Текст книги "Розбійники з лебединого шляху"

Автор книги: Павло Стороженко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 17 страниц)

Цікаво, що, роздобувши каперські патенти, флібустьєри тлумачили їх дуже широко, не звертали уваги на замирення в Європі або удавали, що про них не чули. Каперський патент, який потрапив до рук флібустьєрів, залишався у них назавжди, його не можна було відібрати, бо він надавав морському грабіжництву законного вигляду.

Між Францією та Іспанією постійно точилися приховані й відкриті чвари. Французькому урядові було особливо вигідно мати у віддаленій частині світу боєздатні загони, які до того ж нічого йому не коштували, а ще й давали прибутки. Пірати виділяли губернатору Тортуги десяту частину своєї здобичі. Щоб збільшити реальний обсяг цієї десятини і надати своєму покровительству вигляд законності, французькі чиновники виготовляли флібустьєрам португальські каперські патенти. Ця країна теж часто воювала з Іспанією.

Заохочувані надією на велику здобич, веселе життя і в той же час перебуваючи під негласним сприянням французького уряду, флібустьєрські загони перетворилися на подобу війська. Їхні грабіжницькі походи мали таку ж саму офіційну оцінку, як військові дії. Це надавало їх ремеслу своєрідного шарму, відносної популярності серед поселян. Багато плантаторів залишали свої землеробські заняття, купували невеличкі суденця й приєднувалися до флібустьєрів. Попит на кораблі дуже зріс, і якщо добути пристойне судно не вдавалося, використовувалися вутлі човни: новобранці рушали на них у море на власний ризик за примарою багатства.

Майже всі перші спроби були однакові: іспанців підстерігали біля мису Альварес, куди вони привозили товар на невеликих кораблях для торгівлі з Гаваною. Напади здебільшого були вдалі. Добре, коли вдавалося захопити якесь судно і з переможним галасом відвести на Тортугу, спродатися європейським купцям, підрихтували свою флотилію. Але часто шукачі щастя поверталися злі й знервовані, з порожніми руками. Та все ж знову вперто виходили в море. І чогось таки домагалися на загальному тлі повального грабіжництва.

Зрозуміло, пірати для проформи визнавали владу королів і губернаторів, які ставилися до них терпляче, задовольняючись десятою частиною здобичі і фантастично наживаючись на торгівлі награбованим добром. Лихварство, контрабанда, продаж алкоголю годували більшість постійних мешканців Порт-Рояла і Тортуги. У Порт-Роялі третина будинків перетворилася на таверни й бари. Найпопулярнішим товаром, який пізніше продукували вже на місці, стали коньяк і ром (відомий і нині ямайський ром). Пірати, як правило, не відзначалися ощадливістю і після кожного вдалого походу легко спускали награбоване.

«Серед піратів можна зустріти і таких, – писав сучасник, – які увечері мали дві й три тисячі песо, а на ранок у них не залишалося на тілі путньої сорочки…»

Багатство розбещувало всіх. Перший транспорт з жінками із Франції, який привів д'Орегон, усі зустріли з почестями. Кожна жінка відразу знайшла собі чоловіка, який, до речі, спочатку мусив заплатити досить значну суму в скарбницю губернатора. А ті, хто прибули пізніше, вже не поспішали в обійми волоцюг, вважали за краще трохи «погуляти», без обмежень звідати радощів життя.

Окрім Тортуги і Ямайки у буканьєрів було ще одне улюблене місце – так званий Коров'ячий острів (Іль-а-Ваш) приблизно на половині дороги між Тортугою і Ямайкою. Найчастіше там збиралися перед тим, як рушити в похід, а потому, якщо щастило, ділили здобич. х Серед піратських ватажків раннього періоду (1640–1660) не знайшлося сильної особистості, яка зуміла б об'єднати різношерстий люд. Та ніхто й не намагався зробити це. Тоді ще вистачало одиноких галеонів з цінним вантажем. Але пізніше іспанці почали гуртувати свої кораблі у великі сильні конвої, щоб успішно боронитися від нападників.

У цей час відомою постаттю в піратському світі став П’єр Франсуа. На чолі 27 шибайголів він навіть атакував корабель якогось віце-адмірала й оволодів ним. Невдаха-адмірал на судні з вісьмома гарматами і командою з 60 чоловік узявся охороняти «перлинний флот», що добував дорогоцінності біля гирла ріки Ла Плата. Коли пірати намірилися атакувати й інші іспанські кораблі, адміралові пощастило. На розбійників рушило добре озброєне військове судно. Франсуа швидко зрозумів, що не зможе вистояти проти нього, і розвернувся для втечі. Але в поспіху втікачі поставили забагато вітрил, внаслідок чого грот-щогла зламалася. Не залишалося нічого іншого, як приготуватися до нерівного бою. Боронилися пірати стійко і вміло, але врешті-решт були змушені пристати до пропозиції: віддати захоплені на віце-адміральському кораблі перли і забиратися на всі чотири сторони.

Щось таке сталося і з іншим піратським капітаном Бартоломео Португесом. Після запеклого бою він з тридцятьма поплічниками захопив іспанський галеон, озброєний двадцятьма гарматами. На борту перебувало 70 чоловік добре екіпірованої команди. Але коли на узбережжі Куби Португес разом з товаришами лагодив захоплений корабель, його заскочили зненацька іспанці і захопили в полон. Ув'язнених перевезли до міста Кампече, поблизу якого раніше Португес здійснив багато розбійницьких «подвигів». Там швидко звели шибеницю, але в ніч перед стратою пірат утік із корабля, що стояв на якорі на рейді міста. Варто згадати, що плавати він не умів і дістався до берега, користуючись порожніми діжками як поплавками; так-сяк дістався до Кабо дель Гольфо Трісте і здибав там корабель колеги з Ямайки. Той позичив йому шлюп і двадцять чоловік супроводу, разом з якими Португес повернувся до Кампече і хитрістю захопив корабель, на якому ще недавно чекав страти.

Життя Португеса, як і багатьох інших піратів, цілком залежало від примх фортуни. Отож, пливучи на захопленому кораблі в напрямку Ямайки, він з товаришами потрапив у лабети урагану, який поніс їх на скелясте узбережжя Куби. Пірати порятувалися: в невеличкому човні дісталися суходолу. Але вся здобич опинилася на дні моря.

Незвичними вчинками привернув увагу також уродженець Голландії Роше Бразильяно. Його вигнали з Бразилії португальці, і він щиро їх зненавидів. Жорстокість пірата щодо них не мала меж. Усіх, хто потрапляв йому до рук, він підсмажував на гратчатці, змушуючи нещасних виказувати місця, де переховувалися скарби.

Одного дня корабель, яким командував Бразильяно, зазнав катастрофи поблизу Кампече. Іспанці, пам'ятаючи про його нелюдську жорстокість, вислали проти нього загін із ста вершників. Але коли дійшло до вирішального бою. Іспанці не змогли здолати тридцяти готових на все людей. Бразильяно закликав своїх товаришів до стійкості, гукаючи:

«Брати-солдати! Краще нам обрати смерть в бою, як належить мужнім людям, ніж піддатися іспанцям, які, якщо нас переможуть, і так відберуть у нас життя, до того ж з жорстокими муками».

Після годинного бою іспанці відступили, а пірати подалися в напрямку Гольфо Трісте, де невдовзі захопили корабель, на якому повернулися на Ямайку. Скоро Бразильяно знову з'явився в околицях Кампече, маючи намір напасти на котрийсь корабель, що мав вийти з порту. Цього разу йому не пощастило, його полонили і заледве не повісили.

Порятувався пірат завдяки хитрому маневру: написав лист губернаторові, нібито від імені колег, що перебували в морі, з погрозою жорстоко помститися, якщо Бразильяно і його товариші будуть страчені. Оскільки пірати вже не раз спустошували околиці Кампече, губернатор провінції злякався і помилував в'язнів, відіславши їх до Іспанії у складі корабельної команди. Але там пірати швидко зібрали необхідну для зворотного плавання суму і повернулися на Антіли, щоб знову взятися за «солодке ремесло».

НА СУШІ Й НА МОРІ

Згромадження іспанських кораблів у добре ескортовані армади позбавило буканьєрів їхньої головної здобичі. Дедалі важче стало зустрічати й захоплювати несподіваною атакою одинокі кораблі з цінним вантажем. А невеликі, збудовані за індіанськими зразками човни виявилися непридатними для відкритого бою з ескадрами галеонів. У другій половині XVII століття карибські пірати змінили тактику. Вони вже рідко нападали на іспанські кораблі у відкритому морі. Натомість почали об'єднуватися у щораз більші ватаги, що налічували по кілька тисяч чоловік, і кидалися на багаті прибережні міста Центральної Америки.

Цю стратегію придумав, як пише Есквемелін, пірат Лівайз Скотт, який захопив і пограбував уже згадуване місто Кампече на узбережжі Юкатану. Його справу продовжив Едвард Менсфілд, який ходив походом на Гранаду і дістався аж до Південного моря, тобто Тихого океану. На зворотному шляху він захопив острів Санта Каталіна (нині Ісла де Провіденсія) недалеко від берегів Нікарагуа, звідкіля його все ж потурили іспанці.

Сміливий рейд здійснив також ямайський пірат Джон Девіс. Разом з 70 товаришами він захопив місто Нікарагуа, розташоване за 40 миль від узбережжя. Вдаючи із себе рибалок, розбійники пограбували багато заможних домів і церков і, уникнувши бою, повернулися на свої човни. Вартість здобичі сягала 50 тисяч песо.

Але жоден з них не міг зрівнятися славою з Франсуа Но з французького містечка Ле-Сабль д'Олон, а тому й прозваний Олоне. Як і більшість буканьєрів, Франсуа Но прибув на карибський острів як переселенець, завербований Західноіндійською компанією. За перевезення через океан переселенці зобов'язувалися задарма працювати в маєтках компанії. Через три роки вони одержували свободу, також рушницю з відповідною кількістю набоїв і пороху, сто фунтів тютюну. З того моменту вони вважалися господарями своєї долі і зазвичай прилучалися до веселого товариства буканьєрів. Такий спосіб заселення колоній на островах Барбадос і Ямайка практикували й англійці.

Упродовж трьох років, обумовлених у контракті, Олоне працював у губернатора Тортуги, який, віддаючи належне відвазі та підприємливості свого службовця, присвоїв йому звання капітана і надав у його розпорядження корабель. «Вам варто спробувати щастя в морі!» – сказав він.

Але спочатку море цуралося Олоне. Під час шторму його корабель розбився біля берегів Юкатану, а іспанці перебили більшість тих, хто порятувався з морської стихії. Олоне вижив тільки тому, що удав із себе мертвяка – вимазав обличчя кров'ю, змішаною з піском. Вночі він дістався до міста Кампече, де були ув'язнені його товариші. Там намовив до спілки чорних невільників, пообіцяв їм свободу, якщо викрадуть човен і допоможуть йому втекти. Разом з неграми Олоне після багатоденного плавання і нерівної боротьби з підступними течіями та вітрами дістався на Тортугу, подолавши майже 1200 миль.

Невдовзі французькі буканьєри організували новий похід. Їхній корабель вже багато днів борознив Карибське море, але на обрії не було жодного суденця. Нарешті вони опинилися в Гондураській затоці й, оскільки їм уже не вистачало споживку, вирішили атакувати невеликий порт Пуерто Кавалло, де були розміщені склади товарів, призначених для перевезення в Європу.

Напад удався, і заохочені успіхом пірати вирішили здобути багатше місто Сан Педро Сула, що лежало далі від узбережжя. Але під час маршу пірати потрапили в засідку іспанців, яких, проте, після короткого бою вдалося розбити. Остерігаючись наступних пасток, Олоне наказав по черзі приводити до себе полонених іспанців і розпитував їх про безпечніші шляхи до Сан Педро Сула. Всі полонені твердили: існує тільки одна дорога, що з'єднує місто з узбережжям. Піратський ватажок страшенно розгнівався.

«Вихопивши палаш, він розрубав груди одного з іспанців, руками вирвав серце, почав його кусати і рвати зубами, як кровожерний вовк, гукаючи до інших полонених:

– Так учиню і з вами, якщо не покажете іншої дороги!»

Вражені іспанці, порадившись, вказали кружну дорогу через джунглі й гори, але застерегли, що жодному білому ще не вдавалося нею пройти. Пірати теж її не здолали і пішли головною дорогою. І їм посміхнулося щастя. Вони дісталися Сан Педро Сула, захопили місто, здерли з населення великий викуп і пограбували їх.

Найсміливішим вчинком Олоне було захоплення 1668 року двох багатих міст на березі озера Маракайбо. У цей похід з Тортуги рушило 660 розбійників і вісім кораблів. Після тригодинного бою вони захопили форт Де ла Барра, що прикривав вхід до озера. Попереджені заздалегідь мешканці однойменного міста Маракайбо, не сподіваючись на удачу, втекли в лісові хащі. Частину своїх скарбів вони сховали, решту забрали з собою. Пірати увійшли в безлюдне місто і тих, кого вдалося все ж захопити, піддали жорстоким тортурам, щоб довідатися, де сховано цінності.

Багато бранців, не витримавши мук, зізнавалися. Але це не вгамувало піратів. Вони перепливли на другий бік озера й атакували місто Гібралтар. Зламавши відчайдушний опір іспанців, розбійники захопили поселення і вщент його розграбували. Але цим справа не вичерпалася. Пообіцявши мешканцям не чіпати їх, пірати взяли з них величезний викуп – 260 тисяч песо і відпливли на Коров'ячий острів ділити здобич. Потім подалися на Тортугу, куди прибули два французькі кораблі, навантажені вином і коньяком.

Наступний похід під проводом Олоне відбувся на узбережжя Гондурасу. Буканьєри вдерлися у місто Сен П'єр, але здобичі там не знайшли. Розчаровані, вони рушили до берегів Нікарагуа. Але через навігаційну невправність Олоне їхній корабель розбився у прибережних скелях. Пірати опинилися в тропічних джунглях, де на них чигали індіанці. Там Олоне і спіткала смерть. Як повідомляє історик, «індіанці взяли його в полон і живцем роздерли на частини, кидаючи його тіло, шматок за шматком, у вогонь. Попіл розвіяли з вітром, аби й сліду не залишилося в пам'яті про цю нікчемну людину».

Ми вже згадували про заздрість європейських держав до іспанських колоніальних надбань. Не схвалювали у християнському світі й жорстоке ставлення завойовників до корінного населення в Америці. Всі пам'ятали про спустошення, якому іспанська корона піддала Нідерланди нібито в ім'я збереження християнської релігії. На цьому відтинку історії коли щось і об'єднувало європейців, то це ненависть до іспанців, у загальному уявленні – жорстоких і зарозумілих. Тому до флібустьєрів, що перебували на передовій лінії боротьби з іспанською гегемонією, інколи прилучалися люди вже немолоді. Їх спонукало до цього не прагнення розбагатіти чи трохи побешкетувати, а бажання помститися ворогам.

По-різному складалося у флібустьєрів і в ставленні до індіанців. Ось цікавий випадок, що трапився з капітаном флібустьєрів Александром, французьким дворянином. Його прізвища ми, певно, так і не взнаємо, добре, що хоч прізвисько дійшло – Залізна Рука, бо мав той дворянин незвичайну фізичну силу. Його судно «Фенікс» під час походу пошматувала буря. Вітер розірвав вітрила, поламав щогли… Ще й блискавка влучила в порохову камеру, розполовинивши вибухом корабель. Врятувалося чоловік сорок, добре, що земля була недалеко. Уцілів і Александр Залізна Рука.

Потерпілі вибралися на острів неподалік від Бокас-дель-Драгон, на якому жили ще невпокорені індіанці. Флібустьєри не наважувалися віддалятися далеко від берега, сподіваючись дочекатися якогось судна чи зібрати щось із решток власного. Становище пікове: нема найнеобхіднішого, ще й «дикуни» місцеві дошкуляють. Під час одного масового нападу флібустьєри, перебивши багатьох індіанців, залишили кількох на всяк випадок. Александр надумав настрахати їх, продемонструвавши силу білих людей, одягнув панцир із буйволової шкіри на китову кістку і наказав кидати в нього стрілами. Індіанці залюбки виконали це вправно і сильно, та лишень подряпали ту шкіру своїми стрілами. А Александр відійшов на 60 кроків далі – і вистрелив. Куля пробила не тільки панцир, але й кістку. Індіанці зачудовано оглядали пробоїну, попросили кулі, щоб вчинити так само. Та куля, покладена на тятиву, випадала тут же до ніг.

Александр пояснив індіанцям, як міг, що такою силою володіють усі пришельці, і відпустив полонених. Відтоді напади «дикунів» припинилися.

Однією з найпомітніших піратських акцій було захоплення і пограбування 1683 року багатого міста Веракрус. Сам напад на таке велике місто став можливим завдяки єднанню трьох піратських ватажків: ван Хорна, Грамона і Лорана де Граффа.

Ван Хорн був звичайним матросом, досвідченим керманичем. Заробивши кілька сотень піастрів, він поїхав у Францію і виклопотав собі каперський патент, облаштував невеличке судно, яке майже не відрізнялося від рибальської барки, і з 25 чоловіками команди подався на полювання. На кораблі гармат не було, і пірати покладалися тільки на абордаж.

У той час Франція воювала з Голландією. Ван Хорн, з походження голландець, не минав і земляків. Він невдовзі захопив кілька кораблів, які продав в Остенде, і, щоб розширити справу, купив військовий корабель. Щастя йому посміхалося, і невдовзі під командою ван Хорна був уже невеличкий флот. Успіхи так переповнили пірата гордощами, що він почав нападати на судна всіх націй, навіть на французькі. Французькому урядові посипалися скарги. І нарешті, аби зробити ван Хорна поміркованішим, спорядили проти нього військовий корабель. Капітан того корабля таки здибався з піратом у відкритому морі, наказав йому спустити вітрила й досить сміливо ступив до нього на борт, де й оголосив, що має наказ відвезти ван Хорна до Франції. Після недовгих і млявих виправдовувань пірат сказав: «Невже ви думаєте, що мої люди спокійно дивитимуться, як у них на очах мене забирають? Вони не бояться смерті, а лейтенант – найвідчайдушніша людина в світі. Невідомо, на чиєму боці буде перемога. Тому, якщо ви маєте твердий намір виконати наказ, раджу приготуватися до бою».

Капітан, який вже багато чув про рішучість і бойову вправність розбійників, вирішив за краще відпустити їх ватажка.

Ван Хорн зрозумів, що французький уряд не залишить його у спокої і знайде більш рішучого виконавця своєї волі. Тому він не став чекати нового наказу про арешт і подався до узбережжя Центральної Америки. В Пуерто-Ріко саме збиралися іспанські галеони, щоб пливти до Європи. Ван Хорн, якого вже тоді знали всі моряки, урочисто увійшов у гавань і оголосив про свої нові, тобто ворожі, стосунки з Францією. Іспанці боялися виходити в океан без надійного ескорту (якраз точилася війна) і охоче прийняли пропозицію ван Хорна супроводжувати їх. Пірат досить довго плив разом з іспанцями, поки не вирішив, що настав слушний момент. Він захопив два найбагатші галеони. Інші розсіялися в морському просторі. Ван Хорн щедро винагородив найхоробріших сподвижників, а боягузів власноруч знищив у бою. До речі, ван Хорн не був позбавлений певного марнославства: на березі одягався надзвичайно розкішно, носив на шиї величезну низку великих східних перлів, а на пальці – перстень з коштовним рубіном.

І все ж він опинився поза законом усіх великих морських держав: Англії, Франції, Голландії, Іспанії… Йому не залишалося нічого іншого, як об'єднатися з колегами-флібустьєрами. Ті, знаючи про хоробрість, багатство і досвідченість ван Хорна, з радістю прийняли його до своєї веселої компанії.

Грамон народився у Парижі. Він утік на Тортугу після того, як убив надто наполегливого залицяльника своєї сестри. Грамон здійснив чимало сміливих піратських походів. Але на одному з них варто зупинитися докладніше тому, що флібустьєри витримали тиск набагато переважаючих сил противника.

1679 року Грамон на чолі загону в 180 чоловік висадився на берег поблизу Кумана й штурмував Пуерто-Кабельйо. Він захопив два форти, зрівняв їх із землею і заклепав усі гармати. Але тут піднялося навколишнє населення. На виручку місту рушило дві тисячі чоловік. На Грамона, який перебував у Пуерто-Кабельйо з 47 флібустьєрами, напало 300 іспанців. Пірат наказав залишити форти і відступати на кораблі. Сам він, б'ючись в ар'єргарді, прикривав відступ. Його двічі поранили в шию. Але флібустьєри билися з такою запеклістю, що іспанці не змогли скористатися зі своєї чисельної переваги, знітилися і врешті розгублено спостерігали, як Грамон, прихопивши 150 полонених, завантажився на кораблі. Здобич виявилася невеликою, але розбійники сподівалися на викуп полонених. Ці розрахунки не справдилися. Кораблі стояли на Гоавському рейді, коли піднялася буря і викинула їх на берег. Загинув і головний корабель з 52 гарматами на борту і всім майном ватажка. Грамон одужав від ран, але залишився бідний як старець і був змушений проситися в похід на Веракрус як звичайний флібустьєр. Та ван Хорн не погодився з таким «пониженням у чині» й призначив його командиром загону.

Третім проводирем походу на Веракрус був Лоран де Графф, який вславився не менше ван Хорна і Грамона своєю підприємливістю й мужністю. Він довго служив у іспанському війську, зарекомендував себе прекрасним артилеристом, брав участь у сутичках з флібустьєрами, вони часто потрапляли до його рук як полонені. Зрештою де Графф сам потрапив у полон, і флібустьєри, знаючи його натуру, запропонували приєднатися до них. Де Графф ходив разом з ван Хорном у походи, і невдовзі його ім'я стало наводити жах на іспанців.

Якось його невелике, але добре озброєне судно здибало два 60-гарматні іспанські лінійні кораблі. Обставини виявилися несприятливими, але піратові було нікуди дітися. Зрозумівши це, де Графф закликав флібустьєрів захищатися до останнього. Він нагадав їм про те, яка доля чекає на них, якщо вони потрапляють у полон. В кінці промови Лоран підкликав одного з найвідчайдушніших головорізів, наказав узяти підпалений гніт і стати за два кроки від порохової камери, мовляв, на випадок аж надто великої скрути за сигналом ватажка рішуче висадити вітрильник у повітря.

Де Графф розраховував на прицільний мушкетний вогонь своєї команди і наказав витримувати курс між іспанськими кораблями. Пірати справді прослизнули між важкими лінкорами, десятками розстрілюючи іспанських моряків, які товпилися на шканцях.

Лорана поранило у стегно, але він, уже в ролі звичайного гармаша, власноруч наводив приціли, поки нарешті не збив головну щоглу на ворожому флагмані. Це збентежило іспанців, і піратам вдалося з честю вислизнути у відкрите море.

1683 року де Грамон разом з Лораном де Граффом і ван Хорном влаштував похід на багате, засноване ще Кортесом місто Веракрус. І в цьому випадку пірати скористалися з найбільшого свого козиря – раптовості. Вночі, досить далеко від міста, пристали до берега. Коли зійшло сонце, розбійники несподівано з'явилися під його стінами. Без опору захопили браму і пішли «гуляти» містом, надумавши, до речі, ув'язнити найзнатніших жителів у церкві й обкласти її діжками з порохом, погрожуючи, що коли місто не сплатить викупу, то всі без винятку злетять до Бога. Погроза подіяла, і пірати отримали 200 тисяч песо. На зворотному шляху на Тортугу вони захопили ще два іспанські кораблі.

Трьома роками пізніше де Грамон і де Графф так само захопили і місто Кампече. Але тут виникли деякі ускладнення.

Перед походом 1200 флібустьєрів зібралися на велику раду на Коров'ячому острові. Багато з них уже все прогуляли.

І хоч напад на Кампече уявлявся таким же небезпечним, як і на Веракрус, а сподівання на здобич прогнозувалися значно менші, все ж вирішили спробувати щастя. Свої наміри нападники умовилися тримати до часу в таємниці.

Звернулися до губернатора Тортуги де Кюссі по каперський патент, заявивши, що нібито збираються рейдувати проти іспанців. Кюссі відповів, що французький уряд невдоволений флібустьєрами і має намір невдовзі прислати кілька фрегатів, щоб змусити їх до послуху. Отже, ніякого каперського свідоцтва губернатор не дав.

Це дещо збентежило піратів, але Грамон дипломатично відповів, що король, мабуть, не знає їхнього становища, а губернатор з гуманних міркувань хоче утримати їх від небезпечного заходу.

Де Кюссі наполягав, щоб флібустьєри відмовилися від своїх планів, а Грамону, знаючи його вплив на розбійників, навіть пообіцяв нагороду, якщо той залишить своє товариство. Грамон і на це відповів значною мірою дипломатично: «Якщо мої товариші по зброї згодні відмовитися від своїх намірів, я зроблю те ж саме». Але всі одностайно загули, що тепер уже пізно, назад тільки раки лазять. Тож перемови закінчилися нічим.

На початку липня пірати все ж пристали до берега неподалік від Кампече. 900 чоловік перейшли з кораблів на 22 човни. Вони гребли весь день і надвечір підпливли до міста на гарматний постріл. Переночували в човнах, твердо намірившись не повертати назад. До цього їх, до речі, спонукала не тільки жадоба здобичі, а й нестача споживку.

Наступного ранку флібустьєри на очах в іспанців спокійно вийшли з човнів, вишикувались і неквапом рушили вперед. Городяни й гадки не мали, як на таке велике місто можна напасти, припливши на човнах, і подумали, що то йде якийсь іспанський підрозділ. Тим більше, під захистом фортечних гармат у порту стояв їхній фрегат.

І тут не обійшлося без воєнного щастя: після перших пострілів на фрегаті зайнявся такелаж, вогонь проник у порохову камеру, і корабель вибухнув. На флібустьєрів кинулися із засідки 800 іспанців. Проте вони не змогли скористатися з раптовості. Нападники швидко оговтались і з такою люттю накинулися на розгублених вояків, що на їх плечах увірвалися в місто. Та жителі вже встигли укріпитися на вулицях і зустріли флібустьєрів гарматним вогнем. Грамон наказав своїм кращим стрільцям негайно піднятися на дахи і тераси й розстріляти гармашів.

Скоро в руках розбійників опинилося 40 гармат, і вони повернули їх проти городян. Ті викинули білий прапор. За кілька годин місто, укріплене за всіма правилами фортифікаційної науки, з сильним гарнізоном, здалося на милість погано озброєних нападників.

Втім, залишився ще форт з 400 вояками і 24 гарматами. Грамон дав своїм трохи відпочити, а потім почав правильну облогу. Коли з кораблів підвезли порох і ядра, батарея з трофейних гармат почала трощити стіни форту. Бомбардування тривало дев'ять годин. 600 флібустьєрів, вишикувавшись на узвишші, обстрілювали форт з мушкетів, щоб жоден його захисник не міг виткнутися на валу. Пробити стіну гарматним вогнем не вдалося, і Грамон призначив на ранок штурм. Але ввечері стало відомо, що іспанці залишили форт. Флібустьєри не повірили в таке боягузтво, та на ранок побачили там тільки двох чоловік: англійського артилериста на іспанській службі і молодого офіцера, який з почуття честі вирішив краще загинути, аніж ганебно втекти. Грамон поставився до них з повагою, наказав підлеглим не чіпати їхнього майна і відпустив на всі чотири сторони.

Флібустьєри провели «пристрасний» обшук у місті. Здобич виявилася незначною, а дорога деревина, що вони її знайшли у великій кількості, видалася для них покидьком. За звичкою пірати почали ганятися за окремими жителями, аби вичавити з них зізнання, де вони сховали свої цінності.

Одного разу наскочили навіть на засідку. Та через те, що були верхи, тобто в становищі для себе незвичному, відразу повтікали в місто, втративши двадцять чоловік убитими. Але ще більше їх засмутила втрата двох полонених.

Грамон спробував виторгувати у мерідського губернатора викуп за іспанців, що потрапили до нього в полон. Але це не вдалося, незважаючи на те, що п'ятьох з них публічно стратили і спалили кілька будинків.

Настав день Святого Людовіка. На честь французького короля флібустьєри спалили на 200 тисяч піастрів отієї цінної деревини, відсалютували гарматними і мушкетними залпами. 29 серпня, після семитижневого володіння Кампече, відпустивши решту полонених, пірати рушили на Сан-Домінго.

Так закінчився цей невдалий, але звитяжний похід морських розбійників.

Губернатор де Кюссі, який поважав Грамона за мужність і здібності, зобразив його перед французьким урядом у вигідному світлі й запропонував кандидатуру колишнього парижанина на посаду губернатора в південній частині Сан-Домінго. Уряд погодився, Грамон теж не відмовлявся, але зажадав повноважних грамот на ще один похід. Він відплив на судні з 180 поплічниками у невідомому напрямку. І досі ніхто не знає, куди подівся корабель і сам Грамон. Море уміє зберігати свої таємниці…

Жорстокістю вславився гасконець Монбар, якого прозвали Естермінатором – винищувачем. Він полюбляв оргії, які влаштовував на борту захоплених кораблів. Розваги у нього були садистські: полоненому розтинали живіт, витягували нутрощі й прибивали до щогли. Або, припалюючи бранцям сідниці, змушували їх бігати по палубі.

Серед англійських буканьєрів, які гніздилися в Порт-Ро-ялі на Ямайці, поза сумнівом, найвідомішим був Генрі Моргай. Він був сином заможного фермера з Уельсу, до Америки прибув зовсім молодим хлопцем. Кілька років тяжко працював у плантатора на Барбадосі, куди його продала англійська Західно-індійська компанія. Хазяїн виявився упертим і не поспішав звільнити хлопця в умовлений час, вимагаючи повернути йому сплачені за нього гроші. Врешті-решт Генрі стягся на потрібну суму, здобув свободу і подався на Ямайку. Там його прийняли в команду піратського судна, а 1666 року він і сам став його капітаном. Після смерті ватажка англійських флібустьєрів Едварда Менсфілда Морган висунувся на передній план. Невдовзі він доводить, що гідний звання проводиря. На чолі 700 чоловік Генрі вирушає на Кубу. Імітуючи атаку з боку моря, він несподівано нападає з суходолу на місто Пуерто-Прінсіпе (нині Камагуей). Оборонці не сподівалися такого викрутасу, і нападники сплюндрували будинки, церкви, палац єпископа, забили сотні людей, забрали понад тисячу голів худоби і відпливли на кораблях, вщерть завантажених здобиччю.

Так само вони захопили важливе іспанське місто на узбережжі Панами Портобело, в якому перуанське і мексиканське срібло завантажувалося на королівські галеони. Цей порт надійно захищали з боку моря дві фортеці. З боку суходолу місто прикривалося джунглями й болотами.

Провідником піратів зголосився бути англієць, який ледь вирвався з іспанської неволі. На човнах вони пройшли через мережу каналів, що оточували Портобело, на світанку підкралися під його браму і несподіваним ударом захопили місто. Іспанці заперлися в одній із башт, успішно відстрілювалися від нападників, ще й на всі заставки ображали їх. Не маючи артилерії, Морган наказав погнати перед атакуючими місцевих ченців. Захисники башти розгубилися і зрештою здалися. Генрі Морган послав президентові панамського трибуналу свій пістолет з супровідною запискою: «Ваша вельможність, збережіть його впродовж одного року, поки я не прибуду по нього особисто».

Заохочені успіхом, пірати невдовзі почали готуватися до нового походу. Цього разу їм впало в око одне з найбагатших міст Америки Картахена. Морган оголосив збори англійських і французьких буканьєрів на Коров'ячому острові. Але похід не відбувся. Як стверджують іспанці, завдяки покровительству Святої Діви. Флагманський корабель Генрі Моргана, що стояв на якорі неподалік від берега, несподівано злетів у повітря. Серед багатьох, хто вцілів, виявився і піратський ватажок. Але він, як то кажуть, запопався у своєму рішенні, тільки змінив напрям походу.