Текст книги "Дерево бодхі. Повернення придурків [Романи]"

Автор книги: Петро Яценко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 15 страниц)

– Вибачте…

– Кажіть, чого прийшли?.. – господиня була вдома.

– Ми б хотіли дізнатися, чому доль у людей багато, а промінь у вашій комірчині – один.

– Заходьте…

Ми поскидали черевики та увійшли. Мойра сиділа в малій кімнаті на лавці – промінь струменів якраз на рівні її очей. Ми опустилися навпочіпки поруч із богинею, вона дмухнула, і раптом земляна стіна перед нами – щезла!

За нею розгорнувся нічний мегаполіс із океаном вогнів. Він був видимий ніби з вікна хмарочоса і простягався ген до обрію. У цьому місті ми з Мулою бачили силуети якихось високих веж, довгі будинки із жовтими стрічками вікон, фантастичні підсвічені палаци, широкі магістралі, якими звивалися міріади різнокольорових: срібних, червоних, блакитних, зеленкуватих, бузкових… і ще, ще! – ниток доль. Вони були схожі на сліди фар невидимих авто і тяглися, переплітаючись, перехрещуючись на різних рівнях, сходячись та розходячись знов барвистим мереживом кудись за виднокрай.

– Оце так! – тільки й змогли вимовити ми.

– Тут усі долі, – мовила мойра. – Та навіщо втомлювати зір? Достатньо бачити одну нитку, якщо знаєш про решту.

Вона повела рукою, і місто зникло, ставши стіною печери, а в кімнатці знову світив один сріблястий промінь.

– От і віднайшлася нитка ваших доль, – сказала богиня. – Поки що вона у вас одна на двох, бо ви прямуєте в один бік. Хоча… – мойра наблизила своє обличчя до променя, уважно в нього вдивляючись, – тут до ваших доль приплелася ще чиясь…

– Мабуть, Цербо, – припустив Мула.

– Поглянемо, – сказала мойра і раптом ребром долоні розсікла промінь навпіл.

Богиня взяла одну половинку й повернула зрізом до нас. Ніби на екранчику крихітного телевізора, ми побачили картинку: Мула та я стоїмо в річці біля берега. Вода доходить нам до колін. Ми сумні й дивимося вслід човнові, на якому веслує кремезний атлет, котрий нас урятував. Його широка гола спина переливається м'язами… На березі за нашими спинами сидить вгодований гладкий Цербо, теж сумний.

– Харон не погодився перевезти вас на той берег, – сказала мойра. – Він не любить випадкових пасажирів, тому відмовив вам.

– Тоді ми побудуємо плота й дістанемося того берега на ньому, – рішуче мовив я.

– Ріка Стікс хоч і неширока, та її не подолає жоден пліт і жоден плавець, – заперечила мойра. – Через цю ріку не можна побудувати моста, усі кораблі світу потонуть у цій річці. Стікс може переплисти лиш човен перевізника Харона… А Харон вам відмовить.

– Ми назавжди залишимося тут, – похнюпились ми.

– Харон мусить вам відмовити. Від долі не втечеш, – сказала богиня.

– А від цього Харона? – раптом спитав Мула. – Від нього можна втекти?

– Авжеж, – здивовано сказала мойра. – Та лише на суходолі. Тут він не такий прудкий, як на воді.

Я поглянув на хитрого Мулу і, здається, зрозумів, що замислив мій товариш.

– Та як нам здибати цього невловимого перевізника? – спитав я. – Ріка ж бо довга.

– Нескінченна, – виправила мойра. – Та хто шукає, той знайде…

Ми подякували богині, розбудили Цербо, який після обіду спав, попрощалися з усіма мойрами, заходячи по черзі в їхні печери, і нарешті вирушили вниз за течією ріки Стікс.

На швидкий успіх у пошуках Харона ми не сподівались, однак незабаром в очереті натрапили на довгий човен-пірогу, що був до половини витягнутий на берег. Ми зраділи, але й одразу занепокоїлися: що як з’явиться сам Харон і нам відмовить?

Ми хотіли вже спустити пірогу на воду й гребти руками, та Цербо раптом запротестував, гавкнув неголосно й по-собачому запрошував іти за ним.

Ми пішли. Такса винюхувала в траві слід, і за хвилину-другу ми почули розлоге хропіння. Під кущем, у затінку, лежав горілиць голий легінь. Однією рукою він обіймав весло.

– Це той! – прошепотів Мула в захваті. – Той, що врятував нас у «Шкоді»!.. Він, як і наш Цербо, полюбляє спати по обіді!

– Не слід його будити, – тихо сказав я, – бо він нам відмовить, як провіщала мойра.

Тим часом Цербо, обережно скрадаючись, дістався до кінчика весла, ухопився за нього пащекою й, сопучи, позадкував із веслом до нас.

Ми з Мулою принишкли.

Коли човнярське знаряддя вже майже вислизнуло з руки Харона, він раптом перестав хропти й повільно вп’явся у відполіроване дерево весла своїми великими зубами. Проте очі перевізника лишались заплющеними – він продовжував спати.

Цербо жалібно глянув на нас, а ми з Мулою боялися навіть дихати.

За кілька хвилин Харон знову захропів та послабив хватку. Ми з товаришем тихесенько підсунулись ближче, ухопили весло та, як могли акуратно, витягли з Харонових щелеп.

Весло виявилось важким, витесаним, мабуть, цілковито з молодого дубка. Ми взяли його за два кінці й тихо зникли з галявини. Дісталися човна в очереті. Мула посадовив у човен Цербо, я відпихнув пірогу якнайдалі від берега, і ми позалазили в неї вже у воді.

Веслом ми відштовхувались від дна, і були вже десь посередині неширокого Стікса, який виявився ще й мілким, аж раптом на березі виникла постать Харона. Він кинувся в воду й поплив за нами, але, подолавши невелику відстань, повернув назад і вийшов на берег. Звідтам перевізник погрожував нам і гукав щось захриплим басом.

– Він плив сюди, щоби нам відмовити, – сказав Мула.

– Іноді корисніше хапати й тікати, ніж просити, – додав я.

Та раптом нам стало шкода перевізника. Він стояв на березі сумний-сумний і зажурений-зажурений, а ще він нас три дні тому врятував. Посеред ріки ми перестали відштовхуватись від дна, і течія зносила нас, а Харон печально біг за нами узбережжям. Ми не могли вирішити: чи плисти нам знов до перевізника й вибачатися перед ним, чи все ж перетнути Стікс, щоби продовжити мандрівку.

– Якщо ми повернемось, то він нам відмовить, і ми назавжди лишимося на тому березі, – здогадувався я вголос, – і тоді ніколи не зможемо знайти нашу дівчину.

– А якщо ми подолаємо цю річку, то зробимо йому погане, а він зробив нам добре, урятувавши, – додавав Мула. – Харон ніколи не перепливе ріки й лишиться без човна. Ми позбавимо його роботи…

І тут між нами виник той вбраний в рушник старий, що збирав ягоди, – Зевс:

– Дещо нечемно підслухав я ваші розмови, шановні придурки, і вирішив втрутитись. Ви дозволите?

Ми кивнули.

– Дякую, – одповів Зевс. – Так от. Не намагайтесь бути поряднішими, ніж це можливо. Ніхто зі смертних не має більше чеснот, ніж небожителі. Та й Харон рятував вас, не сподіваючись на дяку… Якось, багато сотень років тому, він вирішив зіграти партію в шахи з мудрецем, якого перевозив, і програв свій човен. Мені довелося відігравати його назад… Цього разу Харон свого човна проспав і тепер біжить берегом та лютує, називаючи вас придурками… А щодо безробіття нашого перевізника не хвилюйтесь: я беруся повернути йому його власність негайно, як ви ступите на протилежний берег. Щоправда, мусите поспішати. Харон одразу пуститься навздогін, і краще не випробовувати на собі його лють.

– Та як нам потрапити до нашого села? – спитав я.

– Тим же шляхом, яким ви потрапили сюди, – відповів Зевс і зник. З ним із човна зник також собака Цербо та за хвилину з’явився в пірозі знов.

– Цербо говорить, що мало нагулявся і ви йому подобаєтесь, тож він хоче і далі йти з вами, – почули ми голос Зевса. – Лишень дивіться не перегодовуйте його!

– Скажіть, діду Зевсе, а де ж нам знайти той шлях, яким слід іти? – знову спитав я, задерши голову в небо, але відповіді не дочекався.

Ми гукнули «вибач» Харонові, який в розпачі все ще тупав за нами узбережжям, відштовхнулись веслом від дна та попливли до жаданого берега.

Над нами швидко почало сутеніти, а коли ми нарешті вистибнули з піроги й дісталися суходолу, була вже ніч.

Натовп на березі, побачивши човен, мовчки посунув у воду. Люди, обтікаючи мене та Мулу, який ніс на руках таксу, вхопились за борти й хотіли було заповнити човен, та раптом він щез, лишивши по собі на воді тільки хвилювання.

– На протилежному березі в цю пірогу вже сідає Харон, – мовив я.

– Він пливе сюди, щоби нам відмовити! – зробив великі очі нажаханий Мула. – Шкода нас.

– Шкода, – підтвердив я. – Ми не знаємо, де початок дороги назад.

Цербо на руках у Мули зітхнув та жалібно заскавчав.

Ми стояли на грузькому березі Стіксу, а навколо нас, скільки сягало око, колихалось мовчазне людське море.

– Тут узагалі нема доріг, – сказав Мула, все більше похнюплюючись.

– Мабуть тому, що нема автомобілів, – припустив я. – З’явиться автомобіль – з’явиться й дорога.

– Слід знайти нашу Нездійсненну Мрію, – мовив Мула. – Цербо, ти знаєш, як пахне нова притоплена «Шкода»?..

Та наш гладкий пес лише тицьнув чорним носом у білу сорочку мого товариша і знову заскавчав. Звичайно, він ніколи не чув запаху автомобіля.

– Якщо не можна знайти нюхом, слід шукати за слухом, – сказав Мула. – Бо зором теж складно: темрява…

Ми змовкли, Цербо перестав скавчати, і ми дослухались до тиші. Я навіть поприставляв до вух долоні, аби краще чути, і крутив головою навсібіч, немов локатор.

– Бубонить, – нарешті визначив я.

– Гм, бубонить, – погодився Мула, і ми почали просуватися натовпом на звук чийогось ледь вловимого бубоніння, ніби на сиґнал маяка.

Так ми дістались знайомого височенного продавця, який писав записки, і від якого нас перенесло на галявину діда Зевса невідоме щось.

– Цей чоловік дуже розумний, – посміхнувся Мула. – Тут заборонено розмовляти, а стиха бубоніти – ні… – і мій товариш звернувся до високого продавця: – Друже, не міг би ти пригадати, звідки ми прийшли до тебе минулого разу?

Той, секунду помізкувавши, вказав рукою напрям.

– Тепер ми зможемо піти назад на берег, знайдемо мудру бабцю, а неподалік у воді – наше авто, – зрадів я. – Дякуємо тобі, високий продавцю!

Мула теж подякував йому, і ми рушили до берега.

Мудра бабця справді була ще там: Харон не встиг її перевезти. Ми одразу помітили стареньку в натовпі, бо вона стояла нерухомо і, на відміну від решти, ніяк не привертала увагу перевізника. Вона була мудра!..

Ми чемно привітались зі старою, а вона, як і минулого разу, зробилася шаленою й почала безгучно сваритись.

Проминувши її, ми вийшли на берег, що був тут суцільною баюрою. У сутіні над водою справді стирчав краєчок даху нашої «Шкоди»!

Ми з Мулою посідали просто в багно й сиділи так кілька хвилин, а Цербо навіть задрімав у Мули на руках. Нас краяв розпач, бо ми не знали, як добути з води нашу Мрію, а до того ж відчували, що не завадило б попоїсти.

– Ми ніколи не зможемо дістати з ріки «Шкоду», – сказав я, – та ще й будемо голодними, коли лихий Харон припливе нам відмовляти.

– Так, краще бути ситим, коли тобі відмовляють, – кивнув Мула. – Хотів би я оце з’їсти гарнесенький пляцок, – додав він і раптом занепокоєно поліз до кишені свого піджака. Звідтам мій товариш добув млинець! Млинець був із сиром і пашів димком, ніби щойно з пательні!

– Той, хто готував їсти мойрам, зможе нагодувати будь-кого в будь-який час, – сказав над нами голос Зевса…

– По десять млинців із сиром кожному! – урочисто виголосив Мула, і ми справді отримали по стосику теплих налисників на одноразових картонних тарілках. І біля Цербо теж виникла тарілка з млинцями.

– Ні-ні, для тебе занадто, бо ти зовсім перестанеш ходити, – сказав Мула, і порція такси зменшилася.

Ми покуштували й сиділи в багні вже вдоволені.

– Сюди б якийсь кран або той бульдозер, що руйнував нашу хату, – мріяв уголос Мула, – він би витяг на берег нашу «Шкоду».

«І якби цей агрегат був розумнішим за хроба – щоб самотужки визволяв машину з ріки: я ж бо не читав інструкцій з керування бульдозерами!» – це так мріяв я.

І тут я ледь не повернув з’їджені млинці назад, бо негайно поруч з нами виріс із баюри велетенський динозавр. Він був чисто-білого кольору, стояв на задніх лапах, таких широких, що під кожною могли б поміститися по дві пари придурків, таких як ми з Мулою.

Ми позадирали голови і вклякли, а динозавр роззявив свою гігантську пащеку, готуючись, мабуть, жахливо закричати. Я згадав, що галасувати тут не можна, та чудовисько просто позіхнуло.

Динозавр-альбінос ступив у води Стіксу. Люди на березі в паніці посунули назад, а тварюка нахилилась, занурила голову до ріки й випросталась уже із затиснутим між ікол нашим автомобілем.

Зі «Шкоди» потоками лилася вода.

Динозавр вийшов на сухе, поставив акуратно машину на берег, поглянув на нас із Мулою та чарівно всміхнувся, а відтак луснув і щез, немов мильна бульбашка.

– Той, хто мав справу із нитками доль, теж дещо може!.. – знову почули ми голос і, щасливі, прожогом кинулися до автомобіля.

Дах нашої «Шкоди» виявився прим'ятим щелепами чудовиська, і в тонкому металі лишились два ряди отворів – сліди зубів динозавра. Двері з водійського боку не відчинялись, Мула дістався в салон з протилежного та вигукнув:

– Хтось позичив нашу магнітолу!..

Хтось позичив також і ключ запалювання, та навіть із ключем машина навряд чи б поїхала: я ще ніколи не бачив, щоби машини їздили із калюжами в салоні.

Ми посідали на подряпаний капот, і Мула сказав:

– Кепський вигляд, одначе, мають здійснені Нездійсненні Мрії!..

Люди на березі тим часом пожвавились, енергійніше замахали руками та бебехами. Ми напружили зір і помітили на річці тінь довгого човна, що ставала все чорнішою та виразнішою. До нас плив Харон.

Перевізник так розігнав свою пірогу, що вона розітнула носом глинистий м’який берег і застрягла в ньому. Харон вийшов із човна, тримаючи важке весло, а ми роздивлялися його постать. Він був дужий та лютий.

Натовп прилинув до перевізника. Сотні благаючих рук простягались до нього. Перед Хароном повзали на колінах, йому зазирали у вічі, і перевізник був би до решти схожий на поп-зірку, якби хтось ще здогадався просити в нього автограф.

Немов справжнісінька зірка, кремезний Харон нікому не дарував своєї уваги. Нікому, крім нас із Мулою. Бо він дивився лише на нас, стискав своє велике весло і великими кроками наближався теж до нас.

Ми були вже в машині, позачиняли зсередини дверцята, повтягали голови межи плечі та принишкли. І Цербо теж принишк, сидів на задньому сидінні і вже навіть не скавчав. Ми не тікали від Харона, бо не було сенсу. Від долі не втечеш – так сказала нам мойра.

Голий Харон заніс весло над нашою машиною і щосили опустив його на багажник. Ми закрили голови руками. Машину хитнуло, заднє скло розбилося на тисячі маленьких кубиків, ніби коштовних камінців. Та, окрім цього дива, від удару сталося ще одне. Хтось під водою витяг із машини ключі й магнітолу, але замість них поставив сиґналізацію, якої нам бракувало. І щонайдивніше – ця сиґналізація раптом спрацювала! Наша «Шкода» гучно й переливчасто завила на все потойбіччя!

– Бачиш! – закричав я в машині Мулі, – тут усе справедливо!.. Як казав той старий… Зевс… Ми втратили одне, а натомість отримали інше!..

Харон відступив, здивований виттям сирени, та за хвилю налетів на нашу «Шкоду» з подвоєною люттю і лупцював її веслом із неймовірним завзяттям. Розбивалися фари, розліталися тоновані вікна, м’ялися рівні поліровані боки авта. Цербо бігав по задньому сидінню й гавкав на хулігана.

Нарешті перевізнику набридло плескати машину. Він встромив весло в землю та знайшов собі нову розвагу: вперся ручиськами в автомобіль та почав штовхати нас узбережжям.

– Може, слід йому допомогти? – непокоївся я. – Пхати таку важку машину, ще й з нами, ще й зі застопореним ручним гальмом, – це нелегко.

– Краще не треба, – напружив чоло Мула, – а то Харон ще більше на нас образиться…

Кремезний перевізник штовхав нас узбережжям все швидше й швидше. Попереду ледь встигав розступатися нескінченний натовп. Ревла сиґналізація, Цербо гавкав, і раптом ми відчули, що злітаємо!

Харон підняв нас у машині над річкою, немов той сніжно-білий динозавр, але не в пащеці, а на руках. Ми з Мулою закричали… Ні, нам не було страшно, ну… майже не було: придурків узагалі важко залякати… Так от, кричали ми просто для годиться. Пасує кричати, коли тебе разом з автомобілем підносить у повітря розлючений велет..

Він таки далеко пожбурив нас у Стікс. Цього разу вода вмить нас залила: вікна ж були потрощені. Машина швидко пішла на дно, і останнє, що я бачив у воді, – як Мула притискає до грудей нашого песика та пускає з рота великі бульбашки…

III

Ранок.

Скінчилися сірники.

Я прийшов до тями від того, що хтось лизав мені щоку. Я важко розплющив одне око і хотів уже сказати: «Цербо, відчепися», але розгледів таке, що передумав говорити. Я лежав, а наді мною схилилася жінка. На мить я навіть повірив, що це наша дівчина… але ні, не вона. Жінка ж, побачивши, що я очуняв, зраділа, нахилилась наді мною та притулила свої губи до моїх губ, а затим стала в мене дмухати, як ото ми з Мулою колись дмухали в ґумових ляльок. Я відчув у роті печію, почав задихатися, замукав і відсторонив незнайомку від себе.

– Аклємался! – раптом пискляво й радісно закричала вона. – Слишь, Ляль, – аклємался адін!..

Я неквапом підвівся й сів. Неподалік, на росянистій траві, я побачив зім’ятий костюм Мули, а далі – самого Мулу в сімейних трусах у синю смужку. На ньому верхи сиділа теж дівчина в міні-спідниці та дивилася в наш бік.

– Учісь, как дєлать реанімацію! – сказала їй жінка, що дмухала в мене, і тепер я помітив, що вона нафарбована аж занадто яскраво. – Ну’к прівстань… – дівчина підвелася, а натомість на мого бідного товариша сіла «моя» жінка та дала йому кілька легеньких ляпасів, нахилилась і міцно поцілувала.

Мула заворушився.

– Етот тоже будет жіть! – сказала незнайомка, а дівчина в міні-спідниці теж зраділа й кліпала очима. Та під шаром макіяжу вгадувалося, що вона не зовсім уже дівчина, а швидше, теж жінка, і вже немолода, хоча й зі стрункою дівочою фігурою.

Мені в голові остаточно розвиднілось, і я огледівся. Ми перебували між молодих дерев у якійсь лісосмузі, неподалік автостради. Був, мабуть, ранок, бо по травинках стікала роса, і було вогко, а над землею клубочився туман. Зрідка з дороги якесь авто осявало нас світлом фар. За мить вони перетворювались на два червоні ока, і авто з жалібним стихаючим шурхотом зникало вдалині.

Я підсунувся до товариша й затормосив:

– Мула… Мула… – і Мула розплющив очі…

Нас урятували дорожні повії. Автострада тут проходить поруч із річкою – їх розділяє лише лісосмуга.

– Я в кустікі пашла, – сплескувала в долоні жінка, що дмухала в мене, – зирю – машіна в рєчкє!.. Пабітая вся, но возле берега. Думаю – пасматрю. А там мальчікі!..

– Хароша машина, – говорила друга повія, схожа на дівчину, піднімаючи й навіщось розправляючи штани Мули.

– Цербо-кх-кх… – закашлявся я. – Цербо. В машині був собака?.. Такса?..

– Не било сабакі, – повії перезирнулись та опустили очі.

Я підвівся й на непевних ногах, хапаючись за тонкі деревця, посунув до річки. За мною із сопінням, мов ведмідь, дерся Мула в самих трусах.

Ми вийшли на берег і справді неподалік у воді побачили нашу «Шкоду». Тільки тепер я помітив, що мені бракує одного черевика. Я зняв той, що лишався, і ми з Мулою полізли в річку.

Ми обнишпорили автомобіль та все довкола, але Цербо не знайшли. Сумні, повернулися до повій.

– Утанула сабачка, жаль, – співчувала «моя» повія.

– А то був кобель чи сучка? – цікавилась інша. – А ким ви, мальчікі, работаете?.. А у вас шо, забрали всі дєньґі?..

Та ми з Мулою почувались кепсько й не відповідали. Мула машинально вбрався у свій мокрий костюм, а мій був на мені, і ми подякували цим добрим жіночкам та хотіли вже йти. Але повії нас зупинили:

– Е, мальчікі! А блаґадаріть ви как нас будете?..

Ми з Мулою здивовано перезирнулись, вклонилися низько повіям і сказали ще раз голосно по складах:

– Дя-ку-є-мо!

– Юмарісти! – засміялись повії. – Але ж ми на вас врємя потратілі, водкай вас паілі, іскуствєнноє диханіє вам дєлалі!..

– Я б дав їм яблук, – сказав Мула, – але в мене нема: ще повинен вирости сад…

– Хочете наше авто? – запропонував повіям я. – У нього антикорозійна обробка, сиґналізація… Правда, машина вже не така гарна, як була, але в нас більше нічого нема.

– Нашо нам машина? – образилась повія-дівчина.

– Та ти шо, Лялька, бєрьом! – голосно зашепотіла їй друга, зробивши великі очі. – Вадіку пазвонім, он витащіт і атрємантіруєт, а нет – так на запчасті прададім!.. – і вона кокетливо всміхнулась: – Спасіба!.. Ви б, мальчікі, єщо нас на чай пріґласілі… в рєстаран… саґрється.

– Запрошую вас на чай в ресторан, – сказав сумний і тому не схожий сам на себе Мула.

– І я запрошую, – мовив я, – чому б не запросити?..

– Ла-адна! – поблажливо махнула рукою «моя» повія. – Всє ви так запрошуєтє… – і вона вийняла з сумочки мобільний телефон, натисла щось на ньому й заговорила: – Прівєт!.. Да… Знаешь, а нам тут машину падарілі… Нє-а, настаящую… Да-а!.. Пабітую, в рєкє… Да-а!..

Полишивши цих добрих жіночок, ми з Мулою видибали з лісосмуги на автодорогу. Ми йшли, хапаючи дрижаки й клацаючи зубами, бо вранці, та ще й у мокрих костюмах, було холодно. Мула крокував пилюкою на узбіччі босим – його взуття невідомо де поділося, і я йшов теж босоніж, але тримав у руці свого вцілілого черевика. Та згодом мені набридло його нести, і я викинув черевик у траву.

Мій товариш казав, що ця дорога неодмінно приведе нас до міста, адже він пригадує цей пейзаж. Праворуч було видно річку, і ми все йшли та йшли, а нас обганяли авта, і вогкий ранок поволі змінювався сонячним днем. Та день все одно не міг розвеселити нас – ми шкодували за Цербо.

– Скажи, – звертався до мене Мула, – чому цієї весни ми тільки губимо?.. Від нас пішла дівчина, ми втратили будинок і сад, Харон потрощив нашу Нездійсненну Мрію… А тепер ще й кумедний Цербо!..

І тут раптом попереду, в тремтливому повітрі над узбіччям автостради ми помітили дві чудернацькі плями: чорну й рожеву. Рожева кругла пляма стояла нерухомо, а чорна подовгаста переміщувалась: то нависала над рожевою, то раптом з’їжджала з неї на дорогу. Ми підійшли ближче, і плями перетворились на живих істот – собак. Рожевим був великий стрижений пудель з бантом на шиї, а чорною – такса з гострим хвостиком. Такса намагалася влізти на пуделя, але коротенькими лапками втриматись на високому пуделі їй було складно, і такса весь час падала.

– Цербо! Цербо, паскудник, це ти?! – закричали ми й наввипередки пустилися до собацюр. Пуделиця злякалась і дременула, а такса лишилася й винувато лягла в придорожній пил.

Це був справді наш Цербо. Хоч уже й не такий гладкий, як під час перебування в мойр, брудний, але ж наш! Ми по черзі хапали його на руки й на радощах ледь не роздерли.

– Ех ти, ми ж через тебе сумували, – сказав собаці я.

– Весна, – мовив Мула, – вона для всіх весна… Пес відривається.

Ми нарешті поставили Цербо на землю і лише тоді помітили, що він поранений: собака шкутильгав на трьох лапках, а четверту підібгав. Мабуть, то був наслідок падінь з пуделиці. Я чекав, що Мула скаже щось на кшталт: «Жертва кохання», та він не сказав, і тому це виголосив я:

– Жертва кохання!..

Опівдні ми справді дістались міста. Наше вбрання на сонці висохло й було тепер чисте, приємне та свіже, немов випране. Ми пов’язали собі ще краватки і знов скидалися б на багатих людей, якби ж не відсутність черевиків.

Бажаючи перепочити, ми зайшли до якогось парку й посідали на лавці, а Цербо поліз під лавку.

Перед нами в парку стояв пам'ятник Великому Босу. Це був незвичайний пам'ятник. О! Я чував про нього багато. Він був зовсім не такий як більшість пам’ятників: завжди сталих, нецікавих, часто запаскуджених птахами… Ні, ця споруда була особливою. Кажуть, двірники з усього міста зрання билися за право прибирати навколо пам’ятника. І навіть тепер, відпочиваючи на лавці, ми бачили поруч на газоні рештки поламаних у баталіях мітел.

Великий Бос існував на високому постаменті, наче живий. Уранці на столі перед пам’ятником завжди парувала у філіжанці гаряча кава та лежав стосик свіжих газет. Коли світило сонце, Великому Босу надягали темні окуляри, а коли йшов дощ, Бос тримав у руці велику парасольку. Вечорами він, сидячи на мармуровій канапі, дивився телевізор. І я не беруся уявити, хто підіймався на цей постамент уночі, і що там робилося… Одне слово, цей пам’ятник був на диво всім. Кожен бос мріє про такий пам’ятник, та не кожен може таку розкіш собі дозволити.

– Дай на морожене! – до нас вимогливо простягнуло брудну руку циганчатко. Воно було як і ми – босе. Та для нього це було звично, і циганча, мабуть, вважало диваками тих людей, що ходять взутими в ці незручні тверді й паркі штуки на ногах. І те, що два дяді сидять на лавці в костюмах, при краватках, але босі, його зовсім не бентежило, бо циганча твердо знало: якщо ти сидиш на лавці на його території, то мусиш дати «на морожене».

– На морозиво? – перепитав Мула й посміхнувся: – На скільки морозива?..

Циганча розгубилося й тільки повторило плаксиво:

– Да-ай.

– На одне, на десять?.. – цікавився Мула.

– Да-ай! – не відступало циганча. І мій товариш поліз до кишені та добув звідтам, одне за одним, зо два десятки пломбірів у стаканчиках – заморожених!.. Циганча скинуло їх з лавки до подолу своєї величезної футболки та, серйозне, пішло від нас, знову ж таки нічому не дивуючись і не виказуючи навіть задоволення.

Мула витяг ще три пломбіри для нас та для Цербо, ми втрьох лизали їх і дивилися, як молоді пари фотографуються навпроти пам'ятника, а він дивиться на них крізь темні окуляри: самовдоволений, добрий, трохи пихатий, у білих штанах з великими кишенями на колінах. Такий само, як і в житті, – Великий Бос.

Ми доїдали наше морозиво, коли повз нас пронісся хлопець на роликових ковзанах і на ходу примудрився тицьнути нам в руки рожеві папірці-запрошення.

– «Усі на похорон Продавця лотерейних квитків…» – вголос почав читав я: – Та ми вже це знаємо… Виходить, його досі не поховали?! – я був приголомшений.

– Цікаво, – сказав Мула. – Тепер слід обов’язково туди піти, тепер уже час, я відчуваю.

Я кивнув на знак згоди, бо мені теж не терпілося дізнатись, як ховають лотерейників.

Розшукати похоронну процесію виявилося нескладно. Там грала запальна музика, туди зусібіч поспішали святково вбрані люди, ведучи за руки дітей, які тримали в кулачках мотузки яскравих повітряних кульок. З вантажівки, що повільно рухалась у похоронному кортежі, щось захоплююче й вабливе виголошував у мікрофон розпорядник. На вантажівці було нагромаджено силу-силенну якихось великих і малих коробок, і серед них дві гарні дівчини в блискучих сукнях крутили лототрон й виймали виграшні номери.

Натовп, що рухався за процесією, вибухав емоціями. Хтось плескав у долоні, хтось сприкрено рубав рукою повітря, а ще хтось біг до вантажівки й повертався назад щасливий, обіймаючи коробку з намальованим на ній телевізором, пилососом, міксером або ще чимось нам з Мулою невідомим, але теж надзвичайно принадним.

Над натовпом літали впущені кимось різнобарвні повітряні кульки; веселий дядько в чорному смокінгу й циліндрі роздавав дітям яскраві паперові прапорці та панамки. І знову ж таки музика…

Я взяв Цербо на руки, ми з Мулою протислися між людом до голови похоронної процесії і раптом побачили Продавця лотерейних квитків!.. Він стояв на відкритому катафалку, оздобленому зусібіч штучними квітами. Але як він стояв!.. Вірніше – у чому! Продавця лотерейних квитків було заморожено на повен зріст у величезній брилі прозорого льоду! І там, усередині, він зовсім не скидався на покійника: з посмішкою до вух, з усіма своїми тридцятьма трьома зубами, у пляжній футболці в зелених пальмах та яскравохвостих папугах і в таких самих шортах.

Продавця було заморожено ніби вмить у якомусь радісному стрибку, наприклад, коли він дивився футбольний матч, і його улюблена команда забила. Єдине, що заважало Продавцеві бути живим, – так це відсутність запаху від його жуйки. У крижаній брилі складно жувати, хоча ми з Мулою були впевнені, що жуйка в роті лотерейника все ж лежала…

Ми чалапали за процесією, пороззявлявши роти, і раптом почули звернену до нас репліку якоїсь завжди роздратованої старушенції:

– О, босі, з босою собакою! Ще одні придурки!.. Мало придурків, так іще ці… Одного вже третій раз ховають, а до нього такі як він прийшли!.. – сказавши це, стара чомусь злякалася і, повсякчас на нас озираючись, бурмочучи, швидко зашкандибала геть.

– Ховають третій раз?.. – перезирнулися ми з Мулою.

– Та вже в тридцять третє! – радісно доповіла нам якась жіночка із вчепленим до блузки круглим значком: «Асоціація розповсюджувачів лотерейних квитків». – Продавець заповів ховати його доти, поки не буде виграно нарешті Щасливого Квитка! – голосно продовжувала незнайомка. – І кожного разу ми влаштовуємо це шоу, це неймовірне видовище і свято!.. Придбайте талончик миттєвої лотереї за три гривні або за десять візьміть участь у розіграші Щасливого Квитка! – і вона радісно, але наполегливо простягнула нам якусь розцяцьковану картонну коробку.

– Негідниця, – сказав я, – ви чудово знаєте, що нема на світі ніякого Щасливого Квитка. Усе це вигадки пройдисвіта-Продавця. Ми не купували квитків за його життя і, тим більше, не купимо після його смерті. Правда, Мула?..

– Гм, – погодився мій товариш. – Цей кидала хоче заробити бабки навіть на своєму похороні.

Та жіночка раптом залементувала на всю вулицю навзрид:

– Купіть квитка-а!.. Купіть квитка, бо я не знаю, шо собі зроблю!.. Тут усі мусять купувати квитка-а!.. Так, я знаю, – виграшного нема, але Продавець заповіда-ав!.. Наша асоціація повинна щодня його ховати й продавати білети-и… Нам пощастить, нам мусить пощастити, бо це ніколи не скінчиться!.. Купі-іть!

– Бідолашна, – пожаліли жіночку ми з Мулою. – Ми б передумали і придбали у вас білет, але в нас нема грошей…

Та раптом ми згадали, що маємо дві половинки лотерейного квитка, який лишила наша загублена дівчина.

– Ми не можемо купити у вас, але можемо дати вам свого, – запропонував розповсюджувачці я.

– Продати… – виправив Мула (він, мабуть, набрався нахабства на базарі, де збував свої пляцки).

– Гаразд, ми можемо продати вам нашого квитка за…

– За десять гривень, – сказав Мула, і я втягнув голову межи плечі, бо, як на мене, для такого розірваного на дві частини папірця це була шалена ціна.

– Добре, – сказала вона, – я згодна навіть на таке, давайте…

Ми вручили їй наші половинки, а вона нам – десять розірваних навпіл гривень.

– Розіграш заплановано на завершення обряду, – додала жіночка і, закричавши заклично: «Щасливі білети!..» розчинилась у натовпі.

– Мула, чому ти вирішив продати їй цього квитка? – поцікавився я.

– Ну як, – здивувався мій друг, – у нас же мусило лишитися щось на пам’ять про нашу дівчину. Тепер ми маємо десятигривневого папірця, і навіть уже розірваного… Візьми, ось твоя половина…

– Який ти мудрий, Мула! – з повагою та захопленням сказав я.