Текст книги "Харків, Харків..."

Автор книги: Олександр Семененко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 15 страниц)

Другий член правління Пор був інший: «меткий, рудоволосий, з великим ластовинням на обличчі, він відзначався пролазливістю жителя Галіції і жорстокістю мадяра». Таке було оточення Яковлева серед «фахівців» кривавого ремесла.

У Яковлева була сестра Клавдія Ковалева. Денікінська контррозвідка розстріляла її в Києві в 1919 році разом з Михайличенком і іншими українськими підпільними, робітниками-боротьбистами. Клавдія була одружена з одним із провідних боротьбистів Левком Ковалевим, що в травні 1920 року не перейшов до Комуністичної Партії більшовиків України і залишався позапартійним до 1934 року. В грудні 1934 року, зразу після убивства Кірова в Ленінграді, його втиснули в так звану кіровську справу, коли були розстріляні Близько, Буревій, молоді Крушельницькі та інші. Його не розстріляли. Може, Яковлів був ще десь на відповідальній роботі і це помогло, важко сказати. Ковалів одбував реченець 10 років на БАМ – Байкало-Амурській Магістралі. Він у 1937 році був ще живий, як казали мені в 1938 році в тюрмі його сини, два юнаки 18–19 років. Це були вродливі і розумні юнаки, стримані в поведінці, з великою гідністю. Я з інтересом дивився на них. Вони, рідні племінники Яковлєва, були добрими екземплярами людської породи. Виросли без матері, вони втратили її дуже рано. Хлопці Ковалева, що навпроти них я сидів в одній із келій, належали до гідного типу в’язнів-українців. Ув'язнення сприймали без обурення й розпачу, як неминучий суворий етап життя, як полон у ворожому таборі.

НАРКОМ ЮСТИЦІЇ СКРИПНИК

Серед постатей комуністів українців найбільше вирізняється характерна постать Скрипника. Менше впадають в око Чубар, Гринько, Порайко – теж українці на високих становищах.

Ім’я Скрипника зв’язують з національною політикою партії. Копи говорять про так звану українізацію, то зразу автоматично, як на пружині, з’являється ім’я Скрипника. Коли мова про Наркомат Освіти – тільки Скрипник, забуваючи, що перед Скрипником Наркомом Освіти був Шумський.

Тим часом справжнім апостолом національного, незалежного від Московської Партії комунізму, був Олександр Шумський, проти якого Скрипник і партія боролися. В наслідку тієї боротьби Шумського, який в 1920 році був (недовгий час) навіть членом Політбюро КП(б)У і в 1923-1925 роках керівником Відділу Агітпропу ЦК КП(б)У, знято з усякої роботи на Україні.

Уже в 1925 році Шумського, який свого часу називав КП(б)У партією окупантів, послали до Москви на другорядну роботу в профспілці. Далі він зник і як людина вже не існував. Проте ще довго Скрипник писав статті проти «шумськізму» і це показувало, що український націоналізм продовжував бути загрозою для його партії.

Про Шумського є мало відомостей біографічних, з нього рано зробили «нелюдину». Шкода, бо він заслуговує на більшу увагу. Переможця над Шумським – Скрипника знали більше, він сам писав про себе, а тепер, після реабілітації, про нього написали солодкі, казенні біографії, поставили навіть пам’ятник у Харкові.

Микола Скрипник народився в 1872 році в селі Ясиноватому на Катеринославщині. Його батько служив то телеграфістом, то помічником начальника станції на різних маленьких залізничних станціях, і дитинство Скрипника минало серед просторів українського степу, в околицях Дінця. Він розвивався самотою. Як він казав, вихідним пунктом його розвитку було вивчення української літератури та історії України. На юнака впливали родинні перекази про прадідів-запорожців, особливо про одного з них, що його польські шляхтичі посадили на палю за участь у повстанні Залізняка і Ґонти в XVIII столітті. На Скрипника-юнака мали великий вплив також вірші Шевченка.

У своїй автобіографії Скрипник підкреслював, що шлях його розвитку відрізнявся від розвитку російських інтелігентів-революціонерів. Перші зв’язки він мав з українськими радикалами в Галичині, від яких він діставав і нелегальну літературу. Перехід до марксизму, як признавався Скрипник, був для нього дуже важкий. Навіть, прочитавши Зібера, Рікардо, Маркса і статті Каутського, він ще не став марксистом і відчув себе ним щойно тоді, коли до його рук попав галицький переклад «Ерфуртської програми». За члена російської соціал-демократичної партії він вважав себе з 1897 року.

Далі йдуть довгі роки виключно партійної роботи в різних місцях російської імперії. На Україні, перед революцією, Скрипник був у 1905 році, на партійній роботі в Одесі, і тоді його партійна кличка була «Щур» і «Щенський». В 1917 році він брав активну участь в організації жовтневого перевороту, як член більшовицького військово-революційного комітету. В 1918 році був близьким співробітником Дзержинського, як член колегії ВЧК в Москві на Луб’янці.

На Україну вирядив Скрипника з спеціальним завданням сам Ленін. Тут, поруч інших обов’язків, з 1922 до 1927 року Скрипник був народним комісаром юстиції. В літературі про Скрипника цей період його життя найменше відомий. Я згадую деякі фрагменти, зв'язані з судами тих часів.

Портрети Скрипника були добре відомі. Вони довгий час належали до незмінної радянської портретної галереї. Цей вождь був не зовсім подібний до інших. Він носив білі комірці та краватку і не вдягався у френч і шкіряну куртку, які були обов’язковою уніформою майже для всіх – від Косіора до голови райвиконкому. Вуса і борода теж були відомі, як специфічно скрипниківські. В той час, на початку двадцятих років, Христіан Раковський уже давно поголив свою випещену бороду, з якою він вийшов із Яської тюрми після Лютневої революції. Раковський зрікся, заради пролетарської дійсності, елегантності тих часів, коли він у Парижі вивчав ресторани Великих Бульварів і теорію марксизму. І Олександр Шумський уже зголив свою бороду. Тільки Скрипник не мінявся. Уже не молодий, він серед совєтських персонажів був по-своєму мальовничий, особливо, коли, бувало, їхав санками з наркомату юстиції, ховаючи трохи посивілу бороду в бобри дорогої шуби. А з-під бобрової шапки, з-під мефістофелівських кошлатих брів – завжди суворий, гострий погляд. До революції такі шапки любили носити актори, адвокати і рабини.

Говорив Скрипник небагато, голосом уривчастим і хрипким, дуже багато курив, і, виходячи крізь його прокурені вуса, навіть звичайні слова звучали як декрет. Про впертість Скрипника ходили анекдоти. Дехто неделікатно називав цю рису його вдачі самодурством. В усякому разі було досить підстав уважати Скрипника за «залізного більшовика», якщо вживати терміну, дуже модного за тих часів.

Авторитетові цього худорлявого партійця помагав і той відомий факт, що Скрипник разом з Леніним робив переворот у жовтні 1917 року. Джон Рід, американський журналіст, який написав книжку про «десять днів, що потрясли світом», згадує Скрипника в Смольному інституті серед головних дійових осіб (про Сталіна Джон Рід не згадав).

■

Народний комісаріат юстиції містився на Садово-Куликівській вулиці в Нагірному районі Харкова. Будинок колись належав власникові парового млина Молдавському. Це був житловий будинок з чотирма поверхами квартир; він був тісний для комісаріату, але в той час тіснота була звичайним для радянських установ явищем.

В комісаріаті працювали багато. Свіжо видані (в 1922 році) кодекси давали надію на відновлення правового порядку. В самому наркоматі, поруч з молодими комуністами, що почали свою кар’єру в революційних трибуналах часів воєнного комунізму, працювали також люди з старою університетською освітою. Комуніст М. О. Рейхель, заступник Скрипника, мав дореволюційну юридичну освіту. Безпартійні професори були консультантами наркомату юстиції: навіть серед прокурорів наркомюсту було двох безпартійних юристів. Незабаром цей стан змінився через поступове зміцнення комуністичних кадрів і партійного впливу; але на початку двадцятих років і безпартійні працівники юстиції, і деякі комуністи думали, що зміна ЧК на ГПУ означає справді запровадження законності. Через вищу школу і через відновлену адвокатуру ще втримувано зв'язок з тим правовим порядком, що існував до революції. В Інституті Народного Господарства ще читали лекції старі професори (талановитий цивіліст В. М. Ґордон, криміналіст Ол. Дм. Кисельов), у харківській адвокатурі працювали Н. Н. Познанський, заступник голови другої Державної думи, Н. А. Воронецький, кол. редактор газети «Утро» за її ліберальної доби, Б. П. Куликов, у минулому прогресивний громадський діяч. В київській адвокатурі ще працювали старі адвокати Бабат, Ратнер, Пухтинський, в одеській – Цвілінґ і інші.

На тлі цієї лібералізації судового життя, яка була запроваджена і в інших союзних республіках, впадало в око одне важливе явище. Наркомюст залишив на провідних посадах судової системи і прокуратури здебільшого старих трибуналістів і чекістів – людей низької культури, але жорстоких виконавців волі партії за часів військового комунізму. Головою столичного харківського губсуду був чекіст і трибуналіст – колишній матрос Танцура, членами губсуду – трибуналісти Зуб, Сичов, Кара. Про таких людей було відомо багато з їхньої практики в трибуналах. Про Зуба розповідали, як він сам возив на розстріл і виконував вироки над засудженими на Кирило-Мефодіївському цвинтарі (згодом цей цвинтар був перетворений на парк).

В системі наркомату Скрипника працювали також вихідці з інших партій, але ніякої провідної ролі вони не грали. Відомий Юрко Мазуренко був невиразним членом колегії наркомюсту, мовчазний боротьбист Лебединець був один час нікому невідомим головою верховного суду УРСР. Лебединець пережив Скрипника не на довго – його розстріляли разом з іншими після вбивства Кірова на підставі так званого вироку Ульриха в грудні, 1934 року.

Роль Лебединця у верховному суді була декоративна. Головою кримінально-касаційної колегії у ньому працював Романов; він впливав істотніше на напрям роботи кримінальних судів усієї України. Одного прекрасного дня Романов зник. Серед судових робітників стало відомо, що Романов брав участь у злочинній групі, яка здійснила пограбування крамниці «Азриба» в центрі міста, на площі Тевелєва. Про моральний рівень суддів того часу населення довідалося в 1925 році.

Кінець 1925 року, уже настала зима. В цирку (колись Грікке) відбувається великий процес народних суддів Харкова; за хабарництво. Арену перетворено на судову залу. На підвищенні три судді і один запасний – на всякий випадок, бо процес триватиме довго. Головує член Найвищого Суду УРСР Малицький, інтелігентний юрист з дореволюційною освітою, цивіліст. Він нормально є головою Цивільної Колегії Найвищого Суду. Тепер це спеціальне призначення для нього (як виняток) головувати в кримінальній справі. В залі, тобто на арені, холодно, але Малицький без пальта. Дотримує певного стилю, правда, він признавався, що його рятувала як на те дуже тепла білизна. Інші члени Найвищого Суду в пальтах наопаш, так само й інші учасники.

Підсудних сорок чоловік: судді, що брали хабарі, і з ними колишні їхні підсудні, що давали їм хабарі, та кілька посередників. Оборона – адвокатів чоловік двадцять. Обвинувачення підтримують кілька прокурорів, серед них головну ролю грає помічник Прокурора Республіки Лев Соломонович Ахматов, ще молодий, з кучерявою м’якою борідкою інтелігент – відомий своїми літературними інтересами, гострий, ущіпливий в допитах. Він син київського частного повіреного Амханицького.

Народу в цирку багато. Такий суд є видовище, традицію можна шукати ще в римських цирках. Наркомюст наказав створити над суддями показовий процес. Існують показові поля для демонстрації і популяризації прогресу агрикультури. А показові суди винесені з судового будинку «в маси» показують масам як влада карає і за що – популяризація кари.

На першому засіданні в одній із лож можна було бачити Балицького і Скрипника, вище карне начальство – ГПУ і Наркомюст. Слідство в цій справі провадило ГПУ.

Балицький, високий мужчина років понад тридцять, з випещеним лицем, з поставою офіцера тих полків старої армії, що називалися дорогими, бо вимагали від офіцера певного, дорогого стилю життя. У нього м’які манери людини, що посідає велику владу, але знає, як мають поводитися справжні вельможі, стримано і навіть ласкаво. Шинель на Балицькому пошита з тим кавалерійським шиком, до якого я звик у Єлисаветі, де спеціалісти кравці вдягали випущених з «Южной Школи» офіцерів. Таких шинелів у піхоті не носили. Я потім не раз мав нагоду бачити як чекісти любовно зберігали цей шинельно-мундирний шик старої Росії. Колись жандарми теж були підкреслено елегантні. Це очевидно належить до професії.

Скрипник у бобровій своїй шубі посмоктує цигарку, розмовляє з Балицьким.

Коли дійшло до промов сторін, то українською мовою промовляли тільки три адвокати: Доленко, Семененко, Сіяк.

В цей період радянська юстиція за хабарництво в господарських і торговельних організаціях карала розстрілом. Вирок верховного суду був несподівано м’який: нікого з хабарників не розстріляли. Партія, яка поставила на пости суддів цих п’яниць і пройдисвітів, лагідно засудила злочинних партійців, серед яких було чимало учасників громадянської війни.

■

Партійну основу правосуддя в статтях наркома юстиції Скрипника можна було розкрити навіть ясніше, ніж у статтях керівників радянської юстиції в Москві, Стучки і Курського. У статті «П’ятиріччя ЧК на Україні» («Коммунист» з 11 лютого 1923 р.) Скрипник писав:

«І це найбільше треба сказати тепер, коли деякі, дуже численні, буржуазні і дрібнобуржуазні елементи в країні мріють про те, що наша лінія революційної законности, лінія, яку ми здійснюємо при НЕП-і, визначає, ніби ми зреклися тих методів, що прикладали за попереднього періоду. Та ба, даремні їхні мрії. Пролетарська диктатура ніколи не відмовляється боронити робітничо-селянську владу всіма методами, а в тім і надзвичайними, хоча вона й зуміє знайти для цих методів боротьби інші, нові форми... Замість ЧК стало ГПУ, апарат політичного розшуку і дізнання, з його новими, уточненими і поліпшеними методами. Була адміністративна розправа ЧК й відбувалася вона поза додержуванням формальностей – тепер ми розсуджуємо справи через судовий розгляд... Але ті самі завдання лишаються нам, той самий ворог стоїть перед нами, те саме почуття заполонює наші душі – ті самі методи боротьби маємо перед собою... Влада незмінно держатиме в своїх руках знаряддя, що йому давніше правдою служила ЧК, що йому тепер мусить послуговувати революційний, пролетарський суд».

Минуло ще п’ять років, і Скрипник знову повертається до тези, що нові, законні форми тільки прикривають нещадну боротьбу проти всіх, хто не підкоряється волі партії. Коли читаємо у Скрипника про ГПУ як про перелицьовану ЧК, треба пам’ятати, що ГПУ підготовляло і судило (на підставі постанов колегії ГПУ або вироків «чрезвычайной сессии» губсуду, що складалася з трьох чекістів) переважну більшість важливіших справ того часу політичного характеру. Крім політичних справ, в компетенції ГПУ була вся господарська і службова діяльність людей. Для останньої категорії справ існували численні розгалуження апарату економвідділу ГПУ. Кожний, хто замислювався над статтями наркома, бачив, як мало залишалося місця для так званої революційної законності.

В статті «Десять років ЧК-ГПУ» («Коммунист», ч. 296 з 28 грудня 1927 року) Скрипник зазначив:

«Реорганізація ЧК у ГПУ не означає обмеження тої боротьби (перед цим автор говорив про необмежену ніякими законами боротьбу) – то є лише використання для боротьби з буржуазією звичайних «законних» (іронічні лапки належать Скрипникові) метод... ЧК є безпосередній орган комуністичної партії... ЧК – виконавець політичної розправи з усіма тими, хто стоїть на шляху і перешкоджає комуністичній партії, протиставляє себе їй у політичній боротьбі проти всього того, що чуже, вороже, що тягнеться до влади, гадаючи скинути керівництво комуністичної партії...

«Я радий, що доля дозволила мені бути на трудній і важкій роботі в шерегах робітників ЧК. В другій половині 1918 року завідував я, як член колегії ВЧК, боротьбою з контрреволюцією, а з листопада 1919 року до квітня 1920 я був начальником окремого відділу Південно-східного і Кавказького фронту... Працюю я завжди напружено, але не можу не зазначити, що темп роботи в ЧК був найнапруженіший, брав геть усі сили, виснажував дощенту, забирав усю людину... Найкращий і найяскравіший представник робітників ЧК був... тов. Дзержинський».

Минуло ще п’ять літ, і в 1933 році Скрипник уже сам стояв перед судом партії.

■

Серед справ, зв’язаних з іменем Скрипника, пригадую справу Аксариної.

В 1924 році, коли більшовицький режим на Україні міг уже почувати себе переможцем, в Харкові під час жовтневої демонстрації трапився незначний випадок. Біля готелю «Красная», який ще недавно звався «Метрополь», зупинилася група демонстрантів, чекаючи своєї черги просунутися трохи далі в напрямку до місця паради. Такі зупинки, довгі і бездіяльні, є річ марудна, і група робітників нудилася, не знаючи, як розважитися. На балконі готелю (погода стояла добра) молоді демонстранти побачили добре вбраних пань, які з цікавістю дивилися на похід пролетаріату. Робітники з колони пожартували на адресу буржуазних постатей, певно, не досить церемонно; інші робітники зареготали. Раптом одна з балконних дам зреагувала на жарти, але незвично: вона скрутила дулю і показала її демонстрантам. Коли міліція складала протокол про цю подію, виявилося, що «дуледавцею» є дружина відомого антрепренера Аксарина, який у той час тримав антрепризу в Харківській опері і проживав у готелі «Красная».

Вся ця історія пішла б у небуття, коли б не довідався про неї наркомюст Скрипник. В дулі Аксариної Скрипник побачив щось глибоке. Чи не відчув нарком за цією дулею тисячі інших проявів непошани до комуністичної партії?

Наркомюст наказав судити Аксарину показовим судом. Аксарина сиділа в тюрмі, а в наркоматі юстиції юридична думка працювала над тим, як кваліфікувати злочин Аксариної. Нарком вважав, що Аксарина показала дулю не тим робітникам, що сміялися з неї, а всій пролетарській демонстрації, всій радянській владі. Хоч не було ніяких доказів, що Аксарина хотіла образити владу, наказ наркома треба було виконати. Але яку статтю прикласти? Новий кримінальний кодекс такого злочину не передбачав. Ухвалено судити Аксарину за аналогією. Це єдиний відомий мені випадок у судовій практиці, коли вжито аналогії: Аксарину притягнено до кримінальної відповідальності... за образу державного прапора.

Справу слухали в Червонозаводському театрі. Були гарячі промови прокурора Г. І. Волкова й оборонця Б. П. Куликова. Скрипник весь час сидів у ложі, багато курив й уважно стежив за ходом правосуддя. Аксарину засудили до тюремного ув’язнення.

Вульгарний жест дружини антрепренера коштував би їй при звичайному розгляді справи в народному суді якихось десять карбованців штрафу або тиждень примусової роботи. Її вчинок потонув би серед тисяч проявів сварливих людських характерів. Але вразливість і підозріливість наркомюста Скрипника, коли йшлося про верховну владу партії, наклали на аксаринський епізод зловісну печать. Від аксаринської нібито дрібної справи простяглася похмура стежка, якою пішли десятки тисяч людей в «Сибір неісходимий» за анекдот, за найменшу непошану до малих і великих партійних вождів. Тому і варто згадати про харківський, тоді ще прилюдний, суд у Червонозаводському театрі.

■

До справи про убивство Котовського Скрипник мав безпосередній стосунок, як особа, що очолювала тоді на Україні радянську юстицію і прокуратуру. В цьому випадку за допомогою судової процедури «оформлено» ліквідацію Котовського – організатора відомих кавалерійських рейдів.

Григорій Іванович Котовський до революції сидів в одеській тюрмі за кримінальні злочини. Його збройні грабунки відзначалися сміливістю і навіть трохи романтикою, але це були все таки грабунки, правда в стилі Робін Гуда. Політичні в’язні були звільнені зараз же на другий день після революції. Котовському пощастило вийти з тюрми тільки кілька місяців після неї, бо він не був політичним в’язнем. Під час боротьби України проти більшовиків Котовський зробив багато для закріплення совєтської окупації. Його відомий кінний корпус після закінчення воєнних дій стояв завжди напоготові в районі Бірзули. Це, власне, була не частина червоної армії, а військо Котовського. Його одного слухалися і шанували його бійці. Вся територія, де стояв корпус, була під безконтрольною владою Котовського, який не визнавав втручань московського і харківського урядів.

Сам Котовський був сміливий авантурник, жорстокий і свавільний, відомий необмеженим впливом на своїх вояків і тому непевний для Москви.

Вночі 6 серпня 1925 року, в радгоспі Чебанка (що фактично був маєтком Котовського) під Одесою якийсь Майоров убив Котовського. Про убивство було оголошено в газетах, був названий і вбивця. Можна було чекати жорстокої розправи над убивцею пролетарського полководця, контрреволюційної версії мотивів убивства й «обурення» народних мас. Але справа пішла іншою дорогою. За оформлення правосуддя взялися ті органи, про які писав у своїх статтях Скрипник. Майорова тихенько судила «чрезсессия губсуда». Уже в назві можна відчути спорідненість з ЧК – «Чрезвычайной комиссией». «Чрезвычайной сессией» звалася в той час спеціальна колегія з судовими функціями для секретного розгляду контрреволюційних справ, яка складалася з трьох чекістів; вона ніколи не засідала в будинку губсуду, а виносила свої вироки в кабінетах ГПУ. Чрезсесія завжди розглядала справи без участи оборонця і цим не відрізнялася від подібних до неї, відомих органів розправи: колегії ЧК і колегії ГПУ.

На цей раз, щоб надати справі сякого-такого характеру законності, для участи в справі був призначений одеський адвокат Г. Я. Сосін. Це був єдиний випадок участи адвоката в історії існування чрезсесій.

Майоров виконував при Котовському якусь адміністративно-господарську роботу. Але з результатів закритого чекістського суду можна зробити висновок, що Майоров був чекістом при особі Котовського із спеціальними завданнями. Пояснення Майорова, як розповідав потім його адвокат, були, хоч і романтичні, але туманні. Майоров нібито побачив свою дружину разом з Котовським вночі у садку. Не витримавши образи подружньої чести, він убив Котовського. Суд чекістів задовільнився цією версією і багато не розпитував. Задовільнився цією версією і наркомюст та генеральний прокурор Скрипник. Майорова засудили до позбавлення волі. Через дуже короткий час адвокат Сосін зустрів свого незвичайного клієнта на волі і в дуже доброму настрої.

■

Скрипник згадував про те, як Ленін виряджав його на Україну. «В усякому разі прощальні слова Ільїча були про те, щоб я свідомо перегинав і загострював у боротьбі з великодержавним російським шовінізмом українське національне питання, ставлячи його за одну із сил розвитку пролетарської революції на Україні».

Разом з Леніним Скрипник розумів, що Українська Центральна Рада «мала перспективи стати на чолі всеросійської контрреволюції на ґрунті національного питання». Так само Скрипник разом з Леніним оцінював скликаний Центральною Радою з’їзд народів, який за словами Скрипника показав, «що вона (Центральна Рада) свідомо хоче стати всеросійським організаційним центром контрреволюційних сил, спрямованих проти пролетарської революції на ґрунті національного питання» («Вісті ВУЦВК» з 20 грудня 1925 року).

Ще немає достатніх матеріалів, щоб відповісти на питання, як глибоко розвинувся в Скрипнику конфлікт між комуністом-більшовиком і українською основою його індивідуальності. Провадити ленінську стратегію довелося йому не в стінах кабінету, а серед того народу, де він виріс, сформувався і до якого належав. Українська дійсність двадцятих років, спротив усіх національних сил цій ленінській стратегії не могли не впливати на ленінського емісара – Миколу Скрипника.

■

Про сім’ю Скрипника знали мало. Перша дружина Скрипника, Марія Миколаївна Скрипник, більшовичка з 1906 року, була секретаркою Леніна в совнаркомі в 1917–1918 роках. У Харкові вона була короткий час десь у 1923 році і знову повернулася до Москви. Це була жінка років 48–50, з м’якими рисами обличчя, з спокійними рухами і стриманим голосом. Одягнена скромно, вона нагадувала тих представниць інтелігенції, яких у російській імперії найбільше можна було зустріти серед акушерок і вчительок.

В літературі за кордоном ім'я М. Н. Скрипник згадувано в зв’язку з так званими Сіссенівськими документами, які доводять факт одержання Леніним грошей від німецького уряду. На листі полк. Бауера до Леніна є нотатка, підписана: «М. Скрипник». Цю нотатку писала Марія Скрипник.

■

Уже в перші роки роботи Скрипника в наркоматі юстиції почали згадувати у зв'язку з його іменем його секретарку, молоду і жваву жінку на ім’я Раїса Леонідівна Петрова. Поза очі її більше називали Раїчкою – з тим відтінком легкої іронії, яку завжди викликають занадто впливові секретарки при могутніх людях. Вона говорила мені, що її дівоче прізвище було Певзнер.

В Кисловодському 1924 року на Кавказі я жив у тому самому санаторії, де й Раїса Леонідівна. Тоді ж був у Кисловодському і Скрипник в іншому санаторії для високих партійців. Щодня можна було бачити як Нарзанною галереєю проходив у парк уже немолодий нарком під ручку з молодою своєю секретаркою. Він був дуже старанно вбраний, в добре випрасуваному костюмі з чесучі, китайського шовку, матеріалу популярного в нас до революції. В його поведінці було багато галантності.

Молода секретарка наркома мала той рівень освіти, який діставали дочки середньо-буржуазного прошарку в гімназіях. Раїчка, років на тридцять молодша від свого наркома, була енергійна, рухлива і балакуча. Невисока на зріст, але пропорційно збудована, принадна жінка, і старий більшовик, після досить довгого періоду неоформлених романтичних взаємин з своєю секретаркою, оголосив її своєю дружиною. Історія доволі звичайна для старих мужчин, коли вони мають гроші або владу.

Для нового подружжя умови житлового кооперативу вже не надавалися. Для наркома був звільнений і умебльований окремий будинок у Харкові на Садовій вулиці, недалеко від Чорноглазівської вулиці. В цьому будинку молода дружина згодом народила Скрипникові сина, якого назвали Миколою. Життя в будинку на Садовій було невідоме харків’янам, як і життя всіх комуністичних вельмож. Ідучи цією вулицею, на другому боці, можна було бачити трохи далі будинок, огороджений муром з чавунними ґратами, ще й закритими залізними щитами. Тут жив Косіор, а згодом Постишев. Ця вулиця виглядала затишно, і навіть голодні селяни, що пробивалися в 1933 році до Харкова по хліб, не могли порушити спокою добре охоронюваних резиденцій вождів.

■

Скрипник застрелився напередодні зборів загальноміського столичного активу партії, де мали «проробляти» його помилки. Він мусів каятися перед двома тисячами рядових партійців – перед партійною вулицею.

Мені здається, що тема, як кінчали своє життя революціонери, давно займала думки Скрипника. Історія інтересувала його ще в дитинстві, а термідор французької революції був не раз болючою темою комуністичних дискусій. Один, мало відомий виступ Скрипника може помогти зрозуміти деякі сторони внутрішнього життя старого більшовика.

В двадцятих роках, коли потилиця кожного члена партії ще була священна і недоторкана для кулі чекіста, в харківській газеті «Коммунист», органі ЦК КП(б)У, з’явилася в підвалі стаття Скрипника на тему, незвичайну для тих часів. Скрипник писав про книгу російського письменника-емігранта М. А. Алданова (Ландау) «Дев’яте термідора», видану в Берліні в 1923 році. Незрозуміло було, чому Скрипник обговорював зміст книги, яку ніхто на Україні не читав і не міг читати, за винятком небагатьох одиниць. Скрипник заперечував провідну, як йому здавалося, думку автора, що історія революцій повторюється. З почуттям вищості Скрипник висловлював певність, що цього разу – у більшовицькій революції – історія не повториться. Якого саме повторення не хотів старий більшовик? За спокійним тоном статті уважний читач міг почути жагучий зойк Скрипника: «Ні! На цей раз більшовицький Робесп’єр не помре на гільйотині».

З книги Алданова залишаються в пам’яті місця про те, як привозять труну з тілом Робесп’єра до спільної ями (la fosse commune). Гробокоп відкриває віко короткої дерев’яної скрині. З вузької щілини між дошками густими краплями просочується кров. У скрині лежить Робесп’єр. Але хіба це він? Кривавий недорубок, із шиї стирчить перетята кістка. Голова Робесп’єра лежить між розсунутими його ногами, приблизно по середині скрині. В очах Робесп’єра застиг жах. Може, в останню хвилину, вже під ножем гільйотини, він побачив у кошику ката відрубані голови своїх друзів. Від землі, яку гробокоп відкидає лопатою, іде сморід. На землю сідають темно-зелені, наче металеві мухи. З такими натуралістичними подробицями Алданов розповів про кінець Робесп’єра, і той, хто читав книгу, мусів надовго затямити цей опис.

■

Скрипник добре побачив своє майбутнє вже тоді, коли арештували Ерстенюка і Бадана, західних українців, які кілька років перед тим приїхали з-за кордону. То була велика акція, про яку сам Скрипник дуже клопотався і закликав галичан їхати до УРСР. Багато людей наїхали. Вони думали, що Політбюро в Москві хоче розвивати українську культуру.

Ці двоє були щось більше як особисті секретарі Наркома. Близькі співробітники, може краще сказати асистенти, референти, навіть щоденні гості в нього вдома. Висловлюючись партійним словником – корешки, віддані люди, повністю свої люди, ідейно, побутово, службово віддані, без яких жоден відповідальний робітник не може працювати. Коли його переводять до іншого місця, вони за ним. Його нищать і їх нищать. Бо вони його панцер, частина його істоти – людської, адміністративної і партійної. Коли беруть корешка, то цілять в його хазяїна.

Тепер, недалеко від Садової вулиці, від будинку Наркома, там на Чернишевській 19 в кабінетах чекістів вони «признавалися». Скрипник, старий чекіст, знав, як це робиться. Старий партієць і великий знавець партійного механізму, він також розумів, що хтось хоче, щоб його близькі помічники «признавалися». Коли б їх хотіли просто прибрати, це можна зробити під іншою причіпкою і їх не буде. Але вони будуть «признаватися» в тяжких злочинах – в шпигунстві, в тероризмі, націоналізмі.

Він знав, що Ерстенюка і Бадана б’ють, що вони ніколи не вийдуть на волю. Шпигунів завжди били, навіть за ліберальних часів. Кожний удар, кожний зойк секретарів доходив до досвідченого вуха Наркомового, хоч як щільно оббито повстю і цератою двері кабінетів на Чернишевській і не пропускають вони звуку. Він знав, що то вже б’ють його самого.