Текст книги "Розбійники з лебединого шляху"

Автор книги: Павло Стороженко

ПАВЛО СТОРОЖЕНКО
РОЗБІЙНИКИ З ЛЕБЕДИНОГО ШЛЯХУ
Цікавинки про морських піратів, віднайдені, упорядковані та перекладені з різних зарубіжних джерел

ПЕРЕДМОВА УКЛАДАЧА

 
Надоело говорить и спорить
И любить усталые глаза…
В флибустьерском дальнем синем море
Бригантина поднимает паруса…
 

Ця пісня, написана ще до війни Павлом Коганом, довгий час користувалася сталою популярністю. Та й сьогодні слова «флібустьєри», «пірати» асоціюються у свідомості сучасника з гордою незалежністю чоловічого братства, з морськими подорожами й небезпечними пригодами… Але цей романтичний погляд з історичною правдою має мало спільного. Головним мотивом піратської діяльності була звичайна жадоба багатства. Воно здобувалося шляхом відкритого грабунку чи ув'язнення людей, щоб потім здерти з родичів великий викуп. Інколи до цього додавалися і політичні мотиви, але головний – будь-що розбагатіти – простежується впродовж усіх віків.

У різні часи піратство трактувалося по-різному. В античну добу на морі промишляли шановані члени суспільства. Вони вважали його лояльним способом заробітку. Пізніше морським розбоєм почали займатися люди, позбавлені засобів існування: безземельні селяни, розорені ремісники. До піратів тікали невільники, боржники, переслідувані за свої переконання представники різних релігійних меншостей… Вистачало також людей, які хотіли помститися за якісь кривди, нещасливих коханців, сповідників утопічних ідей перебудови світу.

Але всіх цих, таких, здавалося б, різних людей робили схожими дві спільні риси: прагнення багатства і ненависть до будь-якої форми влади.

Слово «пірат» походить від латинського «пірата», яке виводиться від грецького «пайран», що означає «пробувати», пробувати щастя на морі. Французи називали морськихрозбійників «форбанами», тобто тими, що перебувають поза законом; англійці – «сіроберами», морськими розбійниками.

Слід сказати, що піратство не було виключно чоловічим заняттям. Подеколи участь у морському розбої брали й жінки. І тут представниці прекрасної статі не відставали від чоловіків.Їм присвячується один із розділів цієї книжки. Можливо, це зацікавить і наших читачок.

Хочеться попередити всіх, що, працюючи над рукописом, укладач (він же перекладач) не прагнув обмежити таке складне явище, як піратство, рамками якоїсь соціально-політичної концепції, а керувався звичайною людською допитливістю, його увагу привертали переважно епізоди із повсякденного життя розбійників з лебединого шляху, фактичний матеріал, а не теорії з цього приводу.

Природно, що укладач не претендує на реноме науковця. Він – читач, який упродовж багатьох років цікавився пригодами піратів, і тепер, коли трапилася нагода, ділиться своїми надбаннями з іншими читачами.

Втім, укладач не хотів би також нагадувати невдячного читача, який не спромігся запам'ятати автора книжки, яка привернула його увагу.

З великого розмаїття художньої і науково-популярної літератури про піратство найбільше йому стали в пригоді: «Історія флібустьєрів» («Geschichte der Flibustiers») Ф. Архенгольца, «Великі небезпечні пригоди в океанах» («La grande Aventure des Oceans») Жоржа Блона, «Світ морських піратів» («Swiat piratow morskich») Здіслава Скрока, «Походы викингов» А. Я. Гуревича, «Евпатриды удачи» О. Б. Снісаренка.

А для читачів-науковців завважимо, що транскрипція географічних назв та імен у деяких авторів минулого століття, які писали на тему історії піратства, досить неточна і суперечлива. Її доводиться «осучаснювати». Тому не дивуйтеся певному різночитанню, якщо до ваших рук потрапить якесь зарубіжне видання, що послужило джерелом цієї книжки.

I

КЛОПОТИ «НАЙДАВНІШОГО НАРОДУ»

Якщо спробувати встановити вік піратського ремесла, то не обійтися без оглядки на інші давні професії, поряд з якими воно існувало, соками якого живилося. Найбільш стислу формулу для визначення точки відліку, на мій погляд, дає людина, порівняно близька нам у часі, – Й. В. Гете. Його пекельний герой Мефістофель зазначає: «Війна, торгівля і піратство – три види, але суть одна». Та якщо мова йде про морське піратство, то до цього варто додати ще один чинник – мореплавство.

Коли люди вийшли в море? На спеціальному мореплавному засобі, ставлячи перед собою певну подорожню мету… Точно відповісти на це запитання, мабуть, неможливо, бо зразу ж виникає ціла низка супутніх запитань: що можна вважати мореплавним засобом? Яке віддалення від берега можна кваліфікувати як мореплавство?..

Якщо бракує точного наукового знання, у пригоді стають міфи. Бог Усір конкурував зі своїм братом Сетом за верховну владу над Єгиптом. Сет виготовив прекрасний саркофаг і запропонував Усіру приміряти його. Коли Усір довірливо у нього приліг, Сет швиденько закрив кришку, забив саркофаг і скинув його разом із живцем похованим Усіром у води Хапі, тобто Нілу, які винесли його в Середземне море і далі в Бібл. Таким чином, згідно з міфом, і винайшли перший у світі корабель, який з людиною на борту проклав першу у світі трасу. Правда, перший мореплавний засіб мав суттєвий недолік: він був некерований.

Як би там не було, але вітрило давні єгиптяни знали ще за часів «правління богів». На скельному рельєфі VI тисячоліття до нашої ери, знайденому в Нубійській пустелі, ним оснащено корабель, який несе на своїй спині священний бик Хапі, в майбутньому земне втілення Усіра.

Хоча події і явища, пов'язані з Давнім Єгиптом, здаються нам запаморочливо далекими, все ж наші культурні витоки простежуються саме там. Як повідомляє давньогрецький Історик Геродот, єгиптяни будували вантажні судна з акації та аканфа, схожого на кіренський лотос. З інших джерел відома і їхня назва – бар-іт («бар» – по-єгипетськи судно, з «іт» – його тип). Греки переробили цю назву в «баріс» (звідки пішло «барка», «баркас»). Через середньовічне арабське слово «баріджа» в наш лексикон увійшло – «баржа».

Підраховано, що єгипетські судна епохи Снофру були довжиною до 30 метрів, шириною до 8, осадку мали трохи більше метра і водотоннажність до 90 тонн. Кораблі фараонів будувалися, як правило, більшими.

Згідно з одним написом, єгипетські судна долали відстань від гирла Хапі до Бібла (850 кілометрів) при попутному вітрі і під веслами за чотири дні, або по 210 кілометрів за день. Якщо вважати, що світловий день – це 12 годин, то швидкість тогочасних єгипетських морських суден становила близько дев'яти з половиною вузлів на годину. Але цього аж ніяк не могло бути хоча б тому, що досконаліші бойові кораблі, збудовані Фемістоклом під час греко-перських воєн, розвивали швидкість у середньому до п'яти вузлів, а торговельні й транспортні були ще тихохіднішими. Наприклад, за Геродота їх середня швидкість не перевищувала трьох вузлів. Якщо змоделювати єгипетські судна, то легко переконатися, що вони були набагато тихохіднішими, ніж це здавалося літописцям фараонової слави.

І вже тоді цим тихохідним недосконалим суднам загрожував піратський напад, а мирні мешканці єгипетського узбережжя не забували сторожко позирати в море: чи не з'явилися на обрії чужинецькі кораблі?

Хто ж непокоїв упорядковане життя давньоєгипетської держави? Зазирнемо у Гомерову «Одіссею». Ось що розповідає головний герой поеми свинопасові Євмею:

 
… Серце штовхнуло мене, швидкі кораблі спорядивши
І богорівних супутців узявши, в Єгипет податись.
Дев'ять я взяв кораблів, негайно зібралися й люди.
Товариші мої любі ще цілих шість днів після того
Учти справляли. А я поставляв безустанно худобу,
Щоб і для жертви богам, і для учт їм самим вистачало.
Сьомого ж дня ми знялися з причалів широкого Кріту
Й легко, з потужним Борея, прекрасного вітру, диханням,
Мов течією ріки, попливли. Кораблі не зазнали
Жодних пошкоджень. Всю путь без турботи і цілі й здорові
В них ми сиділи. Лиш вітер спрямовував їх та стерничі.
Днів через п'ять на чудові Єгипту ми випливли води,
Став на Єгипті-ріці з крутобокими я кораблями.
Потім на берег звелів супутникам витягти вірним
Наші усі кораблі і самим біля них залишатись,
А спостерігачам вийти звелів на чатівні дозорні.
Та у зухвалій відвазі, на власні довірившись сили,
Кинулись раптом вони в єгипетські ниви чудові.
Скрізь грабували, жінок з немовлятами всіх полонили
І повбивали мужів. Сягали до міста їх крики.
Гомін почувши, на поміч єгиптяни їм на світанку
Вибігли. Відблиском міді і брязкотом кінних і піших
Сповнилось поле. Зевс громовладний в лихе боягузтво
Ввергнув супутників наших, – ніхто проти вражої сили
З них не устояв. Страшне звідусюди грозило їм лихо.
Дуже багато тоді полягло нас від гострої міді,
Інших до праці гіркої примусили, взявши живими.
 

(Переклад Бориса Тена)

І хоча в цьому випадку Одіссей розповідає Євмею «легенду», намагаючись приховати, хто він і звідкіля, вона не втрачає від цього реалізму, навпаки, підкреслює типовість, звичайність розбійних набігів на Єгипет.

Піратське ремесло тісно пов'язане з географічними умовами певних акваторій. Оскільки вони не мінялися впродовж багатьох віків, то можна вважати, що і при фараонах, і пізніше морські розбійники користувалися одними й тими ж прихистками і діяли подібними методами.

Ось як описує грецький історик і географ Страбон місцевість, де аж кишіло давніми піратами, – навколо острівця Фарос, на якому в елліністичний час спорудили одне з семи чудес світу – Фароський маяк.

«Фарос – це довгастий острівець, який майже дотикається до материка й утворює гавань з двома входами; узбережжя материка утворює бухту, оскільки воно видається двома мисами у відкрите море; між ними знаходиться острів, який зачиняє бухту, бо він витягнутий паралельно до берега. Східний кінець Фаросу лежить ближче до материка і до мису навпроти нього… Й звужує гирло гавані: на додаток до вузькості проходу в гавань там є ще й скелі, одні підводні, Інші ж виступають над поверхнею моря; ці скелі постійно перетворюють на буруни хвилі, які набігають на них з відкритого моря».

До опису Страбона варто додати й інші неприємності, які чигали на мореплавців. Це часті в східному Середземномор'ї міражі, які збивають з пантелику і досвідчених моряків наших днів. Несподівані шквальні припливи води на берег при тихій, ясній погоді. Страшні смерчі з, як правило, сильними гарячими вітрами (лівійський гіблі, єгипетський хамсин, ізраїльський самум, сірійський шаргіб). Це часті земле– і моретрясіння, які нараз міняють берегову обстановку. Пліній, наприклад, свідчив, що Фарос «знаходився на відстані дня плавання від Єгипту», тобто приблизно за 150 кілометрів.

Усі ці природні обставини і явища сприяли піратському промислу. Варто також пригадати про релігійне сприйняття світу давніми народами, підсилене традиційними забобонами моряків, щоб оцінити ситуацію, яка виникала раптом внаслідок міражу чи смерчу.

У давні часи, задовго до Страбона, в Єгипті, в районі нинішньої Александрії жили пастуші племена, яким фараони доручали охорону своїх морських кордонів від вторгнення іноземців. Але пастухи настільки широко зрозуміли свої повноваження, що невдовзі перетворилися на прибережних піратів-професіоналів і склали конкуренцію своїм морським колегам. Страбон називає цю сторожу «пастухами-розбійниками, які нападали на кораблі, що кидали тут якір».

Але превентивні заходи часто давали протилежний результат, сподіваного миру на морі не приносили. Середземномор'я кишіло піратами. Особливо ця зараза поширилася за часів правління XX династії фараонів, при Рамзесах. Стало небезпечно виходити в море. І все-таки єгиптяни виходили. На півночі можна було придбати такі товари, яких вони конче потребували, скажімо, кедр і мідь.

З метою безпеки плавання кораблі почали групувати у великі флоти: щоб один рейс виправдав не тільки свої витрати, а й багатьох одиночних, які могли б статися, коли б море було безпечнішим. До такої тактики через два з половиною тисячоліття вимушена була вдатися королівська Іспанія, щоб оборонити від піратів коштовності, награбовані в Центральній і Південній Америці. Але про це пізніше. І хоча давньоєгипетські джерела стверджують, що флот «не піддавався небезпеці» зі страху перед величчю фараона, зрозуміло, що можливих нападників відлякувала величина конвою. Бо якщо до кількості воїнів додати ще кількість мускулястих веслярів (судячи з малюнків у храмі Хатшепсут – по 15 чоловік з кожного борту), теж ладних боронити своє життя з усіх сил, то чи варто дивуватися, що такі рейси закінчувалися, як правило, успішно.

Головним об'єктом піратської уваги був давній Бібл – найбільше і найбагатше місто Благодатного Півмісяця, куди прямували єгипетські кораблі. Дійшло до того, що піратські племена, ігноруючи «велич фараона», блокували місто. Дарма правитель Бібла Ріб-Адді слав депешу за депешею фараону Ехнатону, вимагаючи воїнів. Фараон читав таблички і складав їх у архів, і це дає тепер нам змогу судити про криміногенність обстановки на цій ділянці середземноморського узбережжя. В листах повідомлялося, що пірати зробили своїми головними базами Беріт, Tip і Сідон – три міста-фортеці, розташовані приблизно на однаковій віддалі вздовж морських берегів країни Джахі. Це давало змогу повністю контролювати все узбережжя. На такій же віддалі на північ від найпівнічнішого з них – Беріта – стояла перлина Благодатного Півмісяця – Бібл з його Долиною Кедра.

І тут природа сприяла процвітанню піратського промислу. На північ від Бібла могли знайти собі надійний прихисток як морські, так і прибережні пірати. Тут багато віків підряд панував закон джунглів: горці («всі – розбійники», як твердив Страбон) нападали на селища прибережних землеробів, ті намагалися не втратити нагоди пограбувати кораблі, які приставали на ніч до берега або опинялися в скрутному становищі, одночасно відбиваючись від прибережних піратів. «Звідсіля розбійники робили набіги на Бібл», – зазначав Страбон. Таке становище, яке своєю складністю і заплутаністю нагадує змагання павуків у банці, тривало до воєн Помпея.

Коли ж він був, Золотий вік, вік миру і спокою?..

ЗВИЧАЙНА ЧОЛОВІЧА ПРОФЕСІЯ

На межі VIII століття до н. е. в Егейському басейні в основному завершилося формування грецької народності, яка розділилася на три гілки. У Малій Азії виникли Еолія, Іонія і Доріда. Греки виокремили себе з навколишнього розмаїття племен і народів, розділивши людство на дві нерівні частини: власне греків і варварів.

Античні письменники розповідають про піратів без надмірних емоцій: проза життя, і тільки. Вони часто пов'язували з морським розбоєм діяння видатних осіб, напівбогів і героїв. Ці особи сильні (Геракл), винахідливі (Одіссей), мудрі (Мінос). Як правило, вони виступають у ролі правителів, які опинилися з волі богів у надзвичайних обставинах (Одіссей, Ясон). Інакше кажучи, несхвальне з нашого погляду заняття трактувалося як прояв розуму, сили і підприємливості.

Піратський похід – справа серйозна, до нього готувалися заздалегідь, бо часто доводилося вирушати в далекі землі, на край відомого грекам світу, за горизонт.

Такою, власне, піратською акцією став і знаний нами з дитинства похід аргонавтів, який пізніше віддзеркалився у романтичних міфах. Грецький ватажок Ясон разом з товаришами дістався на вітрильникові аж до берегів Колхіди, нинішньої Грузії, щоб добути золоте руно, яке висіло в священному гаю. Завдяки спритності, допомозі богів і закоханої в нього Медеї Ясонові вдалося здибати золоте руно і після багатьох пригод повернутися до Греції.

На думку вчених, насправді йшлося про дещо прозаїчніший трофей – золотий пісок, який зносився гірськими річками. Ще донедавна горяни шукали його за допомогою овечих шкур, занурених у воду. Дрібні самородки і часточки золота застрявали в овечій вовні. Звідси і пішла метафора – золоте руно.

Але розповідь про похід аргонавтів має ще й інше значення. Багатство, здобуте вбивствами і грабунком, не приносить щастя. Повернувшись додому, Ясон втратив право на царський трон, успадкований від батька, а після того, як довідався, що Медея з ревнощів убила обох його синів, і сам закінчив життя самогубством.

Герої «Іліади» й «Одіссеї» також не гребували піратським ремеслом: Ахіллес обібрав місто Сирос, Одіссей підступно напав на прибережне місто кіконів у Фракії. Піратські дії своїх героїв Гомер вважав гідними звеличення, особливо якщо нападники виявляли спритність і хоробрість, і, навпаки, якщо піратська затія не вдавалася, поет висловлював героям співчуття.

У ті далекі часи мореплавство і, звичайно, піратство вважалося суто чоловічою професією, особливо з огляду на ризик, який неодмінно супроводжував такі справи. В уяві тогочасних людей море було сповнене небезпек і таємниць. У його глибинах мешкали страшні потвори і не завжди прихильні боги. Один із міфів розповідає про піратів, яких бог Діоніс перетворив на дельфінів. На берегах на морських мандрівників чигали небезпеки від підступних циклопів, солодкоголосих кровожерних сирен, войовничих амазонок, жорстоких антропофагів, тобто людоїдів, чи просто ворожих племен.

Описаний Гомером напад грецьких піратів на дельту Нілу, напевне, е далеким відгомоном вторгнення «морських народів», які, починаючи з другої половини II тисячоліття до нашої ери, хвиля за хвилею обрушувались на Грецію, острови Егейського моря, Кріт, Сирію і, нарешті, в кінці XIII століття до нашої ери з'явилися в Єгипті.

Походження цих народів непевне, хоча відомо, що вони прибули з півночі і, як випливає з давньоєгипетських історичних джерел, серед них було багато людей із світлим волоссям і голубими очима. Нападники користувалися як кінними возами, так і морськими суднами. Вони чітко, реалістично зображені в святилищі фараона Рамзеса III в Медінет Хабу, де, зокрема, повідомлялося і про перемогу фараона над «морськими народами» у битві, яка відбулася на Нілі 1190 року до нашої ери. Історики стверджували, що серед переможених були також і прославлені пізніше Гомером ахейські греки.

Деякі вчені вважали, що Трою здобула і пограбувала ватага ахейських розбійників, які спокусилися скарбами цього квітучого міста. І вже пізніше, завдяки старанням Гомера та інших поетів, виникла драматична версія про лицарські герці під мурами Іліона, де доля кожного героя була заздалегідь визначена богами. Приводом до війни послужило підступне викрадення дружини одного з героїв і зрозуміле бажання ображеного чоловіка помститися.

Крім легенд і міфів, існування морського розбою в античному світі підтверджують також тогочасні письменники.

Фукідід, шанований серед сучасників за об'єктивізм при змалюванні історичних подій, писав про піратство так:

«Це заняття зовсім не принижує, а скоріше трохи прославляє. І нині це можуть засвідчити ті жителі суходолу, серед яких вправність у цьому ремеслі вважалася похвальною, а також і давні поети, у творах яких люди завжди запитують у подорожніх, чи не пірати вони; це свідчить про те, що ні ті, в кого запитують, не вважають це заняття ганебним, ні ті, хто хоче когось образити. Нападали один на одного також і кораблі. І досі так живуть велика частина Еллади, зокрема: локрійці, озолійці, етолійці, акарнанці та інші мешканці того суходолу. Звичай мати зброю залишився у тих мешканців з часів давнього грабіжницького життя».

Це свідчення, а також інші, відносно нечисленні джерела дають підстави зробити висновок, що, починаючи з другої половини II тисячоліття до нашої ери, піратство було поширене в багатьох районах Середземного моря.

За часів крітського панування сильний флот острівних царів дещо зменшив піратську активність, хоча його дії мало чим відрізнялися від звичайної піратської практики: флотоводці не проминали нагоди пограбувати приморське місто чи торговельний корабель.

Примітну піратську кар'єру зробив правитель Самосу Полікрат. Він, власне, третій після Міноса і Пріама, створив у Егейському морі піратську державу. Убивши старшого брата і вигнавши молодшого, він уклав договір про дружбу з єгипетським фараоном Амасісом. Дружба стала своєрідною, бо Геродот записав: «Полікрат розоряв без розбору землі друзів і ворогів». Завдяки своєму флотові, в якому була сотня пентеконтер, і війську з тисячі найманців він захопив багато островів і міст на материку. Після розгрому лесбоського флоту, який прийшов на допомогу обложеному Мілету, і взяття цього міста кораблі Полікрата крейсували від союзного Єгипту до дружнього Сігею, грабуючи всіх підряд.

Полікрат був упевнений, переказує Геродот, що краще «заслужити вдячність друга, повернувши йому захоплені землі, ніж взагалі нічого не забирати в нього». Це стало принципом його зовнішньої політики. Самос лежав на одній із найжвавіших торговельних трас, яка після розгрому конкурента – Лесбосу – давала сталі прибутки. Полікрата можна назвати винахідником злочинного бізнесу, який по-сучасному називається рекетом. Той, хто сплачував данину і присилав подарунки, міг розраховувати на його захист і навіть вважався «другом» і «союзником». Хто не поспішав розлучитися з частиною свого добра, іноді втрачав усе.

Полікрат управляв своєю розбійною державою з розкішного замку, побудованого на Астіпалейському плато. Замок той нагадував скоріше фортецю, ніж резиденцію. Напоготові завжди стояв флот у круглій гавані біля фортеці з сорокаметровими на глибину дамбами. Полікрат першим із самосців приймав сигнали, які передавали кораблі, що поверталися «з походу». А в тому місці гавані, куди вів із замку потаємний хід, постійно чергувала ескадра швидкохідних кораблів, готових у разі небезпеки пливти, куди накаже правитель-пірат. У цьому замку Полікрата потішав своїми віршами знаменитий поет Анакреонт, який жив при дворі самоського тирана, можливо, заради його багатої бібліотеки.

Але щастя не триває довго. В ескадрі, яку Полікрат послав у Єгипет, збунтувалися найманці, і кораблі повернулися з півдороги. Довідавшись про це, тиран надумав провчити недолугих недбальців та й потрапив у халепу: його флот розбили.

Найманці, переслідуючи Полікрата, вдерлися на Самос. Полікрат виступив тут як винахідник сучасної нам форми тероризму: загнав у трюм великого корабля всіх жінок і дітей та оголосив, що вони будуть спалені, якщо заколотники не відступлять. Власне, перетворив нещасних на заложників.

Це тільки відстрочило загибель пірата, який насолив по вінця багатьом мешканцям Егейського моря, зокрема нахабно перехопив посланий фараоном Амасісом дарунок спартанцям – унікальний лляний панцир. До його рук прилипла і чаша для змішування вина з водою, відправлена спартанцями лідійському цареві Крезу.

Спартанці – то були грізні суперники. Особливо коли йшлося про їхнє військове вміння. Полікратові греки із спартанцями обложили Самос, пограбували його, а невдовзі сам тиран загинув, одурений обіцянками, на які й сам був вельми щедрий. Перський сатрап Орот уклінно попросив захистити його скарби, на які, мовляв, зазіхають вороги. За це правитель Самосу одержав би частину набутку. Полікрата попереджали про підступність Орота, умовляли не зв'язуватися з персом. Казали про це друзі, дочка. Але… що то жадоба!

Коли корабель з Полікратом приплив у Магнесію, на нього чекала там засідка: жителі цього карійського міста, що не раз потерпали від його витівок, просто розіп'яли хитромудрого пірата, як раба.

Та на цьому піратство не втихомирилося. Як і раніше, на розбійний промисел виходив кожний, хто мав змогу спорядити корабель або захопити його.

У ті часи найбільше вславилися своїми подвигами ті ж карійці, які уподобали собі острови Егейського моря. На узбережжях Сицилії та Італії розкошували в розбоях іонійці та ахейці. В VI столітті до нашої ери вони умудрилися захопити й утримувати певний час Ліпарійські острови, заснувавши там свою базу. Етруски, тобто тірренці, довгенько-таки боронилися від них. Та… фокідські пірати захопили Корсику, й етрусько-карфагенська коаліція луснула. Морська битва, яка відбулася біля Алалії, хоч і брало в ній участь по 60 кораблів з кожного боку, усе вирішила. На той час – остаточно.

Піратські шляхи частенько збігалися з дорогами філософів. Скажімо, філософ-скептик Біон потерпав у піратському полоні, а як визволився звідти, ніхто й досі не знає. Сумно закінчилася морська прогулянка в Егіну і філософа-кініка Діогена: його захопили розбишаки Скірпала, відвезли на Кріт і продали в рабство корінфянину Ксеніаду.