Текст книги "Харків, Харків..."

Автор книги: Олександр Семененко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 15 страниц)

Раціоналізація катування і смерті

Ще одна зустріч у Спецкорпусі Другої Тюрми. Васю Помазана я застав у камері самого. Кілька місяців камера була для нього одиночкою. Після суду йому дали одлежатися на самоті, поки в нього позросталися переламані ребра. Позросталися без вітамінів, від баланди і кількох ложок каші на день.

Живучий був Вася, як кішка. Недурно звали його Кішкою за молодості, за його гнучкість, коли був акробатом у цирку. Він воював за совєтську владу на цій таки землі, недалеко Харкова, в Ков’ягах, коли влада ще була молода, а селянство міцне, воював проти повстанців, якими керував полковник Перлик, український отаман.

Таких енергійних людей, як Помазан, з таким революційним стажем, били немилосердно. Може, не довіряли гарячій вдачі, може думали, що вони можуть бути незалежними.

Його били в кінці 1937 року, били так, що він усе підписав. На початку 1938 року його судили. Його судила Виїзна Сесія Військової Колегії Верховного Суду СССР.

Тільки від одного Васі, єдиного з багатьох тюремних зустрічей, довідався я з першоджерела про тодішню процедуру Верховного Суду СРСР. Більше я не зустрічав людей, що вирвалися з рук Військової Колегії.

Помазан був у підвальній камері Внутрішньої Тюрми Харківського Обласного НКВД, тобто тієї тюрми, що ми називали Чернишевською. Рани в нього не загоїлися.

Однієї ночі його повели нагору в будинок НКВД. На всіх сходах стояли озброєні вартові на короткій відстані один від одного. Вели його двоє конвоїрів. Його привели на один з верхніх поверхів і завели в кімнату, яка мала вигляд якоїсь дрібної канцелярії, не кабінету. Очевидно, це були адміністративні приміщення. В кімнаті нікого не було. Через короткий час його вивели до невеликої залі. Там були тільки конвоїри і суд.

Головував Орлов, суддів було три чоловіки. По тюрмах потім ходили чутки про ці виїзні сесії Військової Колегії. На тюремному жаргоні їх називали «Орловські Заєзди». Річ у тому, що в кінських перегонах ті заїзди, де беруть участь прославлені коні, відомі під назвою «орловських рисаків», називаються «орловські заїзди». Цей термін, взятий з радісного кінського спорту, наш тюремний гумор приклав до кривавих гастролей московського суду.

Орлов сказав, що слухається справа Помазана, назвав статті Кримінального Кодексу. Далі він спитав про ім’я підсудного і його вік. Не оголошуючи ніякого акту обвинувачення, він спитав підсудного чи визнає він себе за винного.

– Ні, не визнаю,– заявив Помазан. (Під час биття він визнав себе за винного).

– Суд іде на нараду,– спокійно сказав Орлов.

Помазан зрозумів, що за кілька хвилин його засудять, певно, на смерть, не заслухавши ніяких пояснень. Він побачив, що ця кривава комедія гірша за Чрезвичайку, бо та принаймні вбивала, не викликаючи жертву «на суд», а просто на підставі постанови Колегії Чека.

Одчай охопив його, але не паралізував його. Колишній акробат зрозумів, що тільки тепер, у цю секунду він може вхопитися за трапецію, яка летить у той бік, де світиться життя.

Коли учасники московського «заезда» уже підвелися зі стільців, щоб іти, акробат і борець за совєтську владу забелькотав про те, що його тяжко били, рвонув сорочку й одкрив незагоєні рани.

Московські гості мовчки подивилися і спокійно вийшли на кілька хвилин. Коли вони повернулися, Орлов сказав, що справу направляють на додаткове слідство.

Так залишився живий цей совєтський громадянин – щасливець один із тисячів.

«Додаткове слідство» було вже поворотом до життя.

З Внутрішньої Тюрми НКВД його перевели на Тюремну. Там у одиночці заросли рани, а на верхах у Москві замість Єжова прийшов Берія, і після довгих місяців – у кінці 1939 року справу закрили.

1940 року я зустрів його на Сумській вулиці, він уже працював у якійсь совєтській установі. Ми коротко поговорили, але про тюрму не згадували.

Що врятувало Помазана? Може, Орлов таки глянув у справу і побачив, що його жертва не була петлюрівцем, офіцером, заможним селянином. А може, просто він якийсь малий відсоток продукції посилав на дослідження, тобто бракував, як нечисту роботу. У всякому разі не гуманність керувала цими індивідами, а якісь суто технічні міркування їхньої специфічної професії.

■

В історії юстиції треба занотувати цю процедуру Військової Колегії Верховного Суду СССР, про неї в літературі мало відомо. Також зовсім невідома практика «альбомних списків». Про них треба сказати окремо.

В тюрмах люди думали в 1937–39 роках, що їх може судити або Трибунал або «Особое Совещание». Під Трибуналом розуміли або Трибунал Військової Округи, або дуже рідко, як у справі Помазана, Військову Колегію Верховного Суду.

«Особое Совещание», як було тоді нам відомо, існувало при центральному НКВД і могло давати лагери реченцем до п’яти років. Про це був опублікований закон 1934 року.

Ті сотні тисяч людей, які в 1937 році під муками підписували признання своїх вигаданих контрреволюційних злочинів, думали, що справи їхні підуть на «Особое Совещание» і вони можуть дістати максимум п'ять років. Багато з цих нещасних людей думали, що вони зможуть із таборів писати скарги і вища влада, яка не знає, про зламання соціалістичної законності, позвільнює їх і комфортабельно поверне додому.

Сотні тисяч мучених людей в тюрмах і мільйони совєтських людей поза тюрмами не знали, що партія десь у 1937 році секретно дала наказ розглядати майже всі справи чекістської продукції Тройкам при кожному Обласному НКВД. «Особое Совещание» продовжувало свою роботу, і Трибунали теж продовжували розглядати обмежену кількість справ.

Тройка складалася, як стало відомо після довгого часу, з представника Обкому Партії, представника НКВД і представника Прокуратури. Найстрашніше в цій постанові було те, що Тройкам було дано право засуджувати на десять років у таборі і до розстрілу.

Для тих, хто думає, що це був сурогат суду і що ці троє партійців розглядали «справи», тобто матеріали хоч би фальшивих зізнань, підшиті в одну папку з якимсь резюме чи висновком, я можу подати маловідомі, але встановлені факти про «альбомні списки».

Факт складання альбомних списків установлено під час процесів після Єжовщини 1940–41 роках, коли судили деяких прокурорів і чекістів нібито за перекручування лінії партії. Це відомий і поширений в СРСР спосіб карати деяких виконавців партійних директив після того, як вони ті директиви виконали.

Мої колеги адвокати, які брали участь у таких процесах, переконалися, що під час Єжовщини органи НКВД замість надсилати до Тройки всю справу своєї жертви, надсипали тільки один аркуш. На цьому аркуші за певною формою вписувалися анкетні дані про людину, коротке визначення «злочину», визнав чи не визнав себе за винного, і проект постанови, тобто лагерний реченець або розстріл. Ці аркуші скріплювалися в одну папку і утворювали так би мовити альбом. У кожному такому альбомі, без жодних матеріалів рішалася доля тисяч людей, про яких Тройка складала короткі постанови про табори або смерть.

Багато років нам говорилося про раціоналізацію праці. Тут була доведена до краю раціоналізація катування і смерті.

Гнат Хоткевич перед смертним етапом

У внутрішній тюрмі на Чернишевській було два підвали. Другий, нижній підвал був дуже глибокий. Ніхто не знав, але десь у ньому мали бути камери для розстрілів.

В глибшому цьому підвалі були і брехаловки і камери. В одну з камер мене вкинули 1 квітня 1938 року на кілька годин. Там я зустрів знайомого Гната Мартиновича Хоткевича.

Камера була вузька і дуже похмура. Сиділи в ній вздовж стіни.

Був серед мешканців камери також Володимир Федорович Сеник. З ним схрестилися наші дороги після тієї підземної камери – вже в 1941 році в Міській Управі. В. Ф. Сеник був засуджений, перебував у таборі, відбув реченець, нелегально ховався в Харкові і в 1941 році діждався німців.

У цій підземній камері Хоткевич важко і сумно сидів серед своїх сумних сусідів. Він не встиг мені тоді багато сказати про себе. Мене забрали на інший поверх.

В серпні-вересні 1938 року трапилася нагода більше довідатися про нього. Тоді був великий рух по всіх тюрмах. Тісно напхані нашим братом чорні ворони, де ми задихалися в маленьких закамарках, посаджені по-двоє в одну клітку без повітря, доставляли нас на Чернишевську підписувати «двохсотку». Артикул 200 Кримінального Процесуального Кодексу передбачав, що після закінчення слідства матеріали справи пред'являють обвинуваченому перше ніж справу передається до суду. Тепер, в океані беззаконня ця «двохсотка» була сумним фарсом. Матеріалів справи не показували, оскаржувати й заперечувати їх не можливо, а за «двохсоткою», цим порожнім і глузливим формалізмом, ховалась сумна і проста річ – справа йшла на Особое Совєщаніє. Правду сказати, нікуди не йшла. Тут же в НКВД друкували постанову, бо Особое Совєщаніє це орган НКВД. Коли родичам зниклих людей прокурори й чекісти казали «десять років без права переписки» – це й була делікатна формула, гуманне повідомлення про смерть без суду і без вини.

Для підписування «двохсотки» навезли забагато народу на Чернишевську. Секретність і ізоляція для приречених вже не були потрібні. Можна було в коридорі, коли юрбами нас виводили до чорного ворона, або в брехаловках здибати різних людей.

Хоткевич був серед них. Коли я спитав його про справу, він сказав, що все підписав.

– Що ж ви писали?

– Та не знав, що писати, але добрі люди помогли.

– Які добрі люди?

– Був у нас у камері Червоний. Він мені й поміг повигадувати всячину.

Червоний був собі скромний газетний робітник у Харкові, неукраїнець, щось ніби репортер. Його революційний псевдонім належав молодому, приємному в поведінці інтелігентові.

Не знаю, чи він зобов'язався перед слідчими допомагати їм, умовляючи безпорадні жертви підписувати і розписувати «чистосердечні признання». Чи може просто хотів якось притулити свій літературний хист.

Яку роль грав Червоний у справі Хоткевича, чи то роль політичного гвинтика в машині НКВД – так звану «підсипку», чи був з нього добросердечний симпатяга однокамерник – не знаю. Згадую його ім'я просто для майбутнього біографа Хоткевичевого.

Коли Хоткевич простодушно і без обурення сказав, що все підписав, мені стало шкода його дітей. Милий хлопець і делікатна дівчинка з довірливими очами будуть підростати без батька.

Хоткевич скоро помер у концтаборі, або по дорозі на етапі.

Після Сталіна його реабілітували. Не шукаймо гуманності в тому. Настала практична потреба, відома в словнику нашої доби під назвою – доцільність. Так званий радянський період української літератури був, після всіх маніпуляцій над нею, представлений таким легіоном мерців,– треба було щось робити, бо й підручника для шкіл не складеш. Залишити всіх із чином ворога народу було недоцільно для дальшого переможного розвитку, як там називають – літературного процесу (не творчості). Серед таких знов дозволених і Гнат Хоткевич.

Востаннє я попрощався з Хоткевичем через кілька днів в спецкорпусі другої тюрми. Був медичний огляд. Нас усіх оглядала якась молода дівчина лікарка і про всіх без винятку писала «следовать на север может». У Хоткевича був великий дефект, він тяжко шкутильгав на ногу та й старий був. І йому написала докториця: следовать на север может. «Следовать» кожен міг, а чи міг винести? Докториця молодесенька на державній службі в штаті НКВД, комсомолочка чи вже член партії, не повинна була знати про присягу Гіппократа, велику присягу лікаря. Вона вивчала діамат і твори Леніна.

В передреволюційному Харкові Гнат Хоткевич був виразна постать. Він добре скінчив Харківський Технологічний Інститут і мав усі підстави для успішної кар’єри інженера. Проте він був одержимий літературою і мистецтвом. Про нього зостанеться слід не як творця машин, хоч він зразу себе показав як талановитий інженер. Своє ім'я він міцно зв’язав з красним письменством і з бандурою.

У Хоткевича були чорні, гарячі очі. Про свою лисину він переконливо казав, що то від театральних перук. Він довго жив у Галичині за молодих років і багато віддав енергії театрові. От тоді, мовляв, і лисина почалася – через перуки.

Революція застала його в Дергачах, в селі під Харковом в стані вимушеного неробства. Навіть революційний критик Коряк з жалем писав, що твори Хоткевича гризуть миші в Дергачах.

Коли Кооперативне Видавництво «Рух» купило твори Хоткевича (це те саме видавництво, що купило твори Винниченка) і видало їх, він міг купити собі будинок у Високому. Цей будинок на 10-ій вулиці колись належав власникові гімназії Голубниченкові, що помер драматично – від сказу, вкусила його скажена кішка.

Проживаючи влітку в Високому я не раз бачив Хоткевича, як він тягав стоси книг з потягу. Навантажиться, шкутильгає, а сонце пече. Хоткевич з Харківської Університетської Бібліотеки набирав журнали і книги двадцятих-тридцятих років минулого століття, польські і російські. Перечитував десятки томів, шукав сліди молодих років Шевченка, натяки, атмосферу, людей тих років.

Хоткевич писав велику повість про Шевченка. Це мала бути розлога картина його життя, його доби на кілька томів. Досі цю працю не видали, хоч рукопис, певно, зберігся.

Для цієї повісти Гнат Мартинович вишкрябував деталі, наприклад, із сучасних Шевченкові польських журналів, намагаючись знайти хоч дрібниці про Шевченкового пана, або про тодішнє суспільство у Вільні.

Він мені читав великі уступи з першого тому про дитинство Тарасове. У повість включав він дуже докладні картини тодішнього побуту, я пам'ятаю, як барвисто він подав українське весілля. Думка Хоткевича була та, що Шевченко пішов з України підлітком. Свідоме життя його минало в Польщі і в Росії. Яку ж бо то силу і красу являло собою життя тієї України, копи воно поклало таку печать на все життя Шевченкове. Хоткевич хотів те все показати.

Хоч як би та повість архітектонічно не виглядала, немає сумніву, що Хоткевич поклав силу праці і свого хисту, готуючи своєрідну белетризовану енциклопедію Шевченкового життя.

Була з Хоткевича людина незалежна, з почуттям гідності особистої і національної. Про колгоспи і про будівництво соціалізму він не писав і ніколи б не писав. Правдивість у нього була органічна, та спокійна правдивість і та самозрозуміла гідність, яка виробляється на протязі століть існуванням і працею на своїй землі.

Цю здобуту від попередніх поколінь негаласливу гідність наш письменник і бандурист не потребував рекламувати.

Легко помітити, що попередні покоління були стриманіші і менше присягалися своєю любов’ю до України. Тепер же настала велика мода на бучні прокламації і декламації цього природного почуття.

У Хоткевича було багато запалу, він був темпераментом борець, а не спостерігач життя. Він стільки робив перед революцією як культурний борець, а його ім'я для модерної бандури – велике ім’я.

Зовсім тепер забуто про інтересні виступи Хоткевича у Вістянському додатку «Культура і Побут» двадцятих років про Коцюбинського. Хоткевич доводив, що Коцюбинський мало знав Гуцульщину і що в «Тінях забутих предків» багато помилкового.

Якось Гнат Мартинович грав мені на бандурі і співав «Сонце низенько».

Коли він дійшов до:

Я ж твої ніженьки

В шапочку вложу,

звуки його бандури, м’який дзвін її струн в поєднанні з цими словами великої ніжності, відкривали мені краще багатьох книг ліричність української вдачі. Звучали слова, звучала бандура такою ніжністю до дівчини, до жінки, таким ароматом тихого вечора, тихого степу. Як я вертався додому, мені навіть спадали єретичні думки – чи не занадто ми м’які, може нам треба бути суворішими, принаймні стриманішими в ніжних словах, навіть тоді, коли

Горіли брильянти в небеснім шатрі

І очі зоріли дівочі.

Бриніла бандура, були тут у садочку дітки і дружина, а на Чернишевській дожидалася своєї черги справа про ентузіаста української культури Гната Хоткевича.

Наглядали, чекали. Хоткевич колись написав передмову до своїх творів, що їх видав «Рух» в кінці двадцятих років.

Мила і коротка була передмова – пожартував, що він не з графів, що він не Ходкевич, а просто Хоткевич. Потім сказав, що він таки бачив багато в своєму житті, знав багато людей. Між десятком відомих імен згадав Петлюру.

Через кілька день його викликали до ГПУ, на Чернишевську і довго розпитували, коли і як він зустрічався з Петлюрою. Відпустили.

В 1938 році вже не відпустили.

– Следовать на север может.

Доля педагогоа Соколянського

Коли прийшли німці, їхня комендатура розмістилася зразу і весь час була в будинку на Сумській вулиці (ріг Госпітального перевулку), який всі називали школою глухонімих. Справді ж це була більше, ніж звичайна школа глухонімих. Перед знищенням, ця інтересна установа називалася Експериментальний Інститут Дефектології.

Загинув Інститут не від німецької руки. Його знищили ще в 1938 році, коли був знищений і його творець Іван Опанасович Соколянський. Загинув Соколянський не фізично. Хоч і вийшов на волю, він був знищений духовно.

З Соколянським я сидів у одній камері весною 1938 року у внутрішній тюрмі НКВД, на Чернишевській. Він любив сидіти, схрестивши і підібгавши ноги, по-турецькому. Цей русявий шатен, із сірими очима зберігав на своєму обличчі тонкий рисунок кавказьких гірських народів. Кубанський козак з роду, він казав, що була в ньому і кавказька кров.

З такою любов’ю він говорив про Кубань, її українські звичаї, що ми бачили перед собою не просте східне продовження української рівнини. З легким тріпотінням якогось десятого, не визначеного в науці почуття, у цій тюрмі ввижалася нам, арештантам, та ніби навіть краща за Дніпрову – донедавна ще незаймана Козацька Україна, край воїнів і хазяїнів-хліборобів, що зберігався в петербурзькій імперії під Статутом Чорноморського Козачого Війська. І не бачивши її, можна було полюбити соковитий, гармонійний побут і характер її людей.

Соколянський працював якийсь час в місті Александрівському на Дніпрі (тепер Запоріжжя), потім він у Києві активно керував українізацією апарату. В Харкові він уже був в розцвіті своїх сил і можливостей член партії і Директор Інституту.

Іван Опанасович був педагог, учитель, з особливої категорії вчителів, яка вимагає доброго знання та інтуїтивного відчуття таємниць людської духовної сфери, великої терпеливості, розуму вченого і теплого серця людини.

Він навчав сліпоглухонімих дітей, для яких життя потопало в вічній темряві і вічній тиші. Вони нічого не можуть навчитися, бо вони не бачать, не чують і не говорять. Якщо можна собі уявити найбільше упосліджені істоти, десь на споді людського животіння, то це сліпоглухонімі.

Для них жив і працював І. О. Соколянський. Він мав свою Гелен Келлер[19]19
  Гелен Адамс Келлер – сліпоглуха американська письменниця, громадський діяч і викладач.


[Закрыть] – це була українська дівчина Ольга.

Дивно було в цій камері внутрішньої, значить секретної тюрми, яку навіть не видно з вулиці, слухати, як з людини-тварини робилося людину. Як навчалося її розрізнювати, впізнавати звуки з легкої вібрації повітря, підлоги. Як навчалося розуміти, що в природі існує звук. Як навчалося її говорити.

Це була дивна розповідь і ми слухали її. Нас держава зусиллями тисяч своїх тюремщиків, чекістів, галасом преси, партійного апарату позбавила людських прикмет, залишивши нам тільки страх, покору і, головне, обов’язок бути підлим рабом. А ми слухали про те, як можна з безсловесної, незрячої, глухої тварини зробити людину.

Соколянського не раз викликали з камери не вночі, а вдень. Це означало, що його вже більше не мучать, що він уже підписав і тепер тільки дає додаткові свідчення або дає очні ставки іншим учасникам його справи.

Вертався він завжди спокійний. Це, очевидно, були вже технічні деталі, бо головне вже зроблено, «вину» свою вже давно визнав, долю свою пропечатав і давно вже рішив, що разом з ним мають пропадати інші люди. Про те, що він робив у слідчого, він не розповідав. Але одного дня він повернувся до камери дуже збентежений. Таким ми його ніколи не бачили. На цей раз він розказав про те, що саме його так перевернуло і обурило.

По коридорах НКВД, казав він, бігала ціла юрба хлопчиків років 14–15. Вони були в уніформі чекістів – новенька уніформа для них спеціально пошита. Це ще діти, казав Соколянський. Вбігаючи з галасом до кабінетів, вони кидалися на арештованих, що були в кабінеті, з образами і знущанням. Це була своєрідна школа, сказати б, практичні зайняття для юних учнів похмурої науки про знущання з людини. Саме ці діти-чекісти перевернули в той день душу Соколянському, учителеві сліпоглухонімих.

Соколянського згодом судили, засудили, але в листопаді 1939 року, коли почалася хвиля звільнень, звільнили. Уже тоді, коли я був з ним в одній камері, півтора року перед його звільненням Соколянський був духовно порожньою людиною, цинічно-порожньою.

Він мав досить часу, щоб переглянути своє життя. Він мав змогу зрозуміти тут, у цій внутрішній тюрмі, яку роль партійної маріонетки він грав, бувши спеціально призначений на роль члена Верховного Суду в справі Спілки Визволення України. Йому – українцеві з партійним квитком була призначена роль представника культури, який мав спровадити своїм підписом на заслання, на повільну смерть Єфремова, Чехівського, Дурдуківського, Слабченка й інших заслужених людей культури.

Це була непроста роль. Ті українці, що опинилися в комуністичній партії, виростали національно здебільшого в атмосфері ліберального демократизму попереднього покоління. «Історія українського письменства» Сергія Єфремова, можна сказати, була азбукою українства. На тодішньому українському культурному полі Єфремова знали менше, як демократично-ліберального політика. Він був для нас одним з учителів українства.

В справі СВУ новому поколінню інтелігентів-партійців партія наказала засудити своїх недавніх учителів. Не сам Єфремов безпорадно стояв перед таким судом. З ним на процесі була підібрана широка палітра творчих сил – письменники, педагоги, історики. З ними, по районних містах і містечках, по окружних містах України були ліквідовані тисячі інших, і то теж була та сама справа українства – справа СВУ.

Так, Соколянському вдалося вийти на волю. Він заплатив дорогу ціну самознищення за таку волю. Це навіть не була «воля» на Україні. Він зразу подався до Москви, де знайшов собі роботу за фахом і дожив там свого віку. Українського педагога, українця Соколянського не стало.

У листуванні О. Довженка опубліковано листа Довженка до Соколянського. Довженко з Києва відповідав 8 грудня 1939 року на листа Соколянського з Москви, при чому, звичайно, листа Соколянського не опубліковано, хоча то мав бути інтересний людський документ. Але досить прочитати Довженкового листа. Розумний Довженко удає, що він не розуміє, чому Соколянський написав йому по-російському, не розуміє, чому Соколянський їде до Москви. Довженко тоді ще був у ласці Москви, він тоді саме закінчив «Щорса». Це теж документик доби. Ось витяги з цього листа:

Дорогий мій друже Іване!

В тім, що ти вже називаєш мене Александром Петровичем і пишеш по-руськи і нічого про себе, про плани і всі твої слова про Наркомос і його лицарів – словом, увесь зміст твого листа і його форма, все написане і ненаписане – говорять мені, скільки ж нелюдських пекельних мук доводилося і доводиться переживати тобі у боротьбі за науку, за правду, за справжній соціалістичний гуманізм з його вольними чи невільними (несвідомими) ворогами. Сила нещастя розсердила і погнула тебе, жовч, і образа, і жаль зробили тебе гордим і холодним: у тебе не найшлося ні одного легкого слова для мене – і я тебе од всієї душі прощаю, бо я тебе розумію, як друга, людину і бійця науки. Я недавно повернувся з Західної України і ось недавно на квартирі у хворого Ю. Яновського узнав від Ю. Смолича, що тебе звільнили від ув'язнення як невинно засудженого і покараного ворогами народу.

Я дуже був зрадів. Я хотів узнати твою адресу, щоб написати тобі, та Смолич сам її не знав, і тому твій лист до мене – цілий подарунок. Я ніколи не вірив, щоб ти міг зробити щось погане для нашого соціалістичного суспільства,– дуже часто тебе згадував, говорив про тебе, жаліючи твій чудесний талан і проклинаючи твою кляту долю (...).

Твоя реабілітація мене радує і як прояв акту громадської справедливості, і як початок нового етапу твого цінного і гарного життя, і як кінець твоїм стражданням...

Я знаю, тобі зараз невесело. Так просто все не проходить, і тому перше, що я буду тебе просить, перше, що я буду від тебе вимагати,– це понишпорити у творах істинно великих людей і повиписувати собі з них цитат (я їх не збагну), як треба справжнім мужчинам, великим духом людям поводитися, і думати, і діяти у трудні, тяжкі, особливо незаслужено тяжкі моменти життя, і тоді тобі стане ясною головна таємниця життя, а саме: подібно до того, як, за словами т. Сталіна, правителі приходять і уходять, а народ вічний, так і наркомоси: вони відчиняють двері і зачиняють, а наука вічна, вона – хороша – йде вперед на славу Людині, і ти один з її двигунів.

Що ж до Освіти, то я тут чогось не розумію. Наркомос на мене справляє гарне враження, говорю тобі щиро. Це молодий, розумний і приємний чоловік. Я боюся, що йому якісь пройдисвіти невірно виклали твої питання. А проблеми сліпоглухонімих з їх навчанням, психологією і їх долею тільки тобі здаються легкими, азбучними, бо ти на них провів усе своє життя, а для людей сторонніх це надзвичайно складна річ...

Сто чортів! Шкода, що знищили твій Інститут. Ну та не падай духом. Не теряй горизонту. Все йде, все міниться, горизонт не міняється. Загубиш горизонт, зашатає тебе, закаламутить, і заблюєш ти блювотиною собачою. Всі великі вчені трималися на оптимізмі, на вірі в добро, в краще, на надії. Умій прощать, старайся часом не зле сміятися. Друже мій, не думай, що я хочу тебе поучати.

Соколянський зразу добровільно обрав собі заслання в Москві, зрікся України, вмер членом партії – комуністом у Москві. Неславний кінець життя обдарованої людини.

Його приятелеві Довженкові, що писав оптимістичного листа, довелося пережити примусове заслання в Москві, його до смерті не пустили до Києва.