Текст книги "Розбійники з лебединого шляху"

Автор книги: Павло Стороженко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 17 страниц)

ПІРАТ-ФІЛОСОФ

Третім серед найвідоміших піратів Мадагаскару був провансалець Міссон. Щодо його кар'єри є певні сумніви: чи не була вона вигадана уже згадуваним Чарльзом Джонсоном під впливом творів Жана-Жака Руссо? Чи справжнім був документ, який нібито випадково потрапив до його рук? Якщо врахувати твердження окремих дослідників, що під псевдонімом «капітан Джонсон» ховався сам Данієль Дефо, то сумніви зростуть ще більше. Цьому сприяє також факт, що про Міссона жодним словом не згадується в щоденникові Белдріджа, хоч останній приділяв увагу і набагато скромнішим постатям. Все ж фігура Міссона видається цілком імовірною. В молодості він ходив на французькому кораблі «Ла Віктор». У Римі познайомився з домініканцем Карачоллі, який мав на нього великий вплив. Міссон захопився ідеями свободи і деїзму, познайомився з теорією ідеального суспільства Томаса Мора. Обидва – і Карачоллі, і Міссон – надумали заснувати республіку, де люди жили б по справедливості і задовольнили усі свої прагнення.

Невдовзі для цього виникли сприятливі обставини. Під час бою біля Мартініки з англійським кораблем «Вічелсі» загинули всі офіцери «Ла Віктора», за винятком Міссона. За порадою Карачоллі, який також був на борту корабля, Міссон вирішив звернутися до членів команди, що залишилися, як кажуть, на плаву, з пропозицією «бути вільними людьми, жити добре, справедливо, невинно і шляхетно, у злагоді з Богом і Природою». Моряки пристали на таку ідею, обрали Міссона капітаном і згодилися стати «бійцями за свободу». На щоглу свого корабля підняли прапор з написом: «За Бога і свободу!»

«Ла Віктор» пішов до Центральної Америки, але Міссон раптом вирішив повернути в Індійський океан. По дорозі пірати затримували зустрічні кораблі, але брали у них тільки те, що було їм потрібно, і нікого не вбивали. Джонсон писав: «Шкіпер англійського шлюпа казав, що йому ще ніколи не доводилося зустрічати такого лагідного пірата». До капітанів та офіцерів суден, що транспортували невільників, Міссон ставився безжально, вішав їх на реях, а рабів зараховував до своєї команди або відпускав в Африку.

Надумався він внести і зміни у морські звичаї: заборонив вживання грубезних виразів, особливо в присутності жінок. Порушників просто шмагали. Вийшло так, що під час бою «Ла Віктора» з англійським військовим кораблем загинув його капітан. Міссон наказав поховати його з почестями, а на могилі встановити камінь з написом: «Тут спочиває мужній англієць». Цей камінь ще в першій половині XIX століття бачили біля гирла річки Івіндо у Західній Африці.

В Індійському океані пірати влаштували собі базу на острові Анжуан (Комори). Жителі острова нічого не мали проти прибульців, а тому вдячні розбійники влаштували просто-таки каральну експедицію проти сусіднього острівця Могілі, царьок якого виявився запеклим ворогом королеви острова Анжуан.

Міссон знайшов собі там дружину, сестру королеви. Але не довго розкошував у подружньому житті. «Ла Віктор» подався у Червоне море, а після його повернення Міссон і Ка-рачоллі – два пірати-філософи – вдалися до здійснення свого давнього наміру: на північному окрайці Мадагаскару знайшли затишну і зручну для оборони затоку Дієго-Суарес і заснували там Лібертатію (в інших джерелах – Ліберталію), республіку демократії та справедливості, як у Томаса Мора.

Послідовники вчення утопічного соціалізму навіть проголосили маніфест до всіх шибайголів і закликали в ньому до будівництва «ідеального справедливого суспільства». Маніфест почули. Стати громадянином Лібертатії зголосився Томас Тью, який саме прибув з Америки. У новій республіці захотіли жити і кілька моряків «Едвенче Гелі», яким орудував капітан Кідд.

Устрій Лібертатії був абсолютно демократичний. Група з десяти громадян, які офіційно звалися ліберами, мали свого представника в парламенті. Парламент обирав президента, секретаря та адмірала. Спочатку на три роки обрали Міссона президентом, Карачоллі – секретарем, Тью – адміралом.

Невдовзі лібертатці звели на березі моря оборонні редути, які прикривали порт з кораблями. Побудували й домівки, де сподівалися щасливо жити. Подружилися вони і з аборигенами, особливо з племенем бетсімісарака, певно, заради їхніх жінок. Почали торгувати без грошей, бо останні були заборонені як «диявольський винахід».

Кораблі колишніх піратів часто виходили на пожвавлені морські шляхи на полювання за кораблями «несправедливих» держав. Для цього навіть заклали невелику корабельню, зі стапелів якої невдовзі зійшли на воду два шлюпи: «Енфанс» і «Ліберте».

Лібертатія, було таке, успішно відбила атаку португальської ескадри. Гармати потопили на мурах форту два ворожих кораблі, решта утекли. Але Тью і Міссон наздогнали їх і потопили ще один.

Ніщо не віщувало нещастя. Та однієї ночі (ймовірно, 1701 року) вороже плем'я мальгашів з глибини острова несподівано напало на сонних ліберів. З боку суходолу небезпеки не існувало, там не було оборонних споруд. Нападники вдерлися у поселення. Загинула більшість мешканців Лібертатії, в тому числі Карачоллі і дружина Міссона. Останній порятувався і кинувся на пошуки Тью, який зник у морі. Новообраний адмірал знайшовся. Розділивши скарби, що залишилися після розгрому Лібертатії, пірати розійшлися. Відтоді про засновника Лібертатії нічого не чути. Як стверджував пізніше Тью, його корабель затонув під час несподіваного шторму.

Жоден з уцілілих товаришів Міссона не намагався відбудувати нову державу. Тью, подальша доля якого мало відома, згідно з одним переказом, поселився на острові Родос (Середземне море), де кілька років жив як шанований громадянин. Врешті-решт спокійне життя йому набридло, він знову набрав піратську команду і вирушив у Червоне море. Там і загинув під час атаки на один з кораблів Великого Могола.

В іншому переказі, який чомусь плутає Тью з Еврі, розповідалося, що адмірал Лібертатії захопив корабель Великого Могола і полонив його доньку. І з нею подався на Цейлон (Шрі Ланка), де намірився воскресити свою Лібертатію.

Ще кілька десятків років по смерті Міссона узбережжя Мадагаскару було зручним прихистком для піратів, яких приваблювало легке життя у товаристві жінок і великої кількості дітей. Вбранням і зовнішнім виглядом вони так нагадували аборигенів, що це вводило в оману європейських мандрівників, які вряди-годи навідувалися в ті краї.

Одним з останніх мадагаскарських піратів, що жив згідно з приписами Жана-Жака Руссо, був Пелентейн, який прибув туди з Ямайки. 1712 року його здибав командор Томас Метьюз, який командував англійською «протипіратсь-кою» ескадрою в Індійському океані. Пелентейн уже давно полишив морський розбій і жив спокійним родинним життям у своєму гаремі. Для дружин він придбав у англійців бісер і дешеві тканини.

У двадцятих роках того ж століття активно розбійничав у водах Індійського океану пірат з. Франції А а Бус, знаний ще як Ле Васер. З групою розбишак з Карибських островів під проводом капітана Тейлора він захопив судно віце-короля Португальської Індії. При розподілі здобичі кожен пірат одержав 42 діаманти.

Але й Ла Бус погано закінчив. Спокушений обіцянкою амністії, він приплив на острів Іль-де-Бурбон (нині Реюньйон), який був тоді власністю французької корони, і за наказом губернатора його там повісили. Перед смертю він виплюнув жмут пергаменту з таємним планом на ньому. Та схема так і залишилася нерозшифрованою. Легенда твердить, що на ній Ла Бус позначив місце, де заховані його скарби.

Після 1730 року активність мадагаскарських піратів підупала. Але пам'ять про них, про їхню діяльність жила ще довго. Легенди значно перебільшували кількісний склад розбійницького корпусу, та факт залишається фактом: дружби з ними шукали найбільші владарі тодішнього світу, зокрема турецький султан, королева Швеції.

Варто згадати про спробу російського царя Петра І встановити дипломатичні стосунки з Міссоном. З цією метою за два роки до своєї смерті вінценосний прихильник піратської демократії спорядив морську експедицію на Мадагаскар, яка, втім, закінчилася невдачею.

Пам'ять про своїх предків підтримували також нащадки, народжені в шлюбі з жінками племені бетсімісарака. В першій половині XVIII століття вони заснували свою державу на східному узбережжі Мадагаскару. Її главою став син англійського пірата Томаса Уїта Ратсімілако. Аж до половини наступного століття громадяни цієї державки славилися як найбільші розбійники на сході Африки. Вони споряджали великі походи, грабували африканське узбережжя аж до Сомалі. Один з найбільших походів був на Комори. В ньому взяло участь 18 тисяч воїнів на 500 човнах.

У такий же спосіб діяли й пірати в Західній Африці у другій половині XIX століття. В дельті річки Нігеру влаштував собі прихисток пірат Абоккоко, який шматував тільки білих. До його рук потрапив, між іншим, Семюель Кроутер, перший африканський єпископ англіканської церкви. За звільнення Кроутера Абоккоко зажадав тисячу мішечків з мушлями каурі та кораловим бісером (на той час це була конвертована валюта в Західній Африці).

На півдні, в районі річки Конго, діяв інший пірат, португалець, колишній торговець невільниками Мануель Вакка. 1875 року він пограбував і спалив англійський корабель «Джералдін», що сів на мілину. У відповідь англійці вислали каральну експедицію, яка спалила сорок сіл, знищила сотні човнів і вирубала багато плантацій. Вражені жорстокістю білих, вожді місцевих племен зобов'язалися самі підтримувати порядок і мир на річці.

VIII

ПІРАТ-ДЖЕНТЛЬМЕН

На початку XIX століття класичне піратство вже відійшло в минуле. Рішучі заходи морських держав, об'єднані зусилля їх флотів майже очистили від морського розбійництва більшість водних шляхів і акваторій.

Але багато морських добичників пристосовувалися до нових умов. Вони змінили, так би мовити, методи своєї роботи: знайшли нові прихистки, не нападали на прибережні міста чи на великі судна, які перевозили дорогі товари, переключилися на невеликі фрахтові кораблі, риболовецькі судна. Пірати не гребували контрабандою і на той час ще прибутковою торгівлею невільниками, забороненою на початку XIX століття (1794 року – Францією, 1807 року – Англією). Та американські плантатори жадали дешевої робочої сили, і нелегальна торгівля «чорним товаром» тривала ще кілька десятиліть. Піратська активність залежала від тодішніх соціальних заворушень, воєн і революцій.

У житті Центральної і Південної Америки неспокійним періодом була перша половина XIX століття. Там майже безперервно точилися громадянські війни, вибухали революції, виникали іноземні інтервенції, пов'язані з боротьбою американських колоній за незалежність. У той час уславився Жан Лафіт-контрабандист і торговець невільниками. Його базою став острівець Баратарія, загублений серед боліт і рукавів гирла Міссісіпі.

Лафіт народився у Франції, в Байоні чи Бордо. В молодості подорожував уздовж узбережжя Африки. На Мавріціусі (нині Іль-де-Франс) розбишакував на морі, торгував невільниками. Забагатівши, повернувся на батьківщину і кілька років удавав з себе благопристойного громадянина.

Та що то – гроші! Вичерпалися. І він вирушив на захід, на Гваделупу, яка тоді належала Франції. Але цей острів на той час зайняли англійці, і Лафіт перебрався на американсь кий континент, до Картахени, де саме спалахнуло повстання проти іспанського панування. Лафіт скористався цим, узяв у ньому активну участь, а після перемоги революції переїхав до Луїзіани, тоді французької території в Америці, яка охоплювала Мексиканську затоку. Там він узявся за старе – контрабанда і торгівля невільниками. У Баратарію навідувалися купці з недалекого Нью-Орлеана, столиці Луїзіани, аби набрати негрів або контрабандних товарів.

Лафіт часто бував у Нью-Орлеані, щоб розважитися, розтринькати гроші. У містечкових склалося про нього враження як про підприємливого, енергійного та великодушного джентльмена і купця. Своїм багатством, інтелігентністю і світською мішурою він приваблював багатьох, і мало хто задумувався над тим, звідки його статки.

Задумався губернатор Луїзіани Клейборн після того, як став на цю посаду як представник Сполучених Штатів, коли Наполеон 1803 року продав цей штат США. 1811 року він опублікував прокламацію, де закликав усіх громадян не підтримувати піратів з Баратарії, щоб «оберегти Луїзіану від поганої слави», мовляв, «вона дає прихисток організації, яка займається справою, що осуджується всіма народами світу». Губернатора, виявляється, непокоїла головним чином думка про торгівлю невільниками. Здогадався?.. Але прокламація не викликала співчуття з боку нью-орлеанців, адже більшість з них була зацікавлена у вигідній торгівлі з Баратарією.

1813 року в Луїзіану, власне, піратське гніздо, завітав якийсь відважний збирач податків, щоб зібрати згідно з законом належне державі. Його тут же відіслали… на той світ. Інцидент послужив причиною видання наступної прокламації. В ній губернатор прямо звинуватив громадян Луїзіани в боягузтві та корисливості, а також призначив нагороду за голову Лафіта (дійшов тями!) – 500 доларів. Лафіт, очунявши від блиску прийомів і підозр губернатора, нахабно оголосив про винагороду за голову урядової особи, яка нічого не зрозуміла, тобто за голову губернатора, аж 5000 доларів. Тобто у десять разів більше, ніж той за його голову.

Почалася веремія! Два шлюпи, що були послані властями на Баратарію, утрапили в халепу. Їх добряче пошматували, «процідили» екіпажі й відігнали геть.

Наступна каральна експедиція губернатора взагалі не відбулася, оскільки почалася визвольна війна американських колоній проти Англії. На Баратарію прибув англійський бриг, капітан якого Нікольс надіслав Лафіту листа такого змісту:

«Запитую вас як відважну людину, чи не хочете ви вступити на службу до короля Англії, за що вас підвищать у ранг капітана і ви одержите тридцять тисяч доларів винагороди. У разі відмови Баратарія буде бомбардована».

Лафіт зажадав годину на роздуми. І негайно послав гінця до губернатора Клейборна з пропозицією вступити на американську службу за прощення попередніх провин. Але губернатор, упертий у своєму гніві, рішуче відмовив Лафітові й послав… війська на Баратарію. Вони знищили тамтешні піратські склади, полонили багатьох розбійників, але сам Лафіт сховався у недоступному місці.

А тут невдовзі ситуація змінилася. Англійці підступилися до Нью-Орлеана. Туди прибув генерал Джексон, який мав керувати обороною міста. Кожний боєць був на вагу золота, а особливо такий, як відомий своєю відвагою Лафіт. Відбулася зустріч генерала Джексона з, як висловлювався Клей-борн, «пекельним піратом». За обіцянку амністії пірати приєднались до оборонців Нью-Орлеана. Їхній підрозділ особливо відзначився під час артилерійського обстрілу і контратаки, що її вони провели під проводом Домініка Йу і Белуша. Президент Сполучених Штатів після перемоги відзначив їхню «сміливість, відвагу і вірність» та урочисто проголосив акт амністії.

Лафіт на деякий час виїхав до Європи, а потім знову повернувся до Америки, де революційний уряд Техасу, який воював з Іспанією, призначив його губернатором Гелвкггена.

Подальша доля Лафіта слабко простежується. Деякі історики стверджують, що він заснував у місті, що лежить на березі Мексиканської затоки, піратську базу, звідкіля нападав на іспанські кораблі. Але з часом так знахабнів, що почав нападати і на кораблі під американським прапором.

1820 року до Гелвістена нібито зайшов військовий корабель Сполучених Штатів, який очистив порт від піратів. Лафіт подався до знаного ним гирла Міссісіпі, де й заховав свої скарби (не знайдені, до речі, й досі). Пірати, яких переслідувало військо, розділилися, умовившись про місце наступної зустрічі. Лафіт на ту зустріч не з'явився. Болота по Міссісіпі знані нам з багатьох фільмів…

Згідно з іншою версією, Лафіт жив собі у Гелвістені розкошуючи. Але одного разу, знуджений монотонністю, сів на свій корабель «Зе Прайд» і поплив до Європи, де довго займався благодійністю під чужим прізвищем. Між іншим, він нібито фінансував і видання перших творів Карла Маркса. На підтвердження можна навести такий факт: під час перебування у Сполучених Штатах Лафіт переказав 60 тисяч доларів золотом «на найкраще суспільство світу» Тобто США.

Уже тоді йшли розмови про ідеальний устрій світу. І пірати в ньому брали участь. То хто вони – романтики чи розбійники?

БЕЗЖАЛЬНІ ПІРАТИ

Не всі пірати XIX століття були такими, як Лафіт, джентльменами, що не опускалися до знущання з жінок і полонених. Як правило, траплялося навпаки. Пірати не визнавали, власне, ніяких законів, ні Божих, ні людських. Що хочу, те й роблю! Навіщо мені, та й таким, як я, ваші філософські роздуми про щось ідеальне.

Хосе Гаспар, якого побратими звали Гаспарілла, був іспанцем. Він командував королівським військовим кораблем, який зчепився з морськими розбійниками в Карибському морі. На нього поскаржилися (ми не знаємо, з якої причини: справжньої чи надуманої), і Хосе Гаспара викликали до Іспанії, до суду. Аби не «влізти» у в'язницю, Гаспар, разом з людьми, яких зустрів у портовій таверні, украв корабель та утік в Атлантику і приєднався до своїх колишніх супротивників з Центральної Америки.

Упродовж майже тридцяти років Гаспар пограбував близько 400 кораблів, переважно іспанських, бо мав зуб на своїх одноплемінників. Чи не пам'ятав він Чорнобородого з XVIII століття, який надто «поважав» жінок і тримав цілий гарем? В усякому разі Гаспар убивав тільки тих жінок, які йому набридли. Здобич продавав з допомогою Лафіта у Баратарії, де частенько з'являвся.

Але… ховався між мілинами і острівцями західної Флоріди. Коли 1819 року Іспанія поступилася Флорідою Сполученим Штатам, Гаспар швидко зрозумів, що його подальше перебування в цьому районі небезпечне. Американці докладали всіх зусиль, аби викоренити морське розбійництво з новонабутих територій, намагалися убезпечити мореплавство в районі Флорідської затоки.

До них приєдналися англійці (після закінчення війни за визволення), і все йшло на те, що для флорідських піратів б'ють останні склянки. Гаспар-Гаспарілла не чекав, коли військові кораблі обох держав оточать його у власній криївці. Він вирішив чкурнути звідти, сховавши скарби у різних місцях. Навесні 1822 року, коли він десь закопав останнє, що у нього було, раптом помітив на обрії судно і вирішив ще раз спробувати щастя: захопити несподівану здобич. Але цього разу він припустився фатальної помилки: зовні безпорадне судно виявилося замаскованим військовим кораблем Сполучених Штатів «Ентерпрайз». У бою з ним у піратів не було жодного шансу. Всі вони загинули або були полонені й підвішені на реях. Гаспарілла, рикаючи від люті, схопив якірний ланцюг і кинувся з ним у воду.

Пірати, яким вдалося вчасно залишити Флоріду, заснували нові гнізда на Кубі. Серед них був також Домініко Муньйос, колишній священик, який відійшов від служіння Богові заради кохання до світловолосої слов'янки Ванди. Він убив чоловіка і кількох залицяльників Ванди, захопив корабель, підняв на щоглі «веселого Роджера». Про нього казали, що він справляв на судні «чорну (диявольську) месу».

Далі ми нічого не знаємо. Знаємо ще дещо.

1832 року піратський корабель «Панда», на якому плавали антільські креоли, захопив американське судно «Мексікен» з двадцятьма тисячами доларів у сріблі на борту. Ті, кого капітан послав на борт захопленого корабля забрати здобич, забули якоюсь мірою його розпорядження: не залишати свідків! Адже всі знали: «Тільки мертві коти не нявчать». Та попри все нападники обмежилися псуванням такелажу і підпалом судна. Американцям вдалося ліквідувати пожежу на борту і дістатися до найближчого порту. Через два роки «Панду» спіймали і команду публічно повісили в Бостоні.

На Кубі була ще база португальського морського офіцера Беніто де Сото. 1827 року він захопив разом зі своїми друзями корабель «Дефенсор де Педро», на якому нелегально перевозили невільників. Беніто перейменував судно на «Зе Блек Джоун» і подався у напрямку Західної Африки, аби спробувати щастя на пожвавлених мореплавних шляхах між Європою та Індією. І «щастя» їм усміхнулося. Пірати здибали англійське судно «Морнінг Стар», яке йшло з Цейлону до Англії. На його борту був цінний вантаж, а також пасажири, англійці, які поверталися з колонії додому. Пірати дали попереджувальний залп, але капітан «Морнінг Стар», зрозумівши, з ким має справу, підняв усі вітрила і кинувся навтіки. Та виявилося, що розбійники набагато швидкохідніші. «Англієць» стишив хід, і капітан піднявся на піратський корабель домовлятися про величину викупу. Де Сото тут же убив його. На «Морнінг Стар» висадили головорізів, які мали знищити усіх чоловіків, що були на борту. Так, певно, і сталося. Не прибираючи трупів, переможці влаштували бенкет, який вряди-годи «розмішували» ґвалтуванням жінок, що виявилися на кораблі. Перевізши на свій корабель здобич, де Сото наказав продірявити «Морнінг Стар», потопити його, щоб не залишилося слідів.

Але нещасне судно не затонуло. Його врятували ті ж жінки, які залишилися живими. Два дні вони відкачували воду і доглядали кількох важко поранених чоловіків. Зрештою, їх корабель помітило англійське судно, що йшло, на щастя, в тому ж напрямку…

Дивні історії все-таки трапляються на лебединому шляху. Кілька років де Сото безкарно діяв на атлантичних шляхах. А погубила його жадібність і самовпевненість. З фальшивими документами він приплив до Іспанії, у Кадікс, де намагався продати награбоване. На рейді порту його корабель викинуло на скелі, і де Сото кілька днів перемовлявся з місцевими купцями щодо продажу залишків судна. І тут його хтось упізнав. Кількох піратів арештували. Де Сото встиг сховатися в Гібралтарі у невеличкій таверні. Але його і там знайшли. Доказом його вини стали речі, які належали колись капітанові «Морнінг Стар».

Судове розслідування тривало недовго. Судді одностайно ухвалили – смерть! Власне, він і не сподівався на інше. Його останнім бажанням було, аби стратили його на морському узбережжі. І це бажання задовольнили: шибеницю спорудили на крутій прибережній скелі. Беніто де Сото підійшов до неї сміливо, подивився у морську далечінь і сам одягнув собі зашморг на шию. Роззирнувшись ще раз навколо, він вигукнув: «До побачення, всі! До побачення всьому світові!»