Текст книги "Дерево бодхі. Повернення придурків [Романи]"

Автор книги: Петро Яценко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 15 страниц)

Ми зняли з неї мокрі босоніжки, дали їй рушника, я напоїв дівчину гарячим чаєм, а Мула пригостив щойно випеченими яблучними пирогами. Вона попросила ще гребінець, і ми кинулися розшукувати гребінець по всьому будиночку, а коли повернулися ні з чим, вона була вже розчесана, сиділа за столом і сміялася, бо гребінець, виявилося, лежав поруч на підвіконні.

Вона була гарна, як квітка.

І ця дівчина, що з’явилася в нас під вечір у вівторок, почала жити з нами. Вона не розповідала нам, звідки вона прийшла, і не сказала, як її звуть, а ми з Мулою не запитували, бо якщо людина не хоче казати щось сама, не варто допитуватися в неї і змушувати казати неправду.

– Твої пироги з яблуками непогані, – сказала вона Мулі в той перший день у нас, – та завтра я візьмуся до печі й що-небудь начаклую.

– У нас нема продуктів, – мовив Мула, – лише борошно, яблука і трохи спецій.

А вона відповіла:

– Ого-го!

Вона, мабуть, і справді вміла чаклувати, бо наступного дня з того борошна, яблук та води сотворила стільки смаколиків! Ми поїли, а з рештою Мула пішов на ринок і повернувся без них, але з грошима.

– На ці гроші ми купимо насіння та добрива і негайно засіємо город, – сказала вона.

– У нас нема городу, – мовив я.

– То зробіть, – знизала плечима наша дівчина.

І ми знайшли на горищі іржаві городники, почистили їх та почали копати й перегортати землю. Наша дівчина сиділа поруч на траві, між жовтих кульбабок і, сміючись, нашіптувала нам, коли ми спинялися, аби перепочити:

– Відпочивати не час. Швидше, швидше, а то весна закінчиться!

Ми з Мулою не хотіли, аби весна минула до того, як ми скопаємо город, і тому починали працювати з подвоєним завзяттям.

Коли нарешті велика ділянка була скопана, ми розмітили її, поробили грядки, порозсипали добрива та якісь піґулки проти бур'яну, а наша дівчина саджала насіння.

Вона була спритна, мов білочка.

Згодом вона взялася вчити Мулу пекти смачні тістечка й тортики, а за кілька днів, коли в Мули почало виходити, дійшла черга до мене та до моїх книжок. Вона спустилася до мого льоху, до моєї занедбаної словесної лабораторії, обнюхала мої книжки, показавши відстромленого великого пальця і сказавши: «Супер!.. Особливо ця ванільна», і взяла кілька на ніч почитати.

Приходу наступного ранку я чекав так, як не чекав ще жодного ранку у своєму житті. У мене навіть тремтіли руки! Річ у тім, що, крім мене, моїх склеєних книжок ще ніхто на світі не читав. Мула був неписьменний, а коли я кілька разів спробував почитати йому вголос, він дуже швидко засинав, навіть сидячи із розплющеними очима, і потім годі було видобути з нього хоч якусь думку.

Отже, зранку я чекав на Неї, як ніколи ні на кого не чекав. А вона не з’являлася зі своєї кімнати.

Уже минув час сніданку, а її все не було, і я чомусь подумав, що наша дівчина зачиталася моїми книжками: читає й нічого не помічає. Я послав до її кімнати Мулу, а сам зійшов до свого підвалу.

За кілька хвилин вона спустилася до мене, потягуючись і радісно позіхаючи:

– Доброго ранку! Давно так чудово не спала!.. Знаєш, після твоїх книжок такі кольорові сни!..

Я зрадів.

– Ти не ображайся, – продовжила вона, – але самі книжки, ну… не дуже добрі… погані. Це тому, що ти ліпив їх із чужих слів. Ліпи зі своїх – так вони виходитимуть значно кращими. Я відчуваю.

– Дякую, – сказав я і раптом зауважив, що в цьому завжди темному льосі стало ясно, мов удень.

Наша дівчина була світла, ніби сонечко.

Ми взяли її з собою нарешті, щоби розкрити перед нею нашу найбільшу таємницю – нашу Нейздісненну Мрію.

Ми з Мулою повели нашу дівчину в місто, і дорогою вона все дивувалася, чого ми такі незвично мовчазні й таємничі, і сміялася з нас, а ми були врочисті, передчуваючи, як вклякне зачудовано вона, побачивши ЦЕ.

Ми довели нашу дівчину майже до рогу двох великих вулиць, і я попросив її заплющити очі.

– О, та це буде сюрприз! – вигукнула вона. – Та що ж це таке?!..

Ми обережно підвели нашу дівчину до скляної вітрини і попросили тепер розплющити очі.

Вона розплющила та зайшлася сміхом:

– То оце і є ваша Велика Таємниця та Нездійсненна Мрія?.. Машина?.. Це ж дурниця! І навіщо вона вам потрібна?.. Дир-дир-дир… – наша дівчина закрутила уявне кермо та натискала уявні педалі. – Ви – малі діти!

– Ні, – відказали ми з Мулою, – ми придурки.

– Хіба? – з іронією зауважила вона. – Ну, та що, я буду переконувати вас у протилежному? – вона махнула рукою. – Ходімо, сьогодні ще слід прополоти наші грядки…

Коли ми повернулися додому, на нашому городі стояла якась велика вантажівка з ніби невеликою телевізійною вежею на ній. У центрі вежі була влаштована вісь, ця вісь оберталася, занурилася в землю й буравила дірку в нашому городі. Поруч із вантажівкою ходило троє дядьків-робітників.

Ми підійшли до них ближче й зупинилися, здивовані.

– Навіщо нам дірка в городі? – запитав я в робітників.

Один із них зареготав, другий стояв мовчки, а третій, що порався в кабіні, крикнув:

– Воду шукаємо!

– Геодезисти, – сказав Мула.

– Ідіоти! – вигукнула наша дівчина, кинувшись зі стиснутими кулачками до робітника, що стояв мовчки. – Ви не бачили, що це був город!?.. Наш город!

Тоді мовчазний робітник теж зареготав і сказав:

– Вам заплатять.

– Ходімо, – мовили ми з Мулою нашій дівчині, – все одно тепер з ними нічого не зробиш.

І ми втрьох пішли до хати, де все одно було чути дирчання мотору, що обертав вісь із буром, який свердлив дірку в нашому городі.

А через ніч раптом прийшов той день– сонячний весняний день, клятий день – день, коли вбили Продавця лотерейних квитків.

Вона прокинулася так рано, що коли прокинулися ми, вона вже начаклувала силу силенну фантастично смачнющих тістечок та яблучних пирогів. Мула сам не подужав би понести їх на ринок, і я взявся йому допомагати. За якісь дві години ми розпродали все це і поверталися назад щасливі, бо в нас були гроші, а ще ми вже знали, що надокучливого Продавця лотерейних квитків більше не буде. Ця новина огорнула наше невелике село вмить, бо вона з тих новин, які навіть не слід передавати із уст у вуста – вона носить себе сама. І знову ж таки, нас із Мулою, як і всіх, цікавило: хто наважився убити Продавця лотерейних квитків?..

Наша дівчина чекала нас на порозі нашого будинку. Вона була усміхнена і промовила:

– У мене є для вас новина.

– Знаємо, – відповіли ми, – нема цього набридайла – продавця квитків.

– Як! – вигукнула вона. – Цього гладенького пузанчика?!.. Невже він більше не завітає до нас?! – і зразу стала сумна.

– Ти хіба не чула? – здивувалися ми з Мулою. – Усі вже знають.

– А я хотіла сказати, що поки вас не було, приїжджали люди від якогось Великого Боса і пропонували за цю хатинку десять тисяч.

– Невже! – вигукнув тоді я. – Вона ж не коштує більше тисячі!

– Я сама здивувалась, – відповіла наша дівчина, – та ті люди сказали, що тут побудують торговий центр.

– Я не продам нашої хати й саду, – сказав я.

– Продаси, – заперечила наша дівчина. – Усе одно продаси. Вас змусять. Великі боси не відступають… А тепер я повинна йти від вас. Дякую, що були гостинні.

І ми не почули від неї більше жодного слова – вона негайно від нас пішла: спустилася зі сходинок ґанку, покрокувала далі стежкою до вулиці й вулицею, не обертаючись.

Вона пішла від нас.

Мені й Мулі стало так погано, що ми навіть не змогли її наздогнати, та мені здається, ми знали, що колись той клятий день настане, і ми розлучимось із нашою дівчиною; ми передчували це, бо не могли про це думати. Придурки ж бо не вміють думати. Вони вміють лише передчувати.

Вона від нас пішла. Я пам’ятаю той день до найменших подробиць, і тепер, коли ми з Мулою летимо в прірву, він кипить у моїх очах виставкою кольорових картин. Здається, я зміг би відтворити розташування й обриси всіх хмар на небі того дня, і я переконаний, що запам’ятав усі зірки в ніч опісля.

Мула і я не спали, хворіли цілий день і ніч до ранку. Мула напік пляцків, і це були пляцки горя. Їх неможливо було їсти, на них неможливо було дивитися без сліз: так багато він вклав до них нашої журби, солі, перцю і ще якоїсь гидоти.

Я палив надворі залишки своїх зліплених із чужих слів книжок, а Мула над ранок зник і повернувся аж по обіді. Зі собою він приніс коробку, а в ній – із десяток згорнутих трубочками ґумових жінок.

– Навіщо це? – поцікавився я.

– Замість неї, – відповів він. – Покладемо їх у її кімнаті.

Ми довго, до потемніння в очах, червоніючи, дмухали в цих жінок, напомповуючи їх повітрям, а затим занесли до кімнати нашої дівчини, поставили й посадовили в усіх закутках. Мула запихав одну жінку навіть під ліжко і, коли це робив, знайшов під ліжком кілька зім’ятих лотерейних квитків.

– Дивись, наша дівчина грала в лотерею, – сказав Мула.

– Ці квитки – усе, що лишилося в нас від неї, – додав я.

Ми поклали їх на її тумбочку. Ми чекали, що наша дівчина повернеться. Але вона не повернулась ані через день, ані ще через день, і тоді нам із Мулою стало зрозуміло, що всі ці десятеро мовчазних ґумових жінок в її кімнаті не замінять нашу дівчину.

Я вийшов у яблуневий сад, де вже другу добу сидів на дереві, виглядаючи її, Мула, і сказав:

– Мула, вона не повернеться.

– Я знаю, – відповів він, – але я сумую.

– Я теж, – мовив я. – Треба її знайти.

– Її не можна знайти! – гукнув він мені зі своєї старої яблуні. – Вона ж не загубилася. Вона пішла!

– А може, вона пішла і загубилася, – зауважив я.

– Може! – зрадів Мула і почав спускатися на землю. – Хочеш яблуко? – спитав він, стоячи вже на найнижчій грубій гілляці.

– Хочу.

– Лови!..

Ми вирішили написати оголошення й порозвішувати їх у нашому селі. Але тут перед нами постало відразу багато проблем. По-перше, ми не знали як звати її. По-друге, ми не могли визначити колір її очей. Мула казав, що вони в неї сірі, а я був певен, що карі. Зрештою, ми дійшли згоди, вирішивши, що одне її око було карим, а інше – сірим. і все одно, це нічого нам не давало. Тож після кількох годин роздумів у словесній лабораторії я склав таке оголошення:

 
«Загубилася дівчина.
Гарна, як квітка,
Спритна, мов білочка,
Світла, ніби сонечко.
Хто її бачив, скажіть це, будь ласка, нам.
Ми з Мулою дуже шукаємо її».
 

Я написав це оголошення сто п’ятдесят разів, Мула зварив клейстеру, і наступного дня ми обклеїли цим оголошенням майже всі стовпи й паркани нашого приміського селища та стали чекати.

Першою розтривожила нас, загрюкала по наших дверях палкою, закричала в нашу темну хату сусідка – баба Ганка:

– Гей, шалопути, ви тут є?!..

Ми з Мулою вийшли до неї, а вона всміхалася хитро:

– Чули, шо робиться?

– Ви бачили її? – нетерпляче спитав Мула.

– Кого її? – здивувалася баба Ганка.

– Нашу дівчину, – уточнив я.

– Вашу дівчину? – ошелешено запитала, але тут-таки її осінило. – А! Ту, шо жила з вами! Таж то не ваша. То жінка ‘когось великого бонзі, – баба Ганка так називала босів. – Того, шо золото знайшов і тепер наше село викупає.

Ми з Мулою пороззявляли роти й перезирнулися. Я повторив: «Жінка», а Мула: «Великого бонзі».

– А ви не знали! – знов хитро всміхнулася баба Ганка. – Так отож бо. Ви матолки, і мені вас шкода, як вас знов обманють. У селі зара таке коїться! Усі хати, будинки продають і в місто перебираються, бо бонзя великі гроші дає… Бачили тих, із бормашиною?.. Тих, шо всім говорили, ніби воду шукають? – ми кивнули. – Так люди кажуть, вони не воду, а золото тут знайшли!.. Не буде села! – її коричневою та зморшкуватою, ніби печене яблуко, щокою, пірнаючи й виринаючи, потекла велика сльоза. Але баба Ганка швидко опанувала себе, витерла сльозу і продовжила:

– Так я попередити хотіла: як прийде хтось і купити вашу хату захоче – беріть з нього багато, велику ціну йому виставляйте: сто тисяч долярів! – і баба зробила великі очі, й видно було, сама злякалася величі та неймовірності названої суми.

– Вона не може бути жінкою Великого боса, – звернувся до Мули я. – Наша дівчина не схожа на дружин босів.

– Так, не схожа, – погодився мій товариш і простягнув бабі Ганці кілька яблук: – Візьміть для онучок.

– Дякую… А ябки зберегли – ніби тепер зірвані! Ви хоч і ледащі, але ж бо щось умієте!.. А я вас попередила…

Наша сусідка вже вийшла на дорогу, а ми стояли на ґанку, коли під’їхав до нашої хати темно-синій іноземний мікроавтобус. Він іще не встиг зупинитися, а в ньому вже відсунулися набік двері, і з них вистрибнув на асфальт невисокий чоловік у шкірянці, з чорною текою в руці. Він швидко дійшов стежкою до нашого ґанку, примружився на нас із Мулою, пошукав щось очима на будинку і мовив:

– А де номер?.. Це тринадцятий будинок?

– Так, – відповів я.

– Ну як, вирішили? – спитав він.

– Що? – спитав я.

– Продаєте дім? – заусміхався він. – Скільки вам пропонували? – він розкрив свою теку і в ній зашарудів аркушами блокноту. – О, десять тисяч умовних!.. Я би за таке халупо баксів триста дав разом із землею…

Цей прибулець був або дрібний бос, або продавець.

Із автобуса тим часом повільно вилізло двійко типових кремезних хробів і стежкою повільно почвалало до нас.

– Не продам! – сказав я.

– Шо?! – видавилося з прибульця. – Та у вас за газ два роки не сплачено! Борг за світло, телефон… – він знов зазирнув до своєї теки, – ага… у вас нема телефону… податок на землю… – він дістав мобільник: – На вихід…

Задні дверцята автобусу відчинилися, і з них вилізли робітники в зелених комбінезонах та почали вивантажувати зварювальний апарат.

За чверть години робітники вже працювали, відрізаючи навіщось від нашої хати трубу, якою вже кілька років не надходило ніякого газу: ми опалювали взимку й готували їсти влітку на книжках та на дровах. А від світла ми відмовилися ще минулого літа, і дроти нам повідмикав електрик.

Хроби тим часом познаходили каміння, пішли за нашу хату, і ми з Мулою чули, як вони розбивають шибки.

Автобус же виявився туго напханим людьми, бо скоро з нього вийшло ще два вбрані в костюми чоловіки. Ці показали мені й неписьменному Мулі свої посвідчення, в яких було зазначено, що вони – податкові інспектори.

– Щорічний податок за землю збираємося платити? – ласкаво звернувся до нас один із них, в окулярах.

– Платити? За землю? – намагався зрозуміти його я і зрештою зробив вигляд, що зрозумів; – Так, збирався. І за землю, і… і за небо… Тільки в мене грошей нема.

– Як же ти живеш, урод, якщо в тебе грошей нема? – посунув па мене грізно один із хробів, що вже вернувся з-за хати.

– Подивимось будинок? – запропонував тоді інспекторам чоловік у шкірянці, і вони втрьох, не звертаючи вже на нас із Мулою уваги, діловито піднялися сходами та розчинилися в нашому темному коридорчику. Ми з товаришем пленталися вслід.

Непрохані візитери зайшли на кухню. Інспектор в окулярах навіщось підняв покришку старезної чавунної, вічно порожньої каструлі, яка стояла на підвіконні, та зазирнув у неї.

Затим вони розійшлися по кімнатах, роздивляючись усе, відчинили двері до покою нашої дівчини – побачили там безліч пухкеньких ґумових жінок. Незнайомець у шкірянці плюнув на долівку, один інспектор присвиснув тихенько, а інший сказав: «Збоченці», і далі в кімнату вони не пішли.

У наш коридорчик з вулиці припхалися хроби, бо звідтам стало чути сопіння, тупотіння й матірну лайку. Один із хробів сказав:

– О, блін, яблачкі!.. Свєжіє! – це він, мабуть, побачив миску з яблуками, що стояла на старому телевізорі.

– Покушаєм, – мовив інший хроб.

– Голота, – сказав інспектор в окулярах. – Що з них брати? – він, певне, мав на увазі нас.

– Заберіть оцей стіл або ту каструлю на кухні, – запропонував я, – вона важка, металу багато, і вам, я бачив, сподобалась.

Чоловік у шкірянці пирснув крізь зуби й відвернувся, а інспектори подивилися на мене якось дивно.

– Або можете тих ґумових жінок позабирати, – сказав Мула. – Я за кожну сім гривень платив, і вони майже нові…

– Там, у коридорі, я ніби бачив телевізор! – раптом зрадів інспектор в окулярах, вистромив свого вказівного пальця і, помагаючи собі цим пальцем як дороговказом, швидко пішов у коридор до хробів. За ним побіг Мула, благаючи:

– Ні, прошу вас, не забирайте телевізор!

– А ти шо, ще й телеман?.. Нічого, потерпиш і без кіна, зір поправиш, – одповідав через плече інспектор.

– Та при чім тут зір?! – репетував Мула. – Телек не працює!.. Нам не буде на що миску з яблуками ставити!..

– Не працює, кажеш? – спинив Мулу за плече другий інспектор. – А ми його все одно заберем, щоб ти знав, як від податків ухилятися! Ти не платиш податки, і всі лікарі, що тебе лікують, міліціянти й прикордонники, які охороняють твій мирний сон, учителі, що вчать твоїх дітей, мусять сидіти без зарплати і не можуть придбати собі навіть окрайчик хліба!..

Останні слова інспектор вимовив із непідробним тремтінням голосу, і мені вдруге після розмови з дідусем уві сні стало соромно. От, виявляється, який я егоїстичний покидьок. І Мула теж покидьок, і ми вдвох нічим не кращі від покійного Продавця лотерейних квитків, бо через нас мучаться й голодують учителі, лікарі й прикордонники, які все ж виходять на охорону кордонів від когось, і лікують хворих та немічних, і вчать чиїхось дітей… І я спитав:

– Мула, ти маєш дітей?

Він на секунду вкляк розгублено, опісля побіг до своєї кімнати, загримів там шухлядами, пішов на кухню, зазирнув під стіл, піднявся на горище, затупотів там, спустився назад захеканий і мовив:

– Ні, здається, не маю.

– Мула, а пам’ятаєш, скільки твоя тітка заплатила тому лікареві, що лікував довго, а потім вирвав твій хворий зуб?..

– Більше, ніж коштує новий телевізор, – відповів, помізкувавши, Мула.

– Друже, а від кого охороняє наші кордони невидимий прикордонник? – знову поцікавився я в товариша.

– Н-не знаю, – сказав він. – Мабуть, від ворогів.

– Тоді скажемо, нехай віддадуть цей наш старий телевізор прикордонникам, – запропонував я. – Нехай ті полагодять його та дивляться на своїй заставі. Там він буде корисніший, ніж тут, а миску з яблуками можна лишати на столі.

– Гаразд, – погодився Мула й заспокоївся.

Ми з піднесенням і радістю спостерігали, як робітники виносять важкий дерев’яний ящик телевізора з нашої хати. Мула та я були горді з того, що тепер і ми якось прислужилися нашому народові й державі. І на далекому карпатському, а може, сумському кордоні вдячний прикордонник, а може, одразу кільканадцятеро вдячних прикордонників, хаваючи окрайці хліба, дивитимуться новини по нашому нехай старому, але чесно сплаченому в рахунок податку телевізору.

Податкові інспектори й собі були щасливі, що недаремно до нас завітали, потисли нам руки й подарували дві невеличкі яскраві книжечки, які називалися однаково: «Податкові казки».

– Це ми друкуємо для дітей, – сказали нам інспектори, – але ви зрозумієте.

– Я читати не вмію, – пожалівся своїм мелодійним, майже дитячим тенором Мула.

– Нічого, – заспокоїв його інспектор в окулярах, – там картинок багато – подивишся.

– Подумайте до завтра добре, – сказав нам на прощання чоловік у шкірянці, – а то може бути пізно: прийдуть злі дяді і зроблять вам велику каку.

«Невже в нього теж щось із головою?» – подумав я.

Наші несподівані гості знов завантажилися до свого автобуса, розмовляючи дуже голосно. Ми з Мулою почули, як один інспектор говорив іншому:

– Не вміє читати!.. Хіба такі бувають?

– Та ти ж видів – вони придурки, – відповів другий.

Розчулено помахавши їм на прощання руками, ми з Мулою прибирали з підлоги качанчики поїджених хробами яблук і вирішили лягти спати, бо робити нам сьогодні було вже нічого.

Я лежав на своєму ліжку й не міг задрімати, бо в розтрощених шибках гудів вітер, а під вечір мене стали діставати комарі. Мула теж не спав, і я чув, як він ходить уперед-назад по своїй кімнаті, і під його ступнями риплять дошки підлоги.

Уже пізно ввечері я завісив розбите вікно старим простирадлом і нарешті заснув: у мене на душі було спокійно, і я передчував, що все у нас із Мулою буде добре.

Серед ночі мене розбудили чиїсь голосні розмови, гуркіт якоїсь техніки надворі, і все це, здається, прямувало до нашої хати. Я розплющив очі й побачив, що крізь простирадло на вікні до моєї кімнати світить прожектор, і в кімнаті було видно.

Я встав з ліжка, протираючи очі, розгублений і радісний, та подумав: «Ось воно, те добре, що я передчував. Ми комусь потрібні. До нас прийшло це світло, і може, з ним повернеться наше сонечко, наша білочка та квітка – наша дівчина…» І тепер, коли ми з Мулою летимо, розслабившись у зручних сидіннях омріяної машини, я знаю, що тоді не помилявся.

Раптом з кімнати Мули почувся дзенькіт скла, неголосний зойк (так зойкає Мула, коли обпечеться біля пательні), гуркіт, тупотіння (це він, мабуть, через щось перечепився)… Двері до мого покою відчинилися, і в одвірку виник Мула з великими переляканими очима. Він постояв так кілька секунд і нарешті заговорив захоплено:

– Там хтось пляшками з бензином крізь вікно кидається!..

– Друже, перестань, – почав заспокоювати його я. – Хто буде витрачати дорогі пляшки і ще дорожчий бензин на нас із тобою?

– Та от, – мовив він, – переконайся, – і Мула повернувся до мене спиною.

Вбраний він був у свою улюблену ватяну куфайку, в якій зазвичай спав, бо не любив ковдр, а в нашому будинку в ці весняні ночі було ще прохолодно. Так от, куфайка ця в нього на спині й на рукавах ззаду справді горіла!.. В цю мить у моє вікно теж щось маленьке й темне залетіло, але зашпорталося в напнутому простирадлі, зірвало його з вікна, повалило на підлогу і під простирадлом несильно вибухнуло та спалахнуло.

– Здається, нам треба йти геть, – сказав я.

І тут наш будинок раптом здригнувся так, що ми ледь не попадали на підлогу, а зі стелі нас добряче притрусило тиньком. Для Мули це було непогано, бо вогонь на його куфайці згас, а лишилися тільки смужки диму.

Ми побігли в коридор, але двері хтось підпер знадвору, і вийти з хати не вдалося. Тоді знову нашу оселю спіткав потужний удар, і ми з Мулою побачили, як одна зі стін затрусилася, пішла вся тріщинами, у ній утворилась діра, і з неї пробивався теж промінь жовтого світла, а в дірі ворушився, мов гігантський хробак, металевий прямокутний ківш бульдозера.

Бульдозер завив двигуном, трощачи нашу веранду, ми з Мулою глипнули один на одного вже трохи перелякано та вигукнули водно: «До підвалу!» І справді, побігли та спустилися туди, зачинивши за собою важку дубову ляду, яку я змайстрував, ще коли жила бабця.

У цьому підвалі, або ж льосі, було безпечно. Мула зберігав тут свої яблука, а в мене тут була гасова лампа і стіл, і ще – кілька аркушів чистого паперу, олівців та кулькова ручка із чорним стержнем – найбільша гордість моєї словесної лабораторії.

Сидячи в льосі, ми запалили гасову лампу, їли яблука й розмовляли, а над нами біснувався бульдозер. За його кермом сидів, напевно, робітник, бо хроби і продавці не вміють керувати бульдозерами, не кажучи вже про босів, а робітники, якщо їм добре заплатити, можуть діяти ще жорстокіші речі, ніж хроби.

За якусь годину, а може, дві, бульдозер стих. Ми посиділи в підвалі ще трохи і вирішили вийти. Ми навіть не спробували відчинити знов ляду, а проплазували бічним ходом, яким до підвалу засипали колись з вулиці картоплю.

Нагорі був ранок, і вже щебетали на деревах у яблуневому саду та десь у небі птахи. Втомлений бульдозер стояв неподалік на дорозі, а нашого будинку не було. Над його руїнами ще курився порох, і ми з Мулою милувалися незвичним виглядом нашого обійстя, а далі, цікаві, пішли досліджувати рештки.

З-під уламків цегли подекуди стирчала присипана пилом рука, ніжка або й спущена пласка голова якоїсь із ґумових жінок. І це було кумедно, бо поруйнували ніби магазин іграшок або ляльковий дитячий будиночок.

Ми розчистили вхід до підвалу, і Мула виніс із нього цеберко з яблуками, а я натрапив серед сміття на лотерейний квиток.

– Дивись, – сказав я Мулі, – це вцілів один із тих квитків, що належали нашій дівчині.

– Це знову єдине, що лишилося в нас на згадку про неї, – мовив Мула.

Ми обережно випростали цей кольоровий шматочок паперу та, оскільки обидва бажали носити його з собою, розірвали квиток на дві частини й поховали в кишенях поближче до серця. Мула – до куфайки, а я – до своєї робочої теплої сорочки, яку зазвичай вдягав у вогкуватій словесній лабораторії.

Раптом ми зраділи дужче, бо побачили, що вцілів іще дерев’яний стовпчик поруч зі стежкою до нашої хати. Стовпчик, до якого причеплено нашу зелену трохи іржаву поштову скриньку, в якій замість свіжої преси повно павутиння.

Ми поставили цеберко з яблуками біля цього стовпа і самі посідали біля нього на траву, розмовляючи про те, який сьогодні чудовий день, яка гарна погода, і як співають птахи… Зовсім не так, як тоді, коли від нас пішла наша дівчина. «Той день, – казали ми, – був жахливий: холодний, сірий, вогкий, із мрякою, калюжами… І птахів у той день не було. Моторошно згадувати той день!» – казали ми.

Проте щастя ще раз посміхнулося нам, бо з дороги на наше обійстя приїхав великий, мов вагон, чорний джип, і з нього до нас вискочила вона – наша дівчина!

Ми з Мулою одразу її пізнали, хоч вона й була вбрана не в просту сукню, як при нас, а в дорогу бузкову шкіряну курточку й такі ж штанцята, намальована косметикою, а в її волоссі бігали й стрибали якісь яскраві – жовті, голубі, червоні – великі, ніби мухи, комашки.

Ми підвелися з трави, зачудовані, і вже хотіли бігти привітати її, як із джипа повилазили хроби, дісталися нас, оточили, нечемно повалили на землю й навіщось обшукали, а потім наказали піднятися. Ми повставали й побачили, що з джипа вийшов іще високий добрий і дуже поважний чоловік у білій сорочці з короткими рукавами та білих штанах із великими кишенями на колінах. Одразу було видно – Великий Бос.

Він одягнув темні окуляри і крізь них подивився на нас із Мулою, опісля – на те, що лишилося від нашого будинку та похитав головою, ніби кажучи: «Ай-яй-яй!»

Наша дівчина, весела, підстрибнула до нього, обійняла за плечі, підстрибнула ще й поцілувала Боса в щоку, від чого кілька яскравих комах з її голови миттю опинилося в його волоссі та закопошилося там.

Великий Бос посміхнувся, вийняв з кишені маленький балончик, приснув з нього собі на потилицю, і комахи вмить перестали копошитися, завмерли. Великий Бос пострушував їх додолу, на траву, що росла на нашому обійсті.

– Тєпєрь я знаю, што дєлать с пасєкай Прадавца латєрєйних білєтав! – сказав він.

Я подумав: «Продавець, виявляється, тримав бджіл», а Мула вигукнув від надлишку радісних емоцій:

– Це ж наша дівчина! – і з розпростертими руками добіг до неї та хотів обійняти, і раптом упав на траву, заплющив очі й не ворушився. А вона сховала до кишені електричний шокер.

Усе це наша дівчина добре вчинила, бо я не знаю, що б сталося із Мулою, коли б він здогадався, що можуть зробити з його яблуневим садом.

– Так ви што, нє хатітє прадавать? – спитав у мене Великий Бос, і тут на дорозі я помітив двох робітників із бензопилами, які прямували до нас.

– Хачу, – відповів я, уклонившись босові низько й дивлячись щасливо на нашу дівчину, яка збирала з куща равликів.

– І нєудівітєльно, – сказав Великий Бос, – дєсять тисяч – бальшиє дєньґі.

– Ні, не десять, – заперечив я, – а тринадцять тисяч сімсот дві умовних одиниці… Одна умовна одиниця дорівнює одному євро, – так я твердо сказав Великому Босу.

Він зняв свої темні окуляри і під ними виявився здивованим:

– Ви пасматрітє! Прідурак, а пробуєт таргаваться!..

– Скажи, пускай паіщут маі латєрєйниє білети, што тут аставалісь, – плаксиво попросила Великого Боса наша дівчина. Він кивнув – і кілька хробів побігло на руїни шукати, а один хроб узяв мене за шию та запхав до мого рота холодний і несмачний ствол свого пістолета, запитуючи:

– Шеф, каґда он прадаст, можна єго прістрєліть?

– Нєт! – заперечив Великий. – Бєспрєдєла я нє дапущу!

І хроб випхав з мого рота пістолет і відпустив мою шию.

– Атсчітать дєньґі! – наказав Великий Бос, звернувшись до джипа. Тоді джип випустив із себе якусь поважного віку жіночку в окулярах, яка винесла з собою валізу й машинку для перерахунку грошей, поставила все це на капот джипа та почала виймати з валізи та запихати в машинку стосики новеньких банкнот.

Нарахувавши тринадцять тисяч сімсот, жіночка поклала гроші до прозорого пакета й мовила:

– Двух євро у нас нєт.

Великий Бос перевірив свої великі кишені та простягнув мені десять гривень:

– Так пайдьот?

Я кивнув та сказав:

– Є одне велике прохання… – тут я змовк, не наважуючись продовжити, а він набурмосився та нетерпляче гиркнув: «Ну што єщо?» А хроб, який весь час стояв поруч зі мною, знову видобув свого пістолета.

– Відвезіть нас тепер у місто, – продовжив нарешті я, – Мула не повинен бачити, що тут станеться.

– Ла-адна, – Великий Бос розслабився та всміхнувся. – Визавітє ім таксі.

Жіночка, яка рахувала гроші, поклала на капот джипа якісь папери з позначками в тих рядках, де треба «падпісацца». Я поставив підписи, і, коли раптом ненавмисне торкнувся рукою блискучого кузова джипа, моїм тілом прокотилася хвиля дрижаків. Я лякливо озирнувся: чи, бува, ніхто не помітив цього зухвальства?.. Та все було спокійно, лише наша дівчина підбігла та зазирнула до підписаних паперів, і від неї дуже пахло парфумами.

– Трінадцать тисяч за ету руіну! – вигукнула вона, звернувшись до Боса. – Зайчік, а нє мноґа?

– Ай, – скривився він, – ти нічєго в етам нє панімаєш…

Уже приїхало жовте таксі, а хроби між будівельним сміттям та пласкими ґумовими жінками все шукали лотерейні квитки. Жіночка дала мені прозорий пакет, де, мов рибки з райдужною лускою, лежали гроші. Я поклав пакет на заднє сидіння таксі й помітив, що водій у дзеркало косить на мене та на ці гроші зляканим оком, схожим на око коня, якого запрягають не господарі. Далі я заніс до авта цеберко з яблуками і нарешті – досі непритомного важкого Мулу.

Дорогою до міста Мула марив, казав, що знає цих великих комах у її волоссі. Що це – генетично модифіковані блощиці, які тому й такі великі, і не ссуть кров, і можуть навіть світитися вночі.

«На базарі… – марив Мула, – …я бачив – їх продавали на базарі… в банках… по дев’яносто гривень штука… їх носять у волоссі повії, кралі в місті та жінки великих босів…»

Коли Мула в таксі прийшов до тями, я сказав йому:

– Мула, ти марив. Ти казав, що наша дівчина – жінка Великого Боба.

Він здивувався, потягнувся та посміхнувся:

– Так, я справді марив. А це правда, що ми бачили нашу дівчину?

– Правда.

– Слава Богу! – зрадів Мула.

У місті ми попросили водія висадити нас біля крамниці, де продавався одяг. Ми зайшли туди й постали, усміхнені, перед здивованим продавцем: я – білий, весь обсипаний крейдою та пилом, з прозорим великим пакетом грошей, та Мула – теж білий і в обгорілій куфайці, з повним яблук цебром.