Текст книги "Дерево бодхі. Повернення придурків [Романи]"

Автор книги: Петро Яценко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 15 страниц)

V

Завжди тримайте відчиненими двері для Продавця лотерейних квитків.

Сумні мелодії мокрих вулиць. Далекі жовті вікна багатоповерхівок. Самотні перехожі. Дивний вечірній щем… Осінь.

Мула застудився, температурить і кашляє. Я щодня прокидаюсь о п’ятій і плентаюсь на міське звалище. Вертаюся в обід та пізно ввечері з ліками і чимось їстівним.

Мулі гіршає. Крім нього, у мене нікого нема.

Лікарі бояться приходити до нас, бо жоден лікар навіть за гроші не хоче лізти в люк неподалік котельні та спускатися металевою драбиною під землю, в бетонний тунель теплотраси, де ми тепер мешкаємо.

Мула зустрічає мене щоразу радісно, тулячись до величезних гарячих труб, слухняно ковтає піґулки, намагається жартувати.

– Чому ти не хочеш іти до лікаря? – кожен раз наполягаю я.

– Ця велика труба краща за лікаря, – ледь посміхається він. – Вона додає мені сил.

– Я домовлюсь із кимось на звалищі, ми піднімемо тебе нагору і понесем до лікарні.

– Так, я знаю, ти зможеш заподіяти мені таке, – ображено бурмоситься Мула, – удвох із якимось п’яницею насильно тягти мене до лікарні… Бо ж на звалищі, крім тебе, всі п’яниці. А я не люблю п'яниць… Та й до якої лікарні?.. Туди ж не приймуть без грошей. Тут є ти, тепла труба і якісь ліки, а там цього не буде… – він бере мене за руку своєю кволою рукою. – Краще попіклуйся про свій флюс…

Я тікаю в далекий закуток тунелю і там часом нечутно коротко плачу. Так, я плачу, хоча й чоловік, бо знаю, що Мула має рацію.

Конкуренція на звалищі з кожним днем стає все жорстокішою. Цінного мотлоху, за яким у приймальних пунктах платять хоч якісь копійки, на всіх не вистачає. Пункти закриваються, а ті, що лишились, зменшують розцінки. Такі, як я, збирачі ділять територію. Часто трапляються бійки.

Ми пішли з нашого села, бо там усе нагадувало про Неї. І навіть тепер я не можу спати вночі: мені сниться жахливий безголовий кат з блискучою сокирою, і я прокидаюсь. Я чую, як важко дихає і хрипить уві сні Мула, запалюю шматок паперу і спостерігаю за великими сірими щурами, що лежать на трубах і гріються.

Ми не чіпаємо щурів, а вони не чіпають нас. У цих тварин розумні очі. Коли продавці, робітники та хроби на чолі з босами знищать самі себе, панівним видом на Землі стануть щурі. Але якщо й вони будуть жадібні, даватимуть і братимуть хабарі, обманюватимуть одне одного, то їх світ чекатиме теж сумна доля.

Якогось дня мене прогнали зі звалища. Уранці, коли я прийшов на свою невелику ділянку, там уже працювали двоє чоловіків і одна добре вбрана жінка. Побачивши мене, жінка почала вигукувати матюки, а чоловіки кидали в мене каміння й погрожували обрізками водогінних труб. Жінка влучила мені в спину гнилим яблуком, і я пішов.

Лишалися ще сміттєві контейнери в місті, але всі вони були поділені між безробітними, і якщо б мене спіймали поруч із якимось, то негайно б затовкли. А я ще потрібен Мулі.

Кілька разів я намагався жебрати на міських вулицях. Мені вдалося навіть пристойно заробити, але невдовзі з’ясувалось, що вступний внесок в гільдію жебраків складає п’ять тисяч євро, і кілька молодих хробів швидко переконали мене «нє паявляться».

Після того випадку я став іноді шепелявити і зрозумів, що жебраки – багаті люди. Мені дуже потрібні були гроші на їжу та ліки для Мули, і якось я підійшов до замурзаного чоловіка з кривою ногою, який жебрав на центральному проспекті.

– Вибачте, – сказав я, – але не могли б ви дати хоч трохи грошей… Ні, не для мене… Для мого друга, який лежить в тунелі і хворіє… Мули.

Інвалід почав копошитися у своїй подертій одежині, вийняв мобільного телефона, приклав до вуха й заторохкотів рипучим голосом:

– Рєбятачкі, срочна памаґітє!.. Ка мнє тут какой-та псіх прістал!..

Зубів у мене лишалося не так уже й багато, тому я щодуху тікав, поки, до решти знесилений, не опинився в нашому тунелі.

Мулу била пропасниця, і я не відходив від нього дві доби. Добре, що в нас була заздалегідь припасена каністра з водою, а згори у відчинений люк залітали й радували нас перші несміливі сніжинки.

Третього дня нам уже зовсім не хотілося їсти. Мула казав, що йому покращало, кутався в стару ковдру і все запитував тихо:

– Скажи, друже… там, на стадіоні… то була неправда?.. То все нам наснилося, так?..

– Так, бешперечно, – впевнено шепелявив я. – Хіба се могло бути правдою? То була чиясь нехороша вигадка.

Після моїх запевнянь Мула починав посміхатися, його більше не турбувала пропасниця, і він засинав. Я теж стуляв повіки й бачив приємну картинку: вечір, велике червоне сонце скочується за західний пагорб; наш яблуневий сад увесь вбраний у біло-рожевий цвіт. Чути, як шурхотять у кронах яблунь хрущі, а під деревами, за столиком, який я так і не встиг змайструвати, сидять та чаюють наша дівчина і товстий веселий Продавець квитків. Вони тихо розмовляють, і Продавець запитує в нашої дівчини з недовірою:

– Це правда, що ти – останній Творець?

– Так! – відказує вона, заходячись дзвінким сміхом…

Під вечір Мула сказав, що хоче побачити землю, вкриту першим і останнім снігом, і попросив мене допомогти.

– Я мрію ще, – сказав він, – подивитися на сільську стежку, якою ходила вона, і зазирнути в нашу поштову скриньку… Ми давно її не перевіряли.

– Звичайно, – мовив я, – як тільки ти видужаєш… Я відчуваю, що в скриньці може бути не один, а цілих два листи!..

Чому я це сказав? Я ж чудово знав, що, окрім судової повістки, поштою нам ніколи нічого не надходило.

Я допоміг Мулі підвестися з матраца, вбратися якнайтепліше й узяв товариша на спину. Але несподівано ноги мої виявились настільки немічними, що я осів на бетонну підлогу.

Довго різними способами я намагався допомогти Мулі видертись металевою драбиною нагору, але без успіху. Нарешті, коли сам спробував дістатися затягнутого сірим небом люка, то зрозумів, що мені це теж несила.

– Ми бранці, – проказав я, спершись на велику трубу і часто дихаючи.

– Так, – всміхнувся Мула, – ми себе ув’язнили.

– Давай тут помремо, – запропонував я. – Тут тепло і спокійно.

– Ми не можемо померти, – захитав головою Мула, – ми ж придурки.

– Можемо, – заперечив я, – просто знову не так, як усі…

Мула позіхнув і влігся на свій старий матрац, а я – на купу дрантя, що слугувала мені ліжком. З напівтемряви за нами спостерігали намистинки щурячих очей.

Я все частіше забувався і кожного разу бачив дива. Переді мною поставав галасливий, сповнений кольорів східний ринок, де смагляві торгівці майже задарма віддають незвідані ласощі; де повно найрізноманітнішої їжі, а особливо багатим є рибний ряд… Ще я бачив вишукані ресторани з оздобленим позолотою інтер’єром. Пихаті офіціанти пливли їх залами, а в їхніх руках, на тацях, ховалися під срібними і кришталевими накривками найдорожчі смакоти… Мені привиділось також, як ми з Мулою відчиняємо і не подужаємо відчинити височезний холодильник. Якась дебела жіночка в білому куховарському фартусі відпихає нас однією рукою, сміючись і кажучи басом:

– Ек, доходяги!..

Вона відчиняє холодильника, і з нього виривається водоспад продуктів, які з головою завалюють її, а відтак і нас із Мулою…

«Смердить!» – почув я і повільно розплющив очі. Згори в люк колодязя світили ліхтарем.

– Хм, не досить приємно пахне, – додав іще хтось нагорі, і мені здалося, що цей чоловічий голос я вже колись чув.

– Онде подивіться… вони? – знов долинуло зверху, і ліхтарне світло засліпило мене.

– Вони!.. Вони!.. Знайшлися!.. – загули голоси. – Та там повно щурів!..

Я знову забувся, а прийшов до тями від гуркоту ударів. Нагорі працювали якісь люди, і на труби опалення падали уламки бетону.

Вкотре я поринав у мрії й нереальність і був невдоволений, коли мене затормосили. З люка вже звисала лампа на мотузці – тунель був освітлений. Наді мною схилився масивний розпливчастий силует.

– Прокинься, – сказав він голосом Продавця квитків. – Прокинься!..

– Навіщо?.. – ледь чутно вимовив я. – Облиш… Дозволь нам піти спокійно.

– Ні, не дозволяю! – гаряче прошепотів силует Продавця. – Бо все зміниться!.. Ви повернете ваші втрачені статки, отримаєте належну по праву шану, набудете вірних друзів… Хіба ти не бажаєш, щоб у скринях на горищі твого будинку лежали хороші книжки?.. Хіба Мула не радітиме разом із тобою щовесни, коли буде квітнути яблуневий сад?.. Хоч як нелегко було вас розшукати, та я приніс вам Щасливого Квитка!

– Нам не треба шани… статків… – почувся слабкий голос Мули. – Ми хочемо піти туди, де тепер наша дівчина, і де був ти.

– О ні! – заперечив голосно Продавець. – Я ніколи не вмирав. Просто якось вдавився м’ятною жуйкою, а коли очуняв, то лежав навзнак. Наді мною було синє небо, і я подумав: навіщо я живу?.. Я нікому не потрібен зі своїми лотерейними квитками. Люди купують їх, сподіваючись виграти передовсім гроші, і ніхто не прагне отримати просто Щастя. Я продаю білети, бо маю до цього хист, але за мої старання мене не люблять. А дехто навіть ненавидить. І я вирішив покинути все й померти… Ну, звичайно, не по-справжньому. Не для себе, а для всіх… Тому організував свій похорон. Звідки я міг знати, що когось звинуватять у моїй смерті?..

– Все одно, ми вирушимо за нашою дівчиною, – сказав я.

І раптом поруч із силуетом Продавця я побачив їїобриси!!..

– Милі мої придурки, – мовила наша дівчина, і слова звучали лагідно, як тече струмок. – Я знала багатьох людей, але серед них не було шляхетніших від вас… За мною можна йти багатьма дорогами, але є одна найкраща, найкоротша путь…

– Ні, – сказав я, ледь ворушачи губами, – ти знову марево…

– Так, – погодилась вона, – я марево, бо пішла від вас. Я мусила піти, адже ви були схожими на інших: ви так само не любили Продавця… Не слід бути лихим на того, хто бажає принести у твій дім щастя. Тепер усе змінилось. Шукаючи мене, ви зрозуміли та полюбили лотерейника, і я хочу повернутися…

– Якщо кат не має голови, то ним головують помічники, – заговорив Продавець. – Якщо на Землі не стане Творців, нею керуватимуть жадібні боси. І тоді занепадуть продавці, непотрібними стануть робітники, повбивають одне одного хроби… У мене є зв’язки, гроші, але я – продавець. Я знаю лише, що все на світі повинно бути на своїх місцях. Інакше світ загине.

– То нехай, – сказав я. – Нехай прийдуть щурі.

– Це станеться нескоро, – зітхнув Продавець, – а до того пануватиме суцільна пустка. Не буде книжок і не цвістимуть сади… Допоможіть відвернути це лихо.

– Це неможливо, – відказав з гіркотою я. – Ми ж придурки. Ми не вміємо робити нічого чеснішого, кращого і розумнішого, ніж діяли дотепер. І от де ми.

– Так, змінитися ми не можемо, – прошепотів Мула.

– Вам не треба змінюватись, – залунав голос нашої дівчини. – Вам слід лише змінити тих, хто навколо вас… Бувають важкі хвилини, – продовжила вона, – коли здається, що тебе забули, що ти нікому не потрібен. Насправді ж увесь світ думає про тебе і в найнесподіваніший момент готує найщедрішу винагороду!.. Полюби життя і знай, що хтось до часу тобі не відомий, далекий, так само щиро і віддано любить тебе.

– Тоді настане пора веселих пісень, – піднесено додав Продавець, – настане час отримувати дарунки, і ваша дівчина повернеться до вас. Ви мусите повірити!..

Я повільно повернув голову до Мули:

– Зевс казав, що все на світі має бути справедливо… Пам’ятаєш?..

– Пам’ятаю… – прохрипів Мула. – Ми завжди в це вірили…

Я швидше відчував, ніж бачив, як дивні білі примари підносять мене та мого друга з наших теплих лігвиськ, тягнуть нас угору, до великого отвору, що виник замість вузького люка.

Надворі було темно й холодно. Я протестував, кажучи, що зараз підведуся самотужки, а ви піклуйтеся про Мулу, бо він хворий. Та мене чомусь ніхто не слухав, і я, так само лежачи, опинився в мікроавтобусі, зсередини яскраво освітленому й нафаршированому моторошною технікою.

Білі примари схилились наді мною, і я чув ніби здалеку якісь незрозумілі слова й вимовив, як мені здалося, суворо:

– Мулу негайно везіть до лікарні!..

– До лікарні? – дивувалися примари. – Він і так у важкому стані… Ми доправимо вас у набагато комфортніше місце…

І мене кудись везли, і несли на ношах у ніч, а потім я опинився голим в теплій воді, у ванні. Повновида усміхнена жіночка в лікарняному халаті мила мене великою мочалкою. Пахло сосновим лісом.

– Де Мула? – спитав я стурбовано.

– Той другий?.. – добросердо всміхнулась жінка. – Теж, миється… Все з ним добре…

Пам’ятаю, як нас із товаришем стригли та голили в перукарні, і Мула просив не зрізати його косичку. Ще пригадую звернену до мого товариша репліку лікаря з розумними очима:

– Все могло бути значно гірше за тих умов…

Два тижні Мула та я мешкали в просторій затишній кімнаті, з вікна якої, з висоти, можна було бачити мальовничий пейзаж: давній мур із бійницями, звивисту річку за ним та жовто-червонуваті осінні дерева.

Нам швидко кращало. Продавець особисто проводив мене до стоматологічного кабінету поверхом вище, і невдовзі я вже не шепелявив. Ми з Мулою хрумтіли морквами-цукрівками, їли кілограмами фрукти й сосиски зі справжнього м’яса, ходили на прогулянки і в тренажерний зал, де дивилися на тренажери…

– Безперечно, вам відомо вже, яке це незвичне місце, – мовив Продавець, завітавши до нашої кімнати якось уранці.

– Так, – відказав Мула, – це фортеця.

– Правильно, – всміхнувся наш рятівник. – Ці укріплення були збудовані дуже давно, до речі, вашим, Мула, далеким пращуром… Так-так, ви є нащадком знаного роду і, між іншим, єдиним нащадком…

– Ні, не єдиним, – заперечив ошелешений Мула. – У мене десь є ще тітка. Вона платила за лікування мого зуба.

Продавець всміхнувся ніяково:

– Мені прикро вас розчаровувати, але вашою тіткою був я… Тобто, я виконав те, що зробила б вона, якби вона у вас була… Я знав, що ви не маєте грошей на лікування, тому надав їх лікареві.

– Дякую, – сказав Мула, – але чому?.. Чому ти такий добрий?

Лотерейник споважнів і мовив:

– Літописи оповідають, що ваші, Муло, предки з давніх-давен прагнули плекати сади. Натомість вони змушені були захищатися від ворогів і звели ці мури. Проте тут завжди надавали притулок і захист усім знедоленим, вигнанцям, підтримували зневірених… Я придбав свого часу й оновив цю пам’ятку. І теж прагну оселити в моєму серці шляхетність, за змоги діючи людям добро.

– Мула, ти, мабуть, барон або граф!.. Оце так! – захоплено мовив я.

– Ні в якому разі! – запротестував мій товариш. – Чи ти чув, щоб граф чи барон не вмів читати й писати?..

– Я перепрошую, – втрутився Продавець, – та я завітав до вас не просто так. Лікарі гадають, ви вже достатньо дужі, щоб здійснити прогулянку фортецею. Мені не терпиться показати й розказати вам чимало цікавого. Згода?..

Неабияк заінтриґовані, ми в товаристві Продавця вийшли надвір. Вбрані ми були в лахміття, в якому нас привезли сюди. Щоправда, його повернули нам ретельно випраним, випрасуваним і зацерованим, навіть трохи накрохмаленим. Продавець же був у стильному синьому з блискітками костюмі, і на вилогах його піджака лежав великий гострий комірець білої сорочки.

Жестом наш гід показав на будівлю, в якій ми лікувалися й мешкали. Це був чотириповерховий, складений з того ж каміння, що й фортечні мури, з черепичною покрівлею дім. До кожного склепінчастого вікна внизу були вчеплені квітники з яскравими квітами.

Кілька днів тому квітів не було, але тепер осінь майже завершилась, старе листя з дерев поопадало і на гілках швидко набухали весняні бруньки. Скоро знову мало прийти літо. Вночі термометр не показував менше десяти градусів тепла, і рослини виставили надвір.

– Хочу відрекомендувати вам людей, що працюють в цьому будинку, – сказав Продавець. – Вони лікарі. І хоч зараз вони зайняті, ми їх не бачимо, але ви, мабуть, відчули, що кожен з них є фахівцем. І я сказав би навіть Фахівцем з великої літери.

– Так, – погодилися ми з Мулою, – тут до нас ставилися добре. Нас навіть лікували.

Продавець всміхнувся:

– Повірте, друзі, у найкращій клініці світу ви не одужали б швидше. А все тому, що кожен тут працює за покликанням. І, що важливо, отримує за це гідну винагороду. Адже існує особливий талант, особливе вміння – уміння винагороджувати…

– Вам, мабуть, здається, що я вихваляюся, – додав за хвилю Продавець, – але не я придумав цю систему. Я лишень продовжую давні традиції…

– Ми бачили тут схожий будинок, – сказав Мула, – у ньому лікують тварин.

– Там працює дорожній патрульний, якого ми не взяли з собою, коли стрибали з моста, – додав я.

– Він здійснив свою Нездійсненну Мрію, – озвався Продавець. – Я приніс йому Щасливого Квитка, і він тепер щасливий… Спеціалізується на птахах, багато про них знає. Його навіть вчити не довелося – так буває з тими, в кого є Нездійсненна Мрія…

Ми посідали в чотиримісний електромобільчик з дахом, але без дверей, і широкою цегляно-червоною доріжкою поїхали вздовж фортечних мурів.

Територія цього стародавнього укріплення була значна, але дбайливо впорядкована. Ми їхали, і Продавець повсякчас вітався із зустрічними такими ж автомобільчиками та перехожими, показував навсібіч:

– Отам їдальня і ресторан… Онде пральня… Бібліотека… Пасіки…

Шеренги вуликів, закиданих сухим листям, стояли між деревами саду, впираючись у стіну фортеці.

– У тій стіні всередині – цукерня, що робить шоколадки, – розплився посмішкою наш гід.

Ми з Мулою побачили, як із дерев’яної брами патлатий хлопчина в робочому комбінезоні виносить і кладе в кузов вантажного електромобіля картонні коробки.

– На цукерні підробляють поети й поетки, – пояснив Продавець. – Поети вантажать готовий продукт, а поетки слідкують за якістю й дегустують. Пишуть рекламу. Решту робить автоматика.

«Солодкі марення збуваються», – подумав я, а Продавцеві сказав:

– Тут у вас просто утопія.

Мула подивився на мене запитально, а наш гід відповів:

– Це наша маленька країна мрій, спілка порядних людей… Більш-менш порядних… – Продавець примружився й посміхнувся.

– А той, що тримає небо… – раптом стривожився Мула. – Його тут нема?..

– Не хвилюйтеся, я забрав його з паперті. О-он там, – Продавець показав пальцем в небо.

Високо над фортецею висіла повітряна куля з гондолою. Звернений до сонця бік кулі грав веселковими кольорами.

– Тримач неба любить хмари, сонце, – оповідав нам, кермуючи, Продавець. – Спускається раз на тиждень, бере запас їжі, заряджає газові балони та акумулятор свого маленького телевізора і – знову підноситься… Тримачеві чим вище – тим легше. У гондолі він може тримати небо лиш однією рукою… Ніхто йому там, угорі, не заважає. Там йому добре.

Наш «мобіль» зупинився перед входом до невисокої вежі.

– Неподалік, на річці, є ще електростанція, – махнув рукою Продавець, – її подивитесь іншим разом. А тепер – наша гордість! Виставка старовинних автомобілів та колекція зброї…

Рипучими дерев’яними сходами, над якими висіли чиїсь облуплені роги, ми втрьох піднялися на другий поверх вежі. На стінах, тьмяно підсвічені, висіли шаблі, алебарди, арбалети, сокири, списи, кинджали, старовинні рушниці, щити, ножі, пістолі, ба навіть автомати часів Другої світової!.. Тут було безліч моторошних знарядь смерті й убивства – свідків великих та малих побоїщ і кровопролить усіх часів та народів.

На підлозі стояла порохова гармата з пірамідкою ядер поруч.

– Усе ми познаходили в полях довкола, коли орали наші лани, – пояснив Продавець.

– Класно, – сказав я.

– А де ж машини? – спитав Мула.

– А ось, – наш гід клацнув вимикачем і освітив стелаж, припасований до стіни.

Під склом ми побачили іграшкові моделі автомобілів. Поруч із кожним була табличка з назвою та переліком технічних характеристик.

– Так сталося, що одразу кілька мешканців фортеці колекціонували модельки старовинних авто, – пояснив Продавець. – І я теж. Ми склали все докупи та зробили експозицію.

– А що там, нагорі? – поцікавився я, показуючи на сходи, які вели поверхом вище.

– А-а… – ніяково потягнув лотерейник, – там теж… зброя. Тільки сучасна… – і він додав тихо, ніби лиш самому собі: – Колись існувала думка, що зброя нам допоможе…

– Допоможе в чому? – спитали водно ми з Мулою.

– Ну, якщо прийдуть вороги… – неохоче відказав Продавець.

– А вони прийдуть?..

– Прийдуть?.. – стурбувано перепитав наш гід і, на мить замислившись, відповів: – Обов'язково.

Оглянувши музей, ми зійшли сходами повз роги й опинилися знов на вулиці. Наші обличчя освіжив осінньо-весінній вітерець.

– Дивись, – показав мені рукою Мула, – тут навіть є цирк!

Справді, вдалині, між дерев саду, видніло велике зелене шатро з тріпотливим прапорцем на маківці.

– То не цирк, – заперечив Продавець, – то театр. Наша аматорська трупа дає тут вистави.

– Як цікаво, – сказав я. – А що за вистави?

– В основному – класика. Але люди мріють поставити й побачити якусь сучасну п’єсу. Тепер от збираємо матеріали про вашу дівчину.

– Розкажіть, що ви знаєте про неї, – попросили ми.

– Загалом мало, – поглянув на нас Продавець. – Я думав, вам відомо більше… – він зітхнув. – Кажуть, вона була хороша дівчина. Правда, полюбляла грабувати казино… Але тільки казино – ніякі не ощадкаси! – Продавець, наголошуючи, підняв догори вказівного пальця. – Казино – то була її жіноча слабкість…

– А чому вона зізналася, що вбила вас? – спитав я.

Продавець спохмурнів:

– Річ у тім, що за нею давно полювали. Боси ненавиділи її, бо вона хоч і мала гроші, відрізнялася від усіх… Вашу дівчину все одно стратили б… їм не було важливо – за що… І їй, мабуть, теж…

– Я хочу написати про неї, – сказав я. – Написати п’єсу.

– Будь ласка, напиши, – кивнув серйозний Мула.

– Так, напиши, – підтримав мого друга Продавець.

– В який бік від нас місто? – спитав я раптом.

– Там, – лотерейник показав на схід.

О третій годині прийдешньої ночі ми з Мулою мовчки вийшли з будівлі, де мешкали. Навколо було тихо. Територію фортеці освітлювали матові плафони ліхтарів. Ми посунули доріжкою між клумб і побачили жовтий бік припаркованого під зовнішнім муром електромобіля.

Ми наблизились. Я сів за кермо, Мула – поруч, спитавши: «Впораєшся?» Я невизначено мугикнув.

Ногами я намацав лише дві педалі, вирішивши, що ще, мабуть, газ і гальма. Поруч із кермом розташовувався невеличкий важіль. Над ним був напис «уперед», під ним – «назад». Тепер важіль стояв посередині, навпроти слова «стоп». Я перемістив його вгору. Клацнуло, і простір перед нами залило синювате світло – увімкнулись фари.

Мула зрадів.

Я натис на педаль, що мала бути «газом», – двигун ледь чутно задзижчав, і автомобільчик рушив, але одразу ж загальмував, і позаду почувся хрускіт.

Мула зіскочив на землю і за мить, хитро примружившись, демонстрував мені товстий червоний дріт з електровилкою на кінці, кажучи:

– Лімузин заряджався… Розетку ми трохи поламали…

За хвилю ми знову рушили. Керувати електромобілем виявилось просто. Я тільки крутив кермо та тримав ногу на педалі газу: натискав – зростала швидкість, відпускав – і ми їхали повільніше. Мула повсякчас озирався, пригадуючи шлях, яким ми подорожували вдень із Продавцем, і притишено казав іноді:

– Тут ніби направо… Туди, он до того муру… О, ні-ні, назад… Шатро!..

Побачивши у світлі фар пересувне приміщення театру, ми полегшено зітхнули, бо таки не заблукали серед серпантину доріжок, подвір'їв із фонтанами, місточків, живоплотів, вузеньких вуличок та грандіозних кам’яних мурів.

Нашою метою, одначе, був не театр, а вежа-музей поруч. Її двері були незачинені – фортечани не любили що-небудь замикати.

Ми злодійкувато заозирались і прислухалися, а далі, не відчувши й не помітивши нічого підозрілого, зайшли до вежі. Навпомацки дісталися другого поверху. Мула в пітьмі наштовхнувся на гармату, і я почув, як з гуркотом розкотились ядра.

Нам вдалося нарешті знайти вимикач, і заповнена зброєю кімната осяялась. Мула кривився й потирав коліно:

– Може, візьмемо тільки оце, – він показав на вчеплений до стіни довжелезний мушкет.

– Мул-а-а, – з докором захитав головою я і зійшов сходами вище.

Третій поверх вежі був уже не музеєм, а швидше складом. Складом зброї. Посеред кімнати та вздовж стін тут містилися металічні стелажі з безліччю акуратно поскладаних дерев'яних і жерстяних ящиків та ящичків: квадратових, високих, подовгастих, плескатих, але чомусь лиш двоколірних: або темно-сірих, або брудно-зелених. І цей сіро-зелений світ чомусь викликав у мене тихий захват.

Уся тара була позначена якимись літерними скороченнями, стрілками, значками й цифрами, в яких я нічогісінько не тямив. Та мені допоміг Мула. Він клацнув клямками довгого, зеленого, мов крокодил, ящика, підняв його кришку, і я побачив, як брови товариша піднялись:

– Ґранатомети!

Так, там було чотири невеличкі трубки з інструкціями користування, надрукованими просто на корпусах.

– Берем, – сказав я. І ми знесли ящик униз та поклали на сидіння нашої машини. Услід ми завантажили до електромобіля великокаліберний кулемет з кількома комплектами стрічок, дві упаковки ручних гранат, трохи пластикової вибухівки, схожі на консерви банки з детонаторами, пару автоматів, заряджені патронами ріжки до них, снайперську гвинтівку… Невеличка ракетна установка в нашу машину не помістилася…

Я зупинив автомобіль перед головною брамою фортеці. Крізь неї в наші обличчя світив надкушений місяць. На тлі нічного світила видніли довгі ікла піднятих ґрат.

У самій брамі, над віконечком сторожі, горів світильник на кованій ніжці. До стіни було прихилено довгий спис з пов'язаною біля вістря стрічкою. З прочинених бічних дверей линуло стишене хропіння вартового.

Ми заїхали до брами й зупинилися під світильником. По той бік фортечної стіни простягались похилі спини полів з блискучою під місяцем рікою. Я розглядав силуети облетілих далеких дерев, обвішаних, мов новорічні ялинки, соковитими зорями.

– Ми повертаємося, – тихо сказав Мула.

– Так, повертаємося, – мовив я, і ми потисли один одному руки.

– Гей, а ви куда зібрались? – прогудів з вартівні невдоволений заспаний голос.

– На схід, – відповіли ми.

– А-а, – і за мить з-за дверей знов стало чути сопіння.

Наш майже іграшковий автомобільчик, завантажений зовсім не іграшковою зброєю, їхав широкою дорогою набагато повільніше, ніж нам хотілося. Але за годину ми були вже далеченько від фортеці.

На узбіччі автошляху стояв трейлер з увімкненими фарами. З його тентованого черева зрідка чулося сумне мукання корів.

– Їх везуть, щоб зробити з них фарш і ковбасу, – сказав я.

– Друже, що ти любиш більше: смачну ковбасу чи живу корову? – спитав у мене Мула.

– Коли ситий, то люблю корову, а коли голодний – ковбасу, – зізнався я чесно.

– Друже, будь людиною, – сказав Мула, – поглянь на все очима корови.

Я на мить замислився: корови, виявилось, потрібні не лише для молока і м’яса, а й для духовного вдосконалення…

Ми зупинили машину, взяли автомати і, підійшовши до трейлера, відчинили й опустили, ніби місток, двері причепа. Тварини спочатку відсахнулись, але, постоявши, одна за одною стали виходити.

– Ей ви… блі-ін!.. Ей ви!.. Шо ж ви робите!?.. – вивалився з кабіни трейлера й підбіг до нас, надягаючи шкіряну куртку, якийсь дядько з божевільними очима. За ним з'явився ще один робітник із ножем, однак, побачивши наші автомати, сховав його. Обидва перевізники корів вклякли та стояли мовчки. Худібка й далі виходила і, не затримуючись, прямувала далеко в поля – їсти свіжу осінньо-весняну травицю.

Ми посідали в «мобіль» і поїхали далі.

За кілька кілометрів від міста знову зупинились. Я знайшов ріжки з трасуючими кулями й спорядив ними автомати.

– Де ти навчився? – дивувався мій товариш.

– Либонь, серед моїх пращурів були вояки й зарізяки, – знизав плечима я. – Ну, почнемо?

– Гайда! – вигукнув Мула й вистрілив з ракетниці.

Зелений вогник зі свистом пронизав повітря, загубився вгорі, з’явився знов та плавно спускався, згасаючи. Услід вже летіли червоний і жовтий. Я з автомата випустив у небо довгу чергу трасуючих куль… Розстрілявши один ріжок, зарядив другий. Мула тим часом цілив зі снайперської гвинтівки в зірки. Інколи влучав, і зірки падали.

Потім ми кидали ґранати… Довколишніми полями розлягалась гучна луна пострілів та вибухів, і мабуть, здалеку було видно сиґнальні ракети, зо два десятки яких випустив Мула.

Ми чинили цей ґвалт, щоб хтось сказав у місті: «Подивіться, як там весело!» або – «Гляньте! Там війна!» і зрозумів, що в місті війни немає. А якщо нема війни, значить, усе в місті добре. І з цього теж треба радіти.

Використавши більшу частину нашого боєкомплекту, ми вирушили до міста. Я керував автомобілем, а Мула знічев'я ліпив із м’якої вибухівки, наче з тіста, веселого їжачка. Очами їжака стали денця автоматних гільз, а замість голок йому в спину Мула понастромляв патички детонаторів.

Коли ми в’їжджали до передмістя, вже потроху світало. Одинокі перехожі довго озирались услід нашому незвичному засобові пересування.

Я зупинив елекромобіль біля міліційної будівлі. Проламаний колись босовим танком отвір у стіні було закладено червоною цеглою, але не заштукатурено.

– Зброю не можна лишати в машині, – сказав Мула. – Вона може комусь сподобатись…

У нас зостався ще ящик із чотирма ґранатометами та великий кулемет, бо автомати і снайперську ґвинтівку ми підірвали в полі ґранатами. Я взяв кулемета, а Мула обвішався трубками ґранатометів і ніс у руках свого їжачка.

За дверима міліційної будівлі, у заґратованому вікні, видніла голова чергового.

– Де карцер? – спитав я в нього, поклавши на поличку під віконцем кулемета – він був до біса важкий. Черговий роззявив рота, але нічого не сказав, а лиш показав пальцем на сходи, що з вестибюлю вели донизу – мабуть, у підвал.

Уже на сходах я озирнувся й помітив, що черговий кудись гарячково телефонує.

На шляху в нас були грубі ґрати. По той бік стояв стіл, на якому лежала скинута з телефона слухавка і майже порожня пляшка горілки. Під столом навкарачки стояв дядько у формених штанах та розхристаній сорочці, з-під якої видніла вовна грудей.

– Відчини нам, будь ласка, – попросив я, бряцнувши кулеметом, а Мула з їжаком у руках, наче з хлібом-сіллю, приязно всміхнувся.

Дядько під столом мученицьки застогнав, і ми побачили, що він руками нишпорить по темній підлозі.

– Відчиняй, бо мені ґранатомет падає, – стривожено мовив Мула, і переляканий дядько виліз з-під столу і тремтячими руками відсунув засув.

Ми увійшли, і мій товариш негайно вручив міліціянтові всіяного детонаторами їжака:

– На ось, потримай.

Червоні очиці стража порядку стали круглими, як місяць уповні, і міліціянт видав тонкий короткий зойк.

Ногою я зачепив щось на долівці – почувся металевий брязкіт. Я нахилився й підняв пістолет:

– Ти не це шукав? – я поглянув на міліціянта. Та він лиш судомно ковтав слину й тремтів губами, дивлячись на вибухового їжака, якого тримав у простягнутих руках.