Текст книги "Харків, Харків..."

Автор книги: Олександр Семененко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 15 страниц)

МІЙ УЧИТЕЛЬ ІСТОРІЇ

В колишньому Комерційному Інституті, перейменованому на Комуністичний Університет ім. Артема, в 1922 році в читальні можна було дістати закордонні видання і я ходив туди. Часи були ще ліберальні. Зустрів там Миколу Терентійовича Улезка, він викладав у новому Ком. Університеті.

Улезко був моїм учителем історії, він з’явився в Єлисаветградській гімназії перед першою війною. Округла, негуста, чорнява борода, якась кошлата з початком сивини і дуже розумні, повні життя очі. Гострі рухи задовгих рук; він мав дефект спинного хребта, руки й ноги були непропорційні.

Іронічний і дотепний, він називав «преторіянцями» дежурних у класі, що стояли біля чорної дошки. Ми ж, уражені незвичайною постаттю нового історика, позаочі прозвали його «ахеєць»[9]9
  Хейці – назва грецького племені у Гомера.


[Закрыть] – зв’язали його з Грецією.

Формений сюртук, хоч і незаношений, завжди в крейді, бо він любив писати на дошці дати і схеми. Проте він не був мундирний учитель.

Перед гімназистами сьомого і восьмого класу наш «ахеєць» читав замість звичайного «уроку» напівуніверситетські лекції. І за часів реакційного міністра освіти Л. А. Кассо ми, гімназисти, поза всякою програмою, слухали, як докладно і з любов’ю Улезко говорив нам про війни Хмельницького і писав на дошці назви великих битв, цифри реєстрів козацьких, етапи великої козацької війни.

Коли настала революція, М. Т. Улезко в залі Дворянського зібрання читав лекції про французьку революцію. У нього був готовий переклад на українську мову першої частини «Фауста» Й. В. Ґете – наш учитель-історик учився в Гейдельберзькому Університеті і любив літературу. У двадцятих роках, уже в Харкові цей переклад був надрукований.

Українська провінція порожніла. Багатьом не знайшлося звичної роботи. Де міг прикласти свої знання Улезко у провінційному совєтському Єлисаветграді, коли змінилася до кореня система освіти, змінилися люди?

В той час запустіння нашої провінції росли нові адміністративні центри – Москва, Харків.

Улезко був серед перших, що покинули провінцію.

Українці дуже поволі залишали сталі місця і дуже поволі приймали нову владу.

ТАМ, ДЕ БУЛА ЮНІСТЬ.

Там, де літо

Ще все триває пахощами липня

І квітне невечірній день дитинства.

Євген Маланюк

Є такі речі – ніби воно й дрібниця й не коштовне, а ти все виймаєш його з шухляди, все дивишся і не хочеш одвести очей. Чому? Бо колись його торкалася рука дорогої тобі людини.

Є й місця, імена, події – якось особливо близькі й дорогі нам. Рука нашої молодості торкалася їх.

Велика їхня влада над нами. Старий алхімік доктор Фауст знав ту владу і гостро відчував їх наближення: «Ihr naht euch wieder, schwankende Gestalten». Потужною навалою ішли вони на старого і гострий зойк виривається в нього: «Gib meine Jugend mir zurück».

У людини з такою біографією, як у Маланюка, це благання: «Верни мені мою молодість» мало переплітатися з не менш драматичним: «Батьківщину мені верни!»

Були у нас з Євгеном спільні шухляди, звідки ми витягали сотні імен, десятки місцевостей і тисячі подробиць. Особливо останні роки просто пірнали в ту чудову річку нашої спільної пам’яті. У мене на Брукліні, над будинком, траса реактивних літаків, вони гудуть, а ми все порпаємося в своїх шухлядах. Марія Романівна, моя дружина, вже просить до столу, а ми все з’ясовуємо, хто жив у тому будинку, знаєте там, на розі Перспективної вулиці, в Єлисаветі.

Ці мандрівки для Євгена були живущою водою. Такий був чоловік. Та й не читавши його творів, досить було глянути на ці широкі плечі, військову статуру, слов’янські риси – ні, до асиміляції цей матеріал не надається, занадто вріс у свою землю.

Щоб відчути своєрідність людини, не досить звичайних біографічних дат. Хочеться ковтнути повітря, яким людина дихала, хочеться очима вхопити фарби неба і землі, як вона їх бачила.

Для Маланюка то чорноморський наш степ.

Рильський відчував «степів могутній запах і кобця з перепілкою у лапах», коли писав про чумаків.

Аквареллю або пастеллю наш гарячий степ не так легко віддати. Може, краще олійними фарбами. Сергій Васильківський умів показати гаряче сухе повітря, випалену сонцем землю. Фарби не яскраві. Далечінь не ясна. І десь там, за нею, майбутній поет якимось десятим почуттям міг уловити подих середземноморських культур, а ближче до своєї доби, може, тупотіння страшної великої орди.

У цю саму степову далечінь задивлявся недалеко від наших околиць, один учитель гімназії. Гімназія була в Златополі; восени і весною – болото, глибини якого і Гоголь не в силі описати. Залізниця? Яка там залізниця! Зі світом зв’язує балагула, якісь неможливі шкапи, візник зі сторінок Шолом-Алейхема. А учитель дивився в степ, і щось угледів, і потім показав нам красу середземноморських культур. Учитель забутої гімназії в степу звався Микола Зеров.

І недалеко, у великому селі Глодосах, росли завзяті хлопці. В революційні роки вони перші сформують військові загони. Серед них міцний і завзятий Фотій Мелешко.

Яка ж земля викохала Маланюка?

Це той край колишніх вольностей Війська Запорозького, де він впритул підходить до Київщини. На одному боці Синюхи Херсонщина – Архангород, офіційно Ново-Архангельське, де родився Маланюк. Це західна межа степового простору над Чорним морем. Через річку вже містечко Торговиця – Київщина. Степовий край колишніх запорожців – хоч як це дивно – відрізняв себе чи то географічно, чи то психологічно від Київської землі. Дід Євгена називав людей з сусідньої Торговиці, з Київщини – «польщаками».

Історії тут багато, переважно давньої і не писаної. «3а байраком байрак, а там степ та могила». Багато історії в цих могилах, ще не розкопаної.

В кінці XIX століття Херсонська губернія вже була виразно українською землею, хоча ще якихось сто років перед тим на одібраних у запорожців землях петербурзька імперія поселила різних людей. Сюди навезено сербів, хорватів, болгар, греків, волохів. Але освоїли цей край, цей вихід до Чорного моря українські переселенці. У назвах селищ ви чуєте, звідки прийшли ці люди. Ново-Українка, Ново-Миргород, Ново-Полтавка. І, вже затоплені українським морем, нагадують про татар, про Орду інші назви: Ташлик, Аджамка, Сугаклей.

Були ще в цьому українському морі острівці хліборобів-поселенців німецьких, московських і єврейських. З ними жили по-сусідському, але не змішувалися; психологічні і національні межі існували спокійно і природно.

Кажуть, що в розвитку цієї Степової України було багато подібного до Північної Америки. Кріпаччина була тут недовго, край новий, заселили його люди, що шукали волі. На цій землі колись були запорозькі паланки, зимовники – господарська база, що давала збіжжя і худобу для Січі. Поруч селянських господарств були великі маєтки. Це не були магнати старих українських земель, поляків було мало. Землі колишніх офіцерів попереходили вже в інші руки, навіть не дворянські.

Тут були і «военные поселения», петербурзький витвір, ідея Аракчеєва – військові колгоспи. Через кілька десятків років після їхньої ліквідації не можна було знайти й сліду їхнього – ні в звичаях наших людей, ні в хліборобському господарюванні.

У Ново-Архангельському в масивних кам’яних будівлях колишніх військових поселень нові люди робили нове діло. Тут батько Євгена Филимон Маланюк організував добрі театральні виставки, а напередодні революції був ініціатором відкриття гімназії.

Филимон Маланюк був активним сільським інтелігентом того часу. Важко втиснути людину такого стилю в теперішні стандарти, коли середня і вища освіта надзвичайно поширилися скрізь. Їх було чимало тоді, таких інтелігентів без університетських і навіть гімназичних дипломів. Самоосвітою вони поширювали свої духовні горизонти далеко за межі своїх провінціальних міст і містечок. На їхніх полицях добрі стояли книги, дбайливо зібрані. Це серед батькових книжок юнак Євген знайшов празьке видання «Кобзаря» і навіть переклад книги де-Кюстіна про Росію часів Миколи І, твір, де чужоземець цей аж ніяк не пошанував велику імперію.

Батько Євгена – людина мало практична в справах матеріальних – був гарячий і завзятий у тому, що тепер називаємо культурно-освітньою роботою. Він дописував до різних газет. Я пам’ятаю його дописи в місцевій ліберальній газеті «Голос Юга», яку видавав ліберал поміщик Д. С. Горшков. Ці дописи з Ново-Архангельського були підписані Ем-Юк. Тонкі риси його обличчя були пошкоджені слідами віспи. Я помітив, що здебільшого цей дефект не впливає на оптимізм і життєву напругу пошкоджених. До речі, згадую академіка Михайла Єлисейовича Слабченка, цього блискучого і вулканічного одесита. Він був дуже, дуже рябий. Але яке радісне й одверте сприймання життя і людей. Так само і батько Маланюк був невгамовний, непосидющий, одкритий для людей і радісний.

Матір Євгенову, її фізичний образ застує нам Маланюків «липень», де він просто, як син, як осиротілий юнак, розказав нам про смерть матері в гарячий літній день. Може, хай вона так і зостанеться в нашій пам’яті – мати-страдниця, квола жінка під тягарем тілесних болів, що відійшла з цього світу тоді, коли природа була в розцвіті літньої плодючості, а син тільки набирався сил для далекої, плодючої життьової дороги.

Мені Євген якось писав: «І от бачу батьків... бачу маму мою, передчасно зігнуту, з обличчям святої, сухітницю...»

Вважаю дуже цінним шматком і мого власного (не тільки Євгенового) дитинства розмови, що їх я дитиною чув. Розмовляли між собою моя мати і Ганна Трохимівна Різниченко про Євгенову маму. Слів не пам’ятаю, пам'ятаю теплоту, симпатію жінок до жінки-матері, жінки-дружини. Не пересуди, не перемивання кісточок, а тиха, душевна ніби пісня в два голоси про інше жіноче життя, близьке, зрозуміле, і нелегке.

Минає дитинство, і час уже до школи.

Ранньої осені 1906 року батько привіз малого Євгена до Єлисавету, до реальної школи. Перед початком науки мої батьки і батьки Євгена одвели нас до близької Гречеської церкви (сто років тому заснували її греки, але тепер вже греків не було – розсмокталися), відслужили молебень і теплого вересневого ранку повели нас до науки. На обстрижених головах з’явилася формена фуражка. На моїй синя з білим кантом і з гербом – серед срібних листочків ЕКГ – Єлисаветградська класична гімназія. У Євгена, що тоді став реалістом Женею Маланюком,– жовтий кант і герб ЕЗРУ – Єлисаветградське земське реальне училище.

Для Євгена почалися вісім років життя і науки в Єлисаветі. Дев’ять місяців у році на «квартирі» столовником.

Жилося Євгенові скромно, але в родині. Думаю, що атмосфера родини, навіть чужої, більше давала для духовного росту, ніж казарми теперішніх гуртожитків або університетських кампусів. Якийсь час це була родина Різниченків.

Різниченки живуть у кінці Бикової вулиці. Далі місто вже втрачає свої контури, далі цегельня Бардаха, сад пивовара Лайера. Ще трохи на гору – і вже пахне степом. Тут прошу зупинитися. Тут Озерна Балка. Ви знаєте добре, що нема степу без балок і без байраків. Але не тільки це. У цій Озерній Балці підростав молодший реалістик, якого ми не знали. Він був тоді малий. Його звали Юрій Яновський. Він теж набирався чогось на цій чорноморській землі.

Була ще одна «квартира» в Жені Маланюка. Теж на Биковій, зовсім близько Викового цвинтаря, в родині його хрещеного батька-вчителя Кузнєцова. Невеликий будинок, так званий «парадний хід», або вхідні двері з вулиці, малюсінька «передня», ну й обов'язкова «зала» (не українізуйте, так і вимовлялося – зала). Плетені спинки віденських гнутих стільців і диванчик, теж гнутий і плетений. Взимку тут не дуже тепло. Це на горі, а з Сугаклею вітер скажений, і дрова в Єлисаветі дорогі.

І в цій родині є діти. Живе тут за тюлевими фіранками і ходить до гімназії Галя Кузнєцова, великі очі, кавказький профіль, хто з нас, юнаків, не думав про неї? Це були старомодні мрії, не сьогоднішній секс. Неясні почуття грядущих тілесних і душевних завірюх, на споді свідомості потяг, мовчазний і ще несміливий, до таємничого, могутнього вічно жіночого.

Кілька кроків від Кузнєцових, на цвинтарі, скромному, майже бідному – могила рідної сестри Тобілевичів, артистки великого сценічного чару, що вмерла молодою, Садовської-Барілотті. На скромному пам’ятнику ім'я і один рядок «Не щебече соловейко».

Крім тихої Викової, крім далекої піщаної Кущівки, цей Єлисавет-Єлисаветград мав у собі багато неповітового. Для 80 тисяч мешканців дві щоденних газети, десяток великих парових млинів, завод Ельворті з двома тисячами робітників, велику торгівлю – центр багатої округи.

Ну й тут, звичайно, напрошується наш плаксивий, заяложений трафарет: зрусифіковане українське місто. Справді – трохи чиновників, суд, адвокати, євреї-комерсанти, так би мовити, загальноросійське воно.

Але тут починається «але».

Це тут Ніщинський, учитель Духовного училища, вперше поставив свої «Вечорниці», і тоді в хорі співало багато юнкерів Єлисаветградського юнкерського училища, серед них і син Варфоломія Шевченка, приятеля Тарасового. Тут секретар повітової поліції Іван Тобілевич виріс на драматурга Карпенка-Карого. Тут виросли Кропивницький, Саксаганський, Садовський. Тут скінчив гімназію Винниченко. Тут після заслання жив і працював для людей лікар-чоловіколюбець Опанас Іванович Михалевич, член «Старої київської громади».

Маланюк не брав участи в аматорських українських виставах, він не носив вишиваної сорочки. За його часів у реальній школі не було таємних українських гуртків. Але була Україна. Вона була в традиціях українських родин. Навколо була природа, віковий хід якої так прекрасно відбивався в наших християнських святах.

Чорноморський степ підходив аж до центру цього міста, ступаючи владно через не знищені всеросійською нівеляцією околиці – Мотузянку, Балку, Забалку, Кузні, Закузнями, Чечору.

На кожному кроці, хоч ми і не помічали, виблискували прояви нашої вікової культури у психіці й щоденному побуті людей. Без організаційних форм діяла внутрішня сила яскравих людей. Оглядаючись на нашу молодість, ми вдячно згадуємо їх. Василь Іванович Харцієв, улюблений учень Потебні був директором однієї з комерційних шкіл, людина глибокої культури. Федос Сафонович Козачинський, вихованець петербурзької Академії художеств, був учителем малювання і радив Євгенові вчитися малярства. Талановита була з Козачинського людина, але родинні клопоти примусили осісти на провінції учителем.

Стоїть перед моїми очима реаліст Женя, вже тоді широкоплечий і високий. Формена фуражка обов’язково прим’ята. Ну який же шануючий себе молодий чоловік носитиме фуражку з обручем усередині. Обруч виймається відразу, після купівлі. Книжки до школи не можна носити в ремінцях, навіть коли це груба Фізика Краєвича. Просто треба нести недбало в руці, а то й за пояс добре заткнути.

У той далекий час клубів для молоді не було. Проте можна було вийти на Дворцову вулицю. Після лекцій чомусь ніхто не поспішав додому, хіба що завзяті зубрила і холодні люди без серця. Після довгих вагань можна підійти до гімназистки і з виглядом досвідченого Дон Жуана провести її аж до хвіртки додому.

Та хто ж не був Дон Жуаном у шістнадцять років! Але лякатися не треба. Ось уривок з одного Євгенового листа до мене: «Я згадував про К... Його сестра була бліда і довгонога, себто цибата, але це не перешкоджало мені щоденно – через Ганю – передавати їй полум’яні любовні листи. Що значить літературна сверблячка! – бож цілком абстрактна. Ніколи не те що не поцілувалися, а й не доторкнулися навіть поглядами як слід. Це було якесь безуміє стерилізованого платонізму. Раз лише, пам’ятаю, під час іспитів, у неї біля ґанку, ми їли з нею, зриваючи, черешні і, здається, обоє мліли...»

Ніби небагато. Але – Дворцова! Скільки в тому імені. Років тридцять перед нашою молодістю цією самою Дворцовою, так само заглядаючи в чиїсь очі, гуляв гарний блакитноокий Фаня Тобілевич, згодом Опанас Саксаганський. Якийсь десяток років перед нами тою ж Дворцовою пливла гарна гімназистка Льоля Балановська, з фіалковими очима і мелодійним голосом, згодом примадонна Київської опери і московського «Большого театра».

Ще добре місце для молодих був «Казьонний сад», його поетичні алеї, столітній дуб, потьомкінських часів дуб.

Коли ж настають канікули – на три гарячих літніх місяців додому, до Ново-Архангельського. Синюха, скелі, степ.

Приходить 1914 рік, війна, російська армія, фронт, українська армія,

І в листопаді 1920 року той день, коли

От і чужина. І на цій чужині творчо вибухає те, чим наснажила Євгена його Степова Україна, вся Україна, земля і люди, предки і сучасники.

А юність зосталася там, вдома. І от ми з вами наче пройшли тихою зеленою вуличкою. Ми побачили дерев’яні ворота і фіртку. Дзвоника нема, і ми постукали клямкою. Якийсь м’який жіночий голос сказав нам: «Заходьте». І ми зайшли. Ми зайшли у наше минуле. Ми побули там. І з нами був такий високий юнак – реаліст Женя Маланюк.

ПОЕТ ВОРОНИЙ – МИРГОРОД

Чуєш сурми заграли,

Час розплати настав.

В Інтернаціоналі

Здобудем людських прав.

(Переклад М. Вороного).

Поезії Миколи Вороного я знав здавна. В пам’яті моїй зберігалося їх чимало.

Народолюбна поезія недавніх часів, як:

безумовно промовляла до мене. Але тому, що мої зв’язки з селом були нетривалі – міський і спокушений іншими літературами юнак хотів більшого.

У Вороного теми були багатші, він був модерніший.

На фотографії автор – інтелігент, з пенсне на шнурочку. Були й байронічні віршики, які я з цікавістю заучував:

Приймав я і це українізоване видання Чайльд Гарольда.

Познайомитися з Вороним довелося вже тоді, коли він повернувся з еміграції.

В театрі Мусурі вдень святковано роковини Івана Франка. Мабуть, це був 1926 або 1927 рік. Цей великий театр з дерев’яними кріслами і голими прозаїчними стінами не створював враження інтимності. Ми звикли до інтимніших, менших зал, ми довго не могли позбутися трохи сектантського, але заразом родинного стилю в святкуваннях.

На цей раз уже і сліду того вужчого родинного характеру не було. Квитки розподілено по установах через профспілки і публіка була різноманітна – масова публіка Харкова, далеко ширша за звичну «свідому» українську аудиторію. Вона поводилася свобідніше, рухливо, як люди на мітингах.

Доповідь у сіро освітленій, несвятковій залі читав галицький політик, що прибув до УРСР з великими надіями, яким, звичайно, аж ніяк не судилося розцвісти.

В мистецькій частині я побачив Вороного. Він декламував «Каменярів». Здається, Вороний мав відношення до театру, але цей виступ не запалював. У поганій акустиці залі голос звучав тьмяно і скромна фігура в піджачку була не імпозантна.

Я дозволив собі навіть недоречне порівняння.

В 1918 році в Єлисаветградському театрі на студентському спектаклі, де тільки нас двоє – я і мій приятель студент із семінаристів Писаренко – представляли українство. Писаренко негнучким голосом, але сильним баритоном виводив далеко краще: «Лупайте цю скалу!»

Ближче я пізнав поета в Миргороді. Був останній рік перед голодом. Іще відбувався базар біля церкви. Крамниць на головній вулиці не було, невиразні постаті на тихих вулицях, звична картина облинялого повітового міста совєтської доби. Відчувався подекуди Гоголь, але поза Миргородом, в ароматі степів, у верхів’ях тополь.

Івана Івановича й Івана Никифоровича легко розпізнати серед жителів. Вони зробилися радянськими службовцями і потихеньку проявляють свої характери в нових умовах. Тепер такі історії називаються новим, не гоголівським іменем – склока.

Я тут на два тижні; мама тут приймає ванни і п’є миргородську цілющу воду. Курорт дуже скромний. Вода добра і він міг би бути більший, але і за те спасибі старому буржуазному повітовому земству. Садок мізерний з молодих дерев. Через кладку за Хоролом, річкою малою з зеленими низькими берегами, є Шевченківське місце. Тут був маєток Ковалевських, тут Шевченко гостював і ще не зрубали дерева, під яким сидів поет.

В садочку народу побачиш з півдюжини, не більше. Гуляють собі двоє: Вороний із сином. Вороний такий самий, як бачив його на сцені – звичайний. А син, молодий, з пишним золотим волоссям, гарний і світлий. Батько каже, що знайшов сина після довгих років, можна зрозуміти, що син виріс без батька, може були якісь особливі родинні обставини.

Які ж вони неоднакові. Син Марко, теж поет, псевдонім Антіох, цей уже не напише:

 
Байдуженько на все поглядаю.
 

І форма досконала, і зміст – навіки вирвався з передреволюційного життя, ніколи в ньому не жив, людина нова. І характер відкритий, певний себе, радісно розкриває себе іншим.

Не минуло й п’яти років – його в Києві втулили в контрреволюційну організацію, судили разом з Зеровим, Филиповичем. Він теж не вернувся ніколи на Україну.

Це горе ще буде. А поки що Миргород. Ще не настав голодний рік.

Ми розмовляємо з Марком як вільні люди. – Не про політику звичайно, але щиро й непримушено.

З Миколою Вороним, з батьком приймали ми разом ванни миргородської води. Так просто все тут, що навіть піскових годинників, звичайних по інших курортах, тут немає. Є дівчата, що приготовляють ванну, привітні полтавки. Вони у себе в кімнаті мають будильника й коли минає десять хвилин, чути їхнє полтавське мелодійне:

– Виймайте пробочки. Вставайте.

І ми самі витягаємо «пробочку» і вода стікає. А коли вам призначено сидіти в гоголівській воді Миргорода аж п’ятнадцять хвилин і миргородський курортний будильник відстукав їх, тоді почуєте:

– Виймайте пробочки – вставайте всі.

Витягаючи пробочки й обтираючись рушниками, говорили ми зі старим Вороним про всяке.

Я з'ясував, що він переклав «Інтернаціонал» з оригіналу. Я знав французький текст іще в 1920 році – мене навчив художник С. І. Данишевський в Єлисаветграді, завіз він його аж туди з Парижу.

У нас навіть звичайні переклади роблять наші кращі сили. Ще немає ієрархічного і доцільного розподілу в роботі пера. От російський переклад «Інтернаціоналу» зробив якийсь звичайний одесит і ніхто не знає імені перекладача.

Попрощалися в Миргороді дружньо і роз’їхалися. Зустрілися через якийсь час у Харкові на Миколаївському майдані, де вже був зруйнований Миколаївський Собор. Ще нібито були ліберальні часи – принаймні біля Українбанку серед комуністичних німецьких газет і L'Humanite можна було купити Le Temps і Deutsche Allgemeine,

Вороний був сумний. Уявіть собі – його висилають. Висилають за межі України. Як же так? Я ж переклав «Інтернаціонал». Невже нічого не можна зробити?

І не стало на Україні перекладача пролетарського гімну на українську мову.

Він жив нечутно на Вороніжчині, там і помер. Академік О. І. Білецький після війни написав про нього: «помер у 1942 році в окупованій німцями Вороніжчині». Він не згадав тільки, чому Вороний опинився там – у Вороніжчині. Про це не пишуть.

■

 
Тепер Миргород зовсім не те. Будівлі інші;
калюжа серед міста вже висохла.
 

Гоголь

У Миргороді мама жила на приватній квартирі у якогось службовця. Він і дружина його були з московських земель і їхня мова у цьому Миргороді звучала дуже контрастно. Хто знає особливу музику полтавської вимови, особливо, жіночої, з її м’яким, ніби флейта «ль», тому не треба пояснювати того звукового контрасту.

Ці люди-зайди жили на березі Хоролу не довгий час. Було в них двоє хлопців восьми-семи років. Діти гралися на вулиці з миргородськими дітьми.

Прибігають москалики до своєї мами на кухні і замість попросити по-своєму: мама, єсть хочеться – чуємо, як вони скавулять: – мамо, їсти.

Оце так українізація – я розумію. Без декретів харківської влади, без курсів українізації.

■

В тодішньому Миргороді було в мене важливе переживання. На головній вулиці існувало фотографічне «ательє». На виставлених під склом зразках миргородського фотомистецтва закам’яніли в неприродних позах уродженці цієї запашної землі. Чорними точками провінціальний ретушер позамінював їхні очі. Ми всі любимо бачити себе в портретах. Не дивно, що й це порохняве «ательє» мало своїх клієнтів.

Я розглядав вітрину, коли з дверей цього підприємства вийшла дівчина. Справжню красуню вдається побачити двічі-тричі в житті. В Миргороді я побачив красуню. Вона була не міщанка, сільське сонце дало барви її ніжному обличчю і тисячі попередніх поколінь сконцентрували те, що було в них кращого, в її очах і устах. Описувати деталі нічого не поможе, можна збитися на описи Нечуя-Левицького. Головне це почуття радості, коли бачиш велику красу. Вона все осяювала – те убоге фотоательє, прозаїчну вулицю, дерева і все навколо стало радісне і ясне.

Часто я думаю про те, що могло статися з дівчиною з Миргорода. Чи встояла вона проти голодної смерті, яка наступного року прийшла й на полтавські села. Жіночі організми відпорніші за чоловічі. Може таки пережила. Може брудна й змарніла відбудувала разом з іншими свій голий, смердючий трупами колгосп.

Сьогодні може навіть онуків дочекалася. Мені так хочеться вірити, що її онука, молода і прекрасна, так само випромінює радість і людям світліше жити, як мені колись на вулиці нашого Миргорода.

■

Районовий центр – Миргород і робітники, районного масштабу, виконують ретельно всі накази з центру. Вони заберуть «під мітьолку» зерно в господарстві тієї дівчини, опухне з голоду прекрасна Полтавщина, вкриється трупами ця прекрасна земля колишньої барвистої Гетьманщини і це колишнє полкове місто Миргород.

Гоголь бачив тут Перерепенків, Довгочхунів і Шпоньок, недолугих панків, рабів своєї пихи і свого черева. Але ж у свою збірку, що він їй дав назву «Миргород», включив і «Тараса Бульбу» – «нерукотворну скелю серед буряного, вічномінливого моря» нашого історичного життя.

І іменем цього нібито мирного Миргорода позначені дуже важливі твори Шевченка. У Миргороді 1845 року він написав «Великий Льох». Це на березі цього мілководного тепер Хоролу, недалеко цієї «калюжі», що справді є цілющою водою, він написав про три грішні душі, про великий непрощенний гріх помагати, навіть несвідомо, насильникові й убивці.

Одна карається за те, що після кривавого погрому в Батурині Петрові «цареві московському коня напоїла».

А друга за те, що бувши ще сповитою, немовлям усміхнулась цариці Катерині Другій.

Третя, як була вродливою дівчиною, перейшла з повними відрами шлях Богданові, як той їхав у Переяслав.

І всі троє не знали, що вони «тяжко, тяжко» согрішили.

Яке ж воно в Шевченка абсолютне, можна сказати немилосердне засудження всякого компромісу з чужою, насильною владою.

Який нестерпний біль тих, що караються за несвідоме потурання і сказати б сучасною мовою за «мирне співіснування», за опортунізм.

Два десятки кілометрів від Миргорода лежить чудове село Сорочинці. Теж Гоголь увікопомнив це ім’я – Сорочинський ярмарок, і Солопій, і його жінка, і дочка. Веселий був колись ярмарок у Сорочинцях.

А 1905 року онуки Солопія і вродливого парубка піднялися в Сорочинцях з вилами проти поміщика, прийшло царське військо і чиновник Полтавського губернського управління Філонов поставив у сніг на коліна все село.

Все це було в ідилічних Сорочинцях і все це близько тихого Миргорода. Калюжа і вулкан дуже близько лежать у тих місцях.

Не вмирає ніколи череватий Довгочхун, і старанно працює слухняний голова сучасного райвиконкому в цьому Миргороді. Та звучить з цього самого Миргорода до болю суворий Шевченків голос, голос великої любові і голос національної чести, і Гоголів видимий світові сміх крізь невидимі світові сльози.

Калюжа і вулкан одне біля одного і все це в моїй уяві проступає крізь звичну і прозаїчну назву – Миргород, назву малого українського міста на дорозі між Харковом і Києвом.