.

Тепер ти мусиш іти до моря, Мар'яно. Саме так. Рухатись до моря – це прагнення кожного, паломництво, хадж.

Вона підходить до діжки з фікусом, що стоїть у вітальні, дивиться уважно на нього, її обличчя сяє любов’ю, так, наче зараз вона грає для дітей вічну й розвиваючу «Місячну сонату». Мар’яна звичайна, вона проста, у неї ледь пломеніють щоки.

– Це фікус, – каже вона. – І там, нагорі, у мене… теж фікус, – вона вдивляється в його листя й бачить його структуру, волокна, що наче ледь уловимо рухаються, і тоді Мар'яна торкається дерева пальцем, переконуючись, що воно штучне, шматяне, хоч і посаджене на справжній землі, і ця китиця з дитячої шапочки – іграшка – є несправжньою, хоч і зроблена зі справжнісінької бавовни і пофарбована справдешнім хімічним барвником.

«Як чудово воно зроблене!» – тішиться жінка й прямує до кабінету, де візерунок на старих шпалерах пахне сухими водоростями. Вечір розчиняє її в собі, вечір поглинає Мар'яну цілком, і стає неможливо визначити, де в цім домі вечір, а де – вона. Тепер є очевидним те, що вечір – то властивість кожної окремої особи, і так само, як для нас насправді таємною є причина, чому Сонце зникає за видноколом, для Мар'яни є секретом, чому вечір відбувається одночасно для всіх.

4

Прийдешнього дня, у суботу, передавши чергування у зламаній (слід зізнатися, головно з Мар’яниної провини) квартирі сусідці з другого поверху, Мар’яна піднялася до себе, запакувала до картатої торби дідів костюм, кинула зверху його старий капелюх і почимчикувала на барахолку.

Життя складається з ритуальних рухів. Похід на барахолку був для Мар’яни одним із них. Ціна, яку правила жінка за костюм, не була високою, але й не низькою, тому продати річ швидко Мар’яна не сподівалась. Уже давно пішли з молотка й забулися килим, що висів у Мар’яниній кімнатці, дещо з посуду, була продана за оголошенням зайва швейна машинка, а цей дідів костюм вперто лишався в неї. Останніми часами жінка думала, що не випадково. Ще позаторік вона, повернувшись із барахолки рознервована, приміряла костюм на себе, вчепивши на додачу ще й дідові нагороди, і раптом несподівано відчула розпруження.

Може, дідо займався циму цьому костюмі, чи вона раптом відчула себе іншою, не собою, чи так уявила собі приниженим діда, кониками якого часто була обурена й ображена. Тепер вона була в його костюмі, із його нагородами, владна над ним, як ніколи, і дідо не міг більше запропонувати їй на двадцятиріччя морквину, сказавши, щоб вона її берегла на всяк випадок, коли не знайде собі хлопа. Старий невідомо яким чином зробив з нею це: після своєї смерті змусив відчути орґазм вдруге після перших дитячих дослідів.

На барахолці Мар’яну багато хто знав, і вона зналася з багатьма. Продаж був також і приводом для спілкування, який завдяки проданим речам Мар’яна ніби втрачала.

Можна виокремити жінок, які стоять тут головно не для того, щоб позбутись непотребу й заробити, а й щоб отримати порцію сонця на кінчик носа й поспілкуватись із сусідками: тимчасовими й постійними. Це такий собі торговий поїзд, потрапивши в купе якого можна почути багацько життєвих історій. Продавши костюм, Мар'яна позбулася б цього приводу, і повинна була думати, що продаватиме наступного разу.

Що ж, того дня їй трапився вже інший танц-партнер у серпанку беззмістовних діалогів, вбраний у костюм, в якому ще позавчора перед дзеркалом вишивала вона, а до того в нього був залюблений дід, кажучи перед смертю, що не може забрати його з собою, тому не матиме нічого проти, якщо його поховають голим. Так-так, він безсоромно лежатиме в труні, затискаючи в руках замість свічки свого піндюра. «Уявіть: старого діда Петра ховають наголяса, і всі навколо засуджують його, бо заздрять! І всі старі баби, яких я знав у млодошьчі, тепер суворі й безжальні, тепер, перед самою смертю, що їх уже перестає хвилювати, шипітимуть, як змії, як гадюки, а я лежатиму гордо понад їх усіх, і все це буде мені до сраки!»

Його таки поховали вбраним, але не в цей костюм, а в інший. «А цей, цю нечисть, слід обов’язково було викинути чи подарувати, чи продати…» Поки про це йдеться, Іван Григорович крутиться на підборах у мокрому піску зі шматочками дрібно покришеної цегли, наче моркви. Мар’яна бере в сусіда тріснуте люстро, але забобонний покупець Іван Григорович не хоче дивитись у розбите дзеркало й вивертає голову, намагаючись заглянути собі за спину. Щось тріщить. «Підходить… підходить», – кивають головами продавчині секонд-хенду.

– Я не буду переконувати, – каже Мар’яна байдуже, – подобається – беріть, не подобається – не беріть… Тут один ремінь чого вартий!

Іван Григорович дивиться й справді зауважує чудовий шкіряний пасок із цікавою пряжкою: чорноемалеве тло з червоними камінцями по краях, вставленими дуже акуратно. «Ну, Лувр, йолкі-палкі, китайці роблять!» – подумав Іван Григорович і дещо помилився, бо ремінь був із В’єтнаму. – Що, разом із медальками продаєте? – хитро примружився він, поглядаючи на орденські планки.

Іван Григорович цінував барахолку саме за такі сюрпризи. Йому таланило: у прасці він знайшов срібний перстень 1865 року. Потім в того ж чоловіка він купив ще дві старі праски, бронзову статуетку і довоєнний фотоапарат «Агфа», в якому щось таємниче калатало (скрепка). Іван Григорович так і не здогадався, що срібний перстеник був із дуже дешевенького срібла й гаптований під старовину шляхом пресування під ніжкою табуретки й витримування кілька діб ув агресивному середовищі.

Іван Григорович, звичайно, не був бідним, що означає: він отримував не одну лише зарплатню, тобто, не був чистим на руку, але був не останнім скнарою, тому далекі колеги, зважаючи на його бідненький «прикид», вважали Івана Григоровича майже чесною людиною.

– Та, і з медалями, – сказала Мар’яна, – висипаючи жменьку потьмянілих жовтуватих дисків, які не були покладені в могилу діда, бо йому не належали, а просто виявились частиною майна старого гультяя. – То бонус, сюрприз першому покупцю! – засміялась Мар’яна, дивлячись на сусідів, і ті теж веселилися.

Іван Григорович ототожнював себе зі слідчим, що серед інших марудних справ провадив і розслідування злочину проти невідомого, який дивним чином опинився і ще дивнішим – зник із під’їзду Мар’яни так само, як і зі сторінок нашої оповіді.

Слідчі є особливим штамом людей, чиїм професійним обов’язком є дізнаватися істину, а дізнавшися, зробити все можливе, щоб перекрити всі шляхи до її пізнання іншим, які не наділені даром дисципліни, щоб адекватно поводитись із Істиною. Слідчі мають багато спільного зі священиками і у свій спосіб намагаються пізнати божественне. Інколи неусвідомлено вони дістають його, дотикаються до нього, але тільки на якийсь час. Ніде так близько ми не підходимо до істини, як у жорсткій взаємодії правосуддя й злочину, і ніде ми не відчуваємо так наочно мур, який відділяє нас від цього знання. Ми всі в грі, виходи з якої так надійно й ретельно замуровано, що складається враження, ніби це зробила людина, а не якийсь позаземний розум. Що ж до злочинця, то правосуддя є нічим іншим, як узаконеним насиллям, інакше кажучи, злочином. Чи не природно, що правоохоронці відчувають свою спорідненість зі злочинцями і часто діють так, як вони?.. Коли ж існує якась межа, за якою світ можна побачити таким, яким він є, то ця межа розташована десь тут, на цій землі, тисячі разів помежованій мандрівцями Карпатських і Кримських гір, які сподіваються віднайти її саме там, у доступних їм горах, наче боячись признатися собі, що, маючи дві відносно симетричні частини тіла, ми не здатні бачити цю межу, а тільки вдихати повітря обабіч, будучи розділеними навпіл. Усе відкрите нам. Але праве око заперечує те, що може бачити ліве, так, як права рука тисне таку ж руку тим чоловікам, з якими б лівою ти ніколи не привітався. І не тільки тому, що це незручно.

Істину, розуміння, сенс шукають усі, але тільки слідчі отримують за це свою незаслужену платню.

А пасок Іванові Григоровичу дуже пасував.

5

Вечір теплий, ностальгійний. Водопровідник сидить на лавці перед будинком і базікає сам із собою:

– …От раніше наша професія була ніби як в сажотруса. Нас не поважали, а тепер, як сажотрусів, поважають, придумують прикмети, а чому? Бо люди зрозуміли, що всі насправді мокрі. Ніхто не вийде звідсіль сухим. Люди ж розумні. Розумніші за фільософів. Розумніше не балакати про щось без результату, а просто про це й не знати… Дроти, аноди, катоди, резистори, транзистори, лампи… у хаті я тіко того добра мав, що мати сварилися… а потім… пішов в училищу і кинув, бо не моє. Але я би не кинув так, жеби не один случай. Мій вуйко працював на радіоцентрі, там, де вишка телевізійна, ну от я ходив до нього, ходив, а якось він каже: давай, я тобі дешо покажу – і веде мене в підвал, а там… там такі труби, як ото в котельні, і все гуде, дзвенить, і голова чешеться. Вуйко мені сказав, що то радіохвилі, енергія… така, жи дроти б її не витримали, дротів їй замало, а труби – то якраз… і я подумав, що коли воно все кудись вилітає, то десь, певно, осідає… на наших головах. Невидиме. Проходить крізь нас і ніби й не дотикає, уявляєш?.. – се був шматок його враження, яке він, тимчасово відсторонившись від світу, звіряв уявному слухачеві. – То от. Я не хотів із такою штукою мати справи. Його ж чорт зна. То не вода…

У вікні виникає Мар'яна, зачиняючи кватирку.

– То шо, не пиляти?.. – кричить водопровідник.

– Не пиляй.

– А нашо я пилку ніс!?

– То віднеси назад!..

Уже восьма, і скоро зачиниться навіть ритуальна контора «Фараон», розташована в подвір’ї. Та наразі ще в її тіснуватій кімнаті двоє відвідувачів неквапом розглядають каталоги. «Спалювання – це тепер модно… Європа… європейськи… Європою… Можна організувати доставку до київського крематорію… Але так, це неекономно… Який вид поховання ви обираєте?.. Ця труна екологічно чиста, коштує дорожче…»

Дбаючи про зручність смерті, співробітники «Фараона» досягають зручності життя. Хтось досяг зручності життя і тепер тут намагається подбати про зручність смерті. У тих, і в тих є справи.

О восьмій зазвичай вертає із вуличних заробітків сліпий баяніст із сусіднього подвір'я. Він вважає, що ідея, яка нібито належить Сковороді, про «сродність праці», не є фактом, а просто ідеєю. Кожен ніколи не буде задоволений роботою до кінця. Кожного митця годує хлібороб, і годує лише тому, що впевнений, що колись цей митець звільнить його, хлібороба, від важкої праці. Хлібороб, на думку баяніста, мусить вірити, що митець вищий від нього, а симбіоз хлібороба й митця можливий та неефективний.