Текст книги "Дерево бодхі. Повернення придурків [Романи]"

Автор книги: Петро Яценко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 15 страниц)

Ми теж були трохи здивовані, бо продавець виявився мулатом, а в нашому, нехай приміському, але селі, ми не часто бачили мулатів.

– Доброго дня! – вимовив нарешті продавець. – Що вас цікавить?

– Нас цікавить одягнутися як боси, бо в такому вигляді нас не пустять до салону, – пробубонів я, а Мула захоплено зашепотів продавцеві:

– Це туди, де охорона-хроби, і де можна побачити крізь вітрину машини!..

Ми віддали мулату сім сотень євро, попросили не економити, і він підібрав для нас два костюми, дві пари лакованих черевиків, нові білосніжні сорочки, краватки згідно з модою, навіть свіжі шкарпетки.

– Вам би ще постригтися, – порадив він. – Моя мама уміє стригти.

– Добре! – погодились ми.

Продавець побіг дзвонити, і дуже швидко приїхала на таксі повновида білява жінка та постригла нас із Мулою затупленими ножицями всього за сто євро.

З магазину Мула та я вийшли схожими на крутих продавців, високооплачуваних робітників або середніх босів. Лишень Мула з підозрою поглядав на своє повне яблук оцинковане цебро:

– Боюся, із цим хроб може не пропустити.

– Міняємося, – я простягнув товаришу пакет із грошима.

– Ні, – запротестував Мула, – так не пустять уже тебе.

– Тоді треба щось із цим відром робити, – замислився я.

– Подаруємо його податковим інспекторам як оплату за небо! – запропонував Мула.

Ми пішли на найближчу пошту та оформили відро посилкою, і адресу я написав таку: «Податкова інспекція. Інспектору в окулярах. Оплата за небо». Посилка нам коштувала десять гривень (тих, що дав Великий Бос), адже євро на пошті не брали.

Завершивши цю справу, ми з Мулою розхвилювалися, бо настав час для найголовнішого: ми попрямували містом до великого салону на розі двох вулиць – туди, де продавали нашу Нездійсненну Мрію.

Дорогою ми бачили повсюди на стовпах та на тумбах для афіш великі кольорові плакати з фотографією життєрадісної, з посмішкою до вух, з витріщеними очима фізіономії Продавця лотерейних квитків та написом поруч:

 
«Усі на похорон Продавця!
Останній розіграш Щасливого Квитка!
Миттєві лотереї: призи й подарунки кожному!»
 

Клаптики паперу з таким же написом роздавали перехожим хлопчики й дівчатка на тротуарі, і нам дали теж.

– Хочу на похорон! – заскиглив Мула, коли я прочитав йому написане.

– Я теж хочу, – сказав я, – але сам знаєш: Продавець – шахрай та пройдисвіт, тому може обманути нас навіть у місті, і навіть після своєї смерті. Та й нам не час.

– Я теж відчуваю, що не час, – погодився Мула, і ми рушили далі.

Ми довго не наважувалися зайти досередини великого автосалону, з острахом поглядаючи на хробів при вході: а що як справді вони вгадають, що ми – придурки?..

Нарешті ми наважились, і хроби, побачивши пакет із грошима, зустріли нас дуже привітно, навіть розсунули перед нами двері. Ми з Мулою увійшли та притислися один до одного, злякано озираючись. До нас, цокаючи підборами, підійшла усміхнена миловидна дівчина, і я вручив пакет із грошима їй:

– Це вам.

– Бажаєте придбати автомобіль? – здогадалась вона.

Ми з Мулою перезирнулися, ковтнули слину й кивнули, і в цей момент я найбільше боявся, що грошей раптом не вистачить, а Мула пізніше признався, що він боявся цього теж.

Та грошей, на щастя, було якраз: на яскраво-червону «Шкоду» та різні прибамбаси до неї.

– Ми можемо швидко отримати для вас номери в дорожній інспекції, – запропонувала змовницьки дівчина.

– Нам не потрібні номери, – сказав Мула. – Навіщо Мрії номери?..

На це продавчиня дуже здивувалась, чомусь знітилася і нічого не відповіла.

До здійснення Нездійсненних Мрій слід бути готовим завжди, тому я давно вивчив напам'ять брошурку «Керівництво для водія-початківця», і зі стоянки автосалону ми з Мулою виїхали вже на «Шкоді».

Перед тим ми, звичайно, спитали в робітників, які ставили нам магнітолу, заливали пальне й прикручували протитуманні фари, чи ця машина вже наша, і робітники засміялися, бо це, мабуть, було смішно. А я та Мула справді не йняли віри, що наша, і я, набравшись хоробрості, спитав у дівчини-продавця, яка була поруч:

– А можна нам відчинити її дверцята?

Дівчина сказала:

– Авжеж.

– А можна до неї сісти? – запитав обережно Мула.

І дівчина знову знітилася і відповіла:

– Можна.

Опісля вона пропонувала нам узяти гроші – решту з тих, що ми їй дали, але ми відповіли, що їдемо туди, де гроші не потрібні, чим знову її здивували. Тоді я потяг Мулу до салону й ми нарешті поїхали, аби продавчиня не здогадалась, хто ми насправді такі.

Це було сьогодні. Була весна і неділя. Ми покаталися трохи містом, і Мула все повторював, замріяно зітхаючи:

– Жаль, що цього не бачить наша дівчина!

– Шкода, що ми її не знайшли! – додавав теж замріяно я.

Ми опинилися на дорозі, яка вела за місто, до нашого села, і ще деякий час їхали нею без пригод, аж поки не стало видно річку ліворуч і міст над річкою попереду. Тоді з-поміж придорожніх дерев на дорогу вийшов дядько у формі дорожного патрульного, із жезлом, та показав нам зупинитися. Ми стали на узбіччі.

Патрульний підійшов з мого боку, нахилився, козирнув, мовив недбало:

– Старш…еренко. Чому без номерів?.. Права ваші, – він простягнув руку.

Цей патрульний був дуже серйозним і правильним, і ми з Мулою відразу здогадалися: щось тут не так. Правильна, тиха, ніби невидатна, зовні нормальна та спокійна людина є завше підозрілою, бо всередині це часто неперевершений бевзь і збоченець.

– Права водія? – перепитав я, вдаючи з себе нормального.

– Так, водія, – суворо одповів він.

– Нема! – не витримав напруги Мула. – Нема в нас прав! – гукнув він уже в розпачі.

– Так, Мула правду каже, – мовив я. – Він завжди каже правду.

– Вийти з машини! – дуже суворо наказав патрульний.

– Дякую, – сказав я, – та ми не так давно тут сидимо.

– Ви що – придурки?! – закричав патрульний і навіщось почав розстібати кобуру й добувати пістолета (дались їм ті пістолети).

– З ним справді щось не так, я тепер бачу! – радісно показав пальцем у бік патрульного Мула.

– Вийти з машини!! – дуже-дуже суворо наказав патрульний.

– Хочеш яблуко? – спитав у нього Мула і поліз до кишені.

Охоронець порядку миттю наставив на мого товариша пістолет та почав смикати дверцята «Шкоди». Мула ж дістав яблуко та, як завжди, щиро посміхався.

– Сідай краще до нас, – запропонував патрульному я, – послухаємо радіо, – я опустив на сам низ скло дверцят.

Патрульного лихоманило, в нього бігали очі, руки трусилися, він тис якусь кнопку на рації та кричав:

– Я сьомий, сьомий!!.. Тут якісь… Тьху!.. Стара батарейка!..

– Та не хвилюйся, – почали ми заспокоювати його, – підключись до нашого акумулятора, – я смикнув важіль, що відкриває капот.

– Не рухатись!!! – зойкнув патрульний, притуливши пістолета мені до скроні. – Руки на потилицю!!! – з-під його кашкета чолом текли краплини поту.

– Так ти будеш яблуко? – знову спитав веселий Мула, і охоронець дорожнього порядку сказав:

– Буду!

Ми відчинили всі дверцята, і він, знявши кашкета й витираючи піт з чола рукавом, сів на задню сідушку нашого авта, ногами на вулицю, та заговорив, важко дихаючи:

– Шибайголови… Я ж міг вас убити.

– Ну то й шо? – повернулися до нього ми з Мулою. – Ми й так їдемо стрибати з моста.

– Як це? – здивувався він, ховаючи до кобури пістолета й беручи простягнуте Мулою яблуко.

– А отак, – сміявся Мула. – Там, на мості, завжди робітники працюють – лагодять щось. І блок один бетонний відсунуто – машину можна розігнати та стрибнути.

– Разом із цією машиною?! – вирвалося в патрульного, і він перестав жувати яблуко, а його очі раптом запалали якимось жадібним вогнем. – 3 тієї висоти! – уже захоплено сказав він, і тепер стало до кінця зрозуміло, хто він є – цей нібито правильний дорожній патрульний.

– Ти – придурок? – запитав Мула.

Патрульний похнюпився, повісив голову, похитав нею, підняв, подивився на нас очима вже каламутними й відповів, скривившись, бо далася йому ця відповідь непросто:

– Да. Да! Да!!!

Затим він заплакав. Ми з Мулою, як могли, втішали його, бо де ж це бачено: придурок працює дорожнім патрульним! А він ридав і говорив, схлипуючи:

– Дорожня служба!.. Дороги, машини, водії… Хабарі, хабарі, хабарі… У того візьми – начальнику дай… Цей гад – наш начальник – щур, пацюк нещасний… Візьми – дай, візьми – дай, дай-візьми-дай!.. І всі, всі так!.. Ви розумієте? – Всі!!.. Я такої роботи не можу! – тут він забрав мокрий рукав свого кітеля від очей та подивився на нас: – Слухайте, браття… Візьміть мене з собою! Я теж хочу так: із моста, з кручі – в річку на гарній новій машині. Хай усі заздрять!.. Візьміть, га?..

– Я за, а ти? – спитав я в Мули.

– Я теж, – сказав Мула. – Хай летить із нами, якщо так хоче.

Патрульний зрадів та поліз цілувати Мулу й мене, кажучи:

– Дякую!.. Дякую, браття!

– А раптом там – на тому світі – теж беруть і дають хабарі? – несподівано занепокоївся Мула. – Що тоді робити?..

– Не брати й не давати! – сказав раптом я.

– Не брати? – ошелешено спитав патрульний і смачно зригнув.

– Дім у тебе є? – суворо спитав я.

– Є, – мовив він.

– Діти?

– Так, двоє.

– А Нездійсненна Мрія?

– Нема! – і дорожній патрульний знову розридався.

– Так не буває! – вигукнули ми з Мулою.

– Просто тобі до неї ще треба дожити, – всміхнувся Мула. – Лишишся тут! – підсумував він, і таким невблаганним я свого товариша ще ніколи не бачив.

– А ви?.. – спитав патрульний, піднявши на нас свої червоні очі.

– Мій єдиний дім поруйнували, – розповів я.

– А виплеканий мною сад спиляли, – розповів Мула.

– Та ми здійснили нашу Нездійсненну Мрію, і тепер нам уже нічого тут робити, – сказали ми.

Патрульний перестав плакати, одягнув свого кашкета, виліз із машини, випростався й козирнув.

Він стояв так, посеред дороги, віддаючи нам честь, аж поки наша «Шкода» не в’їхала на міст, і в дзеркало патрульного перестало бути видно.

– Ти помітив? – звернувся я в машині до Мули. – У нього на лівиці бракувало мізинця. Цей патрульний, мабуть, намагався бути хробом.

– Він шукав себе, – відповів Мула.

І тепер ми летимо донизу. Усе йде шкереберть, але так воно в нас, придурків, завжди йде. Для мене та для Мули в цьому нема нічого дивного. Ми лишили вгорі за собою високий міст над річкою. Дорога в нас тепер одна. Але я передчуваю, що ми ще повернемося. Я не можу цього знати, бо ж ми, придурки, не можемо знати. Ми вміємо лише передчувати. Але це ми справді вміємо!

II

Вічно живих не буває.

Так само, як і вічно неживих.

Наш автомобіль увійшов у воду вертикально, немов вправний стрибун. Нас із Мулою смикнуло так, що я подумав: «Гаплик!» Та це ще не був кінець, бо «Шкода» занурювалася глибше, і ми чекали удару в дно.

Здавалось, машина топиться в річці нескінченно довго, а дна все не було. Крізь скло ми бачили безліч дрібних повітряних бульбашок, і вода почала цівками просотуватися в салон та забризкувати наші костюми. У нас виник шанс просто захлинутися, та раптом авто зупинилось, а далі почало стрімко підійматися. Було враження, що ми сидимо в поплавку, який разом із наживкою затягнула вглибину голодна риба, а тепер відпустила.

Автомобіль нарешті вигулькнув на поверхню та ліг на воду. У салоні було вже до півлиток води, і нас несло кудись течією.

Ми розслаблено поклали мокрі потилиці на підголівники сидінь, і я навіщось увімкнув магнітолу. На наш подив, вона запрацювала. Засвітилася червоним та зеленим її панель, у віконечку забігали цифри радіочастот, шукаючи станції. Та згодом посунув напис:

«Радіостанцій не знайдено».

Магнітола зашипіла й погасла – це помер наш акумулятор. Мула порухав мене та показав надвір:

– Ніч.

Я глянув теж і розгубився: була вже ніч! Світла зоряна ніч! Було настільки ясно, що вздовж одного берега неширокої річки ми розгледіли багато людей, які зібралися, мабуть, подивитись на нас.

«Шкода» пливла далі, а люди на березі не вичерпувалися, махали нам руками, одягом, щось вигукували, та нам у машині нічого не було чути. Ми з Мулою дивувалися, що наше невдале самогубство привабило стільки народу, а тим часом води в салоні ставало більше.

– Мула, я не вмію плавати, – признався я.

– Я теж! – зрадів мій товариш.

І тут до нас наблизився довгий, схожий на індіанську пірогу човен. На його носі височів голий атлетичної будови чоловік та веслував довжелезним веслом. Ми з Мулою не змогли вгадати, ким є цей човняр, бо хоча він і мав великі м’язи, та був точно не хробом. У човні перебувало ще багацько народу, вбраного досить офіційно, та поміж усіма впадала у вічі немолода жінка в купальнику.

Атлет щось незрозуміле вигукнув і, замість того, аби нас рятувати, штовхнув «Шкоду» веслом до берега. Напівзатоплена машина попливла дуже швидко, і ми з Мулою були вражені силою човняра.

Нарешті, коли в салоні над водою лишались тільки наші з Мулою голови, авто сіло поруч із берегом на мілину.

– Вау! – вигукнула голова Мули, щасливого з цього факту.

– А-а-а! – закричав від радості я, бо що є більш приємне на світі, ніж можливість продовжувати життя?..

Ми повідчиняли дверцята й почвалали у воді до людей на березі, а довга тінь човна із силуетами дужого гребця на носі та його пасажирів виднілася вже поруч із протилежним, зарослим темними хащами берегом ріки.

Коли ми, ковзаючи слизьким глинистим берегом, дістались нарешті на сухе, то були здивовані: ніхто з людей, які, здавалося досі, кричали нам і підбадьорювали, не звернув на нас жодної уваги!.. Так, цей нескінченний натовп продовжував волати й вимахувати якимись кожухами, свитинами, сукнями, сорочками, піджаками та бюстгальтерами, але кричав безгучно! Тут панувала неймовірна тиша, і всі люди на березі дивились не на нас, а кудись на протилежний берег неширокої річки. І замішана тисячами ніг холодна глина під ногами плямкала теж безгучно, коли ми з Мулою, ідучи, витягали з неї наші мокрі черевики.

– Гей, послухайте, а де це ми? – запитав я в якоїсь мудрої старенької, яка не стрибала з відкритим ротом, як більшість тут, а спокійно стояла, кутаючись у велику хустину.

Стара здригнулася, глянула на мене сердито, та я й сам злякався свого голосу, що серед цієї тиші лунав, мов грім. Бабуся ж замахала на мене руками й почала, мабуть, сваритись, бо її мудрі очі вирячилися, лице змінилося зі спокійного на шалене, і стара швидко ворушила засохлими губами, за якими не було зубів.

Ми не розуміли її, бо як усі тут, старушенція була німа.

– Ходімо звідси, – прошепотів мені на вухо Мула, й ми пішли.

Натовпу, здавалось, не було меж. Зате яка колекція облич була тут у наявності! Дорогою ми зустріли повно хробів (з головами й без голів), продавців усіх мастей та відтінків, босів зі своїми парадними намистами, а також без усяких прикрас… Зрідка ще зустрічались дивні люди, які не були ані продавцями, ні босами, і яких ми з Мулою ніде раніше не бачили.

І все це темне море ледь погойдувалось і дивилося в один бік – туди, де була ріка.

Ми з Мулою проходили саме повз якогось дуже високого мужчину і раптом почули, що він не мовчить, як усі, а стиха щось буркоче. Він скидався на продавця і, хоча й був велетенського зросту, періодично ставав ще навшпиньки та занепокоєно дивився туди, куди й усі, немов не бажаючи проґавити жодного епізоду якогось неймовірно цікавого видовища.

До незнайомця було високо, тому Мула виліз мені на плечі і тільки так порівнявся з його обличчям та прошепотів:

– Друже, поясни, що тут діється?

Чоловік, не припиняючи уважно дивитися вдалину, занурив руку до кишені костюма, добув ручку та клаптик паперу, написав на ньому й показав нам: «Ви що, придурки? Тут не можна говорити!»

– Де «тут»? – спитали ми з Мулою, але в цей момент щось ухопило Мулу на мені й забрало його кудись наверх. Опісля не вельми чемно – за вуха, висмикнуло з цього стовпотворіння й мене. Я крутив головою, бажаючи роздивитися, що ж воно таке, та це було невидиме.

За мить ми з Мулою опинилися на якійсь зеленій галявині, де був уже день. Ми зраділи яскравому світлу та, трохи ошелешені, звикали до нього.

Перед нами, нахилившись до землі, щось уважно між травою шукаючи, пересувався старий дід у сандаліях. Замість одягу він був обгорнутий рожевим банним рушником. У лівиці дідуган тримав плетеного з лози невеличкого кошика, а правицею визбирував поміж трави та клав до кошика чорні ягоди.

– Дідусю! – вигукнув я, і старий обернувся до нас, але виявився зовсім не моїм дідом, хоча зі спини був дуже на нього схожий.

– Чого галасуєш? – суворо запитав цей збирач у мене. – І ти чого галасував там, над рікою? – звернувся він до Мули. – Говорити тут не можна!

– Чому? – підняв брови Мула.

– Як чому? – навзаєм здивувався старий. – А що як усі сотні тисяч на тому березі почнуть говорити? Це ж який настане гармидер!.. Болітиме голова.

Ми з Мулою перезирнулися.

– А навіщо вони там стоять? – поцікавився я.

– Як навіщо?! – знову дивувався сивий дідуган. – Ви звідки впали?

– З мосту, – сказали ми.

– А-а! – вигукнув старий. – То ви ті придурки!

– Так! – радісно підтвердили ми.

– З вашого одягу й не скажеш. Ач як замаскувались!.. Та зустрічають тут, шановні, не за одягом, а за вчинками. А ви, дорогесенькі, прибули до нас на диво небагатими – один вчинок! Та й то вартий вас – недоумкуватий, похмурий і загалом надзвичайно поганий… Додумались: убиватися, стрибаючи з мосту! І після цього вам стає нахабства стояти тут, перед і мною, та ставити ваші питання? – він ставав усе лихішим.

– Ми здійснили нашу Нездійсненну Мрію… – почали пояснювати ми.

– Придбали купу залізяччя? Труну на коліщатках?.. Ні, ви здійснили значно гіршу річ! Ви стали королями слабих розумом і немічних духом, бо тепер десятки таких як ви недоробків і ледарів мріятимуть про те, як би купити авто покрутіше й розбитися, втопитися, задушитися в ньому!.. І всі вони стоятимуть тут, на цій галявині, рюмсатимуть і витиратимуть мокрі носи, а далі чекатимуть тисячі років в баюрі на березі Стікса, поки їх не перевезе на той бік роботяга Харон!

– Слухай, Мула, що цей старий може знати про здійснення Нездійсненних Мрій? – сказав я зі зневагою.

– Він збирає ягоди, то, мабуть, – нічого, – підтвердив мої підозри Мула.

Почувши це, збирач ягід раптом зайшовся сміхом та поставив на траву свого кошика:

– Ти, – він тремтячим від хихотіння пальцем вказав на мене. – Ледар… анархіст… книгопалій. Ти, певно, досі не зрозумів, що просто так нічого робити не можна. Палити книжки не можна, знущатися над їх героями, переінакшуючи зміст, не можна… Навіть монстриків у комп’ютерній грі не можна нищити просто через те, що вони страшні!.. І ти, – старий, усе ще сміючись, звернувся до Мули, – ти ще не допетрав, що не біда, наприклад, втратити сад. Головне – не втратити надію його виростити… – сивий дідуган знову споважнів: – Усе на світі мусить бути справедливо, бо лівий берег Стікса ніколи не спорожніє, а Харон стане старим, як я, та не встигне всіх перевезти…

– Діду, скажіть, а що там – на іншому березі? – спитав Мула.

– Мене звати Зевс, – мовив старий.

– Діду Зевсе, скажіть… – повторив Мула (іноді, дуже рідко, він міг бути впертим).

Зевс замислився на мить і відповів:

– На тому березі хробаки повертаються туди, звідки прийшли, – у землю. Робітники молодшають і перетворюються знову на робітників або стають продавцями. Продавці стають босами або й не стають… Та й продавці, і робітники, і боси, і навіть хроби можуть перетворитись на придурків.

– А що там стається із такими, як ми? – нетерпляче спитали ми з Мулою.

– Вам нічого там робити. Придурки завжди лишаються придурками. Немає сили, здатної поміняти неправильні й неорганізовані голови на такі самі розумні та здорові. Навіть чекання на березі Стіксу не змінить вас. Придурки живуть вічно, і коли вже ти став придурком, значить, є за що! – повчально завершив Зевс.

– А хто ці люди, які не продавці, не робітники й не хроби, і яких ми подекуди зустрічали там, на березі? – поцікавився я.

– Це Творці.

– А чому ми ніколи не бачили їх у нашому селі? – спитав Мула.

– Тому що Творців небагато. Їх не може бути багато, бо тоді б ваш світ не мав сенсу, – посміхаючись, сказав дід Зевс.

– Добре, що Творців мало! – зраділи ми з Мулою і тут же ж засумували: – Так, значить, ми ніколи не потрапимо на той берег ріки?

– Ви вже стоїте на «тому» березі…

Тут кошик, який Зевс поставив був на траву, заворушився, і з нього вистромилась кумедна чорна собача мордочка.

– Це-ербо, гуля-яти хочеш, – розчулено вимовив старий і вийняв собачатко з кошика – воно виявилось таксою.

«Він не клав ягоди до кошика, а годував ними цю таксу!» – здогадався я.

– Цей собака їсть ягоди, – сказав мені Мула, – хороший собака.

– У кожного повинна бути істота, яку можна любити, – мовив Зевс, – навіть у мене.

І ми з Мулою згадали нашу дівчину, і нам стало сумно. А старий вів далі:

– Існує безліч звичайних, цілком здійсненних мрій, справдження яких, тим не менш, приносить радість. Велику радість!..

– Бачиш, я ж казав: він нічого не тямить у Нездійсненних Мріях, – мовив я Мулі, – ходімо від нього.

– Ходімо, – озвався мій товариш. – Я скучив за нашим селом. І шкода, що ми не відвідали похорон Продавця лотерейних квитків. Це, мабуть, було цікаво…

Старий Зевс дивився на нас і посміхався, а такса Цербо бігала галявиною, махала хвостиком та мітила високі будяки. Ми з Мулою повернулись та хотіли йти собі, як невидиме щось спинило нас та розвернуло знову до старого.

– Піти звідси не так просто, як сюди потрапити, – мовив він, зі скреготом нахиляючись та беручи до рук кошик. – Тут ви мені не потрібні, тому, щоби зайве не вешталися, дам вам пораду: назад від цього берега перевізник Харон пливе порожняком… І ще з вами хоче піти Цербо. Давно вже я не відпускав його гуляти, – після цих слів такса радісно вискнула, підстрибнула на всіх чотирьох лапках, а її куций хвостик став майже невидимим – так швидко вона ним махала.

– Тож поводьтеся із Цербо чемно, – додав Зевс. – Хтозна, може колись він стане вам у пригоді…

Ми з Мулою давно мріяли мати на нашому обійсті собаку. Щоправда, не таксу, а когось трохи більшого: добермана або й сенбернара із самовпевненим басовитим «гав!» Та нам було не по кишені придбати й належно утримувати такого собаку, тож ми намагалися підгодовувати кількох безпорідних песиків, що вешталися нашим селом. Проте собацюри не бажали куштувати випечених Мулою пляцків. Та й наша жаліслива сусідка баба Ганка щиро пригощала песиків ковбасою.

Отже, ми зраділи можливості хоч тимчасово мати біля себе цю кумедну таксу. Мула взяв її на руки, а я погладив її, і ми рушили до лісу, а дивний дід Зевс ліг на траву на галявині і знову збирав та їв уже сам чорні ягоди.

На узліссі цвірчали коники, тьохкали у вітті дерев птахи, і кожен зелений лист здавався мініатюрним вітражем через дрібні перетинки, які висвітлювалися проти спекотного сонця. Тут було справжнє літо!

– Ми вже в літі, а потрапили сюди з весни, – сказав я Мулі.

– Значить, ми не їли аж від весни й повинні бути дуже голодними, – мовив мій товариш. – Хочеш яблуко?..

У Мули лишилося всього два яблука, і ми зжували їх, а шматочок для проби кинули Цербо (якщо він їсть ягідки!..). Такса згамала соковиту скибку вмить.

– Хороший собака! – похвалив Мула.

– На двох яблуках ми навряд чи далеко зайдемо, – зіпсував йому настрій я. – Треба знайти ще якусь їжу.

І ми попрямували глибше в ліс. Хащі або ставали все похмурішими, або знову рідшали, і тоді на темну підлогу лісу крізь віття падали світлі сонячні краплі.

За деякий час ми вийшли з лісу знов на берег ріки і своєю появою наполохали зграйку дивних створінь, схожих на голісіньких немовлят. Кожне створіння, немов річкова бабка, мало на спині по дві пари прозорих крилець. З криками: «Ховайся! Придурки!» ці чудернацькі немовлята затріпотіли крильцями і з шурхотом позникали в нетрях лісу. Ми з Мулою та малий Цербо, радісні, вибігли на піщаний річковий пляж.

Ми з Мулою поскидали наші вогкі костюми й сорочки, познімали черевики і босими ногами занурилися в теплий пісок, а Цербо почав бавитись. Повискуючи від задоволення, наче маленьке поросятко, пес катався по піску, чхав, біг до води, мочив у ній свої коротесенькі лапки, дріботів знову на сухе; його чорні лапки обліплювалися піском, і такса ніби надягала пісочні панчішки.

Мула ж та я лягли на пляжі й позаплющували очі, засмагаючи.

Я сказав мрійливо:

– Шкода, що з нами немає нашої дівчини!

А Мула ствердно мугикнув.

Згадавши про половинки лотерейного квитка, які лишалися в нас на згадку про Неї, ми познаходили їх у кишенях, акуратно поклали на пласке каміння – висихати.

Ми б лежали так, під теплим сонцем, нескінченно довго, та Цербо не давав нам спокою, тицяючись своїм вологим носом у наші ноги. Згодом у зубах притяг звідкілясь невеликий лук із жовтої деревини та вишитий золотом сагайдак зі стрілами.

– Мабуть, загубили ті немовлята, – припустив Мула, роздивляючись лук.

Я взяв одну стрілу. Виготовлена вона була дуже майстерно й тонко, уся вкрита вигадливим рослинним візерунком. Мула встромив іншу в пісок, і несподівано візерунок почав стікати зі стріли, охоплюючи ніби вусами в’юна ділянку навколо. Стеблини й листя на піску швидко набували об’єму, зеленішали, і невдовзі вже біля встромленої в пляж дивовижної зброї буяв клаптик соковитої зелені. Ще за хвилину із листя виструнчилося вгору кілька пагонів, на них розбухли пуп'янки й раптом розчахнулися червоними квітами невимовної краси.

Ми з Мулою вклякли, збентежені.

– Ці квіти гарні, немов кохання! – сказав нарешті Мула.

– Це і є кохання! – почулись із близького узлісся смішки: ті створіння з крильцями недалеко втекли.

– Цербо, будь ласка, віднеси туди, де знайшов, – попросив я таксу.

Собака виявився кмітливим: узявши в пащеку лук, а за ним – сагайдак зі стрілами, двічі збігав до лісу й повернувся, висолопивши язика.

Далі ми вирішили просуватися берегом річки за течією.

Невдовзі там, де річка робила крутий поворот і піщаний берег був дуже високим, ми натрапили на кільканадцять темних отворів, подібних на входи до печер. Там хтось мешкав, бо неподалік жевріли залишки вогнища, поруч стояв казанок, а на мотузках вітерець похитував випраний одяг – то були лише жіночі речі.

Вирізаними в ґрунті сходинками ми з Мулою піднялись до однієї з печер та сказали:

– Стук-стук. Можна увійти?..

Ніхто не відгукнувся, і ми зазирнули всередину. Це була невеличка кімната в піщанику, півтемна, але суха. У кутку її ми побачили низеньку дерев’яну лавку, а на поличках, влаштованих у стіні, – просте кухонне начиння. Вглибині кімнати був іще один круглий отвір, мабуть, вхід до іншого приміщення. Зсередини він був осяяний слабким блакитним світлом.

Ми з Мулою перезирнулись, ступили до печери і, ніби велетенські метелики, рушили до світла. Нам було цікаво: що ж воно таке?

Малий Цербо дріботів на деякій відстані за нами та, чимось наляканий, тулився до стін.

Друга й остання кімната цієї архаїчної оселі виявилася навіть не кімнатою, а невеличкою комірчиною, зовсім порожньою. Але в ній існувало те, від чого ми на мить затамували подих. Між протилежними земляними стінами тут тягнувся срібний промінь світла, завтовшки з людський палець.

Ми з Мулою підсунулись ближче до променя, і Мула навіщось натягнув його трохи, а затим відпустив. Промінь випростався, завібрував та загудів, немов напнута тятива. Цербо за нашими спинами заскавчав. І тут у печерці стало темніше, бо хтось увійшов і затулив собою світло.

– Геть руки від чужої долі! – почули ми жіночий зойк і озирнулися.

Якась чорнява, схожа на циганку жінка, вбрана в темну сукню, підскочила до нас, ухопила мене та Мулу обіруч за комірці сорочок і відтягла геть від казкового променя, лементуючи:

– Звідки ви взялися на мою голову!?..

Ми, спантеличені, опинилися знову в першій кімнаті, а Цербо, покинувши нас, у паніці вибіг надвір.

– Що вам тут треба? – суворо спитала незнайомка.

– Мене звати Мула, – представився чемно мій товариш.

– А це – я! – відрекомендувався я, бо не завжди можу згадати, як мене звуть. – А ви, перепрошую?..

– Мойра, богиня долі.

– Богиня! – захоплено повторили ми з Мулою.

– Ви хотіли пограбувати мене, блукачі?

– Ні. Ми – придурки, а придурки ніколи нікого не грабують.

– Тоді що ви шукали тут, у моїй оселі?

– Нам треба повернутися до нашого села, і ще ми хочемо знайти нашу дівчину, – мовив я.

– І ми не знаємо поки що – як, а ще ми зголодніли, – додав Мула.

Тим часом паніка в нашого Цербо минула, і ми знов побачили його чорну мордочку, що боязко зазирала до печери.

– Оце слід було дочекатись мене і так сказати, або зайти до оселі іншої мойри, а не вдиратися сюди й не мацати руками промінь доль!

– Вибачте нам, – попрохали ми, похнюплені.

– Ну точнісінько як малі діти! – плеснула руками мойра. – Маю тепер із вами клопіт… Ну гаразд, хочете їсти – мусите приготувати собі самі. Тут вам не ресторан. Уміє хтось із вас поратися на кухні?

– Я! – сказав Мула. – Я печу пляцки!

– Печеш що? – не зрозуміла мойра.

– Ну, тістечка, пироги… – почав пояснювати мій друг.

– Він хороший, – втрутився я, – а ще всіх пригощає яблуками!

– Добре, а ти що вмієш? – спитала богиня в мене, і я зніяковів, бо був ледачим.

– Будеш підносити нові нитки доль і прати старі! – вирішила мойра, не дочекавшись моєї відповіді. – Відпрацюєте кілька днів, а тим часом відшукаються ваші долі, і тоді вирішимо, як буде…

І ми з Мулою, справді, три дні допомагали мойрам. Мула порався, готуючи обіди й вечері над вогнищем, а я навчився прати в річці грубі нитки доль, намотані на великі дерев’яні котушки. Після миття старі долі з сірих та похмурих ставали срібними й сяяли так само, як промінь, напнутий в комірчині знайомої богині.

Мойр на цьому березі мешкало дванадцятеро. Вони були так схожі одна на одну, що їх годі було розрізнити. Нас із Мулою рятувало від конфузів лиш те, що богині не мали імен, тож ми зверталися до кожної не інакше як «панно мойро».

Продовольства в мойр було достатньо, і, стараннями Мули, харчувалися ми дуже й дуже пристойно. Наш песик Цербо за три дні примудрився розжиріти так, що, коли рухався узбережжям, його черевце лишало на піску довгий слід. Тому здавалося, що тут сунув не собака, а якась довгохвоста ящірка.

Час від часу я приносив на плечах в печери богинь нові сувої ниток, знаходив кінець і простягав його мойрі. Вона знімала старий промінь доль, а новий напинала. Це означало, що на землі хтось умирав і натомість знову народжувався.

Коли я тримав у руці променисту нитку, то відчував, як у ній пульсує чиєсь серце. «Але ж людей на Землі багато, – дивувався я, – і багато доль, а богинь, що керують ними, лише дванадцятеро, і в кожної в комірчині лише один промінь – одна доля».

Якось увечері я розповів про це Мулі, і ми вирішили задовольнити нашу цікавість.

Ми підійшли до печери, де познайомилися з першою мойрою, та сказали в темряву: