Текст книги "Дерево бодхі. Повернення придурків [Романи]"

Автор книги: Петро Яценко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 15 страниц)

VIII

1

Протягом довшого часу спостережень Мар’яна вивчила багатьох осіб, що більш-менш регулярно справляли свої потреби в парадному. Це були офіціант у білосніжній сорочці й чорній камізельці, що працював у барі через дорогу; таксист у димчастих окулярах, який приїжджав на таксі кольору кави з молоком, але насправді жовтому; двоє молодих жінок зі знебарвленим волоссям і в трусах «танґо», що просвічували крізь тонку тканину літніх штанів. Хлопчики, що сикали на стінку, ставши в рядок, повідставлявши набік сміттєві відра. Шістдесятилітній Цезар у кремовому береті теж виходив із під’їзду з високо піднятою головою. Його ніс був різко окреслений і починався просто з-під дашка берета, а підборіддя було вистромлене вперед, мов спис. У руці Цезар тримав рулон туалетного паперу… І, видається, перелік цих людей був далеко й далеко не повним. Вони здійснювали своєрідне паломництво. Перетворювались на мить на тварин, дітей, рослини, що, скидаючи восени листя, таким чином теж випорожнюються. Усі ці люди щось зрозуміли. Щось таке, чого не розуміла Мар’яна, що було для неї неприйнятним, диким, чужим.

«Чи восени з мого дерева опаде листя? Бо якщо ні, то це дерево – ніяка не помилка. Йому просто тут добре, воно пристосоване до такого життя й житла так, як достосували його до себе ми».

2

– Ну, чого ти нас так лякаєш? – рука підсунула Попелюшці стілець, Попелюшка сіла, сама не своя, червона, мов помідор-малинівка. Її губи й руки тремтіли, очі сльозилися, Попелюшка почувала себе винною. Це був він – той, що вішав. Його голос був лагідним, але ця лагідність була злою, знущальною і тому моторошною. Плодом цього разу була Мар’яна.

– Такі справи так не вирішуються, розумієш? – каже вища ланка споживання біоценозу. Ланка з широким глумливим обличчям і маленькими смужками-очима. – Я можу за фальсифікацію притягнути тебе. Але я того робити не буду. Так що йди. Йди собі. І більше не роби такого, не встрявай… Ти будеш там працювати на посаді завідувачки, бо ту стару квочку вже слід відправляти на пенсію, в’язати онукам рукавички… Всьо. Іди, іди, щоб я тебе не бачив, – він махнув на Мар’яну рукою, наче на велетенську набридливу муху.

Переступивши поріг своєї оселі, Попелюшка розшарувалася на кільканадцять осіб: двох жінок, шістьох чоловіків, одну дитину і голого алкоголіка без статі, що сидів, притулившись до стіни: гладке тіло без виразних статевих ознак, попелясто-сива голова з плаксивим ротом. Воно. «Хочеш загадку?.. На горі стояла дубова колода, і кожен мусив підніматись на гору й битися в ту колоду головою. До крові. Тоді з ним щось ставалося, і він сам змушував інших битися в колоду. Згодом колода зігнила й упала. Питається: нашо було битися в неї головою?..»

3

Сусідська квартира на першому поверсі нарешті опломбована. Хтось прибив на двері металеву смужку й повісив замок.

Мар’яна перетрусила ноти. Вибрала затерту брошурку «Праздник в школе», пошурхала на кухню. Рудень терся об ноги, нявкав, даючи зрозуміти, що хоче їсти. Мар’яна взяла його на руки, сіла. Вона довго сидить і пестить голодного кота: «Мамо, мамо! Я хочу їсти!» – «Зачекай, сину, зачекай… Дай-но натішитися тобою. Дай я тебе постискаю» – «Але мам!..»

До ранку Мар’яна кидала випрану китицю в палехську вазу, яку подарували їй на іменини сусіди з барахолки.

Уранці пролунав стук у двері. Це сантехнік. Питає, що сталося. Мар’яна говорить і не розуміє своєї мови. Її мова розпадається на звуки, і вона сприймає тільки упаковки слів, їхню мелодику, колір, форму. Українська звучить, як італійська з арабською. Вона пригадує інші відомі їй мови. Російська є сумішшю німецької з арабською, польська – це шипіння води, це шурхіт гравію, що тече між її пальців. Її вода в крані говорить польською, адже змішувач, певне, ставив поляк… Тече, тече… ти її не чіпай. Нехай тече. Нехай говорить. Ось твій газовий ключ. Але ти все одно приходь. Я буду тобі розповідати… Хочеш?

Водопровідник киває і дивиться в очі.

– Резистор – це тепло нашого життя, що витікає швидко в усі шпарини, це проблеми, це час… Конденсатор – це бар’єр між чоловіком і жінкою, між «так» і «ні». Немає нічого тоншого й водночас міцнішого від цього бар’єру. Котушка індуктивності – то є вічність, клей, який все об’єднує і розчиняє; діод – це пропуск, це смерть. Усе решта похідне. Червоне – то любов, а чорне – двісті двадцять вольт.

А тепер іди, іди, щеня, забирайся… давай забирайся, ти ж п'яний, як щеня… – Мар’яна легкими поштовхами випроваджує очманілого водопровідника в коридор і затраскує за ним двері.

– Ах, тиш… – він колупає двері носаком мешта, налігши долонями на дверне полотно, штовхаючи його, мов вагонетку. – Що ти знаєш про самотність?.. А? Що ти знаєш про самотність…

Розгублений, він поволі спускається сходами: «Яке червоне? Яке чорне? Я ж мав справу… Всі білі…»

Час водопровідника не збігається з часом Мар’яни. Він живе ще далі в минулому, ніж вона.

5

Тепер Мар’яна має іржаву пилку. Вона кладе її на здутий паркет поруч зі стовбуром. Чи можна пестити дерево? Чи воно відчуває страх? І якщо так, то які ж ці відчуття… Чи вони інші, ніж у нас… і в кого вони справжні?..

Бароковість: естетика сполучалася із поняттям багатства. Багатство виражалося через надлишковість у прикрасах…

Сучасна архітектура визначається досягненнями будівельної індустрії: естетичним вважається найтехнологічніше (і найдорожче): дзеркальні поверхні, ліфти, скло, армований бетон, хромовані й металізовані поверхні, вода, дорогі породи дерева… Зручність дорого коштує.

Що буде дорого коштувати завтра? Те, що коштувало колись? Антикваріат? Прості сільські житла, що лиш подекуди збережуться? Підземні печери? Чи мобільні будиночки на колесах? А я знаю, що колись ті, що мешкають нині в котеджах, житимуть на деревах. Найдорожче коштуватимуть саме вони. Старі півтисячолітні дерева з розгалуженою кроною, дуби, баобаби чи ще там щось. Дорожчого не буде.

– Тебе немає! – шипить Мар’яна. – Тебе не може бути, розумієш?.. Ти хочеш сховатися тут? Від них… Він нас не сховаєшся! Ти станеш моїм господарем? Зруйнуєш мене, мій дім?.. Ти паразит, що забирає моє світло, світло моїх днів… плине… Тобі тут до-обре? Воша!..

Мар’яна пиляє… Металеві зуби пили кришать вологу деревину.

У зв 'язку із глобалізацією температури, глобальним потеплінням чи похолоданням, зона підвищених опадів, в апендиксі якої знаходиться місто, забралась кудись на Захід або й просто зникла. Тож опади в радіусі півтори тисячі кілометрів навколо міста були так само усереднені, і шкільні карти та атласи з лініями, що позначав дощі в міліметрах на рік, безнадійно застаріли. Ніхто не міг сказати тепер, чи опади зависокі, чи занизькі, чи літо прохолодне і чи не занадто тепла зима. Насправді ж уся глобалізація полягає в усередненні. Середньорічна температура на Землі прямує до десяти градусів за Цельсієм.

У подвір’ї тусуються алкаші, голосно діляться враженнями:

– І бачу: летюча тарілка, мать його! І на ній – людина!

– Як людина?

– Намальований на весь ріст волосатий чоловік.

– Там була людина! Чули!

– Та цить, помовч, слухай далі… Помниш «Волгу»? Стару?

– Ну, і що?..

– Там ше на капоті олень пришпилений…

– Його зара збоку малюють.

– І на «Ягуарі» звєрьок є, і на… – ерудит перелічував марки авто.

– Так от. Тепер уявіть, що на цьому драндулєті мисливці поїхали в ліс. Полювать на того ж оленя… Ну, на оленя. Живого.

– І шо?

– Тому я був обережним.

Мар’яна пиляє…

Море – вчитель. Воно навчило її підніматися в повітря, коли чергова хвиля здійснювала набіг на її босі ноги. Цей кількасантиметровий політ аж ніяк не був наслідком страху перед водою, Мар’яна не відчувала ані захоплення, ні гордості через це. Це не вивищувало, ані принижувало її ні над іншими відпочивальниками, ані над Морем. Збоку це теж виглядало дуже природно, і тому нікому не впадало у вічі. Мар’яна не створювала бризок, майже як пірнальник, що отримує за стрибок найвищу оцінку. Просто вона сама була в цей час хвилею. Гойдалась на ній разом із нею.

Мар’яна пиляє… Чи відчувають дерева біль?..

– А чоловіки!? Чоловіки?.. Там були?.. – допитуються в неї подружки.

– Та. Там був один чоловік. Він полюбляв весь час лежати на воді. Інколи, у безхвилля, він так навіть читав. Я бачила його весь час на тлі бабки, що сиділа на арматурині. Я бачила або бабку з прозорими крильцями, або його, але коли я бачила її, я знала, що він там, за нею, в морі…

Мар'яна човгає металом по дереву, а хіба ж це не рима, хіба не спроба пізнати щось, потрапити, вцілити всередину… Звільнитися й попасти, влучити і стати вільною…

…Він обрав собі за об’єкт споглядання жінку з гарною фігурою, і чим далі дивився на неї, тим глибше в море запливала його дружина. Нарешті, коли він переключив увагу на ледь помітну крапку її голови, вона, що здавалось, уже готова потонути, борсаючись у хвилях, стала вертати до берега.

« Дерево росте, діти, і тому його можна вважати книгою, що весь час змінюється, вдосконалюється й одночасно старіє, переплітає листя, мов риски рун, рухається, живе».

«Висновок один, – говорить вона, – усе, що призначене для того, щоб підвищити естетичність, є штучним, неестетичним. Справді правильним є те, що являє собою порив вийти за межі правил. Дитинство – спроба звільнитись від правил, пияцтво – теж. Ви подивіться на немовля і на пияка. Вони поводяться однаково…»

У Мар’яни дзвонить телефон.

– Що поробляєш? – запитує знайомий жіночий голос.

– Гляжу женські журнали.

– А ти ще ставиш оту воду в склянці на ніч?

– Ставлю.

– І що, помагає?

– Помагає.

– Ох, і мені треба… Але боюсь, я вранці забуду, вип’ю…

– Пити не можна. Треба вилити в унітаз лівою рукою.

– Лівою?

– Так, обов'язково тільки лівою.

Мар’яна пиляє… Гілки з шелестом падають на долівку.

Усі її нічні турботи, від яких на ранок не залишалося жодного сліду… Куди всі позникали? Єдину подружку-єврейку забрав у дитинстві автобус. Великий червоно-білий «Ікарус». Мар’яна сховалася від нього за деревом і заздрила, бо ж її нікуди не забирали, бо вона лишалась. Сама.

Що ви знаєте про самотність?

Лягти й піднятися над ліжком. Наче тверда кулька всередині приходить у рух, постукуючи м’яко-металево: «кву-ук», «кву-ук» об інші кульки, і ти вже насправді вище над ліжком, вище над рівнем, призначеним для тебе… Стояти на порозі кухні і раптом зависнути між порогом і притолокою. Тебе ніхто не повинен у цей час бачити. Ти зможеш, коли матимеш сили. Так знесилена оса просто повзає по вікні. А насправді – ходить… («Чому ми так зневажаємо плазунів? – думає Мар’яна. – За спосіб пересування?..»)

«Який Бог на дотик?» (Релігійний вісник).

6

Дерево стало подібне на стару новорічну ялинку: пожовклий патик. Кіт упав на спину, котулявся по підлозі та сміявся. Мар’яна реготала разом із ним.

– А бачиш, – сказала вона, насміявшись. – Ти таке ж, як ми. Таке ж беззахисне… Воно беззахисне, і тепер воно це знає.

Мар’яна відчинила шафу… Залежно від вбрання, дерево скидалося почергово то на статечну пенсіонерку, що доживає й прогулюється парком, то на циганку, яка жебрає на узбіччі, то на черницю, що ревно молиться і б’є чолом, наче мусульманин… Тоді дерево перетворювалося на ветерана-інваліда, на жінку, що її розчепірено верстатом гінеколога, і нарешті – на класичне городнє опудало, зім'яте та скинуте в урвище вітром.

Тоді до неї прийшов він. Кохався з тілом дерева. Він обіймав – воно стугоніло. Мар’яну терзало сумління. Дерево обманювало його, мов квіти орхідей, що приваблюють комах за допомогою запаху самки, кольору, але не мають нектару. Так і воно привабило його своїм вбранням. Він був потрібен йому, дереву, як партнер. Він танцював із ним.

«Бог не вмер. Він збожеволів» (Релігійний вісник).

7

Мар'яна підняла з підлоги одну з гілок і почала обривати листя: «Любить – не любить». Останній листок був змарнілим. Мар’яна здивувалась і не відірвала його. «Любить».

«Воно ж росте не лише вгору. Воно росте ще й вглиб! Ні, воно не таке, як ми…» – Мар’яна обертається до Рудня, що лиже лапу:

– Ти чому сміявся!? Он ти чому сміявся!..

Ступаючи по листю, вона підійшла до патика: «Ти, ти вибач, я… не можу дочекатися твоїх плодів… я так тебе буду розсаджувати, гілочками…» – що доводило: брехня і правда – теж частини одного.

8

…Мелодія зникла з її пальців. Вона знала її напам’ять, але тепер не могла пригадати. Дитячі голови, що було притихли зовсім, тепер починали знову шепотіти й стиха хихотіти. Мар’яна втратила здатність грати. Вона хотіла сказати з фальшивим натхненням: «Діти! Слухайте тишу!» Але забула, що можна щось придумати. Вона була інструментом без голосу, інструментом, від якого відмовився музикант. Мар’яна не вміла, не могла нічого заграти. Вона була й музикантом без інструменту. Це було смішно. І вона розсміялася щиро, невимушено. Вона сміялась так хіба тоді, коли… Діти злякались і притихли.

«…А правда, що ваша сусідка, ну, та, що померла… – дві жінки з сусіднього будинку лузають насіння. – Там весь час грала музика «тікет ту зе мун – тікет ту зе мун». Запам’яталось…» – «Та, вона просила сина, щоб їй поставили…» – відказує Мар’яна.

«Ніяких сусідів насправді не існувало! – раптом осінило її. – Просто в їхній одяг перебиралися різні люди, що приходили до будинку кожен своїм, часом дуже вигадливим шляхом… Вони й не могли повертати книжки до бібліотеки!..»

Чим було для них це помешкання? Можливо, таких квартир багато. І кожен з нас має ключі від якоїсь із них. І коли дружина, нишпорячи в антресолях у пошуках бозна-коли запротореного туди дуршляка, знаходила поцятковану іржею в’язку й запитувала чоловіка: «Геню, а це від чого?» – і дзвеніла нею, наче дзвіночком, привертаючи побіжний погляд і ледь вловиму увагу думки, Геню відповідав: «А, це… від проданого гаража», «від старих замків», «від бабиної комори», «від щастя» і таке інше. Тепер же в цій добре налагодженій системі щось поламалося. І це ставало ледь не екзистенційною проблемою. Мар’яна ставила собі питання, чи ж не є вона причиною такого зламу, неподобства, несправності? Чи ненароком не накоїла вона чогось такого, через що внизу тепер порожньо, а нагорі, в неї, з’явилося тепер оце?

9

Увечері вікна першої квартири почали відблискувати жовтим електричним світлом на старий асфальт. Мар’яна накинула свій літній плащ і вийшла.

Двері відчинили. У коридорі горіло світло, чулися дитячі голоси. Це були люди з іншими обличчями, але їх Мар’яна колись упізнала' би. Це була нова партія мешканців квартири.

– Я що хотіла сказати… – Мар'яна раптом розчервонілася.

– Мар’яно, – її фрази ніби не зауважили, – запрошуємо вас на чай. І Рудня…

Вона зніяковіло посміхнулася:

– Я тільки піду перевдягнуся.

З прочинених дверей її оселі чулися голоси птахів та шурхіт вітру. В її помешканні були сутінь і прохолода.

2004—2005 рр.

Повернення придурків

I

Якщо двоє різної статі, гуляючи парком, гамселять одне одного по головах, знайте – це закохана пара.

Якщо двоє однієї статі, гуляючи парком, лупцюють одне одного – це закохана пара. І лише ті, хто йде парком, узявшись за руки, є злочинцями та порушниками громадського спокою.

Українське спостереження

Тепер, коли ми з Мулою готуємося вирушити в нашу останню путь, я напружую усі свої м'язи. Я пригадую, як воно починалося – моє придуркувате життя, і не можу пригадати. Зате добре закарбувався в пам’яті день, коли вбили Продавця лотерейних квитків, і коли від нас пішла наша дівчина. Той день був такий, як і сьогодні, – сонячний та по-весняному свіжий.

Ми з Мулою сьогодні вбрані як ніколи – у дорогі чорні костюми, при краватках, щоправда, у Мули кишені піджака та штанів неестетично випнуті: він понапихав туди яблук.

Поруч із нами, на мості над річкою, упоперек дороги, стоїть наша щойно придбана «Шкода»: червона, із затемненими вікнами, з усіма можливими наворотами. Як кажуть – «повний фарш»… хоча ні, нам не вистачило грошей на сиґналізацію. Проте є магнітола, антикорозійна обробка, центральний замок…

Перед нами робітники в яскравих помаранчевих камізельках, з ознаками ошелешеності на неголених засмаглих фізіономіях – налякано-поспішно забирають з дороги знак «Проїзд заборонено» та кілька смугастих дощок і стовпчиків, що перекривали рух. Робітники щось лагодили на мості й відсунули з ряду інших один залізобетонний блок. Ці блоки стоять обабіч мосту і перешкоджають невправним водіям шубовснути з півсотметрової висоти у воду. Та проміжку, що утворився, нашій «Шкоді» достатньо…

Підбіг захеканий дорожній патрульний, якого ми не захотіли брати із собою. Ми з Мулою питально дивимось на нього, а він ніяково усміхається, розводить руками, в одній з яких тримає свою чорно-білу паличку. Нарешті надихавшись, каже:

– А я от проводжати прийшов.

– Хочеш? – Мула простягає йому на долоні зелене велике яблуко.

– Може, передумаєте? – питає з надією патрульний.

– Ні, – кажемо ми, – тобі не слід.

Дорожній патрульний зітхає, бере яблуко й соковито кусає.

Робітники, побачивши з нами представника влади, який не тільки нас не спиняє, а ще й їсть наше яблуко, фіґіють до останньої межі (якщо цей стан може мати остатню межу) і, перешіптуючись та лякливо на нас трьох озираючись, закидують піском та гравієм заглибину в мостовому асфальті на місці, де стояв блок. Це, значить, щоб наша «Шкода» докотилася до краю прірви м’яко й без потрясінь.

Усе вже готове, і ми з Мулою перезираємося, відчиняємо дверцята, я сідаю за кермо та підкручую ключ запалювання. Мотор пихкає і починає тихо рівномірно гуркотіти. Я натискаю на газ, нагнітаючи оберти, і, націлившись в отвір між бетонними блоками, хочу зірвати машину з місця, а ошелешені робітники скупчились по обидва боки від нас, мружаться на сонце, пороззявляли роти й повитягали, мов гуси, шиї – спостерігають. І тут патрульний кидається на нашу «Шкоду», розтікається по склу дверцят, стукаючи по ньому рукою і щось пальцем показуючи.

Я забираю ногу з акселератора та опускаю скло.

– Там ті… – кричить, хвилюючись і занурюючи голову до салону патрульний, – ну… мішки з газом. Їх треба порвать, а то хто зна…

– Маєш ножик? – питає в нього Мула.

Патрульний відклеюється від нашої машини, біжить до робітників, повертається назад із великим ножем з плямами іржі на лезі.

Я скеровую авто в один з бетонних блоків і несильно вдаряю його… Нічого не стається, лише чути, як побилися годину тому встановлені протитуманні фари.

Ми від’їжджаємо та гупаємо в блок сильніше – у кабіні вибухає, і перед нами з Мулою виростають такі білі штуки – подушки безпеки. Мула, який тримав ніж, відрізає їх, і тепер нам уже нічого не повинно заважати.

Я знову даю задній хід, вирулюючи до отвору між блоками. Дорожній патрульний з кислою міною махає нам своїм жезлом. Ми розганяємося, під колесами «Шкоди» шурхає насипаний на місці забраного бордюра гравій, я втискаю педаль газу до самого останку, і тоді під нами вже не стає нічого – ніякої опори. Авто застигає на якусь мить над прірвою, рухаючись за інерцією вперед, і в цю мить ми з Мулою радісно вигукуємо, і я сиґналю, бо настав момент нашого нехай останнього, але тріумфу.

Краєвид перед нами летить наверх та змішується в невиразну кашу зелено-коричневих смуг і плям, і я знову починаю згадувати той день, коли від нас пішла наша дівчина, і коли вбили Продавця лотерейних квитків…

Його не любив ніхто. А ви б любили завжди професійно щасливого та усміхненого чоловіка невизначеного віку, вагою понад сто кілограмів, в якого з рота всепоглинаюче тхне м'ятною жуйкою, і який усім своїм центнером м’яса нахабно гупає у ваші двері, набридає, канючить, переконуючи придбати квиток, який «завтра обов’язково виграє»?..

І цей лотерейник підморгує вам значуще, і шкірить з усіх сил усі свої тридцять три штучні зуби (власні йому повибивали ще на початку кар’єри, і, кажуть, він поставив собі на один більше, ніж має звичайна людина, – на всяк випадок).

Продавець лотерейних квитків був з дитинства переконаний, що кожна людина народжується, живе, працює та відкладає гроші лишень для того, щоб придбати в нього квиток.

– Ви купите в мене тридцять квитків! – зазвичай захоплено вигукував він у вашій спальні рано-вранці, або зазираючи до вашої вбиральні у найвідповідальніший момент. – І тридцять перший отримаєте безкоштовно!!..

Та переговори з лотерейником завершувалися переважно ось такою його втомленою фразою: «Візьміть хоч три квитки, і один я так дам…»

Після його відвідин оселю слід було зо дві доби провітрювати, аби зник жахливий м’ятний різкий запах його жуйки, яку він ніколи, здається, не випльовував.

Треба до цього додати, що зі «щасливих і, безперечно, виграшних» лотерейних квитків, розповсюджених Продавцем за всі роки його роботи, не виграв жоден! Жодної гривні!!.. І водночас Продавець був якось не по-сучасному вихований та навіть витончено-чемний, модно і яскраво вбраний, розмовляв до нудоти правильною літературною мовою (так розмовляють українською лише відмінники філологічних факультетів та деякі росіяни). Одне слово, Продавець лотерейних квитків був справжня наволоч і виродок.

Звичайно, що його не любив ніхто. Отож, ніхто надто й не сумував з його смерті. Усіх нас, мешканців приміського села, цікавило лише одне питання: хто його вбив?

Були щодо цього різні припущення. Деякі сусіди казали – це якісь хроби вкотре придбали в нього купу «тальонів», звичайно, нічого не виграли і вирішили помститися – «чіста пуґануть», але перестарались. Інші переконували, що Продавця банально хтось хотів пограбувати, але це сталося вранці, і тому Продавець крім своїх лотерейних квитків не мав при собі ані копійки. Йому не повірили і вколошкали. А наша сусідка баба Ганка, повертаючись із церковної відправи, просто зітхала й примовляла: «Кінець світу».

Ми з Мулою слухали все це й раділи, бо нікому тепер нас зайве турбувати. А цей нахаба-Продавець часто набридав нам, і вбили його, до речі, на стежці, що вела саме до нашої хати. Хоча за весь час ані я, ані Мула не придбали в нього жодного квитка. О, безперечно, Продавець мав хист втуляти людям примари майбутнього щастя! Але на нас його завжди клинило. Що візьмеш із двох придурків?..

Ми з Мулою мешкали в цьому приміському селі в будиночку, що дістався мені у спадок від баби. Це хороше місце. При будинку був яблуневий сад, і це особливо подобалося Мулі. Він доглядав за деревами так, що, здавалося, пестив кожен їх листочок, а решту часу проводив на кухні, випікаючи свої пляцки, або лежав у гамаку в саду чи сидів на стільчику, дихаючи пахощами яблуневого цвіту. А мені подобалася вдача Мули, бо він завжди був небагатослівний, щиро усміхнений і завжди мав хороший настрій, а ще всіх пригощав яблуками, які в нього, на відміну від пляцків, вдавалися напрочуд смачні та соковиті.

Я ж марнував дні переважно на своєму книжковому підприємстві, чи «словесній лабораторії», як її називав Мула, що її я влаштував частково у своїй кімнаті, частково – у підвалі будиночка. Бо мій дід теж лишив мені спадок, і це була велетенська кількість просочених пилом книжок, які чомусь знаходилися всі у великих, помальованих на коричнево скринях на горищі.

Не знаю чому, але я був упевнений, що весь цей запас друкованого паперу слід переробити. Я вирізав із поганих книжок слова й повні речення (усі книжки тієї бібліотеки я поділяв на погані, хороші та незрозумілі), видирав цілі сторінки й абзаци та ліпив їх докупи. Бо, як учив мене мій дід, із десятка поганих книжок можна зібрати одну хорошу, а з кількох хороших книжок можна скласти одну надзвичайно хорошу.

Отож, я проводив дні й ночі у підвалі, вирізав, клеїв, іноді навіть щось своє дописував, малював ілюстрації, роздягав ці книги від суперобкладинок, варив їх в окропі, капав на них свічковим парафіном (поки не закінчилися свічки), поливав позиченою в Мули кулінарною пахучою есенцією та пересипав ваніллю. Адже хороша книжка неодмінно повинна мати принаймні добрий запах!

За рік роботи я спромігся переробити так одну скриню книжок із наявних п’яти.

Якось під ранок я заснув на горищі просто на одній зі скринь, і мені наснився мій дідусь. Він гуляв у нашому яблуневому саду, дивився на мене скрушно, похитував головою, і коли я уві сні похвалився йому тим, яку роботу виконав, він лише посміхнувся печально й покрутив пальцем біля своєї скроні. Тоді мені стало дуже соромно, я відчув, як у мене горять щоки, а дід показав мені папірець, на якому було написано: «Великий Скарб». Я спитав у нього, що це значить, але мій родич зник, і я прокинувся.

Відтоді ми з Мулою почали палити книжками нашу грубку. Спочатку то були переважно погані й незрозумілі книжки, як от: «Методика загальної електродинаміки» чи «Конспекти з’їздів КПРС» у двадцяти томах, проте Мула вигадав, що пляцки на такій літературі печуться зле та підгорають, тому ми спалили ще й усі хороші видання. Їх стало лише на тиждень.

Одного разу ми спустили з горища чергову порцію «палива», і Мула вкинув у вогонь книжку, на якій я ще встиг прочитати слово «скарб». У мене затремтіли руки, я хапанув металеву вигрібачку і все ж добув з вогню це видання. Автором книжки був якийсь Д. Д. Джончич, а називалася вона «Великий Скарб». Я відчув у крові адреналін, і ми із здивованим Мулою схилилися над книжкою, яка ще димілася і смерділа розплавленим дерматином обкладинки… Коротше кажучи, у ній ми знайшли вісімдесят п’ять ще радянських рублів. Для мого діда, мабуть, це справді був колись скарб. А в книзі йшлося про багатство надр нашої матінки-Землі… Ті давно не дійсні гроші ми спалили разом із книжкою і ще довго замислено дивилися на вогонь.

Мула ходив на базар продавати свої пляцки, які в нього ніхто не купував, а коли повертався, то ми з ним обідали чи вечеряли разом тими пляцками. Я ж подорожував до міста у видавництво і пропонував там свої зроблені з чужих слів книжки. Та молода секретарка з відсутнім поглядом, у навушниках, з яких її голова отримувала музику, дуже дивувалася щоразу, коли помічала нарешті мене, а тоді кричала, не знімаючи навушників:

– А! Це ви той… Не пам’ятаю, як ваша фамілія… Я ж вам казала: ми пєчатаєм тілько класіков: дєтєктіви, бєстсєлєри іностранниє… Вас нє печатаєм…

– А почитайте, що я приніс, – кричав я їй, простягаючи свою грубу теку з аркушами. Але секретарка вже розлючено кліпала своїми підведеними синім очима з довгими віями, кажучи рішуче:

– Нє! У нас ніхто не читає!

– Тоді хоч понюхайте, як гарно воно пахне!

Але й нюхати вона відмовлялась. І я йшов геть довгим темним коридором з гарними дверима обабіч.

При виході з коридору завжди тупцювало двоє-троє патлатих хлопців чи дівчатка із сумними очима. І я знав, що це поети – найбільш депресивний прошарок населення. Я б організовував для них сонячні ванни та роздавав би безкоштовно шоколадні цукерки та квитки до цирку. Мені їх, чесне слово, шкода, і вони теж, як і я, – придурки.

Крім придурків, є ще хробаки, робітники й продавці. Хробаки, або ж хроби, називаються так, бо мозок в них, на відміну від людей, розташований не в голові, а десь інде. Якщо відтяти такому хробу голову, він ще довго може жити, немов справжній хробак, і навіть працювати.

Хроби зовні нічим від людей не відрізняються: одягаються майже так, як люди, ходять майже так, як люди, навіть уміють говорити. Проте з першого погляду можна відрізнити хроба від продавця, придурка чи робітника. І ще, на відміну від людей, хроби дуже живучі, бо простіше влаштовані та фізично сильніші.

Робітники працюють зазвичай на хробів або продавців, бо ті мають гроші, а самостійно побудувати собі будинок чи полагодити авто хроби – не вміють, а продавці – не мають часу. Міліціянти, лікарі, учителі, різні службовці – це теж переважно робітники або продавці, бо придурка на роботу не візьмуть (та ми на це й не підем!), а хроби на такі посади інколи потрапляють, але дуже швидко скоюють стільки лиха, що скоро їх звільняють або ж вони йдуть самі, бо не їхнє це.

Робітники й продавці – найбільші верстви. Хробів дещо менше, але теж багато. Придурків зовсім мало. Я знаю одного – це я. І ще Мула каже, ніби він теж придурок. Значить, нас принаймні двоє… а! ледь не забув – ще поети!..

Правда, є крім названої мною, ще одна меншина – це боси. Вони бувають Великі або малі, але виходять переважно з верстви продавців. Боси керують хробами, продавцями й робітниками, причому продавцями й робітниками вони керують за допомогою хробів.

Хробаки є дуже відданими своїм господарям і навіть, за прикладом японських якудзів, відтинають собі мізинця на лівиці та дарують своєму босові. Той палець все одно їм не потрібен, і їм це не боляче, а в носі можна колупатися мізинцем від правиці або патроном. Боси на свята вішають собі на шию справжні намиста з таких мізинців, і чим більшим є їх число, тим могутнішим і крутішим вважається бос.

Ми ж, придурки, не відрізняємося від решти людей і хробів лиш тим, що так само любимо гроші. Мула любить гроші, бо на них можна купити купу різних приправ до його пляцків і ще нові добрива та інструменти для догляду за садом; а я люблю гроші, бо на них можна придбати легковий автомобіль.

Коли я, засмучений, повертався з міста після відвідин видавництва, то, щоби підняти собі настрій, обов’язково віднаходив неперевершений, іскристий, відполірований і скляний автосалон у будинку на розі двох великих вулиць. Там, за склом, стояли легковики.

Я ніколи не наважувався зайти досередини: вже дуже було там помпезно і врочисто, а може, такого блазня, як я, узагалі б не пустили. Отож, я стояв на вулиці й роздивлявся крізь вітрину нові блискучі авто на таких собі постаментах.

Увечері автомобілі були підсвічені, і тоді їх хромовані емблеми та фари зі світловідбивачами підморгували мені, сяяли й посміхалися, запрошуючи до себе в гості. І моєю мрією було колись наважитися й помацати рукою це неймовірне багатство, погладити ці червоні й сріблясті передні крила, може, навіть зазирнути до салону… Хоча я був упевнений, що за таке нечуване зухвальство мені негайно натовчуть боки два хроби-охоронці – ті, що стоять при розсувних дверях, при вході.

Я повертався додому й розповідав про все побачене Мулі. І за якийсь час Мула теж захворів цією хворобою. Він терпляче очікував мене надворі біля видавництва, і ми разом ішли до автосалону після того, як майже збожеволіла від мого нахабства секретарка кидала в мене кактусом у пластмасовому вазончику…

Ми могли стояти біля вітрини автосалону годинами, навіть під дощем, навіть до закриття магазину і після нього, а тоді, утомлені й щасливі, поверталися до нашого приміського села і засинали, ледь переступивши поріг нашої хати.

Я не знаю, скільки часу все це тривало б, якби у вівторок в нашому яблуневому саду не з’явилася дівчина. Першим її побачив Мула. Побачив і привів до хати. Перед тим був дощ, і дівчина, певне, ховалася під похилим віттям великої верби над потічком неподалік, бо мала мокрі ноги, а у волоссі – безліч мокрих подовгастих вербових листочків. І я чомусь спочатку, вилізши зі свого підвалу і ще не призвичаївшись до світла, упізнав у ній русалку або ж мавку, що її Мула відловив після дощу.