Текст книги "Розбійники з лебединого шляху"

Автор книги: Павло Стороженко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 17 страниц)

Цього разу пірати ударили по Маракайбо, яке вже відбудувалося після попереднього візиту Олоне. У запеклому бою розбійникам вдалося захопити форт, який захищав прохід в однойменне озеро. Відступаючи, іспанці приготували пастку: залишили в пороховому погребі підпалені ґноти. Але пірати вчасно помітили підступ і ліквідували небезпеку. З форту вони попливли до міста Маракайбо, захопили його і сплюндрували. Власне, в місті повторилися події, що відбулися тут кілька років тому. Морган також наказав піддати тортурам мешканців, аби змусити їх виказати багатства. Про жорстокості тих днів повідомив учасник походу: «Оскільки іспанець не давав жодних пояснень, його прив'язали тонкими шнурами за великі пальці рук і ніг, а шнури натягли так, що тіло зависло на чотирьох пальцях. По натягнутих шнурах били киями, і, здавалося, тіло нещасного ламається від кожного удару, він помре від лютого болю. До того ж йому на живіт поклали камінь вагою щонайменше двісті фунтів, ніби наміряючись його розчавити, і в той же час прикладали йому до обличчя запалене пальмове листя, обсмалюючи бороду й вуса». Жах!

Після місячного перебування в Маракайбо Морган поплив на протилежний бік озера, щоб захопити Гібралтар (місто у Венесуелі, засноване 1597 року). Іспанці стійко боронилися з фортів, спеціально споруджених у зв'язку з «прибуттям» піратів. І знову допомогли хитрощі й рішучість в атаці. Розбійники обдерли місто як липку, ще й взяли великий викуп. © http://kompas.co.ua

Коли в трюмах їхніх кораблів накопичилося на 250 тисяч песо здобичі, Морган наказав відчалювати. Але тут на нього чекала прикра несподіванка: вихід з озера іспанці заблокували. Вони встигли відбудувати форт, озброїли його гарматами, на рейді поставили військові галеони.

Та Морган, як кажуть, народився в сорочці. І цього разу схитрував: послав на іспанського флагмана брандер, нашпигований легкозаймистими матеріалами, ще й на палубі закріпив дерев'яні опудала, вбрані в піратські шати. Брандер зчепився з галеоном, виникла пожежа. На що і сподівався Морган.

А гарнізон форту підманули іншим робом. Пірати імітували атаку з боку суходолу. Іспанці перетягли туди свої гармати, вовтузилися всеньку ніч, аби убезпечитися від сподіваного нападу. Та вранці, прикриваючись туманом, розбійники на своїх невеличких суднах пройшли перешийок – і на нове перетягування гармат у захисників форту не залишилося часу.

1671 року Морган організував найбільший похід у своєму житті. У поході взяло участь близько півтори тисячі чоловік на 38 кораблях. Та й мета була спокуслива – багате місто Панама на узбережжі Тихого океану. Передусім пірати захопили форт Сан-Лоренцо, що прикривав гирло річки Чагрес, хоч його оборонці заприсяглися краще загинути в бою або у вогні, ніж потрапити до рук нападників.

Кораблі Моргана пливли по течії Чагресу так довго, наскільки це було можливо. Потім їх команди форсованим маршем подолали в неймовірних умовах тропічні джунглі: забракло харчів, з'явилися хворі, іспанці й індіанці чигали на кожному кроці, тільки й чулося з нетрів: «Виходьте на рівнину, ви, бісові англійські собаки!»

І пірати вийшли на відкритий простір. Удалині біліли мури одного з найкрасивіших і найбагатших міст Америки. Неподалік від нього губернатор Панами дон Хуан Перес де Гусман готувався дати бій. Він небезпідставно покладав надії на кавалерійський підрозділ, який прямою атакою мав змести піратів. До того ж замішання в їхніх лавах мало викликати стадо биків, гнаних пастухами-індіанцями.

Але щастя знову всміхнулося флібустьєрам. Наполохані стріляниною бики розбіглися, не завдавши нікому шкоди. Кавалерія не змогла розгорнути лаву на болотистій рівнині і була вибита прицільним вогнем. Ще й піхота заховалася за міськими мурами. Після навальної атаки місто впало. Три тижні його «трусили» на совість. Величезну здобич пірати завантажили на двісті мулів і повезли на східне узбережжя. Що від міста залишилося, можна тільки здогадуватися. Морган, прагнучи злупити з городян додатковий викуп, наказав підпалювати квартал за кварталом. Руїни цього колись прекрасного поселення й досі збереглися, бо іспанці не стали його відбудовувати, а просто перейшли в інше місце.

Після пожежі в Панамі флібустьєри залишилися в розвалинах церкви. Морган послав сильний загін в Чагрес, щоб повідомити його гарнізон про перемогу. Одночасно два загони по 150 чоловік кожний кинулися на розшуки біженців. Спорядили й корабель навздогін за суднами, що евакуювали панамські цінності та жінок.

Через два дні той корабель повернувся із трьома захопленими іспанськими суднами, але галеон, навантажений коштовним церковним начинням, золотом і сріблом, зник в океанському просторі. На борту того галеона стерегли дружин найзаможніших городян з усіма їхніми прикрасами. За баласт для судна правили золоті й срібні злитки. Галеон мав усього шість гармат і нечисленний екіпаж. Флібустьєри могли захопити його залюбки.

Так спочатку і здавалося. Ще ввечері галеон виднівся на обрії. Капітан піратів Шарп потирав руки у передчутті удачі. Він не захотів брати «іспанця» на абордаж вночі, бо його команда запаслася на невеличких острівцях поблизу Панами вином і жінками і втратила «бойовий настрій». Шарп вирішив почекати до ранку. А вранці не побачив галеона. Важке то похмілля – усвідомлювати, що через легковажність з рук вислизнула за вітром добряча здобич!

Морган розлютився. Такий ласий шматок! Ще й на судні тому майже не залишилося питної води, провіанту, бракувало оснащення, навіть вітрил. Куди ж воно поділося? Сховалося в якійсь затоці неподалік від Панами? Морган послав на пошуки чотири кораблі. Але й вони, прорейдувавши тиждень, повернулися ні з чим.

Остаточно знищивши Панаму, пірати подалися назад, піймавши облизня з жаданим галеоном. Знову йшли джунглями до річки Чагрес, де на них чекали кораблі. Як зафіксовано в легенді, Морган повертався не сам, поряд прошкувала високорідна панамка, прихильності якої він домагався. Хоч і міг узяти жінку силою, та удався до джентльменських манер: повернув прекрасній полонянці свободу.

Менш шляхетно він повівся зі своїми товаришами. Зокрема, з французькими буканьєрами з Тортуги. Перед розподілом здобичі наказав таємно перенести на англійські кораблі більшу частину скарбів і несподівано відплив, залишивши французів з носом і без кораблів.

Пізніше Морган давав своїм давнім товаришам чимало підстав для ненависті. Але слава його настільки зросла, що пірата викликали в Лондон, де його приязно прийняв сам король та й зробив його віце-губернатором Ямайки. Відтоді Морган від імені короля ретельно наглядав за буканьєрами, караючи на свій розсуд «неслухняних».

Помер славетний пірат на 53-му році життя (1688) у Порт-Роялі від сухот і цирозу печінки: останні роки життя він частенько зазирав у чарку. Але його тіло не зазнало спокою.

1692 року землетрус стер з лиця землі Порт-Роял. Море проковтнуло міський цвинтар з могилою Моргана.

ПІРАТИ-ПЕРШОПРОХІДЦІ

Смерть Моргана завершила блискучу епоху карибських буканьєрів. Для колоніальних імперій Англії і Франції вони перестали бути корисним знаряддям у боротьбі з Іспанією.

Губернатори Тортуги і Ямайки дедалі неприязніше дивилися на нікому не підлеглих джентльменів удачі, які жили за власними законами. «Самодіяльність» буканьєрів обмежувалася ще дужче. Їх прагнули врешті-решт перетворити на слухняних підданих своїх королів.

Пірати ще ширяли в пошуках щастя в Тихому океані. 1680 року вони під проводом Бартолом'ю Шарпа і Джона Коксона вирушили з Ямайки і, пройшовши пішки Панамський перешийок, опинилися біля іспанських міст Південної Америки. На південному узбережжі знову сіли в човни. Біля острова Періко, за дві милі від Панами, стояли на якорях п'ять великих і троє менших іспанських суден. Меншими орудував Іацинт де Барагон, старший адмірал Південного океану. Його вимпел майорів на кораблі, екіпаж якого складався з 86 біскайців – кращих на той час моряків іспанського флоту. Всі вони вважалися добровольцями і прагнули якомога швидше показати, на що вони здатні. Другим кораблем з екіпажем із 77 негрів командував дон Франціско де Перальта, а третім з 65 мулатами – дон Дієго де Карабахаль. Ці капітани уславилися хоробрістю й мали суворий наказ: флібустьєрів не милувати ні за яких умов.

Протистояли хоробрим воякам човни з всього 68 джентльменами удачі, втомленими нічним переходом і негодою – вночі йшов дощ.

У флібустьєрів не було вибору. Корабель з мулатським екіпажем першим атакував піратів. Але вони поранили лише кількох флібустьєрів у човнах. Між тим підходив адміральський корабель. І тут пірати продемонстрували свою майстерність у стрільбі. Їхні залпи перетворили палубу іспанського корабля у криваве місиво. Матроси не могли навіть підступитися до керма: хто наближався, падав від прицільного пострілу. Судно з мулатами спробувало допомогти адміральському, та верткі човни нападників опинилися між ними. Сильний вітер не давав змоги піти на абордаж, залишалося вести тільки прицільний вогонь. Тож серед мулатів заледве кілька людей управляли судном, і дон Дієго вирішив вивести його з битви. Тоді піратські човни оточили адміральський корабель і запропонували біскайцям здатися. Ті відмовилися, хоч дві третини екіпажу були перебиті, решта майже всі поранені. А коли впали адмірал і старший керманич, бісканці здалися. Пірати тут же піднялися на корабель і перенесли на нього своїх поранених товаришів.

Негри ще трималися. Дон Франціско відбивався від ватажка флібустьєрів Сокінза, якому втретє не вдалося взяти «іспанця» на абордаж. На допомогу підоспіли два піратські човни і з двох боків відкрили вбивчий вогонь. На кораблі вибухнула діжка з порохом. Багато негрів згоріло, інших викинуло за борт. Все ж дон Франціско продовжував бій. Вибухнуло ще кілька діжок з порохом. На палубі виникло сум'яття. І тут пірати кинулися на приступ, за кілька хвилин заволодівши судном. І їх вразило страшне видовище. З усього екіпажу не залишилося жодного, хто б не був небезпечно поранений або обпалений. Чорна шкіра негрів різко контрастувала з білими місцями опіків і кістками. На адміральському кораблі з 86 чоловік команди в живих залишилося 25, з яких 17 були важко поранені.

Битва тривала майже дев'ять годин. Пірати втратили 18 убитими і 22 пораненими. Вони дуже жалкували за капітаном Гаррісом, уродженцем Кента. Куля пробила йому ноги і пошкодила кістки, але він, стікаючи кров'ю, видряпався на ворожий корабель і там віддав Богу душу.

Після битви флібустьєри підійшли до острова Періко, де без опору заволоділи п'ятьма більшими кораблями, екіпажі яких перед битвою перейшли на три менші судна. Найбільший «Ла Сантіссіма Трінідад» («Свята Трійця») спалахнув наче свічка і мало не затонув, бо іспанці ще й дно йому пробили. Та флібустьєри порятували цей 400-тонний корабель. Вони перенесли на нього своїх поранених. Одне іспанське судно було завантажене вином, шкурами і милом, друге – залізом, третє – цукром, четверте – мукою, а п'яте виявилося порожнім.

Нападники вдовольнилися цією здобиччю і від штурму Панами відмовилися. Там, окрім жителів, за морським побоїщем спостерігали 1400 чоловік гарнізону.

На «Ла Сантіссіма Трінідад» пірати попливли на південь. Іспанці вже приготувалися до їхніх «відвідин» і дали рішучу відсіч. Але флібустьєрам вдалося захопити корабель «Санта Розаріо» з 400 злитками олова на борту. Шарп подумав, що це срібло. Як згадували учасники походу, він зацікавився насамперед 620 дзбанками бренді й жінкою, яка була на судні. Як описує один з піратів, «це була найвродливіша жінка, яку я коли-небудь бачив у Південному морі».

Потім флібустьєри обігнули мис Горн і, долаючи сильні шторми, в січні 1682 року припливли в Карибське море. Там на них чекала холодна неприязна зустріч з боку королівських урядовців. Біля Барбадосу їх обстріляв військовий фрегат, а губернатор не дозволив зайти в порт. Так приймали їх і в інших місцях, аж нарешті дозволили пристати до острова Невіс. Звідтіля Шарп і Рінроуз попливли до Англії, прихопивши з собою частину здобичі, і зокрема, за твердженням Шарпа, найціннішу – «іспанський манускрипт величезної цінності, в якому описано всі шляхи, порти, затоки, мілини, скелі й миси, розповідається, як належить входити й виходити з окремих портів. Під час бою іспанці хотіли викинути його за борт, але це їм не вдалося. Вони плакали з жалю, коли побачили, що мені потрапила до рук ця книжка».

У Лондоні, завдяки головним чином цьому манускриптові, інакше кажучи, лоції, Шарпові не тільки подарували піратські провини, а й присвоїли звання капітана корабля, завданням якого Стало викоренення піратства в Карибському морі. Королівська політика відзначалася послідовністю і розважливістю. Так само, як і Морган, Шарп, уже на той час підтоптаний, виявився надійним знаряддям у боротьбі з колишніми поплічниками. Але іноді він піддавався спокусі й знову брався за старе ремесло. Відомо, що Шарп ще двічі ставав перед судом, звинувачений у розбої. Потім про нього чули як про «губернатора» Зміїного острова, де він заснував державу «без уряду і релігії», підданим якої міг стати кожний, хто тікав від насильства і влади.

Серед землепрохідських подвигів піратів варто згадати їхній вихід до Карибського моря після сухопутного походу 1688 року. Варто згадати хоча б тому, що вони мимоволі започаткували справу, яка пізніше, в XX столітті, стала небезпечним спортом: сплавляння по бурхливих річках. Докладні нотатки про це залишив французький дворянин і активний учасник походу Равено де Люсан.

На шістнадцятий день походу флібустьєри прийшли на берег Магдалени, річки, що бере початок у горах Колумбії і впадає в Карибське море. Вона пробила дорогу серед гігантських скель, її бурхливий плин переривався численними водоспадами. Здавалося, що дістатися по річці до моря неможливо: не було спорядження, канатів тощо. Про кораблі або човни не йшлося – за таких умов вони не придалися б. Був потрібний особливий «плавзасіб», щось схоже на діжку чи короб, де людина могла б поміститися по пояс. І про харчі не слід забувати. Адже дорога випадала довгою.

І флібустьєри взялися до діла. Зарізали багато коней, зробили з них солонину, решту тварин відпустили на волю. У прибережному лісі нарубали дерев і з лика насукали канатів. Потім взялися за виготовлення «плавзасобів» – коробів, які могли взяти «на борт» двох пасажирів і занурювалися у воду всього на 2–3 фути. Довга жердина, щоб пригальмовувати на швидкій течії і відштовхуватися від скель, – ото і вся екіпіровка «плавзасобу», такого собі човника.

Флібустьєри звільнили усіх полонених і пустилися в плавання по бурхливій річці. Могутня течія зразу ж підхопила легенькі суденця. Їх раз у раз покривало хвилями й піною. Щоб не опинитися за бортом, люди трималися за човники. Але це заважало орудувати жердинами і запобігати ударам об скелі. Тоді вирішили прив'язуватися до човників. Але й цей спосіб не став оптимальним: коли човник перекидався, людина захлиналася, не встигаючи виринути на поверхню.

Гігантські водоспади, в яких вода падала зі страшної висоти, лякали наймужніших. Тому флібустьєри в таких місцях відразу приставали до берега, витягували свої човники з води, розвантажували їх і несли майно на собі скелястими путівцями вниз, до тихішої води. Не залишали нічого. Бо з собою взяли найнеобхідніше. Потім відправляли кількох чоловік назад, щоб вони зіштовхнули «плавзасоби» у воду. Інші пірати «зустрічали» їх унизу – виловлювали вплав. Інколи суденця впіймати не вдавалося. Підхоплені швидкою течією, вони миттю проскакували повз плавця. Тоді доводилося лаштувати з прибережних дерев новий засіб.

Спочатку флібустьєри трималися разом, але в цьому була певна незручність. Інколи один короб налітав на другий і обидва вони «пускали бульки». Тож на третій день плавання «флотилії» Равено де Люсан запропонував пливти нарізно, тим паче, ідо ворог не переслідував, небезпеки нападу не було. Умовилися, що передні подаватимуть сигнали про небезпеки, що виникають попереду, і позначатимуть місця, зручні для висадки. Незважаючи на всі запобіжні заходи, щодня тонуло по кілька чоловік.

Здавалося, пірати так-сяк пристосовувалися до цього випробування, але тут додалося ще одне, страшніше – голод. Солона конина від постійного перебування у воді зіпсувалася. Вже наступного дня її не можна було їсти. У прибережних лісах дичини вистачало, та рушниці заіржавіли, а порох, як його не уберігали, став вогким. То й споживали тільки банани. А яка з них реальна користь для дорослих здорованів? Та ще й виснажених від постійної боротьби з природою…

Надія здибати людей, що спокусилися б на золото й срібло, штовхнула кількох піратів на злочин проти товариства. Шестеро флібустьєрів-французів, які раніше програли свою частку здобичі, вирішили пограбувати багатших товаришів. При розрізненому плаванні це легко було зробити. Змовники із засідки напали на п'ятьох колег-англійців, убили їх і забрали коштовності. Закривавлені трупи знайшли на березі, а вбивці вже ніколи не з'являлися в піратському середовищі.

На п'ятдесят п'ятий день експедиції річка стала ширшою, а течія спокійнішою – водоспади закінчилися. Та річковий фарватер виявився забитим плавучим лісом, крізь який на вутлих човниках важко було пробитися. Флібустьєри розбилися на загони й почали споруджувати більші човни, кожен з яких міг би взяти чоловік тридцять.

Нарешті 9 березня 1688 року передові човни досягли гирла річки і вийшли у відкрите море. Таким чином, було подолано 300 французьких льє надзвичайно важкого шляху.

Німецький історик морського піратства фон Архенгольц вважав, що цей похід цілком можна порівняти із знаменитим відступом найманого грецького війська під проводом Ксенофонта – анабазисом[4]4
  Анабазис(грецьк.) – сходження.


[Закрыть]. Але самим піратам успішне завершення походу мало що дало, за винятком хіба що морального вдоволення. Більша частина їх втратила свою здобич під час плавання по річці. На фініші вони виглядали не краще за тубільців. Втім, зігрівала ще думка, що скоро вони опиняться в рідних місцях. Через кілька днів флібустьєри досягли островів Перлів і в кінці квітня 1688 року англійські й французькі кораблі переправили їх на Вест-Індійські острови.

Дедалі дужче переслідувані буканьєри в кінці XVII століття вимушено залишили свої давні бази на Тортузі та Ямайці. Частина з них перебралася на Нью-Провіденс, один з Багамських островів. Тут була головна піратська база на початку XVIII століття. 1716 року англійський губернатор Вірджінії писав у звіті королеві Англії: «Нью-Провіденс став піратським гніздом…. яке може зашкодити британській торгівлі, якщо його вчасно не знищити».

Тоді в головному місті острова Нассо (Нассау) перебувало вже близько двох тисяч чоловік, які стояли поза правом і чиєю кар'єрою опікувалися такі капітани, як Олівер де Буше, Едвард Тіч (пізніше прозваний Чорнобородим), Генрі Дженнінгс, Чарльз Вейн і Бенджамен Хорнінголд. Місто будувалося переважно з прибитого морем дерева, пальмового листя і сґарих вітрил, а його визначними місцями були таверна, де подавали грог, і дім розпусти, повний чорношкірих дівчат. Але улюбленим напоєм різношерстих відвідувачів залишався рамфастіен – суміш пива, джину, шері і багатьох гострих приправ. Стриманість у вживанні міцних напоїв видавалася підозрілою, тому всі члени піратської республіки не цуралися чарки. Незважаючи на те, що в Нассо не було ніякої влади, серед міської громади панував відносний порядок, бо всі дотримувалися неписаних піратських законів. Острів мав чимало природних переваг: чиста джерельна вода, різноманітні плоди, отари здичавілих корів і свиней, що блукали навколо, і, нарешті, порт, споруджений самою природою, – просторий, аби прийняти якнайбільше піратських кораблів, але мілкий для завеликих військових суден. Усі ці переваги спричинили до того, що Нью-Провіденс став ідеальною розбійницькою базою.

У Тихому океані пристойними криївками на той час вважалися Галапагоські острови і острів Хуан Фернандес неподалік від узбережжя Чілі. Побував там, до речі, Ліонел Уейфер, пірат, відомий своєю медичною освіченістю, сміливий першовідкривач і автор цікавих подорожніх нотаток. Раніше він багато років розбишакував в Атлантиці, відбув строк у в'язниці міста Джеймстауна, що в штаті Вірджінія, і знову повернувся до свого ремесла. Саме тоді Уейфер написав твір, високо оцінений згодом Самюелем Піпсом та Ісааком Ньютоном, – «Нові подорожі й описання Панамського перешийка». Найцікавіші моменти у творі – запис побуту та звичаїв індіанців куна, зокрема, як професійний хірург, автор приділив багато уваги індіанському способові лікування шляхом кровопускання. Уейфер доброзичливо поставився до індіанців, відзначив їх лагідність, довірливість і справедливість, а також багатство їхньої землі на лісову звірину, цитрусові тощо. Мова аборигенів племені куна здалася Уейферові подібною до мови давніх галлів, що викликало пізніше тривалі наукові дискусії.

Відомим землепрохідцем і першовідкривачем став Уїльям Дамп'є, пірат і мандрівник. Син бідного сомерсетського фермера, він у молодості втік на море. Любив ризик і далекі подорожі, які ретельно описував у своєму щоденнику. Щоденник цей зберігався у бамбуковій тубі, залитій воском. 1675 року на кечі, який віз цукор і ром, Дамп'є дістався до узбережжя Москітів, а там прилучився до буканьєрів, що сповідували, як ми вже згадували, просте, природне життя. Його романтична захопленість тривала досить довго, і весь час він докладно описував світ буканьєрів.

У наступні роки, вже як досвідчений мореплавець, Дамп'є здійснює кілька походів у Тихому та Індійському океанах. Походи ці були і піратські і науково-дослідницькі водночас. Саме нотатки про ці подорожі (в чотирьох томах) і вславили його. Портрет Дамп'є й понині висить у Національній портретній галереї в Лондоні. Під ним підпис: «Пірат і гідрограф». Тобто офіційно засвідчувалася діяльність Дамп'є в обох іпостасях. До речі, він – єдиний пірат, з якого написали портрет.

Барвисті описи далеких країв, які залишив по собі Дамп'є, дали Джонатанові Свіфту матеріал для його «Мандрів Гуллівера», а інший епізод з бурхливого життя пірата-першовідкривача надихнув Дефо описати пригоди Робінзона Крузо. 1702–1704 років під час полювання в Тихому океані на іспанські галеони, які йшли з Філіппін з далекосхідними товарами, один з членів піратської команди Александер Селькірк, розчарований невдачами і гнітючою атмосферою на судні, попросив висадити його на безлюдному острові Хуан Фернандес. Чотири роки по тому Дамп'є, уже як лоцман на кораблі капітана Вудса Роджерса «Дюк», анову відвідав цей острів. Він побачив там одягнутого в козячі шкури, зарослого чоловіка, який виглядав «набагато дикіше, ніж кози, що жили на острові разом з нмм».

І все ж, незважаючи на певні успіхи, на початку XVIII століття всі зрозуміли, що романтичний світ карибських буканьєрів відходить у минуле. Їх переслідували з усе більшою послідовністю, інколи намагалися досить підступно використати. Так було, наприклад, під час походу на Картахену 1697 року, коли окрім 650 буканьєрів у ньому взяв участь і флот Франції (з Іспанією ще не помирилися). В руки переможців потрапив скарб, що оцінювався сучасниками нібито в 20 мільйонів фунтів. Але коли дійшло до поділу здобичі, адмірал барон де Пуанті забрав усе собі, порадивши буканьсрам удовольнитися тим, що він не запроторив їх у в'язницю як звичайних авантюристів. Можна уявити собі, як збурилася піратська кров. І ображені вирішили нагадати про свою недавню славу. Вони повернулися до Картахени, аби взяти свою частку здобичі своїми руками. Заскочених зненацька городян зібрали в храмі, щоб вислухали вони про-мову-звернення одного з піратів. Записана присутнім ченцем-єзуїтом, вона була приблизно такою:

«Побачивши зброю у наших руках, ви злякалися нашої помсти, про що свідчить блідість ваших облич. Але ви не повинні непокоїтися. Ви переконаєтеся, що ваші прокляття падають не на нас, а на проклятого барона де Пуанті.

Ця гидка людина ошукала нас, хоча саме нашій відвазі й сміливості завдячує здобуттям вашого міста. Він не виплатив нам належної частки здобичі, і тому ми змушені прибути сюди ще раз. Це не дало нам задоволення, але ми були змушені це зробити. Даємо вам урочисте слово, що, не завдавши найменшої шкоди, відступимо, як тільки ви виплатите нам п'ять тисяч ліврів. Але якщо ви цього не зробите, то немає такого нещастя, на яке ви не могли б від нас сподіватися, і звинувачувати в цьому можете тільки себе і барона де Пуанті».

Відповідь на цей ультиматум можна було легко передбачити. Досвід кількох сторіч підказував поселенцям, що шибайголови не кидають слів на вітер. Віддаючи перевагу життю, а не грошам, городяни зібрали потрібну суму. Для піратів, власне, пролунав «останній дзвінок»: до них дійшла звістка, що на допомогу Картахені поспішає англійський флот. Захопивши з собою сто двадцять невільниць-негритянок, вони відчалили. На кожного пірата випадало по три тисячі піастрів золотом і коштовностями.

Під час перебування флібустьєрів у Картахені її жителі стали свідками піратського правосуддя. Двоє розбишак порушили наказ утримуватися від грабунків і насильств і зґвалтували кількох дівчат. Родичі потерпілих насмілилися поскаржитися. Скаргу було прийнято, порушників схопили і поставили перед судом. Судді, обрані з середовища самих піратів, ухвалили: розстріляти. Потерпілі не сподівалися на таке суворе рішення і почали просити про пом'якшення вироку. Але на очах у жителів міста вирок виконали без зволікань.

Пірати вийшли із Картахени на дев'яти кораблях і майже зразу нарвалися на англійську військову ескадру. Сили виявилися нерівними. Два найбільші піратські кораблі, завантажені здобиччю більш ніж на мільйон піастрів, були захоплені англійцями після шаленого опору. Третій загорівся і викинувся на берег Сан-Домінго, але гроші флібустьєри врятували. Четвертий опинився на березі тільки що пограбованої Картахени, й екіпаж потрапив до рук іспанців. Втім, вони дарували життя флібустьєрам, використавши їх працю на відбудові пошкоджених укріплень. Решта – п'ять кораблів – благополучно досягли Сан-Домінго.

Французький уряд поставився несхвально до дій барона де Пуанті і став на бік флібустьєрів у тяганині про здобич. Мало того, баронові наказали видати їм один мільйон чотириста тисяч ліврів, але, як тоді велося, наказ залишився на папері.

Це була одна з останніх «милостей» французького уряду щодо флібустьєрів. Все свідчило про те, що в Карибському морі «береговим братам» стало занадто тісно.

Але їхній славі ще довго заздрили різні волоцюги, які, незважаючи на повну залежність від своїх урядів, прикривалися цим ім'ям. Так звані флібустьєри були знаряддям королівських дворів. Їх саджали на королівські кораблі й відправляли в експедиції, попередньо проінструктувавши, як треба діяти. Флібустьєрами називали себе і солдати, які виконували особливі завдання уряду. Але їхня належність до «берегового братства» обмежувалась тільки назвою.

Захоплюючись флібустьєрами, Вольтер відзначав, що якби між ними з'явилася геніальна людина, яка зуміла б об'єднати в одне їхні розрізнені сили, вони завоювали б Америку від одного полюса до другого і зробили б переворот в історії Європи та Америки.