Текст книги "Розбійники з лебединого шляху"

Автор книги: Павло Стороженко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 17 страниц)

V

НОВІ ІСПАНСЬКІ ПРИДБАННЯ

Відкриття Америки Христофором Колумбом 1492 року ще більше активізувало діяльність морських піратів. Потужний потік коштовних каменів і благородних металів безперервно плив до Європи в трюмах іспанських і португальських галеонів. Європейські корсари простягали до них свої пожадливі руки. Ще Колумб під час третьої подорожі змушений був сховатися від них на острові Мадейра і перечекати, поки розбійники відпливуть у пошуках іншої здобичі.

В руки французьких піратів з Дьєпа, над якими верховодив італієць за походженням Джованні де Ферразано (іспанці звали його Жуаном Флорентіно – Флорентійцем), потрапила значна частина величезного скарбу, награбованого Кортесом у Мексиці і призначеного королю Іспанії Карлу V. Французи заскочили зненацька іспанські кораблі біля Азорських островів.

Король Франції Франциск І сприяв волонтерам моря. З його неафішованого дозволу в Ла-Рошелі виник осередок розбишак і єретиків, який тільки 1628 року з немалим зусиллям ліквідував кардинал Рішельє. До цього міста, знаного у Франції як «покидьок морів», прибивалися пірати з Англії, Голландії, Гасконії, Нормандії, Бретані… Найвідомішими серед них були Жак де Сір і Франсіс де Клерк – Дерев'яна Нога. Це він 1555 року умудрився порозкошувати на Кубі в самій Гавані, попалити там церкви, позабирати жінок і злупити з населення величезний викуп.

Королева Англії Єлизавета І, як і владар Франції, неофіційно підтримувала діяльність морських розбійників. Згідно з її політикою вони мали чітке завдання – грабувати кораблі Іспанії, щоб, таким чином, ослабити грізного суперника і збудувати свою морську імперію. Розбійництво ж, спрямоване проти кораблів своєї країни, як в Англії, так і V Франції суворо каралося. Обидві держави залишилися поза угодою 1494 року, що затвердила поділ нововідкритих земель між Іспанією і Португалією. Згідно з нею всі землі й моря (відкриті й не відкриті), що лежали на захід від 46-го меридіана, належали Іспанії, а східніше – Португалії.

Для Франциска І ця угода не мала ніякої вартості, ні Божого авторитету. Саме король Франції кинув історичне запитання: «В якому це місці Біблія говорить про поділ світу між двома державами?» І його все частіше повторювали в Англії, Нідерландах і Франції.

Тим часом іспанці вкорінювалися в своїх колоніях. У першій половині XVI століття в Центральній Америці виникли багаті, красиві міста з міцними мурами і численними гарнізонами, зручні порти, широкі плантації, на яких білі збиткувалися по-чорному над індіанцями, а пізніше й африканцями.

У портах і прибережних містах скупчувалися великі багатства Нового Світу, які в трюмах галеонів найхристияннішого короля Іспанії перевозилися до Європи. Транспортувала ці скарби спеціальна компанія з резиденцією в Севільї. Компанія вважалася абсолютним монополістом на торгівлю з іспанськими колоніями, без її дозволу жоден корабель не міг зайти до портів Нового Світу.

Королі Іспанії суворо наказували своїм віце-королям і губернаторам за океаном винищувати або виганяти чужих з їхніх володінь. Всі, хто не був підданим іспанського короля, не мали права перебувати в Новому Світі. Особливо жорстоко переслідувалися єретики: лютерани, кальвіністи, гугеноти й англіканці.

Королівські піддані намагалися якнайретельніше виконувати накази володарів. Розголос про їхні жорстокості докочувався до берегів Європи, викликаючи обурення і жадобу помсти.

На Антільських островах іспанці захопили два англійських кораблі. Багатьом з екіпажів повідтинали руки, ноги, носи, викололи очі. Але на цьому не зупинилися, вигадали ще жорстокіші тортури: облили полонених медом і прив'язали до дерев, залишивши їх на поживу мухам та іншим комахам.

Англійці не залишилися в боргу: захопивши біля берегів Європи іспанський галеон, повідрізали полоненим носи, гукаючи: «Тепер почхайте трохи золотом!» У численних сутичках, нападах, грабунках, переслідуваннях з обох боків зростала ненависть, підсилена релігійними амбіціями. Іспанці вважали для себе Божим заповітом завоювання поганських земель і охорону їх від єретиків. Французи і англійці не сумнівалися, що скарби, завантажені в трюмах іспанських кораблів, є дарунком природи, посланим їм Богом, а війна з папістами – то найкраща вдячна молитва.

ЗАЛІЗНИЙ ПІРАТ

На кінець XVI століття припадає новий спалах морського розбою. Це явище мало політичне підґрунтя: боротьба за панування на морі між Іспанією і Англією загострилася і наближалася до вирішальної фази.

На правління королеви Єлизавети І (1558–1603) припадає початок морської та економічної могутності Англії. Після ганебної поразки Непереможної Армади 1588 року колоніальна Іспанія зазнала дошкульного удару. Її флот перестав панувати на морях, дедалі важче доводилося іспанцям боронити свої заморські володіння і монополію на зв'язки з ними.

Англійці тим часом мали намір скористатися з плодів своєї перемоги. Вони рішуче нагадували про свою частку в колоніальному розподілі світу. Англійські купці прагнули мати нові ринки збуту, джерела дешевої сировини, дворянство сподівалося на нові маєтності, прості люди вбачали в Новому Світі можливість розбагатіти, а панівна верхівка мала на прикметі щедрі поклади благородних металів, таких потрібних у війні і в політиці.

Ще перед кризою морської могутності Іспанії англійці пробували урвати трохи багатств з її розкішно накритого колоніального столу. Але, не маючи змоги протистояти іспанцям у відкритій війні, піддані королеви Єлизавети провадили своєрідну партизанську війну на морі. Її характер виявився досить складним. Вирушаючи в море, англійці були одночасно: піратами, якщо нападали і грабували кораблі країни, з якою Англія перебувала офіційно в мирі; корсарами, якщо робили це за наказом королеви Єлизавети І і на підставі її каперських листів; купцями, якщо торгували невільниками, що їх охоче купували іспанські плантатори на Антілах, незважаючи на сувору заборону їхнього короля.

Цих здатних на все авантюристів дошкульно називали «морськими псами». Портом-базою, звідки вони вирушали в далекі походи і куди поверталися зі здобиччю, було місто Плімут у південно-західній Англії. Найбільшої слави серед «морських псів» зажив Френсіс Дрейк, син англійського пастора. Молодий Дрейк набув піратського досвіду під проводом Джона Хокінза, найбагатшого громадянина Плімута, сміливого мореплавця, контрабандиста і торговця рабами. Уникаючи іспанських військових кораблів, англійські розбійники транспортували чорних невільників з Гвінеї на Еспаньйолу (Гаїті), маючи з цього величезний зиск.

1567 року в Карибське море зі сміливими намірами вирушила ескадра із шести кораблів під командою Джона Хокінза. Окрім торгівлі невільниками її учасники хотіли спробувати і воєнного щастя. Хотів цього і Френсіс Дрейк, капітан одного з кораблів. Негрів англійці спродали швидко, уторгували чималенькі кошти: золотом, сріблом і перлинами. Та й між іншим пограбували порт Веракрус.

Але експедиція закінчилася невдачею. Іспанці знищили кораблі нападників, в тому числі і найбільший з них, що належав самій королеві Єлизаветі – «Ісус із Любека». Врятувалися тільки два невеликі суденця Хокінза і Дрейка.

Френсіс Дрейк (його пізніше називали «Залізним піратом») був людиною владною і суворою, мав справді скажену вдачу і в той же час відзначався марнославством і забобонністю, навіть з огляду особливостей його епохи. Якось під час бурі він волав на всю горлянку, що це підступи ворога, який перебуває на кораблі, що цей ворог – «чаклун, і буря вирвалася з його скрині».

Щоб покрити завдані негодою збитки, Дрейк у наступному поході напав на караван мулів, що транспортували срібло з копалень Потоші до Панами. Кілька місяців Дрейк готувався до нападу із засідки. А коли караван підійшов, пірати у білих балахонах, щоб легше відрізняти у темряві своїх, кинулися з укриття. Іспанську охорону швидко знешкодили, і Дрейк став власником понад 200 мулів, навантажених золотом, сріблом і перлинами.

Зустрічати розбійників у порту Плімут вийшло все місто. Церкви і таверни блискавично спорожніли. Англія вперше побачила такі багатства. Переможця привітала навіть Єлизавета І.

Францисканець Педро-Симон, свідок тих подій, писав: «Після першого вдалого походу і грабунку він [Дрейк] прибув до Лондона, де його зустріли з ентузіазмом, якого ніколи не шкодують багатству. Навіть королева взяла участь у тих» небуденних маніфестаціях, приділяючи йому стільки ґречності, скільки дозволяла її королівська гідність, бо врешті вона була тільки жінкою. Напевне, її привели також жадібність і бажання по лікті запхати руки у здобич, що її привіз протестант».

15 листопада 1577 року Дрейк знову вийшов у море. Цього разу в ескадрі було п'ять кораблів. Похід тривав близько трьох років, тільки одне судно, прославлений флагман-галеон «Голден Хайнд» («Золота лань»), повернулося до Плімута, оперезавши земну кулю.

Спочатку Дрейк діяв в Атлантиці, пізніше поплив до Америки і 20 серпня пройшов протоку Магеллана.

У Тихому океані іспанці аж ніяк не сподівалися зустріти англійських піратів. Дрейк легко грабував прибережні міста Чилі, Перу, Мексики. Неподалік Калао в його тенета потрапив наповнений скарбами корабель «Нуестра сеньйора де ла Концепсьон». Далі Дрейк добрався аж до берегів Каліфорнії, яку оголосив власністю англійської корони. Звідтіля вирушив на захід до Індії. Завдавав клопотів іспанцям на Філіппінах. На Молуккських островах навантажив своє судно прянощами, які тоді вважалися такими ж цінними, як і золото. Потім, обігнувши Африку, повернувся до Англії.

Скарби, привезені в трюмах «Голден Хайнд», оцінювалися в півтора мільйона дукатів і дорівнювали шестирічному прибуткові португальців від їхніх колоній. Оскільки Англія перебувала тоді в мирі з Іспанією, посол Філіппа II рішуче наполягав на покаранні Дрейка і поверненні награбованого.

Реакція англійської королеви була знаменною. Єлизавета І спокійно вислухала докори посла, визнала їх справедливими і наказала скласти докладний список багатств, що їх привіз Дрейк, аби повернути королю Іспанії те, що в нього буцімто вкрали. Наказ виконали, королева у супроводі почту прибула на борт «Золотої лані», де її навколішках чекав Дрейк.

– Дрейку, – промовила Єлизавета І, – король Іспанії домагається твоєї голови. Я прийшла сюди по неї.

І підвела пірата на ноги, поцілувала й оголосила про надання йому шляхетського титулу…

1585 року в Карибське море вирушила найбільша піратська експедиція. Під командою Френсіса Дрейка зібралося 2300 чоловік і 25 кораблів. Щоб уникнути претензій короля Іспанії і не поставити королеву в незручне дипломатичне становище, Дрейк офіційно оголосив себе піратом, який вирушив у море проти волі Єлизавети для здобуття розбійницьких трофеїв. У його флоті пливло два судна, що належали королеві, на спорядження ескадри склалися кілька багатих лондонських банкірів.

Спочатку англійці пограбували іспанське місто Віго, потім напали на острови Зеленого Мису, звідкіля вирушили до Америки. Першою їх здобиччю там стало одне з найстаріших, найбагатших і найкультурніших (мало університет) міст Нового Світу Санто Домінго на Гаїті. Дрейк узяв там 25 тисяч дукатів викупу і вирушив на Картахену – столицю Нової Гренади. Легко здобув місто і почережно підпалював його райони, поки нарешті вичавив з населення 110 тисяч дукатів відступних.

Піратська експедиція повернулася до Англії зі здобиччю, яку оцінювали тоді в шалену суму – понад 400 тисяч дукатів. Але Дрейк був змушений тимчасово припинити розбійництво. Іспанський король вирішив остаточно поквитатися зі своєю нахабною єретичною супротивницею.

12 липня 1588 року на Англію грізно пішла Непереможна Армада, що складалася з 130 кораблів і 31 тисячі солдатів. Та ба!.. Поразці іспанського флоту сприяли і «морські пси», в тому числі й Дрейк, тоді вже віце-адмірал королівського флоту. Розгром іспанців довершили несподівані шторми, які розігралися в Північному морі й Атлантиці. До Іспанії повернулося тільки 65 кораблів і близько 10 тисяч людей.

Дрейк і далі продовжував піратський промисел. Паніка знову охопила мешканців Антіл, Панами та Нікарагуа. Знову «найбільший злодій морів» – так називав Дрейка іспанський посол при англійському дворі – кружляв біля узбережжя.

І раптом Бог почув настійливі молитви іспанців. 1596 року під час чергового походу Дрейк несподівано помер. Його тіло поглинули води Карибського моря. А легенди залишилися. І дарована королевою Єлизаветою І шпага з написом: «Хто піднесе на тебе, Дрейку, руку, той піднесе її і на нас».

Кар'єру Дрейка успішно наслідував інший «морський пес» – Томас Кавендіш. Його грабіжницька «прогулянка» в Тихий океан протягом 1577–1580 років закінчилася з приємністю. Казкова здобич дісталася англійцям, коли вони захопили біля берегів Каліфорнії іспанський галеон «Санта Анна», що йшов з Філіппін. У листі, надісланому своєму покровителеві лорду Хендсону, Кавендіш писав: «Учинив великі спустошення на узбережжі Чилі, Перу, Нової Іспанії. Спалив і потопив 19 кораблів, великих і малих, усі села і міста, де приставали до берега, спалив і знищив».

Після повернення до Англії Кавендіш, як і Дрейк, на відзначення заслуг перед королівством одержав шляхетський титул. Слава про нього розійшлася по всій Англії. Більшу частину награбованого Кавендіш виділив на будівництво чудового корабля, який назвав «Дезіре» («Прагнення»). Його борти виблискували мідними кутими прикрасами, верхівки щогл сяяли золотою бляхою, а вітрила були пошиті з китайського шовку.

На цьому судні Кавендіш вирушив у новий піратський похід, який, проте, закінчився невдачею. Іспанці добре пильнували свої скарби, і Кавендішеві не допомогли ніякі хитрощі, навіть молитва, складена ще моряками Дрейка: «О господи! Зроби нас багатими. Ми повинні оволодіти золотом перед тим, як побачимо Англію…»

Пригнічений поразкою, оточений незадоволеними членами екіпажу, Кавендіш помер у морі по дорозі до Англії. В історії мореплавства він став другим після Дрейка англійцем, що здійснив кругосвітню подорож.

БУКАНЬЄРИ І ФЛІБУСТЬЄРИ

Серед піратів, що діяли в морях Центральної Америки, були представники всіх національностей. За винятком хіба що іспанців. Вони не дуже жалували це ремесло. Але й серед них траплялися шукачі легкого хліба. Ненависть до королівської Іспанії, її колоніальної політики єднала кілька поколінь карибських розбишак. Але й між ними простежувалися певні відмінності.

Зі смертю Дрейка закінчилася епоха піратів шляхетського походження, таємно підтримуваних урядом. Прийшли нові часи. Тепер найширшого розголосу набувають дії піратів з простого люду, які не визнають над собою жодної влади і джерело своєї сили вбачають тільки у власній згуртованості, влучності пострілів, хитрості й досвідченості ватажків.

Наприкінці XVI століття королі Англії і Франції дещо охололи до справ на далеких континентах. Міжнародна обстановка в Європі ускладнилася, точилися релігійні війни, відбувалися безконечні воєнні сутички. Зміна політичних обставин вела до того, що давні вороги раптом ставали спільниками.

Пірати не завжди виявляли обізнаність з перебігом високої політики. І часто дорого за це платили. Так, Уолтер Рейлі, якому відрубали голову за наказом короля Якова І, вважався заслуженим мореплавцем, який своїми географічними відкриттями в Північній Америці підготував континент до англійської колонізації. Він виявився у числі найхоробріших захисників Англії під час іспанського нашестя 1588 року. Але в 1595-му він пограбував острів Трінідад, і на вимогу іспанського посла його, незважаючи на колишні заслуги, покарали на горло.

На початку XVII століття в Центральній Америці виникла нова сила – голландці, які з купецькою системністю підривали морську могутність Іспанії. 1625 року голландські пірати атакували Пуерто-Ріко і Ямайку. Трьома роками пізніше Піт Хей, який пройшов шлях від юнги до ватажка розбійників, а пізніше став адміралом і народним героєм своєї країни, в затоці Матанзас на Кубі атакував іспанську Срібну Флотилію, що возила до Європи скарби іспанських колоній, і награбував дорогоцінностей на 12 мільйонів флоринів.

Але голландці, як раніше англійці й французи, на Антільських островах лише гостювали. Вони нападали на іспанців, продавали контрабандний товар і поверталися до Європи. І тільки пізніше облаштували собі постійну базу в Гаяні.

Першими, хто почав міняти політичну карту Антіл, видираючи з іспанських рук спочатку маленькі, а щодалі все більші шматки земель, були не регулярні флоти й армії європейських держав, а стихійно зорганізовані, готові на все групи контрабандистів, мисливців і піратів, які здебільшого були підданими королів Англії і Франції.

Особливо багато прибуло їх на Антіли в середині XVII століття в зв'язку зі зміною політичної ситуації в Західній Європі. Після тривалих релігійних воєн настав мир. Без занять залишилися натовпи найманих солдатів, усяких авантюристів. З другого боку, представники пануючих віросповідань безжалісно переслідували у своїх країнах «єретиків». Від загрози тортур і спалення на вогнищі з Франції втікали гугеноти, із Англії – католики… Багато з них рушили на Захід, на пошуки легендарного Ельдорадо, де могли б вірувати у свого Бога і не боятися королівської влади. Не бракувало серед них і звичайних злочинців, бідних дворян, шукачів щастя й пригод.

Першим був заселений невеликий острів Сан-Крістобаль, захоплений ще 1625 року за наказом кардинала Рішельє для влаштування французької морської бази. Невдовзі цей острів став першою колонією Франції. Її губернатором призначили магістра Мальтійського ордену Філіппа де Лонвільєра. Так само англійці зайняли острів Невіс.

Іспанці розкошували тільки на двох найбільших островах: Кубі і Гаїті. І вони рішуче перешкоджали англо-французькому заселенню Антіл, навіть послали проти колоністів сильну експедицію. Французам і англійцям не вистачало сил для відкритого бою. Вони залишили Сан-Крістобаль і Невіс та переселилися на острів Черепах (Тортуга), біля північного узбережжя Гаїті.

Під час постійних воєн з іспанцями, які вперто прагнули «очистити» острови, сформувалося унікальне суспільство. Утворили його мисливці на диких буйволів на острові Еспаньйола (пізніше Сан-Домінго). Їх називали буканьерами. Пізніше до них приєдналися мисливці, що «спеціалізувалися» на кабанах і ведмедях. Назва поширилася і на них.

Мисливий подовгу жили в лісах, не навідуючись додому по кілька місяців. Свою здобич вони продавали на острові Тортуга. Місцеві колоністи купували у буканьєрів шкури, копчене і солоне м'ясо тварин, натомість продавали їм порох, свинець. Звичайно, мисливці по-своєму розважалися на острові, пропиваючи гроші, що «не вкладалися» у їхній кошторис.

Варто зазначити, що буканьєри і флібустьєри це не одне й те ж. Вони діяли спочатку нарізно. Тільки потім, під тиском зовнішніх обставин, їхня спілка стала нероздільною.

Буканьєри Антільських островів являли собою досить своєрідну спільноту людей. Свою назву вони одержали від місць, де були їхні невеличкі поля і житло. Тут вони солили і коптили м'ясо, сушили шкури тощо. Ці місця називалися буканами. За іншою версією, назва «буканьєр» походить від індіанського слова «букан», що означало спосіб приготування м'яса, а саме копчення в диму вогнища. Втім, обидві версії швидше доповнюють одна одну, ніж заперечують. Житла буканьєрів являли собою курені, вкриті зверху, але без стін. Вони захищали від дощу й сонця, але продувалися з усіх боків. Це «життя на природі» пізніше сприяло виникненню міфу про можливість гармонійного розвитку людини.

Буканьєрів і флібустьєрів знали в Європі як людей напівдиких, розбійників, аморфну суміш різних народів. Втім, їхні напади і грабунки, спочатку не такі вже й поширені, тільки підтверджували право сильного в тих місцях. Але пізніше вони привернули до себе увагу, коли правильною системою своїх дій, стратегією і тактикою вивищилися над рівнем звичайного піратства.

Буканьерами стали переважно французькі поселенці (найчастіше з Нормандії), але траплялися серед них і вихідці з інших європейських країн, яких доля загнала за океан. Як правило, вони не знали, що таке сім'я, жили по двое в повній злагоді та приязні, володіючи всім нехитрим добром спільно, називали один одного «матросами», а життя своє «матроством». Той, хто переживав свого товариша, успадковував його майно. Тут стосунки між буканьєрами мали ще одну особливість: кожен, хто чогось конче потребував, міг, не питаючи, взяти необхідне в будь-якому букані. Ховати майно вважалося у них за злочин проти громадянських прав. У товаристві, де майже не розрізняли слів «моє» і «твоє», сварки між його членами траплялися досить рідко, а коли й траплялися, то швидко вщухали, з допомогою товаришів.

Закони, за якими жили буканьєри, були дуже прості. Вони визнавали тільки взаємні умови. Якщо хто-небудь радив ввести якісь удосконалення, буканьєри стримано відповідали: «Це не заведено на березі». Певною мірою вони визнавали субординацію і вважали в окремих питаннях своїм начальником губернатора Тортуги. Визнавали себе також християнами, хоча приписів якоїсь конкретної конфесії не дотримувалися.

Кожен, хто вступав у товариство буканьєрів, мусив забути всі звички і звичаї цивілізованого суспільства і навіть відмовитися від свого прізвища. Йому давали нове прізвисько, часто жартівливе, яке нерідко переходило у спадок нащадкам. Інші тільки під час шлюбного обряду оголошували своє справжнє прізвище. На Антілах побутувало прислів'я, що «людей пізнають тільки тоді, коли вони одружуються».

Після шлюбу мінявся не тільки спосіб життя буканьєра, а й припинявся будь-який зв'язок з колишніми товаришами. Одружений ставав «жителем», колоністом і формально підлягав губернаторові.

Одяг буканьєра являв собою сорочку з грубезного полотна, просякнуту кров'ю забитих тварин і через це шкарубку як дошка, такі ж панталони і черевики з свинячої шкіри. На шкіряному паску висіло кілька ножів і коротка шабля. Голову вкривала шапка. Чи не кожен з буканьєрів мав вогнепальну зброю – рушницю, що стріляла дволотовими кулями. Мав і служок. У котрогось їх було й декілька. Ну, звичайно, і мисливські собаки на одного до тридцяти. Головне заняття буканьєра – полювання на буйволів, а полювання на кабанів вважалося розвагою.

Харчувалися мисливці м'ясом забитих тварин. Причому сирий мозок їли на сніданок. Хліба й вина зазвичай не вживали. Жили, висловлюючись мовою сучасної медицини, в антигігієнічних умовах, як первісне плем'я. Не знали ні столів, ні лав. Відпочити і поїсти сідали на голу землю біля якогось пенька чи кореневища.

Втім, такий дискомфорт не турбував буканьерів. А коли здоров'я після багатьох років дикого життя починало підупадати, поміркованіші прощалися з товаришами і переходили в категорію поселенців. Але було багато й таких, що й чути не хотіли про більш-менш влаштоване життя і залишалися буканьєрами до скону, часто відмовляючись від значного спадку.

Головні букани були на півострові Самана, на невеличкому острівці в Байязькій гавані, на північному березі Сан-Домінго, в гавані Марго, на острові Тортуга в так званій Опаленій Савані, в Мірбалеті й на Коров'ячому острові, що його іспанці звали Вакка, а французи Аваш.

Власне, ініціатива воєнних дій походила не від буканьєрів. Вони жили, нікому не заважаючи. Іспанці ж, хоч і мали певний зиск від їх практичної діяльності, надумали прогнати поселенців з острова Сан-Домінго, а то й взагалі винищити.

Після досить тривалого періоду дрібних сутичок і спроб заскочити буканьєрів зненацька іспанська сторона перейшла до серйозних каральних акцій. 1663 року на Сан-Домінго висадився іспанський загін у складі 500 чоловік. Командував десантом досвідчений, випробуваний у нідерландських війнах офіцер ван Дельмоф. Загін пройшов форсованим маршем у Савану. Буканьєри довідалися про карателів занадто пізно. По тривозі їх зібралося близько сотні. Ще можна було відступити до іншого букана, але горді мисливці не пішли на цей, як вони вважали, «ганебний крок», а вирішили виступити назустріч іспанцям і дати нещадний бій. Вороги зустрілися біля гірської ущелини. Подив іспанців, які були впевнені у своїй чисельній і технічній перевазі, посилився ще й тим, що буканьєри напали першими. Обидві сторони билися відчайдушно, і доля перемоги довго залишалася неясною. Та врешті іспанці не витримали. Загін був розбитий вщент. Хто вцілів, повтікали в гори. Сам ван Дельмоф віддав богові душу.

Це справило на іспанців сильне враження, але до миру не привело. Колонізатори знову вдалися до тактики переслідування окремих мисливців. Буканьєри відповіли контрзаходом: перенесли свої букани на маленькі острівці навколо Сан-Домінго і вирушали полювати тільки сильними групами. Тоді іспанці почали нападати на ці групи і вбивати кожного буканьєра, який траплявся на їхньому шляху.

Смерть товариша збуджувала весь букан: полювання припинялося, усі волали про помсту. І мстилися як могли.

Упевнившись, що винищити буканьєрів неможливо, і прагнучи очистити від них хоча б Сан-Домінго, іспанці спланували і здійснили акцію, яку можна вважати першим свідомим порушенням екологічної рівноваги: вони влаштували тотальне полювання на буйволів, і воно тривало доти, поки на острові не залишилося жодної тварини.

Це вибило з-під буканьєрів саму основу їхнього життя. Не стало чого їсти і чим торгувати. Треба було міняти спосіб життя. Дехто перейшов у «жителі», тобто став колоністом на Байязі, Тортузі, інших дрібних островах. Але багато поставилися з презирством до спокійного, безпечного життя і подалися до флібустьєрів, своїх добрих знайомців, які на той час вже розкошували в морях. Там вони сподівалися помститися своїм ворогам і переслідувачам. Поєднання цих двох сил – первісно мисливської і морської вольниці – викликало в іспанській Америці справді вибуховий ефект.

Слово «флібустьєри» походить від голландського «vri buiter», «фрі бутер», тобто пірат, а у французькій – «flibustiers» з таким же значенням. Та вони охочіше називали себе береговими братами.

Попри жорстокість свого ремесла флібустьєри, як італійські мафіозі, відзначалися релігійністю. Перед битвою вони ревно молилися, били себе в груди кулаками, мирилися один з одним, прощаючи образи.

Сучасники, які жили поміж флібустьєрів і залишили свої нотатки, одностайно свідчили, що в жорстокості й запеклості їм не було рівних. Хіба що серед них не траплялося випадків канібалізму, тобто людоїдства. Втім, ці свідчення досить однобічні, і про це далі йтиме мова.

Вирушаючи за першим покликом у похід, кожен флібустьєр мав при собі певну кількість пороху і свинцю, свинини й солоного м'яса. Часто запаси продовольства поповнювалися завдяки звичайному грабункові в тій місцевості, де вони жили. Колоністи мовчали, побоюючись помсти.

Перед походом флібустьєри зазвичай складали заповіти. Майно і гроші загиблого успадковував побратим. А якщо в небіжчика залишалася родина, то частку спадку заповідали товаришеві, а решту – сім'ї.

Усі молоді й гарні жінки, які потрапляли до флібустьєрів у полон, незважаючи на їхнє подружнє і суспільне становище, вважалися здобиччю. Ніщо не могло їх порятувати від грубої чоловічої пристрасті. Винятки траплялися дуже рідко. Бувало, що жінка потрапляла до рук одразу кільком флібустьєрам, тоді вони кидали жереб. Той, хто виграв, мав право взяти її з собою і поводитися як з дружиною, що, втім, не позбавляло й інших права відбувати свою чергу. Обходилося зазвичай без ревнощів і сварок. Цей різновид групового шлюбу називався на манір буканьєрів матроством.

Повернувшись із вдалого походу, флібустьєри «гуляли» з неміщанським розмахом: одягали розкішне вбрання, трощили все, що потрапляло під руку, демонструючи своє презирство до благополуччя, до того, що чекає на них завтра. Власне, така поведінка йшла від їхньої життєвої філософії. «Що наша доля? – казали пірати. – Сьогодні ми живі, а завтра вбиті. То навіщо скупитися?! Треба швидше прожити життя, яке дісталося нам поза нашою волею, і не зазирати у майбутнє».

Найпопулярнішою розвагою флібустьєрів була пиятика. Часто невеличка група купувала бочку вина і не відходила від неї, поки там залишалася бодай краплина. Кожен пив зі своєї посудини, а як не мав такої, то лягав під цівку і глитав так.

Їли в основному черепашаче м'ясо, смачне й поживне. Тим більше, як тоді вважалося, воно виганяло з тіла дурні соки і лікувало від усіх хвороб, у тому числі й від застарілих венеричних.

Один із перших морських нападів на іспанців організував француз П'єр ле Гранд. 1635 року він разом з 208 товаришами довго й безуспішно розшукував, де б чим поживитися. Нарешті, біля мису Тібурон (західна частина Гаїті) він здибав біля берега галеон, що стояв на якорі. В голові де Гранда народився сміливий план. Він переконав товаришів, що вони повинні за будь-яку ціну захопити судно. Присягнулися, що під час бою ніхто не відступить, не виявить легкодухості. Вночі, в абсолютній тиші, підпливли до іспанського корабля. Перед тим, як кинутися на борт, ле Гранд, за прикладом Цезаря і Кортеса, наказав потопити своє суденце, щоб упокоїти будь-які наміри до відступу. Залишалося одне: перерізати варту, захопити корабель. Капітан у той час грав у карти. Коли йому тицьнули пістолетом у живіт, тільки вигукнув: «Господи! Та це дияволи!..»

У трюмах галеона ле Гранд знайшов чимало дорогоцінних каменів і благородних металів. Він переконав команду, що така велика здобич не для Тортуги і що вони тепер досить багаті, щоб залишити піратське ремесло і повернутися до рідної Франції, в Дьєп, звідкіля вони були родом.

Найбільший розквіт буканьєрського розбійництва припадає на початок другої половини XVII століття. Після тридцяти років запеклих боїв між іспанцями, французами й англійцями за владу над Тортугою перемогли нарешті французи західноіндійської компанії. Її ставлеником став губернатор Бернар д'Орегон. Дев'ятьма роками раніше англійці захопили Ямайку, де збудували відоме всій Америці місто Порт-Ро-ял, прозване Вавилоном Антіл.

Флібустьєри, як правило, не зачіпали кораблів, що пливли з Європи, навантажені по зав'язку скарбами, які вони й самі не знали, куди подіти. Натомість морські розбійники вистежували судна, що поверталися в Європу, з більш «транспортабельними» золотом, сріблом та іншими коштовностями.

Іспанці скаржилися Парижу й Лондону на порушення мирних трактатів, але ті офіційно відповідали, що французькі й англійські розбійники не грабують, як піддані королів чи урядів, а діють на власний розсуд, їм ніхто не давав каперських патентів, і губернаторам островів суворо наказано ні в чому не допомагати цим «піратам». Щоб ще краще прикрити цей політичний фарс, вряди-годи відкликали губернаторів, яких іспанці звинувачували в пособництві флібустьєрам. На їхнє місце приходили нові, які продовжували справу попередників, часто з ще більшим жаром і цинізмом.