Текст книги "Харків, Харків..."

Автор книги: Олександр Семененко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 15 страниц)

Тому що розвиток роботи пішов у ширшому громадському напрямі, в майбутньому діяльність Б. Коника, як мені здавалось, обмежилася партійними завданнями його організації. В перші дні, коли жадібно шукалося способів організувати якийсь апарат української влади, на устах у багатьох були два імена, нових для Харкова людей, прибулих одночасно з німецькою армією з Заходу: Коник і Полуведько. Про Полуведька – пізніше.

■

Всяка зміна адміністративної системи позначається гармидером, галасом і хаосом в адміністративних осередках. З того згодом кристалізується щось стале і зрозуміле і постає новий апарат управління.

Для людини, яка пережила 1917–1920 роки, це не було новиною. Але те, що творилося в будинку номер 15 на Сумській вулиці, де розмістилася з перших днів Харківська Міська Управа восени 1941 року, навіть для звиклої до революційних перетурбацій людини було дивовижною картиною.

Всі, хто шукав центру нової влади, кинувся туди. Біля німецької комендатури було спокійно. Не те в Управі. Її брали штурмом. Якісь енергійні молоді люди при дверях безцеремонно відпихали юрбу, що хотіла пропхатися всередину. Треба було продертися до бюро перепусток, але не кожного, звичайно, пропускали, бо треба ж було якось новій Управі працювати.

Над Управою колихався в повітрі синьо-жовтий прапор і цей прапор вселяв надії в деякі українські серця. Не зразу помітили інакше розміщення кольорів на прапорі, не таке, як було за державних часів наших, то це не викликало великого заколоту. Час був такий, що геральдика й партійні погляди на те, куди який колір належиться, якось зібгалися перед незвичайністю і суворістю подій.

Головне те, що то був український прапор, значить то була українська управа.

Проте не всі українці патріоти, що почали виходити зі своїх сховок, були такої оптимістичної думки. Тодось Недужий, людина вольова і активна, думав, що Управа в московських руках.

Сам Недужий, економіст освітою, найшов свою власну дорогу в окупаційних умовах і став організатором Українського Банку. Він мислив цю організацію широко і готувався створити економічну і кредитову базу для господарства, що мало відродитися.

Інші намагалися з'ясувати, що саме робиться в тій Управі.

Через кілька тижнів після початку її існування, в листопаді місяці, один з моїх добрих знайомих, що вже працював там, переконав мене, що я повинен взяти участь в роботі Управи.

Діставши перепустку, я пройшов всередину. В цьому будинку колись був «Совет Съездов Горнопромышленников Юга России», тобто центр вугільної промисловості на території України, а за совєтської системи тут містилася ВСНХ, тобто Всеукраїнська Рада Народного Господарства, відома всім в її російському скороченні як Ве-Ес-Ен-Ха.

Побудований в солідному, важкому стилі будинок тепер був неогріваний. Голова Управи, що прийняв мене у своєму великому кабінеті, був у пальто. Добитися до нього було не так просто і поговорити з ним було нелегко, бо його, як то кажуть, розривали. Після короткої розмови він призначив мене завідувати Юридичним Відділом Управи.

Головою Управи або за німецькою номенклатурою – Обербюрґермайстром був Олексій Іванович Крамаренко, професор-хімік, спеціаліст в галузі силікатів, що викладав у Інституті Силікатів. Йому було понад п'ятдесят років. Він говорив українською мовою, хоча з русизмами, що було недивно для технічного спеціаліста, не філолога. Проте, якось у розмові він прохопився цитатою з революційного поета Чумака – боротьбиста. Я подумав, що він за молодих років любив, очевидно, українську поезію. Людина була з нього м’яка. Через брак адміністративного досвіду і м’яку вдачу він легко підпадав під вплив енергійніших своїх співробітників, які намагалися прикриватися його іменем для своїх цілей.

Недалеко кабінету Голови міста був кабінет німецького військового чиновника, що підлягав Комендантові міста. Це був Oberkriegsverwaltungsrat Петерскнотте.

В той вечір, коли військо зайняло Харків, Петерскнотте, що в його функції входило керівництво цивільною частиною життя міста, зустрівся з групою харків’ян. Хто організував цю зустріч, важко сказати. Невідомо було також, хто підбирав людей для цієї зустрічі. Результатом зустрічі з Петерскнотте було призначення Управи Міста і багатьох районних бургомістрів. І проф. Крамаренко й інші імена не були іменами відомими в місті.

З цього можна було зрозуміти, що німці не шукали ніяких політичних груп і не інтересувалися українськими національними елементами.

МАЙСТЕР ПРОВОКАЦІЇ В ХАРКІВСЬКІЙ УПРАВІ

Згаданий вище Полуведько зайняв у новосформованій Управі Міста пост керівника Відділу Кадрів і секретаря Управи. В хаотичних перших тижнях серед людей, жадібних до новин, розносились чутки, що в Управі є прибулий з заходу українець не то Полуботько не то Полуведько.

Ніхто з харків'ян досі Полуведька не знав. Це була людина понад сорок років, з початком лисини на високому лобі, з розумними уважними очима. М’які риси обличчя і стримані, спокійні манери, спокійна певність у поведінці справляли солідне враження. На його вбранні не можна було побачити слідів довгих походів, пройдених у воєнних обставинах сотень кілометрів. Також не було видно по ньому, що це скромний совєтський службовець у стандартній зношеній одежі. Зимове пальто з каракулевим ковніром, добре пошите. Певно десь у «Індпошиві», тобто на замовлення, а не з «Швейпрому», не з тої незугарної, сірої, грубошерстої швацької продукції, яка недбало вдягає мільйони людей.

Полуведько був на такому становищі, де мав повну інформацію про людей, хто хотів працювати, або вже працював в Управі – кадри. Кожний ніс до Полуведька свою анкету. Тільки анкети тепер писалося інакше, як недавно. Ще кілька тижнів тому в анкетах замовчувано, замазувано, вибріхувано сумнівне минуле. Сьогодні в анкетах гордо описувано всі репресії від недавньої влади, що пішла за Дінець. Все, що в минулому, недавно було прокляттям, тепер здавалося просто «путьовкою» в майбутнє.

Уважно всіх розпитував Полуведько, уважно читав автобіографії. Через короткий час Полуведько почав проявляти активність – політично-організаційну. В Управі декому роздавано шматочки паперу з написаними іменами. Це були запрошення на політичне зібрання. Одне зібрання було в театрі «Березіль» (ім. Шевченка). В коридорах театру на стінах ще було повно портретів акторських. Збори відбували в фойє на другому поверсі. Було дуже холодно. Холод у неогріваних приміщеннях завжди сприймаємо тяжче, ніж холод надворі. Ніхто не скидав зимових пальто.

Говорив Коник, був за столом Президії Полуведько і міський голова Крамаренко. Коник говорив щось про орден, з наголосом на останньому складі. Присутнім організація ордена і програма дня були неясні. Учасники зборів були все українці з національним минулим, хоча був серед них і один чоловік чужий, тільки й того, що працівник Управи. Видно було, що діло робилося нашвидку.

Другі збори так само через роздані папірці відбувалися в підвалі «Просвіти» на Садово-Куликівській вулиці. Так само холодно. Так само випадково зібрані люди, що здебільшого не знають один одного. Збори короткі. Одкриває збори Коник і дає слово Полуведькові. Полуведько пропонує всім встати, підійняти руки і повторювати за ним слова присяги. Всі без заперечення присягають. З текстом присяги до цього ніхто не був знайомий. Після цього Полуведько граціозно говорить, що організація наша, власне кажучи, напівлегальна.

Я голодний. Електрики в місті немає, води немає, їсти нема чого. Вертаюся до холодної своєї квартири. Четверта година дня, сутеніє, треба поспішати, бо по місту ходити можна тільки вдень – воєнний стан. Німецькі солдати можуть застрілити пізнього прохожого.

Енергія Полуведька могла мати великі результати.

Політичної літератури тоді не було зовсім. Мені потім вдалося бачити тільки одну листівку – аркуш паперу з заголовком: «Три імені – одна ідея». Імена були – Петлюра, Коновалець, Мельник. Ідея – націоналізм.

Хоч і не було літератури, але в людей бажання організуватися було велике. Полуведько був у дуже щасливому становищі – в шухляді його столу лежали сотки анкет людей, що прагнули активності й організації.

Такими способами, як ото я бачив у «Просвіті» тієї холодної неділі, Полуведько міг легко набрати під присягою кілька сот харківських патріотів до своєї організації.

Тим часом у Харкові знайшовся чоловік, який зробив заяву німецькій таємній поліції про те, що він знає Полуведька в іншій ролі. Він, бувши під арештом, бачив Полуведька на відповідальній роботі в НКВД.

Одного морозного дня Полуведька забрали просто з роботи. Полуведько сидів при письменному столі у зимовому пальті з каракулевим коміром. Йому не дали взяти з собою чорної каракулевої шапки і наказали виходити. Він пішов без шапки. Більше Полуведько не вернувся до Управи.

■

Під час війни здавалося, що це був один із епізодів. Тільки згодом прояснилося, хто був Полуведько для воєнного Харкова, не скоро я довідався про минуле Полуведька і діапазон його можливостей.

У 1958 році відомий публіцист Євген Онацький опублікував у газеті Свобода під заголовком «Шляхом на Роттердам» великий матеріал про убивство полк. Є. Коновальця. Матеріал складається здебільшого з листів і свідчень ближчих співробітників полковника і друкувався у тридцять трьох числах газети. Відгуків було небагато. Виступив у пресі Дмитро Андрієвський, а я коротко написав про Полуведька в Харкові 1941 року.

Провід Організації Українських Націоналістів видав у серпні 1958 року комунікат, із заявою, що публікація Є. Онацького є сировинною збіркою матеріалів і що надруковані копії є частиною архівних матеріалів Проводу. Комунікат зазначає, що «трагічний у своєму висліді контакт з групою Хом’як – Валюх – Полуведько, що була підставлена московською розвідкою, є одним з епізодів у зв’язках покійного Вождя з Наддніпрянщиною».

Тут уперше ім'я Полуведька поставлене нарівні з убивцею полковника – Валюхом і з Хом'яком, який убивцю Валюха привіз з собою з України за кордон і впровадив в організацію. Визначення ролі Полуведька сталося вперше через сімнадцять років після арешту Полуведька німцями в Харкові. До цього комунікату ще не було виразної думки серед провідних діячів Організації про роль Полуведька в убивстві полк. Є. Коновальця і навіть Є. Онацький вважав його чесним членом ОУН.

Агент у самому серці бойової організації – явище не нове і сягає глибоко в історію. В недавньому минулому Азеф, агент царської охранки, керував бойовою організацією – терористичним центром російських соціалістів-революціонерів. У ближчому оточенні Леніна був провокатор Малиновський.

Агентура це неминучий ризик в роботі підпільних організацій.

Я зупиняюся на постаті Полуведька, бо його поява в воєнному Харкові дуже багато значила для багатьох із нас.

Не завжди вдається познайомитися зі своїм убивцею. Полуведько мав бути убивцею, нашим убивцею, убивцею кожного, хто присягав перед ним і чиї анкети були в його руках.

Публікація Є. Онацького дає багато матеріалу про харків’ян Хом’яка і Валюха серед незнайомого і незвичного для них оточення націоналістів у Західній Європі.

В той період в Організацію Українських Націоналістів в Західній Європі проникли три особи з підсовєтської України. Називали їх для конспірації різними іменами. Справжні їхні імена невідомі. Один був Хом’як – Найденко – Пригода. Він був перший. В 1933 році десь коло серпня місяця він нібито нелегально пробрався з України до Бельгії і зв’язався з Організацією. Восени 1934 року Хом’якові влаштували поворот на Україну через Гельсінкі з допомогою голови тамошньої громади Баранецького.

Другий, відомий під іменами Вельмуд – Павло – Норберт – Приймак і нарешті Валюх, з’явився в Гельсінкі в липні 1935 року. Його привів до Гельсінкі Хом’як і рекомендував його як свого вихованця, колишнього комсомольця, сироту. Він був ніби народний учитель.

В цей час в справах «переочкурення» і «переболочення», тобто переправи за кордон після від’їзду Баранецького помагав уже в Фінляндії Полуведько.

Полуведько давно, десь з 1930 року, жив у Гельсінкі. Він був відомий серед емігрантів як втікач з Соловецьких Островів, швидко здобув собі, як людина інтелігентна і з добрим організаційним хистом, провідне становище в тодішній українській громаді в Фінляндії. В Організації Українських Націоналістів він також був відомий під своїм літературним псевдонімом Тогобочний.

Він був третій і, на мою думку, найважливіший учасник роттердамського убивства.

З багатьох свідчень членів Організації, поданих Євгеном Онацьким, видно, що і Хом’як, який впровадив Валюха і сам Валюх (він же Норберт, Павлусь, Приймак), що в 1938 році довершив убивство, були люди нижчого культурного рівня проти Полуведька.

Валюх – Павлусь часто вражав деяких членів Організації своєю поведінкою. Вражала його хлоп’ячість, неврівноваженість, то він був слухняний, то бундючний, то переляканий, то за пан-брата з полковником Коновальцем. Р. Сушко говорив: «не можу позбутись сумніву, що Норберт (Валюх) ніколи не робив тижневого переболочення нелегально, а щойно при помочі совєтської сторожі, що підвела його з партнером аж до фінляндської межі». Проте Роман Сушко думав, що «вибору, оскільки мені відомо, не було, то я навіть не думав не виконувати завдання, бо виходив із думки: краще з трудом і недосконало, як нічого не зробити».

Якщо Хом’як (який з 1935 року вже не з’являвся закордон) і Валюх не були досить вишколені в Москві і Харкові для роботи закордоном, то присутність Полуведька серед чужих для них людей давала їм величезну допомогу.

Досить сказати, що в перший свій приїзд до Фінляндії майбутній убивця Валюх (липень 1935 – січень 1936) був цілком під опікою Полуведька. Валюх щодня бачився з ним, жив у кімнаті, винаймленій на ім’я Полуведька, одержував від нього гроші. Михайло Селешко, наприклад, бачився з ним завжди в присутності Полуведька у Берліні, в Шарлотенбурзі. Бувало, що Валюх жив разом з Полуведьком (1936 року).

Закордонні українці – галичани і кілька наддніпрянців не знали совєтського побуту, але навіть їм багато рис у поведінці Валюха-Павлуся здавалося непевним. Розумний Полуведько, людина з-під совєтів, коли б сам не був совагентом, легко спостеріг би у «Павлусеві» всі суперечності його поведінки й оповідань.

Полуведько інколи вдавав, що він не довіряє, недолюблює Павлуся. Це теж входило в правила гри – «страховка», забезпечення перед можливим провалом партнера.

А скільки корисних інструкцій дістав від Полуведька майбутній убивця в довгі години їхніх розмов на самоті. Чи не від Полуведька здібний учень Валюх навчився націоналістичної фразеології, якою блискуче володів Полуведько. Полуведькові статті (псевдо Тогобічний) захоплювали не одного Є. Онацького своєю щирістю. Чи не від Полуведька першого дізнався харківський «народний учитель» Павлусь-Валюх про інтриги, що сплітала «ініціативна група» в Берліні проти полк. Коновальця і потім, сам побувавши в Берліні, грав на цих болючих струнах партійної дійсності?

Добрий мав бути з Полуведька учитель і інструктор для Валюха в лабіринті підозріння, недовіри й нагляду, які цілком природно оточували Валюха в Організації. Результат був той, що керівник Організації довіряв йому, часто розмовляв довго з ним на самоті і вдвох з ним ходив на прогулянку.

Полковник якось писав Валюхові перед від'їздом його до Парижу (лист 17 лютого 1936): «Коли серед тамошніх умов життя й буття виростають такі, як Ви, є це доказ, що ми не тільки мусимо виграти, але що побіда не за горами».

Копи в московському центрі було визначено час і місце убивства, Валюх виконав свою роль, передавши полковникові в Роттердамі бомбу, яка вибухла в його руках.

Після убивства Полуведько, хоч його й не було в Роттердамі в день злочину, виїхав з Берліну і зник.

Так само зник (в самий день викрадення) після викрадення ген. Міллера в Парижі генерал Скоблін. Дружину Скобліна співачку Н. В. Плевицьку французький суд згодом засудив за допомогу своєму чоловікові викрасти Міллера. Плевицька померла у французькій тюрмі.

Після втечі з рядів своєї організації Полуведько залишив Європу. Можна думати, що Полуведько, як і Скоблін, мав інструкції зникнути після доконаної справи. Перейти совєтський кордон було не важко робітникові такого калібру як Полуведько.

Після Роттердамського убивства про Полуведька три роки ніхто не чув. Коли почалася війна, вже в липні 1941 року Полуведько з’являється у Львові. Для нього, певно, не існували перепони, спеціальні перепустки з УРСР до Галичини, що існували для громадян УРСР, щоб потрапити до Галичини в 1939–41 роках. Звідси він уже з похідними групами Організації рушає на роботу на Схід.

Є спогади Я. Дедаля, надруковані в Альманаху «Відродження» за 1951 рік. В першій половині липня 1941 року Я. Дедаль разом з Полуведьком і іншими членами групи їхав до Тернополя вантажною машиною. Я. Дедаль, очевидно, не знав Полуведька, бо каже: «Найбільше уваги звертав на себе зо своїми переживаннями в СРСР Полуведько, який прожив останніх двадцять років у підсовєтській Україні та на Північних Землях Росії».

Перед захопленими слухачами Полуведько не згадував про те, що він довго був і в Європі і залишив її, не попрощавшися з товаришами, після відомої всім події в Роттердамі.

Інший автор Я. Шумелда в статті «Похід ОУН на схід», опублікованій в 1955 році, пише про той період: «Олег (Ольжич) був готовий до дальшого руху на схід. Разом з ним зі Львова мав виїхати Вітя Пилипчук, Половедько (?) та ще кілька активістів з Праги». У примітці автор пояснює: «Проф. Половедько (?) – колишній зв’язковий полк. Є. Коновальця з підсовєтською Україною. Після відступу більшовиків зі Львова в 1941 році зголосився на організаційному пункті, як член ОУН. Був запідозрений у вбивстві сл. п. полк. Є. Коновальця і перебував під орг. наглядом. В 1942 році був заарештований в Харкові і в тюрмі повісився».

Євген Онацький зазначає: «Як почалася війна Німеччини з Москвою, Полуведько явився знову і відразу зв’язався з полк. Сціборським і Грибівським». Є. Онацький думав, що Полуведько «зміг представити їм докладний і переконливий звіт про обставини своєї «відсутності» чи то «безпідставного зникнення».

Проте Провід Організації Українських Націоналістів в своєму Комунікаті з серпня 1958 року не розділив оптимізму Є. Онацького і признав Полуведька агентом московської розвідки.

Отже зі Львова Полуведько добрався до Харкова і взявся до роботи. Можна собі уявити, як досвідчені руки Полуведька змайстрували б для гестапо велику націоналістичну антинімецьку організацію. Все було готове в цього кваліфікованого провокатора, щоб німецькими руками винищити українські національні сили Харкова.

Коли Полуведька без шапки вивели на морозну Сумську вулицю німецькі колеги його ремесла, тоді минула перша і велика небезпека для дуже багатьох харківських українців. Після того був іще голод, руїна, були інші ворожі агенти, але цього майстра провокацій і убивств уже серед нас не стало. Це був останній слід Полуведька на харківському снігу.

ВРЯТОВАНІ І ЗНИЩЕНІ

Мене дивувала, просто вражала в тих здавалося б безперспективних умовах умираючого міста громадська активність людей. Це був ніби вибух довго придавлюваних емоцій, довго пригнічуваного і нищеного українського «я».

Зоя Олексіївна Сапіцька визначалася серед тих, хто помагав пробивати і голодну, і культурну блокаду міста. В «Просвіті», де вона була заступником голови, було досить роботи. Роздобути десь пів мішка пшона для голодних членів, а там організовувати, вишукувати культурних людей, розпорошених, забутих у голодному місті. Вчорашні люди третього ґатунку, дружини й діти висланих і розстріляних «ворогів народу», вперше за довгий час знаходили в холодних залах «Просвіти» людське тепло, а головне якийсь убогий пайок, що часто зберігав їм життя.

Є такі щасливі жінки, яким невблаганна рука часу не може відібрати принадних рис молодості. Зої Олексіївні було вже понад п’ятдесят років, але в її гарних ясних очах, в тонких рисах обличчя, в привітному, відкритому характері продовжувала жити її молодість.

Ця українська патріотка народилася в родині російського священика Булгакова в далекому від залізниці селі Орловської губернії. Її молоді роки минули недалеко тих місць, які були рідними для І. С. Тургенєва і які він описав у своїх «Записках мисливця».

Вона дістала освіту на історико-філологічному факультеті Вищих Жіночих Курсів у Москві. В 1911 році, коли вона скінчила цю вищу школу, де серед професорів було чимало блискучих імен Росії, вона вже була одружена з українським патріотом Віктором Сапіцьким, родом з Полтавщини. Сапіцький з дипломом Юридичного Факультету Московського Університету мусив через свою українську політичну «неблагонадійність» їхати не до себе на Полтавщину, а на працю Інспектора дрібного Кредиту до Саратова. З початком революції подружжя звичайно кинулося на Україну у вир подій.

Вродлива молода Зоя Сапіцька, дитина московського корінного краю, прийняла в себе Україну і Україна прийняла її. Може вабила її Україна, як казав Іван Бунін: «неоглядними весняними просторами всієї тої Південної Русі, яка все більше полонила мою уяву і старовиною своєю і сучасністю. В сучасності був великий і багатий край, краса його ланів і степів, хуторів і сіл, Дніпра і Києва, народу потужного і ніжного, в кожній дрібниці свого побуту вродливого і охайного – спадкоємця слов’янства правдивого, дунайського, карпатського. А там у старовині була колиска його, були Святополки й Ігорі, печеніги і половці, мене навіть слова ці чарували, а далі віки козацьких битв з турками і ляхами, пороги і Хортиця, плавні і гирла Херсонські».

Відгомоніли буремні роки 1917–19 і сталося так у революційному коловороті, що Віктор Сапіцький мусив емігрувати сам, а Зоя Олексійовна з дочкою Лесею зосталася на Україні. В Полтаві була членом кваліфікованої педагогічної групи в Першій Українській Гімназії, де Зоя Олексіївна викладала українську мову і літературу.

Пережила розгром інтелігенції Полтави, в двадцятих роках, коли це чарівне, романтичне місто було виразним громадсько-політичним осередком Лівобережжя. Метнулася до Донбасу, а потім до Харкова. Тут ми пізнали її енергію і великий громадський темперамент і глибоку культуру.

Війна робить буденними і незначними мільйони великих людських трагедій. Для багатьох харківських друзів, що вже рушили з рідної землі і заклопотані кожний своєю власною долею, звикали з тупою байдужістю приймати безглузді несправедливості війни, звістка про загибель 3. О. Сапіцької була дуже тяжкою.

Зі Львова восени 1944 року вона, відрізана подіями від доньки, що вже була в Європі, пробиралася з випадковою групою людей. Одним з етапів було словацьке село Цесари Медоварці. Тут комуністичні партизани заарештували її разом з кількома іншими подорожніми. Без суду, без оправдання вони розстріляли безборонну, немолоду жінку, яка прагнула пробитися на Захід, на волю.

■

Родина Недужих заслуговує на особливе місце в Харківському літопису.

За скупими біографічними даними про цю родину криється барвиста історія національного і людського самоствердження людей твердих, виразних у духовних своїх проявах.

Марія Матвіївна Недужа, якій довелося вмерти за справу українського націоналізму, була донькою росіянина, учителя грецької мови в Кам’янець Подільській Духовній Семінарії – Матвія Петровича Соколова і його дружини українки Ольги Іларіонівни Герасинкевич. Учитель грецької мови був вимогливий і семінаристи не любили його до того, що навіть пробували втопити його. Він благав пощади і семінаристи випустили його. Маруся була на стороні буйної бурси і навіть, як переказували, виправляла крадькома у батькових відмітках недобрі оцінки (бали) на кращі.

Жила Маруся з батьками у їхньому будинку на Новому Плані, будиночок з парадним ходом, зі штахетами – палісадником. Гуляла в Новому Парку, а внизу десь Смотрич дзюрчав під старовинним містом.

Скінчило миле дівча гімназію Славутинської і поїхало до Києва на Вищі Жіночі Курси. Доба була бурхлива – 1917 рік, вернулася Маруся українською патріоткою. На зборах перед студентами казала, що вона хоч почасти й московського роду, але мусить присвятити себе українській землі на якій виросла.

Тодось Недужий, з яким вона тоді одружилася, був студентом Кам’янецького Університету, а перед тим уже був офіцером у старій і в українській арміях.

З українського Кам’янця багатьох молодих патріотів доля порозкидала далеко. Недужих прибила до Харкова, де обоє закінчили вищу освіту в ранніх двадцятих роках, коли контроль був нещільний. Марія Матвіївна дістала хімічну освіту, а Тодось економічну.

Тодося Недужого не раз арештовували і в інтервалах він примощувався на роботу десь поза Харковом, роз'їздну часом. Родина, де була вже дочка Оксана і стара мати, залишалася в Харкові.

Ті згущені національні почуття, конденсовані під великим тиском, мусіли вибухнути, коли змінилися обставини.

Серед перших організаторів національного життя подружжя Недужих помітно вирізнялося. Т. Недужий разом з Микитою Васильовичем Кекалом уже в грудні 1941 року організував Міський Банк, який незабаром прийняв форму Господарського Банку. Як директор цього Банку (з М. В. Кекалом – віце-директором), Недужий багато зробив для економічної відбудови Харкова – кредитуючи облспоживспілку, маслозавод, хладобійню і дрібні підприємства. Банк почав також роботу на периферії в справі організації сільськогосподарських кредитових товариств.

Умови окупаційної дійсності не могли не викликати гострої опозиції в Т. Недужого, який брався до справи з планами добре підготованого і виробленого українського економіста. В попередні роки на його очах була знищена всяка незалежність банківського і кооперативного апарату України і він добре розумів свої завдання. Твереза оцінка показувала обмежені можливості, але в тодішніх умовах присутність таких людей як Тодось Недужий у зруйнованій і мінімально відбудованій економіці означала менше голодних смертей, менше страшних злиднів воєнного часу.

Недужий і його дружина не обмежилися легальними формами роботи.

Марія Матвіївна, коли дедалі окупація показувала свої прикмети, часто не крилася зі своїми почуттями до німців. В її гарних карих очах спалахували іскри неприхованої ненависті, коли вона говорила про них.

24 вересня 1942 року Тодося, Марію Недужих разом з дочкою Оксаною арештовано. За даними, які збереглися у М. В. Кекала, Марія Матвіївна померла в тюрмі СД, а Тодося Недужого з дочкою Оксаною розстріляли німці 27 січня 1943.

Стара мати Недужого носила передачі до тюрми, захворіла на висипний тиф і померла ще тоді, коли діти її були живі в тюрмі.

Так загинула вся родина Тодося й Марії Недужих, незабутніх постатей українського Харкова.