Текст книги "Розбійники з лебединого шляху"

Автор книги: Павло Стороженко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 17 страниц)

ПІРАТИ-СУЧАСНИКИ

У другій половині XIX століття рішуча боротьба з піратством, яку вели уряди цивілізованих країн світу, дала відчутні результати. Морські розбійники ніде не могли знайти підтримки і сховиська. На Паризькій конференції 1856 року держави, зацікавлені в розвитку мореплавства і торгівлі, засудили піратство як політичний засіб і спосіб ведення війни. Ця резолюція не стала новиною. Такі положення зазначалися у статтях Утрехтського миру 1713 року, який підбив підсумок війни за іспанський спадок. Тоді держави також домовлялися про спільну боротьбу з морським розбійництвом. Але, на відміну від Утрехтського миру, Паризька конференція таки поклала край піратству як соціальному злу.

Звичайно, пірати так собі не зникли. У багатьох регіонах світу, слабко досліджених або не контрольованих законними властями, вони існували. Але головні торговельні шляхи, зокрема в Середземному та Карибському морях, Індійському океані, були від них звільнені.

І в цьому заслуга не лише держав, які брали участь у Паризькій конференції. Піратів придавив технічний прогрес. У другій половині XIX століття весь світ практично був досліджений і розділений між колоніальними державами. Жоден з піратських ватажків не міг розраховувати на якесь сховисько неподалік від торговельних шляхів. А тут ще досконаліші, швидкі й добре озброєні військові кораблі. Довелося джентльменам удачі, як на те, швиденько вдатися до набутків технічного прогресу, зокрема до застосування засобів зв'язку.

Удосконалення парової машини спричинилося до того, що стрімкі вітрильники з піратськими вимпелами стали легкою здобиччю державних корветів і канонерок. А тут ще телеграф, за допомогою якого можна було швидко передати інформацію з одного кінця світу в інший, і не дати піратам можливості, як раніше, загубитися в просторах океану.

їхня відвага, спритність, раптовість уже нічого не важили з огляду на технічні засоби, які використовувались у військовій справі. В морському бою додатковий шанс на перемогу давали тепер і далекобійність артилерії, і товщина броні, якою покривали борти і палубу корабля, і потужність парових машин, що забезпечували швидкість руху.

Технічний прогрес не сподобався піратам. Під час «опіумних війн», скажімо, китайські пірати добряче шматували англійських купців, грабуючи каботажні судна. Англійці здійснили кілька акцій, щоб захопити чи розгромити розбійників. Але… ті користувалися негласною підтримкою властей і гласною – місцевого населення.

Під час однієї з каральних експедицій адмірал Джон Хей знищив 47 джонок і 17 тисяч піратів, якими орудував відомий своєю ненавистю до європейців теж адмірал Шап Нцай.

Та відчутних успіхів у боротьбі з морським розбоєм китайців англійці досягли лише в 70-х роках XIX століття, коли, зміцнивши свої позиції у Китаї, почали інтенсивніше патрулювати прибережні води.

Все ж відродження піратства в тому регіоні сталося у 20-х роках нашого століття. Базувалися духопели у Пакгої (біля Тонкіна), а також неподалік від Гонконга. Свою тактику і озброєння вони пристосували до вимог XX століття. Вбрані в одяг звичайних подорожніх, займали місця на пасажирських пароплавах. У відкритому морі під револьверами тероризували команду, змушуючи її вести судно до своєї криївки. В 1921–1930 роках пірати щороку грабували три – чотири пароплави, не беручи до уваги пасажирських джонок.

Каральні експедиції англійців не давали сподіваних результатів. Пірати швидко міняли бази, вчасно попереджені інформаторами або місцевим населенням. Отож каральні акції закінчувалися спаленням кількох сіл і ув'язненням невинних людей.

Американський журналіст Алеко Ліліус, якому вдалося все ж увійти в контакт з піратами, що діяли уздовж китайського узбережжя, писав, що їхня організація нагадує за своєю структурою італійську мафію. Обов'язкова вимога у них – безумовний послух і лояльність. Значне джерело їхніх прибутків становили регулярні виплати місцевих рибалок навзамін охорони від нападів інших злодійських груп. Усі піратські акції ретельно планувалися і готувалися.

Китайці й досі бавляться морським розбоєм. Під час другої світової війни вони, правда, дещо принишкли. Японці, які окупували – острови й узбережжя Південно-Китайського моря, Яви, Целебесу і Сулу, на тривалі з'ясування не мали часу: рубали голови команді будь-якої джонки, яка видавалася їм піратською.

І все ж один пірат міг спокійно займатися цим промислом – Вон Кункіт. Він став чиновником уряду Чан Кайші, а пізніше королем піратів на Янцзи. Його невловимість у японську окупацію пояснюють тим, що він нібито «за сумісництвом» став резидентом японської розвідки у Китаї.

По війні пірати під проводом Вон Кункіта вийшли у відкрите море і почали розкошувати в акваторії від Сінгапура до Гонконга.

Великого розголосу набуло пограбування в дельті річки Янцзи англійського судна «Хупей», на борту якого було кілька сотень пасажирів і 1500 тонн товарів. Коли корабель проходив неподалік від берега, до нього підпливла моторна джонка з 28 озброєними автоматичною зброєю чоловіками, «діловитими і ґречними піратами», як потім розповідав капітан. Вони, як тільки ступили на борт «Хупея», чемно запросили його на чай і взялися до пограбування пасажирів і перевезення здобичі на свою джонку.

Наприкінці 1946 року Вон довідався, що в Макао очікуються три джонки з великою партією контрабандного опіуму. Здобич мала бути дуже багатою, і Вон сам вирішив керувати операцією. Пірати вийшли в море на великих катерах, вистежили джонки і пішли на абордаж. Але зовні неоковирні суденця виявилися пастками. Вони зустріли нападників кинджальним кулеметним вогнем. Бій тривав двадцять хвилин, і хоча Вон зумів на маленькому моторному човні дістатися до берега, це не порятувало його: вистежений поліцією, він був смертельно поранений при спробі втекти.

Піратська імперія залишилася без проводиря. Але це тривало недовго. Невтішна у своєму горі вдова мадам Вон, пристреливши двох претендентів, очолила «фірму».

Невдовзі колишня танцівниця довела, що вона гідна спадкоємниця справи свого чоловіка. Від джонок, сампанів та іншої дрібноти вона перейшла до пограбування великих торговельних суден. Перелік її жертв поповнився голландським пароплавом «Ван Хойц», португальським суховантажним кораблем «Опорто», англійським судном «Меллорі», пасажирським теплоходом «Конг Фейт». Під час війни в Кореї «королева піратів» настільки знахабніла, що почала нападати на судна з військовими вантажами, які призначалися американським експедиційним військам. Це привернуло до мадам Вон увагу ЦРУ. Невдовзі на столі тодішнього шефа американської таємної служби генерала Уолтера Беделла Сміта лежало досьє з докладними даними про непогамовну мадам, з якою ніяк не могли упоратись поліцейські власті Гонконга, Макао, Філіппін і Таїланду. Здавалося, після цього злочинній кар'єрі мадам от-от настане кінець. Гай-гай! їй тільки дали зрозуміти, щоб вона припинила напади на торговельні судна СІЛА та їх союзників. Інакше… Мадам змикитила і переключилася на контрабанду.

У чому ж причина такої делікатності ЦРУ щодо піратського синдикату? Здається, американська таємна служба мала намір використати розгалужену злочинну мережу мадам Вон у своїх стратегічних інтересах. Приблизно так, як це було, приміром, з сицилійською мафією, яка «прислужилася» американським військам при наступі на острів і Південну Італію. Агентурні дані та диверсійна робота мафіозі сприяла тому, що американці захопили регіон блискавично і майже без втрат.

Але перекваліфікація мадам Вон не означала, що з піратством у далекосхідних морях покінчено. Цей «вигідний» промисел вирішила прибрати до рук так звана «Тріада», своєрідна китайська мафія, яка угніздилася в Гонконзі.

Таємне товариство «Тріада» (по-китайськи «Саньхехой») існує понад триста років. На нього зважали навіть японці: на окупованій території Південного Китаю вони дозволяли мафіозі утримувати будинки розпусти, гральні казино, торгувати наркотиками. Напевне, були й «зустрічні» послуги: розвідувальні дані.

Але особливо широко розгорнулася діяльність «Тріади» по війні. «Ось уже багато років «Тріада» тероризує населення… тих країн, де існують китайські земляцтва, – писав у книзі «Міста-гангстери» англійський письменник Ян Флемінг, – все, що вона робить, оповиває глибока таємниця, її членів зв'язує обітниця мовчання, суворіша, ніж навіть у сицилійських мафіозі».

У «Тріади» свої закони, суди і вбивці, які виконують вироки. Місцева поліція часто виявляла своє безсилля у боротьбі з далекосхідною мафією. Спроби укоренити в ній агентів-інформаторів часто закінчуються трагічно. «Таких донощиків багато, – розповідає французький журналіст Ів Нуші, – але видимих результатів немає, якщо не рахувати, що мало який день минає без того, щоб тут не знаходили одного з них із ножем у спині».

Восени 1953 року на нараді на вищому рівні «Тріада» вирішила відновити піратський промисел, який, залишений на самоплив, почав хиріти. Контрольовані «Тріадою» банки виділили гроші для придбання через американські військові склади списаного озброєння, потужних дизелів, рацій і навіть швидкісних торпедних катерів. Були навербовані досвідчені екіпажі. Гангстерську флотилію очолив відставний капітан Чен І.

Через кілька місяців морські власті Сінгапура, Гонконга, Маніли були завалені скаргами капітанів кораблів: у Південно-Китайському морі на них нападали пірати. У відкритому морі і в каботажі вони зупиняли судна, погрожуючи зброєю, укладали команди долілиць на палубі та влаштовували «ревізію» вантажів. Все, що являло цінність, перевантажувалося на катери і сампани, які швидко зникали з місця події.

«Починаючи з 1954 року в Південно-Китайському морі і морі Сулу, а також у ближніх до цього району водах знову почастішали випадки морського розбою, – писала сінгапурська газета «Стрейтс Таймс». – Як філіппінські, китайські і японські моряки, так і англійці та американці, які часто плавають у цих водах, змушені визнати, що піратство не тільки не знищене, а навіть зростає».

Театр злочинних дій Чен І розвернувся на великому просторі від Малаккської протоки на заході до островів Гілберта і Самоа на сході. «Ці бандити так знахабніли, що нападають на кого завгодно, – скаржилася газета «Малайя Мейл». – Величина судна не має для них значення. Навпаки, як це не парадоксально, але часто трапляється, що чим більше воно, тим легше його обчистити. Нагадуючи флібустьєрів минулого, з пістолетами і ножами вони беруть на абордаж своїх жертв. Інколи пірати віддають перевагу роботі тихцем і діють так швидко і вміло, що команда і пасажири довідуються про морських нальотчиків, коли їх уже й слід прохолов».

Як не дивно, гідну відсіч злодіям дали не офіційні поліцейські власті, до речі, часто корумповані, а приватна особа, відставний англійський розвідник Лінфілд Уїлсон. На гроші сінгапурських судновласників він навербував і озброїв охорону від піратських нападів. Його приватна група спочатку складалася з трьох пошарпаних моторних човнів і десь півтора десятка людей різних національностей, які раніше служили в британській армії. «Лінфілд-кулемет», як прозвали його друзі за неймовірну майстерність у стрільбі з усіх видів вогнепальної зброї, присвятив п'ятнадцять років свого життя полюванню на піратів і досяг у цій справі неабияких успіхів.

Газети із захватом описували операцію, яку провела фірма «Сек'юрітас» (так офіційно іменувалося протипіратське бюро А. Уїлсона).

… Агенти Чен І повідомили, що на рифи Конеллу за сто миль від саравакського порту Мірі сів грецький пароплав «Аекос» вантажопідйомністю 10 тисяч тонн. Невдовзі до нього підійшов сампан, Чен І гучно прокричав: «Ей, на «Аекосі»!» З іржавої сталевої громади ніхто не обізвався. Піратський капітан погукав ще кілька разів. Такий же наслідок. Видно, команда залишила судно.

Тим часом до другого борту «Аекоса» підійшли ще два сампани, на вигляд брудних і непримітних. На їх палубах метушилися невисокі смагляві люди з обв'язаними від сонця головами. Типові мирні рибалки. Та лише на перший погляд. У нефарбованих корпусах сампанів містилися потужні дизелі, які «переселилися» туди з військових кораблів. Такий незавидний. на вигляд сампан міг дати фори будь-якому патрульному чи поліцейському судну. Варто було пролунати команді, як відчинилися б палубні люки і за хвилину вся відносно численна команда сампана була б озброєна автоматами, бойовими сокирами і ручними гранатами. Звідтіля ж вилітали згорнуті шторм-трапи з гаками, абордажні багри та інше «спецспорядження».

Два сампани, що підійшли, з ходу приткнулися до носа і корми «Аекоса». На його борт полетіли шторм-трапи. По них нагору кинулися два десятки напівголих людей. Але тільки-но перший «гість» перестрибнув через фальшборт, як пролунав потужний вибух. Слідом за ним прогримів ще один на носі корабля. Пірати, що залишилися в живих, горохом сипонули у воду і на палуби сампанів. Ті, ревнувши дизелями, стали відвалювати від «Аекоса», навіть не підібравши на борт товаришів, які борсалися у воді.

А на «грекові», як і раніше, не було ніяких ознак життя. Чен І подумав, що корабель просто заміновано і небезпека минула.

Він спробував повернути своїх підлеглих назад. Але ті не підкорилися чи удали, що не зрозуміли команди. І тут по ходовій рубці сампана Чен І сіконула кулеметна черга. Розлетілося скло переднього ілюмінатора. Чен І кинув сампан назад, у море, подалі від проклятого «грека»!..

А на палубі «Аекоса», який ще кілька хвилин тому здавався покинутим, товпився гурт людей у білій уніформі. Серед них вирізнявся здоровань у зеленому береті – Лінфілд Уїлсон, командир приватного протипіратського з'єднання. Тепер воно було добре озброєне, мало власну форму, звання і навіть нагороди…

Значне пожвавлення піратства в Південно-Східній Азії відбулося під час в'єтнамської війни. Піратам стало вигідно нападати навіть на звичайних рибалок і відбирати у них рибу, ціна на яку у воєнних умовах підскочила в кілька разів. Озброєні сучасною зброєю, що її було легко дістати в тому регіоні світу, азіатські розбишаки діяли в Сіамській затоці, в Південно-Китайському морі та на Філіппінах.

Традиції філліпінського піратства такі ж давні, як і китайського. Його безуспішно намагалися викоренити іспанці, які кілька століть владарювали на островах архіпелагу. Практично іспанська влада не поширювалася за межі при-фортечних районів. Філіппінські злодії спеціалізувалися на викраденні людей. Вимагаючи від родини викраденого викуп, вони почергово посилали їй відрізані в родича частини тіла: вуха, носи тощо. Такий спосіб «впливу» застосовується й донині. За зраду піратських таємниць карають четвертуванням.

Філіппінський архіпелаг складається з кількох тисяч островів, і це, безумовно, сприяє злочинній морській діяльності. По-сучасному озброєні, маючи швидкісні моторні човни, розгалужену мережу навідників, пірати часто залишаються невловимими і безкарними, незважаючи на застосування проти них військ та авіації. Особливо активно діють вони у водах на південь від Філіппін. Кораблі, які йдуть з Японії до Індонезії, намагаються обійти небезпечну акваторію. Приблизно таким чином поводяться й туристські судна з Гонконгу і Таїланду, які перевозять відпочиваючих на відомий острів Балі.

Сучасні морські розбійники не менш підступні й жорстокі, ніж їхні попередники минулих віків. Вони грабують усе, що вдається. Найлегша здобич – це рибальські судна і пасажирські яхти, каботажні кораблі та пасажирсько-автомобільні пороми. Нападають вони також і на прибережні поселення, часто убиваючи їх мешканців.

Одним із випробуваних способів є знищення навігаційних знаків, через що судна сідають на мілину і стають легкою здобиччю. Виходячи з цього, уряд Філіппін рекомендує всім кораблям, які плавають у цьому районі, обирати тільки такі шляхи, які постійно патрулюються військово-морськими силами та авіацією.

Не розвіялася до цього часу зла слава Карибського моря. Щороку там гине багато малих суден і туристських яхт. Деякі зникнення пояснюють фатальним впливом Бермудського трикутника. Але багато ознак вказують на те, що це наслідки звичайного морського розбійництва.

Головним ремеслом сучасних карибських піратів є контрабанда наркотиків. Викрадені судна і яхти вони використовують без розпізнавальних знаків як транспортні засоби. Карибські контрабандисти є прямими спадкоємцями відомих бутлегерів – американських контрабандистів алкоголю в часи «сухого закону» (1920–1933).

Розроблена Інтерполом карта пограбувань у морі впродовж десятиріччя (1970–1979) показує, що найне-безпечніші з цього погляду такі акваторії: між Філіппінами та Індонезією, узбережжя Сіамської затоки, води на захід від Гібралтару, узбережжя Гвінейської затоки, море між Венесуелою, Трінідадом і Малими Антілами, а також на схід від Флоріди.

IX

ЗАКОН І ЗЛОЧИН

«Люди, які вирушають у море, можуть вважатися мертвими. Ті, ідо повертаються, народжуються вдруге», – говорили у Північній Африці.

Мореплавство завжди було небезпечним. І чим далі зазирати в минуле, тим більшою виявлялася небезпека. Малі, примітивні суденця, прості навігаційні прилади, низький розвиток мореплавської науки – все це спричинялося до того, що моряки рідко доживали до сивин.

Епоха великих географічних відкриттів стала також епохою швидкого розвитку кораблебудування і навігаційної науки. Але деякі океанічні плавання таїли в собі нові небезпеки. Часто з кількох сотень чоловік корабельної команди, яка вирушала в далекий морський похід, на батьківщину поверталося кілька десятків (наприклад, з експедиції Магеллана). Решта гинула від рук тубільців, екзотичних невідомих хвороб або в боротьбі з грізною стихією.

Але напади аборигенів та страшні шторми траплялися не щодня. Найбільше дошкуляли морякам епохи вітрильників умови життя на суднах. Аж до часів Кука від 30 до 50 відсотків команди, яка пускалася в далеке плавання, помирало від цинги. Одноманітне харчування, що складалося переважно з сухарів і солонини, не забезпечувало моряків потрібною кількістю вітамінів. Праця на високих щоглах, яка вимагала постійної готовності, була надто ризикованою за найменшого хвилювання в морі. Та ще й душні, тісні, вогкі кубрики, в яких, коли вдасться, моряк міг кілька годин поспати, не скидаючи просоленої роби. Його руки від постійного хапання за такелаж і натягування шорстких канатів не вигоювалися від ран, а від всюдисущої вологості дошкуляв ревматизм, дерев'яніли суглоби. За кожну провину на нього чекала тяжка кара. Однією з найм'якших була кара зануренням у воду або шмагання відомим в англійському флоті дев'ятихвостим котом, тобто канчуком, що складався з дев'яти окремих пасом. Якщо провину визнавали значною, – бідолаху карали протягуванням на канаті під кілем судна. Г. В. ван Лун, автор «Історії відкриття морів», так описує це Покарання:

«Це була досить складна операція. До рук і ніг засудженої на покарання людини прив'язували канати. Канат, прив'язаний до ніг засудженого, протягували під кілем корабля і пропускали через блок, розміщений на кінці однієї з рей. Потім його викидали за борт і витягували наверх з іншого боку корабля. Те, що залишалося від нього після цієї операції (осуджений часто бував покалічений мушлями та іржавими цвяхами, що стирчали з корпуса корабля, і помирав від втрати крові), віддавали корабельному лікарю, який промивав рани сумішшю води і рому й залишав нещасного на примху власної долі».

До речі, протягування винуватців а чи то полонених під кілем практикувалося піратами ще в античні часи. Це покарання (чи катування?) яскраво ілюструють малюнки на стародавніх вазах. Отже, питання – чи пом'якшувалися звичаї з плином часу – залишається відкритим.

Якщо моряк помирав, його тіло зашивалося в сувій полотна і, обтяжене кількома гарматними ядрами, викидалося за борт.

Найважчими провинами були: бунт, боягузтво, вбивство під час бійки, одночасне вербування на кілька кораблів одразу. В останньому випадку винуватців вішали. Під час плавання, яке тривало рік або й два, життям моряка гендлював капітан, який мав на кораблі абсолютну владу. Або Пан Випадок у вигляді грізного шторму чи хвороби.

Тому флотам багатьох держав завжди не вистачало охочих до морського ремесла. Новобранців, як правило, набирали з приморських міст силою. Часто покидьків суспільства або переслідуваних законом. Команда пересічного корабля, який ходив у XVI–XVIII століттях з Європи в заморські колонії, складалася зазвичай з людей, незадоволених своєю долею, вороже настроєних проти капітана й офіцерів. А ще найважливіше, вони не дуже цінували як власне, так і чуже життя. Це були жорстокі, позбавлені ілюзій щодо свого ремесла і разом з тим авантюрні, жадібні до пригод люди. В цьому, мабуть, крилися головні причини бунтів корабельних команд і, як наслідок, несподіваного розсміху «веселого Роджера» на багатьох суднах світового океану. Потім поглинала жадоба багатства, думка: хай йому чорт! – або померти від цинги, або під канчуками (дев'ятихвостими котами). Чи, дасть Бог, загинути в бою, але перед цим «порозкошувати». Для розбишак результат розважань був відомий.

Все залежало від конкретної організації, досвідченості ватажка змовників і конспірації. Бо на кожному кораблі капітан мав інформаторів, свої «вуха й очі». В документах британського Адміралтейства, які зафіксували корабельні бунти XVIII століття, прямо зазначається, що в більшості офіційно зареєстрованих випадків «причиною порушення субординації матросами була особлива жорстокість капітанів і відсутність турботи про команду з боку офіцерів».

Якщо змова вдавалася, капітана й вірну йому частину команди висаджували на безлюдному узбережжі або кидали в човнах у відкритому морі. Бунтівники ж на всіх вітрилах йшли в якийсь закапелок світу, де ще не чули про державну владу, аби присвятити себе «солодкому ремеслу». Там вони обов’язково обирали нового капітана, якщо старий не приставав до змови. (Хоча траплялося й навпаки. Пригадаємо Еврі, Кідда, де Сото). І, звичайно, новоявлені пірати підшукували собі криївку, де відпочивали після походів і влаштовували оргії. До речі, у пригодницьких романах описи цих оргій виходять за будь-яку межу. Нафантазоване бажане видається за дійсне. Залишмо це на совісті авторів.

У тих криївках пірати розробляли собі подальші плани, плани нових походів. Їхні ватажки чудово розуміли, що насамперед їм повинна «світити планида» – щастя. Все залежало від щастя. Будь-хто із шукачів цього щастя міг діяти безкарно упродовж багатьох років, але й міг тут же загойдатися на реях королівського корабля. Отож, насмілившись на бунт, моряки одразу ставали поза законом, згідно з яким їх переслідували власті. У боротьбі з піратами дозволялося все. І навпаки. Ніхто, окрім хіба деяких піратів, не дотримувався правил чесної боротьби. З самого початку велася нерівна і безжальна війна, в якій ніхто не мав надії на перемогу.

В таких умовах морські розбійники виробили специфічну, пристосовану до їхнього ремесла, мораль. Багато її засад, які колись викликали здивування й обурення, сьогодні видаються прийнятними. Скажімо, ідеологія анархізму. Національна приналежність у піратів майже не відігравала ролі. Якщо хто й цікавився нею, то тільки для того, щоб не пограбувати зненацька корабель однієї держави з дозволу іншої.

З цього приводу виникла своєрідна філософія піратського життя. Морські розбишаки рідко замислювалися над своїм майбутнім і взагалі не думали, що буде взавтра. Бог дав день, Бог дасть хліб! Живи, як можеш! Життя – одне! Задля хвилинного, ба навіть секундного задоволення вони ладні були віддати своє життя. Хай їм грець, з отим «дармовим» багатством. Пірати щохвилини навдивовиж були готові до смерті, сміялися з неї, без вагань ідучи на нерозважні вчинки. Вони гордо називали себе «пропащими людьми» або «людьми, у яких немає майбутнього». Мали час між боями – пиячили, влаштовували поєдинки, змагаючись, хто краще володіє зброєю. І, звичайно… знущалися з жінок і полонених, маючи від цього садистське задоволення.

Описи жорстоких сцен часто повторюються в літературі, присвяченій піратським діям. Багато з них вигадані авторами. Звичайно, наші герої були жорстокими людьми. Серед них траплялися й садисти: Монбар Екстермінатор, який підсмажував іспанців на рожні, Чорнобородий, який збиткувався над полоненими, а потім убивав їх, або капітан Лоу, який розтинав своїм жертвам животи, відрізував вуха, носи і губи, а потім наказував жертвам їсти їх з сіллю і перцем.»

Але подумаймо! Піратська жорстокість блідне, якщо зіставити її з типовим «набором» знущань, що їх застосовувала свята інквізиція. Піратська затятість здається дитячою примхою, якщо порівняти її з немилосердною затятістю релігійних воєн. Пригадайте паризьку Варфоломіївську ніч і «замирення» цілих міст з іновірцями під час Тридцятилітньої війни. Мабуть, Монбар мав рацію, коли казав: «Здається, провидіння послало піратів, щоб вони покарали іспанців, які пролили стільки крові індіанців». Читаючи жахливі описи піратських жорстокостей, варто пам'ятати, що не менш жорстокі сцени тортур і вбивств розігрувалися у королівських володіннях, але набагато частіше, ніж у піратських криївках і на борту піратських суден. Суспільство часто ставилося поблажливо до садистів і підступних людей, котрі на «законних засадах» злодіювали, і злочини піратства вже не здавалися неймовірними. Про це говорила відома морська розбійниця Мері Рід:

«І якби не загроза зашморгу, то всі боягузи захотіли б стати піратами і так запаскудили б моря, що відважні здихали б з голоду. Отже, якби пірати це вирішували, вони не захотіли б скасувати для себе ув'язнення і кару смерті, страх перед якою примушує деяких боягузів та гультяїв дотримуватися засад пристойності. Бо багато таких, що зараз кривдять удів і сиріт, захотіли б грабувати на морях, і води були б забиті негідниками, як суша».

Відома піратка напевне перебільшила, але привернула увагу до важливої проблеми. В несправедливих класових суспільствах піратство було останньою, розпачливою формою громадянського протесту. Людина, яка не могла знайти справедливості в урядових установах, намагалася добитися її неправовим шляхом. Для властей це був небезпечний злочинець, а для знедолених – герой, про якого складали пісні й легенди.

Сьогодні, через століття, важко однозначно оцінити піратство. Трактувати його тільки з погляду права чи покластися на наше почуття справедливості? Чи піддатися чарам романтизму? У будь-якому разі не забуваймо, що для більшості морський розбій став таким же ремеслом, як інші, тільки ризикованішим і престижнішим водночас. Один з героїв книги Чарльза Джонсона «Бартолом'ю Роберте», якого запитали про мотиви, з яких він подався в пірати, щиро визнав, що не спускав, коли ним розпоряджалися зверху начальники, а в морських мандрах він призвичаївся до гонитви за новизною і до непостійності долі. На звичайній службі стіл бідний, платня низька і праця тяжка. А тут щедрість і ситість, розкоші і вигода, свобода і сила.