Текст книги "Харків, Харків..."

Автор книги: Олександр Семененко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 15 страниц)

ТЮРМИ І ЛЮДИ

Кінчався серпень 1937 року. На Україні стояли чудові дні. Крим і Кавказ переповнені курортниками, море було прекрасне.

30 серпня в Києві Голова Ради Народних Комісарів Панас Любченко, вродливий ясноокий блондин, покинув засідання Пленуму ЦК Партії. На цьому засіданні були присутні гості з Москви Молотов і Єжов. Любченко поспішав додому. Вдома він застрелив свою гарну чорнооку дружину і застрелився сам.

Про це нескоро розказала історія. 2 вересня, приїхавши з дачі, з Високого Посьолка, я прочитав у газеті тільки про самогубство Любченка. Про убивство його дружини газети не писали.

Харків жив своїм нормальним життям. Я дізнався від мого батька, який залишався в Харкові, що по мене вже вдруге приходили вночі. Він жив у іншому помешканні, але в одному домі зі мною і знав. Вперше були вночі ще тоді, як я з дружиною моєю Марією Романівною був у Криму, в Алушті і купався в Чорному морі. Я попрощався з морем і поспішив до Харкова.

Пересиджував на дачі, чогось чекаючи. Прийшли знову. Справа була ясна.

Тепер я їхав дачним потягом додому, на Садово-Куликівську вулицю.

Прийшли по мене тієї ж ночі. Для сусідів це була звичайна річ, побутова, зрозуміла. Трохи лячно, моторошно чути, як постукали, як зайшли, чогось шукали, як вивели. Але ж, слава Богу, не мене – думає сусіда. Та й за що мене? Я ж нічого не зробив. А за тим, певно, щось є. Казали ж, здається, що він петлюрівець. І засипляють сусіди, бо завтра на роботу.

А для того, що ото його виводять, ця ніч як рана. Одрізали все дороге. Завалилося у безодню зрозуміле, звичайне життя, знайома праця, близькі, матір, дружина. Слизьке, огидне, таємниче завтра – допити, якісь провини. Та й кажуть, що звідти ніхто не вертається.

– Землетрус.

Але людина вдяглася, щось узяла в руки і виходить. Тим часом уже сонце і ранок. Сусідній двірник з дому доктора Піснячевського, рання пташка міської вулиці, замітає й байдужо, неуважно дивиться на мене.

Іду пішки з двома міліцейськими. Не було чорного ворона і чекістів. У цьому сезоні така сила роботи, чорних воронів на всіх не вистачить, а чекісти тяжко переобтяжені – недостача робочої чекістської сили. Раціоналізація праці – використовують звичайних членів міліції для арештів.

Іти недалеко від мене до Чернишевської. Міліціонери заводять мене до комендатури, здають і скромно виходять на вулицю.

В комендатурі взяли ордера на мій арешт, три статті за контрреволюцію з підписом і печаткою військового прокурора. Раціоналізація праці – прокурори підписували, не бачивши справ – комуністична партія віддала всю країну в досвідчені руки чекістів і прокурори їм підлягали.

■

Інший Харків, інші закони життя розкриваються мені з цього дня.

Як адвокат з великою практикою, я часто бував у тюрмах, знав канцелярії, куди викликали моїх клієнтів з камери, проходив внутрішніми дворами тюрми.

Тепер мої знання глибшають.

З Чернишевської 19, мене привезли до тюрми номер два на Тюремній вулиці.[13]13
  Тепер, здається, Тюремну вулицю делікатно перейменували.


[Закрыть]

Чорний ворон не заїхав у ворота. Мене випустили біля бічного тюремного муру. Я побачив оббиту залізом хвіртку, якої не бачив ніколи. За цією хвірткою мале подвір’я і я опинився без зайвих процедур у спецкорпусі – секретний спеціального призначення корпус.

У двадцять першій камері я знайомлюся з єдиним її мешканцем. Це дуже смутний, але не розгублений інженер Г., відомий в Харкові своїми працями. Його арештували вдруге недавно, він уже «сидів» перед тим.

Без довгих передмов він дружньо повчає свіжого товариша з волі, що саме його чекає. Я слухаю.

– Ніяких доказів вашої провини вам не дадуть. Вас тільки питатимуть: хто тебе завербував і кого ти завербував.

– Куди завербував?

– У контрреволюційну організацію.

– Яку?

– Залежить од того, куди вас тулитимуть – в націоналістичну, шпигунську, терористичну. В таку, яку вони вам призначать.

Так у спецкорпусі досвідчений совєтський адвокат вислухав першу лекцію про совєтську спецюстицію. Практичні зайняття з цієї науки мали початися в кабінетах чекістів.

– Вербовка.

Від молдаванина до фіна, від Балтійського Моря до Тихого Океану.

– Вербовка.

Кого завербувати? Друга, брата? Кого бажаєте. Тільки, щоб не били, щоб не мучили без сну, навстоячки на конвеєрі,[14]14
  Конвеєр – безперервні допити вдень і вночі.


[Закрыть] щоб не плювали в лице (все це було в програмі).

Але вербувати, вербувати. Якомога більше.

Це наказ партії, наказ великої доби.

Існує централізована техніка душевних і фізичних тортур, їх називають «допитами» (допроси). Методи мучительства однакові в усьому Совєтському Союзі. Коли до тюрми потрапляли люди з Туркестану, з Сибіру, вони розповідали, що допити й там такі самі. Невідомо тільки, як навчались тисячні маси чекістів. Мали бути курси, писані підручники, де марксистів-ленінців учили, як мучити людей і фабрикувати признання.

Виробнича техніка проста.

Арештованому насамперед доводять, що він уже не людина. Він, власне, уже не належить до того світу, який існує десь на волі. Побачень з близькими нема й не буде. (Був час – моя мати цілий рік не знала, де я). Якщо він боровся за совєтську владу і має ордени, їх без усяких постанов вищих органів зірвуть з заслужених грудей. Маєш робити те, що наказує партія і правительство, брехати на себе і свою сім'ю, друзів, а тобі вже оформлять твоє «чистосердечное признание».

– Ти думаєш Гітлер поставить тобі пам’ятника?

– На тебе витратимо тільки шість копійок! (ціна кулі, вона мінялася в устах слідчих – могли бути й чотири копійки).

Хоча недавно перед тридцять сьомим роком трудящі Совєтського Союзу дбайливо «проробляли» нову сталінську конституцію, трудящий в тюрмі мало вірив у свої права.

Улюблений письменник-гуманіст Максим Горький колись устами босяка говорив: «Человек, это звучит гордо».

Тепер той самий гуманіст писав: «Коли ворог не здається, його знищують». Я часто чув од чекістів цю благородну фразу, скеровану проти неозброєної, замученої, беззахисної людини. Сотні тисяч безправних людей навчалися в тюрмах, а навіть перед розстрілом любити совєтську літературу в особі її найкращого представника Максима Горького.

В арсеналі знущань існувало багато всяких варіантів, але найпростіше було биття. В літературі це називається: фізичні методи впливу. Перший ступінь – коли мене били по обличчі. Це дуже образливо і відчуваєш, наче тебе вдарили в серце і воно завмирає від передсмертного огидного болю, але витерпіти людина може. Штовхани в груди, в ребра, якщо без переламаних ребер теж можна витерпіти. Чекісти мають певні градації щодо биття. За їхніми кулісами, в тихому кабінеті сидить собі такий чоловік, дуже інтелігентний, психолог, і рішає, кого як треба обробляти. Та тепер стало відомо, що в Москві сам Сталін давав інструкції, як треба бити високих вельмож. У нас, звичайно, це були менші люди, але через це биття було не легше.

О десятій годині ввечері в усіх кабінетах горить світло – починається праця. Праця кінчається о шостій вранці. З багатьох кабінетів чути матюки і стогони. Але не завжди. Здебільшого двері зачинені і в коридорах, конвоїри, що ведуть арештанта, псикають:

– Пс, пс.

Це, щоб не побачив арештант іншого арештанта, щоб не зустрілися вороги народу. Ізоляція, таємниці слідства, тонка робота слідчих органів, що охороняють державу.

Та звідкись вириваються матюки і не змінне однакове на весь СССР:

– Будешь падпісивать. Падпісивай. Мать, мать, мать.

■

Моя розповідь про тюремні зустрічі охоплює час від початку вересня 1937 року до листопада 1939 року у харківських тюрмах. Тільки місяці лютий і березень 1938 року я був в’язнем у київських тюрмах. Київський період я вирізнив у окремий розділ.

Харківський Обласний Відділ НКВД мав свою внутрішню тюрму в будинку НКВД – Чернишевська вулиця, 19. Цю адресу треба зберегти в пам'яті, якщо ми маємо історичну пам’ять. Довгі роки перед перенесенням столиці до Києва тут було НКВД УССР, а раніше ГПУ УССР. Сотні тисяч людей пройшли через цю Чернишевську Дев’ятнадцять. В 1937 році Харків був уже тільки обласним центром і знову через ті двері, непомітні для прохожих, тисячі людей ішли на знущання і загибель.

Комендатура містилася в малому будинку провінційного стилю, де колись жила мирно якась родина середнього достатку. Він притулився біля високих воріт, що через них «чорні ворони» привозили в’язнів. Зразу за ворітьми через десяток кроків був вхід до внутрішньої тюрми. Це п’ятиповерховий будинок, збудований у дворі ГПУ-НКВД у тридцятих роках, очевидно, тоді як розбудовано і перебудовано цілий квартал. Про будівлю тюрми ніхто з нас не знав. З вулиці внутрішню тюрму не видно.

Від царських часів залишилися Холодногорська тюрма (тюрма номер один) і тюрма на Тюремній вулиці (тюрма номер два). Назва «Холодна гора» менше промовляла як назва місцевості. В країні, де тюрма грає таку велику роль, з Холодною горою насамперед зв’язане уявлення про неволю, ґрати, гніт. Цю велику тюрму побудовано на початку нашого століття. Спецкорпус для в’язнів НКВД огороджено високими цегляними мурами від інших тюремних будинків. Тут був суворий режим, голодний пайок, повна ізольованість і безправність. В той час Холодногорський спецкорпус був найбільшою тюрмою в Харкові для політичних.

На Тюремній вулиці був колишній тюремний замок, навіть з чотирма вежами на центральному будинку – майже столітня будівля. Спецкорпус і тут огорожено мурами і дуже ізольовано.

У Києві внутрішня тюрма НКВД УССР була тоді в колишньому Інституті для благородних дівиць на Інститутській вулиці. Вона займала напівпідвальне (неглибоке) приміщення в будинку, що стоїть вздовж вулиці, навпроти великого будинку Гінзбурга. Для потреб всеукраїнського НКВД ця тюрма була мала і на Печерську існував філіал Внутрішньої тюрми НКВД УССР, він був на Печерську, через дорогу від Лаври в будинку колишньої військової гауптвахти. Тут, як і на Інститутській, був надзвичайно суворий режим, у подробицях розрахований на те, щоб зламати тілесний і душевний опір жертви.

Лук’янівська тюрма в Києві – ім’я відоме як і ім’я Холодногорської тюрми – теж мала спецкорпус. Для мене Лук’янівська тюрма була тільки коротким пересильним пунктом.

Були ці тюрми на Україні тільки філіалами всесоюзної єдиної і неділимої тюрми СССР.

Всякі думи, всякі спогади обсідають людину в тюрмі. Згадував я дещо. У Москві, на Арбаті відвідував я відомого колись адвоката Н. К. Муравйова. Він був помічником і учнем великого судового промовця Ф. Н. Плевако. В кабінеті Муравйова висіла фотографія Плевако з написом. Цю фотографію подано у збірці промов Плевако, що була перед революцією опублікована за редакцією Муравйова. Замість звичайної в таких випадках присвяти, Плевако написав французькою мовою думку якогось француза, що його ім’я я не можу пригадати: «Настане час, коли кат гратиме велику роль в історії Росії».

Дивлячись навколо, я бачив, що мені припало жити саме в той час, коли тюрма і кат грають надзвичайно велику роль в історії московської імперії.

Таємничий зоотехнік

Сидимо ми з інженером вдвох у камері, але не довго. Вкидають до нас чоловічка років тридцяти п’яти, чорнявого, худорлявого. Очі чорні, з блиском та в очах великий переляк. Усе курить і мовчить. Потроху звикає до нас і розказує.

Звуть його Крупенник Николай Николайович. В політичних партіях в минулому не був, професія – зоотехнік, працював десь в степах Старобільщини, на кінському заводі.

Малий чоловічок, мати з сестрою живуть у Харкові, і він тепер був з ними, на Садово-Куликівській вулиці, номер такий і такий. Я знаю, що це нові будинки Раднаркому, там дають квартири тільки відповідальним робітникам та чомусь не звертаю уваги на цей факт.

Зосталися в квартирі мати й сестра, взяли нашого Крупенника в ніч тридцятого серпня. Ну та цієї ночі, здається, багатьох взяли.

Каже він, що не заводили його до камери, а зразу беруть до якогось великого кабінету. Річ не зовсім звичайна. Там двоє чекістів зі шпалами[15]15
  Перед поверненням царської уніформи з погонами і кокардами, це були на комірах ознаки службового становища в армії і в органах таємної поліції. Існували «кубики», «шпали» і «ромби». Дві «шпали» були вже ознакою начальника відділу.


[Закрыть], не кажучи словечка, вдвох починають бити його по лиці й голові. Довго били і все мовчки. Після того вкинули в одиночку, там же на Чернишевській, а через кілька днів до нас на Тюремну. От і все.

Сидить з нами Крупенник, все курить, а в очах усе переляк і велика нудьга. На допит його не викликають.

В той час ще давали передачі. Дістає і він. Бачу – на записці, де перелічені передані речі, він розписується: Микола. Думаю – значить ти не Николай, а Микола з української родини. Але мені байдуже, бо й свого з мене клопоту досить.

Далі почалися перекидування людей з камери. Куди пішов Крупенник, не знаю.

Для мене самого почався тяжкий період конвеєрів і не думав я про те, чого це маленького зоотехніка били в першу ніч аж два начальники зі шпалами так незрозуміло, так таємничо.

Існували тоді у внутрішній тюрмі на Чернишевській брехалівки. Коли звозять з інших тюрем людей на допит, то в НКВД існували так звані «шафи» (шкафи), куди запихали раба Божого чекати допиту, частенько на цілу ніч. В такій шафі сидіти дуже невигідно, тяжко, це частина виробничого процесу, яким нищать людську волю і тіло.

Брехалівка ж явище виняткове. Це камера, куди напихають багато людей, бо «шаф» не вистачає. Тут і трапляються зустрічі, поки візьмуть тебе на гору до чекістів, тут джерело інформацій, трохи пробивається мур нашої ізоляції.

Назву взято з залізничного жаргону. Бригади поїздного персоналу на кінцевих станціях своїх маршрутів одпочивають в службових приміщеннях. Сходяться різні бригади, розмовляють – от звідси й іронічна назва українських залізничників «брехалівка».

Однієї ночі був я в брехалівці під назвою перша парикмахерська, вузенька кімната в підвалі, колись тут стригли в’язнів, а тепер нас напхано багато. Чую розмову двох українців партійних, їх уже били, вони попідписували. Прислухаюся, один з них каже:

– Коли Любченко приїхав з засідання Пленуму, він зразу застрелив свою дружину, яка мала прізвище Крупенник, а потім застрелився сам.

От і розгадка долі Крупенника.

Він був братом дружини Панаса Любченка, голови Раднаркому. Тому, зрозуміло, була і квартира в новому будинку. Зрозумілий і арешт малого зоотехніка зразу після того, як Любченко, знаючи закони своєї партії, пожалів свою дружину і вбив її перед тим, як убив себе.

Заздалегідь були позаписувані імена й адреси родичів людей призначених на знищення.

Апарат терору працював прекрасно. Хоч Любченко не дав себе арештувати і хоч самогубство його не було передбачене в програмі Київського апарату, апарат не спізнився і тієї ж ночі в Харкові уже били брата вбитої жінки на ім’я Крупенник, яка була дружиною роздавленого апаратом вельможі.

Я більше ніколи не чув про Миколу Крупенника.

■

Аж через тридцять років ще одне ім'я з його сім’ї виринуло.

Є член партії Євгенія Гінзбург. Вона вісімнадцять років одбула в тюрмах Казані, Ярославля, Москви і на Колимі, зосталася вірною комуністкою, але докладно написала про тюрми і про допити. Її книжку видано в Італії в 1967 році. Залишилась вона вузьким і запеклим членом партійної касти, такою і в тюрмах була. Бачила тільки страждання своїх партійців і над ними проливала сльози. Її «Хроніку часів культу особи», як вона називає своє писання, я прочитав і найшов там дещо для нас.

В етапі на Колиму була серед засуджених жінок Таня Крупенник. Вона мала реченець не десять, а двадцять років. Сама Таня казала, що їй стільки трахнули, бо її суд припав на п’яте жовтня тридцять сьомого. Тоді саме вийшов новий закон, казала вона, що встановив новий максимум тюремного ув’язнення – двадцять п’ять років. Але в вагоні пошепки передавали: це тому, що Таня близька родичка Голови Раднаркому України Любченка.

Гінзбург каже, що Таня вірила, що партія розбере і що ніхто стільки сидіти не буде. У Тані були партійні навички двадцятих-тридцятих років, що їх не могли знищити ні тюрми, ні лагер.

Про долю Таніну Гінзбург дізналася пізніше. В 1948 році Таня працювала ув’язненим агрономом на агробазі колимського совхозу Ельген. Там сталася пожежа.

Тані загрожував новий реченець, обвинувачення в диверсії, в підпалі. Гінзбург пише: «Одної білястої ночі короткого колимського літа Таню Крупенник – карі очі, чорні брови – знайшли в петлі в одній з теплиць, де вирощують огірки і помідори для лагерного і совхозного начальства. Над головою мертвої Тані кружляла хмара колимських комарів, масних, огидних, подібних до малих кажанів».

Тепер я бачу, що то була ще одна сестра мого камерного сусіди. Друга сестра була дружиною Панаса Любченка.

Далекий слід простягся від київської раднаркомівської квартири, де впала під пострілом свого чоловіка Любченка її сестра – теж карі очі, чорні брови,– далекий слід до теплиці на Колимі.

Їхня історія скоро забудеться.

Чому має бути інакше? Партійний білет не завжди дає право на пам’ятник.

І скільки їх було, скільки їх було інших українських жінок, без партійного білета, матерів, дівчат і дівчаточок, теж карі очі, чорні брови – що вмирали за наших часів без вини винуваті.

Кишка з села Чепіль

Четвертий прийшов у камеру Павло Григорович Кишка. Якийсь час нас було тільки четверо і ми добре пізнали один одного. Кишку привезли з села Чепіль, Балакліївського району. Казав, що гарне його село над Дінцем. Був він старший трохи за нас, десь після п’ятдесяти, ми шанували його.

Дрібний в костях, зграбний, штанці сільські, сіренькі й коротенькі. Знаєте, на селі промтоварів, мануфактури обмаль – «малувато». А черевики на ногах незграбні, грубезні, завеликі, звали їх у нас австрійські ботинки. Роззявлені вони були в нього, бо всякі зав’язки в тюрмі заборонено.

З обличчя видно, що мама в Кишки була вродливенька. Ніс у нього дрібненький, акуратний і рожевий від сонця. Очі світлі, веселі, ніби хитрі, але то не та наша хитрість, що всіх перехитрувати хоче. У нього інакша – мовляв, ми ж добре розуміємо один одного. Ніби підморгнути хоче, та все говорить жартома, та до всього приказка.

Тепер мали знищити його досконалими державними способами.

Він знав, що значить совєтська власть і долю свою розумів, та в камері не показував, а більше жартував. Козацька вдача.

Як на прогульку нас виганяли, було йому тяжче. Сонце, повітря і трохи землі на тюремному дворику. Земля хоч і тюремна, але ж таки земля, не цемент. Ото й підіймається щось з глибин душі.

Ходимо ми ті п'ятнадцять хвилин один за одним, як у тюрмах належиться, руки за спину. Човгає переді мною своїми роззявленими «ботинками» Павло Григорович. Сухо, тепло, і під ногами сухенький пісочок трохи припав курявою. Кружляємо, нас четверо і кожний думає про своє.

Я й досі майже бачу плямки на землі, хоч дощу немає. Великі й не часто. Це Павло Григорович думає про своє, він про своє думає, не витирає сльози, бо руки треба тримати за спиною. Такі правила в тюрмі встановлено.

Скоро почали брати Кишку на допити. З Чепіля багато людей набрали в тюрму, справа була зрозуміла. В 1917 році були там люди активні, соціалістами-революціонерами себе вважали, але ж не більшовиками. Тоді ж по селах того зілля – більшовиків ще не було.

Не забула влада і після двадцяти років про тодішню активність села. Тепер прийшла й на Чепіль черга.

– Вербовка.

Приходить вранці з допиту Павло Григорович, нап’ється чаю й дивується: Все кричать йому – підписуй.

– А що ж підписувати? – каже. – Понабиралися слєдувателі політики як сучка бліх у Петрівку. Усе про організацію та про вербовку якусь торочать.

І сумно всміхаються його ясні очі.

Тягають його щовечора на цілу ніч. Видно, справа серйозна для чепільчан.

Вертається раз уранці якийсь незвичайний, на лобі багато кривавих точок.

– Що це з Вами, Павло Григоровичу?

– То комарі покусали.

І сумно всміхається.

«Слєдуватель» всю ніч гострими олівцями дзюбав лоба старому і все горлав:

– Будеш підписувати?

А підморгнути вже не може, та й усмішка не вдається. Не витримає довго Кишка! Доведеться йому підписати оте всеросійське «чистосердечное сознание», піде він на тяжкі роботи, не вернеться до свого гарного села Чепіль над Дінцем.

Я все згадую Павла Григоровича Кишку, його сумну усмішку, його розум, його спокійні рухи, гармонійні рухи людини близької до природи. Для політиків, для економістів він просто один із мільйонів «дядьків», що над ними треба зробити експеримент. Для мене він дорогий тюремний товариш і я досі бачу краплі його сліз на піску в Харківській тюрмі номер два.

Митрофан Малюга

Шпиг викличе його на поєдинок,

На прю з ним стане царський суд неправий,

А бойовищем буде в них застінок,

А переможцем вийде кат кривавий.

Адам Міцкевич (1830)

Був серед нас Митрофан Малюга. Працював агрономом у радгоспі десь у районі Барвінкова чи Балаклеї.

Я вперше побачив його в квітні 1938 року у камері внутрішньої тюрми НКВД на Чернишевській. Свіжий був арештант – обличчя ще здорового кольору людини з донецьких степів. В його торбі, як останній подих волі, ще пахтіла домашнього виробу шинка, покладена рукою дружини в останню мить перед розлукою.

Широкі плечі, міцні кістки, на зріст високий. На лиці вираз спокійної гідності, не дуже балакучий, з тих наших людей, що думають і діють поважно, знають людей не з книжок, уміють рішати справи самостійно.

Були в мене родичі такого стилю. Я любив таких людей. В основі своїй вони хлібороби і воїни, творці і оборонці життя. Щоб краще уявити таких людей, треба вжити контрасту. Я думаю, що вони завжди були і будуть протилежністю тим, мовляв Гоголь, «низьким малоросіянам, які видираються з дігтярів, крамарів, наповнюють, як сарана, палати і присутственні місця, наповнюють Петербург ябедниками, наживають, нарешті, капітал і урочисто додають до прізвища свого, що кінчається на О, склад в».

З біографії Малюги важило те, що він в 1933 році уже був арештований. Його тримали довго. Тоді мучили тільки тим, що не давали спати, та й цього було досить. Але його, щоб він підписав признання, водили вночі в підвал, ніби на розстріл. Значить, і тоді серйозно бралися за нього. Він не підписав, випустили. Справа залишилася, так би мовити, недокінчена. Український націоналізм не прощається, не забувається.

Тепер мали докінчити цю людину. Нібито спокійний, Малюга в душі, видно був до краю напружений і під великим тягарем. Якось я ззаду легко торкнувся його плеча. Він здригнувся, як од важкого удару. Саме тільки чекання чекістських операцій, що сповняє нас нудотною огидою, за кілька днів так заголило вразливість міцної сорокалітньої людини.

Скоро мене перевезли до іншої тюрми.

Знову побачив я Малюгу восени 1938 року, уже на Холодній Горі, в набитій людьми одинадцятій камері спецкорпусу. Уже він пожовк, як усі, схуд надзвичайно, осталася від нього половина.

Про справу ми не встигли поговорити. Як він намагався свою справу спрямувати, я довідався пізніше. Способом тюремним, ліплячи картину з окремих шматків, зі зустрічей по різних камерах різних людей, міг я зробити реконструкцію його справи.

Влітку я сидів був на Тюремній вул. (тюрма номер 2) в спецкорпусі в двійнику. Замість двох там сиділо нас двадцять два.

Прийшов у камеру селянин з того самого Радгоспу, де агрономом був Малюга. Петро, назвімо його так, розказував, що його завербував Малюга і на очній ставці підтвердив вербовку, але якось невиразно, плутано.

Цей Петро був мало годящий для чекістських комбінацій. Він був малописьменний, ще молодий, бідняк, не петлюрівець. Для організації навколо Малюги, що мала б бути створена в паперах НКВД, він був поганий матеріал.

Схему Малюги я зрозумів пізніше, через довгий час, майже через рік, коли в одній із камер знову довелося мені побачити Петра. Тепер уже було багато шансів, що він піде на волю. На повторних очних ставках Малюга ще плутаніше говорив про вербовку, і на кінець зрікся своїх перших свідчень про Петра.

Тепер можна було зрозуміти наміри Малюги. Коли його домучили до того, що він мусів вигадати «вербовку», він умисно вербував людину просту, без минулого. Він давав плутану очну ставку, щоб не дати матеріалу ні проти себе, ні проти Петра. І, нарешті, він зрікся вербовки Петра. Думаю, що Петра він врятував. І це вже була заслуга Малюги.

Себе самого він не міг врятувати. Його підключили до інших національно виразних українців, придумали, певне, і вербовки проти нього. Різних людей тулили нахабно і цинічно до одної справи без усяких підстав.

Спроба Малюги не вдалася. Міцний був чоловік, але не встояв. Для мене він зостається одним із тих, хто намагався рештки своєї духовної сили протиставити апаратові убивців.

Міцний чоловік був Митрофан Малюга. Не підставляв покірно потилицю під кулю. Мав розум, волю до боротьби, боровся як міг до останнього. Упав у боротьбі.