Текст книги "Розбійники з лебединого шляху"

Автор книги: Павло Стороженко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 17 страниц)

«ВЕЛИКИЙ ОБ'ЇЗД»

На початку XVII століття активізується піратська діяльність в акваторії Індійського океану. І для цього виникли сприятливі обставини. Розбійницькі бази розгорнулися на узбережжі Адена і Сомалі, на загублених у просторах океану Сейшельських і Коморських островах, на Мадагаскарі. Особливо цінувався останній великий острів. Тут можна було знайти чимало затишних заток, на суходолі пульсували джерела чистої питної води, а в лісах росло багато цитрусових дерев – природних ефективних засобів проти цинги. Племена, які заселяли острови, перебували на низькому рівні розвитку, ворогували між собою і не знали вогнепальної зброї, що давало європейцям велику перевагу і дозволяло практично вільно займати вподобані місця.

Ще 1616 року лондонець Роберт Річ разом з якимось італійським купцем спорядив у Індійський океан піратське судно. Прибутки з цієї акції заохотили інших, і в наступні роки багато капітанів стали просити в короля дозволу здійснювати такі мандрівки. 1637 року після дворічного плавання до Англії повернулися кораблі «Роубак» і «Семерітен», які привезли з Індійського океану здобич, оцінену в 40 тисяч тодішніх фунтів.

У 80-ті роки XVII століття спорадичні, фінансовані окремими власниками і правителями походи переростали у стихійний і дедалі активніший рух справжнього розбійництва, не санкціонованого властями. Започаткували його пірати, що прибули сюди з Карибського моря. Витіснені зі своїх тамтешніх баз, дедалі наполегливіше переслідувані, вони були змушені шукати нове «поле» для своєї діяльності.

Спочатку прибульці спробували щастя біля західного узбережжя Африки. Але невдовзі виявилося, що вибір невдалий: район занадто віддалений від пожвавлених морських шляхів, клімат важкий, тропічний, до самого моря підступають джунглі, ще й неподалік наїжачені гарматами португальські та англійські форти. Тож ці обставини швидко знеохотили морських розбійників. Багато з них рушило далі на схід, і, обігнувши мис Доброї Надії, вони вийшли в Індійський океан. Там ситуація виглядала обнадійливішою. Влада європейських держав і торговельних компаній тут ще не закріпилася, а мореплавство дедалі більше розвивалося, пожвавлювалося.

Формально острів Мадагаскар належав Франції, але відтоді, як 1674 року мальгаші перебили там гарнізон форту Дофін, він практично не підлягав нікому. Приблизно такі ж умови були й на близьких Коморах і Маскаренах. Із закладених там криївок пірати нападали на кораблі, що йшли з Індії до Європи, грабуючи цінні далекосхідні товари. Ще багатша здобич траплялася в арабських та індійських купців, які тримали зв'язки з портами Індії та Червоного моря.

Найбільшу активність у тому районі світу виявили пірати, які походили з англійських колоній у Північній Америці. На пошуки додаткових прибутків часто вирушали шановані капітани й купці. Вони не гребували й контрабандою товарів, торгівля якими була заборонена англійським колоністам. Та останні вважали цю справу навіть патріотичною. Історики Сполучених Штатів оцінювали її як прелюдію до пізнішої події – війни американських колоній за незалежність. У той час в портах Нової Англії спішно будували кораблі, призначені для «великого об'їзду», або «піратського об'їзду», – так називали тоді плавання в Індійський океан. Губернатор колонії за 300 фунтів видавав каперські посвідчення з дозволом на похід до узбережжя Гвінеї, аби тільки насолити французам, позбавити їх можливості більш-менш спокійно торгувати із заморськими країнами.

Едвард Рендольф, який понад двадцять років був генеральним контролером митниці в Новій Англії, писав у своєму рапорті у вищі інстанції «Роздуми про піратів з успішним способом їх приборкання»:

«1670 року я спостерігав, як споряджали 60– і 70-тонні кораблі і, назвавши їх корсарськими, висилали без повноважень в Іспанську Західну Індію, звідкіля вони привозили велику кількість срібних монет, дорогих тканин, церковне начиння та інші багатства в таких кількостях, що іспанський посланець щоразу висловлював своє обурення… Однак тепер пірати знайшли ще прибутковіший і менш ризикований район. Це Червоне море, де вони грабують у маврів усе, що ті мають, без найменшого їхнього опору, а потім привозять це в кілька місць американського континенту або на ближні острови, де в них є порти і звідкіля вони вирушають у далекі плавання… Род-Айленд був упродовж багатьох років головною криївкою піратів. У кінці 1694 року Томас Тью привіз 100 тисяч фунтів у золоті, сріблі й слоновій кістці. Всі ці товари були куплені бостонськими купцями… Він сам швидко повернувся в Червоне море, а заохочені таким багатством три інші капітани спорядили свої кораблі і рушили слідом за ним».

Багато американських піратів залишалося в Індійському океані довше, ніж на один сезон. Саме для них і створювалися відповідні бази. Найвідоміша з них прикривалася офіційним статусом торговельної факторії на острові Святої Марії. Керував нею купець і пірат в одній особі Едем Болдрідж – представник губернатора Нової Англії і не-афішований покровитель морських розбійників регіону. Він збирав з них частину здобичі, яка призначалася для влади, і милостиво дозволяв їм перебути певний час у зручному порту факторії, де піратів «обслуговували» з добре забезпечених складів, у тому числі питною водою і провіантом.

Упродовж своєї так званої благодійницької діяльності на цьому поприщі (1690–1697) Болдрідж вів щоденник, де з особливою старанністю описував рух піратських суден і вартість їх здобичі. В жовтні 1691 року він, наприклад, записав:

«Прибув «Бачелез Ділайт» під командою капітана Джорджа Рейнера – 180 тонн, 14 гармат, 80 чоловік команди. Він захопив корабель, який належав маврам. Узяв там так багато грошей, що на кожного члена команди припало 1100 фунтів. Цей корабель затримався на острові Св. Марії довше, і я передав для його команди биків на харчування… Отримав навзамін величезну кількість бісеру, п'ять гармат для оборони факторії, трохи пороху і набоїв, чотири бочки борошна і сімдесят залізних злитків. Корабель, рідним портом якого була Ямайка, підплив до форту Дофін на Мадагаскарі для поповнення провіанту… 9 грудня вирушив у напрямку Кароліни».

Розповідав Болдрідж і про візит відомого пірата Тью, який завернув на острів Св. Марії в листопаді 1693 року на кораблі «Еміті». Тью походив з Род-Айленду, свою діяльність почав з походу проти французьких колоній у Гвінеї, виконуючи «замовлення» англійської Африканської компанії.

Придбавши судно за гроші багатьох купців та урядовців Нової Англії і навербувавши команду в основному з колишніх карибських буканьєрів, він вийшов у море. З самого початку Тью не приховував, що метою його подорожі є не узбережжя Західної Африки, а «великий об'їзд», тобто він намірився спробувати щастя в Індійському океані.

Воно йому посміхнулося, і після повернення до Америки кожен член команди, який брав участь у поході, одержав свою частку здобичі – 1200 фунтів. Значну частину награбованого пірат презентував губернатору Нью-Йорка. Останній влаштував на честь Тью бучний прийом, запросивши на нього також дружину і дочок удатного «бізнесмена»-мореплавця. Жінки прийшли на прийом пишно вбрані в шовкові сукні, що засліплювали очі гостей губернатора надміром золотих прикрас і коштовних каменів.

1694 року Тью знову вирушив у Індійський океан, де знайшов собі спільника в особі ще відомішого розбійника Джона Еврі, якого прозивали також Довгим Беном. Сам він підписувався як Генрі Еврі, що англійською мовою означає «кожний» або «хтось невизначений». Згідно з переказом, Еврі був сином хазяїна прибуткової таверни в Плімуті. Замолоду з нього хотіли зробити вченого, але швидко з'ясувалося, що хлопця тягне більше в море, ніж до книжок. Коли Джон тинявся в порту, його прихопила з собою п'яна матроська компанія, а потім продала на американському узбережжі якомусь чоловікові, досить, як виявилося, пристойному, бо він хотів віддати юного невдаху-мандрівника до школи, а потім відіслати в Плімут. Проте, відчувши солоний смак моря, Еврі не схотів ошиватися на суходолі. Він вступив до Королівського військово-морського флоту. 1694 року про нього вже почули як про капітана корабля «Чарльз II», портом приписки якого був Бостон. Найнятий королем Іспанії, «Чарльз II» мав боротися з французькими контрабандистами в Карибському морі. Але ця боротьба виявилася недовгою, бо того ж року команда судна збунтувалася й обрала Еврі капітаном. Судно змінило назву на «Фенсі». Це сталося після виходу з іспанського порту Ла Корунья. Звідтіля пірати подалися прямо в Індійський океан, де до них приєднався Тью зі своїм «Еміті». При посередництві одного з капітанів Англійської Східно-Індійської компанії Еврі передав листа в Лондон, в якому повідомляв, що в Індійському океані з'явився новий піратський корабель «Фенсі», який раніше називався «Чарльз II». Він озброєний 46 гарматами і має 150 чоловік команди. Еврі запропонував колишньому своєму начальству мир і описав навіть знаки, за допомогою яких його корабель могли б розпізнати англійські моряки.

Невдовзі по тому «Фенсі» та «Еміті» подалися на полювання в район Сурату (Індія), де в бою з індійським кораблем «Фетех Мохаммед» Тью був убитий гарматним ядром (так повідомляв у своєму щоденникові Болдрідж), а «Еміті» відразу повернулася на острів Св. Марії. Бій з індійцями все ж закінчився на користь «Фенсі». Потім до рук Еврі потрапила набагато цінніша здобич: величезний, озброєний 62 гарматами корабель «Ганг-і-савай» з 400 солдатами на борту, який належав самому Великому Моголу. Незважаючи на свою вогневу потужність і численний екіпаж, це судно чинило слабкий опір і стало піратським трофеєм. Як описував індійський історик Кхахі Кхан, розбійники поводилися на захопленому кораблі жорстоко й брутально. Вони ґвалтували жінок і піддавали тортурам пасажирів, які не хотіли зізнаватися, де заховали свої коштовності. Так само нібито обійшлися і з однією з дружин Великого Могола, яка поверталася з Мекки. Очманілі від розбою і легкої перемоги нападники навіть не зважили на її похилий вік, позбиткувалися над старою, зґвалтували і потім вбили. Трофеї, добуті на «Ганг-і-савай», перевершували найсміливіші піратські сподівання. «Ми взяли величезну кількість коштовностей, – зізнався пізніше перед королівським трибуналом один з членів команди «Фенсі», – а також оздоблені рубінами сідла й упряж, призначені Великому Моголові».

Пограбування найбільшого корабля Великого Могола і вбивство його дружини призвели до значних ускладнень у стосунках Англійської Східно-Індійської компанії та індійських властей. У Сураті й Агрі натовпи обурених індійців обложили будинки англійських резидентів. Одного з торговельних агентів убили, багатьох запхали до в'язниці. В Бомбеї війська Великого Могола блокували склади компанії і зняли облогу тільки тоді, коли англійці виплатили вартість награбованого піратами добра. Англійський уряд призначив 500 фунтів нагороди за голову Еврі, а Східно-індійська компанія подвоїла цю суму.

Тим часом «Фенсі» подався в Карибське море, аби реалізувати в його портах здобич. Найзручнішим з митного погляду був острів Святого Томаса, що належав Данії. Єзуїт отець Лабат, який перебував тоді на острові, писав у своєму щоденникові: «Сувій гаптованого золотом мусліну коштував тільки 20 солі… Багато купців Св. Томаса набили свої склади індійськими товарами і продавали їх потім дешевше, ніж купці з Мартініки… Витратив усі свої гроші, щоб набрати якомога більше цих товарів».

З острова Святого Томаса пірати подалися на Багамські острови, де за великі гроші губернатор Ніколас Тротт дозволив їм кинути якір в одному з портів. Джентльмени удачі хотіли заприятелювати і з губернатором Ямайки, та нічого з того не вийшло. У своєму рапорті можновладець повідомляв: «Пірати, які вирушили з Ла Коруньї і награбували в Червоному морі величезні багатства, прибули в Провіденс (порі на Ямайці) і намагалися випросити прощення, пропонуючи 20 тисяч фунтів».

Небезпека чатувала звідусіль. Коло звужувалося. Еврі вирішив розпустити команду. Частина подалася в Кароліну і Нову Англію, де знову завербувалася на кораблі, що збиралися у «великий об'їзд», інші залишилися у пошуках щастя на островах. Сам Еврі, змінивши прізвище на Бріджмен, ризикнув заявитися до Англії на борту «Сіфлауера». Далі його слід зник. Одні стверджували, що, висадившись на батьківщині, він подався до Шотландії, інші вважали, що він повернувся до Плімута або осів у Лондоні. Дописав історію славетного розбишаки історик Чарльз Джонсон: Еврі, мовляв, помер у злиднях у містечку Вайдфорд, неподалік від Брістоля, пограбований двома нечесними купцями. Спочатку останні погодилися дати щось за його коштовності, але потім, довідавшись про його колишнє ремесло, почали шантажувати бідолаху. Як кажуть, від смішного до трагічного й кроку нема.

Славний був парубок Еврі. Та йому не поступався й Уїльям Кідд, який народився у Шотландії приблизно 1645 року в сім'ї пресвітера. Про його молодість і початок «трудової» діяльності ми нічого не знаємо. Хіба що є вірогідна інформація 1689–1691 років про те, що Кідд ніби капітанствував на корсарському судні в Карибському морі. З французами зводив рахунки. Вигідно одружившись з вдовою, він став власником пригожого будинку на славетній Уолл-стріт у Нью-Йорку. Потім подружився з губернатором Белломонтом, наступником знаного Бенджамена Флетчера. Новий губернатор і партія вігів призначили Кідда капітаном «Едвенче Гелі», що намірився йти в Індійський океан.

Корабель відплив у лютому 1696 року, але з самого початку він потрапив у смугу невдач. У Плімуті королівські комісари зняли з нього кращих членів команди і перевели на інші судна. Кідд повернувся у Нью-Йорк, знов укомплектував команду і у вересні вийшов у відкрите море. За три місяці ледве не повторилася та ж історія, що в Плімуті. Біля мису Доброї Надії Кідд здибався з королівською ескадрою. А у вояків завжди не вистачало людей у штатному розписі. Кідд якось виплутався з халепи, та, на біду, третина його команди врізала дуба від цинги і холери, поки добиралася на вдатні з їх погляду простори.

Команда була на грані бунту, коли судно дісталося до острова Мадагаскар. Але і тут невдачі! Першим призом виявився хирлявий французький рибалка з сіллю і рибою. Потім «Едвенче Гелі» устряв у нерівний бій з двома португальськими кораблями «гварда костас» – берегової охорони, і його добряче пошарпали. Команда від такого невезіння накинулася на англійське судно «Лоел Кептін». Та Кідд рішуче заборонив робити це. Гармаш Уїльям Мур красиво обклав Кідда відповідними словесами, а той уперіщив кривдника по голові цебром. Та так, що нещасний віддав Богові душу.

Здавалося, усі заспокоїлися. Тим паче, що вдалося захопити три невеличких судна: французьке, голландське і арабське, де знайшлися вода й провіант. Уже в лютому 1698 року до їхніх рук потрапив набагато цінніший приз – індійський корабель «Кветта Мерхант», капітаном якого був англієць з французьким паспортом. Корабель цей перевозив товари вірменських купців, і після бою обидва кораблі пішли на Мадагаскар. І треба жі Кідд нарвався на фрегат «Моуке» під командою піратського капітана Роберта Кліффорда. За кілька років до цього саме Кідд ганявся за ним у Карибському морі як капітан королівського флоту. І з цього скористався: виявив свою лояльність до королівської влади, наказав заарештувати Кліффорда. А той, маючи 40 чоловік команди, зрозумів, що сили надто вже нерівні, і втік на берег, у хащі. Кіддові дісталася чимала здобич соратника по ремеслу.

Та його команда вирішила інакше: обчистити «Едвенче Гелі» та «Кветту Мерхант» і перебратися на «Моуке». Кідд забарикадувався у капітанській каюті, аби не дістати кулю в лоба. Порозумілися усі так: Кідд разом з вірною частиною команди спалив «Едвенче Гелі» і пішов до Америки на «Кветті Мерхант». У листопаді він уже борознив Карибське море. Там довідався, що партія вігів, яка його підтримувала, потерпіла поразку, а в Лондоні створено новий урядовий кабінет із торі. Це віщувало додаткові політичні клопоти. І справді, король Англії оголосив чергову амністію для всіх піратів, за винятком «огидного Кідда». Губернатори Нової Англії та Ямайки одержали накази схопити його, тільки-но він з'явиться у їхніх портах. Газети здійняли галас, мовляв, Кідд злочинець і грабіжник, нахапав чимало багатства, ще й заховав скарби у різних місцях – від Ньюфаундленду до перешийка Дар'єн.

Через таку веремію Кідд вирішив продати «Кветту Мерхант» і розпустити частину своєї команди, виплативши їй належне. Сам же разом з 20 моряками на борту шлюпа «Антоніс» подався до берегів Нової Англії, сподіваючись на підтримку давніх приятелів. По дорозі він зайшов на Лонг-Айленд, де залишив кілька скринь награбованого під наглядом якогось Джона Гардінера. У Бостоні виявилося, що ті приятелі зі зміною урядового кабінету в Англії змінили і свої погляди. Губернатор Белломонт наказав запроторити колишнього протеже у «холодну» й оголосив, що «не було на світі більшого наклепника і злочинця, ніж капітан Кідд.

Закутий у важкі кайдани, Кідд півроку просидів у вогкій камері бостонської в'язниці, а потім, у лютому 1700 року, його відправили до Англії на борту корабля «Едвайс» і відразу заховали у стіни Ньюгатта аж до травня

1701 року. Звинуватили Кідда, як не дивно, не в піратському промислі, а у вбивстві отого самого Уїльяма Мура. Пізніше, правда, приписали незаконне привласнення скарбів, захоплених на «Кветті Мерхант» та інших кораблях. Кідд усе заперечував, та 23 травня 1701 року його на чорному возі привезли на місце страти у Вопін. Уже на ешафоті колишній капітан королівського флоту знов удав із себе безневинне ягня, та судді не прислухалися до його мекання. Тіло пірата виставили для публічного огляду, «щоб своїм страшним виглядом воно відлякувало інших від здійснення подібних злочинів». Разом з Кіддом повісили також шістьох членів команди «Едвенче Гелі». Напевне, всі вони стали жертвами політичної помсти партії торі і заздрощів суддів, котрі сподівалися вирвати у Кідда таємницю награбованих скарбів, про які вже тоді поширювалися фантастичні чутки.

ШАНОВАНИЙ КОРСАР

У другій половині XVIII століття між Англією і Францією розгорнулася боротьба за панування в Індійському океані. Англійці поступово все ж витіснили свого колоніального конкурента з Індостанського півострова, і Франція, чіпляючись за залишки своїх заокеанських володінь, використала випробуване віками знаряддя – корсарство. І подарувала світові Робера Сюркуфа, уродженця Сен-Мало, міста, яке англійці прозвали осиним гніздом. Він походив із давнього ірландського роду, який емігрував від усіляких напастей у Бретань. Ненависть до англійців була у нього спадковою. Про юні роки Сюркуфа знаємо мало, але зробити висновок можемо: характер жвавий, так би мовити, з «важких підлітків». Навчання у семінарії закінчилося у нього зразу, як тільки він вкусив викладача. У тринадцять років Робер потрапив юнгою на бриг. У двадцять – став капітаном судна, маленького швидкого вітрильника «Креол», що перевозив чорних рабів. Тоді це була прибуткова справа.

У Порт-Луї Роберу запропонували очолити вже більш тоннажну «Емілі». Він одержав патент озброєного торговця, тобто корсара.

У першому ж бою Сюркуф показав, на що він здатний: точно оцінив обстановку, хитро й безжально повівся з переможеними, з гармат стріляв упритул, абордаж – справа техніки.

Маючи на борту вісімнадцять одчайдухів і лише чотири гармати, він у першому ж плаванні захопив англійський корабель «Тритон» (150 чоловік екіпажу і 20 гармат). Скористався, правда, із сигналу англійського лоцмана Ганга на фок-щоглі. Та ще й пострілом із рушниці убив англійського капітана. Треба ж: мав усього двадцять один рік, а здобичі набрав на двісті тисяч фунтів стерлінгів!

Не обійшлося без фокусів. Губернатор Порт-Луї завважив, що ота здобич належить не Сюркуфу, а державі. То пірат подався по правду в Париж. Там саме правила республіканська Директорія, скарбниця якої безнадійно спорожніла. Сюркуф швиденько домовився з новою владою, віддав дві третини здобичі.

Він на той час командував кількома кораблями, а захопив і знищив набагато більше на шляху в Індію. Англійці навіть ходили під чужими прапорами, аби уникнути «дружньої бесіди» з ним. Дарма! Сюркуф розбирався у типах суден, їх такелажі, особливостях ходу. Він постійно хитрував: переодягав команду, удавав, що його корабель ускочив у халепу, вночі залишав у морі порожні човни з ліхтарями на щоглі, щоб погоня відстала. Та найбільше полюбляв абордажний бій.

Як на той час, він був високим на зріст чоловіком – 180 сантиметрів. Міцний, з округлим веснянкуватим обличчям і хижими очицями, тонкими губами і ледь приплюснутим носом. Та матроси його любили, хоч дисципліну на борту Сюркуф підтримував залізною рукою.

Найяскравішим епізодом його корсарської діяльності стало захоплення 7 серпня 1800 року англійського корабля «Кент» (1500 регістрових тонн, 38 гармат). «Конф'янс» Сюркуфа виявився чи не в шість разів меншим, та ще й мав лише шість гармат з кожного борту.

Матрос, який сидів у бочці на фок-щоглі, помітив «англійця» і сповістив про це Сюркуфа. Здавалося, бій суперечив здоровому глуздові, настільки супротивник переважав силою.

Та ба! Путі господні, як кажуть, несповідимі. Відбулося чи органічне поєднання геніальної інтуїції, знання і духу корсарського капітана, чи щось інше, але на борту «Конф'янса» закипіла робота: біля бортів укладалися лантухи й мішки, аби заховатися від картечі, до гармат підтягувалися ядра і порох, тут же ставилися діжки з водою на випадок пожежі… Вітрильники відносно повільно зближалися. Команди обох суден мали час, щоб залагодити ще багато справ… Матроси одягали чисту білизну, чекали… Що кому поведеться?

На «англійці» вже й гармати видно, а на корсарі роздають ром і каву.

З «Кента» пролунав постріл. Традиційний запит: «Хто ви?» Ніякої відповіді. Головне – виграти час.

Сюркуф звернувся до своєї команди по-флотському, міцно. І на «англійця» посипалися прокльони, лайка. У відповідь – залп із тридцяти восьми гармат. Мимо!

На «Конф'янсі» піднімають французький прапор і стріляють з гармати. Ритуалу дотримано. Бою не уникнути.

Сюркуф командує: «На абордаж!», підводить своє судно з підвітряного боку кормовою частиною правого борту до «Кента». Там спохопилися, відкрили вогонь у відповідь, та запізнилися. Правда, брам-стеньгу «Конф'янса» знесло залпом, та корпус судна залишився неушкодженим. Хоч англійці подумали, що «француз» накрився, заволав про допомогу. Вони зацікавлено перегнулися через борт, аби глянути, що там сталося, але тут раптом вибухнули гранати, і перша хвиля корсарів опинилася на палубі англійського судна. Як містки для переходу на високу палубу «Кента» пірати використали нижні реї свого корабля. Кращі стрільці, які повсідалися на марсах, відразу ж почали «знімати» офіцерів. А далі вже «техніка» – гранати, сокири, ножі…

Сюркуф завбачив і можливість наявності слабкодухих у своїй команді. Позаду атакуючих він поставив списоносців, аби ті своїми кпинами заохочували атакуючих до активних дій. От звідки, певно, загороджувальні загони сучасних «смершів»!

Луї Гарнере, художник-мариніст, який був тоді у поході Сюркуфа, назвав цей бій «грандіозною бойнею».

Капітан «Кента» загинув від вибуху гранати, чимало моряків попадали за борт і були розчавлені корпусами суден, що зчепилися, але бій узяв на себе старший помічник капітана. Англійців стало ніби більше.

Пірати заволали:

– Чорт забирай! Вони воскресають!

Уже потім Сюркуф дізнався, що на борту «Кента» було ще двісті п'ятдесят лобуряк, яких зняли з іншого англійського судна.

І все ж старпом «Кента» спустив прапор.

Сюркуф дав своїй команді дві години на «відведення душ» – грабунок, але темпераментним французам цього виявилося замало – пасажирок подавай! Та слово капітана незламне:

– Залиште дам у спокої!

Сюркуф привів англійське судно в Порт-Луї. Як і чотири роки тому, його викликав губернатор:

– Захоплені злитки і діжки із золотим порошком ви повинні передати державі.

Корсар не став сперечатися:

– Якщо золото не дістанеться мені і моїм людям, воно не дістанеться нікому! Викинути злитки і діжки за борт!

Розгнівані матроси начебто підкорилися. Підтвердження цьому фактові нема. Але надто усе це схоже на Сюркуфа, девізом якого було: «Ніхто і ніколи не може мені перешкодити!»

На відміну від більшості піратів і корсарів, Сюркуф жив у благополуччі. У Сен-Мало, що у Франції, він здивував мешканців казковими багатствами. Сам Наполеон, який посвятив його в кавалери ордена Почесного легіону, консультувався з ним. Барон нової імперії, батько двох синів, трьох дочок і ватаг корсарського флоту, який наповнював його скрині золотом, сном-духом не знав злигоднів. Навіть написав Наполеонові, який утік з острова Ельба: «Сір, моя рука і шпага належить вам». Колишнього корсара призначили командиром загону на чотири тисячі чоловік…

Помер він 1822 року у п'ятдесятидвохрічному віці у власному замку Ріанкур, неподалік від Сен-Мало. Його везли в останню путь на кораблі, затягнутому чорним крепом. І ескорт – п'ятдесят шлюпок. Ото вже шана!