Текст книги "Дерево бодхі. Повернення придурків [Романи]"

Автор книги: Петро Яценко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 15 страниц)

VI

1

Квіти на підвіконнях бібліотеки росли, утворюючи під собою хащі сухого листя, відмерлих пагонів, пелюсток, що, відірвавшись, змінювали свій колір на чорний з червоного, поволі темніли, збігались, наче кинуті до полум’я. Цей повільний вогонь пожирав їх, наче справжній, який ковтає осіннє листя. У змові з вітром він розвіює дим узбіччями автотрас, сіється пожовклою стернею, перекидає уривки загублених SMS-ок та попіл, що його струшують з важких цигарок водії-далекобійники. Вони курять, сподіваючись позбутися денного безсоння, нервів, щему незрозумілої їм гнітючої юності. Їхні вантажівки викидають із труб пари відпрацьованого палива, наче спогадів, загулих давно-давно-давно… Вони їдуть уперед, лишаючи на дорозі частку себе, вони рухаються, спалюючи чиєсь сонце, землю й дощі, викидаючи їх геть, наче каталоги давно неіснуючих бібліотек, переліки забутих кимось вражень. Вони курять і випускають дим. Вони переміщуються в себе тільки їм відомим маршрутом. Попіл їхніх цигарок змішується з порохом на узбіччях, влаштовує бали з вітром.

Порожня кабіна. «Часом вони не повертаються», – думаєш ти, і летиш, а машина їде. Чорний з червоного. Зелений з червоного… через жовтий. У трьох кольорах закодоване народження й вогонь. Червона пелюстка в’яне – вогонь.«Червоне, жовте, зелене. Зелене, жовте, червоне… Світлофори – теж дерева…»

Мар’яна кладе долоню на скло. Скло прогинається.

2

– От, диви, що прийшло, – завідувачка із зітханням показує Мар’яні гарний великий конверт.

– Що це?

– Допомога. Пам’ятаєш, до тебе все такий старий ходив, газети читав?

– Той хрич, що залицявся?.. Ну. І шо?

– То в нього син у Канаді, виявляється…

– Та?.. Ти ба, я такого кавалєра проґавила! – регоче Мар'яна. – Шо ж він не заходить?

– Та він уже вмер.

– Угу, – похмурніє Мар’яна.

– Ну, так от. Той син там якийсь багатий. Допомогу нам прєдлагає. Типу ґрант. На ремонт там, модернізацію, закупівлю фондів… Оно мені нада, та морока, перед пенсією?..

– Ану дайте сюда, – Мар'яна вихоплює конверт. – Я сама з тим пойду, куди слід. Попробую. Інтересно ж.

– Ну дивись, дивись, мо’ ще якого Креза старого там знайдеш… Але в свободноє від работи врем’я!

– Та звичайно, Маріє Іванівно…

3

Мар’яна відчинила високі двері й занурилася в маленький біоценоз нового колективу: симпатії, антипатії, випадкові й невипадкові зв’язки. На верхівці споживання – начальник… Мар’яна вирішила, що слід обов’язково розстрілювати людей із глумливими пиками. Бо що значить глумлива пика? Вона означає, що людина обманює тебе, розуміючи, що ти знаєш, що тебе обманюють. Але ти, на жаль, нічого не можеш вдіяти. Та чому ж нічого?.. Ось до кабінету хтось зазирає, і людина з глумливою пикою раптом підводить свої широкі брови, і від того її пика стає ще огиднішою, людина піднімає пальця і раптом вся піднімається з-за столу і, кажучи, «один момент» – вискакує з кабінету. Тоді Мар’яна моментально хапає зі столу печатку і ставить її на папері (ой, та що ж мені за це буде, так же ж не можна…), і коли глумлива пика повертається через півмиті, то застає Мар’яну почервонілою; але начальник, заколопотаний тепер якоюсь новою оборудкою, вже неуважний до Мар’яни, і каже їй на-останок, що «це все дуже складні технічні питання, і я не здатен взяти це навантаження під свою відповідальність, це ж просто таким, як ви, незнайомим з усім процесом, здається, що тільки підписати документ, завізувати – і все… Щодня до нас приходять із такими от… ґрантами, пропозиціями всякими і не просто так, а з відповідних установ там всяких, фондів, але я кажу, що це державна установа, це управління… Розумієте?»

– Так, розумію, – кліпає очима Мар’яна Василівна, як маленька дівчинка Мар'янка, для якої цей дядечко-начальник є батьком. Занудним, суворим батьком. Чому в літературі так вигідно досліджувати героя самостійно, відокремлено від батьків?.. Її батько ще спить, поклавши голову на праву руку, в кухні говорить радіо, цокає механічний годинник, з вулиці тихо світить сірість, стіни злущують шкіру, за дверима пересуваються сусіди і тиша, що наповнює навіть ноти й дитячі іграшки.

4

Удома до печатки вона додає ще й підпис. Рука Мар’яни зовсім не тремтить.

– Це ж проста задача, дитино! Чому ти так не віриш в математику? Це ж найвизначніша наука з усіх! Ну, ще раз послухай:

«Один комбайн збирає 12 тонн пшениці на день, а в кожному комбайні є двоє комбайнерів, загалом за день було зібрано 36 тонн пшениці. Скільки було комбайнів і скільки комбайнерів?» Ну, подумай…

– Я не знаю…

– Скільки було комбайнерів та комбайнів?.. Ну, дивись, правда, просто?.. Тепер, Мар’янко, ти її розв'яжеш?.. І її, і оцю подібну задачку…

– Ні.

Регіт у класі.

– Іди, сідай, іди, іди, щоб я тебе не бачила… Двійка.

– Анно Іванівно, а її не можна розв’язати… – регіт.

– Як не можна?

– А якщо комбайн поламався? А коли комбайнер захворів або п'яний?.. Чи погоди нема…

– Боже, дитино, що ти таке говориш!?..

5

Попелюшка була найпотворнішою зі сестер: стара діва, що витрачала півзарплатні на тістечка. Але їй таланило! Коли сестри отримали заслужені відпустки, щоб провести їх, готуючи закрутки на зиму, до Попелюшки надійшло запрошення на бал.

– О, як же ми заздримо тобі, Попелюшко! Поїдеш у столицю. А в столиці тепер гар-рно! Сто років там не була-м. Там, мабуть, до тебе залицятиметься Принц, тож візьми від нас усе: ось тобі мій новий плащик… А від мене ось парасолька, не нова, але без дірки, як у тебе… А от тобі новенькі бальні туфельки. Гарні. Десять років у шафі лежали. Не дочекалась я свого балу… А от тобі на дорогу тістечка я спекла, візьми, щоб не спатичіти в дорозі. Тебе ж мацатиме сам Принц!..

Попелюшка дякувала за все добрим феям і, схопивши під пахву коробку з туфельками, поспішила геть, уся захоплена фантастичними мріями й липкими думками, яку ж кашу заварила із тим ґрантом… Ба-асовий ключ, гроші не дадуть так просто, а ще якесь представництво в Києві, треба їхати, і що ж за це їй буде, бо начальство ні сном, ні духом… Може, подзвонити, сказати так і так… Ба-асовий ключ, і що за презентація?..

І Попелюшка потрапляє в столицю, де її зустрічають, у золоченій кареті возять містом, показуючи фонтани й монументи, королівські палаци й пам’ятники, вона просить зупинитися біля церкви, їй дають п’ятнадцять хвилин на молитву…

Вона вірила в Бога, іноді, навіть досить систематично «іноді» ходила до церкви, але коли дослідити систему поглядів Попелюшки, то виходило, що ця жінка назбирала з усіх релігій найприємніше і вірила в це. …Переселення душ в нові тіла після смерті, язичницькі прикмети й забобони, ортодоксальне християнство з його беззаперечним відкиданням інших релігій… Вона в натовпі екзальтовано вітала Папу, її вабив буддизм з його вірою в себе, та найчастіше Попелюшка керувалась атеїстичним цинізмом, обурившись, коли під час молитви до неї підійшли люди із зажуреними обличчями й великою скринею для пожертв.

Ще було захоплення надемоційними телепроповідниками з Америки, що вистрибували й кидались на вас з екрана, наче паяцики на дротиках і батарейках. Вони веселили вас в ім’я Бога, звинувачували вас в ім’я Бога, любили, дратували й душили вас своїми ніжними рожевими пальцями в ім’я нашого Господа. Попелюшка дивилась, мов на звірів у зоопарку, на лисих індуїстів, буддистів, кришнаїтів, вкритих замість одягу пелюстками квітів. Вони співали «харі Крішна» безмежну кількість разів, поки повітря навколо них не наповнювалось запахом чайних троянд, гіацинтів, маґнолій, поту, а наелектризовані хмари не оповивали лисі голови тих замріяних людей, наче німби.

Попелюшка вірила РУН-вірі, що була українською національною, і тому теж дуже знадливою і правильною. Вона боялася ісламу й іудаїзму. Вона боялися глобалізації. Усі ми боїмося глобалізації, тому називаємо Бога у різний спосіб. Ми всі поділені за ознаками: національністю, расою, психотипом, знаком зодіака, рівнем добробуту, нормами споживання… Глобалізація – це хаос, що чекає за порогом. Це тваринний світ, це рослини. Вони втратили розуміння індивідуальності. Вони – пізніша за нас стадія розвитку, досконаліша. Вичерпається газ і нафта. Усе стане універсальним: країни, політики, закони, люди, імена, мода, телебачення, гроші, мораль, армія, поліція, колір шкіри… Дерева просто усвідомили своє призначення. Їм не потрібні закони. Їм не потрібен транспорт. Вони свідомі аж до втрати свідомості.

Попелюшці, як і більшості, набридли ритуали. Вона вірила в Бога, але не вірила Богові.

6

– О! То ви – пані Мар’яна! Можна до вас так звертатися?.. А з вами…?

– Начальство не змогло. Справи.

– Так, буває, розумію… Прошу, сідайте ось тута, ваше місце дванадцяте, перший ряд. Ви підготували промову?.. Коротенько, хвилин на п'ять, не більше…

І розпочався бал. Там було багато попелюшок, але Принц, звичайно, звернув увагу саме на нашу Попелюшку, бо ж недаремно вона їла в дорозі чарівні тістечка. Принц і сам був неабиякий ласун, і Попелюшка відразу це зрозуміла, споглядаючи його велику лисину, і частувала Принца розкришеним домашнім печивом з кульочка. Розносили шампанське. Фуршетний стіл… канапки… шампанське… вікна… стіл… – У тебе не кружиться голова так, у танці?.. – фуршетний стіл… шампанське… інші пари… вікна… стіл…

Вона вже бачила його колись, але інакшим. Це було там, на морі. Він був так само старшим від неї на двадцять років, так само лисим і одруженим. Але то був не він. Вона прогулювалась берегом увечері, коли сонце вже зайшло, здаля долинала музика.

– Ви не бажаєте?

– Бажаю.

Се був один із тих чудових вечорів, які бувають лише в дитинстві. Невідоме призначення пар, що лежать на піску в напівтемряві, шурхіт рапатого язика моря, що все лиже берег, немов карамельку. Язик великої корови з повним вименем ікри й медуз, корови, що їсть водорості, викладені для неї купками вздовж усього узбережжя, на всіх пляжах.

Танці під звуки далекої дискотеки із чоловіком, якого вона давно знала. Цієї думки вона не могла позбутись, аж поки не змирилася з нею.

– У вас чудове чуття ритму.

– Я піаністка.

7

Година, як це буває в попелюшок, настала раптово. Вона мала квиток і не мала грошей на таксі. Принц викликав їй таксі зі свого стільникового телефону і поїхав разом із нею. До відходу поїзда залишалась хвилина.

На вокзальному ескалаторі Попелюшка скинула туфлі, в яких мучилась цілий день, і прожогом кинулася вгору по сходинках. Принц на кілька митей затримався внизу, спостерігаючи, як великий силует Попелюшки, розштовхуючи люд і вибачаючись, просувається вгору, а тоді раптом заквапився вслід. Він був уже на другому поверсі вокзалу, коли ескалатор викинув йому під ноги пару попелюшчиного взуття. Принц підтримав за лікоть якусь бабусю, нахилився й підняв туфельки.

Мар'яна вже була на пероні, поїзд рушив, і вона припустила за ним з максимальною швидкістю, на яку була здатна. Її волосся розлетілося, бо заколка загубилась, рожеві п’яти, що не встигли забруднилися вокзальним порохом, бухали бруком у такт із серцем. Хтось наставив на Попелюшку фотоапарат. Вона вже не бігла, вона летіла, гублячи позаду залишки чарів. Її помітили і зірвали стоп-кран…

Принц поклав туфельки в чорний поліетиленовий пакет з написом «BOSS» і привіз до спорожнілого офісу. Там він про всяк випадок зачинився в кабінеті, помастив туфлі «разноской» і міряв, аж поки вони не допасувалися.

Через місяць в одній зі столичних газет на останній сторінці було вміщене велике фото Попелюшки, що летіла на тлі поїзда, з підписом: «Фея українських залізниць».

VII

1

– Зачекайте, я скажу. Я все мушу говорити сама. Коли ви передаєте чужі слова, то все одно це говорю я. І коли я чую те, що мені говорять інші, – це так само мої слова, бо це я їх чую, я їх розумію чи не розумію… – вона ковтнула воду зі склянки й видихнула в залу: – Кохання… Цю тему в попередні часи досліджували дуже докладно, оскільки прояви любові є нібито ірраціональні, і тому нібито божественні. Вони керувались принципом: «Хто знайде Любов, той знайде Істину», але весь час займалися сексом… Якщо в минулому столітті кохання ще намагались віднайти, то тепер воно загублене остаточно. Природа поступово позбувається любові, замінивши її естетикою: запах, фасон, колір, форма, звук… Секс – то прояв нераціонального, нестерпно-природного, це поезія тіла: його ми змушуємо повторювати одні й ті самі рими-рухи, поки не досягнемо попадання, розуміння. Секс – це як гра з китицею… вибачте, гра в кошик.

…Чому ми любимо в дитинстві гойдалки? Чому досі не вийшов з ужитку механічний годинник із внутрішнім маятником?.. Тіло використовується, як камертон; слова і рими використовуються, як камертон… і рівномірне цокання підборів… і биття серця… Але, попадаючи нарешті, ми виходимо з гри лише на мить від миті. Тільки смерть за означенням є ритуалом виходу з гри, тоді як вірші – адреси в позаторішньому…

«Кожна розмаїтність, зрештою, є лише цілком передбачуваними видозмінами одноманітності, кількість яких є кінцевою» («Релігійний вісник»).

«Насправді світ не надається до класифікації» («Релігійний вісник»).»

2

Виспавшись і виплакавшись, Попелюшка сіла в маршрутку. Усю дорогу (а за містом бусик їхав зі швидкістю понад сто кілометрів) жінка, що сиділа перед нею, хрестилася, а вільною рукою тримала дитину. Водій весь час розмовляв із якимсь дядьком, одночасно курив і жонглював двома апельсинами. На панелі приладів у нього лежав мобільний телефон, і коли він двічі чи тричі теленчав, Мар’яна відверталася і дивилась у вікно, споглядаючи полонини, що проносились далеко під ними, і шалений канкан придорожних стовпчиків. Спостерігати за тим, як водій із вправністю професійного жонглера одночасно кермує, курить, розмовляє по телефону, щось відповідає попутнику і при цьому переміщає в просторі тридцятеро душ зі швидкістю ста десятьох кілометрів, у Мар’яни не ставало снаги.

Земельна ділянка Мар’яни розташовувалась неподалік від очисних споруд, просто над нею проходила високовольтна лінія електропередач, а трохи далі видніли склади добрив та паливно-мастильних матеріалів. Та якби Мар’яна прослідкувала подальший шлях вирощених нею овочів, це б неабияк її здивувало.

На ринку в обумовленій годині до неї зазвичай підходив добре вбраний чоловік і закупав гуртом все, що Мар’яна приносила: зелень, яблука, огірки, моркву… Чоловік прямував на стоянку, перевантажував усе з кульків до салону свого мінівена, сідав за кермо та прямував до аеропорту.

Дорогою йому траплявся трамвай, що стояв біля зупинки, і чоловік, згідно з правилами, зупиняв авто, спостерігаючи, як знавіснілі від дощу та війни пенсіонери простягають руки й обличчя до поруччя, намагаючись відразу ступити на сходинки, але їх відштовхують пасажири, що виходять з трамваю, і тоді пенсіонери піднімаються в останню атаку та сваряться довгими кулеметними чергами, на що ті, які вихлюпуються з вагону, відповідають короткими пострілами впритул.

У трамваї, на задньому майданчику, притиснута до скла, їхала Мар’яна. Вона бачила, як молодий хлопець стрибає на одній нозі за трамваєм, тримаючи милиці в руці. Він був уже недалеко, коли трамвай рушив. Мар’яна помахала йому рукою зі співчутливою посмішкою. Він вільною рукою весело помахав їй у відповідь.

3

Лайнер рейсу Відень-Париж прибував в аеропорт «Орлі» о дванадцятій десять. Овочі їхали в «Рено»-пікапі темно-синього кольору, що прямував до невеличкого замку. Його присутність видавали лиш вистовбурчені зі зелених крон свинцеві покрівлі веж.

За розсувною брамою пікап очікував чоловік в уніформі кухаря.

Ще за годину у велику залу їдальні, жваво спілкуючись, входила родина тримача контрольного пакета акцій транснаціональної корпорації, основним джерелом прибутків якої є вирощування генетично модифікованої сої.

Усі сідають за круглий стіл: голова сімейства – чоловічок низького зросту, в джинсах і футболці, з глибоко посадженими сірими очима і густо притрушеним сивиною волоссям; його дружина-італійка з владним і лагідним поглядом пантери. Разом із ними за стіл, шумно відсуваючи стільчики, гепаються двійко різного віку янгололиких хлопчиків зі здоровими зубами і світлими шевелюрами та чорнява дівчинка. Перед кожним на тарілці лежить морквина: діти мають важку форму алергії на свіжі фрукти.

Стіл уже накрито, але темношкірий офіціант питає приємним баритоном:

– Що ви будете сьогодні? (франц.)

– Чаю, – сказав маленький чоловік.

– І мені, будь ласка, чаю, – мелодійно рикнула пантера.

Після трапези, коли діти чемно встали, подякували й пішли, голова сімейства почав бешкетувати. Він їв черешні, і бив кожною черешнею об край миски, стверджуючи, що таким чином глушить хробака, і це дуже гуманно. Те глухе бамкання довго лунало залою їдальні, поки не забембало і не набридло. Тоді він покірно погодився їсти хробаків у черешнях живими, «мов устриць» – сказав він.

По краю миски з черешнями лазила гусінь, ніяк не наважуючись обрати, по який бік упасти.

– А так само, як у жінку, можна закохатись, наприклад, у комаху, – це був другий етап, друга стадія його бешкетів, уже не смішна, а зухвала. – Що це за комахофілія?.. А ти придивись до її рухів. Ти хитаєш тільки стегнами, а вона хитає всім тілом! Постійно виконує танок живота! І вона так само не помічає тебе, мов перехожа краля. Ти для неї в цей період часу не існуєш. Вона має свій інтерес, мету і наміри, до яких наполегливо прямує. Нехай це просто їжа, комфорт, діти. А ти підійди до неї, проведи перед нею лінію, – він пальцем перекреслює шлях гусені, – і ти ввійдеш у її світ, нехай ненадовго, але обидвох ти спочатку злякаєш, збентежиш… Поглянь, як прекрасно вона реагує! Уяви собі цей бісик цікавості в її очах і ледь вловиму грайливість. Не зрозумій мене неправильно. У цім світі можна бути закоханим і любити безліч речей, але більшість чоловіків у певний час вибирає чомусь жінку. Зрештою, як ти уявиш собі, наприклад, статеві зносини і насолоду від спілкування з гусінню?.. Хоча, пригадую, ти розповідала, як користувалась у дитинстві мухою, поки не зрозуміла, що це негігієнічно… Так, правда, у цьому в жінки більше вибору. Зрештою, що таке жердина в стріп-клубах, як не символічне дерево? Воно нагадує радше стовбур, ніж символічний фалос, як вважають декотрі. Та все це забавки. Кожен дуріє як знає… Ну що, звільнимо комашку із зачарованого кола? Я, здається, вже з’їв її будинок.

– Може, просто віддати її на кухню?

– Може, просто її вбити? Вона і так помре.

– Ага, ти так. Ну, порятуй її, порятуй. Бачиш, вона впала…

– Але вона народить нам дітей, які з’їдять нас колись, це правда.

– Я візьму її на черешню і викину у вікно, – вона встає з-за столу.

«Ми не можемо її полюбити, не здатні зробити щось для неї, – говорить маленький чоловік, лишившись наодинці, – хоча вона зробила для нас багато просто своїми наївними спробами облізти цю миску довкола… Так, краще не чіпати ані гусінь, ані жінку, що йде своїм шляхом. Потім не знатимеш, що з нею робити. Нехай падає сама, куди хоче. Нехай падає, мов достигла черешня».

4

У приймальні лікаря Мар’яна була другою після грубаса, що тримав руки на колінах і час від часу тихенько гикав. Обидвоє залежали від їжі, води, повітря, від спілкування з собі подібними…

Грубас заговорив першим:

– Такі ідіотичні інструкції… Для ідіотів справді.

Мар’яна подивилась на нього з інтересом, а він помітно нервував, стискаючи й розтискаючи пальці, притопуючи ногами:

– Ну!.. Ну!.. Там же написано було – «берегти від дітей, не ковтати!» Я подумав: «Хіба можна його ковтнути?» І проковтнув.

– Ви це про що?

– Про приймач китайський. Лікар каже, що з часом це буде все проблематичніше. Операція дорого коштує… А він був без батарейки. Він невеличкий. Він лежить так, вертикально, і вверху, на мінусі, лужне середовище, а внизу – кислотне. Чи навпаки… Словом, різниця потенціалів у півтора вольта.

– І давно?

– Та скоро півроку вже… Ні, він мене дуже не подражнює, корпус такий округлий… Тепер я «чревовещатель», як кажуть москалі. А по-нашому не знаю, як буде. «Черевобалак» чи що?

Мар’яна зауважила, що справді не надала значення тому, що неподалік приглушено грає радіо.

– …Голосно працює, коли кетчуп з’їм. Він налаштований на одну хвилю, то я вже від безвиході її полюбив. Найпаршивіше було, коли вночі грало. Але я тепер знаю, чого не їсти, щоб він тихіше працював. А у вас?..

– А в мене пірсинґ. Теж по глупості.

…Смерть це просто. Її немає. Коли ти занурюєшся в неї, ти розумієш, що вона тікає, занурюючись натомість в тебе, звивається, скочується в білі липкі кульки…

– Це що, лікарю, в жуйку?

– Хм, так, у жуйку… Це голуби, що летять від пострілу грому, обминаючи вікна, дроти, дерева… вікна, дерева, погляди… Це не слабкість. Це лоскотно.

– Лоскотно?

– Хм, так, лоскотно… Справді, лоскотно.

– Лікарю, я вже два тижні ходжу до вас, але іноді помічаю, що розмовляю сама з собою.

– Так, це справді по-дурному… Я – лікар, і ви до мене ходите… А знаєте, я завжди хотів жити не в місті, а за містом, у пригороді, де серед особняків є п’ятиповерхові багатокватирні будинки з цегли, і там квартири на дві-три тисячі дешевші…

– Лоскотно?

– Приходьте в п’ятницю, у мене прийом після обіду, в другу зміну…

– Лоскотно? – вже з дверей кабінету перепитує Мар’яна.

5

Людина-приймач стояла внизу, у холі поліклініки. Грубас курив. Бабця-гардеробниця дивилася на нього з ненавистю.

– Ну що? – пожвавився він, побачивши Мар’яну, яка вайлувато спускалася зі сходів.

– Усе добре. Зняли.

– А?.. – він здивовано тицьнув на її брову, пробиту наскрізь срібною шпилькою.

– Нє, то нє. Ця мені подобається. Мені з іншого місця зняли.