Текст книги "Дерево бодхі. Повернення придурків [Романи]"

Автор книги: Петро Яценко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 15 страниц)

– Ні, – заперечив жебрак, – з мене вони теж беруть податки… – він нахилився до капелюха та однією рукою вкинув долари за пазуху.

Небо з хмарами теж похилилося!!.. Ми з товаришем страшенно перелякались, навіть попідставляли руки, щоб його втримати. Незнайомець швидко випростався, і небеса набули рівноваги.

– Це тепер мені доводиться жебрати тут, біля церкви, – мовив він. – Коли був живий Продавець лотерейних квитків, він опікувався мною… Платив щомісяця гонорар, приводив до мене перукаря, ми навіть інколи обідали разом. Продавець сам з ложечки мене годував… Небо ніколи не хиталося… Мудрий був чоловік. Шкода.

– І ти тримаєш небо навіть тоді, коли всі сплять?! – в захваті спитав я.

– Звичайно. Так було завжди… Хтось мусить тримати небо, коли ти спиш…

– Ми вдячні тобі, – вклонився головою Мула, – та не подужаємо тобі допомогти.

– І не треба, – одповів тримач. – Кожен має свою роботу.

– Навіть придурки? – спитав я.

– Навіть вони, – ледь всміхнувся він і несподівано додав: – Хочете літати?..

Ми з Мулою несподівано відчули, що то дуже просто!.. Цербо теж відділився від землі й, тривожно перебираючи лапками, завис в кількох сантиметрах над тротуаром.

– Дякуєм!.. Дякуємо!.. – загукали ми тримачеві, підносячись до хмар у поривах теплого вітру.

Наш новий знайомий не відповідав, бо був надто зосереджений, пильнуючи свій тягар.

– Я змінив свою думку щодо Продавця! – кричав я в небі Мулі. – Продавець був хорошою людиною!.. І мені соромно тепер, що я так його не любив!..

Мула, летячи, кивнув, і це означало, що він зі мною згоден. Його волосся, заплетене ззаду в куцу косичку, розплелося і тріпотіло на вітрі. Я прикривав рукою очі від сліпучого сонця, спостерігаючи, як під нами повільно пливе вузенька стежка якоїсь дороги, оточена по боках зеленими кронами дерев.

Наша такса теж швидко призвичаїлася до повітряного простору. Опецькуватий Цербо бешкетував, ганяючи очманілих ластівок. Але йому годі було навіть наблизитися до швидких птахів.

Ми не зауважили, коли поруч із нами виник Зевс. Він летів мовчки, напівлежачи на великому банному рушнику, ледь примружений, сивий, вбраний у яскраво-білу туніку. Цербо, побачивши господаря, зрадів по-собачому і, тонко повизкуючи, з усіх сил гріб до нього лапками й виляв хвостом.

– Ти так забарився з прогулянки, що я мусив полишити справи й розшукувати тебе, – сказав Зевс, весело набурмосившись.

Пес дістався рушника, ліг на ньому перед Зевсом та поглядав на господаря.

– Ви забираєте вашого собаку? – спитав я.

– Це не його світ, – мовив Зевс. – Прощайся, Цербо…

Такса негайно скочила на лапки, підлетіла до нас, ми з Мулою ласкаво тріпали її за вуха, гладили по голові, а пес лизав нам руки.

– Бувай, Цербо, – казали ми. – Ми будемо згадувати тебе…

– Щасливо й вам, – відповідав замість собаки дід Зевс. – Але не ходіть до мене в гості, стрибаючи з моста!..

Рушник, несучи на собі Зевса, який махав нам рукою, та таксу, що виляла хвостом, набрав швидкості, поменшав, віддаляючись, і невдовзі розчинився в блакиті.

Попереду, під шапкою сизих димів, завиднілось місто. Ми наближались до нього, а воно наближалося до нас.

Ми зробили кілька кіл над будинками і по спіралі опустилися просто на дах міліційної будівлі.

Голоси капітана Перелюба та Великого Боса чулися крізь двері знайомого нам кабінету з табличкою «Хабарів тут не беруть». Тепер я передбачливо прочитав це Мулі, і він, замислившись, промурмотів:

– Мабуть, їх беруть у решті кабінетів, де нема таких табличок… – і нечемно, без стуку, увійшов. Услід досередини ступив і я.

Великий Бос сидів за столом капітана, а Перелюб стояв біля вікна й дивився на нас. На столі перед Босом лежала коробка дорогих цукерок, а по столу були розкидані зім’яті срібно-золоті обгортки. Ще поруч із Босом стояла маленька відкоркована пляшчина коньяку. Бос тримав вимащеними в шоколаді пальцями цукерку, а побачивши нас, затрусив рукою, збільшив очі й тихо промимрив.

– Живі, – констатував, оглядаючи нас, Перелюб.

– Хм-хм, – мугикнув Бос і, глянувши на Перелюба, плеснув себе по коліні: – Садісь, скушай канфєтку…

– Не можу, – скривився Перелюб, – сідниці болять.

– Ета ат нєпрівичкі-чкі… – чавкнув шоколадом Бос. – Цєлую ночь єздіть на воднам матациклє!..

– Та, я до таких розваг не звик, – погодився Перелюб і звернувся до нас: – Ми вас уже, шановні, нагородити хотіли почесним знаком «За мужність»… А ви от… живі, – він розвів розгублено руками. – Не роздерло вас, виходить, те пекельне чудовисько… – з виразу Перелюбового обличчя не зрозуміло було, радіє чи шкодує він з цього факту.

– Ми прийшли, щоб повернути вам форму, – сказав я, простягаючи капітанові піджак.

– Не треба, – великодушно всміхнувся Перелюб, – я вже не капітан, а полковник.

Великий Бос, по-американськи задерши на стіл ноги, закивав й заугукав схвально.

– Поздоровляємо, – сказали ми з Мулою. – Яким буде наше наступне завдання?..

Перелюб знітився:

– Розумієте… Недоречність виходить… ви… як би то… працювали на громадських засадах… як волонтери. І ви маєте тим пишатися, бо не кожен може стати нашим другом… Ви гарно впоралися із поставленим завданням, і я вручаю вам грамоту… – Перелюб підійшов до сейфа, довго порпався там, нарешті добув і тицьнув Мулі якийсь жовтуватий вимпел із зображенням щита й меча. Мула зрадів і сказав:

– Спасибі!

– Так ви не приймете нас на службу? – щиро здивувався я.

– Зрозумійте, – зробив страждальницьке обличчя новоспечений полковник, – я не можу!.. Є інструкції… Я не маю права брати на роботу будь-кого… Ви, між нами кажучи, придурки, і вам заборонено давати табельну зброю…

– А як же наша дівчина? – спитав Мула, вивчаючи свій вимпел. – Хто її знайде?

– Уже нашлі, – посміхнувся на всі зуби й узяв з коробки наступну цукерку Бос.

– Як!! – вигукнули ми. – Коли?!

– Учора, – сказав Перелюб. – Вона прийшла до нас із каяттям. В усьому зізналася.

– У чому? – перезирнулися ми з Мулою.

– О! – подав голос Великий Бос. – Ета афєрістка єщо та!.. – він забрав ноги зі столу. – Нєдєлі двє назад вишєл я на утрєнюю прабежку, как всєґда… Джіп чьорний ґрязний у дароґі маторам ґудіт. За рульом – дєвушка. Вся нещастная, іспуґаная… Глупєнькая такая… Матор рєвьот, дождь пєрєд тєм прашол, машіна всьо глубже вязнєт, хоть і джіп… Но танкам я витянул. Слово за слово – прігласіл дєвушку на чай… Я єслі і імєю што-та с жєнщінамі, то с нєабичнимі. А ета мне прєдлажєніє сделала. Дєлавоє… У мами єщо сердце разбалєлась, і нє зря. Патом аказалась – ета ваша дівчіна двє ложкі сєрєбряниє чайниє украла… Сучка.

– Наша дівчина не така! – твердо сказали ми з Мулою. – Вона добра й ніколи не буде красти.

– Добрая ана, можєт, і добрая, – мовив з усмішкою Великий Бос. – А меня крупна кінула. І єщо убіла Прадавца… Но ета па тваєй часті, Перелюб.

– Вчора ваша дівчина власноруч, без будь-якого тиску чи примусу, от за цим столом, – Перелюб показав на стіл, за яким сидів Великий Бос, – написала зізнання в скоєнні злочину… Та я й без цього заарештував би її, бо всі докази проти неї… Ви, до речі, теж проходите в цій справі як свідки… А справа гучна!

– І очєнь, мєжду прочім, харашо і вовремя ти справілся, – знов лучисто всміхнувся до Перелюба Бос, – патаму шта ґорадам папалзлі сплєтні… К етаму делу с Прадавцом пріплєталі мєня. Ґаварілі даже, будта я сам єво убіл… Канєшна, Прадавєц бил сволач, і ми нє дружилі, но убійства – ета бєспрєдєл. А бєспрєдєла я нє дапущу! – він долонею легенько гримнув по столі. – В назіданіє другім бандітка далжна бить строга наказана.

– Бажано публічно, – ласкавими очима подивився на Боса Перелюб.

– Да, – кивнув Бос, – можна і так.

– А як саме вона шахраювала, дозвольте спитати? – звернувся я до Боса.

Він помовчав, дивлячись у вікно. Нарешті мовив:

– Знаєш, дараґой… Я б нікаму нє рассказивал… но ви прідуркі, і всьо равно нє паймьотє, паетаму слушай… В етам вашем сєлє па прагнозам далжна била бить нєфть. Многа нєфті.

– Ні, там повинно бути золото, – сказав я.

– Ну да, – знизав плечима Великий Бос, – нефть – ана і єсть чьорнає золата.

– А золото – золоте золото! – вигукнув Мула і втішився, немов дитина.

– Но, каґда я влажил дєньґі в акциі, – продовжив Бос, не звертаючи уваги на репліку Мули, – нічєрта там нє аказалась!.. Вмєста нєфті – вада!.. Мноґа вади!..

– А до чого тут наша дівчина? – здивувався Мула.

– Да ні прі чьом ана! – розізлився й закричав на нас Бос. – Ана глупая, как авца! Я нікаґда би нє сделал всьо так, как ана гаваріла!.. Но ана вінавата!..

– Крім ложок, – втрутився Перелюб, – на ній висить іще тринадцять пограбувань ощадних кас і принаймні чотири розбійних напади на казино… От вам і ваша дівчина!

– Да што ти всьо «ваша дівчіна – ваша дівчіна»! – кинув сприкрено Великий Бос, якому зіпсувався настрій. – Скажі ім, как єйо завут… – Перелюб відсунув шухляду стола та підніс до очей якогось папера.

Але тут двері кабінету з гуркотом відчинилися, і ми з Мулою відсахнулись, бо в одвірку, пригнувшись, стояв могутній голий Харон!.. Його руки й ноги були закуті в кайдани, Харон ричав та пручався. Перевізника ледве втримувало четверо міліціянтів.

– Пал Перович!.. – закричав один із них, важко дихаючи. – Буйний дуже!.. Ми його в карцер!

– А шо таке? – поцікавився Перелюб.

– Нарушав общєствєний порядок. Бєґав у таком відє по місту, з веслом, лякав людей… Заліз у фонтан… Біля «Інтуриста» позривав з групи жєнщін-мусульманок паранджі… Будєм оформлять як хуліганскіє…

– Ага, – сказав Перелюб. – Ну, посидить у карцері – охолоне…

Харона забрали, а повз відчинені двері коридором два міліціянти пронесли довге весло.

– Дєньгі ви мнє далжни вєрнуть, – вставши з-за столу, тицьнув на нас пальцем Бос. – Сдєлка па прадажє зємєльнава участка судом прізнана нєзаконнай… Дєсять тисяч євро… А єщо трі с капєйкамі я, так і бить, вам пращаю…

– Але ж у документах проходить сто одинадцять гривень, – хитро всміхнувся Мула.

– Ета вас нє касаєтся! – гримнув Великий Бос. – Ета для налогавай… Ішь, умнік какой!.. Ілі через мєсяц вєрньотє дєньґі, ілі – вас замучает совесть!.. – полковник Перелюб після цих слів Боса зітхнув, скрушно глянув на нас і співчутливо похитав головою…

Міліційну будівлю ми з Мулою полишили раді-радісінькі, бо нам було зрозуміло, що заарештовано аж ніяк не нашу дівчину. Дуже схожу на нашу, але іншу. Наша дівчина добра і не здатна вчинити тих зухвалих злочинів, про які говорили Перелюб та Великий Бос.

Через кілька днів у місто прибув пересувний кат. Він приїжджав щомісяця, вірніше, його привозили, бо кат був хробом і не мав голови. Та він мав кількох помічників, тому свою роботу виконував добре. Розказували, що, покаравши на горло засуджених, кат отримував платню, навпомацки пакував до футляра свою велику сокиру і, зазвичай уночі, переміщався з помічниками до наступного міста.

Ми завжди знали про прибуття ката, бо сусідка баба Ганка гукала нам: «Доброго ранку!..» або «Доброго дня!..» чи «Вечір добрий!.. Чули?.. До міста привезли передвижного…»

Ми мешкали так само в селі, на колишній нашій ділянці, у вогкому підвалі. Баба Ганка, як завше, розносила новини і якось крикнула нам з вулиці радісно:

– Гей, шалопути! Поштарка до вас рано-вранці заходила. Чого б це?..

Ми наввипередки побігли до поштової скриньки, відкрили її та, приємно здивовані, добули білого конверта. «Міський суд. Повістка», – прочитав я на конверті і сказав Мулі:

– Друже, нас завтра по обіді викликають як свідків.

– Куди? – позіхнув він.

– На стадіон.

– Значить, буде прилюдна страта, – зробив висновок Мула. – Слухай, а раптом ця заарештована дівчина все ж наша?

– Ні, не може бути! – заперечив я. – Якби вона була наша, нас би не викликали. Ми б відчули і прийшли самі.

– Твоя правда, – знову позіхнув мій товариш.

Наступного дня, страшенно хвилюючись, ми повбиралися в чорні фраки з червоною підкладкою (ми не знали, і баба Ганка теж, якого кольору має бути підкладка фрака). Одягли білосніжні сорочки й, довгенько наморочившись, начепили на шиї метелики. Завершивши цей обтяжливий ритуал, ми вийшли далеко в поле, піднялися в небо і взяли курс на захід – до міста…

Діставшись стадіону в зазначений час, ми зі здивуванням побачили, що там нікого нема. Мула припустив, що ми спізнилися або прилетіли зарано. Однак, коли я показав старенькому білетеру при вході судову повістку, той закректав, підвівся з табурета й особисто проводив нас до пофаробованого в червоний колір сектора, сказавши коротко: «Для свідків».

За чверть години на футбольне поле з вичовганою травичкою виїхав автобус пересувної телестанції. Навколо автобуса заметушилися робітники, розмотуючи дроти і встановлюючи на полі прожектори й телекамери. Але трибуни надалі лишались порожніми.

Ми з Мулою, сидячи в секторі на лавці, пріли у фраках, проте терпляче чекали.

У супроводі охоронців на трибунах навпроти нас з’явилися Великий Бос та Перелюб. Вони були вдягнені в однакові тенісні шорти й футболки. Хроби-охоронці несли за ними два плетені крісла-гойдалки та конвоювали продавця пива. Той мав за спиною діжку-наплічник і був обвішаний пакетами солоних горішків, чіпсів та стосами одноразових кухлів.

Перелюб з Босом довго мостилися на стадіонних жорстких лавках, але врешті посідали-таки в крісла на біговій доріжці. Хроби миттю розгорнули над ними тент від сонця, а продавець із блискучого шланга наливав у кухлі пінисте пиво.

На футбольне поле, під об’єктиви телекамер, тим часом винесли й поставили звичайний віденський стілець. Нарешті з дальнього проходу стадіону, повільно, в оточенні помічників вийшов безголовий кат. Він був дебелий, вбраний у чорний комбінезон та білу футболку без розрізу для шиї. В одній руці екзекутор ніс великий футляр у формі сокири, а іншою тримав за руку дівчину в довгій темній сукні. І вже здалеку ми вгадали, що ця дівчина не наша.

Почувся раптом тривожний барабанний дріб. Ми з Мулою заозирались і помітили вгорі, за останнім рядом лавок, вервечку піонерів-барабанщиків, які невідомо коли прийшли та оточили стадіон.

Екзекутор підвів дівчину під світло телевізійних ламп. Помічник у напівмасці вийняв її руку з руки ката й обережно прихилив дівчину до стільця. Вона, ставши навколішки, поклала свою голівку на дерев’яне сидіння. Ми з Мулою побачили, що дівчина Боса.

Помічник відкинув з тонкої дівочої шиї попелясте розпущене волосся, а інший дістав із футляра й двома руками підніс катові важку сокиру. Той узяв її легко, ніби невагому, зняв з леза запобіжний чохол. Барабанний дріб стих. Якийсь дядько в навушниках, з довгою вудкою в руках, звісив над катом і дівчиною волохатий мікрофон.

На великому стадіонному екрані раптом з’явилося обличчя Великого Боса, який пив пиво й хрумтів чіпсами:

– Не люблю етіх публічних казнєй с кучєй зєвак… вонью… давкай… – заговорив він через стадіонні гучномовці, роблячи паузи для того, щоб стихла луна. – Но ета казнь всьо равно публічная… патаму што трансліруєтся па тєлєвізару і в інтернєтє. Єйо могут відєть всє… Вот так, как я: удобна сідя в крєслє… Раньшє ето била нєвазможна… но сєчас дємакратія, каторая дайот мноґа прєімущєств… – з динаміків полинули гучні оплески. Бос зробив рукою заперечний жест, і оплески припинились. – Послє рєклами ми увідім, как за жізнь етай нальотчіци і варовкі будут сражаться пракурор і адвакат. Адвакат будєт защіщать єйо, а пракурор – нет… то єсть, он будєт єйо абвінять… Всьо. Реклама!.. – на екрані замість Боса з’явився великий апетитний апельсин і під запальну музику стрибав, ніби м’яч…

На біговій доріжці тим часом виникли двоє мужчин у синьому й жовтому спортивних костюмах. Мужчини підбігли до Боса, вклонилися йому, а затим потисли один одному руки.

– Ей, свідєтєлі, піва с арєшкамі будем пакупать? – пролунав поруч голос. Ми озирнулись. За нами на лавці сидів той самий торговець пивом, який щойно прислуговував Босу з Перелюбом.

– Вибач, але ми не маємо грошей, – сказали ми.

– Як?! – здивувався він, перейшовши на українську. – А фраки?.. Міняю два кухлі пива на два фраки!

– Ні, – сказав Мула, – це буде нечесно. Один кухоль на один фрак.

– Гаразд, – знизав плечима торговець, уважніше придивляючись до нас.

– Оп! – сказав я, і уявив торговця у фраку. Фрак негайно з’явився, вмістивши під собою навіть наплічник-діжку з пивом.

– А-а-а… е-е-е… – сказав торговець, розглядаючи свої нові фрачні рукави. – Навчіть мене, як то робити.

– Я… я не знаю, як то виходить, – розгубився тепер я.

– То продайте цей ваш дар, – наполягав торговець пивом.

– Це вміння, мабуть, не можна продати, – всміхнувся Мула.

– Усе можна купити, тому все можна продати, – доводив своє торговець. – Ваша ціна?..

– Оно дивись! – смикнув мене Мула, і я негайно забув про торговця, бо чоловіки в спортивних костюмах влаштували бійку. Той, що був у синьому, тримав жовтого за груди й гамселив його вільною рукою по пиці. Так тривало кілька хвилин. Нарешті втомившись, жовтий мужчина впустив синього, який впав, але негайно скочив на ноги й зарядив жовтого ногою. Той скоцюрбився й покотився по траві. Бос та Перелюб підбадьорювали бійців вигуками й оплесками.

Врешті-решт, жовтий завалив синього на землю й сидів на ньому верхи доти, поки синій не захарчав жалібно. Тоді Бос із Перелюбом показали переможцеві кулаки з відстовбурченими догори великими пальцями. Боєць у жовтому костюмі відпустив синього, і обидва мужчини встали й виструнчились. Проте, хоч билися вони запекло, на їхніх обличчях ми з товаришем не помітили ані крові, ані яких-небудь інших видимих ушкоджень.

Далі спортсмени кидали в тонку дерев'яну рейку ножі та грали на траві в карти. За всім слідкував телеоператор з камерою. Тепер двічі вигравав мужчина в синьому костюмі.

– Так кто жє із вас пракурор, а кто адвакат? – спитав із стадіонних динаміків Бос, коли змагання припинилося.

– Ми єщо нє рєшілі, – вклонившись, відповідали спортсмени.

– Ну, тагда апрєдєляйтєсь скарєй і начньом суд, – вальяжно махнув рукою Бос. Мужчини підкинули монетку, і синій став адвокатом, а жовтий – прокурором.

– Давай пиво! – невідривно спостерігаючи за дійством на стадіоні, простягнув назад руку Мула. Але ні обіцяного пива, ні торговця у фраку позаду не було.

Над стадіоном пролунали фанфари – це піонери відклали барабани й узяли до рук сурми. І відразу, ніби розтривожений їх звуком, з невеликої хмарки на футбольне поле закрапав дощик.

Спортсмени заспішили, і жовтий прокурор, підбігши до ката, закричав у мікрофон, показуючи на схилену до стільця дівчину:

– Ана вінавата!.. Ана ачістіла сбєрєгатеєльниє касси!.. Ана аґрабіла казіно!.. Украла сєрєбряниє ложкі і убіла Прадавца латарейних білєтав!.. – помічник у напівмасці смикнув безголового ката за руку, і той заніс над схиленою головою дівчини страхітливу сокиру.

– Ана нє вінавата! – заволав у свою чергу синій спортсмен-адвокат. – Как адна худенькая девушка магла аграбіть столька касс?.. Как ета нєжнає хрупкає сазданіє маґло савєршіть нальоти на казіно, каториє ахраняют магучіе парні?.. Разве ета вазможна, спрашіваю я вас?.. Разве такое может бить, а?..

– Ета, чьорт вазьмі, убєдітєльна! – заявив усьому порожньому стадіону, гойдаючись у кріслі, Великий Бос. – Не магла ана адна столька натваріть… Но ведь ей не памагалі?.. Правда, Перелюб?..

– Ні, не допомагали, – погодився новоспечений полковник і захлинувся пивом. Виникла хвилинна затримка: Перелюб випав із крісла-гойдалки і навкарачки відкашлювася, а Бос плескав його по спині.

Нарешті, коли Перелюб, знов сидячи в кріслі, безперешкодно дихав, Бос мовив у мікрофон:

– Стала бить, ана не маґла аграбіть сбєркасси і казіно, патаму шта ета нєрєальна… – синій адвокат зрадів і вигукнув, стиснувши кулаки: «Є-єс!» Керований помічниками кат забрав сокиру з-понад дівчини.

– Но вєдь астаются єщо ложєчкі і Прадавєц латарейних білєтав! – єхидно зауважив намоклий під дощем прокурор. – Еті прєступлєнія ана впалнє магла савєршіть.

– Ложєчкі атмєняются, – мовив зі свого місця Великий Бос. – Ані вчєра нашлісь… їх утащіла наґлая птіца, што жівьот в майом саду.

Обвинувачення розвалювалося, мов пісочний будинок.

– Да-да! – підхопив адвокат. – Я же ґаваріл – ана нє вінавата!.. – помічники ката вже пакували сокиру до футляра.

– Но нє забивайте: єсть єщо Прадавєц, – вставив своє прокурор. – Тачнєє, он би бил, єслі би ана его нє убіла… І ана сама прізналась ва всьом.

– Так-так, – поспішив додати Перелюб і розгорнув перед телекамерою аркуш паперу: – Ось її власноручне зізнання. Тут докладно описано, як саме і заради чого вона його вбила… – кат знову отримав сокиру і заносив її над дівочою шиєю.

– Ви толька вдумайтесь! – потрясав рукою прокурор. – Ана убіла чєлавєка із-за нєскалькіх паршівих бумажек… даже нє дєнєґ!.. Латарейних білєтав!!.. Какой нєчєлавєчєскій цінізм і жєстокасть скриваются в етам, как правільна сказал адвакат, нєжнам і, на пєрвий взгляд, хрупкам тєлє!..

– Він має рацію, – закивав на екрані Перелюб, – це жахливий злочин.

– Да, – погодився Бос, тримаючи в руці порожній кухоль, – ета прєступлєніє можєт іскупіть толька адєкватнає наказаніє… – він повернув голову до Перелюба: – Ти нє відєл, куда падєвалась хадячая півная бочка?..

Знову почувся моторошний барабанний дріб. Дощ припустив сильніше. Кат, над яким тримали парасольку, замахнувся сокирою.

– Зачекайте!!.. Стоп!!.. Це я!!!.. – почули ми раптом надривний крик. Футбольним полем бігла гладка людина в сірому плащі й бейсболці: – Це я. Продавець!!.. Продавець квитків!!.. Лотерейних!!..

Ми з Мулою повідкривали роти, а гладка людина хлюпала по калюжах, зірвала з голови бейсболку, скинула на траву свій плащ, і тут уже всі пізнали Продавця лотерейних квитків. А він біг і волав:

– Стоп!.. Стоп!!.. Зачекайте!!..

– Він живий! – прошепотів я.

– Він є! – подивився на мене отетерілими очима Мула.

– Значить, ця дівчина – н-а-ш-а!!! – закричали ми і притьмома кинулися на поле.

Та безголовий кат нічого не міг чути, а його помічники, як і всі, розгубилися та забули спинити екзекутора.

Кат опустив сокиру…

– Ну як, ви вже передумали? – перед нами ніби з-під землі виріс усміхнений торговець пивом. – Продаєте дар?.. – він запопадливо зазирав нам в очі. – Я маю грубі гроші…

І ми, дивлячись повз нього, безживно прошепотіли:

– Забирай.