Текст книги "Харків, Харків..."

Автор книги: Олександр Семененко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 15 страниц)

О. Семененко

ХАРКІВ, ХАРКІВ...

OLEKSANDER SEMENENKO

KHARKIV, KHARKIV…

SUČASNIST'

MÜNCHEN

1977

ОЛЕКСАНДЕР СЕМЕНЕНКО

ХАРКІВ, ХАРКІВ…

ВИДАННЯ ДРУГЕ

СУЧАСНІСТЬ

МЮНХЕН

1977

БІБЛІОТЕКА ПРОЛОГУ І СУЧАСНОСТИ

Ч. 108

Обкладинка Ореста Слупчинського

ХАРКІВ – МІСТО НА ЛІВОБЕРЕЖЖІ

В’їзд його не викликав у місті ніякого шуму

і не супроводжувався нічим особливим.

Микола Гоголь

Календар показує якийсь день серпня 1922 року. Кінчається літо. Ось-ось почнеться наша довга, суха й тепла осінь.

Я вчора покинув Єлисавет – місто на березі Інгула, де я родився, кінчив гімназію. На станції Єлисаветград зідхнув-зойкнув паротяг, вдарив третій дзвінок і потяг пішов на північ – на Знаменку, Користівку. Далі ніби буденний, такий собі звичайний Крюків і берег Дніпра. Залізничні крюківські майстерні, от і все. Та не зовсім буденно мені у вагонному гуркоті. Завжди, як переїздив я Дніпро, щось струшує, будить оспалого пасажира – встань і дивись. Правобережжя – Лівобережжя, не просто собі два береги – тут історія, тут душа наша.

«Реве та стогне» – може й сильно сказано, та ніхто з нас не сумнівається в тому, кожний і собі підтягує – «Горами хвилю підійма».

Та й Гоголь розмахнувся – «Мало який птах долетить до середини Дніпра. Розкішний – немає рівної йому ріки в світі»,– але знов же ніхто Гоголеві не перечив.

Припадаєш до вікна і байдуже не всидиш.

Бачив я Дін, Волгу, Дунай, Гадсон (нас учили: Гудзон). Добрі ріки, що й казати, та не те. Певно, тут почуття глибоко особисті, родився в цьому краю.

Дніпро! Таки є в ньому щось таке, про що в географії не сказано.

За ним уже полтавське повітря, м’якше зеленіють дерева, кучерявіше. Чари Полтавщини минають скоро, бо вже не спізнюються поїзди, вже порядок.

Перед Харковом нове для мене ім’я – Люботин, а от ми і в Харкові.

Станція Харків. Станційний будинок – гордість українських залізниць. Він просторий, високий, величний. Північні ворота України залізної, вугільної, пшеничної – до всеросійського ринку.

Ми виходимо на майдан і наймаємо візника. Кожний харківський візник зветься Ванько, навіть коли його звуть Спиридон. Кожний харківський босяк зветься Ракло. Це фолкльор, це барви нашої багатої мови.

Ванько вже поставив чемодана[1]1
  Так звуть те вмістилище речей для подорожніх, що французи називають валізою.


[Закрыть] собі під ноги. І зробив губами той звук, що запрошує коняку рушати. Рушаємо.

Над майданом з правого боку тяжіє масивна, але не похмура будівля Управління Південних Залізниць. В добі автомобілів, літаків уже забуваємо, чим була тоді залізниця. І війна, і голод, і тиф, і нові хазяїни підкочувалися до наших тихих хат по залізних рейках.

Я з пошаною зиркав на сіру будівлю. Тільки в Києві ще було Управління Південно-Західних Залізниць, але не таке величаве.

Ванько повертає у провулок біля Тюремного замку, який уже по-новому називається ДОПР[2]2
  Дім Примусових Робіт.


[Закрыть] номер два. Нова назва скоро зробилася відомою і близькою широким колам населення.

Під муром тюрми, під теплим серпневим небом стоять цирульники і стрижуть-бриють пролетарських клієнтів, що повсідалися на всяких сідалах. Це НЕП[3]3
  Нова Економічна Політика.


[Закрыть], це приватна ініціатива, це кустарі-одиночки, вони ще не загрожують соціалізмові. Вони ще можуть стригти і над ними лагідно простягає свою тінь тюрма.

Минаємо Благбаз. Від Благовіщенської церкви, від великих склепів розповзається він понад Лопанню. Надвечір спустіли рундуки і особливий запах порожнього базару показує, що цей організм живе і завтра загомонить знову.

А на тому боці Лопані, річки непоказної й сумирної,– Університетська гірка, дзвіниця собору – олександрівський ампір. Тут нагірна частина починається. В легкому осінньому поросі затишок губерніального, університетського міста. Де ж столиця? Побачу потім.

Чорноглазівська вулиця, зелена і тиха, кручею спускається до Горбатого мосту, вже до іншої річки – Харків. Модерний будинок номер 5 – моє перше пристановище. Місто вже повне людей, родичів у мене нема, командировки нема, я просто молодий чоловік з периферії. Готелі не для мене – де там!

Тут у набитому новими пришельцями великому будинку є один земляк з Єлисавету. З тих часів знайомий, коли я в 1918 році бадьоро редагував там українську газету. У 1919 році він пережив Григор’ївський погром. Його родина бачила зблизька ту смерть, про яку моя бабуня казала: «видима смерть страшна». У Харкові він уже десь працює, десь учиться, вже має сім’ю. На дверях написано, скільки разів кому дзвонити – йому сім разів. Це значить, що в квартирі живе не менше як сім родин. Новий побут.

У нього тільки одна кімната, і мене треба десь покласти. Нема куди. Але є сусідка, чоловік її кудись поїхав. Вона вагітна на останніх днях, щохвилини може родитися новий громадянин. Та якось воно буде. І я засипаю в одній кімнаті з незнайомою вагітною єврейською жінкою. Засипаю швидко ясним молодим сном, моїм першим сном у столиці УРСР.

■

Лопань теж має свою історію.

М. Хвильовий.

Наші міста неоднакові, слава Богу. Як і людські житла, міста мають свій запах. Харків пахне інакше як Одеса, інакше як Київ. Курява над містом своя слобожанська, повітря з Дінця, з Донбасу долітає на береги трьох річок: Лопані, Харкова й Нетечі, і разом – харківське повітря.

Це місто дуже українське. Були слободи, хутори: Панасівка, Іванівка, Москалівка, Основа та інші. Розросталися, зливалися і під шкаралупою санкт-петербурзької адміністрації виросло губерніальне місто. На горі собор і Присутственные Места. Це чудове слово казьонної петербурзької мови. Хто власне там присутствує? Думаю, що влада. І тепер вона присутствує. Зветься губвиконком. А в будинку Дворянського Зібрання – ВУЦВК – Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет. Над масивними дверима червоного дерева, через які поспішала колись чепурна публіка на балі і концерти, тепер мідними літерами скульптурно: заля засідань.

На Сумській вулиці, у важкій, солідній будівлі «Совета Съездов Горнопромышленников Юга России» тепер ВСНХ – Всеукраинский Совет Народного Хозяйства. Є на вивісці і український переклад, адже це УРСР, чи як тоді писали УСРР.

Колись були в Харкові великі ярмарки, великі купці, тисячами пудів ішли звідси: вовна, сало, шкіри, а сюди мільйонами аршинів ситець, мануфактура. Але будинок харківської біржі був скромний, ніби павільйон на ярмарках, в ньому не було величі одеської біржі.

Коли я починав своє життя в Харкові, біржа ще стояла внизу Миколаївської площі, потім площу поширили і біржа зникла якось непомітно з нашої пам'яті.

На полях Нової Сербії, за Дінцем шахти, домни – вугілля, залізо. Щоб навчитися керувати машинами, залізницями, добувати залізо – над кручею, понад річкою Харків стоять з темної цегли корпуси Технологічного Інституту. Високого калібру школа інженерів. А в долині під кручею Технологічного саду живе своїм незайманим, тихим життям Журавлівка, малі будинки, ще багато дерев і ще мало камінного бруку. Тут дорога на Свинячий хутір, десь близько Коробові хутори, Дінець і його прекрасні береги.

І хто ти, Журавлівко, хто ти? На підступах до Технологічного Інституту, до заводів? Село чи хутір? Невже місто? Важко сказати. Такий цей Харків. В ньому так м'яко, не болюче відчувається перехід від Слобожанських селищ, від затишних вуличок, від білих хат, до великих заводів, до університету, до театрів.

■

Є українські міста геометричних ліній, їх небагато. Будували їх за планами люди петербурзької імперії: Одесу, Миколаїв, Катеринослав. Навіть мій Єлисаветград виростав за планом як передмістя при кріпості св. Єлисавети і головна магістраль звалася Велика Перспективна вулиця. Перерізала вона все місто від кріпості на одному кінці до водонапірної башти на другому. Чується в цій єлисаветградській Перспективній вулиці українського степового півдня – відгомін, далекий до невпізнання і заглушений, іншої перспективи – Невської,– тієї величної в Санкт-Петербурзі. То звідти доходили до нас плани, коли петербурзька імперія відсувала дедалі турецьку імперію.

Харків не має перспективних вулиць, може навіть не має головної вулиці. Були колись прозаїчні дороги – Сумська, Московська, Катеринославська. Місили колись болото на цих дорогах вози і брички, тепер брук і тротуари, а назви ті самі – прості, без пафосу.

Нова влада 1920 року, звичайно, прагнула змінити життя, але зробити це не так просто. Змінити назви вулиць легше. До того ж хотілося зробити перші роки своєї влади героїчними, легендарними. Нашкрябувано з недавніх подій мало відомі для нас імена і перейменовувано вулиці. Було якесь несамовите бажання все назвати на новий кшталт. Жорстокий наступ був, звичайно, на святих і на церкву. Благовіщення, Вознесення, Мироносиці мусіли дати місце Карлу Марксу, Дзержинському і навіть Фейєрбаху. Добре, що хоч не почали нового літочислення, як це зробили французи понад сто років перед нами. Ми залишилися зі старими календарними назвами, без флювіялів, термідорів, що їх хотіли накинути французам нетерплячі Робесп’єри. Літочислення залишилося старе, хоч дехто пробував урочисто починати добу від Октября.

Вуличні нові назви все таки не приймалися і в Харкові я ходив іще старорежимними вулицями. Звалася площа іменем якогось Руднєва, але всі казали Скобелевська, написано вулиця Яковлєва (хто він?), а казали Михайлівська. Вулиця Ганни ще була Царицинською і ніхто не знав, хто це Ганна. Всі ці Урицькі, Володарські, що вдиралися на вулиці наших міст, пробували закріпитися на табличках, але населення спокійно ігнорувало їх. Навіть Карла Лібкнехта і Розу Люксембург ігнорувало і в щоденному житті далі існувала та сама старорежимна Сумська вулиця і та сама Павлівська площа.

Коли давали нові імена і були це імена вже неживих героїв, то виходило ще сяк-так.

З живими був клопіт. Наш степовий Єлисаветград дістав назву Зінов’євська: на честь голови Комінтерну і близької до Леніна людини. Зінов’єв, що його мої старші земляки пам’ятали, коли він ще звався Гріша Радомисльський і працював у мануфактурній торгівлі Кулаковського, там таки в Єлисаветграді. Ну й поспішили революційні ентузіасти. Але скоренько, як Гріша вскочив у неласку, вони, не червоніючи ні трошки, зробили знову Єлисаветград. Коли найшовся через якийсь час інший кандидат на вічність, перейменували місто на Кіровоград.

Не минула б революційна сверблячка наших географічних назв, коли б вожді сиділи довго, до самої смерті в Політбюро. Був би, мабуть, не Київ, а Кагановичево. Родився ж Каганович на Київщині. Був же Хрещатик уже довгий час вулицею Воровського. Зробили б з Харкова Постишево. Хто знає?

Людина нашої землі завжди з легким презирством ставилась до самозвеличування. Поки хвалько нахвалиться, будько набудеться – так кажуть наші тверезі люди. Хвалькуваті зміни назв криють за собою стільки кривавої хлестаковщини двадцятого століття. Проте пересічна людина знає їм ціну.

У п’ятидесятих роках, коли ще американські громадяни з недавніх українських діпістів[4]4
  Діпіст – від англ. Displaced Persons, скорочено: D.P., а в трансліті: Ді-Пі – «переміщені особи» – особи, які були насильно вивезені в період Другої світової війни нацистами та їх союзниками з тимчасово окупованих ними територій для примусового використання на важких роботах.


[Закрыть] не літали на рідні землі, подорожувала там одна відома американська леді. Я розпитував її про Харків. Приїхала вона до Харкова з Москви і був з нею співробітник американського посольства, який говорив по-російськи. Діждалися біля вокзалу таксі і поїхали по місту. Заінтересувалися американці, як називається площа, як називається вулиця. А харківський шофер на їхню цікавість:

– Чорт їх знає, як вони тепер називаються. Вони перестріляли один одного і все змінюють назви.

Здається, мій харківський шофер таксі ухопив патетику і велич імен нашої доби.

■

Харків – місто заводів, а Петінка особливий стиль робітничого району. Сама Петінська вулиця, тепер Плехановська, з прилеглими провулками і вулицями, з Заїківкою – це тисячі малих будинків. Їхні власники – здебільшого робітники або заводські службовці. Контроль партії не може пролізти в столітній побут. Сім’я і звичаї живучі.

Це не підмосковні робочі селища, не Іванов-Вознесенськ, не Растєряева вулиця Тули. Там був сморід робочих казарм, Манчестер жорстоких початків капіталізму та ще вдосконалений меткими Разуваєвими і Колупаєвими Москви.

У Харкові капіталізм пізніший, трохи пом'якшений німецькими навичками Гельферих-Саде, Трепке, перенесеною за першої війни з Риги німецькою ВЭК.[5]5
  Всеобщая Электрическая Компания.


[Закрыть]

А головне самі робітники.

Петінка, як резервуар робочої сили, ширша за свої топографічні межі. В моїх очах вона не обмежується Петінським районом, а простягається на якихсь 50 кілометрів радіусом навколо міста. Робітник це часто солідний міщанин, або ще овіяний слобожанським сонцем хлібороб. Він набирається грубіянства і цинізму, коли з Холодної гори пропихається через усе місто на ХТЗ в трамвайному скаженстві, коли з Далекої Вільшани – і пішки десяток кілометрів, і потяг, і трамвай – на роботу чимдуж поспішає. А з Лихачова їдуть в прокурених вагонах, по вісім годин на день тільки подорож забирає, через це й особливою категорією величають – поїздники, в поїзді й сплять, і в карти грають, а життя мало та й з їжою самі знаєте як.

Але й за матюком і за грубіянством, він наша людина. Що я завжди любив у наших робітників, це їхню внутрішню незалежність, невмирущий український ущипливий гумор. Видно, предки добре наладували їх життьовою силою.

Мої сучасники, харківські робітники будували нові заводи, вони нелегко працювали там, охоплені сильним державно-партійним обручем. Проте, і будуючи, і працюючи, вони залишалися вільні. Вільніші як ми, інтелігенти. Бо знали, що їхні руки потрібні. Бо жили не в жилкопах, звідки нас могли виселяти, а таки у власних хатах. І картоплю садили і свиней годували собі на Різдво. Це теж додавало певності за тих похмурих часів індустріального ентузіазму.

На ХЕМЗ[6]6
  Харківський Електромеханічний Завод.


[Закрыть] після роботи мітинг. Виступає Чубар, голова Раднаркому. Недалеко вхідних воріт стоїть трибуна і Чубар у вишиваній сорочці промовляє. Щоб зібрати слухачів, адміністрація замкнула ворота – цілком слушно. Але прославлена в газетах «робітнича маса» хоче додому, минає трибуну і преться до воріт. Замкнені. Голоси: одчиняй. Комусь треба на потяг – тут не до промов. Не одчиняють – з робочої юрби, що рветься додому чути матюки. Чубар прислухається до голосу робітничих мас, але говорить далі. Хтось гупає кулаками в металеві ворота, знов матюки. Ворота таки відчиняються. Пішли, хлопці!

Ще картинка. На ХТЗ директор Свистун, з робітників, вольовий адміністратор, велика фігура – прямий провід до Москви, до Орджонікідзе. Десятки тисяч робітників, тракторний завод має бути передовий, і Свистун наказав озеленити територію заводу. Між заводськими корпусами квіти, травичка, сад і Свистун справедливо гордий з того.

На зеленій території працює якийсь «гужтранспорт» – чолов’яга з власною конячкою, щось підчищає, щось вивозить. Ну, чоловічок – роззява, конячина пішла пастися на священну травку, а він не бачить. Кабінет Свистуна близько. Одчиняється вікно і сам директор кричить: «Що це за безобразіє. Забрать коняку, а того роззяву прогнати з завода. Негайно».

Чоловік спокійно дивиться на начальство й озивається: «Ти що там кричиш? Прогнати мене з заводу. Подумаєш. Ну й піду. Не пропаду без твого заводу. Єсть у мене шматок хліба і коняка і своя хата. А от тебе як проженуть, куди підеш? Пропадеш під парканом! їй-бо, пропадеш».

Наврочив. Свистуна в 1938 році розстріляли.

■

Серед корінних жителів Петінки були всякі постаті.

Був серед моїх клієнтів такий Чорнишов. Зрозуміло, що це був ніякий «ов». Чорниш та й годі. Завжди в нас треба робити легку реставрацію імен. Пізніша московізація відлупиться і проступає справжнє ім’я. Скільки було їх і є тих Супрунових, Ломакіних, Кушнірових, ім’я же їм легіон.

Мій Чорнишов говорив тією мовою, яку статистики (вони ж не філологи) легковажно називають російською. Справді ж це наша українська. Вона зіпсована, проте не мовою Пушкіна і Тургенєва, а канцелярщиною чиновницької Росії, часто анекдотичною, але без живого коріння. Тепер до нас лізе убогий совєтський жаргон. Зіпсована вона не до краю, її музика ще звучить, фарби ще не поблякли, і вона є ще прапором людини, хоч і пошарпаним в боях за існування.

Чорнишов був дуже немолодий, за його плечима стояли десятки років не зовсім звичайної професії. Він усе життя шукав забутих, невідомих спадкоємців, відкопував безнадійні, виморочні спадщини, на які, здавалося, вже немає претендентів і спадщина піде в казну. Він порпався в архівах, нишпорив по метричних книгах в консисторіях, їздив. Нарешті знаходив спадкоємця, який нічого не догадувався, об’являв йому ціну й умови, щоб зробити діло. Це було щось середнє між істориком і детективом.

Його гірко обурювало те, що нищать архіви. Він може й розумів, що спадщин уже немає, але як можна нищити архіви!

Сумними очима дивиться він на мене, аж раптом не витримує, голос міцніє, старі очі горять:

– Олександер Платонович! Ну а етот босявка Максим Горький, хіба він не міг сказати Леніну: Ілліч, не зничтожайте архивів, не зничтожайте архивів! Так отже не сказав босявка.

Так собі уявляв розмови Горького з Леніним мій клієнт з Петінки Чорнишов.

Біль за свою професію, що зникає, це тяжкий біль. Подумайте про мільйони, яких відірвали від їхнього ґрунту, насамперед про високу професію й покликання хліборобів.

В 1937 році, мандруючи пароплавом по Волзі, в Саратові найняли ми з дружиною візника, щоб показав нам місто. На постою стояв тільки один старий представник професії, яка явно вимирала. Як їхали Бабушкіним взвозом, він показав нам будинок Чернишевського. Про шанованого в тій країні революціонера чи, може, його родича, він мав стару візниківську характеристику:

– Скупий був Чернишевський!

Доля братів візників, його власна доля, боліла нашому чічероне. Коли ми сказали, що ми з Харкова, він, необтяжений, на щастя, наукою географії, заздрісно зідхнув:

– Ґоворят, в Царковє ізвощікам хорошо жівьотса.

Ми не пояснювали, що їх уже там нема. Хай буде в нього мрія про синю далечінь візників, міраж – неіснуючий Царков.

А Чорнишу-Чорнишову з Петінської вулиці знищили архіви, знищили змисл його маленького існування і ніхто не заступився і навіть «цей босявка Максим Ґорький» не попросив Ілліча, щоб не «зничтожали» архівів.

Беру навмисне такі непомітні постаті. Вони – початок. Вони навіть трохи комічні. Зникають такі люди з поверхні життя тихо, без болю, без зойку.

Вже надходив час більших змін, доводилося скоро побачити тяжке людське горе, викорчуваних з коренем людей, зламані хребти, запльовані людські долі. Їх було дуже багато і ми так скоро до них призвичаїлись.

Тільки зрідка якась ніби дрібниця пронизує мозок, а взагалі життя йде так, ніби нічого особливого немає. Людина бачить тільки своє і про своє тільки думає.

Траплялося мені взимку бути в санаторії в Кисловодську.

Влітку цей всесоюзний курорт потопає у всесоюзному гармидері. Хоч майже всі беруть ванни з нарзановою водою, але головне – це прогулянки, відомі і обов'язкові об’єкти – Храм повітря, Червоні камені. Тут забувають про одноманітну щоденну дійсність. Пересічна людина дістає якийсь ніби сурогат волі – вона виривається з кайданів буднів. Багато святкового й радісного влітку на таких курортах.

А взимку Кисловодськ тихий, кавказьке повітря навіть прозоріше, людей мало і то здебільшого дійсно люди, яким треба лікування.

І для мене це місто в гірській долині, оточене з усіх боків невисокими горами, з джерелом Нарзану в центрі, було спокійним притулком. Місяць або півтора в кардіологічній санаторії миналися ніби в іншому світі. Сніданок, обід, лікар, процедури, зимовий, але здебільшого без снігу, парк.

А там десь далеко похмурий, невеселий Харків, напружена робота в судах. Тої зими в Харкові підготовлювано процес СВУ і я не взяв участи в ньому тому, що саме тоді лікувався на Кавказі.

Взимку і головна вулиця в Кисловодську тиха і людей мало. Це головна вулиця власне самого міста, не курорта з його курзалею і санаторіями. У місті ще є кілька крамниць, ще кілька майстерень, де бляхарі продають посуд для ритуальних магометанських обмивань. Це російське місто лежить серед Карачаївської землі, а карачаївці мохаммедани. Їх дуже мало в Кисловодську. Тільки в базарний день побачиш їхні чорні киреї і барашкові шапки.

Недавно карачаївці підняли повстання і їх тяжко нищили. На боковій вулиці невеликий провінційний непоказний будинок, менше десятка вікон, маленька вивіска – Кисловодський районовий відділ ГПУ. Можна собі уявити, що тут було, коли ліквідували повстання карачаївців. Карачаївці не вміють говорити по-російськи. Вони мали вмирати мовчки, їх мали розстрілювати не тут, а в сусідньому П’ятигорську. П’ятигорськ – гарне місто, оспіване Лермонтовим, з П’ятигорська ясного дня видно снігову шапку Ельбрусу.

Отут недалеко від бляхарів, де продають карачаївцям посуд для обмивання, а за рогом стоїть непоказний будинок з многозначним написом, тут посеред вулиці, серед ясного дня йде жінка. Іде, хитається серед вулиці, іде бруком, бо їй все однаково. Не босячка і ще не стара і навіть чисто вбрана, хоч і розхристана. Вона п’яна і страшно мені чути, як голосно, по-блюзнірському, підноситься в чистому кавказькому повітрі її українська пісня і страшно мені чути її п’яні українські слова. Як боляче слухати це. Вона ж була господинею, вона ж кинула свою хату, де була така чиста долівка, де біля ікон пахло сухими васильками. Вона могла б бути моєю сестрою, коли б тільки судилося було мені родитися в українському селі.

Жінка, що в чужому місті заливає своє горе горілкою і до кавказького неба волає українськими словами про ображену гідність людини, це й був шматок того, що називається – колективізація.

Знаю про дітей, що вмирали в холодному соборі в місті Котласі. У той собор набивали тисячі перших жертв колективізації на Україні. Знаю про старих жінок, що були добрими господинями у власній хаті, а довелося вмирати в чужому брудному кутку наймичками. Багато знаю, а чомусь ота п’яна розхристана українка, сама серед вулиці всесоюзного курорту живе в пам’яті.