Текст книги "Розбійники з лебединого шляху"

Автор книги: Павло Стороженко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 17 страниц)

Ніхто не сподівався, що кінець піратського промислу, який, здавалося, досягнув вершини процвітання, вже близький. У Гвінейську затоку був посланий англійський військовий корабель «Сволоу» під командою досвідченого капітана Шалонера Огла. Через кілька днів після прибуття в затоку англійці помітили піратську ескадру, яка стояла на якорях біля острова Перрот. Пірати не розпізнали «англійця», гадаючи, що це португальське торговельне судно. Сподіваючись на легку здобич, Роберте вислав услід за «Сволоу» свій корабель «Грейт Рейнджер». І надаремно! Після короткої сутички останній був розтрощений гарматами противника.

Наступного дня «Сволоу» зненацька атакував піратів. Ті, виявляється, понапивалися донесхочу, а сам капітан Вобертс саме снідав. В «Історії найславетніших піратів» Джонсон пише, що Роберте був одягнений у дорогий пурпуровий плащ, його капелюх прикрашало червоне перо, а на грудях висів важкий золотий ланцюг з діамантовим хрестом.

Незважаючи на раптовість ворожого нападу, він і не думав про відступ, намагався організувати оборону. Англійська граната, яка вибухнула на піратському кораблі, важко поранила Робертса в шию. І смерть капітана, якого пірати вважали майже за безсмертного, підірвала їх дух. Вони здалися на ласку переможця, і капітан Огл привів 169 в'язнів у форт на мисі Корсо, де місцевий капелан намагався навернути морських розбійників на праведну путь. Але, як пише Джонсон, це була нелегка справа, оскільки більшість із них думала тільки про те, як би втекти у море і надалі вдатися до «солодкого ремесла».

А капітан «Сволоу» Огл за перемогу над Робертсом домігся-таки шляхетського звання. Кому що…

VII

ПО СХІДНІ СКАРБИ

Історія мореплавства в Аравійському морі й Перській затоці така ж давня, як і в Середземному морі. Можливо, навіть давніша, оскільки відомо, що вже п'ять тисяч років тому у відкрите море виходили кораблі шумерів і аканців.

З плином часу в акваторії Аравійського моря і Перської затоки з'явилися представники інших народів, які замешкували інколи далеко від згаданого району. В третьому тисячолітті до нашої ери води Червоного й Аравійського морів борознили флоти єгипетських фараонів: з таємничої країни Пунт вони возили в Єгипет золото, прянощі й слонову кістку. На початку першого тисячоліття до нашої ери у водах цих морів з'являються кораблі фінікійців, яких біблійний цар Соломон посилав у країну Офір, багату на золото й коштовні камені. З половини першого тисячоліття до нашої ери цю акваторію освоюють греки, а пізніше також римляни, які вели жваву торгівлю з Індією.

У середньовіччі Індійський океан і його прибережні моря стали ареною мореплавної активності арабів. Їхні стрімкі, зі скошеними вітрилами і навісним стерном кораблі доходили до Індії, Індонезії і Східної Африки. Араби засновували на узбережжях торгові факторії, які пізніше, траплялося, переростали в міста. Наприклад, в нинішній Кенії і Мозамбіку.

Розвиткові мореплавства і торгівлі в гігантській акваторії Індійського океану сприяв напрям вітрів. Їх сезонна сталість давала змогу купцям без особливих труднощів долати океан і повертатися назад. Півроку віяв з північного сходу зимовий монсун, а наступні півроку в протилежному напрямку віяв літній мусон. У трюмах арабських кораблів перевозилися коштовні камені, перли; цінні тканини: єдваб, муслін; дорогі породи дерев: сандалове, ебенове.

Ці багатства приваблювали багатьох, і, як і в інших морях, в Індійському океані поряд з торговельним мореплавством розвивалося й піратство. Невідомий давньогрецький автор І століття нашої ери навів цікаві дані про східне узбережжя Африки. Зокрема, він писав, що мешканці портів Азанії (напевне, йдеться про територію нинішньої Кенії і Танзанії) були людьми з розбійницькими нахилами, відзначалися зростом і гарною поставою, беззастережно підкорялися своєму вождеві.

Відомий європейський мандрівник Марко Поло, який у XIII столітті відвідав Індію та Китай, у подорожніх нотатках згадував, що особливо сильне піратське гніздо було на острові Сокотра. Про морських розбійників писав також у своїх нотатках найвизначніший арабський мандрівник, який жив у XIV столітті, Ібн Баттута. До речі, він також здійснив морську подорож з арабського порту до Індії, бував у Криму, на півдні сучасної України.

ПІРАТСЬКЕ УЗБЕРЕЖЖЯ

Розквіт арабського морського розбійництва припадає на другу половину XVIII і першу половину XIX століть. Головні їхні бази виникли на території нинішніх Об'єднаних Арабських Еміратів, в основному в районі «воріт» Перської затоки – в Ормузі. Історична назва цієї території так і звучить – Узбережжя піратів.

Найзловіснішу славу на той час здобуло місцеве плем'я йовасні. Люди цього племені вважали морське розбійництво своїм професійним заняттям. Йовасні не робили винятку ані для кораблів арабських купців, ані для суден, які перевозили в святі місця побожних мусульман. Вдаючись до різних «воєнних» хитрощів, йовасні нападали навіть на добре озброєні кораблі англійської Східно-індійської компанії.

1797 року жертвою їхнього нападу стало лінійне судно «Вайпе». Пірати підпливли до корабля, що стояв на якорі, нібито для закупівлі пороху. Спочатку вони поводилися мирно, але потім, скориставшись тим, що англійці не звертають на них уваги, стрімко атакували екіпаж. Половину його – 32 чоловіка – тут же знищили. Загинув також капітан «Вайпе». Решті команди вдалося відбити напад, витіснити нападників з корабля і вийти у відкрите море. Там пірати вже не насмілилися повторити атаку, знаючи згубну силу гармат європейців.

Прагнучи гарантувати безпеку мореплавства, англійці спорядили проти племені йовасні каральну експедицію. Її очолив капітан Девід Сетон. Окрім англійських підрозділів у експедиції брали участь і війська оманського султана. Карателі дійшли до головного міста племені, але здобути його не змогли. 1806 року було досягнуто перемир'я, яке невдовзі самі ж пірати і знехтували. Практична безкарність призвела до того, що вони підступно захопили султана Оману і вбили його за те, що підтримував англійську акцію.

1808 року йовасні кинулися на абордаж військового корабля «Ф'юері», але були відбиті. Того ж року вони захопили військове судно Східно-індійської компанії «Сільф», яке супроводжували ще два судна. На борту «Сільфа» подорожував новопризначений посланець Англії у Персії сер X. Д. Бріджес. Знищивши екіпаж, пірати потягли корабель на свою базу, але по дорозі наскочили на англійський фрегат «Нірйд», який і відбив у них ласу здобич.

Діяльність арабських розбійників інколи перетиналася з діями їхніх європейських колег. Так, невдовзі після згаданих подій французький пірат Лемем захопив англійський бриг «Флай». Але капітан брига Мейнворін встиг викинути за борт корабельну касу і ще ціннішу кур'єрську пошту. Місце затоплення позначив на карті. Французи, пограбувавши корабель, відпустили команду, затримавши тільки капітана і двох офіцерів.

Звільнена команда одразу ж подалася на пошуки затопленої каси і пошти. Але тут доля остаточно відвернулася від англійців. На них напали йовасні, захопили в полон і ув'язнили у своєму головному місті. Араби розраховували на значний викуп. Та час минав, а викупу не було. Англійці, намагаючись порятувати своє життя, все ж відкрили їм таємницю затопленої каси, уклавши своєрідну джентльменську угоду: ми вам – касу, ви нам – свободу.

Обидві сторони виконали свої умови. Касу підняли, виявляється, з досить мілкого дна, а команда «Флая» була звільнена, власне, покинута напризволяще на безлюдному пустельному узбережжі Аравійського півострова. Врятувалися лише двоє з команди, решта померли від спраги.

На початку XIX століття активність арабських піратів досягла свого апогею. На той час вони мали 70 великих суден, багато з яких були озброєні потужними гарматами, і практично паралізували морський зв'язок між Європою та Індією.

1809 року проти арабів вирушила наступна, вже набагато сильніша, каральна експедиція. Очолив її полковник Лайонел Сміт. З боку моря столицю йовасні бомбардували вісімнадцять лінійних кораблів, з суходолу атакували війська вірного союзника англійців оманського султана. Пірати запекло боролися, але врешті-решт їхні бойові порядки багнетною атакою прорвали набагато переважаючі сили ворога.

Ця війна суттєво підірвала могутність племені йовасні. Загинуло майже три тисячі піратів, тисячі потрапили в полон. Йовасні втратили також 120 суден різного класу. Їхня столиця, а також друге за величиною місто були зрівняні з землею.

Залишки племені перебралися на Червоне море і там почали нападати на кораблі, що везли з Мекки мусульманських пілігримів.

За кілька років йовасні відновили свої сили і знову з'явились в Індійському океані. Вважалося, що 1817 року їх налічувалось близько семи тисяч і що в їхньому розпорядженні перебувало тоді 64 великих суден.

Остаточно розтрощила розбійників і очистила від них узбережжя експедиція під проводом сера У. Гранта. Плем'я було майже повністю винищене. Злякавшись, що така ж доля спіткає і їх, інші арабські племена того регіону (які теж зналися на цьому ремеслі) 1820 року підписали з Британською імперією вічний мир.

МАЛАБАР

Але не тільки арабські пірати заважали діяльності Східно-індійської компанії. В самій Індії англійці зіткнулися з не менш грізним і завзятим противником – мешканцями малабарського узбережжя.

Про малабарських піратів повідомляли китайські мандрівники, які відвідували Індію у VIII столітті. Арабські хроніки зафіксували, що в X–XI століттях раджі західного узбережжя плоскогір'я Декан – від Бомбея до Гоа – спорядили розбійницьку флотилію. Починаючи з середини XVI століття головним противником малабарців і водночас метою їхніх нападів стала держава Великих Моголів у північній і середній Індії.

Найбільшої могутності й слави тамтешні пірати досягли за часів правління династії Ангріа, наприкінці XVII століття. Главою династії був діяльний раджа Канаджі Ангріа. Під його владою перебувала 500-кілометрова смуга узбережжя на південь від Бомбея. Він зводив обваловані фортеці й будував» кораблі. В його флоті разом з родовитими малабарцями служили також індуси, араби і навіть європейці. Флот складався головним чином із двощоглових суден зі скошеними вітрилами.

Канаджі регулярно нападав на кораблі Великих Моголів і спустошував їх державу. В той же час малабарці завзято полювали за суднами Східно-індійської компанії. На початку XVIII століття вони паралізували європейську торгівлю в районі західного узбережжя Індії, в якій брали участь ще й португальці та голландці.

Для охорони мореплавства в цій акваторії англійці спорядили в Бомбеї ескадру, названу «Бомбей Маріне». Вона не раз намагалася знищити флот Канаджі, але безуспішно. В 1724 і 1728 роках такі спроби робили голландці, але також марно.

Боротьбі європейців з піратами заважав брак взаєморозуміння. Навіть воюючи зі спільним ворогом, вони ставилися один до одного з підозрою і ненавистю, переносячи в ці далекі краї ті упередження і антипатії, які виникли ще в Європі. Неузгодженість у діях європейців сприяла малабарцям, рятувала їх від поразки. Саме завдяки цьому піратам вдалося відстояти фортецю Алібаг, до якої підступали з'єднані сили англійців і португальців. Під час облоги головнокомандуючий англійським флотом командор Томас Метьюз звинуватив португальського адмірала в боягузтві й уперіщив його хлистом по обличчю. Обурені португальці залишили поле бою, а вслід за ними змушені були зняти облогу й англійці.

На щастя для європейців, 1729 року глава династії Ангріа і засновник могутнього Малабару раджа Канаджі помер. По ньому залишилося п'ять синів, які майже двадцять років боролися один з одним за батьків скіпетр. Нарешті переміг талановитий наймолодший син Туледжі.

Невдовзі англійці мали нагоду познайомитися з обдаруваннями нового владаря. 1749 року в морській битві вони зазнали поразки і втратили свій найбільший в індійських водах військовий корабель «Ресторейшн». Голландці й португальці, чиї колоніальні володіння в цьому регіоні у той час почали зменшуватися, зазнали ще більших втрат.

Війна з піратами ставала дедалі запеклішою. Англійці намагалися будь-що приборкати їх. 1755 року проти Туледжі вирушила експедиція під проводом Уїльяма Джеймса. Після дводенного безперервного бомбардування «Золотої фортеці» – найпотужнішої твердині династії Ангріа – пірати здалися.

Наступного року англійці вирушили в похід на їх столицю Герію. Там зібралася більшість вояків на чолі з Туледжі, там перебував і їхній флот з 58 суден, серед яких був і раніше захоплений «Ресторейшн». Завдяки технічній перевазі та бездоганній організації англійці здобули цілковиту перемогу. Прицільним вогнем своїх далекобійних гармат вони потопили більшість суден Туледжі. Протягом дня англійці трощили оборонні мури Герії. Вранці наступного дня в атаку пішли сухопутні війська під проводом капітана Роберта Клайва, який пізніше прославився підкоренням Бенгалії. Оборонці не витримали навальної атаки. На фортах з'явилися білі прапори. У захопленій фортеці переможці знайшли здобич на 130 тисяч фунтів.

Але не це найбільше їх потішило. Морські шляхи навколо Індії нарешті звільнилися від морських розбійників, а в глибині суходолу на англійців чекали набагато більші скарби.

ТАМ, ДЕ СХОДИТЬ СОНЦЕ

Піратської напасті не уникнули також моря Південно-Східної Азії. Китайські літописи повідомляють про японських, корейських і малайських морських розбійників. Пізніше до них прилучилися ще й індонезійські шукачі легкого хліба.

Починаючи з XIII століття узбережжя Китаю постійно спустошувалося японцями. В одному з китайських поетичних творів говориться про їх справді фантастичну кількість – десять мільйонів. Для мешканця китайського узбережжя тих часів (XIII–XVI століття) слово «пірат» асоціювалося з поняттям мореплавця, оскільки будь-хто, хто плавав Жовтим, Східно-Китайським чи Південно-Китайським морями, напевно мав якусь здобич.

Японські розбійники відзначалися організованістю, мали численні, добре озброєні судна, їхні екіпажі були добре вимуштрувані і зодягнені в однаковий червоний однострій. З XVI століття дійшли до нас відомості про японського ватага Яїро, якого пізніше навернув у християнство місіонер Франціск Ксав'ер із Португалії. Пізніше Яїро став навіть главою католицької церкви у себе в країні. Але коли португальські місіонери зазнали невдачі, він тут же облишив християнське віровчення і повернувся до «доброго» розбійницького ремесла.

Безжальне спустошення китайських берегів тривало й надалі. 1523 року було захоплено і розграбовано один з найбільших китайських портів – місто Нінгпо. 1553 року, як повідомляють хроніки, зрадники Китаю сприяли проникненню піратського флоту – кількох сот японських кораблів – річками в глибину країни. Аби протистояти навалі загарбників, китайські імператори почали використовувати тактику спаленої землі. Вони наказали закрити всі порти імперії, заборонили своїм підданим будувати кораблі й виходити у море. Всі жителі узбережжя мусили залишити свої оселі й перебратися в глибину країни. «Серединна імперія» відвернулася від моря. Узбережжя спустіли, колись багатолюдні й гамірні порти завмерли.

Але бажання скористатися з дарів моря було надто великою спокусою. До того ж морем прибували прекрасні товари і невідомі творчі ідеї. Імператори вмирали, а їхні повеління забувалися чи відмінялися наступниками. І поступово узбережжя знову почали оживати. На це тільки й чекали пірати. До них поверталися золоті часи.

У другій половині XVI століття внаслідок певних внутріполітичних процесів у власній країні японські пірати значно обмежили свою активність біля берегів Китаю. Та їхні місця зайняли місцеві колеги по ремеслу – китайські. На початку XVII століття найвідомішим серед них став Ко Ксінго. Його величезна флотилія джонок у Південно-Китайському морі контролювала всю торгівлю Китаю з Індією і Малайзією.

Сила піратів була така велика, що їхньої підтримки шукав навіть імператор правлячої династії Мін, який у цей час воював з маньчжурами. Ті також загравали з Ко Ксінго, пропонуючи йому за спілку з ними титул імператора Південного Китаю. Спокушений Ко Ксінго пристав до маньчжурів. Але коли династія Мін упала, то маньчжури, які захопили увесь Китай, і не подумали ділитися з колишнім союзником. Вони плекали надію на власну династію. Ко Ксінго став небезпечним суперником. Тому його підступно заманили в пастку, і він сконав від вишуканих тортур.

За смерть батька присягнувся помститися син. Двадцять років він спустошував узбережжя Китаю, поки безпомічні імператори маньчжурської династії не наказали своїм підданим залишити узбережжя і переселитися в глибину суходолу. Тоді Ко Ксінго-син «звернув увагу» на європейців. 1661 року флот, який налічував 600 джонок, захопив острів Формоза (Тайвань), який належав тоді голландцям.

Європейці з'явилися в цих водах на початку XVI століття і теж вписали в історію далекосхідної акваторії власний розділ. Спочатку португальці й іспанці, які прибули сюди як купці, за сприятливих обставин не гребували й морським розбоєм, скубли китайські порти і джонки.

Така поведінка білолицих зайд стурбувала китайські власті, і вони невдовзі вигнали португальців з відведених їм раніше факторій у Кантоні і Нінгпо. Ще й на морі не давали їм спокою. 1522 року китайці розгромили ескадру Альфонсо де Мелло, а взятих у полон португальців стратили як піратів.

У Нінгпо, де була майже тритисячна колонія португальців, обурені постійними нападами китайці взяли приступом мури форту і знищили всіх оборонців, котрі не встигли втекти на кораблі, що стояли на якорі в затоці. Виразом ненависті до європейців стало надане їм прізвисько «ян куейці», тобто «заморські дияволи».

Найвідомішим серед європейських піратів був португалець Фернандо Пінто. Перекази свідчать, нібито він першим з європейців прибув до Японії 1543 року й ознайомив місцевих жителів з невідомою їм доти вогнепальною зброєю. Пінто залишив нотатки, де описав свою діяльність на Далекому Сході. Зокрема, він розповідав, як у союзі з своїми китайськими «колегами» воював проти малабарців – найсерйозніших їхніх конкурентів у районі Індостанського півострова. Від рук малабарських розбійників португальський пірат і поліг. Коли «португальський вампір» (так мала-барці прозвали Пінто) потрапив їм до рук, вони спекли його разом з товаришами на гратчатці.

Через сто років після розбишак з Піренеїв до Китаю прибули голландці й англійці. Вони теж не відзначалися вишуканими манерами, поводилися як звичайнісінькі злодії і немилосердні грабіжники. Китайські хроніки повняться ненавистю і зневагою до білих прибульців. Наприклад, 1607 року намісник імператора Фу Кіену доповідав дворові, що одинадцятого місяця Ху Сюці «хун-мао» («червоноволосі», так китайці прозивали англійців і голландців) убили кількох китайських купців і пограбували їхні судна, після чого висадилися на берег, маючи намір оселитися на континенті.

Голландці, заснувавши постійну базу на Тайвані, раз у раз нападали на купецькі джонки, що ходили в Індію і на Яву. Через кілька років жвава торгівля у Південно-Східній Азії завмерла. Одночасно на Яві голландці винищили китайців. Такий же злочин в той же час вчинили й іспанці на Філіппінах. В обох випадках ішлося про безумовне підкорення населення захоплених регіонів та усунення торговельного конкурента.

Відродження китайського піратства відбулося на початку XIX століття, чому сприяло ослаблення імператорської влади і голод, що спіткав південні провінції країни. Серед ватажків того часу наймогутнішим був Чін ї, який 1807 року командував флотом з 800 великих і 1015 малих джонок і армією в 70 тисяч чоловік. Пірати мали добре організовану систему продовольчих складів у різних місцях узбережжя і широко розгалужену розвідувальну мережу.

Але тоді ж під час тайфуну флагманський корабель Чін ї зазнав катастрофи, а сам піратський адмірал загинув. Наступницею на посаді головнокомандуючого флотом пірати обрали його дружину пані Чін Цінсікай. Це була незвичайна жінка. Вона нібито походила з Японії і ще за життя чоловіка командувала однією з ескадр його флоту.

Пані Чін поділила свою армаду на шість ескадр, які називалися залежно від кольору вимпела: червона, жовта, зелена, чорна, голуба і біла. Кожна ескадра діяла в різних районах китайського узбережжя. Вона також запровадила сувору дисципліну, заборонила на власний розсуд нападати на села, що регулярно платили піратам данину або перебували з ними в приязних стосунках. Своїм підлеглим пані Чін заборонила самовільно залишати судно і чіплятися до жінок. Уся здобич вважалася спільною власністю, її належало здавати на склади, звідкіля вона потім видавалася для вдоволення потреб піратської громади. За привласнення цих припасів кодекс пані Чін передбачав кару від проколювання вух до смерті.

Завдяки чіткій організації пірати практично контролювали все південно-східне узбережжя Китаю. Навіть мешканці прибережних поселень, які сплачували їм данину, не ремствували. Бо вперше з давніх-давен у них не відбирали все, що вони мали, прирікаючи на голодну смерть. (Саме так часто робили імператорські урядовці). Селяни віддавали піратам точно визначену частину продовольства, а коли траплявся голод, то вже зі складів пані Чін їм надходила якась дещиця для животіння.

Таке становище викликало занепокоєння в Пекіні, і «сьомого місяця тринадцятого року» (1808) за повелінням імператора адмірал Куо Лянлін вийшов у море, аби покарати порушників спокою, і тут же потрапив у хитромудру пастку. Долю битви вирішила атака запасних піратських суден у тил противника. Імператорський флот був розгромлений, а сам Куо Лянлін покінчив життя самогубством.

Імператор не міг змиритися з поразкою і того ж року послав проти піратів ще один флот під проводом адмірала Лін Фа. Коли ворожі флоти стали один супроти одного, готові до бою, вітер ущух. Підлеглі пані Чін наважилися на незвичайний вчинок: вони вплав кинулися до кораблів Лін Фа і почали звідусіль дертися на їх борти. Імператорські вояки, як то кажуть, вилупили очі з ляку і припинили опір. Пані Чін знову перемогла й дістала прізвисько Непереможна.

Двічі імператор звертався по допомогу до англійців і португальців, які мали свої факторії на китайському узбережжі. Але ті, боячись, що це зашкодить їхньому мореплавству, відмовляли йому. Деякі, щоб порятувати своє життя, навіть загравали з піратами. Як, приміром, Річард Гласпул, морський офіцер Східно-індійської компанії. Його корабель «Маквіс оф Ілі» пірати захопили восени 1809 року. Гласпул взяв участь в одній з переможних битв пані Чінг з імператорським флотом. Відробляючи викуп, він служив розбійникам як воєнний і морський спеціаліст. Навіть не скаржився, що з ним погано поводилися, хвалив чуйність пані Чін і в своїх нотатках писав:

«… Поза все вони не мають наміру вести війну з європейцями, а тільки з жовтими собаками» (тобто китайцями).

Гласпул наводить цікаві дані з буденного життя одчайдухів Чін. В той час розбійництво вважалося заняттям сталим, певною мірою безпечним, і, що найважливіше, воно забезпечувало мінімальний прожитковий рівень. Вважалося, що це ремесло не вирізняється особливо з-поміж інших. У Китаї здавна певні категорії населення постійно проживали на воді, маючи за домівку сампан – вузький човен. Ось що з цього приводу писав Гласпул:

«У них немає постійної оселі на землі, вони живуть на борту своїх суден. Корма призначена для капітана та його жінок, яких у нього зазвичай 5–6. Кожен член екіпажу має невеличке місце, близько чотирьох квадратних стоп, де тулиться разом з родиною. Небагато інших мешканців [судна] проживає на ще менших надзвичайно забруднених ділянках».

Гласпул плавав в ескадрі фаворита пані Чін адмірала Чан Пу. Як писав англієць, адмірал той визначався сентиментальністю і меланхолійністю. Його улюбленим заняттям було складання віршів.

Сентиментальність і меланхолія не перешкоджали, однак, Чан Пу старанно виконувати свої обов'язки. Гласпул часто бачив, як на реях кораблів адмірала-поета висіли, підвішені за плечі, люди, які відмовилися платити викуп.

Неспроможний перемогти флот пані Чін, імператор знешкодив її за допомогою почестей. Повіривши в запевнення імператора, пані Чін згодилася демобілізувати свій флот і перейти до більш спокійного життя. Невдовзі вона вийшла заміж за губернатора провінції і заснувала торговельно-митну контору. Як писали в хроніках того часу, «в історії Китаю настав щасливий час. Солдати продавали зброю, з цього моменту вже непотрібну, і купували засоби пранці».