Текст книги "Дерево бодхі. Повернення придурків [Романи]"

Автор книги: Петро Яценко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 15 страниц)

Проте з іншого боку укріплення вже були зірвані бульдозером двері, й валом повалили до фортеці, наче вода у пробоїну корабля, нові потвори.

Люті роздрочені хроби бігали фортецею, мов іспанські бугаї, шукаючи ворога. Над ними літали й жалили бджоли, але потвор було, певно, більше, ніж комах. Хробам зоставалось лишень поруйнувати останні перешкоди, щоб дістатися до бідолашних мешканців.

Захистом фортечан були тепер тільки двері та стіни будинків.

Ми з Мулою переховувались на даху вежі-музею, коли побачили, як кілька потвор змотують канат і опускають повітряну кулю тримача неба. Ми негайно спустились надвір: тримач неба і з ним разом усе небо й земля були в небезпеці.

Мула озброївся вогнеметом, а я на ходу вхопив зі стіни музею гостру татарську шабелюку.

Хроби негайно оточили нас, але Мула випустив із вогнемета такий моторошний стовбур полум’я, що бандити попадали з жаху і поповзли геть (хроби, як більшість хижих тварин, дуже бояться вогню).

Ми помчали до котушки, на яку намотувався канат, і мій товариш полум’ям відігнав від неї хробаків. Кілька потвор наскочило на мене ззаду, та я відбився від них шаблею.

Ворогів довкола ставало більше, вони вигукували прокльони й матюки, махали ножами, і Мула, обертаючись, мов дзиґа, ледве стримував їх вогнем.

– Палива мало! – жалівся він.

– Ліземо нагору! – кричав я. – Більше нікуди! – і Мула кинув палаючий вогнемет у хробів та почав дряпатись товстим канатом. Я – за ним, ухопивши шаблю зубами.

Хроби аж збісилися від люті й негайно почали лізти вслід. Їм не спало на думку, що простіше було б покрутити ручку котушки, на яку змотувався трос!

Я нахилився, кілька разів ударив шабелюкою канат – і хороб’яча нечисть погепалась на землю. Повітряна куля полинула у височінь, піднімаючи нас за собою, а моя шабля полетіла униз та луснула якогось хробеняку по пиці.

Ми підносились усе вище й вище і, мабуть, злякалися б, якби не мали досвіду самостійних польотів. Та тепер літати ми не могли, тож щосили вчепилися в рятівний канат.

Вітер ніс кулю, і під нами пропливли веселі черепичні покрівлі фортеці. Вона видавалася тепер не справжньою, а іграшковою.

Я підтягнув до себе нижній кінець канату і примудрився зав’язати на ньому вузол. Вузол вийшов великим, і я сів на нього, а Мула – мені на плечі. Тепер нам було зручно, і ми почали роздивлятися пейзаж унизу.

Куля проминула вже зовнішні мури, і ми опинились над полями. Тут було ще ген-ген як багато хробів!.. Здавалось, вони знов понаростали з землі та очікували своєї черги, щоб напасти на фортецю.

Почувалися ми з Мулою кепсько.

– Що ж буде з усіма… З Продавцем?.. – запитував мій друг. – Як ми можемо їм допомогти?.. Чому все так нечесно й несправедливо?..

– Поглянь, Мула! – я показував униз. Там, біля ріки, хтось косив брутальних хробеняк, немов траву, бо в їх лавах з’являлась широка просіка.

На річці ми розгледіли довгий, пришвартований до берега човен.

– Це Харон! – загукали ми з Мулою один одному. – Він іде до фортеці на допомогу!

Справді, могутній перевізник, махаючи своїм дубовим веслом, просувався в натовпі хробів і обтинав їх, мов газонокосарка… Але тут до наших вух долинув гуркіт, що пересилив навіть гудіння багатотисячного хробського війська. Ми, обіймаючи каната, повернули голови в інший бік і здивувались та зраділи ще більше: з флангів на хробеняк ішли численні стада корів!.. Вони зібралися, мабуть, з усіх довколишніх полів та ферм і тепер вклинились у лави хробів, колючи їх рогами та затоптуючи копитами.

Унизу залунали зойки потвор та переможне мукання.

– Все одно! – з прикрістю закричав я наверх, товаришеві. – Вони не встигають!.. Хробаків занадто багато!..

– Але з вами я, – пролунав раптом поруч спокійний голос. І це був голос Зевса.

Він сидів у повітрі на низькій лавці, а в руках тримав таксу Цербо. Пес загавкав радісно, вислизнув із рук старого і перелетів до нас, лижучи нам обличчя й по-собачому вітаючись.

– Прощання солодке зустрічанням, – сміявся Зевс, а його біла туніка тріпотіла на вітрі. – Але не гай, Цербо, часу – до роботи!.. – такса, вильнувши хвостом, пірнула донизу.

Пес летів, розпластавшись і щомиті збільшуючись. Біля самої землі в нього раптом виросло ще дві голови, і такса приземлилась у валки хробів уже триголовим велетом.

– Ходіть до мене на лаву, – скомандував нам Зевс. – Нічого там теліпатися!

Ми з Мулою не наважувались відпустити канат, але якась невідома сила розчепила нам руки і перенесла до діда на лавку.

Повітряна куля, скинувши наш баласт, почала швидко підійматися все вище й вище, меншала, увійшла в білу баштоподібну хмарину та зникла в ній.

– Що буде з тримачем неба? – запитав я.

– Не турбуйтесь, – відказав Зевс. – Тримач злився з небом в одне ціле, перейшов у нього та звільнився від його тягаря. Тепер усе буде гаразд, і небо ніколи не хитатиметься…

Тоді ми поглянули вниз і не могли повірити очам: хробів на полях довкола фортеці не стало!.. Хробаки перетворились на щурів!

Зграї переляканих ошелешених пацюків тупотіли полем, а Цербо ковтав їх усіма трьома своїми пащеками.

Мама Великого Боса зачинилась у білому лімузині, і з нього було чути її істеричний вереск, а щурі бігали по машині, сиділи на капоті й багажнику. Бідолашні мисливські собаки, попіджимавши хвости, скупчились біля дверей лімузина та дряпали їх, просячись увійти. Лише пам’ятник Босові незворушно спостерігав за всім з висоти свого постаменту та смоктав кубинську сигару…

Зненацька на дорозі, що вела до фортеці, ми помітили розцяцьковану Нездійсненну Мрію. Машина повій їхала якось невпевнено, вихляючи, нарешті зупинилась, і з неї вистрибнув здоровенний хробеняка з дивною головою. Ми придивились і зрозуміли, що на його верхню кінцівку натягнуто презерватив. Хроб махав руками й захлинався. За ним з машини вибігли знайомі повії, гамселячи потвору по вбраній у шкірянку спині парасольками:

– Сволач, бандюга!.. Спрятаться у нас хатєл!..

– Свиня!.. Недолюдок!..

Бідолашний хроб упав на землю і за мить перетворився на щура, тільки в презервативі…

Зевс не зважав ні на що, замислився й потирав рукою підборіддя.

Ми втрьох на лавці летіли до фортеці. Земля під нами була всіяна тисячами хробських палиць та ножів.

– Скільки сміття, – хитав головою Мула.

– Воно прибереться, – сказав, примружившись, Зевс. – Ножі підуть на переплавку, а з палиць виростуть гаї, де житиме веселе птаство, світляки, а солов’ї співатимуть щоночі…

У потрощеній головній брамі нас зустрічав усміхнений Продавець. Довкола лотерейника юрмились мешканці фортеці. Побачивши нас у повітрі, вони загукали вітально, махали нам руками та всміхалися.

Перекидний міст було зруйновано, та ми на лавці пропливли над ним і побачили, що в рові вже нема ані води, ні хробів. Лиш на його дні видніли силуети поламаних механічних крокодилів.

Лавка приземлилась у брамі, і фортечани на чолі з Продавцем вклонилися Зевсу та подякували за допомогу.

– Потерпілі є? – спитав Зевс у лотерейника.

– У людей тільки синці та подряпини, – відказав Продавець, – а фортецю доведеться ремонтувати.

– До завтрашнього ранку ці мури загояться, – всміхнувся Зевс. – А міст полагодять робітники, що прийшли разом із Босом.

– А де тепер Бос і Перелюб? – запитали ми з Мулою.

– Нікуди вони не втечуть, – заспокоїв нас Зевс. – Вони ще будуть тут… Наразі ж мене хвилюють залишки минулого страху в очах фортечан. О, він великий хитрун, цей страх! Він не мине швидко, якщо його гарненько не полікувати, – Зевс плеснув у долоні. – Ніщо так не допомагає подолати стрес, як веселощі та гарний обід!.. А вже половина другої! Нумо перебирайтесь в усе святкове, мийтеся чепуріться і мерщій до столу – старий Зевс пригощає!..

Раптом позаду нас почувся жіночий зойк, і весь натовп мешканців фортеці, що вже рушили були готуватись до обіду, стривожено озирнувся… Дужий Харон і на цьому світі взявся бути перевізником, бо, користаючись своїм веслом як шестом для стрибків, переносив через рів до фортеці молодшу повію. Інша чекала ще по той бік, і саме вона верещала…

Такого грандіозного обіду за всі віки ця фортеця, мабуть, не знала. Ніколи не приймали її господарі таких незвичайних гостей, і ніколи ще гості не влаштовували тут веселощів господарям.

По всіх вулицях і вуличках, у всіх подвір’ях, навоколо клумб із квітами, навколо фонтанів і алей з’явились накриті білими скатертинами столи з лавами поруч. Дивні золоті, схожі на немовлят створіння зліпилися з повітря і, хихочучи, з шурхотом прозорих крилець літали та швидко розставляли на столи тарілки тонкої порцеляни. Світило сонце, відбиваючись на кожному зубчику срібних виделок та в заглибинах ложечок, що лежали на рожевих серветках. Десь високо на мурах і в кущах свіжої зелені співали весняних пісень птахи. Чоловіки-фортечани поприносили й порозставляли на столах букети квітів, і терпкий весняний аромат збуджував уяву.

Невдовзі вже всі мешканці, чепурні й святково вбрані, гомоніли довкола казанів з паруючим українським борщем, набирали його хохлею, мліючи від неземного запаху найсмачнішої в світі страви, і до червоного вогню її додавали білий холод сметанних айсбергів.

Чарівні золоті немовлята пурхали довкруг, встигаючи нашепотіти на вухо кожному: «Забуваймо про дрібні втрати, геть печаль! Нехай лякається і тікає горе від наших веселих вигуків!.. Веселімось і співаймо!.. Радіймо життю, бо ми перемогли!»

Жіночки роздавали з таць пахучий житній хліб. Зевс сидів на лаві неподалік нас і гомонів із Продавцем, тримаючи на виделці шматок смугастого шпондера. Ми з Мулою мастили хліб хріном та зачерпували ложками вогненний борщ.

Старенький вартовий казав, що нема нічого кращого за сосиску в гірчиці й пригощав нею крокодила Гєну, що невідомо як вцілів у битві і лежав тепер під столом… Навіть бджоли як подяку за допомогу в обороні від хробів отримали миски з прозорим нектаром, радісно дзижчали й хоботками смоктали трунок.

За живою зеленою огорожею, поруч із фонтаном, заграв чудову мелодію відомий на весь світ оркестр – оркестр міських сажотрусів. Музикам з кущів та дерев підспівували птахи.

Перевізник Харон сидів за столом вже не голий, а оперезався, ніби шотландець, картатим пледом. Обабіч нього були повії з ненадпитими келихами домашнього вина в руках. Харон розповідав щось басовито, і жіночки якимось дивом розуміли його мову і захоплено дивились в очі велетневі.

Частувалися і сміялись неподалік мойри, вбрані в однакові сіро-сині сукні і тому схожі на черниць. Ми з Мулою посміхнулись їм і вклонилися на знак вітання, а богині долі помахали нам руками.

Позаду нас, на широких сходах старезного храму, бігали з вереском діти, граючись у хробів і переможців.

– Так добре, так цікаво й дивно! – чомусь із сумом в очах спостерігаючи за дітлахами, казав Продавець Зевсові. – Ви, з іншого світу, тепер тут, із нами…

– Це тому, – сміявся старий Зевс, – що наші світи невід’ємні й нероздільні. І я сказав би навіть, що цей світ і той світ – одне ціле…

По завершенні обіду члени Асоціації розповсюджувачів лотерейних квитків роздавали всім бажаючим щасливі білети. Зевс запевнив особисто, що кожен власник такого квитка отримає те, чого таємно бажає і на що заслуговує. Опісля він попросив нас із Мулою супроводжувати його, і ми миттю перенеслись за межі фортеці, на очищені від хробів поля, де подякували стадам корів.

До нас приєднався ще Цербо, який, пожерши щурів, набув свого звичайного виду й розміру і весело гавчав.

Зевс говорив коровам:

– Хроби перетворились на чудове добриво. Тепер на полях виросте соковита молода трава – смакуйте нею, давайте молоко і живіть весело й довго!..

Худібка мукала схвально, теленькала дзвониками на шиях та рушила полями до затишних ферм, де ніхто не робитиме з неї ковбасу.

Ми знов опинилися у фортеці, де тривала роздача щасливих квитків, і раптом у натовпі помітили капітана-генерала Перелюба і з ним – Великого Боса! Вони мали вже повні жмені білетів і хапали ще…

Невідомо звідки на майдані перед шатром театру з’явились вуличні актори, жонглери та клоуни. Щасливі квитки нарешті вичерпалися, і всі мешканці фортеці та гості гуртом перемістились до артистів, оточивши їх.

Жонґлер вправно ловив палаючі смолоскипи, актори ставили віршовані веселі сценки, акробати стрибали одне на одного й виробляли вигадливі кульбіти, а клоуни – веселий та сумний – смішили публіку.

– Послухай, Жорику, – плаксиво казав веселому рудому сумний білий клоун з великою намальованою на щоці сльозою. – Уже ж п’ята година!.. Який жах!..

– Чого ти, Балабахо! – дивувався й вигукував рудий. – Ти боїшся п’ятої години?!..

– Ну, так, – похнюплено кривився сумний Балабаха. – Це час віддавати дарунки.

– А! – підстрибнув веселий клоун. – Хіба можна забути!.. Справді!.. П’ята година – це час роздавати дарунки всім-всім!.. – і він підскочив до натовпу і висмикнув з нього знайомих нам повій, запитуючи: – А де ваші квитки?..

– А от… І вот, – мовили повії, кокетуючи й показуючи лотерейні білети.

– Ким ви хотіли б стати? – не вгавав рудий клоун. Повії всміхнулись, знизали плечима, і молодша мовила:

– Міліціянтками.

– О! Як чудово!! – заволав клоун. – Гаразд!.. Зараз, одну хвилинку!.. – і він пірнув знов у натовп глядачів і виволік звідтам капітана-генерала Перелюба. Той був уже не в камуфляжі, а в цивільному, страшенно переляканий і нервово озирався.

– Ваш квиточок, будь ласка, – ввічливо попросив клоун, і Перелюб тремтячою рукою дістав з кишені одразу кілька.

– А, то ви багач! – гукнув артист. – Ви можете замовити в нас будь-яке своє бажання! І ми неодмінно його виконаємо! Як вас звати?..

Капітан-генерал у відповідь лише витріщив очі й заекав. Глядачі засміялися.

Зненацька Перелюб упав перед клоуном навколішки та заголосив навзрид:

– Я втертися в довіру до нього хотів, я спеціально терпів приниження, збирав матеріали, шоб його посадити – цього бандита, цього нелюда!.. Не вбивайте!.. Пожалійте мене!..

Веселий клоун здивувався й заговорив уже іншим голосом:

– Ніхто вас і не думав убивати. Ми прагнемо лише виконати ваше бажання, оскільки ви узяли свій щасливий квиток. Та пам’ятайте, що кожен за своїм квитком отримує лиш те, на що заслуговує…

Тут бруківка під Перелюбом провалилася, і він на мить зник під землею і вистрибнув знов, але в новому образі. Його одяг кудись зник, а натомість капітан-генерал був вбраний в сітчасті колготи, червону міні-спідницю, а груди його стягував чорний блискучий бюстгальтер. Губи Перелюба були намальовані помадою, і все обличчя капітана зазнало макіяжу і, слід сказати, Перелюб міг би стати цікавою жінкою.

– От і перший подарунок віддали! – опустив руки сумний білий клоун, а з трубочок за його вухами забризкали, імітуючи сльози, цівки води. – Такий шматок щастя!.. Я заздрю цьому чоловікові!..

– І є чому заздрити! – жваво відгукнувся клоун-веселун, підстрибом оббігаючи шокованого Перелюба. – Цей пан набув вигляду, що відповідає його внутрішній сутності!

– А він брав у людей гроші й робив те, що ті люди захочуть, – прикривши долонею рота, став жалітися глядачам сумний клоун. – І при цьому порушував закон, тобто, продавав свою совість так само, як, наприклад, повія продає тіло!

– Ти нудний, Балабахо! – рудий клоун наступив сумному на кінчик довжелезного черевика, від чого цівки сліз у того перетворились на справжні водоспади. – Людина щойно стала щасливою!.. Знайшла себе!.. І цей пан, як і раніше, їздитиме на чудовому гуркітливому «бобику» на виклики, але тепер він не заарештовуватиме й не каратиме людей, а буде робити спраглих щасливими!

– І я не сидітиму більше в нудному міліційному кабінеті? – раптом засяяв Перелюб. – Не заповнюватиму цих проклятущих офіційних папірців? Не розслідуватиму безнадійно довго справи?..

– Так! Так! – загукали клоуни, плескаючи Перелюба по плечах. – І брехати буде не слід, і замолювати гріхи – теж!.. І напиватися за компанію до свинячого рохкання – і поготів!!..

– Ура! – закричав Перелюб. – Я за!.. Я все життя справді про це мріяв! – глядачі заглушили його оплесками, і перевдягнений в жінку сяючий капітан-генерал відсалютував руками й щез.

Тут усі побачили, що повії змінилися теж: на жіночках були вже чорні спіднички вище колін й елегантні міліційні піджачки, які дуже їм личили. І повії крутилися одна перед одною в захваті і, здалося, помолодшали.

– На вас чекає відповідальна служба, – мовив, пускаючи мильні бульбашки, рудий клоун. – Та я спокійний, бо знаю, що вона вам до снаги… І навіть ми з Балабахою – базіки й вар’яти – одразу побачили, що ви добрі й мужні жіночки. Вам без зброї вдасться втихомирювати шибеників. А злочинці самі приходитимуть до вас каятись у провинах…

– До в'язниці буде черга! – вигукнув із глядацьких лав чоловічий голос.

– Але знаєш, Жорику, – жалібно мовив сумний клоун, – як не дивно, існують люди, що ладні втекти від свого щастя якнайдалі… – він втер рукавом свого червоного круглого носа. – І я скажу навіть: один такий пан у цей момент втікає…

– Він не розуміє, що від свого подарунка не втечеш! – вигукнув рудий артист. – Нумо, як Діда Мороза, покличмо його сюди!..

Сумний Балабаха тихо тоненьким голосом писнув:

– Ве-ли-кий Бо-се!

– Бо-са! Бо-са! – загукав розлого й голосно рудий вар’ят, під’юджуючи руками публіку, і всі весело підхопили й загукали натовпом: – Бо-са!.. Бо-са!.. Ве-ли-ко-го!..

І, не змушуючи довго на себе чекати, постав на майдані перед клоунами невідомо звідкіль Великий Бос, з ненавистю оглядаючи присутніх.

– Чи не чудово це, Жорику, – сумно заговорив білий клоун, – уміти іноді пірнати з дорослості в дитинство. У той сповнений фантазій світ, де все можливо й весело, де повно дивацтв і див… Як це гарно: щиро радіти подарункам, забувши на мить, що ми завше самі даруємо їх собі, – клоун знову ледь не плакав.

– Нє ламайтє камєдію, казли, – плюнув на землю Бос та скривив рота. – Вот маі білєти, – він жбурнув у клоунів папірці, які підхопив і поніс легенький вітер. – Іспалняйтє майо сакравєннає жєланіє!..

Рудий Жорик миттю наготував ручку й блокнота і уважно вслухався.

– Я хачу жіть вєчна! – заричав Великий Бос і агресивно посунув на клоунів.

– Гаразд-гаразд! – замахали руками ті. – Ніяких проблем! Так і буде!.. Лишень ви повинні вирішити, хто буде за вами доглядати…

– Как ета – хто? – здивувався Бос. – Я сам сєбя буду даґлядать!

– От і добре, – погодились клоуни. – Живіть вічно!..

– І што, мнє уже можна ідті? – криво всміхнувся Бос.

– Відпустимо його? – спитав у глядачів веселий клоун.

– Так… Так… Най забирається під три чорти! – загув натовп.

Бос, підозріло озираючись, порачкував, розвернувся й поважно пішов геть. Про нього відразу ж забули.

Від гурту глядачів відділився й вийшов на майдан Зевс, кажучи клоунам:

– Від імені всіх обдарованих щиро дякую вам, друзі, за чудові подарунки (бо, здається, в захваті дехто забув це зробити)… Однак є серед нас людина, – вів далі старий, – яка своїми вчинками заслуговує на найвищу винагороду. І цю винагороду я буду щасливий вручити особисто…

Ми з Мулою побачили, що фортечани розступились. У натовпі утворився коридор, яким до Зевса рушив, ніяково посміхаючись, Продавець лотерейних квитків. Над лотерейником, узявшись за руки та кружляючи повітряним танком, виспівували веселу й водночас якусь таємничу мелодію золоті немовлята.

– Бідолашний Продавцю, – мовив старий Зевс, добросердо всміхаючись до лотерейника, – ти приносив людям Щасливі Квитки та сам у житті зазнав чимало лиха. Ми негайно виправляємо цю несправедливість і даруємо тобі твоє щастя!..

Четверо діточок: два хлопчики років шести і дві трохи старші дівчинки з радісним вереском вибігли з-поміж здивованого люду і з криками «татусю!» обіймали батька; а він, Продавець лотерейних квитків, присів навпочіпки і сміявся, обіймаючи їх.

У перших рядах натовпу стояла ще гарна, зі смаком вбрана жінка. Сльози скочувалися по її щоках, а навколо чувся шепіт:

– Марічка!.. Марічка, його дружина… Він так про неї мріяв!.. Він шукав її та чекав на неї все життя!..

– Ви будете щасливі!.. Ви будете щасливі! – залунали над мешканцями фортеці дзвінкі голоси, що належали, мабуть, крилатим золотим створінням. – Не робіть лиха… Той, хто бореться, отримає вічне життя!.. Лише ниці боягузи зазнають долі переможених…

Ми з товаришем стояли в натовпі, зачудовані. Я поглянув на Мулу і побачив, що він тепер інший: злегка звивисту світлу чуприну мого друга покрила яскрава хустина-бандан; з-під неї ззаду випиналась куца косичка, а обличчя прикрашала чорна іспанська борідка. Вона робила Мулу схожим на флібустьєра. Лиш бракувало до цього образу Мулі золотої сережки у вусі.

Тієї ж миті, як я подумав про сережку, в мене за вухом щось засвербіло. Я обережно підніс туди руку й добув довге гусяче, розщеплене на кінці перо. Лахміття з мене теж невідомо коли зникло, і я був уже в жовтій, як сонце, сорочці з широкими рукавами, а замість подертих штанів на мені з'явились картаті шорти-бриджі.

Затим на нас із Мулою, мабуть, зійшло натхнення, бо я вирішив писати, а Мула – пекти, і ми негайно полишили майдан, побігши робити те, що вирішили. Навколо нас розкривались великі квіти, припікало сонце, дзижчали вбрані в дорогоцінні блискучі обладунки мухи… Минулої ночі скінчилась весна і почалося літо.

До ранку я написав п’єсу, а Мула на кухні фортеці випік такого грандіозного й гарного торта, що всі жінки, поглянувши на нього, втрачали свідомість, а чоловіки відходили вражені, мовчазні й замислені, і довго ще мовчали, розмірковуючи про сенс буття. А віднайшовши його, раділи, мов діти.

Ми з Мулою зустрілись по обіді. Я прочитав йому свою п’єсу, а він пригостив мене шматком торта, і ми здогадалися, що світ навколо нас зазнав змін. Змінилося щось невловиме, але важливе – те, що визначало наше життя. Ми зрозуміли, що Творці приходять тихо. Не так, як галасливі хроби. А для перемоги над злом слід просто усвідомити себе Творцем, відчути й зрозуміти себе як Творця. І при цьому завжди лишатися придурком.

За тиждень репетицій у театрі-шатрі відбулася прем’єра моєї п’єси про нашу дівчину. Надворі шуміла літня злива, гримів грім, блискавки висвічували хмари.

Ми з Мулою дивилися виставу, сидячи в першому ряду. Мула прошепотів:

– Наша дівчина пішла сонячного дня, а повернутись мусить із дощем. Я відчуваю.

Я кивнув на знак згоди і тихо звернувся до Зевса, що сидів ліворуч:

– Вам усе про все відомо… Мій дідусь казав про Великий Скарб…

– Предки завжди мають рацію, – озвався Зевс, лоскочучи за вухом маленьку таксу Цербо, яка, мов кіт, прилаштувалась у Зевса на колінах.

Я озирнувся і вглибині переповненої зали розрізнив силует могутнього Харона. Перевізник дивився виставу, стоячи за останнім рядом, бо сидіти не міг – крісла були для нього замалі…

Скромність ніколи не була моєю головною чеснотою, тому скажу: постановка мала гучний успіх. Ось зал плескає, кричить захоплено, і на сцену кілька разів виходять та розкланюються перед публікою актори. Але зала не вщухає, і тоді на кін піднімаємося ми з Мулою, ведучи за собою ще мудрого Зевса й могутнього перевізника Харона. Назирці на сцену чимчикує сімейство Продавця лотерейних квитків. Його діти бавляться з кумедною таксою Цербо, яка, привернувши загальну увагу, намагається стати на задні лапки.

Вогні рампи засліплюють мене та Мулу, і, тимчасово невидима, навшпиньки підкрадається й бере нас за руки виконавиця головної ролі – талановита й симпатична шкільна вчителька молодших класів… Ось вона веде нас до краю сцени… плескає шалено й підносить квіти зал… Ми втрьох вклоняємося, і я розумію, що тепер з нами Вона – наше сонечко й білочка, наша квітка – наша дівчина…

Вона посміхається нам і простягає потерте вітром і сонцем оголошення:

– Ви шукали мене?.. Я знайшлася!..

Р. S.

Минуло небагато часу. Мула мріяв про власний найбільший у світі ресторан і збирався відкривати поки що свій перший, невеликий. Великий же Бос доглядав за пам’ятником собі, що стояв так само в міському парку. Пам’ятник капризував, багато смітив, і Бос із ним мучився.

Мав, бідака, ще одну гризоту: його мама щодня вигулювала в парку мисливських собак. Ті обов'язково цвіркали на постамент, а Бос сварився з ними та матусею, став похмурий і дратівливий. Єдиною його втіхою було красти в пам’ятника недопиту філіжанку кави і смакувати вистиглим напоєм десь у кущах, перечитуючи старі газети (на відміну від кави, Бос не передплатив їх на десять років).

Тож двічі або навіть тричі подумайте перед тим, як ставити собі пам’ятника за життя… Ага, і ще: коли дітлахи, граючись, випрали в джерельці на нашому городі стару хустину баби Ганки, у вовні лишилося кілька часток золота…

…У колекторі теплотраси робітники котельні знайшли муміфіковані рештки двох осіб.

За інформацією міліції, це бомжі, що померли від виснаження. Вочевидь сухе повітря сприяло муміфікації.