Текст книги "Харків, Харків..."

Автор книги: Олександр Семененко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 15 страниц)

МОСКВА – ЗУСТРІЧ З УЛЬРИХОМ

Закон 7 серпня 1932 року був у народі відомий більше як закон «за колоски», або в тюрмах казали «сім восьмих» (7/8/32). Священна, як назвав її своїм семінарським стилем Сталін, соціалістична власність була поставлена під спеціальну, жорстоку охорону. Можна собі уявити, яких немилосердних кар вимагала в своїх секретних, нам невідомих, циркулярах партія, коли голодна країна мусіла красти, щоб жити.

Священна соціалістична – розстріл.

Розстрілювано селянок, що збирали після врожаю колоски з колгоспного поля. Розстрілювали за вкрадене зерно під час молотьби. Розстрілювали і державних службовців, і звичайних злодіїв, що обкрадали державні комори. Перелякані судді й прокурори, боячися за свої партійні білети, втратили всяке почуття міри і казилися.

Як завжди, в таких періодах Верховний Суд мусів якусь частину вироків пом’якшувати, йому треба було якось регулювати криваву машину. Для адвокатури було багато роботи і часто не без наслідків.

У мене, серед багатьох інших, був клієнт з Дніпропетровської області. Йому довелося пережити страшні тижні в смертній камері, чекаючи результату касаційної скарги.

Обласний суд – це було в перші місяці того закону – засудив його до розстрілу в такій справі, де не можна було говорити навіть про недбальство службовця. Чолов’яга працював у якомусь тресті і в гарячу пору мав перегнати гурт свиней з одного пункту до іншого. Він гнав їх пішою ходою, але коли побачив, що свиням недобре, подбав за підводи, повкладав своїх підопічних, поїв і доглядав. У нас сказали б, годив як чирякові. Але спека була страшна і частина свиней подохла.

Прокурор великої, індустріально розвиненої області, суддя-партієць і двоє безсловесних народних засідателів, всі вони не посоромились у своєму переляканому скаженстві признати, що це розкрадання священної соціалістичної власності.

– Розстріл.

Верховний Суд у Харкові не уздрів нічого злочинного, признав, що свинячий опікун був дбалий і справу закрив.

Таки радісно було мені дати телеграму про це до тюрми клієнтові, а через якийсь час побачив його живим.

Надходила зима того сумного року. Трапилося мені з групою адвокатів виїздити до Москви, щоб виступити у Військовій Колегії Верховного Суду СРСР, де розглядалися наші касаційні скарги на вирок Військового Трибуналу Харківської Округи. Трибунал видав багато смертних вироків за великі розкрадання державних складів.

Виїздили ми другого дня після святкування Жовтневої революції. М’яких місць не було, ми були в жорсткому вагоні. Потяг рушив та через декілька кроків зупинився – явище незвичайне. Яка причина?

Бачу, з сусіднього, останнього вагону зійшов куций чоловік у шкіряній куртці й кепці, усміхнувся, взяв під козирьок комусь із останнього вагону і потяг тепер рушив. Ми довідалися, що за нами причеплений салон-вагон і що у вагоні був Косіор. Дзвінки в той час уже були скасовані, він проґавив момент відходу поїзду, сіпнув за ручку гальма, зупинив потяг і вийшов.

У Москві на Курському вокзалі справа прояснилася. Косіор виряджав до Москви голову ГПУ УРСР Реденса. До салон-вагона на московському вокзалі поспішав відомий ще з Харкова франтуватий секретар Балицького. Балицький у той час був переведений з України до Москви в колегію ГПУ СРСР.

Поруч з Реденсом ішла до автомобіля особа жіночої статі, приємної зовнішності і в дорогому котиковому манто. Це була дружина Реденса. Ми довідалися потім, що вона рідна сестра Алілуєвої – дружини Сталіна.

Більшість з нас дуже туманно знали, що Сталін одружений з Алілуєвою. Матримоніальні справи вождів не лоскотали цікавості наших людей, особливо на віддалі від Москви. Не входило і до обов’язку преси розмазувати і навіть згадувати про це.

Вперше з часів жовтня 1917 р., тепер з оголошенням про смерть Алілуєвої в московських «Известиях» з’явилися співчуття вдівцеві. Багато співчуттів. Співчував Максим Горький, співчував Станіславський, співчували дипломати, з Харкова співчував Постишев разом з Татьяною Постоловською.

У Військовій Колегії мені сказали, що справа відкладається на кілька днів, бо товариш Ульрих зайнятий.

Готель «Большая Московская», де я зупинився, міститься проти Іверських воріт, що провадять на Красну площу. Стало відомо, що Красну площу на короткий час закрили для публіки і що Сталін перейшов пішки площу до будинку де лежало для огляду публіки тіло Алілуєвої.

Другого дня, коли похід рушив на цвинтар, мені дуже захотілося побачити Сталіна. Я побіг услід звукам оркестри, оббіг процесію паралельною вулицею Остоженкою і, вскочивши до якогось подвір’я, через невисокий паркан побачив, що процесія наближається. За катафалком ішли в жалобних чорних вуалях дві жінки. Ми за всі останні роки ні на кому не бачили цього ознаменування жалоби. Вони давно зникли як пам’ятка буржуазного минулого.

За ними кількома широкими лавами йшли вожді Орджонікідзе, Ворошилов, Калінін і багато інших, але Сталіна між ними не було. Катафалк і вождів дуже тісним колом оточували на конях курсанти Школи ЦІК-а. Під таким іменем існувала школа для підвищення кваліфікації робітників ГПУ – своєрідна академія чекістської науки.

Гострими професійними очима курсанти у військових шинелях пронизували нас, дивилися на мою боброву шапку. Оркестри грали урочисто і сумно. Далі за кордоном чекістів ішли якісь профсоюзи щось кварталів на два, не занадто багато.

Тепер я бачу, що цей похорон було б не до речі рівняти, скажім, з похороном Евіти Перон. Дружинам совєтських вождів призначена скромніша роль, аніж дружинам інших вождів і президентів. Вони не відомі трудящим масам як доброчинні, ласкаві пані. Їм не створюють ареол і реклами.

Коли прийшов час великого кровопуску в партії в 1936-39 роках, дружини вищих партійців тисячами пішли в концтабори – автоматично без усякої індивідуалізації. Строк заслання був штампований для всіх. Рідко їх розстрілювали. Постишева дружину Т. С. Постоловську, як ми тепер знаємо, розстріляли одночасно з одним сином Постишева. Здається, це був виняток, бо вона була сама активна в партійній роботі.

Цей автоматичний процес вилучення дружин був ніби самозрозумілий для населення і не викликав ніякого співчуття до цих жінок. Було б навіть несправедливо, коли б доля цих теж по суті безвинних осіб когось зворушила в тому суспільстві, де була колективізація і великий голод.

■

Ульрих, голова Військової Колегії, що в нього на розгляді була моя справа, був у Кремлі. Він перервав роботу в зв’язку зі смертю Алілуєвої. Секретарка сказала мені, що справа «у Васіль Васільіча». Так по сімейному секретарки називали прославленого Ульриха, який послав своїми вироками на смерть найбільші фігури московської сучасності, серед них і Зинов’єва, Каменєва, Рикова, Бухаріна, Ягоду в 1937-38 рр.

Він потім з’явився і коротко розмовляв зі мною. Переді мною був середнього росту кругленький мужчина з лисуватою округлою головою, з дрібними нормальними рисами і жвавими чорними очима. У нього були м’які і делікатні манери, в чистій російській мові ніякого акценту.

Справа слухалася не в залі, а в його надзвичайно просторому кабінеті (Колегія тоді містилася на Спірідоновці в будинку з внутрішнім двором). Крім письмового, знов же скромного, столу і кількох стільців помітний був тільки великий масивний сейф.

Оборонці були запрошені до кабінету. Крім трьох суддів у військових уніформах, брав участь нестарий військовий прокурор. Ульрих мав на ковнірі два ромби – тодішня ознака високого чину.

Справу докладав сам Ульрих. Заплутану справу з багатьма епізодами і з багатьма засудженими він розповідав, не листаючи і не заглядаючи в неї, як це часто роблять доповідачі судді. У нього була прекрасна пам’ять на імена і події, велика здібність систематично укласти матеріал.

Спокійно він вислухав виступи адвокатів, висновок прокурора. Ми вийшли з кабінету разом з прокурором.

Коли нас запросили знову до кабінету, щоб заслухати ухвалу суду, Ульрих прочитав її. Він не звернув ніякої уваги на мотиви прокурора, кілька розстрілів він замінив, декому з засуджених зменшив кару.

Я побачив в роботі одного з тих небагатьох людей в Москві, хто стояв дуже близько до вищої влади, за наказом «хазяїна» рішав згодом долю багатьох відомих людей.

Через два роки після того ім’я Ульриха в 1934 році в грудні, після убивства Кірова, стояло на опублікованому вироку про розстріл Крушельницьких, Буревія, Близька і інших. Це була груба кривава робота. Вирок було складено так неохайно, так явно фальшиво, що навіть трибунали 1920 року в провінції, розстрілюючи людей, робили це діло зручніше. Можливо, що наших людей розстріляли в Харкові на підставі телефонного дзвоника з Луб’янки, а Ульрих потім підставив своє ім’я.

Ульрих помер у Москві своєю смертю після другої світової війни. Ніхто не знав його справжнього імені.

СТЕЖКА НА ЦВИНТАРІ

У Харкові не було кремлівського муру, де замуровують великих людей теперішньої влади. І цвинтарі харківські мало історичні. На міському цвинтарі є могила з погруддям М. Л. Кропивницького. А от могили нашого милого поета («Пан та Собака» – як я любив його з дитинства) і університетської широкої людини Петра Гулака-Артемовського я не міг знайти.

За наших часів на цьому цвинтарі вже ховали і комуністів і євреїв. Є покійники, що за ними влада гониться і в могилі.

Як зайти з Пушкінської вулиці на міський цвинтар і повернути першою стежкою праворуч, можна було побачити пам’ятник дуже добрий, як на совєтський стандарт; гарно виблискував лабрадор і напис вирізьблено. Там покоїлася мати командарма Якіра, як люблять висловлюватися деякі письменники – «легендарного» Якіра. Він мав різні заслуги. Це він наказав розстріляти полонених українців під Базаром, про це не всі ентузіасти легендарної доби знають.

Мати командарма вмерла, коли командарм був великою людиною. Але через недовгий час його судили похапцем інші командарми і за зраду розстріляли. Пам’ятник на могилі його матері ще стояв. Але дивний пам’ятник стояв на харківському цвинтарі – невідомо кому. Сказати б: безпам’ятник. Весь напис, кожну літеру дбайливо видовбано різцем – партійний наказ ретельно виконано. І зникло ім’я старої жінки з Кишинева, що була матір’ю партійного героя.[7]7
  Цікаво, що надумав партійний комітет робити з цим безпам’ятником через десятки років, коли Якіра реабілітували.


[Закрыть]

Надибав я на цю демонстрацію людського благородства, коли шукав могилу Хвильового. Вона на тій самій стежці. Пам'ятника нема. Дерев'яні штахети, без таблички, без напису. Горбок землі. Не довго протривають ці штахети і могила скоро заросте травою забуття. Ховали самогубця Хвильового поспішаючи. Тіло стояло в Будинку Літератури імені Блакитного. Про винесення тіла оголосили на певний час, а винесли скоренько на годину раніше. Так було певніше. Хоч, здається, ніхто з «інженерів людських душ» не наважився демонструвати.

Цю людину ніколи не реабілітує московська Луб’янка. Експерти українських справ, що сидять в засекречених її кабінетах, знали ціну його революційної фразеології про комуну, про соціальну революцію і пролетарський клас. Вони уважно читали його і не знаходили там обов’язкової любові до Росії. Якщо він і був революціонер, він був революціонер тільки український, а з-під його соціального фанатизму проступав національний максималізм.

Ще в 1927 році задовго до самогубства Хвильовий написав передмову до поезій В. Еллана (Блакитного). Про цю передмову мало згадують, але вона варта уваги. Пишучи про Еллана, Хвильовий мав на думці і себе самого. В одному місці він прямо говорить: «В той час, як Хвильові йшли в суспільство з туманними далями «загірних комун» і цими «далями» обезволювали своє і без того безвольне суспільство – Еллан сховав шляхетну панну – поезію в темну шухляду і пішов у життя з холодним розумом реального політика».

Далі: «Цей новий шлях є не що інше, як реальна політика без сентиментів, без «вишневих садків» та іншої карамельної беліберди. Тільки цим шляхом ми дійдемо «електридів комунізму», зможемо виховати нашу розляпану психіку і перебороти її рабську природу».

Хіба не про себе говорив Хвильовий?: «Василь Еллан добре знав, серед якого суспільства він працює. Він, як рідко хто, ненавидів нашу хахлацьку розляпаність і сахаринну сахаринність, що породжувала до цього часу тільки безвольних людей, які вміли говорити прекрасні слова, але ніколи не були людьми діла, які були на 100% поетами й ніколи реальними політиками».

В 1927 році Хвильовий ще міг сподіватися, що він може бути реальним політиком, забувши про свої загірні комуни. Дуже скоро він побачив, що реальну політику роблять не в столиці Харкові, а в іншій північній столиці. Він переконався, що Чернишевська 19 це єдина реальність в його політиці.

Хвильовий міг не дожидатися того дня, коли з Чернишевської 19 прийдуть забрати його ближчого друга Ялового і що завтра прийдуть по нього. Хвильовий був приготований давно до цього дня. Рішення застрелитись мусіло з’явитися давно. Дехто думає, що самогубство Хвильового було демонстрацією проти чужої влади. Проте це не була чиста демонстрація незв'язаної нічим людини. Мотиви Хвильового в день самогубства вже були залежні від його особистої ситуації власного безвихідного становища, його неминучого арешту. Його трагічний вчинок не можна цілком уважати актом демонстративним, бо він затьмарений страхом арешту. Застрелився і Гамарник, і Томський, і Скрипник також перед неминучим арештом. В їхніх пострілах не так багато протесту. Більше керував такими Гамарниками страх, страх перед створеною ними самими системою тортур і перед кулею в підвалі.

Хвильовий і Скрипник могли надати своїм пострілам політичного значення, коли б їхня совість наказала їм стрілятися з гострим висловом протесту проти замучування голодом мільйонів українців хліборобів. Тоді вони могли б умирати, принаймні, з надією, що їхня партія і егоїстичний далекий світ почують сухий тріск револьвера в українському місті Харкові.

■

Пишу тут найбільше про Харків, хоч і не завжди тільки про Харків.

Проте назву книги вибрав з розмислом, не випадково. Тема моя не обмежується контурами міста. Може колись, як говоритимуть про Україну, про двадцяті, тридцяті роки нашого століття, хтось замислиться і, помовчавши, скаже:

– Так, то були харківські часи.

Директиви з Москви, перекладені на українську мову, нові заводи, переорані всі межі, земельні, господарські й психологічні. Великий спротив України – і мовчазний і з обрізом у руці. Великий голод був саме за харківської доби.

Для мене було в ті чорні роки всього подостатком. Робота в судах, люди на всіх перехрестях, всякі люди, всякі перехрестя.

Під хруст поламаних людських існувань минала молодість. Читалося книги, працювалося, думалося, любилося. Були хмари й сонце, тюрми й звільнення, війна й порятунок. Багато чого згоріло, зітліло в пам’яті. Що не згоріло, хочеться записати. Своєю звичкою, на клаптиках паперу, уривками. Так адвокати в судах люблять записувати на клаптиках. Справа розвивається швидко і рвучко, подробиці накопичуються.

В протоколі не все буде, а з тих папірців може буде додаток, заувага до офіційного протоколу про минуле, про минулі події і людей.

СОБОР СВЯТИТЕЛЯ МИКОЛАЯ

Двадцяті роки харківські не можна уявити без імені Олександра Ярещенка. Олександер, архієрей Української Автокефальної Церкви проповідував у Миколаївському Соборі. Собор згодом, після того, як заслано архієрея, висадили динамітом у повітря. Він стояв там, де починаються Сумська і Пушкінська вулиці, стояв ніби в серці міста. Коли правою стороною площі йшлося до Сумської вулиці, церкву не минали, як це звичайно буває. Треба було пройти її папертю. Без підвищення, без приступок і огорожі були тут церковні двері збоку від руху пішоходів. Крізь двері було видно, як блимають теплі вогні лампад і свічок і було чути церковний спів.

Неділями, коли на Сумську вливався потік здебільшого байдужих і чужих людей з нових канцелярій і наркоматів, храм Святителя Миколая справді стояв тут як кріпость прадавньої віри. З нібито чужої вулиці багато завертало до церкви, де панував урочистий і піднесений настрій, а, головне, проповідував Олександр. Була це людина великого проповідницького дару, гарячого слова, що знаходило відгомін у тодішньому харківському, не тільки церковному суспільстві.

Олександр Ярещенко, він і мирське ім’я мав Олександр, був сином священика з Великої Багачки на Полтавщині, скінчив духовну семінарію, Київську Духовну Академію і Київський Політехнічний Інститут. Він працював, як інженер, на залізниці. Коли в 1921 році він став єпископом, робітники залізничних майстерень, де він працював, зробили йому самі в майстернях єпископський жезл.

Ще юнаком він відзначався талантом промовця. У школі він товаришував з сином Миргородського протоієрея Дубнякова (Дубняка). Коли ховали в Миргороді прот. Дубнякова, надгробне слово виголосив молодий тоді ще семінарист Ярещенко. Його слухали кільканадцять священиків, що служили на похороні свого благочинного. Про цей ранній період розповідав мені І. І. Бакало, який хлопчиком виліз на дерево й слухав молодого Ярещенка.

Серед відомих проповідників того короткого періоду відзначали В. М. Чехівського і, особливо, митрополита Василя Липківського.

Володимир Мусійович Чехівський був сильний переконливістю, глибокою певністю своєї християнської правди в тих часах непевності, духовних і соціальних зрушень.

Я слухав його в 1921 році, коли він – брат Володимир – з єпітрахілем на цивільній одежі – благовістив з амвону Софійського Собору в Києві.

У «сторозтерзаному» Києві, де тодішній Тичина почував себе «двістірозіп’ятим», було сумно і моторошно. Про те, що діялося на Дніпровій Україні, не говорилося вголос. На великих Дніпрових просторах ішла затята боротьба, яку неправильно називають громадянською війною. Після того, як припинилася війна, що її вела Українська Армія, ще довго тривала повстанська війна.

Біля будинку номер 25 на Хрещатику, там де був прохід на Мерінговську вулицю, вивішували на дикті списки. Одного літнього грозового дня я читав серед розстріляних ім'я Грицька Чупринки, поета нового покоління. І він був серед повсталих.

Українські люди в церкві, що звільнилась від петербурзького оберпрокурора Святішого Синоду, прагнули свого. В ті часи церковного піднесення і боротьби за автокефалію не кожний передчував, що їх чекає доля тих, кого на римських аренах колись роздирали дикі звірі. Не буде для них Колізею, буде інакше: будуть тюрми, заслання, смерть без похорону.

Храм був для них незламною духовною кріпостю і з амвонів чули вони не раз тверді слова віри і натхнення. Давно уже не чули такого по церквах України.

В. М. Чехівського я знав ще з Одеси, де він перед революцією учителював в гімназіях. Жив він в Одесі над морем, у мальовничому місці, що зветься Ланжерон, іменем одного з французів, які планували Одесу. Коли вже спускатися до моря на Ланжероні, праворуч починається Чорноморська вулиця. Тут у будинку номер один жив Чехівський і на дверях була, за тодішнім звичаєм, металева табличка з іменем.

Український соціал-демократ, член національних урядів, політик і християнин не пішов на еміграцію.

На процесі Спілки Визволення України в Харкові в 1930 році його – арештованого, підсудного і приреченого – обвинувач Панас Любченко довго шарпав і пробував над ним знущатися.

– Як то можна поєднати шаблю гайдамаки і хрест святителя?

Чехівський спокійно дивиться вгору, понад головами прокурорів і з гідністю, повільно:

– То інша сфера переживань.

І тут на лаві підсудних, в Харківській опері, стоячи вже перед ґратами політичних ізоляторів московської землі – Ярославля і Соловецьких келій, звідки він ніколи не вернувся, з обличчям козака і святителя стояв той самий брат Володимир, якого я слухав колись у Софійському Соборі в Києві.

Важко тепер відновлювати особливості проповідницького стилю тієї доби. Митрополит В. Липківський відзначався великою теплотою, батьківською простотою, близькістю до пастви, до сердець молящих. Дехто думає, що В. М. Чехівський був академічніший. Можливо, що характер Чехівського був стриманіший, він був людиною зосередженою в собі.

Проте наші оцінки втрачають своє значення перед мучеництвом тих людей, мучеництвом за віру, велику чисту віру, що так високо відзначається серед намулу життя і насильства доби.

АРТІЛЬНИЙ БАТЬКО

Зрідка з’являвся в Харкові М. В. Левитський. Такий зостався, яким я його знав довгі роки. Апостольська лисина, що починається з лоба, збільшує і освітлює лице. Козацькі сиві вуса, з підвусниками, лагідні очі. До людей любить звертатися дружньо: «голубчику», м’яким, трохи приглушеним голосом. Взимку в сірій смушевій шапці, а влітку в брилі з м’якої панамської соломки.

У Єлисаветі мого юнацтва він був – присяжний повірений Левитський, але більше знали його як Артільного Батька Левитського. Популярність його була не тільки всеукраїнська, а й всеросійська. Були навіть цигарки з його портретом, продавали їх по всій російській імперії.

Родився він у сім’ї священика, скінчив Харківський Університет. Став широко відомий, коли в 1890-их роках організував сільськогосподарські артілі. Село Федвар, недалеко Єлисавету, найбільше зв’язують з цим періодом його діяльності. На Левитському були дуже помітні впливи Київської Старої Громади. Висока її ідейність поєднувалася в нього з активністю в галузі економіки.

Справа сільськогосподарських артілей далеко не пішла. Микола Васильович продовжував жити кооперативною роботою в інших галузях. Невтомний, непосидющий, всюдисущий, і перед революцією завжди в русі, то в Петербурзі, то в Києві. На короткий час бував і в Єлисаветі.

Як проїхати всю Пермську вулицю, коли вона вже переходить у Бобринецьке шосе, на горі праворуч є Кавказька вулиця. Там був у Левитського будинок, садиба спускалася до Бобринецького шосе. Гімназистом я на санчатах злітав тією кручею, досі чую холодний радісний сніг на обличчі, морозне повітря і п’ятнадцять років життя.

Будинок був небагатий, меблі старі, якось недомовито, бо сім’ї у Левитського не було. Його мішаний шлюб з шовіністичною московкою не дав щастя і ми пам’ятали Миколу Васильовича завжди самотнім.

В революційні роки його своєрідну постать можна було бачити на всіх майже з'їздах. Його присутність у тодішньому житті я б не оцінював політичними мірилами. Здається, він був українським соціалістом-революціонером. Справа не в тому, яка тоді була політична термінологія. Левитський був уже майже символом народолюбного, ідеалістичного, чесного світу.

Називали ми його батьком, якось просто і по-сімейному. Тоді було це зрозуміло. Шевченко був для нас Батько Тарас. До Котляревського Шевченко звертався: «Будеш, батьку, панувати».

Грушевський був батько Грушевський. Ієрархія людських відносин будувалася більше на родинних, а не на чиновницьких зразках. І у відродженій церкві архієреям почали казати: всечесний отче. В той час було б не до речі сказати – Ваше Високопреосвященство. Це одгонило б Табеллю о Рангах Петра Першого, Правительствующим Синодом і звучало б нам тоді подібно до генеральського – Ваше Високопревосходительство. Отже в нашій пам’яті зостається – Батько Левитський.

В 1917 році Левитський уже наближався до 60 років (народжений 1859 р.). Двадцять років перед тим він викликав захоплення своїми кооперативними планами. У великих російських щоденниках про нього писали: «Навіть Маркс від щирого серця оплесками вітав би ці заходи».

В. І. Ленін накидався на Левитського зі своїх позицій. Ленінові дуже не подобалося те, що Левитський планував навіть забезпечування життя селян.

Тепер в Українській Радянській Енциклопедії Левитського називають ліберальним народником, але не пишуть про те, що й досі селянин не має нічого того, що пропонував артільний батько у 1897 році.

Возив з собою Левитський в 1917 році книжечки і роздавав їх. Це були малюсінькі книжечки, десяток-два сторінок, його власні твори, патріотичні поеми, здебільшого історичного змісту, короткі рядки, до крайності прості рими. Пам’ятаю назву однієї з них «Туга України». Друковано їх у Єлисаветі в маленькій друкарні Пікуса брудним, витертим шрифтом. Таким шрифтом Пікус друкував афішки, оголошення про половину жінки – половину риби, про музей воскових фігур і інші атракціони провінції.

Не одну таку поему надрукував Пікус і не одну сотню роздав їх по Україні Левитський. Не було то поетичне свербіння в старого кооператора і не бажав собі він літературної слави. Думаю, що більше прагнув заповнити прогалину в нашій пропаганді, яка таки шкутильгала. Ніхто не скаже, скільки уяви розгойдали його прості наївні віршики в ті гарячі часи, коли Київ не встигав упоратися з незвичайними вимогами. І не всує писав їх старий народник.

Пізнє літо 1917 р., Херсонський губерніальний з'їзд. Приїхали і ми, демократичні українці з Єлисавету. Мандатна Комісія в забрудненому вчорашньому губернаторському палаці не хоче визнати нашого мандата – від Українського Робітничого Клубу. Кажуть нам – це ж не політична партія, не стандартна організація. Нарешті визнають. З'їзд відкриває Комісар Петроградського Тимчасового Уряду Юренєв в якомусь дерев’яному літньому театрі. Багато селян. До Президії, звичайно, обирають і Миколу Васильовича. Українські позиції не дуже міцні. Уже під час з’їзду в одному автомобілі з Одеси приїздять Всеволод Голубович, есер, і Володимир М. Чехівський, есдек. Пам’ятаю запорошений сірим пилом чорний капелюх Чехівського, після подорожі у відкритому автомобілі. Засідаємо з ними ми всі, есери і есдеки разом, в херсонській Просвіті. Вчорашня їдальня чи зала з акуратними меблями якоїсь скромної родини дає притулок всім разом – есдекам і есерам, Голубович і Чехівський тут не для партійної роботи, а щоб зміцнити загальні українські позиції.

Серед інших заходів рішили провести національну демонстрацію – внести до залі український національний прапор. Вносимо, ставимо на сцені поруч червоного, що вже стояв там. Співаємо «Ще не вмерла Україна». Селяни плещуть в долоні. Левитський вітає прапор. Хоч він і не промовець для таких оказій, не вистачає виразності і стилю 1917 року, проте все йде гаразд. Ілько Гаврилюк, український есер, в уніформі воєнного чиновника, не офіцер, але з претензіями на військовість, доводить з’їздові, що він також син селянина, як і вони. Делегати і йому оплескують. Трохи проясніло.

Але раптом просить слова товариш Феофілактов. Високий, білявий, атлетична фігура. Голос мітинговий, партійність – російський есер, говорить по-російському чисто.

На цьому з’їзді української губернії Феофілактов показував усі досконалі прийоми промовця тих часів. Ми не мали таких горлохватів, наш репертуар був м’якший, ліричніший.

– Це добра річ,– казав він про український прапор.– Але є більша святиня, є червоний прапор, на ньому кров трудящих. Це прапор рідний трудящим усього світу. Під червоним прапором йшли і страждали найкращі борці за щастя народу.– Тут і без того могутній голосовий апарат нашого промовця дужчає, він бере високі ноти, він уже не говорить, він сурмить про Марусю Спірідонову,[8]8
  Російська терористка, була дуже відома в зв’язку з тим, що царські жандарми, допитуючи її, гасили цигарки в неї на грудях.


[Закрыть] тодішню героїню російських есерів, про братерство всіх трудящих, і все показує на червоний прапор, і все підносить до небес російську революцію, і все обіцяє землю і волю, і знову про Марусю Спірідонову. А наші селяни так само захоплено плещуть Феофілактову, як плескали перед тим українському прапорові.

І здавалося мені, молодому, що Феофілактови далі цього літнього театру не підуть. Навколо ще був, хоч і розворушений, але ще старий Херсон, тільки без губернатора і без поліції. Не замітано і насмічено в колишньому будинку губернатора, але місто ще чисте, ще на пристані гори великих темних кавунів «туманів». Ще після засідань ми сидимо в нічному трактирі, де багато візників, і перед нами стоїть «пара чай», всеросійський чайний ритуал: великий білий круглий чайник і з ним менший, і цукор, і цитрина. Ще можна посидіти в кафе на головній вулиці. Після з’їзду поїдуть селяни додому ще спокійними шляхами Херсонщини. Проголосували резолюції про землю, про Установчі Збори, а вдома чекають, непевність.

Уже тривожно свистять паротяги сімнадцятого року і все швидко міняється.

Сунуть з півночі хвилі максималізму.

Скоро приходить 1918 рік. Надійні гасла посилає народам Москва, а сам Ленін обіцяє «самоопределение вплоть до отделения».

Київ пережив уже дуже тяжкі часи на початку року. Муравйов з Дарниці наказав бити по Києву, як він казав: «по попам, по церквам, по монастирям». Згорів будинок Грушевського, Червона Гвардія захопила місто, убивали на вулицях людей, якщо находили посвідку написану українською мовою. Це був перший український погром.

Я зустрів Левитського в березні 1918 р. В Києві за Центральної Ради.

Чоломкаємося. Якесь ніби чуже лице і поцілунок колючий. Невже це Батько Левитський? Де вуса? Не може бути!

– Що це, Миколо Васильовичу? Як же це?

– Так, так, голубчику. Довелося поголитися. Самоопределение, голубчику, самоопределение вплоть до отделения... усов.

– Розумію. Убили б тебе, батьку, за вуса, як убивали інших за портрет Шевченка.

За совєтської влади доживав Левитський непомітно свого віку. Ліберальне минуле давало йому тоді право на тихе життя. Це був час, коли влада ніби думала словами Пушкінського розбійника:

Батько Левитський помер у Києві в грудні 1936 року своєю смертю.

Своєю смертю, бо не переступив порога 1937 року. Невідомо, як би склалася його доля, бо в тому тридцять сьомому році старість уже не могла оборонити.

Тоді й старого кобзаря Івана Кучугуру-Кучеренка не пожаліли.