Текст книги "Харків, Харків..."

Автор книги: Олександр Семененко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 15 страниц)

Колишні бундівці й есери

Давно запланована і добре підготовлена ліквідація всіх непевних, здебільшого непартійних людей, число яких рахувалося сотнями тисяч, включала також членів різних політичних партій. Деякі з цих колись активних членів партій, що вже давно були припинили своє існування, були в особливому положенні і не мали шансів вийти на волю – це члени обласних і міських комітетів таких партій, не кажучи вже про членів центральних комітетів.

Рядовим членам ще можна було врятуватися і я бачив випущеними на волю таких рядових після 1939 року. Вони з довідкою про закриття справи «через недостатність зібраних доказів», одержували зарплатню за два місяці і працювали часто навіть на старій роботі.

Інакше стояла справа з членами партійних комітетів – їм не було милосердя.

За період 1937–39 рр. я уже не здибав у тюрмах провідних членів українських партій. Вони були ліквідовані перед цим періодом. Даремно було б шукати в харківських тюрмах 1937 року Голубовича, Шрага чи Ю. Мазуренка.

В різних камерах траплялися тільки рештки колишніх неукраїнських партій та менші фігури з українських партій. Згадую тут тільки декого.

Бундівець Карпель Юделевич Карповський, невисокий, з повільними манерами, добре знайомий з царськими тюрмами, якось зостався неліквідований до осені 1937 року. На волі залишилася дружина, яка була членом компартії.

Коли його увіпхнули в наш «двійник», камеру розраховану за царя на двох, було нас уже двадцятеро, Карповський запротестував проти таких тюремних умов. Зразу з’явився начальник секретного корпусу Линников, шарпонув протестанта з камери до коридору. Линников мав славу доброго начальника корпусу, як на тодішні мірила, але на цей раз його не можна було впізнати, ми побачили грубого, рішучого безоглядного тюремщика. Не знаю, як він роз'яснив Карповському правила тюрми, але протестант незабаром повернувся до камери заспокоєний, очевидно, зрозумівши зразу різницю між царською каторгою і совєтською тюрмою.

Він потім часто ділився з нами своїми спогадами про «катірґе», як він казав своєю своєрідною мовою. Явно нездатний до мовної асиміляції Карповський, бувши людиною політично й культурно розвиненою, він суверенно і велично залишав у своєму вжитку російську мову на тому рівні, як вона загрузла в дореволюційних литовських і українських містечках.

«Прогулка», ця злиденна порція повітря під час кружіння в закамарку тюремного двору, звучала в нього «переґульке» і багато, багато було в нього інших шедеврів російської філології.

І серед українців бувають люди, які зі всеросійської мови роблять несвідомо карикатуру, хоча ніби добре її вчилися в школі. Вони чемпіони природного опору нації проти асиміляції. Але їм далеко до старого бундівця Карповського. Його спокійна й природна зневага до чистоти й величі мови Пушкіна була без порівняння.

Я зустрів його через два місяці в іншій тюрмі, коли його брали на допит. Мало залишилося від Карповського. Та це стосувалося до кожного з нас. Державна машина нищення людей працювала досконало. В минулому він був визначним бундівцем. У нього не було надії вийти на волю і він пішов під колеса тієї машини.

■

До приречених через свою колишню діяльність належав також один член російської революційної партії – українець Ю. П. Тесленко-Приходько.

В 1917 році Юрій Петрович був членом Київського Губерніального Комітету Російської Партії Соціалістів-революціонерів. Тоді він був активним в Київській Міській Управі, саме в ті часи, коли Київ переходив під владу різних урядів.

Коли скінчилися бурхливі часи, Тесленко-Приходько керував Рентгенологічним Інститутом у Києві, а потім у Харкові.

Він був син Петра Васильовича Тесленка-Приходька, студента з народницької групи «Чорний Переділ» і Олени Антонівни, уродженої Косач, рідної сестри П. Косача, батька Лесі Українки. Родився він у вісімдесятих роках минулого століття в Сибірі, копи батьки були там на засланні. Хоч і близький родич Косачів – двоюрідний брат Лесі Українки і племінник Олени Пчілки, Юрій Петрович належав до загальноросійської революційної інтелігенції.

Заарештований за молодих років студентом у Києві, одсидів якийсь місяць, і досить комфортабельно, у поліції в участку і поїхав до Німеччини, де в 1911 році с кінчив Мюнхенську Політехніку. Життя в Мюнхені типової для тих часів молоді з Російської імперії, що вчилася за кордоном, напівемігрантів – напівстудентів викарбувало свої сліди на ньому. Він залишився соціалістом загальноросійського стилю.

Згадуючи мюнхенські часи, він з достатньою дозою пошани називав колишнього меншовика Майського (Ляховецького) Іваном Михайловичем, хоча Майський уже давно більшовик, на високих дипломатичних посадах, політично на інших позиціях і разом з тим режимом, який тримає колишніх друзів соціялістів у тісній тюрмі.

У камері Юрій Петрович складає з сірників якісь формули (олівці і папір нам заборонені), розповідає про свій інститут Рентгена. Людина з нього правдива, масна, часом гаряча і гостра. Фігура спортовця. Хоч йому уже п’ятдесят п’ять років, великі світлі очі ще повні життя, риси лиця з різьбленим носом ще не обм’якли, хоча він уже проходив конвеєр, і доволі тяжкий. Видно, що в нього темперамент борця і він не збирається піддатися.

Соціалістичні переконання він прийняв, мені здавалося, не серцем, а розумом, ніби формули з фізики (він за фахом фізик). Вони абстрактні, вселюдські, але чесні і він обстоюватиме їх. Барви України, її природу, людей він мало відчуває, я б назвав це легким національним дальтонізмом. Ворожості до України нема, Україна існує ніби в теорії, але й російського патріотизму не помітно.

В роді Лесі Українки Тесленко-Приходько майже космополіт.

Він був одружений двічі, обидва рази з єврейками, перша була партійна. Щоб офіційно одружитися перед революцією з єврейкою, він прийняв лютеранство. Сина його від першого шлюбу охрещено лютеранином.

До своїх українських родичів він ставився тепло, по-родинному.

Коли ховали Лесю Українку, він робив фотографії. Відомі опубліковані фотографії – то його робота.

Багато нашарувань нашої доби на цій людині. Коли я слухав його незалежну мову, знаю, що він скоро знову піде на довгі ночі мук, бачу горду поставу його голови, всього тіла, готового зустріти муки, я забуваю про всі ті нашарування – партійні програми двадцятого віку, національний дальтонізм, «лютеранство». Я бачу покоління його предків, людей гордих і вільних, людей України, бачу майбутнє цієї людини, що блукала манівцями нашого століття, бачу як його катують і як він мужньо терпить і я впізнаю в його рисах гордість, твердість його козацьких предків.

Його справа тяглася довго. Його судили і засудили до розстрілу. Адвокат його оскаржив вирок. Кілька місяців Тесленко-Приходько був у смертній камері. Знаю, що він у смертній камері гартував свою волю і запровадив певний режим. Думаю, що й там він складав свої формули з сірників, щоб відігнати думки далі від смертної нудьги. Він витримав. Вирок було замінено на позбавлення волі в лагерях. Але в лагері він дуже скоро помер.

Прогнози прокурора Брона

В одинадцятій камері спецкорпусу на Холодній горі напхано нас чоловік двісті п’ятдесят. За царя тут було щось із тридцять арештантів. Ну так, то за царя – тепер часи інші. Всі сплять на долівці, перевертаємося на команду, бо площа тут врахована до сантиметра. Хто захотів би перевернутися самостійно, може зламати весь порядок нашого колективного спання.

Компактним учасникам цього колективу було ще сяк-так. Мені було гірше за інших. Нікуди було втулити мої довгі ноги. Я підносив їх і притуляв п’ятками до стінки, і так утворивши трикутник, де мої ноги були гіпотенузою, намагався спати. Геометрія з моїми ногами не давала доброго наслідку. Їм було дуже гірко біля тої стінки.

Людина, як відомо, до всього звикає. Тісно було, але не нарікали. Коли вночі хтось мусів товктися по наших тілах, бо йому треба було до параші, не всі лаялися.

А вдень сиділи впритул один до одного, між рядами вузенький прохід.

На початку тієї осені 1938 року вікна ще були не забиті дошками. Видно було сусідній двір, господарчу ділянку тюрми. Там шаткували капусту веселі арештантки – «уголовні», не політичні, може відбувають кару тільки за крадіж. Заготовляли продукти для нашої баланди, мало-смаковитої і некалорійної юшки, що буде нам на обід.

З того ж двору чулися часом звуки патефону, якісь хрипкі совєтські романси. То з житлового корпусу тюремних службовців долітали звуки волі.

З вікон було видно далеко. Ліворуч Основа, а на південь їде якийсь потяг, може це дачний, може в ньому їде до Високого Посьолку Марія Романівна. Небо, що вже має холодні фарби жовтня, ще збільшує гострий сум.

Через те, що тут поруч шаткували капусту, що єсть буденне життя, що цей паротяг поспішає до Мерефи крізь сум пробивалася надія.

Скоро на вікна поприбивали «козирки» – дерев’яні шити. В камерах стало темно і вдень.

Під стінкою лежить харківський облпрокурор Михаїл Ісакович Брон і поруч з ним костур. Його так старанно били на слідстві, що поламали ногу і він шкандибає, підпираючись костуром. Присутність побитого Брона в загальній камері, серед людей, а не в одиночці і цей гуманний костур, дозволений у камері щось означає для нас – дає трошки надії, трошечки, хоч нікого не випускають на волю, хоч на допити беруть рідко, хоч забили вікна козирками.

Брона я знаю добре, він був один час Головою Харківської Колегії Адвокатів. А тюремний зв'язок у нас з літа, коли я на «прогулці» в Другій тюрмі почув шепіт Брона з-за паркану, перегородки, де був другий дворик для «прогулок». Брона тільки почали випускати після довгої ізоляції, він крізь шпари побачив мене і, задихаючись, питав, чи на волі його дружина. Як відомо, після арешту партійців більшого калібру, забирали їхніх дружин.

Конвоїр кричав і погрожував, але мені вдалося сказати Бронові, що дружину його не арештовано.

В одинадцятій камері ми зустрілися радісно – старі знайомі.

Часом Михаїл Ісакович запрошує мене у свій куток, каже: – будемо робити прогньози. Не прогнози, а іронічно – прогньози, проте за іронією криється все та сама наша єдина, наша велика, болюча тема.

– Чи вийдемо на волю?

Михаїл Ісакович людина інтелігентна, привітної вдачі, син Маріупольського купця, заслужений, має орден за участь у завоюванні демократичної і незалежної Грузії. А, головне, він має партійний і прокурорський досвід. Він не ремствує на партію.

Прогнози робляться спокійно, тверезо, без емоцій, як метеорологи передбачують погоду, як доктор передбачає хід хвороби. Прокурор з перебитою ногою міркує так: кожна кампанія (кампанія репресій) розвивається спочатку дуже бурхливо. Органи, що ту кампанію проводять, дуже стараються виконати завдання. Наступає час, коли завдання виконано і перевиконано, але апарат автоматично працює далі. Апарат починає задихатися від власної ретельності, чекістів не вистачає. Тюрми набито, удвадцятеро більше норми. Кримінальні, що нарізали хлібні пайки в Холодногорській тюрмі, казали, що нарізалося 18 000 пайок. Тюрма була побудована за Столипіна максимум на 2 000 чоловік.

Отже кампанія дійшла найвищої точки, мусить початися ослаблення, спад. Для нас важливо знати, чи цю найвищу точку осягнуто.

Перебираємо всі відомості, які можна дістати з тюремних інформацій, найменші дрібниці. Найголовніше – чи були нові арешти? Здається не було. Чи був рух у старих справах? Здається – кілька місяців усе завмерло. Значить, щось на верхах відбувається. Коли кампанія іде на низ, єсть шанси вийти на волю. Так завжди бувало, буде і на цей раз. Найстрашніша м’ясорубка, здається, вже скінчилася.

Брон орудував не юридичними доводами, хоча він був грамотний юрист. Він не торкався того, чи є докази вини проти нас. Він керувався законами великих чисел. Це була твереза оцінка ситуації, щось близьке до того, як командири армій вираховують можливі втрати в людях у завтрашньому бою. Треба рахуватися, що стільки відсотків загине, а стільки зостануться живими.

Так і в цьому наступі на нас, якийсь відсоток нас врятується. Залежить од характеру справи, од того, чи підписав признання, а навіть коли підписав і, навіть, коли очні ставки іншим давав, можуть позакривати справи. Бо є закон великих кампаній у цій державі, коли міняється курс.

Так і сталося з багатьма нами, хто досидів до 1939 року. І новий нарком Берія, цей новий нарком в 1939 році, після Єжова знаменував собою зміну на ліпше, подумайте – на ліпше. Берія – на ліпше!

Апарат м’ясорубки почав викидати той матеріал, що вже був йому непотрібний. В 1939 році багато нас вийшло на волю, серед них були М. І. Брон і я.

«Прогньози» Брона були правильні. Його відновлено в партії, він був знову адвокатом, а під час війни і військовим прокурором.

В тій самій одинадцятій камері довго сидів з нами Ніколай Ніколаєвич Познанський, харківський старий адвокат, в минулому заступник Голови другої Державної Думи. Він не раз обговорював зі мною свою справу. Мене дивувало, що Познанський, який довго працював у совєтській адвокатурі, оцінював свою роль на основі тих «доказів», що були зібрані проти нього. Звичайно, не було ніяких доказів якоїсь вини. Познанський жив обережно, нових знайомств не заводив. В двадцятих роках його арештували на короткий час тому, що до нього з’явився старий знайомий Долгорукий. Біда була в тому, що Долгорукий, перед революцією ліберальний політик, явився з-за кордону і нелегально.

Долгорукого розстріляли. Познанського не мучили, бо було встановлено, що він з Долгоруким не мав зв’язку.

Н. Н. Познанський, старий юрист, вихований в атмосфері законності передреволюційних судів імперії, не міг збагнути, що тепер карають не за індивідуальну вину, а за приналежність до певної категорії людей. Він не хотів зрозуміти, що його приналежність у минулому до партії народних соціалістів, його високе становище в Державній Думі, цього вже досить, щоб вилучити його зі суспільства.

Сімдесятилітнього Познанського з тюрми не випустили, хоч і поставилися до нього порівнюючи делікатно. Етапом він був вивезений на так зване вільне поселення в Казахстан.

Але й доля Познанського вміщувалася в концепції Брона. Цей м’який вирок був можливий тільки тому, що він досидів до кінця єжовщини, машину знищення розвантажували.

МІСТО НА ФРОНТІ

В останні дні перед тим, як німецьке військо зайняло Харків, над фабричними районами стояв дим і палахкотіло полум’я. З Москви надходили в гарячковому поспіху, але точно і детально сформульовані накази про те, що саме треба вивозити і що треба нищити. Зникала в огні і динамітних вибухах індустрія великого міста, побудована довгою, тяжкою працею, «темпами», стахановщиною, арештами, репресіями.

Ті люди, які дочекалися вступу німців, ховаючись по всяких схованках від примусової евакуації або від мобілізації до війська, не думали про пожежі, про війну, що лютувала так близько.

Надії під час воєн розцвітають буйно, як ніколи. Надії і чекання чогось нового глушили спокійну оцінку подій. Головне було те, що НКВД і міліція вже відступили за Журавлівку до Дінця – на схід. Платон Йосипович, мій старий батько, довідався від якогось знайомого, що міліція нашого третього району з Пушкінської вулиці пішим порядком відступила на Журавлівку. Батько прибіг до мене, я вийшов зі своєї схованки і все-таки з острахом, і крадькома прийшов до дому. Боїв не було. Через день по бруку наших вулиць гулко і впевнено-ритмічно загупали чоботи чужих солдатів.

Були останні ще теплі дні жовтня і на вулицях було багато людей з такими настроями, ніби війна вже скінчилася і починається якесь нове життя.

Минуло кілька днів і перед цими людьми стала інша реальність. На балконах повисли трупи якихсь людей без імені, з коротким написом на грудях «комуніст». Ніхто не знав, який суд і за що повісив цих людей і хто були ці люди. Та сама непевність і почуття безправності, що мучили більше двадцяти років, знову заповзали в душі вчора іще радісних людей.

Біля Лопанського Мосту, Катеринославська вулиця, будинок номер один, на чавунних поручнях балкону над головами прохожих гойдалися трупи.

В ці перші дні я з великими труднощами дістав підводу і конячину, щоб привезти з Високого мою хвору матір. Ми їхали повз ці шибениці, мама побачила їх, в її синіх сумних очах застигла така болюча скорбота. Ми не сказали ні слова.

На балконі колишнього Центрального Комітету КП(б)У висіли трупи повішених, багато людей дивилися на їх постаті. Тут чулося десь під серцем завмирання перед таким видом насильної і огидно-прилюдної смерті. Перед цими повішеними сіріла площа Дзержинського, Грандіозна площа недавньої столиці УРСР, в кінці її на сірому небі контур Держпрому, бюрократичного велетня. Невідомі люди висіли на будинку, де недавно була центральна партійна влада, а до революції в ньому містилася Губерніальна Земська Управа – цитадель лібералів старої імперії.

Прийшла ще одна нова влада.

Шибениці були репресією за вибухову міну, що її совєти вмурували в тому особняку, що його збудував для себе всесильний колись Станіслав Косіор. Після ліквідації цього вірного сталінця за високими мурами резиденції вождя зворушливо розмістили дитячий будинок. Перед німцями дітей кудись збулися і віллу використали як пастку для якогось німецького генерала, бо квартир'єри спокусилися вигодами Косіорового житла.

Міна вибухла і генерал мусив умерти не на полі бою.

На Журавлівському базарі загорівся дерев’яний рундук, незначна подія, але німці вдиралися до мирних квартир, витягали і розстрілювали на місці мужчин, що мали нещастя жити близько того базарчика.

Видно, небезпека була не тільки на фронті. Готель «Інтернаціонал» на розі Сумської вулиці і площі Дзержинського був набитий док раю арештованими харків'янами після вибуху бомби в будинку Косіора.

З жахом в очах відома артистка драматичного театру шукала порятунку для свого єдиного сина, що був під загрозою смерті в готелі «Інтернаціонал». Що тут уже йшлося не про самих комуністів, було занадто ясно. Юнак був сином ліквідованого за націоналізм комуністичною владою талановитого українського актора. Його вдалося вирвати. Сотні інших загинули в готелі «Інтернаціонал».

Хто ж міг давати німцям на розстріл людей?

Цей епізод прояснив один важливий факт. Користуючись хаосом у великих будинках так званих жилкоопах через евакуацію багатьох харків’ян, на пости керівників будинків (управдомів) стали в багатьох центральних районах невідомі до приходу німців індивіди. Керівники будинків стояли найближче до обліку населення і контролі квартир. Це перша ланка для всякої влади міста в її поліційних заходах. Нові невідомі опікуни житлових блоків були комуністичні агенти, залишені для роботи під окупацією.

Примітивний жорстокий апарат німецької репресії, яка була приготовлена на щедру відплату без розбору за всякі прояви саботажу, звертався до цих агентів і ті вибирали заручників. Вибір міг упасти на кожного з нас.

■

В 1941 році Харків мав біля 900 тисяч населення. З приміськими селищами, що тяжать до нього, це було мільйонне місто. Після евакуації, коли вступило німецьке військо, залишилося біля 600 тисяч.

Розлоге місто на десятки квадратових кілометрів зосталося без засобів транспорту – не було трамваїв, омнібусів, автомобілів і коней.

Може, це й не було тотально «випалене» місто на голій землі, як цього хотіли московські командири тотальної війни, але в місті не зосталося ні одного складу харчів, все було порожньо. Електричні станції зруйновано, вугілля і дров не було, води не було. Залізниця для цивільного населення не існувала і зв’язок з найближчими селищами був перерваний. Пошта, телеграф і телефон зникли. І тоді несподівано і рано настала сувора «наполеонівська» зима 1941 року.

Довелося в 1945 році після поразки Німеччини бачити знищені німецькі міста. Там ніколи не переставала функціонувати електрика, крамниці безперервно продавали бідний харчовий раціон, була вода, функціонувала залізниця. Там ніхто не вмер з голоду.

Доля Харкова була інша.

Все населення перетворилося на безробітних. Робітники й інженери без фабрик, учні й учителі без шкіл, студенти і професори без університетів. Хворі без поліклінік і пенсіонери без пенсій. Ті заощадження, що їх трудящі мусіли примусово вкладати в державні позики, хоч з тих заощаджень не можна було дістати ані карбованця, навіть ці ілюзорні речі перестали існувати. Ніхто не міг сказати, як будуть жити 600 тисяч людей.

За одну ніч змінилася не тільки політична система. Вся господарська організація, господарство й бюджет кожної окремої людини і всього міста лежали в руїнах. Всі дотеперішні суспільні зв’язки знищені. На людях ще була їхня одежа, в їхніх небагатих житлах ще було трохи речей і убогих, совєтського періоду, меблів. Не можна говорити про якусь харчову проблему того часу – харчів не було. Тільки незначний відсоток людей запасливих і передбачливих мав що їсти.

Ще задовго перед вступом німців у Харкові передавалося з уст в уста, що у Львові вже існує український уряд. Називали його склад: В. Винниченко, П. Франко (син письменника), проф. К. Студинський. Політичний аналіз такої композиції, звичайно, не витримав б ніякої критики. Але політичних аналітиків серед політично обезголовленої людності не було. Інстинкт людської маси, очевидно, хотів заповнити порожнечу в новій дійсності і підставляв перші ліпші знайомі імена в той вакуум, де мав бути якийсь український уряд. Виразно видно було з тих чуток одне: український уряд не може не існувати.

Минали тижні, а про уряд не приходило жодної вісти до зруйнованого міста. Певність в тому, що державна організація конче має бути, існувала в далеко ширших масах людності, ніж поверховий і неуважний спостерігач міг думати.

Попередні близько чверть століття історії перед німецькою окупацією 1941 року залишили в кожній шпарині життя елементи, зв’язані з українськими державними змаганнями. Так званих «недобитків» було небагато. Апарат винищення українства, що йому в різні періоди надавано різних ярликів: куркулі, петлюрівці, буржуазні націоналісти й інше, працював понад двадцять років методично. Проте й «недобитки», як це не дивно, залишилися. Після чисток совєтського апарату, тюрем, таборів не тільки самі розкуркулені, вичищені, репресовані, що жили якось на волі, але їхні діти, дружини, батьки, родичі, друзі були серед нас. У тисячів людей було виразне розуміння того, що то чужа влада не давала жити людям на цій українській землі. Я не раз дивувався тоді, скільки таких людей я зустрічав на кожному кроці, коли спорожніли будинки НКВД на Чернишевській вулиці.

Інтелігенти і службовці пасивнішого типу, що не були активні в громадському або культурному житті українства, ті просто звикли до роботи в державному апараті, який все таки носив назву «української радянської республіки». На українській землі їм важко було уявити собі життя без вимог, які ставила до них держава і без опіки, яку здійснювала держава над ними.

Нарешті, багато пересічних, звичайних людей думали, що мусить же бути якась держава, яка організує для них роботу, життя і, нарешті, просто видасть «пайок», принаймні хлібний пайок.

Тим часом, про українську державу не було чути. Робота ніде не починалася і пайка ніхто не давав.

Найкраще збагнула становище середня харківська людина, особливо жінки, бо багато з них у війні залишилися головою сім’ї. Ця українська жінка, що населює велике місто – фабрична робітниця, друкарниця з канцелярії, бухгалтер, прибиральниця – мала негайно розв’язати проблему насущного хліба. Тверезо думаюча, скептична, а подекуди й трохи цинічна щодо влади і її представників, вона довгі роки спостерігала цинічне урядування влади і звикла не вірити їй.

Ця людина зорієнтувалася.

Вона не чекала пайка, не чекала, поки німецька військова комендатура дозволить голодним людям виходити за межі міста, адже їй довго довелося б чекати гуманності під час такої війни і під час такої окупації. Вона прорвала кордон голодної смерті і поклавши на дитячі санчата, а то й просто на плечі мішок з якимись речами, що звуться у нас барахлом, потягла ці санки в мороз і завірюху за собою. Потягла на село, щоб обміняти на пшоно, на борошно, може, навіть, олію. О, яка дорогоцінна й пахуча була тоді та олія і ніякі легендарні пахощі Арабії не могли зрівнятися з нею.

Скільки десятків і сотень кілометрів пройшла закутана в своє лахміття українська жінка крізь бурю й сніг страшної зими, рятуючи свою сім’ю в голодному Харкові.

Коли я думаю про ті часи, моє захоплення героями Джека Лондона трохи зменшується на користь тих безіменних жінок і матерів.

В цьому були докази індивідуальної живучості і активності наших людей. А чи могла з’явитися колективна активність, живучість людської громади в місті, де нікому було закопувати трупи померлих з голоду людей у мерзлу, як камінь, землю, і де нова влада не визнавала ніяких, навіть жорстоких законів війни, і не оголошувала населенню законів, ніби цього населення не існувало?

■

Життя організованих груп людності було перед цим перерване на два десятки років. Довголітній терор, починаючи з 1918 року, і система так званої «бдительности», тобто донощицтва в різних формах дали свій результат. Розпорошеність, або атомізація суспільства в галузі громадської спільної дії розвинулися у високій мірі. Створення і малих груп однодумців, навіть для практичної взаємодопомоги, завжди карано тяжко і оформлювано «відповідними органами» під соусом контрреволюційних організацій.

Зі свого досвіду можу сказати, що при зустрічах з людьми, яких я знав, що це мої однодумці, навіть давні однодумці, ми уникали говорити про небезпечні речі. Це не виключало почуття «ліктя», національного ліктя. Але ж то річ далека від організації й організованої дії.

Хоча на другий день окупації на перших зборах у приватній квартирі зібралося тільки шість чоловік, проте уже в ближчі дні почалася велика концентрація українських сил Харкова. Згодом з цього зародку виросла велика формація відома здебільшого під іменем харківської групи або харківської громадськості.

Вона виникла як результат співпраці і взаємодопомоги великого гурту людей під поліційним режимом німецької СД, тобто режимом крайньої безправності населення.

Взаєморозуміння в цій групі і взаємне довір’я могло створитися на основі спільної ідеї і спільної долі більшості цих людей в минулому. Основою взаєморозуміння було переконання, що після зникнення тієї влади, яка силою багнетів в 1920 році перервала процес творення державно-національного життя України, цей процес має продовжуватися наявними силами за всяких умов.

Які ж залишилися активні елементи населення, що могли позитивно або негативно впливати на цей процес?

Українські національні елементи, насамперед, складалися з основної групи людей з виразно самостійницькими традиціями.

В комуністичній системі вони були відомі під дискримінуючим іменем «петлюрівців» або «буржуазних націоналістів».

Це були жертви систематичної, говорячи сучасною мовою, дискримінації і дифамації українців з боку комуністичної влади.

Порівнюючи невелика була кількість учасників доби 1917–19 рр., військових і цивільних, проте їх було досить, щоб створити ядро групи. Тут були і корінні харків’яни і ті, що наїхали під час останнього десятиліття з української провінції, до великого центру, замітаючи сліди минулого. Наймолодшим з них було 43–45 років.

Юнацька група була представлена юнаками і дівчатами 17–20 років, вихованими в совєтській школі.

Разом з енергійним жіноцтвом ця юнацька група надавала експресії громадському життю.

Чисельно більша була група віку 30–35 років, що виросла і вчилася після революції. Це були інженери, науковці, педагоги, лікарі, юристи, бухгалтери – люди, що вчора були тільки «безпартійною» масою. Тепер з цієї «маси» виділялися індивідуальності, часто здібні й активні.

У зусиллях зорганізувати українське життя брали участь деякі політичні представники старого ліберального Харкова. В минулому вони були в тому таборі російської ліберальної інтелігенції, що ставилася вороже, або в ліпших випадках байдуже до українства.

Довге співжиття з українськими національними елементами під комуністичним режимом навчило їх дивитися з розумінням на українські прагнення в протилежність до часів 1917–1918 років.

Тієї зими смерть рано забрала декого з російських інтелігентів цього типу. Серед них були Н. А. Воронецький, адвокат і колишній редактор газети «Утро» в період її прогресивного напрямку, П. Д. Шидловський із старої харківської фамілії, громадський діяч передреволюційних часів.

Деякі з них ще змогли брати участь в українському самоврядуванні: Член Державної Думи Герценвіц, відомий юрист Б. Г. Вальц, що за Керенського був заступником (товаришем) Міністра Юстиції в Петрограді.

В перші бурхливі тижні появлявся в наших колах один старий земець, людина в минулому загальноімперського стилю, але зв’язаний всім життям з українською землею. Тепер він хотів бути корисним молодому українському поколінню. Цей старий земський діяч був не зовсім звичайною фігурою серед інтелігенції в совєтському Харкові. Інтересно відзначити, що за весь час совєтської влади він ніколи не був на державній службі і жив з приватних лекцій музики, дружина працювала. Рідко кому вдалося зберігати таку моральну і матеріальну незалежність від режиму.

Серед гармидеру думок і намірів на початку харківської зими 1941 року старий ліберал відчував небезпеку в тенденціях, що приносив з собою переможний німецький соціал-націоналізм. Він хотів передати свій неспокій молодшим – нам, які в той час, здебільшого, не отямилися від хаосу подій. Він просив мене прийти до нього, коли він серйозно занедужав і лежав у Шатилівській студентській лікарні. В лікарні було холодно, темно, не було чого їсти, в руках у нього був кухлик з ріденьким киселем, що принесла дружина.

В холодній і голодній лікарні він підкреслював те, для чого він закликав мене. Він говорив мені, що не може бути тільки одна політична партія, і знову, знову повертався до цієї теми.

Тоді ще думалося, що будуть можливості політичного життя під окупацією і його лякала перспектива однопартійної системи.

Через кілька днів перестала існувати і ця голодна лікарня, де я був у нього. Лікарню зайняла угорська комендатура. Хворого кудись забрали, скоро його не стало. Ідучи за його труною порожніми і холодними вулицями, я думав про заповіт старого земця, але більше того я почував голод. Я думав про те, що треба жити і щось треба робити.

До того ж періоду перших тижнів належать зустрічі багатьох харків’ян з Б. Коником. Він прийшов з Заходу і був першим представником нового покоління націоналістичної молоді, якого ми побачили після довгого періоду розірваних зв’язків з західною частиною нашої землі. Він справляв вражіння приємної, щирої людини. Може навіть надто щирої, як на робітника своєї організації, якому доводилося працювати в нових і не завжди легальних умовах. Його майже юнацька безпосередність не цілком пасувала до нашої стриманості, нашого довголітнього досвіду життя в інших, тяжких умовах, наших методів роботи. Коник із запалом і великою енергією брався помагати харків’янам. Зрозуміло, що його власні можливості були скромні, бо він не посідав офіційного становища.