Текст книги "Харків, Харків..."

Автор книги: Олександр Семененко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 15 страниц)

Коли його Шліхтери проробляли на партійних зборах, то це вже було «оформлення» постанови найвищої партійної інстанції.

Прийшов і останній день. Назавтра в театрі Муссурі партія затопче Скрипника одноголосною постановою партактиву Харкова. Зачитають постанову – партійну панахиду, піднімуться тисячі рук. Через кілька день буде постанова ЦК, знімуть з усіх високих постів, може поки що переведуть десь на провінцію. Хоч сяк хоч так – кінець.

Чи не виринули тоді в його пам'яті спільна яма, сморід, Робесп’єр без голови, Котовський, Луб’янка, така йому знайома?

Нарком викликав телефоном свою дружину, сказав їй, що він зараз застрілиться, і попросив її дбати про сина. Після цього він вистрілив собі в серце. Це було в його кабінеті, в Держплані, на майдані імені товариша Дзержинського. Надворі стояв теплий літній день, був липень 1933 року. Конвент повалив Робесп’єра теж у липні (9 термідора – 27 липня 1794 року).

Умерти зразу Скрипникові не вдалося, бо він не влучив у серце. Партійні вожді, вражені несподіванкою, стояли навколо ліжка вмираючої людини. Скрипник у житті рідко всміхався. Тепер він зробив зусилля і, іронічно показуючи на невдало прострілені груди сказав:

– Це остання помилка Скрипника.

Він натякнув цим на свої «помилки», за які партія збиралася його судити.

В історії є подібні приклади шибеничного гумору. Існує переказ, що коли Кочубея з Іскрою, після їхнього доносу на гетьмана Мазепу, «допитували» і, після царського слідства побитих, відволокли на рогожі до в’язниці, Кочубей спитав свого товариша:

– Що, брате, смачні московські пряники?

Офіційне повідомлення про смерть старого більшовика прийшло не від центрального комітету комуністичної партії України. Ждали, яку формулу приготує Москва. Після довгих годин чекання прийшло повідомлення ЦК ВКП(б) з Москви про самогубство Скрипника. Це не був некролог. Це була лиховісна програма дальшого нищення українських націоналістичних елементів, у зв'язку з якими Скрипник нібито заплутався.

Поховали Скрипника в Помірках за Міським парком.

Над сином і дружиною наркома прийняли шефство-опіку високі партійці – Балицький, Косіор.

Здається, його останки потім перевезено до Києва, на Байкове Кладовище.

В 1938 році дружину Скрипника заарештували, а малого сина забрали з дому, треба думати – до одного з тих дитячих будинків, де виховували дітей зліквідованих комуністів.

Про Раїсу Леонідівну не згадують у теперішніх, виданих після «реабілітації» біографіях Скрипника. Очевидно, вона померла в концлагері.

Коли пролунав постріл Скрипника, населення сприйняло цю вістку відповідно до психологічної атмосфери того суворого часу, перебуваючи розумом і серцем серед апокаліптичних могил мільйонів замучених голодом українських селян. Це було байдуже зацікавлення до появи нового покійника, яке можна спостерігати серед людей, що довгий час живуть близько цвинтаря. Українська інтелігенція зіщулилася ще більше, чекаючи нових арештів.

ІВАН СІЯК СЕРЕД АДВОКАТІВ

У 1930 році була ліквідована приватна практика і адвокатів об’єднано в консультаціях. Клієнт мав право обирати собі адвоката. Гонорар, хоч і з винятком певного відсотку на адміністративні потреби й оплату персоналу, діставав адвокат.

У першій половині тридцятих років, коли колективізували сільське господарство, на бюрократичних верхах рішили зробити з адвокатів державних службовців для юридичної допомоги населення.

Це були найгірші часи того періоду. Дивно, що більшість з нас не думали залишити адвокатуру. Діяла в нас інерція, пасивність, любов до професії. Дехто намагався перейти на наукову роботу, власне педагогічну в юридичній галузі. Таких було мало. Інші пірнали в «юрисконсульство». Хапали по два-три юрисконсульства, забіжить в одну установу, залишить на своєму столі портфеля, заскочить до голови установи в кабінет, біжить до іншої. Було модно робитися економістом, дехто переходив на цю роботу – бо скрізь складаються плани і економісти потрібні.

Нікому з нас не спадало на думку змінити професію радикально.

Один був молодий адвокат – виразний українець Павло Т. Бузань. Він визначався незалежністю вдачі. Коли його викликали до Наркомюсту, до відділу, що керував адвокатурою, для неприємних розмов, Бузань прийняв рішення. Він вийшов з адвокатури і перейшов на «пролетарську» професію – став кваліфікованим будівельником. Це єдиний випадок сміливого розв’язання наших інтелігентських проблем в ті несприятливі для інтелігентів часи. Він показав себе добрим фахівцем на великих будівництвах у Харкові, був на Уралі. Через якийсь час вернувся і працював юрисконсультантом.

Перетворення адвоката на совєтського службовця з місячною платнею викликало серед адвокатури спротив цьому заходові влади, бо це було вже навіть гірше як колгосп.

Це вбивало ідею адвокатури.

На зборах адвокатів було чути дуже багато виразних голосів протесту проти знищення адвокатури.

Ідею зробити з адвоката чиновника підтримували тільки наші комуністи в Колегії. Головою Харківської Колегії Оборонців був тоді Іван Михайлович Сіяк. Він з темпераментом обороняв ідею Наркомюста. Мені здавалось, що Сіякові не тільки йшло про виконання директиви Наркомюста, про загальний напрям партії підпорядкувати державі і партії всі прояви життя (тоді ми ще не знали терміну «тоталітарний режим»).

Психологічно Сіяк був чужий і національному складові адвокатури, де було небагато українського елементу, був чужий і духові індивідуального, неусуспільненого сектору життя.

Щоденна діяльність адвокатури полягала в обороні інтересів тієї ще неусуспільненої людини чи то проти тяжкого тиску кримінальних репресій чи то в обсягу матеріальних інтересів, квартира в жилкопі, власний будиночок.

Несподівано проти Сіяка, проти партійної лінії, став на адвокатському боці ніхто інший, як тодішній прокурор СССР А. Я.  Вишинський.

Він уважав, що в судовій і адміністративній системі має існувати адвокатура, а не службовці – юридичні порядники.

Інститут адвокатури був збережений. Через деякий час навіть була скасована попередня назва «оборонець» і заведений термін «адвокат».

Це тільки епізод в історії адвокатури і тут було б зайво говорити про лицемірство А. Я. Вишинського і його зверхників, коли настав період «єжовщини» і коли мільйони людей в найсерйозніших справах, де йшло про їхнє життя і волю, були позбавлені права на оборону і хоч би якийсь суд.

Іван Сіяк на моїх очах доживав своє життя галичанина в УРСР. Він мав свої заслуги ще з часів Галицького Ревкома. Проте кар’єра його проходила непомітно. Він рахувався також на роботі і в Харківському Інституті Марксизму і Ленінізму. Про його наукову роботу я не знаю.

В нашій Колегії Оборонців він не міг себе проявити нічим. Думаю, що він, знаючи добре, куди прямує лінія партії – проти українського націоналізму, передчував свій кінець. Велике нервове напруження відчувалося в ньому. Можливо, що це була давня, природжена нервовість. В сірих, холоднуватих його очах тепер можна було прочитати ще й нудьгу зацькованої людини. Видно було, що він самотній, до болю самотній в цій метушні щоденного життя, де на кожному кроці були смертельні пастки для людей української культури – партійних і безпартійних.

У мене до нього була непоказувана симпатія, та національна симпатія, що прориває партійні і офіційні бар’єри.

Неподібний до Івана Сіяка був його брат Микола Михайлович. Іванова партійність, однобокість, динамічність були зовсім відсутні у брата. Микола Сіяк був делікатний, з добрими манерами галицький інтелігент, що мав нещастя приїхати на Україну на заклики Скрипника. Його культурний багаж був використаний мінімально – він викладав українську мову на українізаційних курсах. Українізував він і харківських адвокатів, при чому користувався в них великою симпатією і пошаною.

Обидва Сіяки зникли ще задовго перед єжовщиною.

Про галичан в УРСР мені розповів інтересну річ один тюремний приятель якось у тюрмі. Він знав технічні прийоми відомих «органів», бо колись належав до втаємничених.

Всі, або майже всі галичани, говорив він, були завербовані заздалегідь. В перші роки, коли вони з’явилися з Галичини більшими групами, арештовувано тільки окремих з них. Їх примушувано давати свідчення на багатьох галичан, які ще були на волі. Такого автора розлогих свідчень засилали до таборів, а його «спільників», яких він ніби то завербував до організацій, не чіпали. Ніби нічого не сталося. Могло проминути кілька років, живе собі й працює такий «завербований».

Коли ж приходить призначений органами час, беруть чоловіка і показують йому, що він член контрреволюційної організації, що його завербував такий і такий. Отже вербовка була якийсь час ніби законсервована, але як усякі консерви, зберігала своє значення. «Завербований» після відповідної процедури «слідства», звичайно, мусить признати себе за винного. Коли треба, він і сам когось ще завербує.

■

Серед небагатьох українців у харківській адвокатурі був якийсь час – кілька років усього – один дуже завзятий патріот – Микола Олександрович Миколаїв. Миколаїв вернувся з еміграції. Він казав, що у Варшаві був секретарем комфракції Сейму, очевидно, сам безпартійний. До революції на Поділлі працював секретарем Окружного Суду. Він мав добрий рівень освіти. Жити на Поділлі у рідних місцях, де в нього залишилася дружина, йому не дозволили. В Харкові він жив без дружини. Великої адвокатської практики не міг розвинути, але заробляв на життя. Національні почуття в ньому просто клекотіли. Дійсність, що її він побачив, примушувала його тільки мріяти, що колись українська національна чрезвичайка почистить кого треба.

Несподівано і він зник. Це були ще ранні роки лагерного мучительства. Про перший рік його заслання збереглися відомості від людини, що була з ним. Подаю їх – вони характеризують тодішні умови.

Ешелон із засудженими з харківських тюрем вийшов 30 березня 1930 року. До Владивостока прибув 26 квітня. Того ж дня всіх погнали пішки до зруйнованої казарми на шостому кілометрі залізничного відгалуження. Після переклички спитали, хто тут артисти, співаки, музики. Миколаїв зі своїм супутником з ешелону І. Макогоном (який подав відомості), вийшли три кроки наперед разом з іншими «артистичними» силами. Всіх таких повели до казарми, там були двохярусні настили – нари, недавно звільнені від полонених китайців. Енкаведист сказав: «скоро перше травня і ви маєте прискорено приготувати концерт і водевіль. Програму дістанете і всі матеріали.

Миколаїв зробився суфлером і переписував ролі.

Для свого супутника він був ніби рідний батько.

Після концерту всіх розіслали на різні роботи.

Миколаїв зробився секретарем у технорука Первушина.

Макогон скоро занедужав на тиф. Миколаїв і далі дбав про товариша, щодня через сестру передавав молоко і печиво, що їх він міг через Первушина діставати поза табором. Коли з лікарні ослабленого, ще хворого чоловіка вигнали на роботу, Миколаїв примудрився влаштувати його до канцелярії кур’єром.

Після того цих двох лагерних товаришів розлучили – довелося працювати на шахтах і слід Миколаїва вже в 1931 році пропав. Супутник його на все життя зберігає пам’ять про цю людину прекрасної душі. І досі через сорок років стоїть він перед ним, його міцно збудована постать, з накинутим на плечі зимовим пальтом з каракулевим коміром, трохи сива голова.

Таким я його бачив і в Харкові, людину ставну, гарну, з гарною головою. Характер у нього був гарячий, поривчастий і радісно думати, що він на засланні проявив до випадкового лагерного товариша в тяжких умовах ту шляхетність і дружбу, які відрізняють справжню людину від бидла і раба.

Остання адреса цього українця: Первое Отделение Дальлага ОГПУ – шість кілометрів від «Второй речки» – передмістя Владивостока.

Адреса не для листування, звичайно. Подаю її для ілюстрації Шевченкових слів:

«Одна Сибір неісходима».

НЕЗАЛЕЖНИЙ ЕСДЕК ВИСОЦЬКИЙ

Українських лівих марксистів, що еволюціонували (волею чи неволею) від соціал-демократії до комунізму, на поверхні життя було небагато.

Не можна вважати за марксистів тих численних молодих українців, які залишились відомими під іменем боротьбистів. Комуністи з офіційної і панівної КП(б)У, куди боротьбисти «влилися» на початку 1920 року, іронічно казали, що Блакитний за одну ніч з народників зробив боротьбістів марксистами. Це була правда.

В 1917 році за неписаними законами революційної моди всі партії поробилися революціонерами і соціалістами. Самостійники називали себе – соціалістами-самостійниками. Помірковані демократи, чесні ліберали передреволюційного часу мусіли звати себе соціалістами-федералістами. Передреволюційних марксистів було небагато. Один з найлівіших марксистів Зіновій Висоцький доживав непомітно у Харкові тридцятих років і непомітно пішов з цього світу.

Зіновій Висоцький, псевдонім Степовий, певно був найяскравішою постаттю серед невеликої УКП – Української Комуністичної Партії. Різниця від офіційної КП(б)У не в розміщенні однакових слів. УКП – комуністи – самостійники, українці. КП(б)У – обласна організація всеросійської до краю централізованої і нівелюючої партії.

У Висоцького був великий політичний темперамент, гострий розум, гострий язик, здібність формулювання, твердий характер. На трибуні, я пам’ятав з 1917 року його різьблений профіль, холодні зеленкувато-сірі очі, хрипку голосну мову. Він мав індивідуальні риси, що не забувалися.

Востаннє, за демократичних часів, я чув його на Херсонському Українському Губерніальному З’їзді в Одесі. З’їзд відбувався в аудиторії Хімічного Корпусу на Ольгієвській вулиці, одній з тих затишних вулиць Одеси, куди знизу від моря доходить подув чорноморського порту. М’які дні жовтня 1917 року і на тротуарах вже «шелестить пожовкле листя».

На з’їзді головував В. М. Чехівський. Сергія Павловича Шелухина, члена Одеського Окружного Суду, не соціаліста, Чехівський чемно, холодно і з почуттям дистанції, називав: громадянин Шелухин. Всі ми, решта з’їзду, були: товариші. В ці дні, на північному кінці вчорашньої імперії сталася подія – 25 жовтня упав уряд Керенського. Значення тієї події не всім було зрозуміле. Під час її обговорення український есдек – незалежник Висоцький оцінював переворот як ослаблення центральної влади, що давало більші можливості для розвитку українського життя. З позицій українських йому здавалося, що цей переворот не може пошкодити розвиткові українського життя.

В Харкові я зустрів Висоцького вже не на трибуні. У невеликій кімнаті в Наркоматі Юстиції, де працювало чоловік п’ять, керівником їхнім був Зіновій Степовий. Цей закамарок називався Підвідділом Кодифікації Законів, а справді це було бюро перекладачів і редакторів мови, які підготовляли до друку в офіційному збірнику законодавчі матеріали. Один із заходів українізаційного курсу. В перших роках збірник законів УРСР своєю кричущою неграмотністю добре показував, що грамотних українців не підпускали навіть до технічної перекладацької роботи.

Гірка іронія долі. Яскравий українець комуніст, апологет незалежної української комуністичної партії і держави в ролі старшого перекладача московських законів.

Пам’ятаю тих «кодифікаторів». Культурні українці на технічній роботі перекладачів. Один з них галичанин Дністренко. Здається це був псевдонім. Як і Висоцький, ходив щодня Садово-Куликівською вулицею на марудну роботу, в голові гіркі думки патріота, з такими ж болюче ображеними почуттями. Він, як і Висоцький, така сама сіра шкапа «українізації». Під час цієї українізації навіть Наркомюст і Генеральний Прокурор Скрипник не думав, що треба до свого ближчого оточення додати українців-комуністів. Серед його найближчих важливих співробітників – помічників Генерального Прокурора – не було ні одного українця. Справа обмежувалася перекладачами.

Коли Мирослав Січинський, в минулому романтичний убивця Потоцького, в сучасному совєтофіл, відвідав Харків, Дністренко зустрічався з ним і трохи показував йому місто. Після від’їзду Січинського, Дністренка викликали до відповідних «органів» і детально розпитували про кожний крок Січинського. Відповідні органи, очевидно, не дотримувалися ідилічних поглядів, поширених особливо на Кавказі:

Нам каждый гость дарован Богом

Какой бы ни был он среды...

Ала верды, Ала верды.

і стежили пильно й назирцем за своїми гістьми, почесними і шанованими.

Другий перекладач був вивезений з Галичини за першої війни москвофіл Михальчук. Москвофільство з нього скоро обсипалося і довелося йому в таборах кінчати життя українського інтелігента-патріота. Дністренко зник ще перед Михальчуком.

Тяжко кінчав своє життя Степовий. Десь у 1935–36 році ще перед масовими нищеннями періоду Єжовщини його судила Спецколегія Харківського Облсуду в закритому засіданні, під головуванням чекіста. Не знаю, як оформили його справу. Слідство вело НКВД. Таку людину мусіли мучити довго, він був не з тих, кого легко зламати. Його засудили до розстрілу, адвокат подавав касаційну скаргу. Степовому довелося довго каратися, чекаючи смерті в смертній камері. Нарешті вирок затверджено. Адвокат, що провадив його справу (з числа допущених до участи в Спецколегії), хоч і мій приятель, не мав права розказати мені деталі справи.

З лівих марксистів українців, що вступили до офіційної КП(б)У, був відомий Андрій Річицький. Цей делікатний інтелігент написав у свій час книжку «Тарас Шевченко в світлі епохи», де з допомогою чималої кількості цитат доводив класовий характер творчості поета. Річицький керував один час Держвидавом.

Якщо Степовий (обидва з однієї політичної течії) був козак характерник з буйного степу, перенесений в добу диктатури і тиранії однієї партії, то Річицький мені здавався нащадком мирних наших гречкосіїв. Набрався він революційної словесности десь по містах, а сумирної вдачі своєї позбутися, звичайно, не міг.

Апокаліптична доба колективізації в моторошно-кумедний спосіб проковтнула й цього революційного інтелігента. ЦК Партії надіслав його як уповноваженого для хлібозаготівель тоді, як ламали хребет селянству і готували голод, до Арбузинського району. Це багатий район з плодючою землею, як їхати до Одеси, а залізнична станція зветься Кавуни. Діставши партійні директиви, Річицький перелякався, що не виконає волі начальства і намагався «старатися». Скликав сільські збори ночами, бо партія наслідувала методи нічної роботи відомих своїх «органів», вимагав «узяти хліб з кров’ю». Так, принаймні, я читав у копії вироку, який мені випадково довелося побачити. Партія любить карати деяких своїх надміру ретельних слуг після того, як вони виконають сумлінно партійні накази. Річицького засудили на десять років. Дальша доля уповноваженого ЦК невідома.

ПАМ'ЯТІ МІХНОВСЬКОГО

З колодязя сунули нові орди пацюків.. Вони сотнямибігали по... моєму тілу... Огида, що їй немає імені в людській мові, стисла мені груди і якимсь липким холодом заливала моє серце.

Едгар По

На наших очах зникає поняття чести. Недавно ще стрілялися люди, коли не могли заплатити програних у карти грошей, або зловлені на нечесному вчинку, або розкриті шпигуни. Не тільки офіцери. Один з моїх родичів, статечний землевласник, хазяїн і працівник, прожив життя в долині річки Телігул, в тій частині України, що тяжить до Чорного моря. Коли тільки почалася революція, сільський комітет, ще не комнезам, просто нова влада, викликав його. Його образили, він побачив зруйновану ієрархію життя, сплямовану свою гордість і честь; вернувся додому, дістав рушницю, револьвера не було. Зняв чобота, натиснув пальцем ноги курок і вистрелив собі в голову.

Ми не замислюємося над тим, яка коротка пам'ять у людей про людей.

У новому Харкові вже мало пам’ятали про Миколу Міхновського, адвоката, який на початку нашого століття виступив з гаслом самостійної України.

Доводилося мені ходити Михайлівською вулицею (тепер вул. Яковлєва) і я, новий харків’янин, не знав, що в будинку номер два колись жив Міхновський, в тихому районі біля церкви й недалеко масивного будинку, де колись були судові установи, а тепер розмістився штаб Української Військової Округи.

Зрідка в розмовах з небагатьма людьми, які знали українця адвоката, прохоплювалися деталі. Говорили про його особисту чесність і принциповість, гостру накресленість його національних поглядів. Один старий адвокат казав мені про Міхновського, який був неодруженим, як той розповідав, що він ніколи не мав інтимних зв’язків з не християнками.

Люди мого покоління, особливо по містах з мішаним населенням, які часто в мішаних шлюбах знаходили не тільки розв’язку для інтимного потягу до людини іншої віри і раси, а інколи виявляли й демонстративний протест проти старих упереджень, вислухали б заяву Міхновського з іронічною посмішкою всякого молодшого покоління.

Ця складна проблема і через шістдесят років після признань Міхновського залишається актуальною в нашому змінному, скаламученому світі. Недавно в Америці на конгресі авторитетних провідників і учителів старої релігії – єврейської ухвалено постанову проти мішаних шлюбів. Католицька церква дотримується цієї ж настанови.

Міхновський в перші роки нової влади ховався, учителював десь на Кубані. Повернувся не до Харкова, а до Києва. Після кількох викликів до ГПУ, не пішов на новий виклик, покінчив життя самогубством. Був це страх перед арештом? Не знаю. Може, велика огида, той стан, коли людину нудить до блювоти, щось подібно до того, як у деяких людей викликає поява пацюків.

Ми поволі, етапами привчалися до нового нашого правного, краще сказати безправного стану, меншими дозами і це помагало жити. Міхновському відкрився Київ двадцятих років не золотом своїх соборів і блакиттю неба, а темною пащею людського приниження в чужих катівнях. Він по своєму оцінив стан речей і повісився.