Текст книги "Харків, Харків..."

Автор книги: Олександр Семененко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 15 страниц)

Сковородинець Воскобійник

Смерте страшна, замашная косо,

Ти не щадиш і царських вопосов,

Ти не глядиш де мужик, а де цар,

Все жереш так, як солому пожар.

Хто ж на ії плюєт гострую сталь?

Тот, чия совість як чистий хрусталь.

Григорій Сковорода

Був час, лежав я біля параші. Параша була велика залізна бочка, у камері було понад двісті чоловік і тільки дві параші. Таке сусідство не пахуче і не помагає людині почувати себе царем всесвіту. Бувало, що й бризки зрошували мене, теж не божа роса. Користь од цих переживань залишилася. Коли бувають нелегкі закрути в житті, згадую про холодногорську парашу, порівнюю і набираюся оптимізму.

В камерах був час великого застою, бо починалася доба Берії замість Єжова, проте щось потроху рухалося і місця наші на долівці мінялися. І я сунувся далі від параші – по драбині камерної ієрархії.

Тоді був у мене сусіда поруч і ми товаришували. Чоловік років під сорок, міцно збудований, навіть важкий і важко припадав на одну ногу, якийсь давній дефект. Звали його Іван Григорович Воскобійник. Служив колись, але не офіцером у Гренадерському полку. Про українське минуле тоді не до речі було розводитися, а останні роки він був на малій роботі, щось ніби завідувач господарства – завгосп в Інституті Шевченка. Він оформляв, між іншим, акварелі Шевченка в синє паспарту з золотими пасмочками, що надає їм такий чудовий аромат першої половини дев’ятнадцятого століття. Коли побачите ці Шевченкові акварелі тепер у Києві, згадайте, що над ними працював Іван Воскобійник, чиста людина.

У тюрмі зі споду душі лізе багато такого, що під сонцем життя на волі ховається: підлота, злоба, страх і одчай. Щаслива була людина з Воскобійника, у нього не було цих темних закамарків душі.

Якось напроти нас сидів один чолов’яга, в очах у нього, в каламутних очах кипіла ненависть до всіх, а на язику не те що оцет, а прямо відхідна яма. Була у нас з ним сварка, ну так собі тюремна сварка за дрібниці. Але замученому і пригніченому арештантові під час тюремної сварки хочеться ображати, бити, навіть убити. І мені так хотілося. А Іван Григорович без злоби, спокійно в мій бік:

– У мене дужа важка рука. Як вдарю його, можу покалічити. Залишмо.

Правда, важка і дужа в нього була рука та легкий, ясний, незатьмарений людськими пристрастями дух.

Розповідав він мені про Святі Гори, місця великої краси під Слов’янським, там він жив, а родом був з Лебедина. Тільки знаю, що рід його, рід Воскобійників завжди зв’язаний був із шляхетною бджолиною працею. На волі була в нього дружина з дівчинкою дочкою. Подружжя не радісне, дружина не дуже твердих подружих обов’язків і він знав імена інших щасливців. Але не мав проти неї зла і з тюрми оберігав її від клопоту, не хотів, щоб знали, де він. Через це не мав передач. Взяли його влітку в літньому піджачку, тепер надворі вже була зима, а він усе в тому піджачку і без речей.

Від людського зла, що нас тоді так мучило безоборонних, рятувався пасивністю. І це було не через кволість тіла. Тіло було міцне. Він якось піднісся над брудом, брехнею і насильством. Сам приймав свою долю ясно, а іншим хотів помогти, щоб не було їм більших мук.

Я завжди перед сном хрестився маленьким, напівтаємним хрестом – тільки середину грудей. Він раз побачив і каже:

– Не треба. Побачать, донесуть. Може бути гірше. Я християнин, я сковородинець, але тут, серед них, не треба.

І до своєї власної справи ставився без надії, все підписав. Одна деталь його справи. Його «завербував» Сергій Пилипенко, Плужанський батько, який уже давно був на засланні. У Пилипенка під час його слідства вимусили «вербовку». Справу Пилипенка закінчили, його заслали на Північ умирати, а вербовку тримали про запас. Через кілька років, в 1937 році вийняли, бо прийшов час і на ту категорію людей, до якої належав Воскобійник. Кінець відомий. Воскобійник усе підписав, що вимагали.

І от прийшов час – собирайсь з вещами.

Коли Воскобійника забирали з камери, був грудень.

Мій батько вистояв кілька ночей під тюрмою з передачею. Передача була невесела, але потрібна – все речі для табору, теплі речі. Батько мій Платон Йосипович був людина практична. Десь умів дістати якусь особливо теплу білизну, кавказькі валянки, навіть нову шапку ушанку поклав у мішок.

Од свого достатку дав я пару теплої білизни Воскобійникові, і він швидко натягнув на себе. Стоїть готовий іти у своєму літньому піджачку, але вже краще, бо під ним є щось тепле. А шапки в нього нема. Даю йому свою стару, чорну каракулеву. Вже потерлася. Ех, стара шапчина – багато бачила вона. На волі бачила різні міста, процеси в судах, багато людей, молоді зальоти, під снігом радісні зустрічі. Тепер натягну нову – ушанку. А в моїй старій шапчині пішов Воскобійник.

Прощай, друже Іване!

Коротке прощання в камері. Скоро відчиняються двері.

– Давай!

Пішов Іван Григорович, не знали ми, куди пішов. Нескоро, в іншій уже тюрмі дізнався я, що під суд Військового Трибуналу, що стався на початку 1939 року. Втулили його в групу українських націоналістів, були там агрономи, був письменник Гордій Коцюба, і Воскобійника, і Коцюбу, і інших розстріляли.

В якійсь засекреченій совєтській ямі – велика має бути та яма, бо Харків більший за Вінницю,– засипали разом з іншими сковородинця Івана Воскобійника, мого тюремного друга. Засипали землею й ту стару шапчину, знак нашої тюремної дружби.

У Києві – в тюрмах

В кінці січня 1938 року мене знову арештували. Я лежав дома хворий на ангіну і з перев’язаним горлом попрощався з мамою, Марією Романівною і батьком о п’ятій годині ночі.

На цей раз іще менше було надії на поворот додому, бо я вже знав, як б’ють і як майструють справи.

Процедура в комендатурі на Чернишевській 19 звичайна – обрізання ґудзиків, витягання шнурків із черевиків, камера в глибокому підвалі. Другого дня я вже на Холодній горі. У камері нанесено чобітьми багато бруду з «уборної», куди нас ганяють на «оправку». На брудну долівку в камері ми ставили миски з баландою і їли. Ветхого, вісімдесятилітнього селянина ми попід руки водили на оправку. Ноги його не носили.

Ще був серед нас в камері не звичайний подорожній, в європейському вбранні, інтелігентний єврей-хімік. Серед селянських свит і нашого совєтського швейпрома його вбрання робило його зовсім чужим. Я подружився з ним. Успішний доктор хімії в Німеччині, він рішив покинути той край, бо не бачив майбутнього для свого сина юнака, відчував, що й навколо нього петля зашморгується. У нього були широкі можливості, один друг в Південній Америці дав йому дім і харчі, давав гроші, але доктор не всидів у Південній Америці і попросився до Совєтського Союзу. Подумати тільки, просився до нас в 1937 році. Тут його з сином зразу й заарештували. Не знаю, що з ними сталося.

Мене через кілька днів взяли на етап. На станції Харків-Товарний я вже проробляв з іншими етапний ритуал, у дворі станції нам наказували присідати до землі, так нас рахували. Вагон був столипінський, тобто третього класу, але замість дверей до купе совалися ґрати.

Везли мене до Києва. В чорному вороні в Києві я не міг орієнтуватися, куди везуть мене самого у великій автомашині.

Копи висаджували мене з ворона, я побачив серед дерев корпус великого будинку, не тюремного стилю. В комендатурі я спитав, де я. Енкаведист сказав:

– У внутрішній тюрмі НКВД УССР.

Я мало зрадів з цієї новини.

Тюрма була мало подібна до інших тюрем. Пахнуло одеколоном, тюремщики в чепурних уніформах і з новими орденами. Недавно уряд роздав багато орденів такого роду працівникам. Внутрішні тюрми не мають специфічних тюремних ефектів для носа – всеросійського сортирного духу, дезінфекції, креозоту. А ця найвища на Україні інституція неволі була навіть пахуча.

Начальник внутрішньої тюрми Кобеняк, теж з новим орденом рожевий красень, теж з одеколоном. З такою постаттю він міг би грати до революції головну роль в п’єсі «Степовий гість».

В коридорі половики – доріжки для тиші.

Режим, як і треба сподіватися, тут дуже суворий.

Після формальностей мене ведуть не до камери, а до карцеру. Не пояснюють, чому, але потім буде зрозуміло – не було інструкцій, з ким можна разом поселити новака.

Карцер – модерний кам’яний мішок, спеціально збудований у цьому приміщенні, де був колись Інститут благородних дівиць. Тут немає ліжка, немає стола, стільців, немає вікон. Я поклав сидора[16]16
  «Сидір» – арештантський лантух з речами.


[Закрыть] під голову і заснув на цегляній долівці.

У сні я відчував присутність мами, її сині очі, ті великі очі, що колись під ніжними дугами брів і в рямцях м’якого чорного волосся світили мені завжди. Тепер вони були тяжко сумні, тепер вона була сива.

У київському карцері, під вартою орденоносців, без надії на цей раз вийти живим, я бачив матір. Не було вчинків, не було дії в тому сні. З недосяжних глибин підсвідомого в цю переломyу ніч піднялося те, що люди не вміють сказати своєю бідною мовою, хоч воно найважливіше, найбільше з того, що вони мають на цьому світі.

Я говорив незвичайні слова. Я говорив ніколи не сказані моїми устами слова любові і ніжності. Все, що не було сказане, коли тихий хлопчик так боявся втратити свою маму, як вона була хвора, що не сказав шорсткий, колючий юнак, коли гірко й мовчки жалів маму за кривди життя, тепер говорив син на своєму мужеському сороковому році тяжкої тюремної ночі увісні.

Я не покличу нікого тлумачити той сон. Знаю, що в ту ніч нестерпне материне горювання там у Харкові прорвалося до мене і зродило той сон. Інші матері зрозуміють мене, їм можна розказати про мій сон у карцері Київської внутрішньої тюрми.

■

Шпурнуло мене в Київську дійсність.

Раннім тюремним ранком я був уже в камері, де застаю мужчину в дорогих тонких чоботях і в штанах галіфе. Щось подібне до «відповідального робітника» нашої країни.

Знайомлюся, називаю себе. Він теж представляється:

– Сідерський.

– Поляк? – питаю.

– Ні, єврей.

Сідерського арештували недавно в Києві. Вдома залишилася дружина – українка. Він був заступником Наркома Земельних Справ, а по партійній лінії членом Центрального Комітету партії. Уже ходить на допити до слідчого Александровича, поки що розмови ніби то загального характеру.

Наш високий партієць сподівається домовитись з НКВД, питання йде про ціну, не про правду, ні – по-діловому дивиться він у майбутнє. Сідерський ще не втратив певності, виробленої протягом багатьох років на високих посадах. Він іще думає, що тут свої люди. Мені здається, що в нашому становищі мало підстав до певності.

Переводять до нас з іншої камери товариша Фірсова. Фірсов з Харкова, директор Інституту Експериментальної Ветеринарії. Сам він не ветеринар, просто партійний директор. Його добре пошитий костюм у якихсь рудих плямах. Він був на слідстві в Харкові всю осінь 1937 року. Я сам добре знаю, що то значить – слідство 1937 року. Він каже, що його довго били і часто тягали, волочили по долівці. Паркет в НКВД на Чернишевській натирали фарбою, де багато охри. Руді сліди зосталися від того паркету.

Після кількох місяців такого слідства привезли його до Києва. Він сподівався, що в центрі УРСР знайде справедливість. Він же не винний, а його б’ють, щоб признався, ніби він і його Інститут контрреволюційні шкідники й зловмисно прищеплювали худобі смертельні хвороби. Скотина по колгоспах і радгоспах, як відомо, дохла тисячами. Тепер Фірсову переконливо пропонували взяти вину на себе. Фірсов був здоровий чолов’яга і не піддавався.

Столичне НКВД його розчарувало. Тут били більше і дужче, як у Харкові. Тут він познайомився зі спеціальною кімнатою з усяким приладдям до биття. Коли навіть не брали чоловіка до тієї кімнати в середину, то садовили під дверима в коридорі, щоб слухав зойки інших. На багатьох це діяло і вони підписували все, що їм наказували.

Помагало Фірсову триматися й те, що він набрався сили на районовій роботі. Був один час головою райвиконкому в Валках. Добре там їлося й пилося, називав мені імена одружених жінок і описував барвисто такі подробиці, що про них лицарський обов’язок мужчини наказує мовчати.

Даремно було б шукати в нього інтересів до літератури, історії, театру. Але він добре знав обіжники з центру і вмів їх виконувати.

Такі безжурні і життєрадісні Фірсови здійснили на сто відсотків колективізацію і голод. Коли б не Інститут експериментальної ветеринарії з його вакцинами, куди його послала партія, дослужився б Фірсов високих посад. Може після війни був би міністром у Києві. А тут було видно, що справу пришивали з дуже високого місця. Через це й привезли до Києва і в Києві били. Не обійшлося без інтересних подій.

Однієї ночі веде його слідчий до якоїсь незвичної кімнати, здав його, а далі його завели до великого кабінету. Незнайомий мужчина з ромбами на комірі каже йому – я нарком внутрішніх справ Успенський.[17]17
  Успенський був дуже короткий час наркомом у Києві і надзвичайно швидко, навіть, як на ті часи, зник.


[Закрыть] З вами буде говорити товариш Хрущов.

Хрущов був тут і починає розмову з Фірсовим. Як відомо, Хрущов уважав себе за знавця сільського господарства. Він довго й уважно розпитував Фірсова про його справу. Фірсов говорив йому, що він невинний, говорив, як його били. Хрущов слухав і знову розпитував. Коли скінчилася розмова, Фірсова передали слідчому, що чекав на нього біля кабінету народного комісара. Слідчий уже на першому повороті в коридорі поставив окриленого надіями Фірсова до стінки і взявся бити його. Він бив його тим самим способом, як і до розмови з вождем українських більшовиків.

Я довідався згодом, що Фірсова повернули до Харкова і там кінчили справу – його розстріляли.

■

Друга тюрма в Києві була на Печерську. Вона звалася; Філіал Внутрішньої тюрми НКВД УРСР. Мовчазна невелика тюрма навпроти Києво-Печерської Лаври. На просторому подвір’ї стоїть легкої конструкції двоповерховий будинок, колишня гауптвахта за царського режиму. Одгорожена високим парканом, одрізана від життя. Тут не приймають передач, мало хто знає, що це тюрма. Відчиняться ворота, пропустять чорного ворона, а людей не видно. Раз мене возили на Інститутську вулицю в легкому автомобілі. Це замаскований малий чорний ворон, на вікнах ніби штори, а за ними стінка. Вікно автомобіля, що його бачать кияни, фальшиве.

На Печерську я був в одній камері з Фесенком, колись близьким співробітником Г. І. Петровського, що його величали всеукраїнським старостою. Олександер Ксенофонтович Фесенко був фігурою, здається, в Центральному Комітеті незаможних селян. Тепер він був інтересний тим, що признав себе уругвайським шпигуном. Це сталося просто – один його старий товариш був колись короткий час на дипломатичній роботі в Уругваї. Арештований, він признався, звичайно, в шпигунстві і посвідчив, що завербував Олександра Ксенофонтовича. Цьому треба було погодитися, беручи до уваги методи слідства. Не думаю, щоб цей комнезамовський чиновник при Г. І. Петровському, знав, де на світі той Уругвай.

Чекісти, коли зустрічали Фесенка, весело його вітали по імені і по батькові: – А, Олександер Ксенофонтович, уругвайський шпийон!

Хоч ніби й весела історія з Уругваєм, а на волю він не вийшов.

Чудернацькі обвинувачення, що їх люди брали на себе, бажаючи врятуватися через їхню безглуздість, не помагали.

Прикладів було багато. В Харкові був у камері смирний чоловік з Високого поселку. В нього в будинку на дачі колись жив німецький консул на прізвище Граф. Коли треба було признаватися, що консул його завербував, треба було також писати, яке завдання він дістав від консула. Він признався, що той доручив йому розводити малярійних комарів. Довго сидів без допиту цей продуцент малярійних комарів і камера думала, що він вийде на волю. Ну хто ж повірить такій нісенітниці? Але бідаху покликали з камери, почалися нові екзекуції і, очевидно, йому довелося підписувати інший, правдоподібніший, варіант. Він на волю теж не вийшов, як і Фесенко.

Настав час, з уругвайським шпийоном мене розлучили і перевезли до Лук’янівської тюрми.

Лук’янівська тюрма це те саме, що в Харкові Холодногорська. Того самого типу велика каторжна тюрма, що на початку двадцятого століття за царя була модерна і простора.

На тюремному подвір'ї я побачив тополю. Київська тополя збереглася в тюрмі, я навіть був зворушений. Кияни, коли їм було холодно в революцію, порубали старі київські тополі на дрова. Колись поети писали про тополі. Нові поети тепер розчулюються від київських каштанів. Через соціальні струси поетична ботаніка міняється.

Повз тополю, тримаючи свого сидора, я пройшов з конвойним у спецкорпус. Тут так звані шафи для чекання були вимуровані з цегли і мали низьке сидіння. Я б сказав просторі, проти шаф на Інститутській вулиці. Там були з дикту і дуже тісні.

Після кількох годин зі шафи мене повели до останнього корпусу, що виходить на вулицю, а не до спецкорпусу. Двері камери відкрилися. У камері було багато людей. Я назвав себе – Семененко, адвокат з Харкова. У відповідь загули: а ми шпигуни. Вони не жартували. Всі були з закінченим слідством за шпигунство. Там я наслухався багато історій. Всякий зв’язок з чужоземцями і з родичами закордоном вважався тоді за шпигунство.

Надворі вже пахло весною. Через кілька днів знов столипінський вагон. Мене одного в купе, завісивши ґрати простирадлом (сувора ізоляція, бачите) повезли до Харкова.

Першого квітня 1938 року я знову був у внутрішній тюрмі на Чернишевській. У харківських тюрмах після цього я був ще півтора року.

Юхим Медведів – перший президент УРСР

На вулицях у центрі міста можна було інколи побачити високого мужчину, в чорному м’якому капелюсі з широкими крисами. Не актор, бо з вусами. Вуса чорні, рівний, м’ясистий ніс солідно прикрашає обличчя. Вбирається навіть трохи старомодно, але це не впадає в око.

Видно, що це людина товариська, весела. Дивиться не похмуро, а привітно на всіх і завжди не сам, а з якимись товаришами. Серед одноманітної публіки на нашій вулиці від нього повіває чимсь безпосереднім. А може він, просто, напідпитку – не можу сказати.

Таке випадкове враження, вулична зустріч. А от у тюрмі, на Чернишевській довелося з цим чоловіком ближче познайомитись, навіть подружитися.

Це був Юхим Григорович Медведів, голова ЦИКУКи. Ми в Харкові мало цікавилися історією ранніх совєтських установ, але дещо про ЦИКУКу було відомо.

Центральний Ісполнительний Комітет Советів України – ЦИКУКа, або Харківська Рада був організований у грудні 1917 року нашвидку в Харкові. Коли Київський З’їзд Совєтів показав, що більшовики в меншості і не мають сили, група більшовиків покинула з’їзд, поїхала до Харкова і проголосила себе З’їздом Совєтів. Було потрібно, щоб існував якийсь орган проти Центральної Ради, принаймні на той час, поки прийдуть червоні військові сили з Півночі.

Головою зробили Юхима Медведева. Це був незнаний чоловік, але українець, а серед більшовиків тоді це був рідкий дар, і майже пролетар – він був електромонтер. Він був нібито український есдек-незалежник і пристав до більшовиків.

У Києві Центральна Рада, Грушевський, Винниченко. А в Харкові ЦИКУКа і Юхим Медведів.

Він розповідав мені, як на початку 1918 року його, як Голову Цикуки, везли разом з іншими делегатами нібито від харківського «уряду» до Брест-Литовського, щоб протиставити його урядові Центральної Ради.

В цей час там велися переговори з Центральними Державами. Троцький, від Совєтської Росії переживав нелегкі хвилини. Граф Чернін (Австрія) оповідав про розгубленість Троцького, бліде його лице, краплі холодного поту, коли виступали делегати Центральної Ради.

Харківська делегація з Медведєвим мала представляти Совєтську Україну і полегшити позицію Троцького. Але Медведів спізнився, мир уже було підписано і він повернувся до Харкова.

Цикука не довго жила, а Юхим остався жити в Харкові. Що не кажіть, а совєтський вельможа з заслугами перед революцією, попередник Григорія Івановича Петровського, сказати б, перший президент Радянської України.

Юхим Медведів стояв при колисці УРСР. Той відділ кадрів, що давав посади відповідальним робітникам, мусів мати мороку з Юхимом. Давали йому добрі посади, але він довго не тримався на одному місці. В 1925–26 рр. він навіть був керівником Відділу Контролю Електрифікації Відділу Місцевої Промисловості в ВСНХ (Вища Рада Народного Господарства).

Копи він діставав нове призначення, то тягнув за собою своїх приятелів.

– Я переходжу на нову роботу. Приходь до мене.

І завжди була добра компанія «своїх хлопців».

Головне, щоб був «свій в доску». Ці люди уміли триматися разом. Їх єднало минуле. Червоні партизани, всякі ще невичищені члени компартії, або хоч і вичищені з партії за побутовий розклад,[18]18
  Побутовий розклад – занадто добре життя, забагато випивки, закусок і жінок.


[Закрыть] але зі старими, довголітніми зв’язками, теплими, інтимними, зрошеними літрами горілки з доброю закускою, всі вони – одна «бражка».

Для них завжди існували посади в різних кооперативах, де своя рука владика, де свій бухгалтер, свої члени правління. Жилося добре.

Юхимові і будинок дали добрий, великий на Кладбищенській вулиці біля Кузинського мосту. Виселили власника, доктора Н. 3. Фурсова, що приходився зятем відомому колись у Харкові професору Шатилову.

Жив Юхим із своєю дореволюційною жінкою і двома дочками. Сусіди бачили, що Юхим завжди виходив не через двір, не через хвіртку, а через парадний хід. Значить, відчував смак урочистого життя.

Дореволюційну жінку, хоч і проста була, не кидав, але вона не могла перешкодити йому жити новим стилем. Він пізно приходив додому і, звичайно, для цього були причини.

Зворушливо простодушно розповідав мені Юхим, що була в нього інша дамочка. Вона його пестливо називала Фімою (Єфім – Фіма). У Юхимової дами був чоловік. Коли законний чоловік пестив свою дружину і в хвилини ніжності питав її:

– Ти моя?

Вона кокетливо, але чесно відповідала:

– Твоя і Фіміна.

У тюрмі Юхим втратив багато з колишньої своєї статури. Як і всі ми, ба навіть більше.

Обстрижено йому вуса (тюремна гігієна!) і імпозантний ніс обвис якось сумно. Лице з веселого зробилося плаксиве. Вся велична постать обм’якла. Проситься він пустити його «на оправку» серед дня, коли не належить нам задовольняти наші більші природні потреби. Стукає в двері і плаксиво скиглить. Довго проситься, починає плакати, а його так і не пускають. І довго мотається біля дверей, біля параші велика ця фігура. Камера без співчуття дивиться на його уболівання, не вірить цій драматизації. І не знати, чи цей високий мужчина справді так обм’як душею, чи це тільки клоунада в передбаченні серйозної драми, яка його чекає.

А драма буде. І скоро.

Забрали Медведева з камери. Куди – невідомо. На початку червня 1938 року переводили мене з Внутрішньої Тюрми до іншої. Перед тим, як вивозять, тримають трохи в «брехалівці». На цей раз це була 73 брехалівка, містилася у просторій кімнаті на тому самому поверсі де й комендатура. Бачу з-під столу вилазить Медведів. Привезли його на допит. Він дуже сумний, жалібно дивляться його очі, коли він шепоче:

– Саша, Попко мене б’є. Знаєш, Саша, він б’є мене дошкою по ребрах. Сьогодні знову битиме.

Попко – це слідчий, керівник якогось відділу Секретно-Оперативної частини, відомий серед нас своїми кулаками. Нічого доброго не віщує новий метод його роботи над Медведевим.

– Саша! – шепоче Юхим, знаєш, яку вони справу мені підшивають? Вони привезли з лагерів Гаркавенка, який там відбував кару, і шиють тепер нову справу червоним партизанам. Мене пришивають до них. Найшли фотографію групову. Я там теж сфотографований разом з Гаркавенком і з іншими. От вони й ліплять організацію. Саша, сьогодні Попко мене битиме знову своєю дошкою.

В Харкові знали Гаркавенка – голову Товариства Червоних Партизанів. Партизани були в пошані, заслуги перед революцією і таке інше. Але вічно довіряти їм не можна, це такі люди – билися колись за більшовиків, можуть обернутися і проти більшовиків. Потрошку їх перетрушували, того з партії викинуть, того під суд віддадуть.

Років за півтора до Єжовщини Гаркавенка з деякими товаришами судила Спецколегія Обласного Суду в закритому засіданні. До Спецколегії належали контрреволюційні справи. Але у справі Гаркавенка, казали мені тоді, більше було побутового розкладу – пиятика, гулянки на державні гроші. Певно, що заслужені борці за революцію, коли говорили про совєтську дійсність, не дотримувались стилю газетних передовиць про успіхи партії. Можна допускати, що вони вживали гострих епітетів на адресу вождів, адже вони партизани, хлопці бойові і без вищої освіти.

Спецколегія засудила Гаркавенка і компанію. Йому тоді дали не дуже багато – якихось шість років в далеких таборах.

Те, що сказав мені у брехалівці Медведів, заповідало сумні речі. В його справі запахло порохом. Привезли назад до Харкова червоних партизан, дошка в руках досвідченого Попка означала, що всі хоробрі партизани мають признаватися. Тепер уже мова буде не про закусон-випивон, не про антисовєтський анекдотик. Признаватимуться вони, що були вони терористичною організацією, що збиралися вбивати вождів. Завербують Медведева, а може сам Медведів завербує всіх, хто так гордо виглядає на старій фотографії. Хто кого має вербувати – це вже начальство вирішить, а Попко оформить. Так то, друже Юхиме, кінчається ЦИКУКа і героїчна ваша боротьба проти буржуазної Центральної Ради.

Але вже кличуть, щоб вантажити мене з моїм «сидором» в чорного ворона.

– Прощай, Юхиме! Ми не побачимось з тобою.

З історії Медведева викреслили.

В Українській Радянській Енциклопедії його імені немає.

Тільки в трьохтомнику «Великая Октябрская Социалистическая Революция на Украине» (Госполитиздат УССР, К. 1957) між сотнями імен дрібних і випадкових людей його один раз у дрібній примітці соромливо названо головою ЦИКУКи. Цей трьохтомник є просто збіркою всяких дрібних документів тієї доби, не історичним нарисом. В офіційній історії УРСР ні слова про Юхима Медведева немає. Виглядає воно так, ніби ЦИКУКа була без голови.