Текст книги "Харків, Харків..."

Автор книги: Олександр Семененко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 15 страниц)

ГОНЧАРІВКА

Адже усюди дівчата грають, усюди весна! Так ні, на Гончарівку притьмом на Гончарівку! Нігде нема таких дівчат красивих, моторних, жартівливих, непишних… …Я зріс у Харкові, був молод, так як мені не знати Гончарівки.

Квітка-Основ'яненко, 1839 р.

Якихось сто років перед моїми харківськими роками ходив, а більше їздив цими вулицями Григорій Федорович Квітка. Він писав повісті під іменем Грицька Основ’яненка. На Основі був у нього маєток. У батьківській хаті Квітка чув сковородинські псальми. Сковородинство було тоді таке свіже, таке молоде і нерозлучне з людьми.

Веселий був чоловік з Квітки. Любив життя і людей цей кривоокий пан. Майстрував за молодих літ феєрверки та й домайструвався, вибухла його піротехніка, окривів на око.

Один з його героїв Таранець, обиватель з підгоріддя Гончарівки каже: І великі і святі мужі, а скільки бідствували на сім світі, чого ж нам, грішним, тужити, коли біда постигне.

Танцюрист він був знаний на балах, був якийсь час за молодості послушником у Куряжському монастирі, а до чернецтва не дійшло. Я бачив цей монастир, він зовсім близько Харкова, там була колонія безпритульних дітей, невесело підростали там діти, сказав би поет діти «буремних літ».

Про Квітку його сучасники писали епіграми, згадували і про монастир, не докоряли, а так собі трохи жартували.

Квітка писав і по-російському. Справжня Росія була тоді від Харкова далеко. Квітка одкривав у Харкові інститут благородних дівиць саме тоді, як Наполеон зайняв Москву. Цей факт трохи говорить про психологічний автономізм тодішніх наших земляків.

У творах українських нашого милого і чарівного пана Квітки Харків часто і виразно присутній, ну звичайно й ближчі села. Коли я зжився з містом, я в інтонаціях харківських людей відчував іще його добу, його людей.

З інтересом можна також зауважити, що він в 1843 році написав кримінальну повість «Перекотиполе» і його справник, тодішній герой кримінального розшуку вдавався до психологічної аналізи. Не беруся порівнювати нашого старого повістяра з Конан-Дойлем, але шкодую, що в нас після Квітки кримінальний жанр мало розвинувся.

Квітка залишив після себе п’єсу «Сватання на Гончарівці». Ця назва з’являлася на театральних афішах дуже часто. Після «Наталки Полтавки» це найпопулярніша п’єса і вона розносила довгі роки і скрізь по Україні ім’я «підгоріддя» Гончарівки.

На початку двадцятого століття Гончарівка вже була частиною Харкова. Близько був широкий ряд рейок, станція, склепи, майстерні – розлоге господарство залізниць. Вулиця Велика Гончарівка була затишна від густих дерев. Присутність великої друкарні Яковлєва і фабрика фарб не могли позбавити її того затишку. Серед усього того нового стояла тоді (і простояла ще довго в наших часах) хата з малими вікнами, стара під замшілим очеретом і там жили люди. Казали, що тій хаті сто років.

Тоді недалеко на Гончарівці оселилася польська родина з Варшави. У тій родині народилася дівчинка.

Няня водила дитину гуляти повз столітню українську хату. Під провінціальними дерев’яними хідниками, до яких не тулиться французьке слово тротуар, дитина збирала гриби печериці під вогкими дошками.

Дитина вчилася від няні пісень цієї країни і рано співала про те, як пливе човен води повен і як шумить і гуде, дрібний дощик іде, співала хоч це й не дуже подобалося її мамі

Коли Марусина мама вішала образок Христа в терновому вінку на стінку, няня не могла зрозуміти цього і казала: Це вас єзуїти навчили так вішати. На стіну вішають картини, а ікону треба вішати в куток.

Няня була православна, але Марусю до церкви не водила. А сама ходила раз на рік до костьолу в день Божого Тіла. В літній, радісний день вона хотіла бачити Марусю, як вона йшла першою серед дівчат. Їй здавалося, що Маруся була як янгол у віночку з квітів, із кошиком для квітів, у новому вбранні. Няні здавалося, що очі в Марусі займають половину її личка і православній няні була дорога ця дитина, що по-своєму, по-дитячому славила Бога на українській землі.

Дівчинка Маруся виросла. Настав час і вона увійшла дружиною в моє життя. Її очі уміли співати про незміряну цінність і красу жіночості, дружби і єдності.

Минали десятки літ. Ми були разом, завжди вдвох – у жадібних радостях молодості, в наші сонячні дні, разом у мовчазному горі, недугах і скорботі.

І я вдячно думаю про те, що на Харківській землі є Гончарівка доброго пана Квітки, мені тепло думати про милого старосвітського літератора, що писав про той куток Харкова, звідки дістався мені найбільший дар мого життя.

СТУДЕНТ ЕЛАНСЬКИЙ

Київ на початку 1918 року, за Центральної Ради був незвичайним містом. На вежі будинку Гінзбурга (Інститутська вулиця, найвищий тоді в Києві, одинадцять поверхів), німецькі солдати щось намацують на вечірньому небі, щось націлюють прожектором. Коли ви до потягу, що відходить нерегулярно, протискуєтеся через непривітний барак – тодішній столичний вокзал – солдат вам грубо кричить «zurück».

Але міністерства українські. На Банковій вулиці в якомусь багатому будинку молодий, худенький офіцер, український есер Жуковський урядує як військовий міністр. В домі генерал-губернатора на Александрівській вулиці (за два місяці там буде палац Гетьмана), у великій залі можна легко добитися прийняття у прем’єр-міністра Голубовича, неговіркого інженера, в пенсне, з висунутим наперед підборіддям.

Там же я впіймав замороченого справами міністра внутрішніх справ адвоката Ткаченка і добивався, щоб він надіслав до Єлисавета комісара українського уряду, бо там немає ніякої влади. Був неминучий в таких умовах розгардіяш, але було просто, демократично, хоч і трохи розхристано. На засідання Малої Ради в Педагогічному Музеї, де найбільше можна було почути бундівців і меншовиків, ми заходили без перепустки.

В цьому українському Києві зустрічаю меткого і привітного студента років 23 в тужурці Комерційного Інституту. Його звуть Василь Еланський, в нього блакитні очі, він білявий. В молодості люди сходяться швидко. Каже:

– Ходім обідати. Тут близько. Добра їдальня, всі наші тут обідають.

Це на Великій Володимирській, трохи навскоси від Театру. Три східці вниз до «Лотиської їдальні». Багато людей. Годують, як взагалі тоді в таких кухмістерських, добре і недорого.

Поруч з нами, при маленькому столі обідає людина в сірій шинелі, русявий, з тонкими рисами – Петлюра.

Обстановка не кафе-ресторану, де збираються політики. Радше подібне щось до студентської їдальні.

Есер студент Еланський тепер редагує газету лівого відламу української партії есерів «Боротьба». Редакція вже розмістилася комфортабельно в редакції газети «Киевлянин». Старого монархічного «Киевлянина» революційно закрили. Це Караваївська вулиця, здається номер 8. Іще в книжних стінних шафах повно книг од старих хазяїнів – солідно було поставлене діло. В редакції «Боротьби» не дуже людно, нові хазяїни ще не обжилися. Та, здається, і не обживуться.

Тепер уже ніхто не згадує колись відомого редактора того спустілого «Киевлянина». Російський монархіст, україножер, опора трону В. В. Шульгін потім був в еміграції і після другої війни, після тюрми доживає в СРСР совєтським патріотом. Доживає віку патріот великої Росії не в Києві і не в Москві. Дозволили йому жити на волі у Владимирі на Клязьмі, відомому своїм зловісним ізолятором для політичних; для Шульгіна це місто може є символічною колискою Московської Імперії.

Після того, як Муравйов, цей перший і жорстокий у новітній нашій історії збройний завойовник Києва, вчинив там 1918 року український погром, з багатьма убивствами, Шульгін видав брошуру. Пам’ятаю тільки красномовну обгортку: будинок Грушевського в огні і Шульгін символічно і радісно бачив у тій пожежі ніби все українство спалене московськими гарматами.

Але боротьбісти в редакції «Киевлянина» і Еланський у кріслі Шульгіна, це вже був новий пункт на кривій лінії історії. На протязі ближчих двох років і Еланський і його партія пережили великі зміни. За Денікіна боротьбисти вели підпільну роботу проти Білої Армії і розрослися. В квітні 1920 року українська комуністична партія боротьбистів, як вона почала себе називати, на ініціативу Шумського й Еланського-Блакитного, постановила злитися з Комуністичною Партією (більшовиків). Говорилося про злиття, а справді це була самоліквідація партії. Боротьбистів приймали індивідуально до КП(б)У, як нових членів. І сьогодні ця партія під назвою КПУ залишається всього тільки обласною організацією всеросійської комуністичної партії.

У Харкові на початку двадцятих років, коли я його знову зустрів, Еланський-Блакитний був уже більше культурно-політичним робітником, аніж впливовим політичним діячем. З кожним роком його значення в партійному апараті КПбУ зменшувалося.

Він редагував кілька років газету «Вісті ВУЦВК» і з погляду журналістичного він багато зробив для того, щоб газета була живою й інтересною. Літературний додаток був цікавий і часто багатий на матеріал.

Можна сказати, що в ті перші роки, не вважаючи на тиск русифікаційного партійного апарату, тодішня молода Україна, тільки в малій своїй частині з партійними білетами, швидко й успішно скидала з себе провінціальні ознаки.

Політично Харків був провінціальний з якимись майже анонімними квірінгами і лебедями в слухняному Цека партії, культурні ж сили були протипровінціальні, активні, інколи навіть агресивні і часто талановиті.

Відсунутий від впливів у партії, з номінальним чином члена ЦК КПбУ, Блакитний-Еланський вірив у створення української літератури міським пролетаріатом (ГАРТ). Він вірив, що:

Земля рясніє Чумаками;

Михайличенками росте

І Гарту полум'ям цвіте.

Хоч часто доводилося Блакитному під псевдонімом Валера Пронози виконувати роль якогось українського Дем'яна Бєдного стандартними сатиричними вправами проти світової буржуазії і проти «петлюрівщини», проте він був здатний і на поважніші речі.

Блакитний помер рано, помер не побачивши остаточної ліквідації О. Шумського, не доживши до тих часів, коли його товаришів боротьбистів винищили всіх до ноги.

Але уже його похорон показував, що його заслуги перед комуністичною партією не високо цінять. Ленін на IX з'їзді РКП(б) по своєму тверезо говорив: «ми обіцяли боротьбистам максимум поступок, але з тим, що вони будуть вести комуністичну політику... Ми цю партію перереєстрували і, замість повстання боротьбистів, яке було неминуче, ми... одержали те, що все краще, що було серед боротьбистів, увійшло в нашу партію під нашим контролем, з нашого визнання, а решта зникла з партійної сцени. Ця перемога варта добрих двох битв».

Як ховали Блакитного, в грудні 1925, вражала мала кількість персон з партійної верхівки. Були тільки обов’язкові для українських справ Скрипник і Затонський, та ще мовчазний Шумський. Поховали за Міським Парком, з боку Аеродрому. Через відсутність у Харкові Кремлівської стіни, а – може – щоб уникнути освяченої землі православного цвинтаря, доводилося упорядникам вибрати це місце, при дорозі.

Пам'ятник поставили згодом на перехресті Чернишевської вул., де починається вул. Артема, перед будинком, що в перші роки після революції звався Домом Совєтів і де тоді жили відповідальні робітники. Невелике погруддя романтично-революційного поета з цитатою:

ми тільки перші хоробрі,

мільйон підпирає нас.

Потім чомусь перенесли його на Театральний Спуск проти якогось жилкопу. Але прийшов час навіть для мертвих «перших хоробрих» і пам’ятник зник.

Довго було ім’я Блакитного на списку неіснуючих. Років через двадцять після другої війни дозволено скромній і непомітній його вдові насмикати і видати дещо з його творів, і на якійсь із харківських вулиць знову поставили пам’ятника, мовляв: нехай живе радянська література.

І ГІЛЬЙОТИНИ ГОСТРИЙ НІЖ

Весну 1919 року я пережив в Одесі, коли там були французькі зуави і сенегальці, веселі чорні хлопці з неможливо білими зубами і як емаль великими білками екзотичних очей. Були на ослах греки, таке було їхнє військо, з провіантськими складами, повними інжиру і гороху, що дісталися одеситам, коли греки зі своїми ослами посідали на кораблі й поплили до своєї Еллади. Були елегантні офіцери Росії, Добровольчеської офіцерської армії, приречені на поразку холодним і глибоким океаном українського села, яке вони вважали невиразним, хоч і родючим «Югом Росії» без історії, без національно-державних і соціальних проблем.

Як кожне місто близько фронту, Одеса жила весело. Прославлені кафе, що їхні назви, принесені з Франції й Італії, стали частиною одеського фольклору – Робіна і Фанконі – завжди переповнені. На Гречеській вулиці трохи демократичніше «Кафе Амбарзакі» теж кишить військовими і там французькому воякові можуть всунути агітаційну листівку, надруковану на поганому папері, з астрономічною кількістю помилок, складену якоюсь мовою, про яку автори – українські боротьбисти думають, що то французька мова.

Бої десь недалеко, під Сербкою, Новим Буяликом. Одеса не звертає уваги. Нема тривоги в одеських російських газетах, де рясніють відомі всеросійські імена, які ще недавно сяяли на петроградському і московському політичному небосхилі.

Українська газета «Нові Шляхи», добре редагована солідним професором Сушицьким, з добрими кореспондентами на периферії (з одеських авторів пригадую проф. М. Е. Слабченка), трохи краще відчувала подих доби, але нелегко було тоді поспішати за подіями.

Розв’язка прийшла несподівано. Червона перемога була якась незрозуміла. Ніякої армії Троцького під Одесою не було. Велике портове місто взяли селяни з ближчих повітів Херсонщини під командою отамана Григорієва. Я бачив, як Садовою вулицею тяглися селянські вози і на них, звісивши напівузуті ноги, сиділи хлопці Херсонщини – переможці французів, греків і росіян.

О, дев'ятнадцятий рік на полях України!

Скоро Григоріїв оголосив себе ворогом Москви. Одеська Чека під претекстом «зради» Григорієва розстріляла багато українців. Серед них був Коморний, колишній – за гетьмана – херсонський губерніальний староста, джентльмен, людина української культури.

Поки селянські хлопці ще важили на терезах хисткої і непевної влади і не обернулися відкрито проти влади Чрезвичайки, життя Коморного, українця, хоч і гетьманського старости, було збережене. Його й багатьох інших убили, як тільки терези влади хитнули в сторону міста, ворожого і жорстокого.

Приходить осінь 1919 року в Одесі, знов без Чрезвичайки, останні місяці перед евакуацією білих. Між нерегулярними студіями на останньому курсі університету читаю «Червоний Вінок». Таку назву носив охайно виданий збірник найлівіших авторів у тодішній нашій літературі. Декого з авторів денікінці в Києві того 1919 року розстріляли.

Поруч з Чумаком, Михайличенком, Заливчим читаю й мого знайомого В. Еланського-Блакитного.

Починається лірично:

«Тобі, Україно моя, і перший мій подих,

і подих останній тобі».

Далі програма стає серйознішою:

«Вогню ж! Динаміту! Хай зникне Минуле в ім'я Будуччини. Церкви старовинні в повітря! Вишневі садки під сокиру. Прорвати Карпати тунелем! Динамітом пороги Дніпрові! Гей, Сивий, вже бачу тебе я в шорах камінних, у шлюзах».

В тому 1919 році він свято вірив у світову революцію:

Промерзло згадує Париж

Про дні кривавого терору

і гільйотини гострий ніж

В тумані близько... Скоро... Скоро...

Недавній чернігівський семінарист прагнув паризької крови, вірив, що в Європі скоро, скоро почне працювати гільйотина.

У нас вдома гільйотину заміняв з великим успіхом наган і маузер. Проте не в українських руках. Тероризм Блакитного залишився більше тероризмом літературного характеру. Українізувати гільйотину на Україні не вдалося.

Не хотілося б говорити про терор саме тут, коли згадаю про свої молоді літа Проте, не можна не говорити. Вся доба насичена терором, особливо найтяжчою і найгіршою його формою – державним терором.

Не Драгоманов і не Грушевський вигадали цей спосіб установлення і скріплення влади. За якобінським зразком ленінська система терору була запроваджена скрізь, де проникала. На Україні з особливою жорстокістю.

Єсть назви, що їх не перекладають на інші мови. Не можна назвати Гітлера вождем, а Сталіна – фюрером. «Фюрер» не перекладають, Рейхстаг є рейхстаг. Центральна Рада залишилася в історії для всіх Центральною Радою і в російському перекладі ви не скажете – Центральний Совєт.

Так само і відомі всім органи: ЧК, ГПУ, НКВД, КГБ. Наївні перекладачі пробували ці назви «переперти» на свою мову. На початку двадцятих років я зустрічав у газетках українізовану НК – мовляв, Надзвичайна Комісія, не чрезвичайка. Дарма – не прищепилося.

Українізатори пробували й ГПУ впровадити в рідну мову в формі ДПУ – мовляв, маємо своє Державне Політичне Управління. Але ця серйозна установа не гралася в українізовані скорочення. Коли українець мав писати (здебільшого з-за тюремних ґрат) про свою вірність «совєтській владі», то й органи мав величати на «общепонятном».

В практиці «органів» не знайдеш ознак українізації. В адміністративній галузі також – «облісполком» і «горсовет» переважають у живій мові людей і в мові документів. Здається, тільки на нижчому щаблі Сільрада вмостилася в живу мову поруч з «сельсоветом».

Органи державного терору, треба віддати їм належне, ніколи й не удавали з себе українських. Вони могли собі це дозволити. Я не пригадую, щоб навіть українізатор М. О. Скрипник колись наважився писати про українізацію «соответствующих органов» – ГПУ-НКВД.

Характер цієї всесоюзної, тобто не української установи підкреслювався і тим, що українців було там обмаль, особливо на горі. Для чорної роботи українці були.

Відомі сотні імен латишів, євреїв, поляків на керівних постах.

Був один грузин, якого я бачив зблизька. Це був голова Одеської Чека Калениченко. Його справжнє ім’я було Саджая.

Грузини студенти до революції в Одесі (країна старої культури Грузія за царя не мала університету) веселою громадкою збиралися в студентській їдальні. Тут навіть за кілька копійок можна було наїстися. Миска доброго борщу і гори безплатного хліба на столах це дозволяли.

Серед щиро-безпосередніх і гомінких членів Грузинського Земляцтва був студент-медик Саджая, часом зосереджений, часом експансивний. Коли настала революція 1917 року, його вже можна було бачити, як він гасав автомобілем по скаламученому місту, як він горлав на мітингах в ролі соціал-демократа лівого крила.

В двадцятому році лякали одеситів страшні імена – Калениченко, потім Віхман. Голова Чека Калениченко в ті часи розгнузданого, підстьобуваного з Москви самим Леніним терору був відомий особливою жорстокістю. Під іменем Калениченка «працював» над своїми жертвами наш студент Саджая.

Через п’ятнадцять років довелося мені бути в Цхалтубо. Цхалтубо – курорт з цілющою водою недалеко міста Кутаїсі, на півдорозі між Батумі і Тбілісі. У ресторані, недалеко від мене сиділо двоє. Мені обережно показали на одного з них – чорнявого мужчину років під сорок, ще стрункого, з тонкими рисами обличчя грузинського типу. Він нагадував провінційного доктора. Була осінь, біля нього лежав чорний м'який фетровий капелюх. Я не впізнав у ньому колишнього студента Саджаю.

Очі в цього інтелігента були не звичайні. Не по-людському дивилися вони на світ. Не були ці очі відкриті для того, щоб бачити життя і людей. Це був тяжкий, тьмяний погляд, налитий чимось тяжким, неживим, убивствами, смертю. В них навіть не було злоби, це було щось гірше, ніж жорстокість – надлюдське похмуре, тупе презирство до людини, до її життя, до її радощів. Так дивився цинічний кат, сучасний тоталітарний кат, якому держава дала права слідчого, судді і виконавця смертного вироку. Все дала йому в одній особі. І він знає, що на нього скаржитися ніхто не може.

Цей чоловік недалеко від мене був Саджая, тепер голова прикордонного Аджарського НКВД в Батумі, він же Калениченко Одеської Чека, великий убивця з веселого колись міста Одеси.

Подібні до Саджаєвих очі я бачив в одного з судових виконавців Харківського Губ. Суду. Теж налляті темрявою підвалів таємних убивств. Про нього знали, що він у трибуналах доби «воєнного комунізму» розстрілював засуджених.

Іще один зразок таких очей бачив я в новому варіанті – німецькому.

В 1941 році ми поспішали заповнити всі області громадського життя. Насамперед, в той час створили Український Червоний Хрест, такий потрібний в часі війни, горя і злиднів. Були ще перші тижні окупації, ми мало знали принципи нової влади. Я тоді був керівником Правничого відділу Управи. В моєму кабінеті з’явилися робітники СД, вимагаючи подати їм адресу Червоного Хреста. Вони поводилися так, ніби гналися за злочинцями по гарячому сліду. Вони не привіталися і не сідали для розмови. Здавалося, що вони зараз будуть стріляти.

І в них я побачив в очах ту зловісну, тяжку тьмяність нелюдини, надлюдини – убивці.

Ці люди в уніформах, відмінних від відомої нам уніформи Вермахту, бігли арештувати наших робітників Червоного Хреста. В новій дійсності таку форму самоорганізації населення вони визнавали за шкідливу і заборонену. Небезпека для групи наших кращих людей, серед яких були такі як проф. Михайло Міщенко, згодом трохи зменшилася, але Червоний Хрест був заборонений.

Тоді я ще не читав «Mein Kampf» Гітлера, але очі цих людей в моєму кабінеті сказали мені досить про характер нової влади. І тут за українськими людьми, які думали, що вони звільнилися, гналися рідні діти Саджая-Калениченка, тільки в німецькій уніформі, русяві й атлетично збудовані.

■

Харків мав свого великого ката Саєнка. Тепер уже забувають це ім’я. От французи добре знають імена своїх катів, що за часів Марата і Робесп’єра перед французькими народними масами кидали в кошик гільйотини голови діячів своєї великої революції.

За нашої революції Саєнка знали далеко поза межами Харкова. В 1919 році чека розмістилася у великому поверховому будинку на Чайковській вулиці. Комендантом Чека був Саєнко. Його іменем лякали дорослих людей. Говорили, що він звір. Таке порівняння було несправедливістю до звірів.

Коли Добровольчеська армія зайняла Харків, харківські жителі впізнавали своїх родичів і знайомих серед трупів тяжко битих людей в Чека на Чайковській вулиці, побачили потрощені черепи, поламані кості. Находили й «перчатки» – шкуру здерту з руки живої людини. Звичайно, була це робота не одного Саєнка. Але він таки був найретельніший, найстрашніший серед інших мучителів і убивців.

Саєнко зробив своє діло, нова влада закріпилася. Куди ж подівся Саєнко? Цей садист, ненормальний вишкребок суспільних низів, огидна потвора. Певно кінчив своє життя серед божевільних, за ґратами, зі зв’язаними руками, в спеціальній сорочці для такого роду пацієнтів?

Ні, він жив серед нас і мирно працював, будуючи разом з нами соціалізм в одній країні. Навіть працював у галузі господарського права.

Арбітраж це правна інституція, суд, що розв’язує спори між державними підприємствами і державними комерційними організаціями.

І харківським обласним арбітром у нас був товариш Саєнко. Справи в арбітражі безбарвні, нудні – про неустойки за невиконання договорів, про розрахунки за товари. Виступають перед арбітром у діловій, прозаїчній обстановці представники організацій або юрисконсульти. Сухо покликаються на обіжники, на розпорядження Главків, наркоматів. Арбітр вислухує і рішає справу.

Арбітраж містився в одному будинку з Верховним Судом УРСР. Я, читаючи справи, притулившися біля столика в прохідній кімнаті, за комфорт тоді не дбали, бачив часто, як Саєнко проходив у своїх потребах повз мене. Він був у захисного кольору френчі. В Саєнка було невиразне лице і тяжкий погляд убивці. Але його зовнішність не вражала. В наш час таких багато ходить.

Одна молода наша адвокатеса мала нагоду розмовляти частенько з ним по щирості. Про свою роботу в Арбітражі він говорив з гордістю і казав, що він у своєму житті все робив сумлінно і любить, щоб справа була зроблена добре. Він говорив, що і на військовій службі він завжди був добрим виконавцем. Про роботу в Чека він не згадував.

Так от в чому справа. Саєнко не садист, не патологія. Саєнко добрий унтер-офіцер та й усе. Коли б він був садист, він і після Чека 1919 року шукав би як мучити і вбивати людей. А він ретельно писав постанови про неустойки і пеню в договорах між якимсь м'ясокомбінатом і заводом бочкотари.

В 1919 році він був унтер-офіцером чужого терору.

Міцні були нерви у цього унтер-офіцера з Чайковської вулиці. Колеги з його ремесла часто не витримували і кінчали життя в лікарнях для божевільних.

Після другої світової війни навіть були відомості, що в Харкові протинімецьким підпільним спротивом під час окупації керував Саєнко.

А будинок на Чайковській вулиці, це харківське видання московської Луб’янки, вдосконалене стараннями Саєнка, стояв спокійно. В долині жила своїм тихим життям Журавлівка, ще далі будовано заводи, а той страшний будинок горсовєт передав для користування житлокооперативу. Щасливці дістали жилплощу, розмістилися, живуть собі і ніхто не скаржився, що їх мучать привиди і ніхто не чув стогону конаючих людей. Доба нормованої жилплощі і пайка не знає привидів. Щасливі люди живуть у будинку на Чайковській вулиці.

■

Спроби української партії боротьбистів включитися в апарат справжньої влади – значить і в апарат терору – були тільки на початках. Як відомо, у Москві в перші місяці після створення Чека в 1918 році, до вищих, рішальних посад в Чека, були допущені російські ліві есери (перед убивством графа Мірбаха і повстанням лівих есерів). Так і в першій Всеукраїнській Чека заступником латиша Лаціса (страшне було це ім’я), був боротьбіст Яковлів.

Я побачив Яковлєва в 1922 році ранньої осені, коли він уже був на іншій роботі. Працював я тоді в Село-Техніці секретарем відділу, але якось Блакитний запропонував мені невелику додаткову роботу в Наркоматі Чужоземних Справ – їм потрібний був перекладач. Думаєте з чужоземних мов? Ні, простіше – з російської на українську.

Мене прийняв Яковлєв, заступник Наркома (наркомом був Раковський). Він розмовляв просто і дружньо. Це був високий, з тенденцією до м’яких, гладких форм, чорнявий мужчина біля 30 років. Добрий костюм і краватку він носив так, як носять люди, що звикли до дорогого вбрання. Пам’ятаю його блискучі чорні очі на обличчі з дрібними правильними рисами.

Кабінет був умебльований за тодішньою модою, тобто з передреволюційною солідністю. Глибокі, м’які крісла, важкий дубовий стіл.

Моя робота в тодішньому Наркоматі Закордонних Справ УРСР була нескладна і тривала недовго, бо я скоро занедужав на тиф. Після роботи в Село-Техніці я їхав трамваєм на Єпархіальну вулицю (вул. Артема), ріг Басейної, де Наркомат містився у великому будинку.

Роботу мені давав генеральний секретар Лев Ісайович Величко. Якщо його не було вже в канцелярії, то дежурний секретар, це були молоді люди чекістського стилю, давав мені роботу. Здебільшого це були так звані вербальні ноти, російською мовою, недовгі і технічного характеру. Складав їх член Колегії Наркомату С. Канарський, що потім був членом Найвищого Суду.

У тодішніх дипломатів Совєтської України була проблема – якою мовою листуватися з представниками інших держав. (Я пригадую, що це були тільки ноти до Польського Уряду). Російською не випадало, до французької не додумались. Рішили, що українською. От я й помагав у цих проблемах суверенності.

Так я був співробітником Володимира Івановича Яковлева. Інтелігентів української культури не чути було серед чекістів великого калібру. Яковлів був єдиний з таких українців.

Г. Я. Беседовський, совєтський дипломат, що «вибрав свободу» ще в двадцятих роках, так описує Яковлева: «Роботою українського Наркомату Закордонних Справ заправляв заступник Раковського Володимир Іванович Яковлів. Це була чудна і зловісна постать. Син багатого купця з Александровська,[11]11
  Тепер Запоріжжя.


[Закрыть] Катеринославської губернії, він скінчив Київський Комерційний Інститут і під час війни був літуном, дослуживши до чину штабс-капітана. Людина дуже поміркованих переконань, почасти успадкованих од батька, члена Союзу Русского Народа,[12]12
  Крайньо права монархічна організація в царській Росії.


[Закрыть] він перші два роки революції стояв оподаль від політики, вважаючи, що всі партії були занадто ліві для нього. Але в 1919 році сам несподівано полівів, вступив до української комуністичної партії, і зразу ж почав працювати в органах чека, показавши виняткову жорстокість. Досить сказати, що працюючи у всеукраїнській чека, він наказав арештувати свого батька, привезти до Києва і розстріляти за приналежність у минулому до Союзу Русского Народа. Після цього розстрілу мати Яковлева покінчила з собою в нього на квартирі. Розстріл батька підніс Яковлева на таку височінь, що його призначили в 1920 році головою Одеської губ. чека. Тут він працював недовго, тільки три місяці, але встиг розстріляти за цей час біля п’яти тисяч чоловік. Незабаром він все ж таки рішив залишити чекістську кар'єру і перейти на роботу до Наркомату Закордонних Справ, до Харкова, де зразу дістав призначення Заступником Наркома».

Я хотів простежити дальшу кар’єру цього українця з міста Запоріжжя, інтелігента з делікатними манерами.

С. И. Ліберман, дореволюційний солідний торгівець лісом, багато зробив як спец для комуністичного торгу деревом, а коли почув небезпеку арешту, своєчасно залишився за кордоном. У своїй книзі «Дела и люди» (Нью-Йорк, 1944) він згадує про Яковлева.

Дерево, що його продавали дешево за кордон в перших десяти роках тієї «індустрії», означало найстрашнішу рабську працю в лісах північної Росії, безнадійні муки і смерть сотень тисяч людей, які були під необмеженою владою ГПУ. Ті штабелі лісу, що приходили до Європи, були власне штабелями трупів, що лягли добуваючи їх.

Про Яковлева, який був головою «Главлескома», Ліберман говорив, як відомого в минулому чекіста, який сам розповідав про себе, що він засудив рідного батька до розстрілу за контрреволюцію, при чому вирок був виконаний.

Лісоторговець Ліберман між іншим дає короткі відомості про співробітників і підлеглих Яковлєва в Москві. У правління «Северолеса» був призначений якийсь Бреслав, що був раніше головою Московської Чека і вславився своєю жорстокістю. Другим членом правління був угорський комуніст Пор, колишній секретар Бели Куна, який разом з Белою Куном був відповідальний за всі жорстокості короткого періоду совєтської влади на Угорщині.

Ліберман зберіг для історії і зовнішні риси цих людей, які разом з Яковлєвим торгували таким сумним і моторошним товаром, що навіть західна преса кричала на ґвалт, дехто з гуманності, дехто збентежений низькими конкуренційними цінами демпінгу.

Бреслав був кривий на одне око, без усмішки і ніяк не можна було зустрітися з його поглядом. Він хвалився; що був одружений з дочкою генерала, любив комфорт і гарне життя.