Текст книги "Розбійники з лебединого шляху"

Автор книги: Павло Стороженко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 17 страниц)

ВІРУВАННЯ, ЗАБОБОНИ І ЕМБЛЕМИ

Пірати, як усі морські народи, які постійно мали справу з грізною, сліпою стихією, були людьми забобонними. Монотонність корабельного життя, тривала відсутність контактів з людьми на суходолі сприяла споглядальності та роздумам. До того ж на морі траплялося стільки випадків і явищ, що їх важко було осягти розумом, якось витлумачити. Рідко хто з них мав бодай пристойну освіту, тому головним авторитетом для цих «дітей моря» залишалася Біблія або своєрідне зібрання давніх морських забобонів, що по-своєму тлумачили будь-які прояви життя.

На піратських кораблях розповідали про південні моря, де спека така велика, що дерев'яні корпуси кораблів спалахували, про Саргасове море, у водоростях якого знаходили погибель багато суден, згадувалися страшні морські потвори, які могли проковтнути цілий корабель… Легенди застерігали проти сирен – підступних дівиць з риб'ячим хвостом, проти магнітних скель, що витягували з дерев'яного корпусу судна всі залізні цвяхи, проти зустрічі із «Летючим Голландцем»… Коли траплялася небезпека, пірати молилися до Святого Кристофа – опікуна подорожніх і святого Еразма – патрона мореплавців.

Серед моряків побутувала думка, що успіх плавання залежить не тільки від мужності та спритності команди, але також від «щасливої аури» капітана і самого корабля. Після кількох невдач майже всі доходили висновку, що в когось із них «зла аура», і треба вибирати нового капітана або залишати «нещасливий корабель».

Як на те, практикувалися різні магічні способи зміцнення здоров'я, досягнення «щастя» в бою і коханні. Лео Кальтенберг у своїй цікавій книжці «Чорні вітрила сорока морів» зібрав чимало морських заклять і магічних приписів. Скажімо, він наводить спосіб, як досягти, щоб «у сутичці не бути пораненим».

«Викарбуй на семикутній пластині, гартованій із семи металів, напис, устроми її в ручку меча або в сам меч, тоді поранив свого неприятеля, а він тебе не зможе поранити. А слова напису такі: «Це меч Адонаї та Гідеона».

Важливим у піратській практиці був також ритуал, який виконувався для того, «щоб корабель по морю гарно йшов».

«На мідну семикутну бляшку після заходу сонця треба ці слова написати і через сім днів у той же час, коли вони були писані, бляшку обкурити. Восьмого дня, як корабель має вийти в море, покласти її наспід під велику щоглу, то свою подорож щасливо, без нещасть відбудеш. Слова напису: «Твоє провидіння, о Боже-Отче, хай править мною, щоб Ти мені дорогу в морі торував і впевнено пливти дозволиш серед хвиль».

Проявом віри в магію стала повсюдна звичка до різних амулетів. Вони призначалися для охорони здоров'я і життя власника, забезпечення йому щастя. Амулети виробляли з найрізноманітніших матеріалів: галузок шляхетного корала, шматків бурштину, золотих самородків. У мусульманських піратів дуже цінувався амулет, що зображав «руки Фатіми» на міді або золоті. Африканські розбишаки віддавали перевагу зображенню пантофлі Магомета, кожен з них носиш шкіряну торбинку зі згортком, на якому було написано кілька сур із Корану. Вікінги чіпляли на шию амулети, що символізували «молот Тора». А християни полюбляли різні хрестики і ладанки. Цінними амулетами вважалися уламки зброї, видобуті з ран. Їх, як правило, оправляли в дорогоцінний метал і носили на грудях, щиро вважаючи, що вони охороняють від кулі і шаблі у бою.

Кальтенберг писав:

«Особливий, магічний смисл мав піратський «побратимський» амулет. Найчастіше це була невеличка ампула з видовбаного, а потім висушеного малого кактуса. У ту кульку з надрізів на передпліччях зціджували кров тих, хто братався. До крові додавалася грудочка землі, на якій стояли під час урочистого акту обидва побратими. Потім кульки обліплювалися воском. Якщо один з побратимів одержував від другого – байдуже, за чиїм посередництвом – кульку, він мав кинути все і поспішити на допомогу товаришеві, що подавав таким чином йому знак».

Цей звичай нагадував індіанський спосіб братання. Він особливо поважався піратами. Взагалі, існувало небагато спільнот, де б так високо цінувалася взаємна лояльність і солідарність.

Магічне значення мав також піратський прапор. Спочатку він був червоний, як на бойових символах англійського і французького флотів. Червоний колір означав основну рису піратського ремесла – постійну готовність до бою, спрямованість на війну з усіма. Частенько пірати піднімали на щоглах і чорні прапори – символи розриву з усім світом, зв'язку з диявольськими силами. Зв'язок зі світом темряви, зла і гріха мали символізувати й чорні вітрила. Але водночас вони виконували також певну тактичну роль. Споряджений чорними вітрилами корабель довше залишався непоміченим на тлі темного моря, і це давало піратам більше шансів заскочити жертву зненацька або швидше щезнути.

Червоні або чорні прапори прикрашалися різними емблемами. Найчастіше вживалися символи смерті: череп, перехрещені кістки, людський кістяк. Використовували також зображення драконів (що полюбляв Чорнобородий), різні типи зброї і символи минулого часу, що означало плинність людського життя, його недовговічність, марноту. Цим особливо захоплювалися карибські буканьєри. На їхньому чорному прапорі виділявся череп з перехрещеними кістками, а над ним – пісочний годинник. Такі прапори мали кораблі Бартолом'ю Робертса «Ройял Форчун» і «Гуд Форчун». На кожному з них була намальована смерть з клепсидрою в одній руці, зі списом у другій. Знизу – серце, з якого стікали три краплі крові.

Піратський прапор – вираз піратської філософії. Його кольори та емблеми привертали увагу до розбійного ремесла. Вони свідчили про війну з усім світом, постійну погрозу, низьку вартість людського життя. З часом емблеми смерті стали переважати над іншими символами, і піратський прапор уніфікувався. Залишилося чорне тло, перехрещені кістки і череп. Цей прапор стали використовувати практично скрізь як єдиний символ розбишацтва. Англійці жартома чи всерйоз прозвали його «джолі Роджер», тобто «веселий Роджер».

НАЙПЕРША ЦІННІСТЬ – ДОБРО СПІЛЬНОТИ

Піратський світ являв собою, так би мовити, альтернативу світові легальному. Це особливо проявлялося в організації. Упродовж багатьох століть це були безкласові спільноти, організовані на демократичних засадах. Більшість важливих рішень, що стосувалися всіх членів об'єднання, приймалася шляхом голосування. Вікінги робили це на тінгах – зібраннях вільних членів родів. У берберійських піратів вищою формою влади (перед тим, як Туреччина почала призначати деїв і беїв) вважалася так звана тайфа – рада реїсів (капітанів). Карибські буканьєри планували свої походи, ділили здобич, обирали ватажків на спільних зібраннях. Найвищим проявом піратської демократії було ідеальне суспільство Лібертатії, засноване Міссоном.

Рівність усіх членів піратської спільноти проявлялася у багатьох інших звичаях. Кожен з команди мав право зажадати для себе порцію провіанту, яка призначалася капітанові, якщо вважав, що вона хоч на крихту більша, ніж звичайна. Вільнолюбство проявлялося і в цілковитій зневазі до флотських порядків. На кораблях зазвичай не визнавали обов'язкових команд, ніхто не носив мундирів і знаків розрізнення, ніхто нікому не віддавав честі.

Піратські капітани, як правило, обиралися більшістю голосів, авторитет здобувався власними силами, досвідченістю, вправністю у володінні зброєю або навігаційними здібностями. Часом – жорстокістю і грубим дотепом. Абсолютна влада належала капітанам тільки на час походу, та й то лише з тактичних міркувань. Також під час плавання і морських баталій, коли треба було миттєво приймати рішення і ще швидше їх виконувати. Часу на наради й суперечки не вистачало.

Якщо капітан добре знав свою справу, він одержував значну частину здобичі, до його порад уважно прислухалися. Але коли він підводив у бою або під час шторму робив щось не те, його могли висадити на безлюдному острові або залишити в шлюпці у відкритому морі. Так сталося з капітаном Едвардом Інглендом, одним із останніх карибських розбійників, який 1720 року прибув з Нью-Провіденса на Мадагаскар. Так закінчив жорстокий капітан Лоу. Коли він знущався з полонених, його «колеги» ставилися до цього байдуже, але коли він убив одного з їхніх товаришів, розгнівані «джентльмени» викинули його в човен у відкритому морі без води, провіанту і весел.

Коли після смерті Г. Девіса пірати обрали своїм капітаном Бартолом'ю Робертса, останній уклав своєрідний кодекс, у пункті першому якого зазначалося:

«Кожен товариш має голос у важливих справах, має рівну частку у свіжій провізії і спиртних напоях, добутих в бою, і має право користуватися ними за своїм бажанням. Хіба що при їх нестачі доведеться обмежити споживання».

Рівність у розподілі всього фіксувалася на самому початку кодексу. Робертс діяв, скажімо, так, як король, що вступав на трон: гарантував давні привілеї і шукав підтримки підлеглих. Вживання алкоголю в необмеженій кількості належало до головних принад «золотої піратської вольності». Але далі у кодексі зазначалося, що «кожного, хто ошукав би товаришів хоча б на долар, укравши із запасів провіанту, коштовностей чи монет, чекає кара марунування».

Чарльз Джонсон пояснює, що «марунування» – це «варварський звичай залишити винуватця на пустельному березі, мисі або острівці тільки з мушкетом, кількома кулями, пляшкою води і рогом пороху, аби нещасний протримався або помер з голоду».

Ошукати товариша – найтяжчий гріх з погляду піратського кодексу. Суворо каралися зрада таємниць спільноти або ненадання допомоги товаришеві.

Виживання піратів у ворожому оточенні значною мірою залежало від солідарності й вірності її членів. Тому найсуворіше, переважно смертю, каралося порушення цих засад. На горло карали за дезертирство, самовільне залишення бойового порядку. За легкі провини передбачалося шмагання і штраф. Поширене покарання – так зване «право Мойсея»: винуватця сильно періщили дванадцять разів бичем.

Суперечки між окремими членами команди розв'язував капітан або спеціально скликаний суд.

Джонсон писав:

«Піратський суд визначав справедливість дещо інакше, ніж багато судів, обтяжених легальними актами. У піратському середовищі не наймали адвокатів, не практикували підкупів свідків, не перетягували на свій бік присяжних, не перекручували і не переінакшували духу права, не ускладнювали і не затемнювали справи недоречностями, фаховою термінологією і непотрібною класифікацією».

Усе вирішувалося в поєдинках. Билися зазвичай до першої крові, після чого заспокоювалися. Як писав Есквемелін, сутички траплялися не дуже часто, бо пірати «у своїх стосунках приязні, милосердні й запобігливі до того, що коли один з них захоче чогось, що має другий, той одразу віддає йому те щось».

Ділилися всім: харчами, ромом, навіть жінками. Найголовнішим для них залишалася спільнота. Що зі сльозою на очах підкреслювали мислителі XVIII століття, закликаючи повернутися до природи, до її простих, справедливих засад.

У той час, коли не існувало соціального страхування, карибські пірати гарантували кожному учасникові морського походу відповідну до його трудового та бойового внеску частину здобичі, а також матеріально забезпечували калік і родичів полеглих. Ось що писав з цього приводу Есквемелін:

«Під час… наради вони укладають письмову угоду, положень якої зобов'язуються дотримуватись… В угоді дуже докладно обґрунтовується, яку частку отримує кожний із фонду, який складе спільна здобич, згідно з правилом: немає здобичі – немає оплати. Передусім зазначається, скільки капітан матиме за свій корабель, а потім уже винагороди для корабельного теслі або корабела, який цей корабель каренував (очищав підводну частину. – Ред.), споряджав і лагодив такелаж… Потім відкладають з фонду близько двох песо на харчування, а також двісті п'ятдесят песо для винагороди досвідченому хірургові за його скриньку з ліками, а наприкінці писемно обумовлюють відшкодування для кожного пораненого або скаліченого під час походу. За втрату правої руки призначають шістсот песо або шість невільників; за втрату лівої руки – п'ятсот песо або п'ять невільників; за праву ногу – п'ятсот песо або п'ять невільників; за ліву ногу чотириста песо або чотири невільники; за одне око сто песо або одного невільника; за палець на руці таку саму плату, як за око».

Кожен буканьєр обирав собі товариша, який ставав його найближчим довірником, а в разі його смерті, якщо не було інших спадкоємців, перебирав після нього майно.

Удатність кожного походу значною мірою залежала від мужності і дисципліни його учасників. А особливо – від зневаги до смерті. Піратам не було чого втрачати, а одержати вони могли чимало. Сміливість – характерна риса піратів усіх часів. Друга після свободи. Як писав Есквемелін, капітан ван Хорн не прощав будь-якого прояву слабкості. Під час бою він оглядав свою команду і, коли бачив у когось прояви страху, тут же убивав його.

Так було і з дисципліною. Непідвладна жодному панові, вічно п'яна громада, що не визнавала будь-якої зверхності, під час походу перетворювалася в чіткий, підпорядкований одній особі підрозділ. Один з полонених, пригадуючи своє перебування на борту піратського судна, писав, що, всупереч поширеним уявленням, на їхньому кораблі панувала чітка дисципліна, а служба правилася краще, ніж на кораблях Індійської компанії.

Помилкові думки висловлювалися також про релігійність піратів. Вони самі у цьому винні, оскільки охоче уявляли себе особами, «проклятими людьми й Богом», «друзями диявола», «останніми людьми». Насправді, як і всі, вірили в Бога. Навіть більше, ніж хтось із сучасників. Серед них рідко траплялися такі вільнодумці, як Грамон, котрий не приховував своїх атеїстичних переконань. П. Лабат брав участь у месі, яку правили для буканьєрів, і став свідком характерного випадку: капітан Данієль застрелив одного з учасників меси за те, що той не зняв капелюха, коли підносили дароносицю. Зробив він це «на карб іншим» за мовчазною згодою піратської громади.

КОРАБЛІ І ТАКТИКА БОЮ

Основним знаряддям праці піратів був корабель. Кар'єра морського розбійника починалася із захоплення більш-менш пристойного судна. Найчастіше це відбувалося внаслідок змови, коли збунтована команда перебирала владу над кораблем. Карибські пірати починали з викрадання звичайного човна (піроги), а потім уже добували собі більші судна, аж поки не захоплювали бажаний корабель.

Ті, що мали постійні бази на березі, часто самі будували судна. Давні хроніки свідчать, що на потреби анатолійських піратів працювали організовані ними корабельні та зброярні. Будували собі кораблі й вікінги, берберійці, легендарні жителі Лібертатії.

З огляду на специфіку свого ремесла пірати найвище цінували легкі, маневрені й передусім швидкі судна. Ці якості відігравали вирішальну роль у їхній «роботі»: швидко наздогнати жертву, взяти її на абордаж і тут же втекти.

За античних часів улюбленими піратськими суднами були хеміоли і лібурни. В середньовічній Європі боялися «довгих кораблів» вікінгів, оздоблених різьбленими міфічними звірами дракарів і снеккарів. Берберійці успішно користувалися весельно-вітрильними фелюками, а також більшими кораблями: галерами, півгалерами, галеонами і шебеками. Карибські пірати полюбляли бригантини, які являли собою поєднання індіанського човна з європейським вітрильником. У XVIII столітті розбійники найчастіше використовували невеликі, але добре озброєні фрегати або ще менші корвети. В Індійському океані і китайських морях піратські кораблі мало чим конструктивно відрізнялися від типових для тих вод суден. Були це арабські дови, малайські прави і китайські джонки.

Захопивши якийсь корабель, пірати часто його переробляли, пристосовуючи до власних потреб. Нерідко нарощували борти, підсилювали артилерію, будували абордажні помости, вищили щогли, аби таким чином збільшити швидкість. Це, правда, призводило до втрати однієї або навіть усіх щогл під час шторму чи бурі.

Досить різноманітна у своїх проявах піратська тактика ведення бою зводилася, власне, до кількох основних положень. По-перше, вони рідко атакували сильно озброєні кораблі, зокрема військові. По-друге, намагалися маневром обманути намічену жертву, заскочити її зненацька і таким чином забезпечити собі додаткову перевагу. Щодо різних хитрощів пірати не мали собі рівних.

Особливо славилися цим карибські буканьєри. Нападаючи зненацька, вони не тільки захоплювали сильно озброєні кораблі, а й цілі міста, що їх обороняли численні військові підрозділи. Демонстрували, скажімо, фальшивий прапор, приховували можливості свого судна: пливли не на вибраних вітрилах або тягнучи за собою плавучий якір. У потрібний момент все ставало на свої місця: якір раптово піднімався, вітрила розгорталися; жертва потрапляла в пастку.

На прибережне місто пірати намагалися висадитися якомога непомітніше, вночі, щоб вранці несподівано атакувати його оборонців. Наближаючись до берега вдень, скажімо, вікінги і буканьєри ще в морі клали щогли на своїх низьких суднах, щоб якомога довше залишатися непоміченими. Підходили з боку сонця. Коли доходило до безпосередньої сутички, без вагань, відважно вступали в бій. Перемагали навіть численніші команди завдяки кращому озброєнню, рішучості та власному досвідові у бою.

Піратська атака починалася зазвичай з демонстрації. Перебуваючи уже в безпосередній близькості від жертви, розбійники «ахкали» з гармати і вивішували «веселого Роджера». Якщо атаковані тут же піднімали руки вгору, нападники дарували їм життя. Але якщо… то після короткого, але ураганного артилерійського обстрілу пірати підпливали до супротивника і зчіплювалися з ним. Потім кидалися у рукопашний бій, в якому завжди перемагали. Поміж такелажу вони розставляли відбірних стрільців, які полювали за найактивнішими оборонцями атакованих. А вже потім розбійники бралися за своє: грабували судно. Здобич складали під головною щоглою, не залишаючи собі бодай дрібної монети, бо це зазвичай суворо каралося. Траплялося, що й капітана ганили, вимагаючи, щоб той виказав, де сховано корабельну касу. Потім нещасливців геть усіх убивали або кидали в шлюпках у відкритому морі. Милували тільки тих, хто виявляв бажання прилучитися до піратської громади. Ну і, звичайно, ділили здобич, влаштовували велику пиятику.

Щонайбільше кожен пірат жадав мати гарну зброю. Він її щодень плекав, чистив, вправлявся у володінні нею. І дехто досягав певних вершин у цій справі. За гарну шпагу або два інкрустованих пістолети кожен готовий був заплатити найвищу ціну.

Пристрасть до зброї простежувалася у розбійників усіх часів і народів. І це зрозуміло: від зброї залежало їхнє життя, вона була мірилом престижу у злодійському середовищі.

НЕВІДПОРНА ЗОВНІШНІСТЬ

Можливо, це й дрібниця, але досить цікава. Тому згадаймо зовнішній вигляд пірата, його вбрання й аксесуари. Читачі пригодницької літератури, певно, дещо знають, але ми все ж скажемо кілька слів.

Усупереч портретам, які представляли пірата, вбраного з фантастичною елегантністю або у вигляді напівдикої істоти, варто зазначити, що він врешті-решт одягався набагато простіше і скромніше, ніж сучасні військові. Не скуті приписами моди, етикетом, пірати значно спростили матроське вбрання, пристосували його до умов і потреб праці на кораблі. Наприклад, злодюги Карибського моря замінили матроський вовняний костюм на полотняний. Штани, аби убезпечити ноги від шорстких канатів, подовжили до п'ят.

Озброєння пересічного пірата різнилося від прийнятого в державному флоті. Типова холодна зброя являла собою поєднання шаблі і списа зі спеціально заточеним вістрям, аби відтяти металевий наконечник від древка противника. У ближньому бою незамінним був пістолет, дво– або чотиридульний з кремневим замком, а також вдосконалені короткі мушкети, до яких прилаштовували свого роду багнети, так звані абордажні шаблі. Це своєрідне поєднання вогнепальної зброї з холодною відігравало неабияку роль.

І татуювання. Воно стало елементом піратського фольклору. Деякі дослідники пов'язують звичай татуювання з намаганням прикрити пляму, тавро, яким «позначали» злочинців. З татуйованих набиралися зазвичай корабельні команди. І, щоб вони були однакові, «мітили» усіх по-своєму. Оригінально. З часом татуювання набуло магічного змісту – вважалося талісманом.

Усупереч досить поширеним уявленням вікінги, наприклад, не були байдужі до свого зовнішнього вигляду. Вони одягалися в блузи і довгі або короткі брюки типу «гольф». Верхнім одягом служив плащ, «імпортного виробництва»– франкський або англійський. Скандинави полюбляли пряжки, брошки, персні. Зважаючи на зображення, що дійшли з епохи вікінгів, воїни мали довге волосся, заплітали бороди. Скажімо, датського конунга Свейна так і назвали – Вилобородим. Арабський хроніст розповідав, що вії у Хедебю фарбували усі – і жінки й чоловіки, і це їм дуже личило. Марнославство воїнів удовольнилося володінням коштовною, гарно прикрашеною зброєю і золотими й срібними перснями.

Чи варто засуджувати піратів, що й вони тягнулися до тодішньої моди?