Текст книги "Duty free"

Автор книги: Оксана Форостина

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 12 страниц)

[1997, березень]

Життя галицької панянки з доброї родини складалося із суміші обов’язків та привілеїв. Елайджі це частково нагадувало його власний діаспорний досвід (недільна школа, Пласт, СУМ, Malanka, Pre-Malanka Pub Night, День Прапора…), частково – життя найзаможніших та соціально найактивніших WASP’ів, родичів із маминого боку. У випадку Ванди це було читання дивом уцілілої забороненої літератури, участь у хорі щойно посталої з підпілля церкви, плекання традицій (тобто демонстративне дотримання релігійних свят та пов’язаних із ними обрядів – від вертепів до побутової кулінарної магії), участь у Студентському Братстві та, врешті, «династійний» шлюб із сином відомого дисидента. Батьки Ванди підтримували майбутнього свата, ризикуючи кожен своєю посадою: тато – в університеті і навіть мама – у міській бібліотеці. Вони не лише допомагали знайти для нього бодай якусь роботу, аби той удруге не загримів, уже за статтею «тунеядство», а й прагнули оточити увагою і не дати йому здеґрадувати серед сторожів та завгоспів – нових колег на цих стрьомних та єдино доступних після судового процесу посадах.

З іншого боку, приналежність до доброї родини означала виїзди на гірськолижний курорт Славське, просторе помешкання в історичній частині міста, збережене від перетворення на комуналку низкою інтриґ і спецоперацій за участю представників кількох родинних гілок та поколінь, квитки на найкращі концерти у філармонії й гастрольні вистави, істотна, як на ті часи, матеріальна допомога від родичів з Польщі й Канади, а з постанням незалежності – значно ширші можливості для виїзду за кордон.

У паралельному світі, тобто тому, де треба було співжити з ними, практикувався освячений кількома поколіннями валенродизм. Це означало, що Ванда не мала їх надмірно дратувати, а мала бути відмінницею, носити піонерський галстук, вступити в комсомол, у музичній школі відспівувати обов’язкову програму до комуністичних свят, одне слово, не тільки вижити, а ще й отримати максимум можливостей, аби одного дня розвалити їх ізсередини. У старших класах Ванда навчилася розпізнавати ровесників, які спрямовано діяли у схожий спосіб. Насправді у ті роки пізнього брежнєвізму та правління ще парочки древніх генеральних секретарів, лояльність до комуністичних ритуалів імітували всі. Навіть юні та прагматичні спадкоємці військово-партійної еліти – і ті лише імітували. Але своїх Ванда впізнавала за серйозністю, з якою вони до цього імітування ставилися, затиснутими зубами та кулаками, щоправда, їхніми кулаками були дулі в кишенях. Навряд чи всі вони вірили, що День Х, коли їм, аґентам під прикриттям, пощастить завдати удару, таки настане, але всі вони вірили у доцільність виживання.

Захоплення Ванди західною рок-музикою та вишукуваними по англомовних радянських антологіях (такі, виявляється, були) поезіями бітників толерувалося найближчим, тобто родинним і довколародинним оточенням, оскільки було проявом антирадянськості. У цьому дивовижному маленькому світі гармонійно уживалися колядки, пампухи, цвібак і Джим Моррісон – як рівноцінні ознаки соціального протесту.

Потім була можливість залишитися в Канаді, але вона не залишилася. Як і багато з її ровесників, вона вірила у свою країну та своє призначення її піднімати. Перспектива змін вимірювалася кількома роками.

Країна не забарилася віддячити – інфляцією, бандитами, які невідомо звідки з’явилися в таких кількостях, вирубуванням світла зимовими вечорами, перетворенням улюбленого міста на завалений дешевим мотлохом базар, а головне – тисячами бошівських мармиз на вулицях, так, мовби люди щодня ставали все примітивнішими, дурнішими та потворнішими.

Життя було щедрішим за країну. Життя вибухало нескінченними фестивалями, такими ж юними й такими ж талановитими друзями, незалежними, як тоді здавалося, газетами й телебаченням, потоком новоприбулих іноземців з астрономічною, як, знову ж таки, тоді здавалося, кількістю бабла. Втім, коли Ванда вже була майже переконана, що й ці підстави для оптимізму вичерпалися, ритм втрачається, темп сповільнюється, поразка невідворотна – ось тоді серед згаданого потоку раптом виринув Елайджа Мельник.

Хрін його зна, чим він її зачепив. Можна припустити, що своєю цілком особливою манерою її слухати – віддано, усім собою, хоча це останнє могло пояснюватися його не вельми певним володінням українською мовою. Цілком імовірно, що своєю окремішністю й інакшістю, дистанцією, яка віддаляла його від усіх звичних львівських розкладів, ієрархій, церемоній. І йому точно від неї нічого не було треба: як правило, чоловіки, котрі цікавилися Вандою, потребували не стільки її, скільки її зіркового статусу, який надавав їм блиску в очах оточення, тішив їхні амбіції, адже близькість із нею оберталася безліччю корисних знайомств. Зрештою, з нею було просто весело, а вона сама була надто заклопотана, аби вимагати до себе надмірної уваги.

Але Ванда ніколи б собі не зізналася, що насправді Елайджа був ніби нове дзеркало, в якому вона могла вільно конструювати свої відображення, бачити себе під цілком новим кутом, не думати про те, що вона каже, адже Елайджа не виявляв ані тіні недовіри. Він бачив її такою, якою їй завжди хотілося бути. Поруч із ним вона й сама вірила, що саме такою була все життя.

[1997, весна-літо]

Чи спіткаю я Ванду? – кожного разу, виходячи з дому, Елайджа сподівався зустріти її. Він знав, що вона усміхнеться, що цілуватиме його просто на вулиці, посеред міста, так, мовби й не тими ж вулицями ходить її свекруха, приятелі її чоловіка, виховательки садочка її дитини, мовби й не в цьому місті плітки розносяться зі швидкістю пожежі в засушливий серпневий день. Як дитина, що моментально захоплюється баченим перед собою, Ванда потягне його вирішувати мільйон своїх справ, зустрічати мільйон своїх друзів, вони сядуть на каву, але до них весь час хтось підходитиме привітатися, сідатиме поряд, ніби все це місто навмисне змовилося, аби тільки не лишати його з нею наодинці, відбирати у нього шанс за шансом, зжирати їхній спільний час.

З нею Елайджа абсолютно втрачав почуття страху. Він відважно заходив у темні провалля, у запахи гнилого дерева, вапна й щурів. В одному з підвалів вони були навіть двічі: першого разу лишень спустилися на один проліт униз, другого – пройшли глибше, там виявилося кілька величезних кімнат, у глибині одної з яких горіло світло та валялися матраци: очевидно, це відносно затишне приміщення було притулком бомжів. Елайджі важко було уявити менш придатне для кохання місце. Він притулив її до якоїсь залізної тумби просто посеред зали, і це було би назагал незле, якби він не подряпав прутня о власний зіпер.

Він ніколи їй сам не дзвонив. Вона дзвонила вкрай рідко. Елайджа годинами блукав Львовом, сподіваючись побачити край її циганської спідниці, її наплічника, і кілька разів навіть бачив, як вони зникали за рогом. Він ходив на всі виставки, де вона могла бути, на всі концерти та презентації. Жодне їхнє побачення не відбувалося просто так: йому мусили передувати паради планет, комети в небі, мистецькі фестивалі, дефіляди, хресні ходи, поетичні вечори – десятки людей довкола мали голосити до самого неба хрипким і п’яним хором, кожен про своє, кожен в їхнє ім’я. Якщо їм щастило перетнутися, це перетворювалося на гру із щоразу новими правилами: він намагався якомога непомітніше для всіх і якомога помітніше для неї позначити свою присутність, він якомога повільніше вибирався після завершення, він залишав їй максимум часу та можливостей для маневру – схопити його під час перекуру при виході, затягнути за лаштунки до знайомих (а у неї майже завжди виявлялися знайомі за лаштунками), раптом вирішити, що його треба комусь представити.

Елайджа не одразу зрозумів, що вони, власне, ніколи не кохалися. Формально, так було. Вони рідко коли доходили до його помешкання, провалюючись дорогою в темні й просторі підвали, у майстерні її друзів-художників (від яких вона часто мала ключі, і цей факт роздирав Елайджине серце), у нічні подвір’я, з яких так добре було видно зоряне небо над ними і вогник цигарки на балконі другого поверху: «ось, – подумав Елайджа, прилаштовуючись до неї ззаду, – ми тільки вітер для цього чувака, він, певно, в треніках і капцях, він зараз покурить і повернеться до своєї хати, до свого телевізора, до теплого застояного повітря із запахом грибка на стінах, пивними етикетками на дверях туалету, він вдає, що нічого не чує, а міг би крик підняти, ось яка вона – чоловіча солідарність!». Одного разу вони навіть зважилися на петинґ у ложі Оперного театру під час балетної вистави, де крім них були присутні п’ятеро осіб, зокрема – знімальна група загальнонаціонального телеканалу. Їхніми були дахи й горища, туалети і коридори якихось офісів. Вони ніколи не кохалися так, як кохаються нормальні люди. Елайджа не міг її вловити, опанувати – вона розчинялася в темряві, яка їх огортала, у повітрі – нічному, липневому, налитому аміачним і котячим смородом повітрі під’їздів, сповнених луною дитячих голосів, що долинали з подвір’я через прочинені вікна Елайджиної кімнати спекотного полудня. Він не міг пробитися до неї – вона була зіркою, і довкола неї кружляли, немов планети орбітами, її музика, її друзі та знайомі, її закохані фани, якісь алкоголіки та божевільні, ґанґстери, міське шумовиння, п’яні крики на далеких нічних вулицях.

Якось сонячного надвечір’я – їхньої першої весни 1997 року – вона залишила його чекати при вході до чергової майстерні під приводом, що треба купити цигарок. Кіоск був лише за квартал, власне, за квартал був центральний проспект міста, дивовижно, наскільки тихою була ця вулиця так близько від самого центру в годину пік – хтось уже йде з роботи, хтось підтягується на зустрічі, студенти з університету збираються на побачення.

Елайджа простояв біля входу в будинок п’ять хвилин. Мабуть, Ванда зустріла якогось знайомого і тепер триндить. Він пішов до кіоску, але її там не було. З жахом, що вони могли розминутися, повернувся, дорогою, ясна річ, зустрів набридливого співробітника, який заходився щось з’ясовувати. Минуло ще п’ять хвилин. Ванди не було.

Про що Елайджа міг думати в цей момент? Про те, що тільки такий придурок, як він, має феноменальну здатність потрапляти в такі ідіотські ситуації. Про те, що вони справді могли розминутися, і тепер Ванда вважає, що він передумав і звалив. Про те, що з Вандою могло щось статися, наприклад, її викрали ґанґстери чи спровокували до світоглядної дискусії «клюмбівці». Про те, що вона могла зустріти кохану свекруху, яка саме зібралася до них у гості. Про те, що хтось міг упасти їй на хвіст, і тепер вона теж опинилася в дурній ситуації. Про те, що вона про нього забула. Про те, що вона на нього забила.

Швидше за все вони розминулися. Розчарована Ванда пішла додому. В такому разі які мають бути його подальші дії? Зателефонувати їй увечері? По-перше, є ризик нарватися на чоловіка, по-друге, це означає його, Елайджи, зацікавленість у цих стосунках. А він точно знає, що цього показувати в жодному разі не можна. Ніколи. Принаймні, якщо він справді в цих стосунках зацікавлений.

Він не вперше цієї весни ловив себе на відчутті, що оточений сотнями невидимих глядачів, сотнями пар очей, які з цікавістю ловлять кожен порух його обличчя.

Із-за рогу вискочила захекана Ванда.

– Слухай, я тут знайомих зустріла, сіла до них у машину поговорити, ми доїхали до світлофора, а там не можна було ставати, коротше, я бігла від самого Оперного сюди.

Його усе ще не полишали сотні поглядів, невидимих свідків, коли вони опинилися в герметично зачиненій, абсолютно темній комірчині метр на півтора, на глибині десяти метрів від поверхні міста (масивні перекриття, австрійська цегла, а над нею п’ять поверхів будинку початку століття, під нею невідомо що, напевно, ще кілька поверхів підземель, про які вже всі давно позабували, а може, навіть плавуни, тут же ще якихось кілька сот років тому були болота) – і коли він відчув її обличчя на внутрішньому боці стегна, коли заглиблювався і падав значно глибше, ніж це насправді було можливо. Він тепер зовсім інакше сприймав навколишню темряву, вона огортала, як вода, і Ванда була частиною цієї темряви.

Дорогою додому Ванда думала про те, що сповнена сперми, що відчуває це під час ходи, від бруківки тягне теплим повітрям, тепле повітря забирається під сукню, а хода в неї змінилася, ось ідуть перехожі, цікаво, чи відчувають вони її новий запах, чи відчувають вони, як вона заповнена Елайджею і ще чимось.

А Елайджа того вечора знову думав про невидимих спостерігачів: ось вони дивляться на чашу центру міста – тисячі очей із тисячі точок спостереження, ця чаша чудово прострілюється. Що вони бачать у свій приціл? На передньому плані – внутрішні подвір’я-колодязі, провалля з білизною, мотлохом, дитячими возиками та попільничками на довжелезних, нескінченних балконах-лабіринтах, з лінивими котами, прочиненими кватирками й задушливим запахом масного їдла, трохи вище – брунатні дахи, на другому плані – провалля темних вікон, світло чужих життів у вікнах підсвічених, десь унизу – пустельні прірви вулиць і провулків, оптичний обман, бо прірви насправді сповнені життя – у них там життя таке, на дні, – зелень дерев у небесах, і нарешті вежі старого міста з відблисками центральних вулиць на стінах і чорнішими од неба вістрями.

[1997, літо]

Того першого літа до Львова приїхав ще один волонтер, і кілька місяців Елайджа мав ділити з ним житло. За смішні – за американськими мірками – гроші він винайняв ще одне помешкання – в старому місті, на вулиці Краківській. Не могло бути й мови, аби там жити, зрештою, не було потреби, та й перед новим сусідом було би незручно, він повсякчас потребував Елайджиної допомоги, ставив купу дурних запитань, його ковбасило від вражень та кидало емоційною шкалою від захоплення новою країною до нападів паніки.

Кам’яниці було щонайменше триста років. Вікно виходило у внутрішній двір і, напевно, взимку тут було доволі похмуро. Але тепер, коли сонце здіймалося високо, його вистачало, аби залити кімнату світлом, липнем і теплом нагрітого каміння. У помешканні не було ні ванної, ні душу, лише туалет та відділений від решти кімнати шторкою умивальник. Воду подавали за графіком – від 6 до 9 ранку й від 6 до 9 вечора, власне тоді, коли їх тут не було, тому Елайджа час від часу заходив поповнити запаси у баку. Але квартира була у самому центрі, їм обом було зручно, вони обоє розуміли, як багато важить дорогоцінний час між денними справами.

Нечасті плановані зустрічі вони призначали через пейджер, а це означало, як правило, кілька годин тягучої невизначеності. Вона мала лише трохи вільного часу вдень, він підлаштовувався під неї. Вона часто запізнювалася, він сидів у маленькому коридорчику й прислухався до рипіння сходів. Сонце гріло старі меблі, сіру й вологу постіль, тканий килим, прикріплений цвяшками до стіни, з прочиненого вікна пахло нагрітим піском, було чути сусідських дітей на подвір’ї. Він сидів і боявся подивитися в дзеркало, бо знав, що побачить на обличчі страх. «Якщо вона не прийде, якщо вона не прийде, якщо вона не прийде», – вистукувало Елайджине серце. Вона приходила й заповнювала кімнату останніми новинами, розкидала речі, хлюпалася за шторкою, попередньо сунувши Елайджі в руки книжку чи журнал з наплічника, жартувала з приводу чеського кришталю у креденсі, пластмасових квітів та килимів на стінах. Потім вона йшла, вона майже завжди виходила раніше за нього – у неї бували напади обережності – й він, відраховуючи хвилини, боровся з бажанням наздогнати її та намагався якомога швидше залишити квартиру, намагався не роззиратися, мало не замружувався, аби тільки ця кімната не врізалася йому у пам’ять без неї.

Одного разу вони зустрілися під час якогось релігійного вірменського свята, вірмени тоді ще правили на вулиці, під катедрою, Богу дякувати, ця вулиця у Львові практично пішохідна, по-південному лінива і навіть взимку тепла – Вірменська вулиця. І ось вірменська громада, практично вірменська родина, стоїть під мурами, вірменський хор співає свої тисячолітні хорали, й Елайджа одразу, вмить помічає її: вона стоїть осторонь, і хор, ясна річ, цікавить її найбільше, у людей, які самі співають, хор має викликати насамперед фізіологічну цікавість. І ще через якусь секунду Елайджа бачить, що це не вірмени в чорному одязі й не їхні янгольські співи, розмиті у повітрі, вологому й гарячому, випадають з цього часу, і з цього місця, і з людського місива, потоку перехожих – з хіпарів, бомжів, перекупок, перукарок, а вона – така ж гаряча й яскрава, як весь цей львівський люд і львівський полудень – дивовижно окремішня, ніби вирізана і вклеєна в чужорідне тло.

Від усього цього крутилася голова, все це заважало йому по-справжньому її відтрахати, коли вони піднялися у помешкання, тому що трахати її треба було з усією цією хернею. Відтак Елайджа зрозумів, що насправді вся ця херня трахає його. Із вірменами включно.

[1997, літо]

Він шалено її ревнував. Він ревнував її до чоловіка, до музикантів з її групи, до минулого, до фанатів і фанаток, до всіх, кому вона щедро роздавала поцілунки й автографи, з ким безсоромно фліртувала в його присутності, до барменів – у неї всюди були знайомі бармени, до подруг, які сідали їй на коліна – є такий тип подруг, такі мовчазні, коротко стрижені вічні дівчата, у них завжди ніжні очі, завжди ніжні очі на мокрому місці й прикриті фєнічками зап’ястки. Він ревнував її до написаних крейдою на асфальті освідчень перед входом до радіостанції, на якій вона працювала, до журналістів та журналісток, які брали у неї інтерв’ю, до усіх читачів цих інтерв’ю, до усіх, у кого вставав на один звук її голосу в радіоефірі. Він ревнував її до написаних пісень, за кожною з яких стояла невідома йому історія. Він ненавидів тинейджерок, які намагалися бути до неї подібними, копіювали її зачіску, прикраси, одяг, манеру говорити. Їхні стосунки ніколи не були стосунками двох людей, себто справою двох, їх супроводжували погляди, в яких були цікавість, захоплення, ревнощі, заздрість, хіть і співчуття.

Якось він намагався скласти їй товариство під час великого концерту до Дня міста. Величезний похмурий охоронець – рагуль із низьким чолом і квадратною щелепою – не пускав Елайджу за сцену, коли під’їхало таксі з Вандою. Вона поцілувала Елайджу і пішла за сцену, через плече пообіцявши йому передати перепустку кимсь із оргкомітету.

Охоронець саме вагався, чи не пропустити Елайджу вже, коли зовсім юний худенький хлопець з наплічником та бісерними браслетами на руках, який весь цей час спостерігав за їхньою боротьбою, несподівано зухвало крикнув на втричі більшого охоронця: «Та ви що, не бачите, з ким він?».

Велет у чорній уніформі геть розгубився від такої постановки запитання, й Елайджа прослизнув за турнікет. Він озирнувся на хлопця з вдячністю і схопив погляд, який запам’ятав на все життя. У цьому погляді було обожнювання.

Приблизно тоді ж Елайджа почав відчувати виснаження, так, ніби організм чинив опір насиченості його тутешнього життя та вимагав дотримання умов експлуатації. Приблизно раз на місяць він протягом доби просто не міг встати через біль в усьому тілі та виснажливу нудоту. Цю періодичність Елайджа навіть почав сприймати як данину, яку він має сплачувати, інтенсивність в обмін на втрачений час. Одного разу його вирвало жовчю просто на вулиці. Він того дня вирішив таки піти на роботу. Хоча, яке там на роботу: просто треба було вийти у цей сірий літній день, у парке передгрозове тепло, яке заповнює все довкола, мов запах. Власне: літні запахи, поєднання рослинного зеленого кольору з небесним сірим, можливість зустріти Ванду. Він тоді все ще був щасливий, але вже не в ейфорії, навпаки навіть – уже, як гурман плісняву, розсмакувавши гіркоту своєї ситуації. Він влип у щось непередбачуване й неконтрольоване, це щось обіцяє надовго затягнутися, і – хоч навряд чи Елайджа тоді це усвідомлював, напевно, таки додумав пізніше – вже почало змінювати його. Можливо, зміни відбувалися вже на органічному рівні, й те, що тепер йому доводиться притулятися чолом до холодної стіни будинку і збиратися із силами, аби рушити далі, саме про це і свідчить.

Його тимчасовий сусід по квартирі нарешті з’їхав, й Елайджа більше не орендував помешкання на Краківський. Він забрав звідти постіль і кілька вечорів засинав, вдихаючи запах Ванди.

Тоді ж він почав – як ніколи раніше – цінувати самотність. Тепер йому подобалося самому лазити містом, навіть самому ходити в музеї. Запах музею останнім часом був для нього одним із найчуттєвіших, найзапаморочливіших, йому здавалося, що ця суміш ароматів натертого паркету, ретельно відполірованої латуні, картин, ще якихось таємних міксів, рецептуру яких зберігають непривітні музейні хранительки, залишається на ньому й магнітом притягує до нього охочих пофліртувати або просто зацікавлені погляди, але найголовніше – тоді рано чи пізно поруч виникала Ванда.

Прагнення Елайджи припадати до джерел в оточенні пильних музейних працівниць мало й іншу причину: йому хотілося дізнатися побільше, надолужити прогаяне. Навіть коли він був сам, кожен знайдений пазл до загальної картинки був його маленьким кроком до неї. Елайджа страждав від неможливості наблизитися вповні, розділити її досвіди та спогади. Він навіть записався до бібліотеки, аби читати літературні журнали початку 1990-х. Наркотичні запахи плісняви та старого паперу, рипіння розсохлого паркету та запорошені вікна були частиною його персональної релігії, і блиск в його очах створював у бібліотекарок щемкі очікування.

На початках себе виявляв бунтівний бік його натури, і кожен травневий вечір без неї йому нестерпно, по-підлітковому болів. Але вже за кілька місяців він знайшов для свого відчаю майже релігійну розраду: за його вікном шуміли липневі грози, а він вчитувався і вслухався, із трепетом знаходив внутрішні зв’язки та алюзії, уявляв собі, як вона вперше читає, слухає, перетравлює, висміює, переповідає те, що зараз читає та слухає він.

Бо Ванда розгортала перед ним цілком інакшу картину країни, в якій він жив уже скоро рік: історія її країни була сповнена вільнодумців усіх мастей, це була країна розкинутих серед лісів і пагорбів палаців, мешканці яких нічим, крім музики й розпусти, не займалися, тоді як у палацових каплицях народжувався ґотичний рок (згодом контрабандою перевезений через кілька західних кордонів), тут майже всі знали латину і вміли грати на органі, причому – з дитинства, мусульмани на півдні робили найгустіше на світі вино, у кожному селі в горах на заході був шаман, який володів таємницями всіх на світі трав, на північних кордонах ліси охороняли пси-привиди, а на сході на багато кілометрів тягнулася наркотична теплова смуга. Це також була країна ангелів – мармурових, кам’яних, дерев’яних, мальованих, ангелів-дітей або ангелів-воїнів, з мечами або лютнями. Цю країну заснував римський поет Овідій, і відтоді вона була колискою практично всіх на світі ідеологій, якимось боком навіть вахабізму. Вона розповідала йому про барокове місто Батурин, спалене й знищене варварами, про лицарів-єретиків, про перші переклади Оскара Вайлда українською, видані 1913 року у місті Коломиї, тепер райцентрі в Карпатах, чи ж не тодішньою «Просвітою», про японське консульство у Львові, яке існувало в місті до Першої світової війни, про Бруно Шульца і Грицька Чубая, про підкорення українцями Парижа, Константинополя та Голівуду, про масонів у Полтаві та караїмів у Галичині, про церемонію викликання духу Ніцше, що прославила карпатського чорнокнижника на ім’я Стефаник, про іншого мага з древнім іменем Нарбут. У Львові був таємний центр всесвітнього хіпівського руху, сюди інкогніто приїздили Далай Лама, Боріс Ґрєбєнщиков і, можливо, навіть Ален Ґінзберґ.

Ця її країна колись розбилася на мільйон мікроскопічних уламків, частку яких досі зберігають представники нечисленного племені, а останнім часом намагаються скласти докупи, протиставити тому спотвореному мужицькому обличчю, за яким тільки їх усіх і визнають, так, ніби їхні паспорти зачаровані, і їхні власні, акуратно вклеєні сумлінними службовцями фото перетворюються на ту саму, у всіх однакову, знимку плебейської фізіономії. Це спотворене обличчя так сильно приросло до країни, що будь-які спроби оскаржити істинність мармизи викликають достоту фізичний біль.

Коли вони трошки довше про це говорили, її образа виявлялася сильнішою за звичну іронічну поставу. Її ненависть до всього, що бодай якось було пов’язано з Радянським Союзом, була настільки сильною, що коли вона про це говорила, Елайджі згадувався епізод із фантастичного бойовика, де роз’їбошений на шматки робот з рідкого металу потім стікається й знову постає з живих ртутних крапель, він заражався від неї цим жахом. Він не знав, як передати цей жах і це нове розуміння жодною з відомих йому мов.

– Я нині, коли у маршрутці їхала, поруч зі мною сидів дідусь. Знаєш, із тих, кого водії не хочуть пускати, бо вони не платять за проїзд, тобто пускають, але при цьому обов’язково якусь гидоту їм скажуть. Я ось думала: цього діда все життя принижували. Спочатку поляки, бо він українець, потім москалі, бо він українець, а тепер ось українці, бо він старий немічний українець.

На початках Елайджа лише ввічливо слухав її – родинні, родові – історії образ та принижень. Трохи згодом, збентежений надто чітким поділом на чорне й біле, пробував стримати її радикалізм, додати півтонів, загалом витягнути її з цього нескінченного коловороту родинних травм, ураженої гідності, принизливих компромісів, навіть, сам до кінця того не усвідомлюючи, кинути до дідька цей тягар, який вона отримала від батьків, а ті – від своїх батьків, і так далі в каламутну темряву цієї сумної землі. Його ж власні тягарі вже майже сто років були надійно поховані на дні Атлантичного океану, і Ванда, звичайно так само цього не усвідомлюючи, докоряла йому безтурботним дитинством у наймогутнішій країні світу.

Як це не дивно, але, все менше розуміючи Ванду, Елайджа поступово зійшовся з її музикантами, які на початках сприймали його доволі прохолодно, вважаючи мажором і гальмом. У їхній системі координат він безперечно був мажором і гальмом, черговим Вандиним хвостом, але якось після концерту Елайджа взявся допомогти їм затягнути комбіки в машину, потім вони ще довго когось чекали на вулиці з рештою апаратури, купили в нічному магазині пива, курили, й чи через те, що довкола було темно, вистигала і пахла нагріта за день вулична зелень, а чи через те, що Ванда поїхала додому одразу після концерту, й він припинив смикатися, навіть сувора ритм-секція побачила в Елайджі нормального загалом мужика, який навіть уміє тримати в руках щось важче за ручку. Між ними потеплішало. Музиканти «Клубу галогенів» самі по собі були непоганими хлопцями, хіба забагато бухали. Бас-гітарист Мирон у миру працював у міській черепно-лицевій хірургії і регулярно жалівся, що через концерти доводиться пропускати найбільш напружені нічні зміни з п’ятниці на суботу і з суботи на неділю, що більше з ним ніхто не хоче мінятися чергуваннями, що концерти йому касу не перекривають. Через медичний бекґраунд та блідий вигляд усі називали Мирона Формаліном. Формалін постійно ліниво сварився з гітаристом Борманом. Здається, Бормана справді звали Борманом, у сенсі за паспортом, хоч мало хто у це вірив. Борман вчився з Вандою в одному класі. Як це часто трапляється з розумними окуляристими хлопцями з хороших сімей, однокласники пролетарського походження його завзято пиздили, тому їхній тандем із Вандою був цілком природним: вони втікали разом з уроків на пустирі або на вершину пагорба біля пивоварні, лежали на нагрітих сонцем бетонних будблоках, відчуваючи спинами через коричневу шкільну форму їхні заїржавілі гаки, вчилися курити, говорили про смерть та слухали в плеєрі Pink Floyd. Потім Борман вступив до Політехнічного, був кур’єром перших самвидавних газет – возив у наплічнику до Литви макети та привозив віддруковані тиражі. Він швидко одружився – як це часто трапляється з розумними окуляристими хлопцями з хороших сімей: був обеззброєний самим фактом, що може подобатися справжнім красуням і мати регулярне статеве життя, причому, на тверезо.

Спеціальність, яку здобув Борман, на початку 1990-х уже була непотрібна, він покрутився в кількох рекламних фірмах, створених друзями з самвидавівських кіл, і в результаті закінчив дизайнером макетів та батьком двох дітей, загрузлим у сімейних скандалах та вічно обвішаним десятибаксовими халтурами.

На барабанах у Ванди сидів Патлатий, найстарший з усіх дядечко, із зовнішністю Махатми Ганді, тільки що з тюремним татуюванням. Ванда в хвилини ніжності називала його Дєдушкою. Через героїчне хіпівське минуле, зокрема, досвід ув’язнення за зберігання наркотиків та тунеядство, а головне – за мудрість, решта групи пробачала йому послідовну російськомовність. Патлатий, попри те, що поєднував дзен-буддизм із відчайдушним випробовуванням власного організму горючими матеріалами, приносив групі багато практичної користі. Мережа зв’язків Патлатого охоплювала і хіпівський Пітер, де він колись грав із місцевими мастодонтами (кілька разів до Львова навіть приїжджало тамтешнє телебачення, аби відзняти Патлатого для якихось ювілейних документальних фільмів), і стару львівську фарцу, яка, почавши з джинсів, вінілів і валюти, знайшла себе на найбільш «хлібних» посадах, у тому числі в столиці. Ці останні зв’язки були особливо помічні: у місцевих ветеранів можна було вряди-годи перехопити грошей, а столичні кілька разів допомагали з ротаціями на своїх телеканалах та радіостанціях.

Формалін розповідав цинічні медичні анекдоти та історії з нічних чергувань, зокрема – про вибиті пательнями під час сімейних сварок щелепи та аншлаги в сезон весіль, коли до них у відділення привозили одразу з десяток постраждалих, про їхнє лідокаїнове покаяння, братання та суворі чоловічі поцілунки у розбиті морди. Вони сміялися, довкола шелестіла в темряві зелень, небо підсвічувала телевізійна вежа, час від часу бомжі стріляли у них цигарки та порожні пляшки з-під пива. Майже не було відчутно тої гіркоти, яку раніше Елайджа помічав у кожному з них, гіркоти, яка з’являється в голосі чоловіків, постійно змушених доводити оточенню, що те, чим вони займаються, це щось важливе, а не хуйня моржова. Коли нарешті під’їхала машина, аби забрати барабани Патлатого та розвезти їх усіх по домах, Елайджі було по-справжньому шкода, що ця ніч закінчилась. Він відмовився від місця в машині, вони обмінялися рукостисканнями, а Патлатий навіть поплескав його по плечу. Елайджі хотілося перейтися пішки через порожнє місто, він дивився на чорні куполи, впізнавав, як відпружнює бруківка під ногами, й уперше за багато часу думка про Ванду не змусила його здригнутися, ніби від згадки про неминучу поразку.