Текст книги "Харків, Харків..."

Автор книги: Олександр Семененко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 15 страниц)

У КИЄВІ В ЛАВРІ

Але, мандрівче, тут на пісках стань,

Глянь на химери бароккових бань,

На Шеделя білоколонне диво.

Живе життя і силу ще таїть

Оця земля зелена і дрімлива,

Ця золотом цвяхована блакить.

М. Зеров

Так, стоячи на пісках лівого берега, поет бачив свій Київ «замріяний, золотоглавий».

Коли я бував у Києві, я бачив його не з лівого берега, а так би мовити з середини, там, де стоїть все місто – його вулиці, люди і церкви – на правому, високому березі Дніпра. Не було такої чарівної перспективи, про яку говорить поет, проте Лавра була тут близько, занедбана, обідрана, але прекрасна і велична.

Лаврська, мазепинська дзвіниця, оте збудоване Шеделем «білоколонне диво», була тут, як прийдеш бувало до Лаври. Стоять мазепинські мури з 1698 року. «Дзвонів стоголоса мідь» уже замовкла з наказу влади. Не стало вже феноменального великого Лаврського дзвона, що його було чути за сто кілометрів. Назавжди житиме в пам’яті час, копи я чув його. Одного разу я ночував у Печерському районі і вранці був збуджений великим дзвоном Лаври. Людина скаламученого століття, цинічної і малоцерковної доби, я пережив цей ранок як велику подію.

Коли забирав владу над повітрям цей певний себе, низький і незвичайної сили звук міді, важко сформулювати враження. Відомо, що про музику багато не скажеш словами. Тут була вищого значення музика, без модуляцій, урочистіша за гудіння тисяч могутніх органів.

Потужне коливання пливло над містом, над великою рікою, над лісами, полями і людськими житлами. Здавалось, що цей дзвін торкався всього тіла і робив небуденною, святочною кожну годину життя. Він приходив з тих високих сфер, де немає князя і смерда, і мовив всім благую вість, вість про щось більше за людську суєту.

В тридцятих роках цього великого дзвона вже не було. Не було Михайлівського Золотоверхого Монастиря, що довгі століття стояв на цій землі. Ідучи до Лаври, вже не побачите Мазепинського Никольського Собору, його благородне українське бароко. І його по-босяцькому крадькома знищили якісь лакузи. Хто були вони – чи губерніальні чи харківські, Затонський чи Скрипник, ми через рабську нашу байдужість не знаємо.

За кордоном, в той час на чужині поет думав про Київ:

І від віків столичний город вдовий,

І князь і каган відійшли навік,

Лишень живуть міцним життям будови

І голосний їх кам’яний язик.

Поет ще не знав, що «міцне життя» будов теж тепер стало непевне. Серед соломи, очерету і глини наших хат, що легко зникають, тільки кам’яні будови є тривкі пам’ятники минулого. Через це вони завжди і під загрозою.

■

Колекціонер – це найщасливіша людина.

Ґете

Лавра стояла. В тридцятих роках там можна було зустріти старого пана з доброзичливим виразом обличчя, м’якими рисами, спокійними манерами, що даються через спадкове володіння майном і культурою предків.

Павло Платонович Потоцький, цей старий пан, любив сидіти на лавці при вході до Ближніх Печер. То чарівний куток на схилі київських гір із затишною церквою, збудованою козацьким полковником Герциком на початку XVIII сторіччя.

А найчастіше цього пана можна було побачити ближче до Лаврських воріт. Прийшовши з вулиці попід надбрамною Троїцькою Церквою, що її збудував князь Микола Святоша, бувши ченцем Монастиря в XII столітті, вступаємо на подвір’я, оточене невисокими келіями граціозного і некричущого українського бароко. В глибині була Велика Успенська Церква.

Небагато є на світі місць, де архітектура так гармонійно зростається з природою. Поєднання лаврських церков і будівель з природним тлом дає тут людині глибоке душевне заспокоєння, радість, довгождану рівновагу. В Києво-Печерській Лаврі і нерелігійна людина, ще не заходячи до церкви, може відчути радісну тональність цих місць.

Влітку на П. П. Потоцькому був військовий кітель кольору хакі, звичайно вже давно пристосований до цивільного стану власника. З його стриманої інформації можна було довідатися, що незносимий кітель походить ще з часів японської війни, що матерія, на споді червонувата, прекрасно оберігає від сонячних променів. Такі речі уміють робити на Далекому Сході.

Зразу після входу майже під самою надворітною церквою, на правий бік вела хвіртка до колишнього півчеського корпусу. Над хвірткою короткий напис: Збірка П. П. Потоцького.

– Граф Потоцький? – часто питалися прохожі.

– Ні. Просто Потоцький – полтавська шляхетська родина з Кобеляк, традиційно військова. В російській армії П. П. Потоцький був генералом гвардійської артилерії. Про такий чин ми, цивільні, з пошаною говорили: Не генерал-майор, не генерал-лейтенант, а повний генерал. Це не перешкоджало, а може помагало йому бути людиною скромною і демократичною в поведінці, думаю тому, що такі люди виростали без комплексу меншовартості.

Генерал був воєнний історик і колекціонер, допускаю, що колекціонер в ньому переважував. Його майно збереглося в Петербурзі в перших днях революції, бо було взяте під охорону як музей. Свою спеціальну бібліотеку в 12 000 томів з військової і воєнної історії в середині 20-их років він, здійснюючи своє давнє бажання, передав Україні, і з нею все зібране за сорок років умілого і щедрого збирання. Уряд УРСР прийняв збірку і розмістив у просторому Лаврському Корпусі, де колись жили митрополичі співаки – «півчеському». У тодішньому київському путівнику можна було прочитати дані про цю збірку, що її завідувачем-куратором, за умовою передачі, був поставлений сам Потоцький зі скромною платнею.

Збірка Потоцького була менше відома, як Музеї Поля і Тарновського в Катеринославі і Чернігові, може тому, що вона була відкрита для публіки пізно.

Наскільки я помітив, Потоцький мав деякі спеціальні інтереси. Він дуже любив літографію і гравюри. Я сам був з молодості збирачем цього роду графіки і старий колекціонер дав мені багато радісних годин. Великою радістю було тримати в руках оригінали гравюр, прекрасні екземпляри, починаючи від Дюрера, кінчаючи старими літографіями. Цілком зрозуміло, що особливо воєнна історія у гравюрах була представлена прекрасно. Здається, його збірка була другою в імперії після збірки генерала А. А. Адабаша (може хто пам’ятає станцію Адабашівка в степах Херсонської губернії?).

Крім півтора десятка тисяч гравюр і літографій, у Потоцького було кілька сот полотен з історії воєн і зброя. Далі починалася для молодого українця мандрівка в суто український світ старовини. Були зібрані величезні джерела до історії України, щось із 17 000. Книги, видані європейськими мовами з XVIІ-XVIII століття про Україну незвично дивували своїм багатством. Павло Платонович бувало витягав якусь свою книгу, а потім показував мені німецький історичний журнал, де Д. Дорошенко писав про українську історіографію чужими мовами тих саме часів. Я міг почути горду заяву, що Дорошенко не знає про цю книгу. А Потоцький її має. Усмішка і гордість дослідника і колекціонера разом світилася в його розумно-лукавих очах.

В широких коридорах були розвішані рідкі літографії польського художника Наполеона Орди – зниклий назавжди світ поміщицьких садиб на Україні.

«Опис України» Боплана, різні старі карти України, рукопис Історії Бантиша-Каменського, книжка Хандльовська з описом запорожців, що емігрували до Австрії.

До великої збірки старих українських портретів невтомний збирач докуповував ще на свої скромні власні гроші (що то колекціонер!), бо нарком освіти не давав. Знайшов десь уже в Києві портрети XVIII століття і приєднав до збірки.

Для душі у Потоцького були особливі речі: перші видання «Кобзаря» з авторськими присвятами, перші видання «Енеїди» і, нарешті, окремо лежала книжка польською мовою «Естетика» Ліберта, що була в засланні з Т. Шевченком.

В Петербурзі букіністи знали Потоцького, знали його смак і несли йому рідкості.

То були години духовних розкошів – слухати Павла Платоновича і дивитися на його речі. Був особливий змисл у тому, що бойовий генерал українець з російської армії, заслужений і вмілий зберігач нашої старовини, прийшов сюди і живе зі своїми збірками серед нас.

Після його довгого, змістовного життя цей притулок біля стін монастиря туманно нагадував мені ті келії, «де братерство славне ожива і сивий гетьман мов сова ченцеві заглядає в вічі».

В новій, зміненій до коріння дійсності це порівняння не здавалось мені штучним. Якийсь предок генерала, може був з тих, що, мовляв поет «Матнею вулицю мете», ідучи в ченці. Служба в імператорській гвардії не перешкодила Потоцькому, що так любовно відчував незмінну Україну, бути тепер на історичній землі Києва вартовим її надбань.

Серед десятків інтересних старих меблів, що їх теж любив Потоцький, у кабінеті Павла Платоновича стояв прекрасний Жакоб і на ньому бронзовий дзигар, не музейна власність, а особиста.

Колись з нагоди двадцятип'ятилітнього служіння в офіцерських чинах Потоцького полкові товариші зробили йому цей подарунок. У вирізьбленому тексті вони перелічували бої, що в них відзначався ювіляр, історичні дати і місця турецької війни 1877–78 років, де бився молодий офіцер. Серед них були відомі нам зі школи, з дитинства Дубняк, Плевна.

Дзиґар грав полкового маршу. Господар натискав пружину і ми, стоячи, слухали бойову музику молодості старого генерала. За вікном була Лавра, віки, дзвіниця Шеделя, щедроти Мазепи і небо, небо Києва.

Ми перебували серед гравюр і аромату старовини, серед древніх документів, книг і портретів з часів козацької державності. Старий українець професійний вояк недавньої доби, і молодий невійськовий, що міг бути йому онуком, слухали, схиливши голови, марш переможців над Оттоманською Портою.

Скоро настала перерва моїх візитів до Києва, до затишного Корпусу митрополичих співаків, де було зібрано стільки чудових речей. Робота, а потім прийшли тюремні сидіння.

В 1938 році, коли настали київські тюрми, тяжкі були часи для мене в одній із них. Офіційно звалася вона Філіал Внутрішньої Тюрми НКВД УРСР, а зі старих часів була відома як гауптвахта Медера. Медер за царя був суворий комендант міста і часто карав гауптвахтою. Вона була за високою огорожею саме навпроти Лаври.

Режим був тут суворий для мене і допити були тяжкі, правда без биття, просто не давали спати на протязі кількох діб.

Перед десятою годиною ввечері:

– Хто на Се? Збирайтесь на допрос.

І не полежавши за день ні хвилини – стежать, щоб ніхто не лягав, саме тепер, коли можна б лягти – збирайся.

Мелодійно задзвонять куранти на Лаврській дзвіниці і – «пошлі».

Слухаючи, як било годину в Лаврі, думав про те, яка це стара священна тут земля і що на ній діється.

Думав і про те, що в теплих покоях серед милих йому зібраних за ціле життя речей, ось тут під боком десь Потоцький. Не заздрячи думав, просто приємний спогад про те життя, де є люди і краса. Тепер був чорний ворон і вся тюремна безпросвіть.

Згадував ще, що як минути мою теперішню тюрму і трохи прийти до Краю Печерська, то відкривається краєвид на Дніпро і на Видубицькі обидва Монастирі. Один менше видний – древній, там де Перунові кричали предки наші «видибай, боже». Другий красень козацької доби – пізніший.

Раджу туристам з різних закамарків нашого розселення, які не бачили України і будуть там, якось проскочити через задні двері «Інтурист-готелю». Раджу добігти до Лаври, проминути її і там, де видно Видубицький монастир, відчути, що таке Київ і що таке Україна.

Сидів я по тюрмах і не знав, що діється з Потоцьким, а як вийшов на волю, закрутився.

В 1943 році в піднімецькому Києві, як я був там недовго, пішов до Лаври. Успенська велика церква лежала в руїнах. З того подвір’я, де ми сиділи часом з Потоцьким і Потоцький частував дітей з коробочки маленькими цукерками драже, було видно кістяк престольної церковної стіни. Недалеко могила Столипіна, що хотів створити індивідуальне, міцне селянство і стримати революцію, вбитого Богровим у Київському Оперовому Театрі в 1911 році. Плиту з чорного лабрадору наполовину засипала цегла, тисячолітня цегла зруйнованої церкви. Поруч теж під уламками цегли могила Іскри і Кочубея. Я прочитав напис, зроблений нашою старою мовою: року 1708 місяця іюля 15 дня посічені серед Обозу войскового за Білою Церковію на Борщаговці.

В Лаврі якийсь чернець загально російського стилю трохи поговорив зі мною.

Ворота тюрми, де я колись нудьгував, були відчинені і з двору німецькі солдати мирно щось вивозили.

Збірки Потоцького не було і сліду... Прохожий чоловік, що жив на території Лаври, знав Потоцького і розказав мені про нього коротко. Вісімдесятилітнього колекціонера зі старою дружиною вдвох арештували в 1938 році. Вони не вернулися.

Я пішов назад до міста. Дзиґарі на дзвіниці Шеделя тепер не дзвонили.

СУД У ТЕАТРІ

Процес Спілки Визволення України – СВУ був показовий процес. Чужинці називають такі суди театральними. Процес СВУ відбувався на сцені Харківської опери. Цей театр і досі стоїть на Римарській вулиці.

Передсудове слідство було проведене в Києві. У Харкові тодішнє всеукраїнське ГПУ закінчило слідство й організувало суд.

Підсудних привозили з тюрми не в «чорних воронах», а в звичайних автобусах, ніби на прогулянку. На сцені в перервах підсудним підносили чай з «пирожними». Організатори явно перегравали, пересаджували свою роль гуманних учнів Дзержинського. Особливо, ці масні і демонстративно великі солодощі, кондитерські вершини тодішнього щасливого життя, були тут не до речі. Проте, думаю, що відкинути, відсунути їх підсудний академік Сергій Єфремов, людина великої гідності, не міг. Не могли й інші. Так само не могли відкликати своїх попередніх свідчень, даних у Києві, вимучені довгими днями і ночами без сну. І признання, і театральні солодощі все належало до заздалегідь розробленого ритуалу і підсудні мали коритися йому.

Про суд дуже докладно писали в газетах і передавали через радіо всю судову процедуру. Серед публіки в театрі в більшості було мало українців. Сумна доля людей приречених і суджених у трибуналах революцій. Доводиться їм у найтяжчі хвилини бачити довкола не друзів й однодумців. Тільки родичі тут були. Але мовчазна маса в театрі (квитки на процес розподіляли через совєтський апарат) нагадувала юрби в трибуналах французької революції.

Судив спеціально призначений склад Кримінальної Судової Колегії Верховного Суду УРСР, голова – Приходько, члени – Соколянський і Волков. Був також запасний член Колегії. Приходько і Соколянський ніколи не були суддями.

Голова – Антін Приходько – з тих українських інтелігентів, що складали верхівку української партії боротьбистів, лівого крила українських соціалістів-революціонерів, і були прийняті, влилися індивідуально в компартію в 1920 році. Приходько був заступником Наркома Освіти.

Свою роль судді він виконав і був ліквідований ще перед 1937 роком. Його рідного брата, теж члена партії, але менше відомого, я бачив у коридорі Спецкорпусу тюрми номер 2 в жовтні 1937 року. Це був рідкий випадок, коли в’язні з різних камер могли зустрітися. Брат Приходька показав мені вибиті на допиті передні зуби.

Іван Опанасович Соколянський – талановитий педагог, на чолі Інституту Дефектології мав великі досягнення в навчанні сліпоглухонімих. Через сім років я зустрів його в камері Внутрішньої Тюрми НКВД. Соколянський пройшов усі етапи тодішнього слідства і суду, але вийшов на волю, покинув Україну, переїхав на роботу до Москви. Вмер своєю смертю в Москві 1960 року.

Третій член суду Григорій Іванович Волков, перед революцією студент правник, син лікаря Гуревича з міста Миколаїв на Бузі. Працював заступником харківського губ. прокурора, потім головою Кримінальної Касаційної Колегії Верховного Суду УРСР. Серед тодішніх робітників совєтської юстиції він був один з найкультурніших і найбільше кваліфікованих і надавався на роль дорадника і керівника в процесуальних проблемах, які могли виникнути під час публічного розгляду.

Підсудний Андрій Ніковський, що під час процесу зберігав незвичайну в такій ситуації жвавість і бадьорість, дотепно назвав Волкова суфлером.

Волков згодом перейшов до Москви до Інституту Червоної Професури, де й був заарештований.

Коли оголошено вирок, я був у театрі. (Я вже повернувся з Кисловодського). Це була великодня ніч, але ні в цьому театрі, ні в місті не чутно було голосного тисячолітнього «Христос Воскрес».

Чекання тяжкого вироку завжди напружує нерви. Тут за театральним фальшом і нібито прилюдним судочинством особливо почувалася присутність чужої, злої сили. Серед людей на сцені було і начальство. Вони трималися непоказно, але на них варто було подивитися. Під актом обвинувачення два підписи – Горожанин і Козельський, обидва на сцені суду.

Горожанина мало хто знав. В концертних залах інколи можна було побачити цього інтелігента. З довшим, ніж звичайно, волоссям, що надавало йому артистичного вигляду ніби піаніста або скрипаля. Я чув від одеського адвоката Г. Я. Сосина, що Горожанин був родом з Акермана. Довгі роки Горожанин був Начальником Секретно-Оперативної Частини НКВД УРСР. Всі контрреволюційні справи підлягали йому. Він також був головою Чрезсесії, закритого суду для контрреволюційних справ.

Борис Козельський був керівником відділу, що відав українськими справами, і підлягав Горожанину. Про Козельського було більше відомостей. Він у совєтський час дістав юридичну освіту в Одесі. В Одесі слухав лекції професора Олексія Яковича Шпакова. Я сам років за десять перед Козельським, перед революцією в 1915–16 роках теж слухав блискучих лекцій Шпакова з історії Руського права. Коли в двадцятих роках О. Я. Шпакова ховали в Одесі, студент Козельський ніс разом з іншими труну популярного професора. Козельський був українець з Полтавщини з родини дрібних землевласників. Він мав культурні зацікавлення, любив старі гравюри і Ричард Іванович Домре, наш досвідчений букініст, залишав для Козельського добрі гравюри, а нам, невельможним любителям книг і гравюр, їх не продавав. Ричард Іванович шанував начальство.

Козельський перейшов на ту саму роботу до Києва, коли Київ став столицею, і в Києві кінчив життя самогубством. В центральній газеті довгий некролог про нього підписали українські партійні вожді, але збрехали, ніби Козельський помер через серце. Чомусь їм треба було сховати правду.

Мало знають про цих людей.

Серед старих гравюр, що їх я довгий час збирав, був у мене портрет генерала Дубельта, гравюра середини минулого століття. Вдивляючись в обличчя служаки жандарма з його вусами і підвусниками, думалося про те, як ці очі мали дивитися на Шевченка і Костомарова в Петербурзі, як вони пробігали протоколи зізнань кирило-мефодіївських братчиків.

Тут на сцені були сучасні Дубельти. Правда, проти них той старий Дубельт був ніжний янгол.

Разом з усіма чекає Горожанин. Він нудиться. Ось він підходить до академіка Сергія Єфремова. Той сидів на першій лаві скраю. Горожанин дуже невимушено, як добрий знайомий, щось говорить до Єфремова. Може якісь незначущі слова і ця розмова тільки ще один акторський жест у тій зловісній театральщині.

Єфремов був справді знаною і справді шанованою людиною. Коли він проходив приниження того показового процесу, сторонні, чужі люди говорили про нього з любов’ю і болючим співчуттям.

В його розумних очах і в усьому виразі обличчя відчувалася та повага людини, що витворилася в багатьох поколіннях предків – козаків, священиків і господарів свого поля.

Тепер на сумному лиці я побачив очі мученої, зацькованої людини. Я пригадав, що він любив нагадувати слова Драгоманова: чиста справа чистих рук вимагає.

За стінами театру був Великдень без радісних дзвонів Воскресіння, тут був суд нечестивих. Проти Єфремова стояв незнаний псевдонім, один з тих недокінчених студентів, що в 1919–20 роках кинули українську провінцію і пішли служити, хто пером, а хто маузером і наганом в апараті нової влади. Вони не хотіли знати заповітів Драгоманова про чисті руки.

Директиви для Горожанина складалися не в Харкові. Співробітник Наркомюсту з категорії «перекладачів» казав мені, що він перекладав з української на російську матеріали слідства в справі СВУ для Москви. Річ у тому, що це слідство, як виняток, ГПУ проводило українською мовою.

Вирок читав Приходько, високий, вузькоплечий, лисуватий. Читав як завдання, як найнятий на нелюбу роботу, але читав і припечатував чужою печаткою.

Чи думав він, в яку категорію українців він записаний і коли прийде його черга? Він був товаришем Шумського і Блакитного, мусів розуміти.

Тяжко було йти на вулицю з того театру.

Арешти почалися в 1929 році, забирали людей по всіх повітах, по всіх районах. Харківський суд, ім’я СВУ був стислим гаслом для боротьби з національною Україною, з великим національним опором.

До нас, судових робітників, як приглушений відгомін широкого моря доходили з глибинних місцевостей справи, що свідчили тільки про невелику частину спротиву. Багато репресій здійснювано несудовим порядком. До Верховного Суду доходили інколи справи про убивства голів сільських рад, часто крізь вікно з обріза. Обріз, ця вкорочена військова рушниця, ще був популярною зброєю українського села. Його ховали в солом’яну стріху хати, та й деінде легко було сховати.

Коли б окремі вибухи ненависті й боротьби скласти разом, були б Гімалаї українського опору.

З тих роз’єднаних спроб залишилося в мене в пам'яті повстання в одному селі. Гордий взірець майже самогубства. Пам’ятаю ім'я ватажка – Ізот Майдабура. Ті повстанці мали гасло: Хай живе Махно, Петлюра, Ізот Майдабура.