Текст книги "Розбійники з лебединого шляху"

Автор книги: Павло Стороженко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 17 страниц)

ІСЛАМСЬКЕ РОЗБИШАЦТВО В АТЛАНТИЦІ

У кінці XVI – на початку XVII століття тактика мусульманських морських розбійників зазнала певних змін. Замість масованих набігів вони дедалі частіше почали вдаватися до далеких експедицій, з'являлися там, де їх ніхто не знав і не чекав: 1617 року пограбували острів Мадейра, 1637 року спустошили береги Ірландії.

Два з половиною століття після Лепанто християнський світ не раз був подивований і вражений морськими «подвигами» маврів. Саме тоді, після битви під Лепанто, пірати почали виходити через Гібралтар в Атлантичний океан і полювати там на іспанські галеони, що перевозили скарби з Нового Світу.

На початку XVII століття в північноафриканських портах з'явилися невідомі раніше прибульці – голландці, що вели на морі проти Іспанії партизанську війну, яка, втім, мало чим відрізнялася від піратства. Берберійські корсари стали природними спільниками цих борців за свободу своєї батьківщини, тому голландські кораблі часто гостювали в портах Північної Африки. Дехто з голландських капітанів назавжди приставав до піратської братії, забувши свою північну батьківщину і цікавлячись переважно можливостями здобути багату здобич. Сюди також прибували авантюристи з усього Середземномор'я, а також англійці, датчани. Ренегати (так називали їх християни за відступництво від віри) легко погоджувалися на обрізання, переходили в мусульманство, якому, втім, теж легко зраджували.

Один з них, Симон Дансер, ознайомив мусульман з будівництвом океанських суден, на яких європейці пускалися в кругосвітні подорожі й відкривали нові землі.

Дансер почав свою кар'єру звичайним матросом у Дордрехті, пізніше став корсаром на службі Об'єднаних провінцій і діяв проти католицької Іспанії. Потім його патріотичне корсарство поступово перетворюється на відверте піратство вже в Середземному морі. Опинившись у Марселі, Дансер сформував цілу ескадру, флагманський корабель якої мав на борту 60 гармат і 300 чоловік екіпажу.

На чолі цього невеликого, але потужного флоту Дансер з'явився в Алжирі.

– Якщо мені дозволять заснувати тут базу, я навчу вас будувати сучасні кораблі. Ваші застаріли. Вони низько сидять у воді, їм важко нападати на європейські високобортні судна…

На алжирських корабельнях закладаються кілька нових вітрильників. Дансер постійно в клопотах: треба міняти форму стапелів, шукати добру деревину, такелаж…

Дансер вербував робітників серед полонених християн і добровольців-ренегатів, обізнаних з новими конструкціями кораблів. Марсові, керманичі, лікарі, писарі, гармаші набиралися тільки з ренегатів. На це у Дансера були свої міркування. Особливих труднощів не виникало, бо в Алжирі перебивалося багато греків, мальтійців, сицилійців, корсиканців і навіть уродженців Півночі. Солдатами, бійцями «абордажних рот» були турки або магрібці… Деякі компаньйони-реїси заперечували проти такої «національної спеціалізації», але Дансер не відступав. Як ділова людина, він умів використовувати кожного на його місці, де той міг показати найкращі результати.

Дансер жив у привілейованому кварталі Алжира Фахс. Підприємці-пірати мали чудові оселі, збудовані в арабському стилі, з внутрішніми двориками, де милували око струменисті фонтани і вишукані керамічні підвищення для музикантів. Замість меблів – килими і подушки. Інколи на очі потрапляли предмети, незвичні для східного інтер'єру: венеціанські дзеркала, серванти, англійські і голландські дзиґарі… До речі, всі магрібські багатії прагнули мати годинники. Європейські речі були піратськими трофеями. З мусульманськими декораціями часто не гармоніювала мова дійових осіб: люди в тюрбанах нерідко розмовляли не арабською чи турецькою, а своєю рідною – андалузькою, італійською, французькою, англійською, фламандською… Це були реїси-ренегати.

Високобортні вітрильники мали ще одну перевагу: вони не потребували гребців-невільників, а отже, заощаджувалися гроші на їх харчування. Звільнилися трюми, де зберігався провіант. Туди можна було завантажити більше здобичі.

Поступово мусульманські пірати переконалися в слушності пропозицій Дансера. Посипалися замовлення на будівництво та переобладнання суден. Довелося навіть встановити черговість. Але це не вирішило проблем. Піратські реїси почали замовляти вітрильники нової конструкції у самій Голландії. Там приймали замовлення, хоча й знали, для чого призначалися ці кораблі.

З прибуттям Дансера в Алжир берберійське піратство перейшло на індустріальну основу. Перед кожним походом враховувалися всі наявні дані і лише тоді приймалося рішення, куди і скільки спорядити кораблів. Мала кількість невеликих суден могла проґавити вигідну здобич. Послати великий флот означало збільшити кількість претендентів на здобич. Щоб підприємство залишалося рентабельним, давало прибуток, треба було шукати оптимальні варіанти.

Історія зберегла своєрідну статистику: з 1566 по 1630 роки в Алжир щороку привозили здобич 60–80 разів.

Гігантський мол, який захищає порт і сьогодні, збудовано руками християнських рабів за часів Рудобородого (Барбаросси). В порту юрмилися кораблі звичних «мусульманських» конструкцій: галери, бригантини, тартани, пінаси… І новинки Дансера – «круглі судна». На той час вони вражали розмірами і оснащенням: 30–40 метрів у довжину, з двома-трьома щоглами, квадратними вітрилами.

З піратських галер, які входили в порт, лунав гарматний постріл – сигнал про вдалий похід. А за галерами йшли захоплені судна з приспущеними прапорами.

Як тільки кораблі кидали якорі, торговці піднімалися на борт, і починався розпродаж захоплених товарів. Розподіл здобичі відбувався інколи ще до заходу в порт. Продавалося все, і на все знаходилися покупці. Полонених за певну ціну віддавали в рабство. Пірати ретельно з'ясовували заможність полонених за одягом, випещеністю рук, за документами, які знаходили при них. На підставі таких даних і вирішувалося, який саме викуп можна здерти за того чи іншого бранця. 1575 року в Алжирі як полонений побував Сервантес. У нього при собі був рекомендаційний лист до губернатора Нідерландів дона Хуана Австрійського. Мабуть, через це знаменитий письменник залишався в неволі дуже довго, поки його не викупили за величезну суму.

Набуток від продажу здобичі розподілявся таким чином: 9-11 відсотків належало віддати урядові, тобто деям; реїси та їхні компаньйони ділили між собою половину того, що залишалося; командам віддавали решту. Гроші в командах ділили так: одна частка кожному матросові; по дві – боцманам, конопатникам і гармашам; три частки – офіцерам, старшому гармашеві, керманичу і хірургу. Веслярі-раби не одержували нічого, хоча вони були тією рушійною силою, яка гнала піратські галери вперед.

Протягом півтора тисяч років галера залишалася найпоширенішим типом судна в Середземному морі. З античності й до XVIII століття її форма, такелаж і спорядження вдосконалювалися, і тільки умови життя гребців не змінювалися. Напівголі, вони стояли обличчям до корми і вп'ятьох рухали одне весло, сідаючи на лаву після кожного гребка. Живу машину підтримували в робочому стані за допомогою батога.

На носовій платформі галери встановлювали гармати. На християнських галерах з натягнутих тканин на кормі влаштовувалося щось схоже на каюту, де жили капітан і офіцери – люди, як правило, шляхетного походження. Команди гребцям передавалися через галерного старосту (боцмана), в розпорядженні якого були помічник і наглядачі. Довгий вузький поміст від носа до корми ділив галеру навпіл. По ньому ходили помічник старости і наглядачі й стежили за роботою гребців.

Галера оснащувалася рейовим вітрилом, яке відігравало лише допоміжну роль. Довжина середньовічних бойових галер сягала 50 метрів, а водотоннажність – 200 тонн. Головна вада цього типу кораблів – невелика осадка (не більше двох метрів) і низька надводна частина. Центр ваги всієї конструкції був надто високо, що позначалося під час плавання у відкритому морі при високій хвилі.

Життя рабів-веслярів з усіх історичних описів постає як неймовірно тяжке, виснажливе й криваве. Все їхнє тіло вкривали рубці від шмагання батогами. Вони спали між лавами валетом, тут же їли, відбували фізіологічні потреби. Тому граційні галери пахли так, як бочки золотарів. Інколи їх мили, поливаючи з відер морською водою.

На мусульманських галерах поневірялися раби-християни. На християнських суднах їх склад урізноманітнювався. Інколи за мізерну плату на цю каторгу добровільно зголошувалися християни. Звичайно, не від доброго життя. Траплялися й мусульманські раби, куплені королівськими чиновниками на спеціальних невільничих ринках Європи (у Венеції, Палермо, Генуї); були злочинці й звичайні волоцюги, які «наривалися» на жандармів саме тоді, коли флот потерпав від нестачі веслярів і в провінції розсилалися циркуляри: «Його величності потрібні осуджені на галерну працю».

Після Нантського едикту, що заборонив протестантське віросповідання у Франції, на галерах з'явилося багато гугенотів, їх засуджували на довічне галерне життя, до них ставилися на французьких кораблях особливо жорстоко: не дозволяли відправляти свій культ, принижували, в той час як католикам служили меси.

На мусульманських галерах рабам дозволяли молитися згідно зі своїми віросповіданнями.

Раби-християни в Північній Африці завжди могли сподіватися на викуп. Хоча б теоретично. До XVI століття в Магрібі бракувало робочих рук, і ціни на рабів підскочили так високо, що родичі бранців часто не могли їх викупити. В таких випадках остання надія покладалася на «викупні товариства», зокрема на найстаріше з них – орден Святої Трійці, що був заснований ще в XIII столітті. Членів ордену називали рінітаріями. Їх могли зустріти на всіх невільничих ринках Магрібу і впізнати по білому вбранні з каптуром і голубими або червоними хрестами на грудях. Мусульмани не зачіпали ченців, бо вони регулярно привозили їм гроші й викуповували рабів.

Набагато надійнішими у відкритому морі при високій хвилі були менші за розмірами піратські галери, так звані фелюки. Ширші від європейських галер, вони краще витримували негоду. Але головна їх перевага полягала в тому, що судно мало дві, трохи похилені наперед щогли зі скошеними вітрилами. Це дозволяло фелюкам проходити значні відстані без весел, а також забезпечувало високу швидкість, що мало істотне значення в піратському ремеслі. Вітрила доповнювалися веслами (по 16–24 з кожного борту), за якими просто на палубі сиділи веслярі, спустивши ноги в прорізані в ній отвори.

В руках піратів фелюки стали прекрасним знаряддям лову. Вони легко наздоганяли здобич і так само легко втікали від погоні. А дві рушійні сили – весла і вітрила – забезпечували їм маневреність у бою і практично «усякопогодність». Наприклад, у безвітряну погоду, коли вітрильники змушені були чекати сприятливої нагоди, фелюки продовжували рух на веслах.

Але ні великі галери, ні менші за них фелюки все ж не могли здійснювати трансокеанські подорожі. Аби успішніше діяти на нових і набагато важчих для них просторах, тобто в Атлантиці, берберійські пірати були змушені будувати «округлі. нави»– кораблі з високими бортами, низькою осадкою і кілем, обтяженим баластом, з трьома щоглами, оснащеними вітрилами у кілька ярусів.

Але практично аж до кінця свого існування берберійські пірати плавали на дещо удосконалених фелюках або бригантинах, так і не опанувавши західноєвропейського мистецтва кораблебудування. Втім, це не заважало їм робити сміливі набіги.

Особливого розголосу в піратському середовищі набула діяльність реїса Мурада, голландця, справжнє ім'я й прізвище якого було Ян Янц. Він тривалий час полював у Середземному морі і східній Атлантиці, користуючись базою в марокканському порту Сале. 1627 року Янц здійснив один з найсміливіших походів в історії берберїйського розбійництва. Маючи на борту лоцмана-датчанина, він вирушив в Ісландію, несподіваною атакою здобув Рейк'явік, але трофеї виявилися незначними. В оселях рибалок знайшлися тільки риба та сіль. Втім, реїс Мурад прихопив з собою кількасот ісландців: чоловіків, жінок, дітей.

У Середземному морі під час одного з походів його захопили мальтійські лицарі. Але невдовзі за нез'ясованих обставин він знову опинився на волі і найнявся на службу до султана Марокко. Як помер чи загинув цей розбишака морських просторів, ніхто не знає. Але іспанці поширювали легенду про його безславний кінець.

Пірати непокоїли своїми нападами й узбережжя Великобританії. Так, 1625 року вони спустошили околиці Плімута. Запливали й у гирло Темзи, загрожуючи самій столиці Англії. Щоб гарантувати безпеку, англійці певний час навіть платили викупне. Інколи траплялося, що вони порушували умови. Ось що писав у своєму донесенні один з перших англійських консулів у Алжирі: «Тут кажуть, що коли не поспішите з виплатою викупу, то підуть і займуть ваші місця в ліжках побіля ваших дружин, як це вони зробили в Іспанії».

Приблизно в той час берберійські пірати захопили острів Ланді біля південного узбережжя Англії, і вражені тамтешні мешканці щодня слухали спів муедзина, що долинав із острова. Але Англія, морська могутність якої зростала на очах, швидко звільнилася від такої напасті. 1655 року до порту Ла Гулет несподівано ввійшла ескадра під проводом адмірала Блейка. Скориставшись з паніки, англійці гарматним вогнем знищили всі кораблі, які юрмилися в порту. Цю операцію 1671 року повторив Едвард Спрег, який на всіх вітрилах зайшов у порт Бужі і розшматував там усі судна. Шістьма роками пізніше жертвою чергової атаки англійців став піратський флот у Тріполі.

Енергійну війну з морськими берберійцями вела також Франція. Її флот тричі (в 1682, 1683 і 1688 роках) бомбардував Алжир.

В історії мусульманського піратства є кілька епізодів, що в них узяли участь і слов'яни, зокрема поляки, держава яких мала на той час найбільше контактів із західним світом. Спочатку головною метою слов'янських подорожей була Свята земля, бажання познайомитися з далекими країнами. Пізніше до побожних пілігримів і молодих шляхтичів, які йшли по науку в італійські університети, долучилися і купці, головним чином із Гданська. Про небезпеки плавання по морю згадує Миколай Кшиштоф Радзивілл, прозваний Сиріткою, в реляції про свою подорож у 1583–1584 роках. По Середземному морю плавав і сам Ян Кохановський, але нотаток про це він не залишив.

Піратської неволі спізнав відомий ботанік Мельхіор Жуландіс з Мальборка. Корабель, на якому він подорожував з Італії до Лісабона, пірати захопили біля Сардинії і відконвоювали до Алжира. Тільки завдяки клопотам друзів, котрі зібрали значну суму на викуп, Жуландісу вдалося уникнути веслярської лави на галері.

Численні пригоди описує анонімний автор спогадів про подорож по Середземному морю і країнах Західної Європи в 1595 році. Біля берегів Сицилії його корабель атакували пірати, але капітан звичайним на той час маневром просто повів свій фрегат до берега, і екіпаж з пасажирами сховався в найближчому лісі.

З другої половини XVI століття багато поляків воювало з «невірними» у військах Мальтійського ордену. Найзнаменитішим з них був Прокоп Одровонж-Пеньонжик, який за численні перемоги над маврами як на морі, так і на суходолі удостоївся звання адмірала Мальтійського флоту.

Велику славу у битвах з мусульманами на Середземному морі заслужив на початку XVII століття шляхтич Бартоломей Новодворський. Через участь у дуелі при дворі короля Стефана Баторія він був змушений залишити Польщу. Кілька років тинявся у Франції, звідки подався на Мальту. Разом з мальтійськими лицарями брав участь у походах на африканське узбережжя і відзначився під час штурму важливої фортеці, яка пізніше належала ордену (напевне, йдеться про Тріполі).

Усю Європу облетіла звістка про вчинок шляхтича Марка Якимовського з Подолії (нині Україна). Під час війни з Туреччиною він потрапив у полон і був проданий в Єгипет на галеру. Коли судно з прикутим до лави Якимовським перебувало в Мітілені на Лесбосі, він здійняв там бучу, і, знешкодивши сторожу, невільники прорвалися з порту у відкрите море, а буря, що невдовзі зірвалася, дала їм змогу втекти від погоні. Через п'ятнадцять днів плавання бунтівники під вмілою орудою поляка дісталися до Мессіни, а звідтіля через Палермо і Неаполь прибули до Рима. Там вони піднесли папі римському здобуті турецькі прапори. І там же Марко Якимовський одружився з бранкою на ймення Катажина, яка теж поневірялася на повсталій галері.

ВИМУШЕНИЙ ЗАХІД

У минулому багато європейських країн не мали достатньо могутніх флотів, здатних протистояти об'єднаним силам піратів. Тому європейці були змушені платити данину. Але й це не гарантувало цілковитої безпеки для їх торговельних кораблів.

У Сполучених Штатів Америки, які тільки спиналися на ноги, теж виник гострий конфлікт з берберійськими піратами.

Молода держава ще не мала військового флоту, і саме з цього скористалися корсари, раз по раз скубучи американські комерційні судна. Тому зрозуміло, що американці теж платили піратам відкупне, аби відкараскатися від нахаб. Але гроші не убезпечили їх кораблі. Бей Алжиру, якому вони «подарували» значну суму золотом і 24-гарматний фрегат, погодився укласти мир. Та тут же зголосилися король Марокко і бей Тріполі: і нам давай! Не дали. І почалася веремія. Пірати частіше навідувалися до берегів Америки.

Варто згадати, що майже всі європейські держави були змушені так чи інакше задобрювати північноафриканських морських шибайголів. 1770 року Данія після невдалої військової експедиції купила мир у алжирського бея за 100 тисяч талерів і два кораблі з військовим спорядженням. Королівство Обох Сицилій підносило Алжиру данину в розмірі 24 тисяч піастрів щорічно; окрім того, на подарунки бею йшло ще до 20 тисяч. Так само робила Португалія. Тоскана данини не платила, але кожен новий консул, який призначався в Алжир, мусив дати бею подарунок на 25 тисяч піастрів. Сардинія і папська консисторія при посередництві Англії і Франції обмежилися подарунками. Подарунки слала й Англія, вже після бомбардування Алжира в 1816 році вона була змушена присилати подарунки на 600 фунтів стерлінгів при кожній зміні консула. Нікуди не могли дітися від такої напасті Голландія, Ганновер і Бремен. Швеція і Данія, хоч круть, хоч верть, а виплачували значну щорічну данину у вигляді військового спорядження. Окрім того, всі держави кожних десять років при поновленні мирної угоди дарували щось на 10 тисяч піастрів, і консули приступали до виконання своїх обов'язків лише після того, як догодили всім алжирським міністрам.

Все це підштовхувало до думки, що проблему можна розв'язати тільки застосувавши зброю. На американських корабельнях почали терміново будувати військові судна. Нарешті весною 1803 року у Середземне море рушила ескадра, що складалася з двох шхун – «Наутілус» і «Віксен» (кожна з 12 гарматами на борту) і двох фрегатів – «Філадельфія» і «Констітусьйон» (кожен мав по 44 гармати). Останній і став флагманським кораблем ескадри, якою командував адмірал Едвард Пребл.

Літо сприяло американцям. Пребл звелів «Філадельфії» і «Віксену» заблокувати порт Тріполі. А з іншими кораблями пішов на пошуки піратів, підвладних королю Марокко. Під час патрулювання марокканського узбережжя американці затримали два піратські кораблі, один з яких саме повертався з розбійницького походу, тягнучи на буксирі захоплений купецький бриг.

Демонстрація сили та успішна блокада портів невдовзі переконали володаря Марокко, що з мріями про американське золото і фрегат треба розпрощатися. Укладений мирний договір зобов'язав обидві сторони до обміну полоненими і повернення захоплених суден.

По цьому Пребл рушив зі своєю частиною ескадри на Сицилію, щоб у Сіракузах закласти зимову базу. Там він довідався про драматичні події на рейді Тріполі. «Філадельфія», переслідуючи один із ворожих кораблів, несподівано наскочила на скелі, що не були зазначені в лоціях, і після запеклого бою склала зброю. Пірати відбуксирували її в Тріполі, зняли гармати і зміцнили ними і без того сильну артилерійську батарею на портових мурах. Екіпаж корабля (303 чоловіки), попередньо обдерши до нитки, пірати ув'язнили в колишньому будинку американського консулату.

Володар Тріполі баша Юсуф тріумфував, повторюючи, що «невірні пси ніколи не переможуть захисників віри». Вигідний мир, який мав намір невдовзі укласти Пребл, став ідефіксом. Американці втратили понад третину своєї артилерії, і на стільки ж зросла вогнева потужність суперника. До того ж виникло побоювання, що пірати використають «Філадельфію» для розблокування Тріполі, а то навіть почнуть будувати кораблі такого типу. Хоча останнє було малоймовірне. Пребл вирішив: якщо судно не можна повернути, його треба знищити!

Для реалізації задуму скористалися недавно захопленим піратським судном «Мастіко». Поширений в Середземному морі силует корабля, тип вітрил не міг викликати тривоги в портової сторожі, а мальтійський лоцман знав акваторію, як своїх п'ять пальців. Здійсненню плану сприяла також пора року: настала зима, традиційне мореплавство завмерло, більшість кораблів витягли на берег.

31 січня 1804 року «Мастіко» з 70 добровольцями на борту підготувався до походу. Двома днями пізніше він залишив сіракузький порт і через п'ять днів став на рейді Тріполі. Шторм заніс «Мастіко» далеко на схід, і тільки 16 лютого команда змогла узятися до діла.

Спокійної зимової ночі невідомий корабель повільно зайшов у порт. Ніч була місячна. Як описував один з учасників походу, він виразно бачив обриси мурів, на яких чітко окреслювалися батареї гармат, кілька кораблів, пришвартованих неподалік, білі будинки міста. На їх тлі вирізнялася темна брила корпусу «Філадельфії».

На середині бухти чужий корабель помітила сторожа. З мурів запитали про походження судна і мету його прибуття. Лоцман, який вів «Мастіко», не розгубився і відповів, що вони йдуть з Тунісу. Мовляв, хоче перебути шторм, бо втратив усі якорі й хотів би пришвартуватися до борту «Філадельфії». А вже коли на палубі фрегата хтось розпачливо заволав: «Американос!», йому ніхто не повірив. Намагаючись не здіймати зайвого галасу, діючи лиш ножами й індіанськими томагавками, американський десант забив, «зняв» з цього світу близько двадцяти чоловік, які були на борту «Філадельфії». І хоч вогнепальна зброя тоді не застосовувалася, все ж усі дізналися про атаку, оборона порту і міста сколихнулася. Нападників піддали артилерійському обстрілу одночасно з портових мурів, суходолу і кораблів. Але кинджальний вогонь в замкнутому просторі більше зашкодив оборонцям, ніж нападникам. Його припинили тільки тоді, коли снаряди з портових батарей почали долітати до палацу баші.

Тим часом американці за якихось двадцять хвилин відбуксирували «Філадельфію» до цього ж палацу і там, на очах у безпорадних і розгублених піратів, демонстративно підпалили.

Підвела риску в боротьбі з одержавленою формою піратства смілива акція американців, внаслідок якої був спалений розбійницький флот, а тріполійський порт майже вщент знищений. Цю операцію здійснили через півроку з допомогою брандера. Вже знайомий нам «Мастіко» завантажили стома бочками пороху (близько 5 тонн) і вночі відбуксирували шлюпкою в порт. Вибух брандера призвів до страхітливих руйнувань. Вранці, як описує один із свідків та учасників подій, «тільки рештки корабельних корпусів, які плавали в каламутній воді, свідчили про існування піратського флоту».

Але мало хто знав, що ще 1900 року раби-європейці працювали в заможних маєтках у Мекнесі, Марракеші та інших містах. Великі пасажирські судна спокійно проходили через Гібралтарську протоку біля скелі, наїжаченої британськими гарматами, а в морі, як і раніше, нишпорили пірати з племені сафі в пошуках невеличких суден. Вони викрадали чоловіків і жінок та продавали їх на невільничих ринках. Захопивши Марокко і Алжир, Франція остаточно покінчила з північноафриканським піратством. Середземне море відтоді стало європейським.